Текст книги "Чотири скарби неба"
Автор книги: Дженні Джан
сообщить о нарушении
Текущая страница: 6 (всего у книги 21 страниц)
– Що ж, – сказала вона, – я зробила вам двом послугу. Де ваша вдячність?
Ніхто з нас не промовив ані слова.
– Мадам вас дещо запитала, – гаркнув один з її посіпак. – Відповідайте!
Я пильно глянула на неї. Мадам. В іншому світі вона могла б полонити імператорів. А в цьому під променями вранішнього сонця її посмішка розпливлася на все обличчя, зіштовхуючи разом усі інші риси. Мені це видалося гротескним.
– Нічого, навчаться, – сказала вона.
Посіпаки подалися вперед і стягли нас із брички. Коли я сходила сходинками, то спіткнулась і ринулася вперед, щоб не впасти. Мої ноги були ще ватними після довгого сидіння в бочці. Саме тоді я глянула на будинок, біля якого ми зупинилися. Усередині не світилося – перехожому могло б здатися, що це пустка. На вивісці красувався напис: «Прання й прасування». І справді, довкола було чути запах мила й вогкої землі. А по боках від вивіски будинок був схожим на пансіон.
– Заходьте, – наказала жінка. А тоді повернулась і зайшла в будинок.
– Ходімо, – мовила я до дівчини й узяла її за руку. Її долоня була липкою від сопель і сліз. Я зробила вдих і відчула у грудях полегкість без мішечка на шиї. Це додало мені сміливості. Дівчина заскиглила й подалася назад, але я потягла її за собою крізь парадні двері.
Це був наш новий дім. Напевно, нам покажуть наші кімнати.
3
Ніхто з нас не знає, як мадам Лі стала мадам Лі, але чутки ходять різні. Наприклад, що колись вона взагалі була ніякою не мадам. А однією з нас.
– Вона була фатальною красунею, – сказала б Джейд.
– Коханкою впливового капітана, – підхопила б Айріс.
– Брала унцію золота тільки за те, що чоловік на неї глянув! – завершила б Свон[29]29
Свон – від англ. swan (лебідка).
[Закрыть].
У деяких із цих чуток мадам Лі доросла до однієї з найбільш високооплачуваних повій у Сан-Франциско. На зароблені гроші вона відкрила власний бордель, а тон Хіп Ї імпортував їй дівчат. І хоч як сильно ми боїмося мадам Лі, але тони нас страшать іще більше. Ми чули, що вони контролюють китайський квартал, володіють ресторанами, опіумними притонами, гральними домами, борделями та пральнями, а також борделями під виглядом пралень. Членів тону я не бачу, але відчуваю їхню присутність, як і незриму постать Джаспера за своєю спиною – його невидиму руку на моїй шиї та холодну долоню на талії. Іноді внизу на вулиці чути їхні голоси, а потім небо розривають гучні постріли. Буквально минулого тижня якийсь бандит учинив стрілянину в ресторані й розстріляв ватажків конкурентного тону.
Упродовж дня бордель мадам Лі трансформується. І ми трансформуємося разом з ним – із жінок з розмальованими обличчями перетворюємося на звичайних дівчат-прачок. Дехто з нас раніше вже виконував таку роботу, інші ж, як я, лише навчаються цього.
Я майже відразу зрозуміла, що борделю мадам Лі не існує. Принаймні юридично. Це просто пральня, і ми можемо говорити про це місце тільки в такому аспекті. Ще задовго до того, як я сюди приїхала, влада Сан-Франциско спробувала боротися з будинками розпусти, проте, як сказала мені Свон, це було лише для показухи. Насправді багато місцевих чиновників і служителів порядку співпрацювали з тонами та забезпечували безперебійне функціонування бізнесу. Дехто навіть брав у кишеню по десять доларів за кожну продану дівчину.
Не тільки ми так добре ховаємося в усіх на очах. Так робить кожен у цьому місті. Чоловіки, які приходять до нас, уночі перетворюються на демонів. Їхні тіні завбільшки з печери. А вдень вони купці, вчені, підприємці. Я починаю розуміти, що кожен має два обличчя: те, яке показує світові, й те, що приховано всередині.
А своїх облич я досі не розгледіла. Чи принаймні яке з них яке.
