Текст книги "Чотири скарби неба"
Автор книги: Дженні Джан
сообщить о нарушении
Текущая страница: 20 (всего у книги 21 страниц)
Коли я знаходжу його, він лежить розпластаний у траві та б’є кулаками об землю. З його лівої литки змією стікає кров.
– Джов, – промовляю я.
Він помічає мене і стогне. Його обличчя бліде.
Кров починає литися швидше, гаряча при появі назовні. Я розриваю рукав своєї сорочки й обмотую його рану – бачила, як колись мама так перев’язувала тата. Джов смикається. Сорочка багряніє.
– Ми повинні рухатися далі, – кажу йому. Я стаю на коліна та кладу його руку собі на шию. Він більший за мене, але легкий. «Я зможу понести нас двох, – думаю. – Мушу».
Він спирається на мене.
– Лише один крок, – прошу я його. – Один крок, і ми рушимо.
Моя голова забита його диханням, шепотінням поміж дерев і кров’ю, яка повсюди, плещеться об мої скроні. Моя голова забита всім, окрім того, до чого мені справді слід прислухатися, а коли я це чую, то вже пізно.
Клац.
Клац.
Клац.
Один за одним з-за дерев виходять люди в масках і спрямовують на нас свої рушниці. Двоє з них тягнуть за коси Нама й Лума. Їхні тіла волочаться по траві. Я озираюсь у пошуках Нельсона – його не видно. «Хоч хтось із нас утік», – думаю я.
Але помиляюся. Звісно, помиляюся. Бо останнім виходить Тедді, який тримає в руках щось схоже на Нельсона.
– Його шукаєш? – питає він.
У передчутті чоловік кривить губою, над якою сплуталося вологе світле волосся. Він штовхає перед собою Нельсона. Той спотикається та падає на коліна. Очі заплющені, ніби він не має сили дивитися.
Нас п’ятеро, таки всі разом.
11
Платою за нашу спробу втечі є Нам і Лум, яких вішають на старому дубі. Не щоб убити їх, а щоб показати нам, що вони можуть це зробити. Першим у небо підіймається Нам, з білого його обличчя стає червоним, потім фіолетовим, очі вирячені й опухлі. Він тягнеться руками до мотузки на шиї. З його тіла виривається жахливе хрипіння. А потім, коли здається, що він зараз зробить свій останній вдих, мотузку послаблюють і Нам падає на траву. Пролітає якась мить. Я боюся, що він міг убитися від самого падіння. Але Нам отямлюється, крекче й хапає ротом повітря.
Потім настає черга Лума. На відміну від Нама, він не зчиняє багато галасу. Стоїчний, знуджений, він злітає в небо та впивається очима в Тедді, який дивиться на нього з холодною посмішкою. Коли вони кидають Лума на землю до того, як його губи збліднуть, він приземляється навкарачки й випрямляється, наче зробив щось геть буденне – наприклад, дістав з полиці свою облікову книгу.
Знову хапають Нама й тягнуть до мотузки. Коли її обмотують навколо його шиї та підіймають угору, він починає плакати. «Ця гра ніколи не скінчиться, – усвідомлюю я. – Вони забавлятимуться з нами, аж доки щось – хтось – не зламається».
Тедді ніби читає мої думки, бо промовляє:
– Джентльмени, я можу це робити вічно. І єдине, чого хочу, – щоби хтось зізнався в убивстві того бідолахи Фостера. Чия це була ідея? Скажіть мені, і я все припиню.
Ми протестуємо, наші голоси рвуться на волю.
– Ми не робили цього! Ми невинні!
Тедді киває своїм посіпакам у масках, і ті знову підводять до мотузки Лума. Вони підіймають його вгору, відриваючи від землі, – гротескна оздоба, що гойдається над головами. Коли він падає, я помічаю фіолетові рубці на його шиї.
