Текст книги "Quo vadis"

Автор книги: Генрик Сенкевич

сообщить о нарушении

Текущая страница: 20 (всего у книги 41 страниц)

Розділ XXX

Імператор, повернувшись до Рима, злий був, що повернувся, й через кілька днів уже загорівся бажанням поїхати до Ахайї. Видав навіть едикт, у якому повідомляв, що відсутність його буде нетривалою й не завдасть публічним справам ніякої шкоди. Після чого в супроводі августіанів, серед яких перебував і Вініцій, вирушив на Капітолій, аби принести жертви богам за вдалу подорож. Але наступного дня, коли відвідав чергову святиню Вести, стався випадок, який вплинув на зміну всіх намірів. Нерон у богів не вірив, але так боявся їх, особливо таємничої Вести, що коли дивився на статую богині та священний огонь, волосся стало дибом ураз од жаху, він цокотів зубами, дрож пройняв усе його тіло, і він упав на руки Вініція, що випадково опинився позад нього. Винесли його зразу ж із храму й одвезли на Палатин, де він, невдовзі прийшовши до тями, не покидав ложа цілий день. Заявив також, на загальний подив присутніх, що виїзд відкладається на пізніше, позаяк богиня застерегла його від надмірного поспіху. Через годину було оголошено народу по всьому Риму, що імператор, бачачи засмучені обличчя громадян, керуючись любов'ю до них, як батько до дітей, залишається з ними, щоби розділити їхні радощі й долю. Народ, утішений таким рішенням, а разом з тим упевнений, що не оминуть його ігри та роздача хліба, зібрався натовпом біля Палатинської брами, виголошуючи здравиці на честь божественного імператора, той же, перервавши гру в кості, що нею він бавився з августіанами, сказав:

– Так, треба було відкласти; Єгипет і володарство над Сходом, за проріканням, од мене нікуди не дінуться, тож і Ахайя буде моєю. Накажу перекопати коринфський перешийок, а в Єгипті поставлю такі пам'ятники, проти яких піраміди здаватимуться дитячими іграшками. Накажу спорудити Сфінкса всемеро більшого за того, що коло Мемфіса дивиться в пустелю, але щоб йому зробили моє обличчя. Нащадки віками говоритимуть лише про нього та про мене.

– Ти спорудив собі пам'ятник своїми віршами, більший не всемеро, а втричі по семеро від піраміди Хеопса, – сказав Петроній.

– А співом? – спитав Нерон.

– На жаль! Якби ж то можна було збудувати тобі таку статую, як статуя Мемнона, щоб озивалася твоїм голосом на світанку! Моря, прилеглі до Єгипту, захрясли б навіки від суден, на яких натовпи людей з усіх трьох частин світу вслухалися б у твою пісню.

– Та ба, хто ж це зуміє? – сказав Нерон.

– Але можеш наказати, щоб вирубали з базальту тебе, що правиш квадригою.

– Справді! Зроблю це.

– Зробиш подарунок людству.

– В Єгипті я заручуся з Селеною, що є вдовою, й буду справжнім богом.

– А нам даси в дружини зірки, ми ж утворимо нове сузір'я, що називатиметься сузір'ям Нерона. Вітеллія, одначе, ти ожени з Нілом, аби плодив гіпопотамів. Тигеллінові подаруй пустелю – буде тоді царем шакалів…

– А мені що призначиш? – спитав Ватиній.

– Хай благословить тебе Апіс[258]258
  Апіс – єгипетський бог родючості; вшановувався у вигляді бика.


[Закрыть]! Ти влаштував нам такі чудові ігри в Беневенті, що не можу тобі зичити поганого: поший пару чобіт Сфінксові, в якого лапи мерзнуть од нічної роси, а потім шитимеш взуття для колусів, які утворюють алеї перед храмами. Кожний там знайде відповідне заняття. Доміцій Афр, приміром, буде скарбником, бо відомий своєю чесністю. Подобається мені, володарю, коли ти мрієш про Єгипет, і засмучує мене те, що ти відклав поїздку.

– Ваші смертні очі нічого не бачили, адже боги можуть робитися невидимими, для кого захочуть. Знайте, коли я був у храмі Вести, вона сама стала біля мене і сказала мені на вухо: «Відклади виїзд». Сталося це так несподівано, що я жахнувся, хоча за таке очевидне піклування богів мені б належало бути їм вдячним.