Якщо завітає поліція – а таке буває вкрай рідко, – вони побачать лише тісну пральню, в якій пораються шістнадцять дівчат із зібраним у вузол волоссям, розчервонілі обличчя яких вкриває піт. Усі три поверхи будинку належать мадам Лі, тож їй легко підтримувати цю брехню. На першому поверсі розташовані фоє та кімната очікування, інтер’єр якої вдень слугує приймальнею пральні. Для трансформації кімнати потрібно три дівчини: спершу згорнути розкішні килими й гобелени, потім сховати в шафи вази та нефритові статуетки. Заповнити кімнату одягом і постільною білизною. Останній штрих: висунути великий стелаж перед сходами, що ведуть до наших спалень. Усе, що побачить відвідувач, – це дешева, але відточена операція, продиктована необхідністю й дієвістю. Ми маємо влаштувати переконливу виставу. Одного разу інспектор пройшовся нашою пральнею та вражено вигукнув, що сьогодні залишилося не так багато місць, де ще перуть вручну. Він сказав, що тепер замислиться над тим, щоб носити свою білизну до нас. І таки приніс.
Мадам Лі віддає перевагу ручному пранню замість того, щоб довіритися паровим машинам, у які почали вкладати гроші інші пральні. Ми перемо і прасуємо в підсобному приміщенні поруч з чайниками з окропом. Ручні праски важкі. Їх доводиться раз-по-раз нагрівати над гарячим вугіллям, коли починають холонути, але водночас бажано не перегріти, щоб не пошкодити одяг. Багато в чому я вважаю прання виснажливішою і важчою роботою, ніж та, яку ми виконуємо вночі. «Можливо, тому, що мені ще не доводилося по-справжньому працювати вночі», – нагадую собі.
«Ти – shă[30]30
Shă (кит. 傻) – дурна.
[Закрыть]», – каже мені Свон, коли я висловлюю такі погляди. Вона найстарша серед нас усіх і легко добуває зиск із цього титулу – ставиться до нас, як до дурненьких молодших сестричок. Усім нам заборонено говорити в борделі своєю рідною мовою, але Свон любить загравати з цим правилом і маневрувати між китайською й англійською, коли мадам Лі не чує. Гадаю, вона це робить, щоб показати, що в неї ще залишилося хоч щось своє. «Це ти зараз так думаєш, – веде далі Свон. – Усе зміниться, коли почнеш обслуговувати клієнтів».
У пральні ми працюємо без макіяжу, ба більше – начисто відтираємо лице так, що аж лоби світяться. «Якомога непримітніші на вигляд», – застерігає нас мадам Лі. Удень ми й досі просто діти. Багато дівчат зголюють брови, щоб уночі малювати їх олівцем. У декого забинтовані ноги.
Лице Сваллов чисте та свіже. Без макіяжу видно, як по її щоці скотилися три родимки. Перл – плакса, разом з якою я приїхала на бричці, – видається навіть молодшою за свій вік. Її ніс схожий на блискучу рожевувату картоплинку. Свон, різка й зухвала вночі, вдень має такий вигляд, ніби щойно прокинулася від сну. Без рисової пудри її шкіра припухла й гладенька. Вона вправно складає білизну, тому працює разом з дівчатами-складальницями. Перл працює з прачками, а ми зі Сваллов – з прасувальницями. Прасувальниць можна розпізнати за червоними руками й передпліччями. Постійно з обпеченою шкірою та збитими кісточками. Увечері ми шліфуємо мозолі й наносимо на пальці білу пудру. Мої долоні стали ширшими, у них вміщається більше, ніж колись. Вони змінилися, відколи я допомагала мамі, працювала на городі чи тримала каліграфічний пензлик. «Мої руки досі вмілі, – нагадую собі. – І вони досі мої».
У пральні дівчата дозволяють собі забути, що на них чекає вночі. Вони обмінюються плітками й жартами, обурено і драматизовано зітхають, коли доводиться багато працювати. Дівчата нагадують мені старших сестер, яких я ніколи не матиму. І навіть попри окріп і біль від того, що горбишся цілий день, я можу сказати, що мені подобається ця робота, бо тут я ближче пізнаю дівчат.
Свон в Америці вже три роки. Її викрали в Пекіні, коли їй було сімнадцять. «Wo yi wei[31]31
Wo yi wei (піньїнь) – Ох, уявляєте!