Навперемінно Нама й Лума підіймають у небо, і здається, що вони висять щоразу довше. Синці навколо їхніх ший перетворюються на чорні коміри, а лоби так червоніють від крові, що я боюся, що вони вибухнуть. Навперемінно наші очі стежать, як вони повисають у повітрі, призахідне сонце ховається за їхніми спинами – єдине, що утримує їх у небі.
Скільки разів? Скільки ще залишається вдихів? Скільки кісток треба зламати, щоб людина померла? Навіть Лум, непереможний і гордовитий Лум, схоже, більше не витримає.
Тедді знову киває, і люди в масках підводять Нама до його черги. Коли цього разу я дивлюся на нього, то розумію, що це повішення його вб’є. Нам, веселий власник крамниці, який уже став мені небайдужим, чоловік, що залишався незнищенним, доки був озброєний хорошим настроєм і приготованими на пару маньтов, який завжди був добрим і щедрим до світу.
Але Тедді байдуже. Він каже: «Вішайте», бо в його очах це просто ще один китаєць, якого треба поставити на місце.
Чоловіки в масках діють без вагань. Вони теж знають, що цього разу Нам помре, і жадають цього. Вони вже наїлися від пуза, проте тепер у них вирує інший голод. Один із них бере мотузку. Інший штовхає до неї Нама.
Але раптом між Намовою шиєю та петлею прослизає голос, тихий і впевнений.
– Ні, – промовляє він. – Це був я. Я вбив того чоловіка.
Найперше, чого я боюся, що цей голос належить Нельсону. Озираюся, щоб глянути йому в очі, але він і досі з похнюпленою головою.
– Ти? – перепитує Тедді. Він звертається до Лума.
– Я, – відповідає Лум.
– Ні!
Не знаю, хто це вигукнув, – Нельсон, я чи, може, навіть Джов. А можливо, й усі разом. Лумове зізнання повертає нас до тями, і тепер до всіх приходить убивче усвідомлення всієї тяжкості його вчинку.
Тедді сяє.
– Це було не так уже й важко. Правда, джентльмени? – він підходить до Лума та плює йому в обличчя. – Отже, це ти все спланував. А решта цих патлатих тобі допомагали?
– Ні, – каже Лум. – Я був сам. Вони не брали в цьому жодної участі.
– Ні!
Знову хор наших голосів. Але це вже не має значення. Лумове зізнання накреслило те, що станеться в заключному акті.
– Це не він, – хрипить Нам з-за мотузки. – Я. Я вбив того чоловіка.
Я знову дивлюся на Нельсона. Як нам це зупинити? Вони обоє брешуть. Обоє намагаються врятувати один одного. Поразка, яка читається в його ще й досі похнюпленій голові, говорить мені, що він теж не знає відповіді.
– Ти зробив це? – запитує Тедді. – Ви вдвох?
– Ні, – вже чіткіше промовляє Нам. – Я сам.
– Він бреше, – каже Лум. – Це зробив тільки я. Можете відпустити їх.
Тедді пильно дивиться на них двох. Потім повертається, щоб оцінити поглядом решту – мене з переляканими й витріщеними очима, Нельсона з опущеними плечима, Джов, який молиться до неба, – і в нього викривляється губа.
– Байдуже, – промовляє він. – Уранці ви всі відповісте за скоєне.
12
Хочеться кричати. Кричати якомога гучніше, аж доки моє нутро не вискочить назовні та я не втону у власній крові. Я хочу розірвати свої пута, повалити дерево, до якого прив’язана, зрівняти ліс із землею. Хочу виколоти очі всім, хто заподіяв мені біль. Приємно злитися, а ненавидіти ще краще. Я могла б загубитися тут, і жадаю цього страшенно. Сидіти в болі, аж доки поглину його в себе й він стане мною.
Мені пригадується запитання Сваллов, ще й досі таке ж делікатне та незакрите для мене, як і тієї ночі, коли я мала взяти свого першого клієнта в борделі: «Чи є якесь місце, де ти хотіла б бути?».
