Текст книги "Quo vadis"
Автор книги: Генрик Сенкевич
сообщить о нарушении
Текущая страница: 13 (всего у книги 41 страниц)
Розділ XIX
Ледве Вініцій закінчив читати, як до бібліотеки прослизнув тихо ніким не кликаний Хілон, – слуги мали наказ впускати його в будь-який час дня і ночі.
– Нехай божественна мати твого великодушного пращура, Енея, – сказав, – буде до тебе такою ж милостивою, пане, як до мене був милостивим божественний син Майї.
– Що це означає? – спитав Вініцій, підхоплюючись із-за столу, за яким сидів.
А Хілон підвів голову і сказав:
– Еврика!
Молодий патрицій розхвилювався так, що протягом тривалого часу не міг вимовити й слова.
– Бачив її? – запитав нарешті.
– Бачив Урса, пане, і говорив з ним.
– І знаєш, де вони переховуються?
– Ні, пане. Інша людина просто через власне самолюбство дала б зрозуміти лігійцеві, що вгадала, хто він такий, інша б постаралася випитати в нього, де він мешкає, й або дістала б удар кулаком, після якого всі земні справи стали б їй байдужими, або викликала б недовіру велетня, і призвела до того, що для дівчини шукалося б, може, ще цієї ж ночі іншу схованку. Я того не вчинив, пане. Досить мені знати, що Урс працює у мельника біля Торгової пристані, що того звуть Демас, як твого вільновідпущеника, а досить мені цього тому, що тепер будь-який надійний твій слуга може вранці піти слідом за ним і вистежити їхню схованку. Я приніс тобі тільки певність, пане, що коли Урс тут, то й божественна Лігія перебуває в Римі, і ще одне повідомлення, що цієї ночі буде майже напевно в Остріані.
– В Остріані? Де це? – перебив його Вініцій, бажаючи, мабуть, бігти зараз же на вказане місце.
– Старий цвинтар між Соляною та Номентанською дорогами. Верховний жрець християн, про якого я говорив тобі, пане, і якого чекали значно пізніше, приїхав уже і сьогодні вночі хреститиме й повчатиме на тім цвинтарі. Вони криються зі своїм ученням, бо хоча й немає досі едиктів, які його забороняють, народ їх ненавидить, отож мусять бути обережними. Сам Урс говорив мені, що всі, до єдиної душі, зберуться сьогодні в Остріані, бо кожен хоче бачити й чути того, хто був першим учнем Христа і кого вони називають посланцем. А жінки в них нарівні з чоловіками слухають повчання, тому з жінок не буде, може, тільки Помпонії, вона ж бо не змогла б виправдатися перед Авлом, шанувальником давніх богів, чому вночі покидає дім; Лігія, одначе, о пане, що перебуває під опікою Урса та старійшин общини, прийде з іншими жінками, без сумніву.
Вініцій, який жив до цього ніби в гарячці, підтримуваний лише сподіванням, тепер, коли сподівання це, здавалося, здійсниться, відчув раптом таке ослаблення, яке відчуває людина після подорожі над силу біля мети. Хілон зауважив це й вирішив скористатися:
– Брами справді пильнують твої люди, пане, і християни мусять про це знати. Але вони не потребують брам. Тибр їх також не потребує, а хоч од ріки до тих доріг далеко, варто зробити гак, аби побачити «великого апостола». Зрештою, вони можуть мати тисячу способів опинитися за мурами, і знаю, що їх мають. В Остріані знайдеш, пане, Лігію, а коли б навіть – чого я не припускаю – її не було, буде Урс, тому що цей обіцяв мені вбити Главка. Сам казав мені, що буде й там його порішить, чуєш, шляхетний трибуне? Отож, або підеш за Урсом услід і довідаєшся, де Лігія мешкає, або накажеш своїм людям схопити його як убивцю і, маючи в своїх руках, видобудеш із нього зізнання, де він сховав Лігію. Я своє зробив! Інший, о пане, сказав би тобі, буцім випив із Урсом десять глеків найліпшого вина, поки видобув із нього таємницю; інший сказав би тобі, що програв йому тисячу сестерціїв у «дванадцять ліній» або що за дві тисячі купив ці відомості… Знаю, що відшкодував би мені все подвійно, але незважаючи на це, раз у житті… тобто, хотів сказати: як завше в житті, буду чесним, сподіваюся ж бо, що, як говорив великодушний Петроній, усілякі мої видатки та надії твоя великодушність переважить.
Але Вініцій, який був солдатом, звик не тільки давати раду собі перед лицем усяких обставин, але й діяти, зразу ж опанував хвилинну слабкість і сказав:
– Не розчаруєшся в моїй великодушності, спершу, однак, підеш зі мною в Остріан.