[Закрыть], я збиралася приєднатися до театральної трупи, – розповідає вона. – Я народжена бути зіркою». І вона таки зірка, принаймні в борделі. Клієнтам до вподоби її гострий язичок, завдяки якому вона змушує їх почуватися пустотливими школярами. Серед усіх тутешніх дівчат Свон найбільше знає про те, чим живе бордель, – хто приходить, хто йде, хто залишається. Вона хизується перед нами своєю обізнаністю, ніби це якось робить її особливою, проте ми всі чули, як вона кричить уві сні. Їй теж буває страшно, як і кожній з нас.
Айріс, моя нова сусідка, – сирота. Вона не пам’ятає, як потрапила в бордель, окрім того, що одного дня була на вулицях Кайпіна, а вже наступного – жінка (може, то була мадам Лі?) вела її за руку у великий будинок, де пахло медом. Айріс реготунка і щебетуха. Любить попліткувати, і мені здається, що насправді їй тут подобається. Нещодавно вона розповіла нам, як п’ятдесят чоловіків із двох ворогуючих тóнів побилися через китайську невільницю у провулку біля Вейверлі-Плейс. Судячи з її слів, вона хотіла б опинитися на місці тієї дівиці.
Перл, наймолодшу з нас, теж викрав поплічник тону. Вона дуже сумує за своїми братами й сестрами у Ґванджов. Іноді я чую, як вона плаче, коли гадає, що ніхто не помітить. Перл мріє стати танцівницею й вірить, що таки стане. Її єдиний клієнт годує дівчину обіцянками, що скористається своїми зв’язками в танцювальній трупі. Тож Перл чекає і щотижня водить його у свою спальню.
Усі ми пішли слідом за тим, кого вважали своїм рятівником, а в результаті збагнули, що помилилися, і побачили ціну цієї помилки. Коли я чую всі ці історії, то розумію, що в тоні є сотні таких Джасперів, які виловлюють маленьких дівчат. Кожна з нас була особливою, та водночас усі ми однакові.
Сваллов – це загадка. Білолиця й мовчазна – не тиха, а небагатослівна – вона не розповідає ні про своє минуле, ні про мрії щодо майбутнього. У неї найбільше клієнтів серед нас усіх – може, тому вона й мовчазна. Щось у ній є таке, що можна переосмислювати знову й знову.
З перших своїх днів у борделі я прагнула її розгадати. Це був ієрогліф, який я не могла ні прочитати, ні написати. Її обличчя змінювалося від дня до ночі – то вона проста дівчина, то вже граційна жінка. Молодша чи старша за мене, по своїй волі тут чи через обставини – цього я не знала. Коли я здіймала палець, щоб написати ієрогліф її імені, виходив лише стиснутий кулак.
Я чула, що вона сама прийшла сюди. Про це перешіптувалися деякі дівчата. Зайшла прямісінько в будинок і попросила покликати власницю борделю. Яка дівчина таке зробила б?
Інші вважали Сваллов егоїсткою, бо вона забирала собі всіх клієнтів. «Усе їй мало! – скрекотали дівчата. – Вона завжди тримається найближче до мадам Лі й за це отримує найкращий одяг та коштовності, щоб приваблювати найщедріших клієнтів».
Я теж так думала, аж доки не побачила, що вона зробила для Перл. На наш четвертий день у борделі Перл вибрав один чолов’яга – дебелий бугай. Вона мала б поманіритися й кокетливо всміхнутися, як її вчили. Натомість дівчина впала на підлогу й розридалася. Це мав бути її перший чоловік – такий кремезний, що здавалося, він її розчавить. Я помітила, як інші дівчата відійшли від Перл, немов перебування поруч з нею зробить і їх менш жаданими.
І тільки Сваллов виступила вперед. «Я подбаю про вас, – мовила вона до нього крізь скло. – Тільки не кажіть нічого мадам».
Щось схоже вона пообіцяла й охоронцям, які чекали на нас під дверима оглядової кімнати.
Клієнт не надто засмутився заміні. Він зайшов і поводився так, ніби від самого початку хотів Сваллов. Мадам Лі нічого не дізналася, а Перл стояла мовчазна – червонолиця, але мовчазна.
Уранці Сваллов на роботу не вийшла. Інші дівчата прали, прасували та складали білизну, прикусивши язики. Клієнт був багатим, судячи з того, як блищали його черевики. «Егоїстичне стерво, – розходилася Джейд, коли не побачила Сваллов на робочому місці. – Усю ніч провалялася на спині, ще й тепер спить, жиріє. Перл, вона забрала в тебе клієнта, ти це розумієш?».