Таке місце залишилося тільки одне. Я дотримуюся поради Сваллов і знову починаю летіти в такому самому екстазі й маренні, як тоді, коли перетнула океан у бочці з вугіллям, аж доки не опиняюся на запилених сходах перед червоною будівлею з дахом арахісового кольору.
Але школа порожня. Натомість є лише майстер Ван, який чекає перед класною кімнатою, ніби це звичайний вечір і він щойно закінчив заняття. Коли я бачу його ласкаве обличчя, то падаю на коліна. Зморщок стало більше, ніж я пам’ятаю.
– Я постійно думав, коли ж ти повернешся додому, – промовляє він.
– Я старався, – відповідаю. – Дуже старався.
Майстер Ван бачить, як я никну. На його обличчі немає осуду. Одного разу він знаходить на своїх сходах безпритульного. З першого погляду розуміє, що ця дитина без матері, а може, навіть і без батька. У неї сумне обличчя та запалі щоки, а ще тіло, яке промовляє, що зробить усе, що йому під силу, аби бути захищеним, бажаним і ситим. Майстрові так легко сказати їй «так». Так легко віддати своє серце іншій людині.
– Ти сердишся на мене, – промовляє він. – І мабуть, завжди сердився.
– Так, – я вперше дозволяю собі сказати це відверто. Цей чоловік стільки всього мене вчив і водночас цікаво, чи навчив хоч чогось. Я хотіла б знову бути Феном – хлопчиком, народженим вітром. Здерти з себе цей світ і бути просто учнем з пензликом замість руки та чорнилом у жилах. Фен міг би жити спокійним життям. Щасливим життям.
– Чому ви не шукали мене? Ви хоч хвилювалися, що я зник?
– Авжеж, – каже він. – Ти був моїм найкращим учнем.
Мене жалять його слова. Ще одне нагадування про те, що я втратила.
– Тоді чому так легко відпустили?
– Гадаєш, це було легко? – каже майстер Ван. – Нелегко. Я ламав собі голову, чи чимось засмутив тебе, чи, може, справді мало годував. Або тебе знайшов якийсь родич, або ти просто передумав займатися каліграфією. Я замислювався, чи був поганим учителем. Лише через місяці до мене прийшов здогад, чи не забрали тебе проти власної волі. Та це не мало значення. Пам’ятаєш, чого я тебе навчав? У каліграфії, як і в житті, мазки не виправляють. Треба змиритися: що зроблено, те зроблено.
Я заперечливо хитаю головою й ненавиджу його за ту легкість, з якою він промовляє ці слова.
– Ви відпустили мене, – кажу я. – Принесли в жертву своїм переконанням про мистецтво.
Майстер Ван повертається до мене спиною і йде до кафедри. Така ж велична в моїх спогадах, як і сам майстер Ван, тепер вона нічим не примітна й тьмяна від непотрібності.
– Не було жодних жертв, – промовляє він. – Каліграф служить волі паперу. У цьому житті я – лише пензлик. А ти? Ти не пензлик. Ні, ти – чорнильний камінь, і завжди ним був.
– Говоріть по-людськи! – кричу я. – Верзете якісь нісенітниці! Я робив усе, як ви мене вчили. І погляньте, де я! Я й близько не цілісний. Я втомився намагатись.
– Виходить, ти не слухав, – спокійно каже майстер Ван. – Я навчив тебе ієрогліфів, техніки, мазків. Показав, яким має бути каліграф у цьому світі. Та доки не навчишся писати самостійно, без моєї руки, то ніколи не станеш цілісним.
У класі безпечно, проте я не можу залишатися тут вічно. Я востаннє окидаю поглядом усі гобелени на стінах навколо. Вірші, ієрогліфи та звитяжна мудрість – втілення таких самих каліграфів, як майстер Ван. Школа могла б обвалитися та зникнути, але ці ієрогліфи все одно здавалися б мені такими ж дивовижними, як і першого дня, коли я переступила її поріг.
