Текст книги "Чотири скарби неба"

Автор книги: Дженні Джан

сообщить о нарушении

Текущая страница: 12 (всего у книги 21 страниц)

Уже втретє за сьогодні Нельсон Вон мене дивує. Я переминаюся на місці, сказати нічого.

– Я граю на скрипці, – каже він і жестикулює. – Тож легко розпізнаю митця.

– На скрипці? – перепитую. Я не пригадую, що вчила це слово на заняттях англійської.

– Siu tai kam[41]41
  Siu tai kam , свейтайкам – «скрипка» на кантонському (ґванджовському) діалекті китайської мови.


[Закрыть]?– каже він. – Xiao ti qin[42]42
  Xiao ti qin , сяотіцінь – «скрипка» на мандаринському діалекті китайської мови.


[Закрыть]? – Його китайська неточна й не рідна йому. Доводиться копирсатись у пам’яті. «Він не народився з нашою мовою в устах», – збагнула я.

Та все одно я впізнаю слово. А разом з ним приходить спогад – щось скорботне й гортанне пливе крізь відчинене вікно. Так звучала б утрата, якби її можна було втілити в музику. Мама заплющила очі й приклала руки до серця. «Ця мелодія нагадує мені про мою маму», – промовила вона.

– Вибач, якщо засмутив тебе, – каже Нельсон.

– Я ніколи не грав на скрипці, – відповідаю. Не знаю, чому я відкриваюся йому. – Але мама завжди захоплювалася музикантами, і я теж.

Коли він це чує, його обличчя спалахує, хоча вже й темно.

– Приходь якось послухати, як я граю.

Іще один сюрприз. Ідея безглузда. Це останнє, що я сподівалася почути. Невже він так вирішив заманити мене в пастку, яку замислив? Я чекаю, що моє тіло знову запалає, що в животі зрине пересторога. Натомість відчуваю лише настирливий глухий гул.

Це почуття нове для мене, проте цього разу я не можу сказати, чи віщує воно щось лихе. Не знаю, що це, тож воно мене лякає.

– Можливо, – кажу Нельсону.

7

Після протесту все на якийсь час затихло. Про той день нагадує лише маленька тріщина на вікні, яка не надто відрізнялася від брудної плями чи водяних розводів, і Намове забите ребро. Я підмітаю крамницю, витираю пил між кожною бляшанкою, банкою й мішечком, а також заповнюю полиці, аж доки вони не починають ломитися під новим товаром.

– У нашій крамниці широкий і багатий вибір, – каже Лум, коли бачить мою роботу. – Ну хто не захоче сюди прийти?

Нам і Лум без перестану торочать про Нельсона – мовляв, він, вочевидь, захисник, посланий нас охороняти. Знаю я таких захисників. Мені так і кортить відкрити цим двом очі, коли вони вихваляють його зріст і миловидне личко. А ще його спритність.

– Хороший юнак, – далі гне своє Лум. – Джейкобе, ти міг би дечого повчитись у нього, якщо хочеш вижити в цьому світі.

– Мати друзів не завадить, – каже Нам. – Ти ж не бажаєш зістарітися самотнім, як я, якому більше ні з ким зустрічати смерть, окрім як з Лумом. Ти хочеш мати сім’ю. Джейкобе, ти чуєш?

Зі мною щось коїться. Я мала б думати про те, як триматися подалі від Нельсона Вона, та натомість згадую його руки й нігті, широкі та плоскі, з білими півмісяцями внизу нігтьової пластини. Згадую мить, коли його пальці ковзнули по моїй спині – ми тоді несли Нама на ліжко перед приїздом лікаря – і як швидко він перепросив за це.

Уночі я пальцем по стегну пишу його ім’я. Нельсон. Китайською це Ні Ер Сень.

Я розбираю ієрогліфи на складові. Якщо зможу зрозуміти його ім’я, то збагну й наміри. Але воно так легко не піддається. Ні та Ер – просто звуки для відтворення їхніх англійських відповідників. А от останній, Сень 森, означає «ліс». Два дерева внизу й одне згори.

Три дерева, один ліс. Вочевидь, як і ліс, Нельсон таїть у собі безліч усього. Він певно має багато граней, але яких саме – я досі не збагнула.

– Час покаже, – обнадіює мене Лінь Дайю. Ні, не обдурить скрипаля рука. Знає вона, про що плаче ріка.