Я завершила роботу раніше. Проте замість того, щоби піти до нашої спальні, піднялася на третій поверх і зупинилася під дверима Сваллов. Мені кортіло глянути, чи справді вона валялась у ліжку, доки всі інші обпікали руки в гарячій воді. Двері були відчиненими. Я сповільнила кроки, і час розтягнувся переді мною.
У ліжку її не було. Сваллов сиділа за туалетним столиком і готувалася до нашої вечірньої роботи. Перед нею лежали різноманітні пудри, олівці й рум’яна. Утомлене відображення у дзеркалі, під очима темні кола.
На Сваллов важко було дивитися, а відірвати погляд – ще важче. Я згорбилася під її дверима так близько, що могла от-от опинитись у самій кімнаті, й тієї миті збагнула, чому клієнти любили її найбільше. Навіть із виснаженим і напівнафарбованим обличчям вона була п’янкою. І річ не лише в маленькому підборідді чи ніжних вустах, податливому тілі, чарівливій і вміло натягнутій усмішці. Причина в самій її сутності – вивіреній таємничості, нерозгаданості, яка залишилася з нею, навіть коли вона була на самоті. Кожен порух породжував нове запитання, що потребувало відповіді. Переді мною сиділа дівчина, але насправді це була жінка з довершеним усвідомленням самої себе. І в цьому полягала її сила. Такою була ще й причина її мовчазливості – та насправді не мовчазливості, а умиротворення від прийняття самої себе.
А що клієнти? Чоловіки? Вони жадали насититися цією силою, тому й вибирали її знову й знову. Чи засуджую я їх? Сваллов таїла в собі щось таке, що могло б довіку годувати ціле голодне село, якби вона цим поділилася. Якби її могли змусити поділитися.
Вона опустила руку в білу пудру й повернула до мене інший бік обличчя. Мені забило подих. Одна сторона її лиця була бездоганно нафарбованою, білою та без жодних вад, а інша – вся в синцях: коричневих, фіолетових, синіх.
І тоді я зрозуміла: вона переманила клієнта Перл не тому, що жадала його покровительства. Вона відібрала його, бо краще за нас усіх бачила, ким він був насправді: жорстокою тварюкою й пияком.
Після цього загадка Сваллов стала для мене розгаданою. Потрібно було лише краще придивитися. Дівчата казали, що вона завжди стояла поруч з мадам Лі, щоб відтіснити інших. А я бачила більше. Вона трималася поближче до мадам Лі, щоб захистити нас від її гніву, як тоді, коли мадам облила окропом дівчину, яка надто тихо говорила. Дівчата казали, що Сваллов самозакохана, що вона постійно голодує, щоб мати витонченіше обличчя. А я бачила глибше. Те, що не з’їла вона, потрапляло в наші тарілки. А коли дівчата казали, що Сваллов пихата й зарозуміла, що вона нас усіх ненавидить, я точно знала: виявляти турботу до інших означало дозволити собі стати м’якою, а в такому місці м’якою бути не можна. Тож Сваллов мусила триматися холодно та відособлено – заради всіх нас, але насамперед заради самої себе.
Стримана, статечна, сласна Сваллов. Коли я нарешті збагнула її мотиви, то зрозуміла, як написати ієрогліф її імені – 燕 – «ластівка». Чорна пташка з червоною цяткою і дзьобом, як щипці. Широко розгорнуті крила. Роздвоєний хвіст. Хтось сказав би, що це був просто символ пташки, але я знала іншу істину: щоб вийшов ієрогліф її імені, унизу обов’язково має бути вогонь. Сваллов ніколи не дозволила б себе спалити. Натомість вона сама стала б вогнем.
Я розгледіла її справжню й подумала: хочу стати такою самою.
* * *
Ми зі Сваллов прасуємо за одним столом, але я думаю зовсім не про прання. Усі мої думки про розмову з мадам Лі, яка відбулася минулої ночі. Я чимало чула від інших дівчат про те, що відбувається, коли чоловік залишається наодинці з жінкою, про біль, який вона відчуває, про кривавий слід. А сама ще ні з ким навіть не цілувалася.
– Думаєш про сьогоднішню ніч?
Я підводжу очі й бачу, що це каже Сваллов. Мене розпирає крикнути комусь – кому завгодно: «Сваллов заговорила! Сваллов заговорила!». Але я стримуюся. Здається, наче ця мить має бути лише між нами, ніби вона дає подарунок, призначений тільки мені.
– Звідки ти знаєш? – питаю. Я боюся, що якщо скажу якісь зайві або не ті слова, вона пурхне геть.