– Я – в Остріан? – запитав Хілон, який не мав ані найменшого бажання туди йти. – Я, шляхетний трибуне, обіцяв тобі знайти Лігію, але не обіцяв її викрадати… Подумай, пане, що б зі мною сталось, якби цей лігійський ведмідь, роздерши Главка, переконався водночас, що не зовсім справедливо вчинив? Чи не вважав би мене (зрештою, несправедливо) винуватцем скоєного вбивства? Пам'ятай, пане, хто є більшим філософом, тому важче відповідати на дурні запитання невігласів, що ж би я йому відповів, якби він мене запитав, чому я звинуватив лікаря Главка? Якщо, одначе, ти підозрюєш мене, що я тебе обдурюю, то скажу тобі, заплати мені тільки тоді, коли тобі вкажу дім, у якому мешкає Лігія, сьогодні ж вияви лише частку твоєї щедрості, аби, коли б і ти, о пане (від чого захистять нехай усі боги), випадково потерпів, не лишився я зовсім без нагороди. Серце твоє не витримало б цього.
Вініцій підійшов до скрині, що стояла на мармуровій підставці й називалась «арка», і, видобувши з неї гаманець із монетами, кинув його Хілонові.
– Тут скрупули[207]207
Скрупул (skripulum, або skrupulym) – маленька золота монета, що дорівнює третині золотого динарія, або ауреуса. (Прим. авт.)
[Закрыть], – сказав він. – Коли Лігія буде в моєму домі, отримаєш такий самий гаманець, наповнений ауреусами.
– О Юпітер! – скрикнув Хілон.
Але Вініцій нахмурив брови.
– Тебе погодують, потім можеш одпочити. До вечора не рушиш звідси, коли ж ніч настане, проведеш мене до Остріану.
На обличчі грека відбилися за хвилину страх і вагання, потім, одначе, він заспокоївся і сказав:
– Хто ж тобі суперечитиме, пане! Прийми ці слова за добре пророкування, як прийняв їх великий наш богатир у храмі Аммона. Щодо мене, ті скрупули (тут струснув гаманцем) переважили мою, не кажучи вже про твою, дружбу, яка для мене є щастям і насолодою…
Але Вініцій перебив його нетерпляче й почав розпитувати про подробиці розмови з Урсом. Одне з них було ясно: або схованку Лігії цієї ночі буде виявлено, або саму її можна буде викрасти на зворотному шляху з Остріану. І від цієї думки Вініція охоплювала шалена радість. Тепер, коли він був майже певен, що Лігію відшукає, гнів та образа на неї зникли. За ту власну радість вибачав їй усе. Думав тільки про неї як про дорогу й жадану істоту, й було в нього таке відчуття, буцім після тривалої подорожі мала повернутися. Хотілося йому скликати рабів і наказати їм прикрасити дім гірляндами. Не мав ні краплі зла навіть до Урса. Готовий був усім усе вибачити. Хілон, до якого й досі, незважаючи на його послуги, Вініцій відчував певну відразу, вперше видався йому чоловіком кумедним і неабияким. Пояснішало йому в домі, посвітлішало в очах і в обличчі. Почав заново відчувати молодість і радість життя. Колишнє нестерпне страждання не показало йому в достатній мірі, як Лігію покохав. Зрозумів це тільки тепер, коли сподівався її мати. Потяг до неї пробуджувався в нім, як навесні пробуджується земля, пригріта сонцем, але бажання його були тепер ніби менш сліпі й дикі, а більше радісні й ніжні. Відчував також у собі енергію без меж і був переконаний, що як тільки побачить Лігію на власні очі, в той час уже не віднімуть її в нього християни всього світу ані навіть сам імператор.
Хілон, однак, підбадьорений його радістю, взяв слово й заходився йому давати поради. На його думку, належало справу не вважати ще виграною й поводитися з найбільшою обережністю, без якої вона може звестися нанівець. Він також благав Вініція, щоб той не викрадав її з Остріану. Туди мають піти з відлогами на головах, із прикритими обличчями та обмежитися розгляданням із якогось темного кутка всіх присутніх. А тільки вони побачать Лігію, найбезпечніше буде піти за нею, тримаючись на відстані, помітити, в який будинок вона увійде, а вже завтра на світанні оточити його великим загоном рабів і забрати її серед білого дня. Позаяк вона є заручниця і належить, власне, імператору, то можна це зробити, не побоюючись правосуддя. В разі, якщо б її не побачили в Остріані, підуть за Урсом, і результат буде такий самий. На цвинтар з великою кількістю людей іти не можна, бо легко могли б на себе звернути увагу, а тоді християнам досить було б погасити всі смолоскипи, як це зробили при першому викраданні Лігії, і розсіятися, сховатися в темряві в потайних місцях, відомих тільки їм. Треба ж озброїтись, а ще ліпше взяти з собою двох людей, надійних і сильних, аби в цьому разі могли захистити.