Рік сну їй був на користь. Відколи натовп розбудив її, Лінь Дайю з кожним днем стає сильнішою, і тепер їй уже не треба таїтися всередині мене. Навпаки, вона вилазить назовні, коли заманеться, і бродить навколо, не питаючи мого дозволу. Вона дедалі більше нагадує мені Лінь Дайю з роману – каверзує, складає вірші та співає про могилу квітів[43]43
  Навесні, коли квіти відцвітали, Лінь Дайю, сентиментальна героїня роману «Сон у червоному теремі», збирала опалі пелюстки й зів’ялі квіти та хоронила їх.


[Закрыть]. Її кашель слабшає, і зараз вона просто злегка прочищає горло.

– Не такий він уже й лихий, якщо грає на цінь[44]44
  Цінь, або ґуцінь (піньїнь: qin) – китайський струнний щипковий музичний інструмент, схожий на видовжену цитру.


[Закрыть], – каже вона мені. – Я теж граю, і я не лиха. Чи ти забула?

– Ні, – кажу їй, – не забула.

Лінь Дайю розпливається від задоволення, і я починаю замислюватись: а що, як вона має слушність щодо Нельсона?

Полум’я повертається, але цього разу ніжне, як проміння пообіднього сонця, яке розляглося на моїй шкірі. Коли я сплю, воно в мені, а коли прокидаюся – вистрибує назовні, рожево-фіолетове від сонної заграви. Я вишукую загрозу, якої колись боялася, але вона вислизає, витісняється цим новим почуттям, назви якого я досі не знаю.

– Ти можеш сказати, що це? – питаю я Лінь Дайю. Сьогодні вона сидить на прилавку в крамниці й набиває рот замерзлими квітами. Вони мертві, але досі красиві, вкриті крижаною кіркою. Від укусів квіти розламуються і тріщать на її зубах.

– Навряд чи я знаюся на чоловіках, – відповідає вона. З її рота біжить вода, розтікаючись мокрою плямою на підлозі.

– Я зараз не про те, що сталося з тобою, – кажу й підбігаю, щоб витерти калюжу рукавом сорочки.

– Тоді про що?

– Я хочу знати, чи Нельсон Вон лихий. Хочу знати, чи почуття всередині мене хороше, чи погане.

– Рожевим цвітом вкрився персик на весні. Прекрасна панна заспіває нам піснí.

– Припини. Я питаю серйозно.

– Звідки мені знати?! – обурюється вона. – Ще недавно ти не бажала мати зі мною нічого спільного. А тепер глянь на себе! Поради в мене питаєш. Невже ти справді так мені довіряєш?

Якби зараз сюди зайшов покупець або ж Нам і Лум, вони закинули б мене на воза й відвезли б у божевільню. Але я таки хочу дещо висловити дівчині, на честь якої мене назвали.

– Ображаєшся, що я ненавиділа тебе в дитинстві?

Лінь Дайю доїдає останні квіти й облизує кінчики пальців.

– Ти ранила мої почуття, – відказує вона. – Але тепер розумієш, що ненавидіти мене не варто. Тепер ти мене потребуєш. І завжди потребувала.

Я мовчу. Вона й так знає все, що я хочу сказати.

Лінь Дайю вдивляється в мене.

– Нельсон Вон не лихий, – зрештою промовляє вона. – Насправді він мені навіть подобається. Ти питала, хороше це почуття чи погане. Цього я не знаю. Можу тільки сказати, що воно таїть у собі й добро, і зло.

Вона замовкає, а потім сміється:

– Або ж ні те, ні інше?

Мені хочеться спихнути її з прилавка, на якому вона сидить.

– Від цих слів мені мало користі, – гаркаю їй. Я дурне дівчисько, яке розмовляє з привидами.

– Гаразд, – вона підводиться, щоб знайти ще квітів. – Але я сказала тобі те, що вважаю за правду. Не моя вина, що ти надто вперта, щоб мені повірити. Ти завжди була такою, я тобі це казала?

* * *

Лум мав слушність – натовп таки повертається. Через сім днів після інциденту ми знову чуємо ті самі голоси, які зливаються в один, відчуваємо той самий тупіт у напрямку наших дверей, коли їхні чоботи чвакають по багну, мокрому снігу та відмерлій траві.

– Небожителі[45]45
  Інша назва Китаю – «Піднебесна», тому китайських емігрантів називали «небожителями».