«У тебе руки митця», – якось сказав мені Нельсон. Тоді я поставилася до нього недовірливо, бо вважала, що він уводив мене в оману, щоб заманити. Проте насправді я сама собі не довіряла. Руки говорили, що я – митець. А серце не було таким упевненим. Усі ці тренування й ієрогліфи. Зрештою, від мене залежить, що з того вийде.
* * *
Останній з чотирьох скарбів робочого кабінету – чорнильний камінь – найважливіший, оскільки з нього починається каліграфія: щоб суха туш стала чорнилом, спочатку її треба розтерти на чорнильному камені. Чорнильний камінь вважають скарбом, і ставитися до нього слід відповідно. Є така приказка: митець любить свій інструмент так само, як мати любить сина. Тішить, що це не просто камінь, а щось життєво важливе, навіть могутнє. Щоб створити, чорнильний камінь спершу має зруйнувати – спочатку треба знищити себе, розтерти в пасту, і лише тоді можна стати витвором мистецтва.
13
Нас будять рано-вранці, коли сонце вінчає верхівки дерев. Будь-якого іншого дня рожева смужка на небі здавалася б прекрасною. Однак сьогодні я бачу на обрії лише передвістя крові.
Нам спутують руки та зв’язують мотузкою в ряд. Нельсон позаду мене праворуч. Я озираюся, щоб глянути на нього, але він за межами мого поля зору, і я чую лише, як його ноги волочаться по траві.
У моєму шлунку ворушиться черв’як, звиваючись на рідесенькій юшці, якою нас нагодували перед настанням ночі. Якщо мене зараз знудить, що зі мною зроблять? Відріжуть язика? Ударять по обличчю та зламають мій і так зламаний ніс? Чоловік, який веде мене, смикає мотузку, щоб потягти вперед, але я більше не можу стриматися. Я відкриваю рота й чекаю, коли підступить жовч.
Проте жовч не виходить. Натомість з’являється Лінь Дайю.
Мушу сказати, що рада її бачити. Минуло стільки часу. За дні, проведені в моєму тілі, вона стала спокійною й навіть ще вродливішою, ніж я її пам’ятаю. Її шкіра та волосся сяють здоров’ям і добрим відпочинком. Очі заспані, але досі дорогі серцю. Вона теж радіє мені, та потім її погляд переміщається на чоловіка, який тримає мотузку.
– Що це? – питає вона мене. Лінь Дайю вперше здається наляканою. Тулиться до мене й водить своїми долонями вгору-вниз по моїх руках. – Що відбувається?
– Ти спала певний час, – спромагаюся сказати. – Я не хотіла тебе будити.
– А треба було. Ти навмисне це зробила.
– Ні, – клянуся їй, хоча сама вже не впевнена.
Вона полишає мене, щоб обійти всю ватагу. Пригинається й підводиться, щоб роздивитися Нама, Лума, Нельсона й навіть Джова, перш ніж повернутися до мене.
– У чому річ? – цікавиться вона. – Що сталося?
– Я розповім. Це не займе багато часу.
* * *
– Скажи їм, – каже вона. – Розкрий свою справжню особистість. Вони ніколи не повісять жінку.
– Невже? А як же моя мама?
– Це інше. Це було в Китаї. Америка інакша. От побачиш.
Не почувши від мене нічого у відповідь, вона замовкає та їде далі на моїй спині, знервована й насторожена. Її порада не полишає мене. Так, я могла б розкрити свою справжню особистість, однак що потім? Може, мене й відпустять, але не моїх друзів. Або ж пустять мене по колу, аж доки я перетворюся на посудину для огидних тварюк у них між ногами. Я знаю вдосталь про таких чоловіків.