Вініцій визнав цілковиту слушність цих порад і, згадавши заодно і поради Петронія, наказав рабам, аби покликали до нього Кротона. Хілон, який усіх знав у Римі, помітно заспокоївся, почувши ім'я знаного атлета, чиєю надлюдською силою захоплювався неодноразово на арені, і заявив, що до Остріану піде. Гаманець, наповнений великими ауреусами, видавався йому, завдяки допомозі Кротона, значно легшою здобиччю.
З цією думкою грек сів до столу, до якого згодом запросив його доглядач атрію, і за їжею розповідав рабам, яку чудову мазь привіз їхньому володареві: нею достатньо помастити копита найгіршим коням, аби вони лишили далеко позаду всіх інших. А навчив його виготовляти цю мазь один християнин, адже старші християни значно краще розуміються на чарах і чудах, ніж навіть фессалійці, хоча Фессалія[208]208
Фессалія – область на сході Північної Греції.
[Закрыть] славиться своїми чаклунками. Християни мають до нього величезну довіру, а чому – кожен здогадається легко, хто знає, що означає риба. Так розмовляючи, він дивився пильно в обличчя рабів, сподіваючись, що, може, виявить між ними християнина й донесе про нього Вініцію. Коли ж те сподівання його не справдилося, заходився їсти й пити надзвичайно багато, не жаліючи похвал кухареві і запевняючи, що постарається його у Вініція викупити. Веселість його затьмарювала єдина думка, що вночі треба йти в Остріан, і втішав себе тим, що буде переодягнений, у темряві та в товаристві двох людей, із яких один як силач є кумиром усього Рима, а другий – патрицій і високий воєначальник. «Хоч би Вініція й виявили, – мовив собі, – не відважаться підняти на нього руку, що ж до мене, нехай спробують побачити хоча б кінець мого носа».
Після чого взявся згадувати розмову з робітником, і спогад цей сповнив його бадьорістю. Хілон не мав ані найменшого сумніву, що робітник цей – Урс. Знав із розповідей Вініція й тих, хто супроводжував Лігію з імператорського палацу, про надзвичайну силу цього чоловіка. Позаяк в Евриція він запитував про людей винятково сильних, не було нічого дивного, що вказано йому на Урса. До того ж розгубленість і гнів робітника на згадку про Вініція та Лігію не залишали сумніву, що до цих людей у нього особливе ставлення; робітник згадав також про покаяння та вбивство чоловіка, адже Урс убив Атацина; нарешті опис робітника цілковито відповідав тому, що Вініцій говорив про лігійця. Лише змінене ім'я могло викликати сумнів, але Хілон уже знав, що християни часто при хрещенні прибирають нові імена.
«Якщо Урс уб'є Главка, – мовив подумки Хілон, – то буде ще ліпше, якщо ж не вб'є, то також буде добрий знак, бо покаже, з якими труднощами християнам доводиться здійснювати вбивство. Адже я зобразив цього Главка рідним сином Юди та зрадником усіх християн; був я таким красномовним, що камінь би й той розчулився та пообіцяв упасти на голову Главка, одначе ж ледве вмовив цього лігійського ведмедя, щоб мені заприсягнувся накласти на нього лапу… Вагався, не хотів, говорив про своє горе та покаяння. Мабуть, у них це не заведено… Свої кривди треба пробачати, за чужі не дуже вільно мститись, отже, Хілоне, поміркуй, що тобі може загрожувати? Главкові не вільно тобі помститися… Урс, якщо не вб'є Главка, за таку величезну провину, як зрада всіх християн, тим паче не вб'є тебе за таку малу провину, як зрада одного християнина. Зрештою, як тільки я вкажу цьому палкому голубові гніздо його горлиці, вмиваю руки і вирушаю назад до Неаполіса. Християни говорять теж про якесь умивання рук – мабуть, це є спосіб, в який, коли мати з ними справу, можна її остаточно завершити. Добрі люди ці християни, а так погано про них говорять! О боги! Така справедливість на світі. Подобається мені, однак, їхнє вчення за те, що не дозволяє вбивати. Але якщо не дозволяє вбивати, то не дозволяє, напевне, ані красти, ані обдурювати, ані лжесвідчити, отож не скажу, щоб легко було його дотримуватися. Навчає воно, мабуть, не тільки чесно помирати, як навчають стоїки, але й чесно жити. Якщо колись наживу багатство й матиму такий дім, як цей, і стільки рабів, то, може, лишуся християнином так надовго, як мені те буде на руку. Адже багатий усе може собі дозволити, навіть доброчесність… Так! Це релігія для багатих, і тому не розумію, чому серед них стільки бідних. Що їм з того за зиск і чому дозволяють доброчесності зв'язувати собі руки? Мушу колись над цим поміркувати. Тим часом хвала тобі, Гермесе, що мені допоміг знайти цього борсука… Але якщо ж учинив це заради двох телиць, білих одноліток із позолоченими рогами, то я тебе не впізнаю. Постидайся, переможцю Аргуса[209]209
Аргус – у грецькій міфології багатоокий велетень, якого Гера приставила сторожем до коханки Зевса Іо. Гермес убив Аргуса, попередньо приспавши його грою на сопілці.