– Здогадалася, коли мадам покликала тебе до себе, – відповідає вона. Я уявляю, як Сваллов безсонно лежить у своєму ліжку після того, як усі чоловіки покинули кімнату й залишили її наодинці. Тіло вбите в матрац, досі живе та при тямі. Як воно може вижити після такого? Сваллов опускає праску на сорочку. Та млосно зітхає, пара зривається з поверхні столу і хмарою огортає дівочі руки.
– Це буде твій перший раз?
Киваю.
– Я ще ніколи цього не робила, – кажу їй і відразу жалкую. Бабуся настановляла мене ховати під бронею правду про своє минуле та справжню особистість. А кожне розказане слово відщеплює шматок від цієї броні.
Вона знову підіймає праску й ставить її біля сорочки. Я спостерігаю, як її руки орудують праскою, і захоплююся їхньою вправністю та гладкістю. Вони схожі на мамині руки.
– Боїшся? – питає вона, поглянувши на мене. Синці на її обличчі після тієї наруги нарешті загоїлися й порожевіли. При денному світлі вони могли б видатися навіть дещо симпатичними.
– Так, – відповідаю. – Я не знаю, що робити.
Вона бере зі столу сорочку й оглядає, чи не залишилося складок. Як на мене, ідеальне білосніжне полотно. Потім перекладає сорочку на сусідній стіл, за яким інші дівчата складають білизну. Їхнє цокотання заглушує нашу розмову.
– Подай наступну, – показує вона на сорочку. Я витягую одну з купи та кладу на стіл.
– Усе, що треба, – веде далі Сваллов, розправляючи на столі сорочку, – це робити те, чого від тебе хочуть. Насправді це найлегше.
– Але я не збагну, що це означає.
– Усе це фальш, – пояснює вона. – Це не по-справжньому. Для них по-справжньому, а для тебе – ні. Ось як ти маєш на це дивитися. Як на те, чого не існує. Що не є частиною тебе, і чого ти також не є частиною. Ти поза цим.
– Не розумію.
– Коли з тобою це роблять, – вона стискає ввігнуті долоні одну над одною, – це боляче, особливо якщо вперше. Здається, наче там, унизу, щось вибухає. Хочеться різко охнути й заплакати. Але не треба. Іноді це їх злить, а буває, що, навпаки, заводить. Забудь про біль. Уяви, що ти не тут. Є якесь місце, де ти хотіла б бути?
– Так, – я згадую дворик школи майстра Вана, бабусин город, мамині теплі обійми і ткацький верстат, що швидко рухається вперед-назад.
– Чудово, – вона знову бере праску. – Полинь думкою туди й чекай. Твоє тіло здогадається, що робити. Та головне – це твої думки. У тебе ще не почала йти кров?
Я хитаю головою.
– Добре, – каже вона. – Принаймні на одну проблему менше.
– А куди линеш думкою ти? – можливо, я переступаю межу, але не хочу зупинятися.
Вона відставляє праску. Я дивлюся, як її пальці пробігають по свіжій сорочці, щоб розгладити складки.
– Я засинаю, – каже вона й дивиться мені в очі.
* * *
Між роботою у пральні та борделі в нас є одна година. Упродовж цього часу кожна дівчина відчищає своє тіло від запаху пари, у якій варилася весь день. Кожна щасливиця, яку не вважають надто товстою, отримує миску рису. Одягає вбрання, розкладене на її ліжку, – іноді це шовкова блуза й штани, деколи – атласна сукня. Те, що мадам Лі вважає підходящим для клієнтів, які прийдуть цього дня. Кожна дівчина сідає біля дзеркала й дістає арсенал виданої їй косметики – баночки рум’ян для щік і губ, рисову пудру для обличчя, чорну фарбу для брів та очей. Деякі дівчата наносять рум’яна на всю верхню губу, а посередині нижньої ставлять цятку, схожу на вишню. Білим чоловікам це подобається – мовляв, так ми ще більше схожі на китаянок.
Старші дівчата самі собі роблять зачіску. Молодші, – такі ж недосвідчені, як я, – чекають у черзі, коли до них дійде перукарка. Іноді, коли вона запускає руки в моє волосся, я заплющую очі й уявляю, як чиїсь лагідні руки з любов’ю розминають мою голову, як тісто.