– Ми всі жахнулись, – сказав Тигеллін, – а весталка Рубрія зомліла.

– Рубрія! – вигукнув Нерон. – Яка в неї білосніжна шия.

– Але й вона червоніє, коли ти з'являєшся, божественний імператоре…

– Так! Зауважив це і я. Дивовижно! Весталка! Є щось божественне в кожній весталці, а Рубрія дуже гарна.

Тут замислився на хвилину, потім запитав:

– Скажіть мені, чому люди бояться Весту більше, ніж інших богів? У чому причина? Ось і мене самого страх огорнув, хоч я верховний жрець. Пам'ятаю тільки, що впав навзнак і гепнувся б на землю, якби мене хтось не підтримав. Хто мене підтримав?

– Я, – відповів Вініцій.

– Ах, це був ти, «ярий Аресе»[259]259
  Арес – у грецькій міфології бог війни; тотожний Марсу.


[Закрыть]? Чому не було тебе в Беневенті? Казали мені, що ти хворів, і дійсно спав з лиця. Та чув я, що Кротон хотів тебе вбити. Це правда?

– Саме так – і зламав мені руку, але я зумів захиститися.

– Зламаною рукою?

– Допоміг мені один варвар, сильніший за Кротона.

Нерон подивився на нього зі здивуванням.

– Сильніший за Кротона? Ти що, жартуєш? Кротон був найсильнішою людиною, а тепер – Сифакс із Ефіопії.

– Говорю тобі, володарю, що бачив на власні очі.

– Де ж цей перл? Чи не став царем Неморенським?

– Не знаю, володарю. Я випустив його з очей.

– І ти не знаєш навіть, із якого народу?

– Мав зламану руку, тож було не до розпитувань.

– Пошукай мені його і знайди.

Тут обізвався Тигеллін:

– Я цим займуся.

Але Нерон мовив далі до Вініція:

– Дякую тобі, що мене підхопив. А то міг би, падаючи, розбити голову. Колись був із тебе добрий товариш, але відтоді, як ти пішов на війну та послужив у Корбулона, рідко бачу тебе…

Помовчавши хвилину, сказав:

– Як почувається ота дівчина… завузька в стегнах… в яку закохався й одібрав у Авла для себе?

Вініцій зніяковів, але Петроній миттю прийшов йому на допомогу:

– Б'юсь об заклад, володарю, – сказав, – що забув. Бачиш – зніяковів? Запитай його, скільки їх було відтоді, та не ручаюся, чи й на це зуміє відповісти. З Вініціїв добрі солдати, а ще ліпші півні. Треба їм зграю курей. Покарай його за це, володарю, й не запроси на бенкет, який нам Тигеллін обіцяє влаштувати на твою честь на ставу Агриппи.[260]260
  …на ставу Агриппи… – Цей став, скоріш за все, був розташований на т. зв. Полі Агриппи, на схід од Марсового поля.


[Закрыть]

– Ні, не зроблю цього. Вірю Тигеллінові, що там уже зграї не забракне.

– Невже б мусило бракнути Харит, де буде Амур? – відповів Тигеллін.

Але Нерон сказав:

– Нудьга мене замучила! Лишився за волею богині в Римі, але не можу терпіти його. Поїду до Анція. Мені душно в цих тісних вулицях, серед цих будинків, що розвалюються, серед цих гидких завулків. Смердюче повітря залітає аж сюди, до мого дому і до моїх садів. Ах, коли б землетрус знищив Рим, коли б якийсь розгніваний бог зрівняв його з землею, показав би я вам, як слід будувати місто, що є головою світу й моєю столицею.

– Володарю, – відповів Тигеллін, – кажеш: «Коли б якийсь розгніваний бог знищив місто» – чи не так?

– Так! Ну то й що ж!

– Хіба ти не бог?

Нерон утомлено махнув рукою, потім сказав:

– Побачимо, що ти нам влаштуєш на ставу Агриппи. Потім я поїду до Анція. Ви всі малі, отже, не розумієте, що мені потрібні великі справи.