[Закрыть]! Ти такий мудрий бог, аби згори не передбачити, що нічого не отримаєш! Пожертвую тобі за це мою вдячність, а якщо волієш замість моєї вдячності двійко худобин, тоді сам є третьою, і в найліпшому разі мусиш бути пастухом, а не богом. Стережись також, аби я як філософ не довів людям, що тебе немає, – бо тоді б усі перестали тобі приносити жертви. З філософами ліпше бути в ладу».
Так розмовляючи сам із собою і з Гермесом, Хілон простягся на лаві, підклав собі плащ під голову і, коли раби прибрали посуд, заснув. Прокинувся, а радше розбуджено його, тільки коли прийшов Кротон. Тоді пішов до атрію і з приємністю почав оглядати могутню постать ланісти, колишнього гладіатора, таку велетенську, що вона, здавалося, заповнить увесь атрій. Кротон уже домовився про ціну за послугу і сказав Вініцію:
– Присягаюся Геркулесом! Добре, пане, що сьогодні до мене звернувся, бо завтра вирушаю до Беневента, куди запросив мене шляхетний Ватиній, аби там перед лицем імператора помірявся силами з таким собі Сіфаксом, найсильнішим негром, якого будь-коли породжувала Африка. Чи уявляєш собі, пане, як його хребет хрусне в моїх обіймах, але, крім того, я розіб'ю кулаком його чорну пику.
– Присягаюся Поллуксом! – відповів Вініцій. – Я певен, що так і зробиш, Кротоне.
– І чудово вчиниш, – додав Хілон. – Так!.. Крім того, розквась йому пику! Це гарна думка й гідний тебе вчинок. Готовий я битись об заклад, що розквасиш йому пику. Тим часом, одначе, змасти своє тіло оливою, мій Геркулесе, та затягни пояс, бо знай про те, що, можливо, зі справжнім Каком[210]210
Как – у римській міфології потворний велетень, син Вулкана.
[Закрыть] справу доведеться мати. Чоловік, який охороняє ту дівчину, що цікавить достойного Вініція, володіє начебто неабиякою силою.
Хілон так говорив, тільки щоб зачепити амбіції Кротона, але Вініцій сказав:
– Саме так, не бачив того, але казано мені про нього, що, бика схопивши за роги, може його відтягти, куди захоче.
– Ой! – вигукнув Хілон, який не уявляв собі, щоб Урс був таким сильним.
Але Кротон посміхнувся презирливо.
– Беруся, достойний пане, – сказав, – ухопити оцією рукою, кого мені накажеш, а цією другою оборонятися від сімох таких лігійців і принести тобі дівчину додому, хоч би всі християни Рима гналися за мною, мов калабрійські вовки[211]211
…мов калабрійські вовки. – Калабрія – область на північно-східному кінці Італії.
[Закрыть]. Якщо цього не доведу, дозволю відшмагати себе батогами на цім імплувії.
– Не дозволяй йому того, пане! – заволав Хілон. – Почнуть у нас поціляти камінням, а тоді що з його сили? Чи не ліпше забрати дівчину з дому й не наражати ні її, ні себе на смертельну небезпеку!
– Так має бути, Кротоне, – сказав Вініцій.
– Твої гроші – твоя воля! Пам'ятай тільки, пане, що завтра їду до Беневента.
– Маю п'ятсот рабів у самому місті, – відповів Вініцій.
Після чого дав їм знак, аби вийшли, сам же рушив до бібліотеки і, сівши за стіл, написав Петронію такі слова:
«Хілон одшукав Лігію. Сьогодні ввечері йду з ним і з Кротоном ув Остріан, і викрадемо її нині або завтра з дому. Нехай боги засиплять тебе всілякими удачами. Бувай здоровий, carissime, тому що радість не дозволяє мені писати довше».
І, поклавши стиль, почав походжати швидким кроком, бо, крім радості, що переповнювала йому душу, мучила його тривога. Говорив собі, що назавтра Лігія буде в його домі. Не знав, як із нею поведеться, відчував, одначе, якщо вона його захоче кохати, він буде її слугою. Пригадував собі запевнення Акти, що був коханим, і зворушувався до глибини душі. Тож буде йтися тільки про подолання просто дівочої соромливості та якихось обітниць, що їх, мабуть, вимагає християнське вчення? Але якщо так, то, коли Лігія опиниться в його домі й піддасться на умовляння чи примус, тоді мусить сказати собі: «Сталося!», й надалі буде вже покірною та коханою.