Або. Або я мовчу. І йду туди, куди й усі.
– Не дай нашій історії так завершитися, – скиглить Лінь Дайю.
– Гадаю, наша історія вже давно завершилася, – відповідаю. Я не намагаюся бути злою. Просто кажу їй правду.
14
Галявина, на яку нас ведуть, не надто відрізняється від тієї, на якій ми з Нельсоном лежали того дня в Пірсі. Сонце вже піднялося високо, ранок теплий і чудовий. Мені пригадуються лíта мого дитинства, коли я ганяла за кроликами у високій траві, а потім кисла в океані. Після води руки й ноги завжди вкривалися сіллю. І хай як старанно мама терла, сумніваюся, що сіль колись повністю відтиралася. Може, у згинах ліктів і колін ще й досі щось залишилося. «Стережися мене, – кортить мені сказати чоловікові, що притяг мене в кінець шеренги, у якій Нам, Лум, Джов і Нельсон стоять навколішки. – Я несу в собі океан».
Першим беруть Нама, бо з ним найлегше впоратися. Ослаблене дорогою та вчорашніми повішеннями, його тіло беззаперечно згинається, і коли його підводять на ноги, я бачу, яким вільним став одяг для його тіла. Між двома чорними соснами підвішують перекладину й перекидають через неї мотузку із зашморгом якраз для голови на кінці. Цього разу це вже не гра.
Намові на шию накидають зашморг. Його щелепа не влазить у петлю, тож їм доводиться тягнути її вниз по обличчю. Поки вони це роблять, Нам не замовкає, він благає кожного відпустити його.
– Ви впіймали не тих китайців, – торочить він. – Джентльмени, розумію, ми всі для вас на одне лице. Я розумію! Але це не ми. Навіщо нам вбивати Фостера? Між нами була просто дружня конкуренція.
І, як завжди, на нього ніхто не зважає. Натомість Тедді виходить уперед і промовляє:
– Тебе привели сюди, щоб ти поніс розплату за жахливий злочин, який учинив. Ти постав перед судом, тебе визнали винним. Сьогодні тебе повісять.
– Будь ласка, – перебиває Нам і озирається. Жоден з чоловіків у масках не ворухнеться.
– Скажеш щось наостанок? – викрикує Тедді.
Нам відкриває рота. Він проходиться поглядом по кожному з нас. Коли його очі зустрічаються з моїми, я усвідомлюю, що востаннє бачу їх розплющеними.
– Випиймо, коли зустрінемося знову, – промовляє він.
Щоб затягнути зашморг, потрібно троє чоловіків. Троє чоловіків, і мотузка починає ковзати по перекладині, на якій вона покоїлася. Троє чоловіків, і Намові ноги підіймаються над землею. Вони смикаються туди-сюди. Ніби танцюють. Я згадую ніч на Свято середини осені, коли він танцював навколо феєрверків і пропонував своє тіло в жертву небесам. Тепер під ним немає землі, на яку ці ноги могли б опертися.
Троє чоловіків, і Намове обличчя стає все червонішим. Троє чоловіків, і Намове обличчя набуває тьмяного фіолетового відтінку.
Останній вдих, потім тріск. Троє чоловіків, і Лум уткнувся обличчям у траву.
Нам падає.
– Сволота, – знову й знову кричить Лум. – Що ви накоїли?!
Він не встигає багато сказати. Бо він наступний. Вони легко хапають його, високого та стрункого Лума. Лума, хребет якого тепер схожий на шипи під сорочкою, штани якого зараз звисають з його стегон – тепер уже найширшої частини його тіла. Нас змушують дивитися, як з голови Нама знімають зашморг. Я не можу бачити його тіло, тож відвертаюся до Нельсона. Нельсон теж не дивиться.
– Нічого не скажеш? – запитує мене Лінь Дайю.