Сказавши це, заплющив очі, даючи знати, що потребує спочинку. Петроній вийшов із Вініцієм і сказав йому:

– Отож тебе запрошено для участі в забавах. Міднобородий відмовився від подорожі, але натомість шаленітиме більш ніж будь-коли й чинитиме бешкет у місті, як у власному домі. Постарайся знайти собі в шаленствах розвагу й забуття. Хай йому біс! Адже ми підкорили світ і маємо право розважатися. Ти, Марку, дуже красивий хлопець, цьому почасти приписую свою прихильність до тебе. Присягаюся Діаною Ефеською[261]261
  Присягаюся Діаною Ефеською! – Ефес був знаменитий своїм храмом Артеміди (Діани).


[Закрыть]! Якби ти міг бачити свої брови, що зрослися на переніссі, та своє обличчя, в якому знати давню кров квіритів! Ті, в палаці, поряд із тобою схожі на вільновідпущеників. Саме так! Коли б не те дике вчення, Лігія була б нині в твоєму домі. Пробуй же мені ще доводити, що вони не вороги життя й людей… Обійшлися з тобою добре, тож можеш бути їм вдячний, але я на твоєму місці зненавидів би те вчення і шукав насолоди там, де її можна знайти. Ти – красивий хлопець, повторюю тобі, і Рим кишить розлученими жінками.

– Дивуюся тільки, що тобі це все ще не набридло, – відповів Вініцій.

– Хто тобі сказав? Мені це набридло давно вже, але літа мої не ті, що в тебе. Я, зрештою, маю інші захоплення, що їх тобі бракує. Полюбляю книги, до яких тобі байдуже, люблю поезію, від якої тобі нудно, подобається мені посуд, геми й багато речей, на які ти й не дивишся, маю біль у крижах, якого в тебе немає, і, врешті, знайшов Евніку, ти нічого подібного до неї не знайшов… Мені добре вдома, серед шедеврів мистецтва, з тебе ж ніколи не зроблю естета. Я знаю, що в житті вже більше нічого не знайду понад те, що знайшов, а ти сам не усвідомлюєш, що постійно сподіваєшся, та все ще шукаєш. Коли б до тебе прийшла смерть, то ти, при всій своїй хоробрості й прикрощах, помер би, дивуючись, що вже треба покидати світ, я ж прийняв би її як необхідність із тим усвідомленням, що немає на всім світі таких ягід, яких би я не скуштував. Не поспішаю, але не буду й опиратися, постараюсь тільки, щоб мені до кінця було весело. Є на світі веселі скептики. Стоїки, на мою думку, є дурнями, але стоїцизм принаймні гартує, твої ж християни приносять у життя смуток, який є тим у житті, чим дощ у природі. Знаєш, про що я довідався? Під час урочистостей, які влаштовує Тигеллін, на берегах ставу Агриппи стоятимуть лупанарії, а в них зібрано буде жінок із найбагатших домів Рима. Невже не знайдеться хоч одна достатньо красива, щоб могла тебе втішити? Будуть і дівчата, що вперше з'являються на світ… як німфи. Така наша римська імперія… Тепло вже! Південний вітер зігріє воду й не вистудить оголених тіл. А ти, Нарцисе, знай про те, що не знайдеться жодної, яка б тобі вчинила опір. Жодної – хоч би вона була весталкою.

Вініцій почав ляскати себе по голові долонею як людина, що відганяє нав'язливу думку.

– Чи треба було щастя, щоб на таку єдину й натрапив…

– І хто ж у тому винен, якщо не християни!.. Але люди, чиїм символом є хрест, не можуть бути іншими. Слухай мене: Греція була прекрасна і створила мудрість світу, ми створили могутність, а що, на твою думку, може створити це вчення? Коли знаєш, розтлумач мені, бо – присягаюся Поллуксом! – ніяк не второпаю.

Вініцій здвигнув плечима.

– Здається, боїшся, щоб я не став християнином.

– Боюся, щоб собі життя не зіпсував. Якщо ти не можеш бути Грецією, будь Римом: володій, насолоджуйся! Тому шаленства наші мають певний сенс, що в них міститься така, власне, думка. Міднобородого я зневажаю, бо він блазень-грек. Якби був римлянином, я визнав би, що він має право дозволяти собі шаленства. Заприсягнись мені, що, коли ти зараз, повернувшись додому, застанеш якого християнина, покажеш йому язик. Якщо це буде лікар Главк, то він навіть не здивується. До побачення на ставу Агриппи!