[Закрыть]! Сарана єгипетська! Повертайтесь у своє Квіткове царство[46]46
  Китай відомий своїми традиціями садово-паркового мистецтва. Це батьківщина хризантем, орхідей, китайської та чайної троянд, нарцисів, камелій та ін.


[Закрыть]!

Ми діємо за планом: зачиняємо двері, опускаємо жалюзі й мовчимо. Ні про що не думати, не висовувати носа. Цього разу натовп простоює годину, перш ніж розійтися. Я сиджу, підперши двері спиною, ніби мого тіла достатньо, щоб не дати їм проникнути всередину. Але поруч зі мною так само сидить Лум і каже розправити й виструнчити спину.

– Отак і стають чоловіком, Джейкобе, – промовляє він.

8

У Західному Айдахо трьох китайських шахтарів звинуватили в мародерстві. Їх відвели в ліс і прив’язати косами до дерев. А потім перерізали горлянки.

У Південному Айдахо китайця звісили з воріт на канаті.

У Східному Айдахо чотирнадцятирічного китайського хлопця виволокли з домівки його родини й повісили на мотузці для білизни.

У Північному Айдахо вночі кинули сокиру та розбили ліхтар. Згорів китайський храм, усередині якого палали тіла.

У Пірсі під наші двері щотижня приходить натовп.

* * *

У середині травня сніг перетворюється на воду та просочує землю. Мені подобається, як сонце гріє мою голову та огортає шкіру м’яким теплом.

Сьогодні лікар повідомив, що Намове ребро зажило. З нагоди одужання Нам і Лум дають мені вихідний.

– Сходи кудись, не сиди тут, – кажуть вони. – Ми й самі впораємося.

Відколи Нам постраждав, я не наважувалася вийти на вулицю. Після того випадку крамниця стала для мене єдиним місцем у світі, де я почувалася в безпеці. Принаймні тут, поруч зі своїми земляками, я була захищеною. Не відчувала жодної загрози, що мою справжню особистість буде розкрито. Але сьогодні натовпу немає, на вулиці нікого.

Небо таке блакитне, що аж очі болять. Зáклади навколо нас відчинили свої вітрини. Навіть «Фостерз ґудз» здається привітним.

Уже й не пригадую, коли в мене востаннє був вихідний. Можна було б сходити в пекарню, пройтися стежкою до церкви, глянути на будівлю суду. Прогулятися до засніжених гір, які межують з містечком, і йти далі, аж доки не закінчиться Пірс і не почнеться щось інше.

– Або ж, – шепоче Лінь Дайю, і її подих лоскоче мені шию, – ти можеш піти до нього.

Її тішить, що я ніяковію від згадки про Нельсона. Для неї це лише пустотлива забава.

– Годі! – кажу їй.

Я виходжу на вулицю та поправляю хустину на горлі.

– Він хоче, щоб ти прийшла, – продовжує вона. – Сам запрошував.

– Це було місяць тому, – відказую я. Відтоді юнак на ім’я Нельсон Вон приходив лише кілька разів: одного разу по каніфоль, а всі інші – щоб провідати Нама. Під час його візитів я ховалась у підсобці, притискаючи долоні до обличчя, щоб заспокоїти палаючий рум’янець.

– Він, мабуть, уже й забув про своє запрошення, – кажу я Лінь Дайю.

– Місяць – це ніщо, коли живеш стільки, як я, – заперечує вона.

* * *

Стежка, що веде в гори, ще надто мокра від снігу, будівля суду переповнена, а церква видається похмурою, як для такого ясного дня. Вітерець тріпоче мою хустину. Я знаю, куди він зрештою намагається мене відтягнути. Тому розвертаюся й вирушаю на північ, назад через центр містечка до готелю «Твінфлавер».

– Якщо постраждаю, – кажу Лінь Дайю, – це буде твоя провина.

Вона не промовляє ні слова, тільки сміється так, ніби в горлі застрягла пташка.

* * *

Нельсон Вон не забув про своє запрошення. Коли він відчиняє двері й бачить, що на порозі стою я, яка однією ногою вже відступила назад і приготувалась утікати, то відскакує вбік і жестом запрошує мене всередину.

Руки Лінь Дайю штовхають мене вперед.

Нельсон винаймає одну з більших кімнат у «Твінфлавер». На моє запитання, як він може дозволити собі такі апартаменти, відповідає, що має щедрого друга.