Сьогодні ввечері я вдягну персикову блузку з довгими рукавами, білими ґудзиками й підшитим коміром та відповідну їй спідницю. Я ненавиджу одяг, який нас змушує носити мадам Лі, зшитий на її смак якоюсь старою кравчинею, яка живе внизу по вулиці. У Китаї нас засміяли б у такому одязі, легко розпізнавши позбавлену смаку пародію. Але тут він зводить білих чоловіків із розуму.
Коли я дивлюсь у дзеркало на себе вбрану і з макіяжем, то бачу дівчину з обведеними чорним очима й повіками кольору вина. Брови – як балдахін над очима. Шкіра біла, наче порцеляна, а вуста налиті кров’ю. Після того, як я два роки прикидалася Феном – хлопцем, народженим вітром, – так дивно бачити себе нині. Коли я рухаюся, то сумніваюсь, чи це справді я.
Якось, коли я скаржилася бабусі на своє ім’я, вона сказала, що всі оспівують Лінь Дайю за її красу. Але як на мене, то це все через її сумну історію. Чи була б вона такою ж прекрасною, якби не померла за свого коханого?
Тепер я починаю розуміти, що трагедія всьому додає краси. Може, саме тому щоночі ми малюємо брови довгими дугами, щоб наші очі здавалися сумними.
Пальцем на долоні я виводжу ієрогліф 男 – «чоловік»: поле й плуг як символ влади.
Колись я думала, що кохання – це просто: обійми, ніжний поцілунок у лоб. І ніколи навіть не здогадувалася, що може бути щось таке не схоже на кохання, як те, що відбувається тут. Насилля над тілом, багряний розрив. Хай ким буде той, хто оволодіє мною, він відбере в мене все. Я могла б оплакувати своє дівоцтво, але забороняю собі. Моя скорбота наділить владою того, хто його відбере.
Чоловік: без влади він просто клапоть ріллі.
Мати вибір між цим борделем і «стійлом» – це взагалі його не мати. Але я мушу вірити, що вихід колись знайдеться. Лінь Дайю свій знайшла: дозволила собі померти. А я? До такого я ще не готова.
Сьогодні вночі я не Дайю. Сьогодні я для всіх Піоні.
* * *
Коли я спускаюсь у головну залу, всі інші дівчата вже тут. Кожна з нас має настільки змінений вигляд, що здається, наче вночі це вже зовсім інші люди, ніж ті, що були вдень. Перл видається такою мініатюрною у своїй шовковій сукні з пришитою на грудях квіткою. Айріс пострибує на ногах, і на її зап’ястях брязкають браслети. На Свон найбільше макіяжу серед нас усіх. Цятка на її нижній губі ворушиться, коли вона чистить язиком свої зуби. Сваллов відвела кудись погляд, повернувши вбік підборіддя. Відсутність Джейд ніхто не обговорює, хоча жодна з нас не наважується зайняти місце, де вона зазвичай стояла.
Я злегка усміхаюся до Перл. Вона дивиться на мене округленими очима, які наповнюються сльозами. Вона хвилюється, чи прийде сьогодні її клієнт, щоб урятувати її від гніву мадам Лі. «Рано чи пізно їй таки доведеться набратися сміливості», – думаю я.
Заходить мадам Лі. Щовечора перед відкриттям вона проводить з нами бесіди – нагадує, навіщо ми насправді тут. І заодно оглядає нас, щоб переконатися, що наші зап’ястя такі ж білі, як і обличчя, що ми не розтовстіли в небажаних для цього місцях, що маємо свіжий, миловидний і апетитний вигляд. Вона часто повторює, що пишається нами.
– Дівчатка, дехто з вас, мабуть, помітив, – починає вона, – що сьогодні тут декого не вистачає. Я хочу, щоб ви поглянули на те місце, де зазвичай стоїть Джейд. Минулої ночі її вигнали, бо вона мене обкрадала.
При цих словах дехто з дівчат переминається з ноги на ногу. Одна кашляє, прикрившись рукою.
Мадам Лі не помічає цього або лише вдає.
– Джейд спала тут, їла, користувалася моїм майном, але не приносила мені грошей. Вона поверталася з порожніми руками майже три тижні поспіль. Уявіть собі. Уявіть, що ви даєте комусь усе, та нічого не отримуєте натомість. Це не що інше, як крадіжка.
Ніхто з нас не промовив ні слова. Те, що каже мадам Лі, завжди є правдою.