Розділ XXXI

Преторіанці оточили гаї на берегах ставу Агриппи, щоб занадто великі натовпи цікавих не перешкоджали імператору та гостям його, бо так сказано: все, що в Римі відзначалося багатством, розумом або красою, очікувалося на тому бенкеті, який не мав рівних собі в історії міста. Тигеллін хотів винагородити імператора за відкладену подорож до Ахайї, а разом з тим перевершити всіх, хто коли-небудь приймав у себе Нерона, й довести йому, що ніхто його так розважити не вміє. З цією метою, ще перебуваючи при імператорі в Неаполісі, а потім у Беневенті, робив приготування й розсилав накази, щоб із найвіддаленіших країн світу присилали тварин, птахів, рідкісних риб і рослини, не кажучи вже про посуд, тканини, що мали б прикрасити бенкет. Доходи з цілих провінцій ішли на задоволення шалених задумів, але на це всемогутній фаворит міг не зважати. Вплив його зростав з кожним днем. Тигеллін, може, не був іще Неронові миліший од інших, але ставав усе необхіднішим. Петроній значно переважав його витонченістю, розумом, дотепністю і в розмовах умів ліпше розважати імператора, та, на своє нещастя, переважав у цьому й імператора, викликаючи в того заздрість. Не вмів також бути слухняним у всьому знаряддям; коли йшлося про справи смаку, імператор побоювався його думки, з Тигелліном же не почувався ніколи скутим. Сама назва: арбітр елегантності, яку дали Петронію, зачіпала самолюбство Нерона. Хто ж бо, як не він сам, мав би так зватися? У Тигелліна було, одначе, доволі розуму, аби усвідомлювати свої недоліки, а бачачи, що не може змагатися ні з Петронієм, ані з Луканом, ні з іншими, що вирізнялися чи то родовитістю, чи талантом, чи вченістю, – вирішив затьмарити їх своєю догідливістю, а головне, розкішшю – такою, щоб і уява Нерона була вражена.

Отже, бенкет наказав улаштувати на величезному плоту, збудованому з позолочених колод. Пліт було обрамлено препишними мушлями з Червоного моря та Індійського океану, що грали всіма кольорами перлів і райдуги. По боках були купи пальм, зарості лотосів і розквітлих троянд, серед яких струменіли сховані фонтани пахучої води, стояли статуї богів і золоті або срібні клітки, наповнені різнокольоровим птаством. Посередині височів здоровенний намет або радше, щоб не затуляти краєвид ставу, тільки верх намету із сирійського пурпуру, підтримуваний срібними стовпчиками, під ним же сяяли як сонця столи, приготовлені для учасників бенкету, обтяжені александрійським склом, кришталем і безцінним посудом, награбованим в Італії, Греції та Малій Азії. Пліт, який, через нагромадження на ньому рослин, здавався схожим на острів або сад, з'єднаний був шнурами із золота й пурпуру з човнами у формі риб, лебедів, чайок і фламінго, в яких при кольорових веслах сиділи оголені веслярі й веслярки з формами й рисами дивовижної краси, з волоссям, завитим на східний лад або охопленим золотою сіткою. Коли Нерон у супроводі Поппеї й августіанів прибув до головного плоту й усівся під пурпуровим наметом, весла опустились у воду, човни рушили, натягнувши золоті шнури, і пліт зі столами та гостями почав описувати кола по ставу. Оточили його інші човни та менші плоти з цитристками та арфістками, чиї рожеві тіла на тлі блакитного неба та води у відблисках од золотих інструментів, здавалося, всотали в себе ту блакить і відблиски й міняться та цвітуть, мов квіти.

Із прибережних гаїв, із химерних будинків, навмисно побудованих і схованих у хащах, озвалися також відголоси музики та співу. Забриніла околиця, забриніли гаї, чулося відлуння рогів і труб. Сам імператор, маючи з одного боку Поппею, з іншого – Піфагора, здивувався, особливо коли серед човнів з'явилися молоді рабині, вбрані сиренами, вкриті зеленими сітками, ніби лускою, й не скупився на похвали Тигеллінові. Та за звичкою поглядав на Петронія, бажаючи знати думку «арбітра», але той протягом тривалого часу лишався байдужим і, тільки коли Нерон запитав його навпростець, відповів:

– Я гадаю, володарю, що десять тисяч оголених дівиць справляють менше враження, ніж одна.