Вони без проблем просовують Лумову голову в петлю. Обличчя загострене, як у птаха, на шиї видно кожне сухожилля й кожен м’яз. Тедді повторює вирок. Лум лютує. Він не дозволить сказати Тедді ні слова без супроводу свого реву. Чоловіки в масках нервують і перебирають пальцями по рушницях. Я розумію, що Лум нічого не може вдіяти, проте мене тішить, що навіть зараз він змушує цих чоловіків хоч трохи боятися.
– Твоє останнє слово, – зрештою вигукує Тедді.
– Хай зійдуть на вас страждання, – реве Лум. – На кожного з вас.
А потім заплющує очі. Його ноги відриваються від землі. Він тримає спину прямо й дає мотузці змогу зробити свою справу.
– Наступний, – промовляє Тедді.
Це Джов. З ним вони завершують швидко. Тедді знову запитує:
– Є що сказати наостанок?
Чоловіки спостерігають за цим і регочуть, збуджені від того, що має відбутися. У судомах Джов відкриває рота, й обрубок язика вертиться від одного моляра до іншого.
– Нельсоне, – я звертаюся до чоловіка поруч зі мною. Думаю про мить, коли він урятував моє життя від натовпу під крамницею, про те, як потім не довіряла йому, хоча насправді єдине, чого завжди хотіла, це щоб він пізнав мене по-справжньому. Пізнав такою, якою я сама себе знала. Це все, що я тепер можу йому дати, і я волію цього страшенно. Тож промовляю:
– Я маю тобі дещо сказати.
– Усе добре, – каже він. – Усе добре.
Джов висить. Усе закінчується швидко.
– Це тому що хлопець без язика, – ні до кого промовляє чоловік, який мене охороняє. – Мотузці менше м’яса передавлювати.
Я повертаюся, щоб загарчати на нього, але він просто відштовхує мою голову тильною стороною долоні.
– Далі, – вигукує Тедді. – Той скрипалик.
– Нельсоне, – кажу я, коли його вже зводять на ноги.
– Нельсоне, – повторюю ще раз. Він не відриває від мене очей, карих і спокійних. Осторонь лежать тіла Нама, Лума і Джова, – три маленькі горбочки, які одного дня поглине земля.
– Нельсоне, – востаннє вигукую я. Його голова схиляється набік на знак вибачення.
– Ні, – кажу йому. – Ти був ідеальним.
Він гарний навіть з петлею на шиї. Виструнчився щосили, спина пряма, ноги разом. Руки, якими я так захоплювалась, акуратно складені перед собою. «Навіть зараз, – подумалось мені, – я кохаю його більше, ніж будь-коли».
– Тебе привели сюди, щоб ти зазнав розплати за жахливий злочин, який учинив, – промовляє Тедді. Слова знайомі, проте вже не страшні, а притуплені. – Не тільки за причетність до вбивства Деніела М. Фостера, а й за порушення найстрашнішого закону: спати з жінкою не своєї раси.
– Мерзенний китайоза, – плюється мій охоронець.
– Вузькоока шавка, – додає ще один.
– Б’юсь об заклад, вона випрошувала добротний білий член, – вигукує третій. Чоловіки в масках викрикують схвальні вигуки, аж доки вони заполоняють весь ліс довкола.
– Ти постав перед судом, – підсумовує Тедді, – і тебе визнали винним. Сьогодні тебе повісять.
Нельсон дивиться перед собою, а його погляд витає десь уже не тут. Він не здається наляканим.
– Хочеш, я піду до нього? – запитує мене Лінь Дайю. – Щоб йому не було так самотньо.
Вона не дожидається моєї відповіді. Бо добре мене знає. Коли Тедді запитує Нельсона, чи він має що сказати наостанок, Лінь Дайю без зусиль прослизає до Нельсона. Випрямляється точнісінько як він. Ніколи не помічала, що вона така висока.