Але поява Хілона перервала йому перебіг цих блаженних роздумів.
– Пане, – сказав грек, – ось що мені ще спало на думку: а раптом християни мають якісь знаки, якісь тесери, що без них нікого не буде допущено в Остріан? Знаю, що в молитовних домах так буває, таку тесеру я отримав у Евриція; дозволь же мені піти до нього, пане, розпитати докладно і запастися такими знаками, якщо виявиться необхідним.
– Добре, шляхетний мудрецю, – відповів весело Вініцій. – Говориш як людина передбачлива, й належить тобі за те похвала. Тож підеш до Евриція чи куди тобі заманеться, але для певності залиш на отім столі гаманець, отриманий тобою.
Хілон, який завжди неохоче розлучався з грошима, скривився, та наказ виконав, і вийшов. Од Карин до Цирку, біля якого розташовувалася крамничка Евриція, не було занадто далеко, тому повернувся ще до смеркання.
– Ось знаки, пане. Без них не пустили б нас. Розпитав також добре про дорогу, а заодно сказав Еврицію, що знаків потребую тільки для моїх друзів, сам же не піду, бо то для мене, старого, задалеко, і, зрештою, завтра побачу великого апостола, який мені повторить найліпші місця зі своєї проповіді.
– Як це не підеш? Мусиш іти! – сказав Вініцій.
– Знаю, що мушу, але піду, добре прикривши лице, й вам раджу так само зробити, інакше можемо наполохати пташок.
І справді почали незабаром вони збиратися, бо вже сутеніло. Взяли галльські плащі з відлогами, взяли ліхтарі; Вініцій, крім того, озброївся коротким кривим ножем, такі ж дав супутникам, Хілон же нацупив перуку, що нею запасся по дорозі від Евриція, і вийшли, поспішаючи, щоб до неблизької Номентанської брами дійти, перш ніж її зачинять.
Розділ XX
Ішли вулицею Патриціїв, уздовж Віміналу[212]212
Вімінал – один із семи пагорбів Рима, розташований на північному сході міста, між Есквіліном і Квіріналом.
[Закрыть], до стародавньої Вімінальської брами, біля площі, на якій Діоклетіан спорудив пізніше чудові лазні[213]213
…Діоклетіан спорудив пізніше чудові лазні. – Маються на увазі грандіозні терми, споруджені імператором Діоклетіаном (284—305), залишки яких збереглися до нашого часу.
[Закрыть]. Минули рештки муру Сервія Туллія[214]214
Сервій Туллій – передостанній римський цар (прибл. 578—534 до н. е.). Помилково віднесену до його епохи стіну навколо Рима було споруджено, мабуть, на 200 років пізніше. Її залишки збереглися до нашого часу.
[Закрыть] і вже безлюднішими місцями дійшли до Номентанської дороги, там же, повернувши ліворуч, до Соляної дороги, опинилися серед пагорбів, де було повно піщаних копалень та кілька цвинтарів. Стемніло тим часом уже зовсім, а місяць іще не зійшов, отже, дорогу їм було б досить важко знайти, коли б, – як передбачав Хілон, – не показували її самі християни. Справді, праворуч, ліворуч і попереду виднілися темні постаті, що обережно рухалися до піщаних ярів. Деякі з тих людей несли ліхтарі, стараючись прикривати, однак, їх плащами, інші, що знали дорогу краще, йшли в темряві. Досвідчене солдатське око Вініція відрізняло за рухами молодих чоловіків од старих, які опиралися на палиці, та від жінок, ретельно вкутаних у довгі стули. Поодинокі подорожні та селяни, що йшли з міста, вважали, мабуть, тих нічних мандрівців за робітників, які поспішають до аренаріїв, або за членів похоронних братств, які влаштовували собі часом ритуальні трапези вночі. Але чим далі молодий патрицій та його супутники посувалися вперед, навколо мерехтіло все більше ліхтарів і зростала кількість осіб. Деякі з них притишеними голосами співали пісень, що Вініцію здавалися повними туги. Іноді вухо його вловлювало окремі слова або фрази пісень, як, приміром: «Прокинься, хто спить» або «Повстань із мертвих», часом знову ім'я Христа повторювалося в устах чоловіків і жінок. Але Вініцій мало звертав уваги на слова, бо на думку спадало йому, що, може, якась із тих темних постатей – Лігія. Деякі, проходячи поблизу, мовили: «Мир вам» або «Слава Христу!», його ж огортав неспокій, і серце в нього починало битися частіше, бо здавалося йому, що чує голос Лігії. Схожі постаті або рухи вводили його в оману в темряві щохвилини і, тільки переконавшись неодноразово, що помилився, перестав довіряти своїм очам.