– Як ви знаєте, – веде далі мадам Лі, – таке трапляється не вперше. Тут було багато дівчат, які обкрадали мене, а тому отримали заслужене покарання: я їх вигнала. Я розповідаю вам про Джейд, бо вона з’явилася тут раніше за будь-кого з вас, проте мусить відповідати за свої дії. Я не хочу, щоб ви спочивали на лаврах і думали, що вам нічого не загрожує тільки тому, що ви пробули тут довше за інших. Я сподіваюся, що ви всі наполегливо працюватимете й приноситимете мені гроші, які заборгували за те, що живете тут і користуєтеся моєю добротою.
Вона робить глибокий вдих.
Ми опустили погляд на свої ноги й килим, на якому сплелися червоні та бронзові виноградні лози. Пальцем по своїй нозі я пробую написати ієрогліф для слова «нефрит»[32]32
Ім’я Джейд походить від англ. jade (нефрит).
[Закрыть] – 玉, «імператор» з косою рискою в одному з кутів. Цей символ схожий на нанизані разом три шматки нефриту. Того самого, який живе в моєму справжньому імені.
– Зрозуміло? – питає мадам Лі, і кожна з нас на своїй маківці відчуває її погляд. Ми киваємо.
– Добре, – каже вона. – А тепер будьте люб’язними з нашими гостями.
Перш ніж зайти в кімнату з вітриною, ми розподіляємося у заведеному тут порядку – наймолодші дівчата спереду, досвідченіші посередині й найвищі – позаду. Я рушаю, щоб стати попереду процесії, але мадам Лі зупиняє мене.
– Піоні, – кличе вона.
Дівчата гомонять і, зиркаючи на мене, рушають у кімнату. Навіть Сваллов, яка заходила туди вже сто разів, змірює мене поглядом, перш ніж зникнути за дверима. Коли ми залишаємося вдвох, мадам Лі підходить ближче. Її пальці перетиснуті перснями.
– Я маю для тебе цікаву пропозицію, – промовляє вона. – Присядь.
Я обережно сідаю, щоб не зім’яти спідниці. Мадам Лі залишається стояти, її очі зблискують і рискають по моєму тілу.
– Сьогодні ввечері до нас прийде особливий клієнт, – каже вона мені. – Син того, хто виявив велику щедрість до тону Хіп Ї. Тон наказав, щоб я безплатно надала йому дівчину на знак їхньої вдячності.
– Цей клієнт, – веде вона далі, – просив дещо дуже особливе. Те, що можеш дати тільки ти. Тобі не кортить дізнатися, що саме?
Я чую, як у мої вуха проникає голос Свон. «Yi ci[33]33
Yi ci (піньїнь) – одного разу.
[Закрыть], – щебече вона, – клієнт попросив мене сісти йому на груди й tu[34]34
Tu (піньїнь) – виблювати.
[Закрыть] мій сніданок. Уявляєте?! І коли я таки це зробила, він da ku[35]35
Da ku (піньїнь) – розплакався.
[Закрыть] від задоволення!».
– Усі давно знають, що в мене найкращі дівчата, – у відповідь на моє мовчання мадам Лі кладе руку мені на стегно. – Проте наш новий клієнт дуже своєрідний. Він хоче бути з дівчиною, якої ще не торкався білий чоловік.
Вона сильніше стискає моє стегно. Її персні впиваються в мою плоть.
– Тепер розумієш, чому ти ідеально для нього годишся? – каже мадам Лі. – Усі мої дівчата вже спали з багатьма, дуже багатьма чоловіками. Усі, крім тебе, Піоні. Ти досі незаймана. Сьогодні ввечері ти станеш ідеальним подарунком для нашого особливого клієнта.
Мадам відпускає моє стегно. Пальцями руки вона злегка змахує по моїй щоці, а потім потирає їх один об одного, крутячи між ними рисову пудру.
– Вважай, що тобі пощастило. Тон буде дуже задоволеним.
Я роблю те, чого від мене очікують. Притиснувши лікті до тіла, киваю й усміхаюся.
– Я поводитимуся з ним добре, – відповідаю я, згадуючи про те, де, ймовірно, зараз Джейд. Я ніколи не дозволю собі опинитись у такому місці.
– Розумничка, – мадам Лі простягає руку, щоб знову погладити мене по щоці.
Щоб не відвернутися, я щосили стискаю долоні в кулак, доки нігті ледь не проколюють плоть.
– Клієнт уже в дорозі, – каже вона. – Ти його на весь вечір.
Перш ніж піти, мадам повертається до мене. Я намагаюся здаватися сильною і сміливою, як це робить Сваллов.