Імператорові, одначе, подобався «плавучий бенкет», позаяк був чимось новим. Зрештою подавались, як завжди, такі вишукані страви, що й уява Апіція була заслабкою, а вин у стількох сортах, що Отон, якому подавали їх вісімдесят, пірнув би у воду від сорому, коли б міг бачити таку розкіш. За столом, крім жінок, сиділи самі августіани, серед яких Вініцій затьмарював усіх своєю красою. Колись обличчя та постать занадто виявляли в ньому солдата, тепер душевні муки та фізичні страждання, через які пройшов, вирізьбили так його риси, ніби пройшла по них делікатна рука майстерного різьбяра. Шкіра його втратила колишню смаглявість, але зберегла золотавий відтінок нумідійського мармуру. Очі побільшали, посмутнішали. Тільки торс його, як і раніше, вражав могутніми формами, ніби створеними для панцира, але над торсом легіонера поставала голова грецького бога або принаймні витонченого патриція, водночас субтильна й розкішна. Петроній, кажучи Вініцію, що жодна августіанка не зможе й не захоче опиратися йому, говорив як людина досвідчена. Дивилися на нього тепер усі, не виключаючи ні Поппеї, ні весталки Рубрії, що її імператор побажав бачити на бенкеті.

Вина, охолоджені в гірських снігах, швидко розігріли серця та голови учасників бенкету. З хащ прибережних випливали все нові човни у формі коників і бабок. Блакитна шиба ставу була такою, ніби її хто обсипав пелюстками квітів або ніби її пообсідали метелики. Над човнами пурхали де-не-де прив'язані на срібних і блакитних нитках або шнурах голуби та інші птахи з Індії й Африки. Сонце перейшло вже велику частину неба, хоча бенкет відбувався на початку травня, було тепло, навіть спекотно. Вода гойдалася від ударів весел, які рухалися в такт музиці, та в повітрі не було найменшого подуву вітру, дерева стояли нерухомі, ніби заслухавшись і задивившись на те, що діялося на ставу. Пліт невтомно кружляв по воді учасників бенкету, що ставали все більш хмільними та галасливими. Ще бенкет не добіг половини, та вже не дотримувалися порядку, в якому всі розташувалися спочатку за столами. Сам імператор подав приклад, вставши й наказавши Вініцію поступитися місцем біля весталки Рубрії, і, зайнявши його трикліній, почав їй шепотіти щось на вухо. Вініцій опинився поруч із Поппеєю, яка простягла йому руку, попрохавши застебнути браслет, а коли зробив це тремтячими руками, кинула на нього з-під своїх довгих вій погляд, удавано сором'язливий, і похитала своєю золотоволосою головою, ніби щось заперечуючи. Тим часом сонце побільшало, почервонішало й поволі опускалося за верхівки дерев; гості були здебільшого зовсім п'яні. Пліт кружляв тепер поблизу берегів, на яких серед дерев і квітів видно було гурти людей, наряджених фавнами або сатирами, що грали на флейтах, сопілках і били в бубни, зграйки дівчат, які зображували німф, дріад і гамадріад. Нарешті все вкрила темрява під п'яні вигуки на честь Селени, що лунали з-під намету – тоді в гаях засвітилися тисячі ламп. Лупанарії на берегах засяяли світлом: на терасах з'явилися нові групи оголених красунь – жінок і дочок вельможних римських сімей. Голосом і розпусними жестами вони почали кликати учасників бенкету. Пліт пристав урешті до берега, імператор і августіани кинулися до гаїв, розсипалися по лупанаріях, по наметах, схованих серед заростей, по штучних гротах біля джерел і фонтанів. Шал охопив усіх; ніхто не знав, де подівся імператор, хто є сенатором, хто вершником, хто танцюрист або музикант. Сатири та фавни почали ганятися з криком за німфами. Били тирсами по світильниках, аби погасити. Деякі кутки гаїв огорнула темрява. Всюди, одначе, було чути то голосні крики, то сміх, то шепіт, то переривчасте дихання. Рим дійсно нічого такого досі не бачив.

Вініцій не був настільки п'яним, як на тому бенкеті в домі імператора, на якому була Лігія, але і його вразило й одурманило все, що відбувалося, і врешті охопило його жадання насолоди. Кинувся до лісу, біг разом з іншими, відшукуючи очима, яка з дріад є найкрасивішою. Щохвилини пролітали повз нього зі співом та окриками все нові зграйки звабниць, за якими гналися фавни, сатири, сенатори, вершники під звуки музики. Угледівши нарешті вервечку дівиць на чолі з Діаною, рушив до неї, щоб роздивитися ближче богиню, й раптом серце його завмерло в грудях. Здалося йому, що в богині з місяцем на голові впізнав Лігію.