Дорога, однак, здалася йому довгою. Околиці знав добре, але в пітьмі не вмів у них орієнтуватися. Щохвилини траплялися то якісь вузькі проходи, то рештки мурів, то якісь будинки, що їх собі коло міста не пригадував. Урешті краєчок місяця показався з-за хмар і освітив околицю ліпше, ніж слабкі ліхтарі. Ось іздалеку почало врешті блищати, мовби вогнище чи полум'я смолоскипа. Вініцій нахилився до Хілона й запитав, чи то Остріан.
Хілон, на якого ніч, віддаленість од міста й ці постаті, схожі на привидів, справляли, вочевидь, сильне враження, відповів дещо невпевненим голосом:
– Не знаю, пане, не був ніколи в Остріані. Але могли б славити Христа й десь ближче до міста.
За хвилину, відчуваючи потребу в розмові й зміцненні свого духу, додав:
– Збираються, як розбійники, а їм же вбивати не дозволено, хіба що мене той лігієць ввів в оману.
Але Вініція, який думав про Лігію, здивувала також та обережність і таємничість, з якою її одновірці збиралися для слухання свого верховного жерця, тож сказав:
– Як і всяка релігія, так і ця має серед нас своїх прихильників, але християни – це секта юдейська. Чому ж збираються тут, коли за Тибром є храми юдейські, в яких серед білого дня юдеї приносять жертви?
– Ні, пане. Юдеї, власне, – їхні найзапекліші вороги. Казано мені, що ще до правління нинішнього імператора дійшло майже до війни між юдеями й ними. Імператору Клавдію так набридли ці заворушення, що вигнав усіх юдеїв, але тепер цей едикт скасовано. Та все-таки християни ховаються й од юдеїв, і від народу, що, як тобі відомо, звинувачує їх у злочинах і ненавидить.
Якийсь час ішли мовчки, потім Хілон, чий страх зростав у міру того, як віддалялися від брам, сказав:
– Повертаючись од Евриція, позичив я в одного цирульника перуку та в ніздрі засунув по бобу. Не мусять мене впізнати. Та коли б і впізнали, не вб'ють. Вони – люди непогані! Навіть дуже порядні люди, яких люблю та шаную.
– Не хвали їх завчасно, – відповів Вініцій.
Ввійшли вони у вузький яр, оточений обабіч двома траншеями, над якими перекинуто було в одному місці акведук. Місяць тим часом виплив із-за хмар, і в кінці яру побачили мур, укритий рясно плющем, який сріблився в місячному сяйві. Це був Остріан.
У Вініція сильніше закалатало серце.
При брамі два гробарі відбирали знаки. За хвилину Вініцій та його супутники опинилися на доволі просторому майдані, обнесеному зусібіч муром. Де-не-де стояли тут поодинокі пам'ятники, а посередині ж видно було власне гіпогей, або склеп, нижня частина якого була під землею, там розміщувалися гробниці; перед входом до склепу шумів фонтан. Одначе було видно, що занадто велика кількість осіб не змогла б у самому гіпогеї поміститися. Тож Вініцій легко здогадався, що збори відбуватимуться надворі просто неба, тут незабаром зібрався багатолюдний натовп. Скільки сягає око, ліхтар миготів біля ліхтаря, багато хто із прибулих не мав ніякого світла. За винятком кількох голів, які були непокриті, всі, побоюючись зрадників чи холоду, залишалися в каптурах, і молодий патрицій з тривогою подумав, що, коли так буде до кінця, в цім натовпі, при тьмяному світлі, не вдасться йому Лігію побачити.
Але раптом біля склепу запалили кілька смолоскипів, які було складено в малий стос. Стало видніше. Натовп за хвилину почав співати, спершу тихо, потім усе голосніше, якийсь дивний гімн. Вініцій ніколи в житті не чув такої пісні. Та сама туга, яка вже вразила його в співах півголосом поодиноких подорожніх по дорозі на цвинтар, обізвалася тепер у цім гімні, тільки далеко виразніше й голосніше, а в кінці стала такою пронизливою й сильною, ніби разом з людьми почав удаватися в тугу ввесь цей цвинтар, пагорби, яри й околиці. При цьому могло здаватися, що є в цьому якийсь поклик уночі, якесь покірне благання про спасіння заблуканих у темряві. Голови, піднесені догори, здавалося, бачать когось ген високо, а руки кличуть його, аби спустився. Коли пісня стихла, настала хвилина очікування, такого напруженого, що й Вініцій, і його супутники мимоволі почали поглядати на зорі, ніби побоюючись, що станеться щось незвичайне і що хтось насправді спуститься. Вініцій у Малій Азії, в Єгипті і в самім Римі бачив чимало різноманітних храмів, познайомився з багатьма віруваннями й чув багато пісень, проте лише тут уперше побачив людей, які закликали божество піснями не тому, що хотіли виконати усталений ритуал, але з-під серця, з такою справжньою за ним тугою, яка може бути тільки в дітей за батьком або за матір'ю. Треба було бути сліпим, аби не бачити, що ці люди не лише хотіли свого бога, але його всією душею любили, а цього Вініцій не бачив досі ні в якому краю, ні в яких обрядах, ні в якому храмі, в Римі ж бо і в Греції ті, хто ще шанував богів, чинили це, щоб отримати собі їхню допомогу або зі страху, але нікому не спадало навіть на думку їх любити.