– І ще, Піоні, – моє ім’я стікає з її вуст, – ти зробиш усе, що він попросить.
Вона залишає мене чекати. Я роздумую, яким може бути чоловік з таким побажанням. Чи буде він зі мною ніжним? А якщо поб’є мене, як той нелюд вчинив зі Сваллов? Пригадую синець, який перетворив один бік її обличчя на каламутну калюжу, й уявляю, який вигляд мало б моє лице.
Лампи в кімнаті затінено червоними й чорними абажурами – це додає таємничості. «Це щоб приховати недоліки на наших обличчях, – сказала б Свон. – У темряві навіть пом’яті яблука – і ті гарні».
Кожен звук карети, що проїжджає вулицею, кожен сміх чи крик змушує мене напружуватись і притискати руки й ноги щоразу ближче до тіла. «Як мені це зробити? – запитую себе. – А від цього помирають?». Я вже й не знаю, чи вистачить мені сили, щоб хоча б підвестися з дивана, коли клієнт нарешті з’явиться на порозі.
Навпроти мене на важкому дерев’яному кріслі щось мерехтить. Я миттю кидаюся туди поглядом, кожним нервом відчуваючи у повітрі якісь зміни. Намагаюся запам’ятати кожну деталь цієї кімнати й себе в ній, перш ніж усе стане іншим. Завтра вона вже буде не такою. Завтра я сидітиму в ній інакша.
Мерехтіння зростає й поступово займає крісло. Тепер це вже не мерехтіння, воно набуває форми та кольору. Білого, який дедалі білішає. Може, це дим від ароматичних паличок або тіні перехожих на вулиці? А може, це дівчина з роману, яку тепер уже можна назвати жінкою? Я заплющую очі, щоб заспокоїтися. А коли розплющую їх, то бачу перед собою Лінь Дайю.
– Привіт, – її голос трохи охрип, ніби вона плакала або давно ним не користувалася.
Мої плечі обм’якли й звалилися на спинку дивана. Я переконала себе, що мандрівка за океан остаточно нас розлучила, – але ось вона тут, переді мною. Обличчя біле, як лебедині груди, а сріблясто-чорне волосся чомусь вологе. Вона не схожа на Лінь Дайю з роману, радше на Лінь Дайю з мого сну: блакитні очі, видовжений ніс, рожеві вуста. Її атласний жакет і спідниця яскраво виблискують у моторошній напівтемряві кімнати. А ще на ній рибальська сітка замість шалі.
– Ти плавала? – питаю я й німію. А потім, коли згадую, де я і що от-от має статися, то встаю й махаю до неї руками. – Тобі краще піти, – кажу їй, хоча сама зовсім цього не хочу. Вона тут, а отже, тепер мені не так самотньо. Ми обидві перетнули океан, щоб зрештою тут зустрітися.
– Не драматизуй, – каже вона. – Подобається це тобі чи ні, але я тут тільки тому, що ти попросила мене про допомогу.
Мої очі кидаються до годинника на стіні. Майже дев’ята. Клієнт уже скоро прийде. Але Лінь Дайю не можна бути тут, коли він з’явиться. Я ще не знаю, чи бачу її тільки я, чи й інші також. Де ж їй сховатися?
Лінь Дайю ніби знає відповідь, а тому встає з крісла й підходить до мене. Колишня я – та, яка існувала до цього всього, – силується втекти. Але щось мене тримає. Може, вона?
Ось вона стоїть переді мною, опустивши свої блакитні очі. «Коли тебе пам’ятають як уособлення трагедії, твій погляд завжди має тяжіти до центру землі», – подумалося мені. А потім вона відкриває мені рота своїми вологими руками. Ми пильно дивимося одна на одну: вона – вимисел, чия історія така схожа на мою, а я – дівчина з порожнім тілом. Колись я ненавиділа її, потім боялася, проте згодом у маренні мало не полюбила. А тепер і сама не знаю, що відчуваю. Але Лінь Дайю не чекає, доки я зрозумію. Вона залізає мені в рота, перш ніж я встигаю отямитися, і зникає.
Мадам Лі виривається зі свого кабінету з палаючими щоками.
– Прийшов! – вона підлітає до дверей борделю, однією рукою поправляє шпильку у волоссі, а іншою дає мені знак підвестися. – Готова?
Я стою й відчуваю, як Лінь Дайю розтікається по моєму тілу.
– А ти як гадаєш? – питає вона в мене з-за шиї. – Ми готові?