– Я скажу єдине, – промовляє Нельсон. Його очі ковзають до моїх. – Коли ваші дружини, дочки й онучки запитають, хто справжні вбивці, сподіваюся, ви згадаєте, що ними були ви.
– Вішайте! – кричать чоловіки в масках.
– Нельсоне, – промовляю я.
– Я поруч, – каже Лінь Дайю.
Він повисає, а я ніяк не можу позбутися думки, який же він прекрасний. Не сіпається, не протестує. Його тіло гойдається в повітрі, майже як пензлик, перш ніж торкнутися паперу, коли він усе ще в руці у каліграфа, – священний і теплий, милий серцю інструмент; те, чому довіряєш, що цінуєш і тримаєш у руках. І я могла б присягнутися, навіть якщо це лише бажання в моїй голові, що він вигукує моє ім’я, перш ніж усе стихло.
– Розберімося з останнім, – каже Тедді.
Чоловік нависає наді мною та зводить мене на ноги. Я дивуюся, як швидко можу відновити рівновагу. Мабуть, усі ці роки прогулянок уздовж океану стали в пригоді. А потім – біг. Постійний біг. Якоїсь миті ноги навчилися нести на собі більше за мою вагу.
– Зроби щось, – благає Лінь Дайю. Вона знову поруч, її руки – мов вітрила перед моїм носом. – Або дозволь мені.
Я вагаюся перед вибором: не сказати нічого й бути повішеною або зізнатися, що я жінка, і зберегти життя, але таке жахливе. Жоден варіант не здається хорошим. Мої друзі мертві.
Усе своє життя я почуваюся гнаною обставинами. Я була в Джифу тільки тому, що мене відправила туди бабуся. Знайшла майстра Вана, бо про нього сказала власниця локшинної. Потрапила в Америку лише через Джаспера. А тут я опинилася через вбивство, яке вчинив хтось інший. І крізь усе це – болісне питання: моє життя взагалі моє? Чи я завжди була приреченою на страждання через своє ім’я?
Моє ім’я. Ієрогліфи, які переслідували й мучили мене від самого початку, знову з’являються переді мною, дорогі серцю своєю вагомістю та знайомістю. Те, що я приховала, що змінила й до чого додала. Те, чого прагнула весь цей час. Я – сузір’я з усіх імен усередині мене, кожного, під зіркою якого я колись ходила. І це правда, яку я усвідомлюю вперше: я змогла вижити лише завдяки своєму імені.
Я знову запитую себе: «Я буду тією, хто тримає пензлик, чи тією, яку цим пензлем пишуть?».
Відповідь проста. Я добре вмію писати. Візьми пензлик у руку, Дайю. Побач, по-справжньому побач чистий аркуш перед собою. Скільки простору. Умочи пензлик у чорнильницю світу, нехай серце співає через твою руку. Веди пензлем як забажаєш. Не так, як тобі сказали; не так, як вважають за краще грамотії. І навіть не так, як змусив тебе думати майстер Ван. Твори мистецтво, як цього хочеш ти. Зрештою, воно твоє. І більше нікому іншому не належить. Це і є краса. Це і є намір.
Це і є цілісністю.
Лінь Дайю розуміє, що це означає. Може, й завжди розуміла.
– Ти ж знаєш, що я люблю тебе, – промовляє вона.
– Я теж тебе люблю, – кажу їй. Ми були разом ще задовго до мого народження.
І це правда. Я таки люблю її. Тільки окремо, а не як частину мене.
Дівчина й привид – обидві Дайю. Досі не знаю, яку більше люблю.
* * *
Чоловік у масці накидає зашморг мені на шию. Я дивлюсь у небо. Хмари вгорі креняться праворуч і невдовзі будуть далеко звідси, в іншій країні. Вони пливуть над океаном, і хтозна, де опиняться й чи опиняться взагалі. Я ніколи не замислювалася про це раніше, та кожна хмара, яку я колись бачила, напевно, кудись прямувала. Ті, хто спостерігає за хмарами, бачать лише мить їхньої мандрівки. У такому разі я могла б назвати себе хмаринкою.