Хоча думки Вініція були зайняті Лігією, а увага вся спрямована на пошуки її серед натовпу, він все ж не міг не бачити того дивного і надзвичайного, що діялося коло нього. Тим часом додано кілька смолоскипів на вогнище, що залило червоним світлом цвинтар і потьмарило блиск ліхтарів, у ту ж хвилину з гіпогею вийшов старий у плащі з каптуром, але з непокритою головою, й піднявся на камінь, який лежав поблизу вогнища.
Натовп гойднувся. Голоси біля Вініція зашепотіли: «Петро! Петро!..» Деякі опустилися навколішки, інші простягали до нього руки. Настала така глибока тиша, що чути було падіння кожної жаринки зі смолоскипів, віддалений стук коліс на Номентанській дорозі й шум вітру в кронах кількох піній, які росли біля цвинтаря.
Хілон наблизився до Вініція і прошепотів:
– Це він! Перший учень Христа, рибалка!
Старий же підніс руки догори і перехрестив усіх присутніх, а вони упали навколішки. Супутники Вініція й він сам, аби себе не виказати, наслідували їхній приклад. Молодик іще не міг наразі розібратись у своїх враженнях, бо здавалося йому, що та постать, яку бачив перед собою, і доволі простецька, і надзвичайна, більше того, що та надзвичайність випливала, власне, із простоти. Старий не мав ані митри на голові, ні дубового вінка на скронях, ані пальмової гілки в руці, ні золотої таблиці на грудях, ані шат, усіяних зірками чи білосніжних, словом, ніяких таких ознак, що їх мали жерці східні, єгипетські, грецькі або римські фламіни. І знову вразила Вініція та ж сама відмінність, яку відчув, слухаючи спів християнський, бо і цей «рибалка» видався йому не якимось архіжерцем, вправним у церемоніях, а зовсім ніби простим чоловіком похилого віку, безмірно шановним свідком, який прийшов іздалеку, аби розповісти про якусь істину, що її бачив, до якої торкався, в яку увірував, як вірять в очевидне, і полюбив тому, що увірував. Була також у його обличчі така сила переконання, яка притаманна самій істині. І Вініцій, що як скептик не хотів піддаватися його зачаруванню, піддався все-таки якійсь гарячковій цікавості, що ж вимовлять уста цього соратника таємничого «Христа» і в чому полягає вчення, що його сповідують Лігія та Помпонія Грецина.
Тим часом Петро почав говорити. Спершу він говорив як батько, що напучує дітей і навчає їх, як мають жити. Він наказував їм, аби зреклися багатства й розкоші, полюбили ж бідність, чистоту звичаїв, істину, щоби терпляче переносили кривди й переслідування, корилися вищестоящим і владі, уникали зради, облуди та обмови і, нарешті, щоби подавали приклад і одне одному між собою, й навіть язичникам. Вініція, для якого добрим було тільки те, що могло йому повернути Лігію, а поганим усе, що ставало між ними перешкодою, зачепили й розгнівили деякі з тих порад, бо здалося йому, що, звеличуючи чистоту й боротьбу з пристрастями, старий сміє тим самим не тільки засуджувати його любов, але підбурює Лігію проти нього й утверджує її спротив. Зрозумів: якщо вона серед присутніх і слухає ці слова та бере їх до серця, то в цю хвилину мусить думати про нього як про ворога того вчення та негідника. Від цієї думки охопила його злість: «Що ж нового я почув? – мовив він сам собі. – Й оце таке таємниче вчення? Кожний це знає, кожний це чув, адже бідність і обмеження потреб проповідують кініки, а доброчесність звеличував і Сократ, як ознаку стару й добру; адже перший-ліпший стоїк, навіть такий собі Сенека, в якого п'ятсот столів із лимонного дерева, славить поміркованість, радить бути правдивим, терплячим до мінливості долі, мати стійкість у нещастях – і все це начебто залежане зерно, яке їдять миші, люди ж їсти не хочуть, тому що від часу воно зіпріло». І разом із гнівом пережив ніби відчуття розчарування – сподівався ж бо відкриття якихось незнаних, чародійських таємниць, принаймні припускав: почує якогось ритора, що здивує своїм красномовством, тим часом чув самі лише прості слова, позбавлені всяких прикрас. Дивувала його тільки ця тиша й ця зосередженість, із якою натовп слухав. А старий мовив далі до тих заслуханих людей, що вони мають бути добрими, смиренними, справедливими, бідними та праведними не для того, аби за життя мати спокій, але щоб по смерті жити вічно у Христі, жити в такій веселості, в такій славі, розквіті й радості, яких на землі ніхто ніколи не удостоївся.