Перше, що впадає у вічі, – це музичний інструмент на приземкуватому столику перед каміном. Мабуть, його скрипка. Вона не схожа на струнні інструменти, які я бачила раніше, чиї тіла були схожими на рибу, з кісток якої начисто обдерли плоть. Натомість вона як жіноче тіло – вигнуте, фігуристе й пишне. У світлі вогню сяотіцінь[47]47
  Сяотіцінь (піньїнь: xiao ti qin) – скрипка.


[Закрыть] стає темно-абрикосовою.

Нельсон запитує, чи хочу я чогось випити, а потім зникає, щоб налити мені чаю. Я походжаю по кімнаті. У будинку мого дитинства в рибальському селі стіни прикрашали мамині гобелени.

У школі каліграфії майстра Вана перед нами були розгорнуті сувої з ієрогліфами. У борделі мадам Лі за кожним нашим рухом стежили блискучі золотаво-червоні шпалери.

Однак у кімнаті Нельсона стіни порожні. Єдине, що має зв’язок з чоловіком, який зараз сюди зайде, – це фотографія на полиці над каміном. На ній люди, схожі на тата й маму, а поруч з ними – маленька версія Нельсона. Ніс як жолудинка, овальні очі, звужені доверху повіки. Він дивиться прямо на мене, запхавши щось до рота. Його батьки всміхаються.

Мене огортає туга за своїми.

Нельсон запрошує мене сісти й перепрошує, що в кімнаті жарко.

– У теплí мої пальці рухаються вправніше, – пояснює він і перебирає пальцями вгору-вниз по невидимій шийці скрипки, щоб показати мені. Я відповідаю, що не проти теплá.

Може, це через задуху в кімнаті, але в ньому є якесь умиротворення, безсумнівна лагідність, якої я навчилася не очікувати від чоловіка. Він, як і голі стіни його кімнати, саме такий, яким видається. Такого чоловіка я ще не зустрічала.

– Радий, що ти завітав у гості, – промовляє він. – Я боявся, що чимось тебе образив. Наприклад, коли спитав про твої руки.

– Скажи, ти думала, що він намагався тебе вбити, – дражнить мене Лінь Дайю, щипаючи за руку.

Я її ігнорую.

– Намове ребро нарешті зажило, – кажу натомість.

– Це чудова новина, – відказує Нельсон.

Я розумію, що сиджу так, як сиділа б Дайю: ноги зімкнуті, коліна притиснуті одне до одного, руки складені зверху на них. Навпроти мене Нельсон розставив ноги так, що простір між ними утворює ромб. Його тіло розслабленіше, відкрите. Я переставляю ноги, намагаючись повторити за ним.

– Пече від полум’я? – питає він, побачивши мої рухи.

– Ні, – кажу я йому. – Хороша кімната, і готель теж хороший. Ти нічим мене не образив. Вибач, якщо змусив тебе так думати.

Почувши останнє, він усміхається.

– Просто я сподівався, що ми подружимося, – промовляє він. – У Пірсі нас лишилося небагато.

– Нам казав, що раніше тут було чимало китайців.

Нельсон киває й робить ковток чаю.

– Було. Особливо коли функціонували шахти. Там працювали тонни китайців. Мій тато був одним з них.

Ось вона – згадка про минуле, яке він мав, перш ніж стати тим, ким є зараз. Його слова схожі на світлячка, що кружляє в темряві. Я хапаю його обома руками і тримаю, знаючи, що світло от-от згасне.

– А де зараз твої батьки? – питаю я.

– Тато помер кілька років тому. Шахти доконали його легені. А після нього померла й мама. Гадаю, через розбите серце.

– Ох... Співчуваю.

– Ти дуже добрий, – каже Нельсон. – Іноді мені здається, що журба могла б поглинути мене. Але потім я нагадую собі, як мені пощастило. Хоч якийсь час я все-таки мав батьків. А скільки таких, хто осиротів значно раніше.

Його слова мужні, але очі розказують іншу історію – про самотність і, може, навіть страх. Він швидко відводить погляд, але я встигаю помітити – та сама історія живе й у мені.

Не стримуюся й випалюю:

– У мене теж немає батьків.

Слова злітають з моїх уст і линуть геть, нарешті виставлені світові напоказ. Поруч зі мною Лінь Дайю всмоктує повітря крізь зуби, її грайливість щезла.

– Навіщо ти йому сказала? – шипить вона. – Не слід нікому розповідати про ту, ким ти є насправді.