– Тебе привели сюди... – починає Тедді, але я більше не слухаю. Лінь Дайю смикає за зашморг на моїй шиї.
– Я хочу звільнити тебе, – востаннє благає вона, – але не можу. Не маю нічого гострого під рукою.
– Усе добре, – кажу їй. По її обличчю котяться сльози – засклянілі, набряклі краплі, яких вистачить, щоб затопити весь цей ліс. – Ти втомилася?
– Так, – майже винувато відповідає вона.
– Розумію. Може, тоді й не завадить відпочити.
Голос Тедді повертається. Він хоче знати, чи я маю що сказати наостанок. Я опускаю очі та впиваюся поглядом у білі маски переді мною. Здається, що дивлюся на поле привидів.
– Я знаю, хто ви, – промовляю я, мій голос чіткий і виразний, як найсміливіші мазки. – Але ви мене не знаєте. Я вам скажу. Мене звати Дайю.
Навіть коли слова злітають з моїх вуст, я захоплююся своїм іменем – іменем, яке дали мені мої батьки. Моє, повністю моє. Особливо тепер. Останнє, чого ніхто з них – ні Тедді, ні чоловіки в масках – не зможе в мене відібрати. Імена існують ще до своїх власників, це найдавніша частинка нас. Моє ім’я було задовго до мого народження, тож, як на мене, я прожила довге життя.
Їхні очі прикуті до мене, цього разу без зневаги. Цього разу там страх. Вони не знають, вірити мені чи ні, проте навіть намагаючись пропустити повз вуха мої слова, вони починають це бачити. Усе-таки чоловік перед ними не схожий на Джейкоба Лі. На їхніх очах цей чоловік перетворюється на щось інше – на жінку, мабуть. Її очі світяться сонцем, тіло палає теплом зовсім не від осіннього дня. Мотузка на її шиї – лише формальність. Вона могла б вирватися на волю, якби захотіла. Авжеж, могла б полетіти геть.
– Ви ніколи мене не забудете, – кажу їм усім.
Мотузка стискає шию. Ноги відриваються від землі, я підіймаюсь у небо. Політ, тільки інший. Унизу один з чоловіків у масці котить Нельсонове тіло до Нама, Лума і Джова. Лінь Дайю повертається до мене, але вже не плаче.
У каліграфії є складна техніка, яку називають «розділеним пензлем». Каліграф прокручує пензлик так, щоб ворсинки розділилися та перетворили один пензлик на безліч менших. Майстер Ван називав це подвигом володіння пензлем. Будь-кому, хто глянув би на готовий витвір, здалося б, що каліграф зробив багато мазків, але насправді це лише вправність рук. Мазок завжди був єдиним.
У дитинстві ніхто ніколи не питав, що означає моє ім’я, бо всі завжди вважали, що мене назвали на честь Лінь Дайю. За це я ненавиділа своє ім’я. Однак якби зараз мене попросили написати його, ім’я, з яким мене народжено, я зробила б це обережно, з великою турботою. Я написала б його з любов’ю. І якщо ви, як і чимало до вас, запитаєте, як воно – бути дівчиною, названою на честь іншої дівчини, жінкою, яка йде по стопах іншої жінки, живе життям, уже визначеним чужою долею, я скажу, що це нічого не вирішує. Або ж вирішує все. Моє життя було накреслено для мене від тієї миті, відколи мені дали ім’я. Або не було. У цьому і є справжня краса. У цьому і є намір. Ми можемо займатися чим завгодно, розповідати й переказувати ту саму історію, але історію, яка виходить з ваших вуст, з-під вашого пензля, здатні розказати тільки ви самі. Тож дозвольте їй бути. Нехай ваша історія буде вашою, а моя – моєю.