І тут Вініцій, хоча був налаштований за хвилину до цього вороже, не міг не зауважити, що є все-таки розбіжність між повчаннями старого й тим, що говорили кініки, стоїки або інші філософи, – ці ж бо доброчесність радили як річ єдино розумну й практичну в житті, він же обіцяв за неї безсмертя, і не якесь там жалюгідне безсмертя в підземному царстві, в нудьзі, марноті, пустці, а безсмертя чудове, де люди майже рівні богам. Говорив про нього, як про річ цілком певну, отже при такій вірі доброчесність набирала ціни безмежної, а злигодні життя здавалися чимось нечувано мізерним, бо перестраждати хвилину заради вічного щастя – зовсім інше, ніж страждати тільки тому, що це природна річ. Але старий говорив далі, що доброчесність та істину треба любити для них самих, бо найвищим предвічним благом і предвічною доброчесністю є Бог; хто любить їх, той любить Бога й через це сам стає його улюбленим дитям. Вініцій не розумів того добре, знав, одначе, зі слів, давніше сказаних Помпонією Грециною Петронію, що цей Бог, на думку християн, єдиний і всемогутній, коли ж тепер почув іще, що є він вищим благом і вищою істиною, мимоволі подумав, що поряд із таким деміургом[215]215
Деміург – вправний майстер, сотворитель, творець (світу); термін, який використовувався у грецькій філософській літературі.
[Закрыть] Юпітер, Сатурн, Аполлон, Юнона, Веста й Венера видавалися жалюгідною та галасливою зграєю, в якій пустують усі разом і кожне самостійно. Та найбільше здивування охопило молодика, коли старий почав навчати, що Бог є також вищим милосердям; отже, хто любить людей, той виконує найвищу його заповідь. Але не досить любити людей свого народу, позаяк Бог-людина пролив кров за всіх і серед язичників знайшов таких своїх обранців, як центуріон Корнелій, і не досить тих любити, які нам роблять добро, бо Христос простив і юдеїв, які його видали на смерть, і солдатів римських, які його до хреста прибили, отже належить тим, які чинять нам кривди, не тільки прощати, але любити їх і платити добром за зло; і не досить любити добрих, а треба любити і злих, бо лише любов'ю можна з них вивести зло. Хілон на цьому слові подумав собі, що його зусилля були марними і що Урс ні за що в світі не відважиться вбити Главка ні цієї ночі, ні будь-якої іншої. Втішився натомість іншим висновком, зробленим із повчань старого, а саме: що і Главк не вб'є його, хоч би побачив і впізнав. Вініцій не вважав уже, що в словах старого немає нічого нового, але з подивом задавав собі запитання: що це за Бог? що це за вчення? і що це за люди? Все, що чув, просто не вміщалось у нього в голові. Були це для нього якісь нечувані нові поняття. Відчував, що, якби, приміром, хотів іти за цим ученням, мусив би скласти на вогнище своє мислення, звички, характер, усе, що становить його натуру, і все це спалити на попіл, а наповнитися зовсім іншим життям і цілковито новою душею. Вчення, що наказувало йому любити парфян, сирійців, греків, єгиптян, галлів і бриттів, прощати ворогів, платити їм добром за зло і любити їх, видавалося йому безглуздим, але водночас відчував, що все-таки в самому його безглузді є щось могутніше, ніж у всіх попередніх філософських ученнях. Думав, що за його безглуздям воно нездійсненне, а за нездійсненністю – божественне. Відхиляв його в душі, а відчував, що ллється від нього, мовби від луків, усіяних квітами, якийсь п'янкий аромат, і коли хтось один раз його вдихне, мусить, як у краю лотофагів, забути про всі інші й тільки за ним тужити. Здавалося йому, що немає в ньому нічого реального й водночас, що реальність поряд із ним є чимось таким жалюгідним, про що не варто й думати. Оточили його якісь простори, про які й не здогадувався, якісь огроми, якісь хмари. Цей цвинтар почав справляти на нього враження збіговиська божевільних, але також і місця таємничого та страшного, на якому, ніби на якомусь містичному ложі, народжується щось, чого не було досі на світі. Він пригадав собі все, що спершу говорив старий про життя, істину, любов, Бога, й думки його туманились од блиску цих слів, як туманяться очі від безперервних спалахів блискавок. Як завжди люди, життя яких перетворилося на єдину пристрасть, думав про все це через свою любов до Лігії, і при світлі цих блискавиць виразно побачив одну річ: якщо Лігія на цвинтарі, якщо визнає це вчення, слухає та чує, то ніколи не буде його коханкою.