Дівиці ж оточили його шаленим хороводом, а за хвилину, бажаючи, мабуть, спонукати до переслідування, розбіглися, мов стадо сарн. Але він лишився на місці, серце гупало в грудях, ледве міг звести подих, бо якось розгледів, що Діана – це не Лігія і зблизька навіть не схожа на неї, нищівне враження позбавило його сил. Раптом огорнула його така невимовна туга за Лігією, якої ніколи в житті не відчував, й любов до неї ринула йому новою хвилею в груди. Ніколи не бачилася йому Лігія дорожчою, чистішою й більш коханою, як у тому лісі шалу й дикої розпусти. Хвилину тому сам хотів пити з цієї чаші та взяти участь в отім розгулі чуттєвості й безсоромності, тепер охопили його жах і відраза. Він задихався від огиди, грудям його бракувало повітря, очам – зірок, не затемнених густим листям цього страшного гаю, й вирішив утікати. Та ледве рушив з місця, як перед ним опинилася постать із головою, вкутаною покривалом, і, поклавши руки на його плечі та обдаючи його гарячим подихом, почала шепотіти:

– Кохаю тебе!.. Ходімо! Ніхто нас не побачить. Поспішаймо!

Вініцій ніби отямився від сну.

– Хто ти?

Але вона, притиснувшись грудьми до нього, наполягала:

– Поспішаймо! Дивись, як тут безлюдно, і я тебе кохаю. Ходімо!

– Хто ти? – повторив Вініцій.

– Вгадай!..

Сказавши це, не знімаючи покривала, припала вустами до його вуст, притягуючи до себе його голову, та раптом їй ніби забракло подиху, відірвала від нього обличчя.

– Ніч любові!., ніч забуття! – мовила, хапаючи жадібно повітря. – Сьогодні можна… Я твоя!

Але Вініція обпалив той поцілунок і наповнив його новою відразою. Душа й серце його були десь-інде, й на всьому світі не існувало для нього нічого, крім Лігії.

Тож, відсторонюючи вкутану покривалом постать од себе, сказав:

– Хоч хто ти є, кохаю іншу й не хочу тебе.

І вона схилила голову до нього:

– Відхили покривало.

Але в ту мить зашелестіло листя ближніх миртів; постать зникла мов сон, тільки здалеку пролунав її сміх, якийсь дивний і зловісний.

Петроній стояв перед Вініцієм.

– Чув і бачив, – сказав він.

Вініцій же відповів:

– Ходімо звідси!..

І пішли. Минули лупанарії, що сяяли вогнями, гай, цеп кінних преторіанців і розшукали ноші Вініція.

– Я з тобою, – сказав Петроній.

І сіли разом. Але всю дорогу мовчали обидва. Лише коли зайшли до атрію в домі Вініція, Петроній сказав:

– Чи знаєш, хто це був?

– Рубрія? – спитав Вініцій, злякавшись самої думки, що вона була весталка.

– Ні.

– Так хто ж?

Петроній притишив голос:

– Вогонь Вести осквернено, бо Рубрія була з імператором. З тобою ж говорила…

І сказав зовсім тихо:

– Божественна Августа.

Настало мовчання.

– Імператор, – сказав Петроній, – не зміг приховати від неї своєї хоті до Рубрії, тож, може, хотіла помститись, і я перешкодив вам тому, що, якби ти, впізнавши Августу, відмовив їй, ти пропав би: ти, Лігія, а може, і я.

Але Вініцій скипів:

– З мене досить Рима, імператора, бенкетів, Августи, Тигелліна й вас усіх! Я задихаюся! Не можу так жити! Не можу! Розумієш мене?

– Втрачаєш голову, здоровий глузд, міру!.. Вініцію!

– Кохаю її єдину в світі!

– То й що?

– А те, що не хочу іншої любові, не хочу вашого життя, ваших бенкетів, вашої безсоромності й ваших лиходійств!

– Що з тобою діється? Чи ти християнин?

І молодик схопився руками за голову й почав повторювати ніби з розпачу:

– Іще ні! Іще ні!