– Тобто, – затинаюся, – я не знаю, де вони. Вони зникли.

Погляд Нельсона зустрічається з моїм, і цього разу він не приховує болю в очах.

– О Джейкобе, тому ти завжди такий сумний?

Отже, він таки помітив. Хоч як я намагалася стерти своє справжнє «я» з власного образу, воно завжди знаходило спосіб вилізти назовні – та сама зажура, властива мені в дитинстві, перейшла зі мною й у доросле життя. Тепер, примножена справжньою трагедією, вона завжди буде помітною на моєму обличчі. «Так», – хочу сказати Нельсону. Хочу плакати. Після стількох років брехні та переховувань ніколи раніше я не була такою близькою до того, щоб сказати правду. Лінь Дайю хитає головою, та я не зважаю на неї.

– Я не хочу здаватися сумним, – видаю натомість ще одне зізнання.

– Це найперше, що я в тобі помітив, – промовляє Нельсон.

– Бабуся казала, що в мене завжди був такий вигляд, ніби я плачу, – третє зізнання тепер уже вислизає легко.

Він сміється. Я п’ю свій чай. Жасминовий. Щось більше, ніж чай, оселяється в мені – розкуте й пожадливе. У присутності Нельсона я відчуваю, ніби з мене спадає якийсь величезний тягар. Пригадую, як одного разу майстер Ван показав мені особливий вид паперу – давній, пофарбований у жовтогарячий колір, тому написи на ньому були схожими на тигрові смужки. Такого ефекту можна було досягти, лише якщо піддати папір ретельній обробці, що також зробило його щільним і жорстким, але водночас надало привабливості, бо його поверхня виблискувала, як сніг. Як нагадування про те, що загартоване може бути ще й красивим.

– Прийдеш іще? – запитує Нельсон, перш ніж я піду.

– Так, – відповідаю, хоч Лінь Дайю й намагається закрити мені рота.

– Добре, – каже він. – Ми станемо хорошими друзями.

9

Шериф Бейтс – чоловік широкоплечий. Його обличчя, тепер уже в цятках і віспинах, натякає на колишню красу, наліт якої поступово зішкрібає час. Усе, що лишилося, це жорсткі жовтуваті вуса та брови кольору яєчного білка. Коли він ступає, попереду нього йде солідне, пружне пузо.

Ідея належала Луму. Протести під крамницею нарешті вщухли, але на зміну їм прийшли нові жахіття. Плакатами, які колись приніс натовп, тепер обліплені наші вікна. Уже стало частиною моєї щоденної роботи виходити на вулицю з ганчіркою та відром теплої води й відтирати плакáти, які проголошують «ГЕТЬ КУЛІ», обзивають нас «КИТАЙСЬКИМИ ТВАРЮКАМИ» та «ЖОВТИМИ ДЖОНАМИ». Наступного ранку вони з’являються знову.

Але плакáти – це ще пів біди, як порівняти з іншим. На наш поріг приходять посилки, загорнуті в коричневий папір, з фекаліями, жовчю та органом якоїсь тварини. Після третього такого випадку я викидаю їх, не відкриваючи. Але вони все одно приходять.

Одного разу хтось зайшов у нашу крамницю й залишив після себе мертвих щурів, розкиданих по кутках, запханих між банками з помідорами та накинутих зверху на мішки з рисом. Пів дня довелося відмивати крамницю та позбуватися запаху. Однак навіть після цього вночі ми спали з відчиненими вікнами, натягнувши ковдри на носи.

Якось уранці ми прокидаємося й помічаємо, що хтось пробрався всередину й помочився на весь чай. Так чи сяк, це вже остання крапля.

– Ви маєте щось зробити, – каже Лум шерифові.

– Ми дотримуємося закону, – відповідає Нам і розводить руками. – У нас є ліцензія, є вся документація. Ми маємо повне право тут бути.

Проте шериф не заходить у крамницю.

– Ви не знаєте, хто це зробив?

– Тому ми й звернулися до вас, – каже Лум. – У нас є підозра, але ми не впевнені.

– Вибачте, джентльмени, – промовляє шериф Бейтс. – Як я можу когось заарештувати, якщо навіть не маю підозрюваного?

– Маєте, – голос Лума напружений. – Той натовп. Затримайте їх усіх і допитайте! Спитайте Фостера, чому він приходить і стовбичить під нашою крамницею, як привид!

Шериф вагається.

– Я міг би це зробити, – каже він. – Але це купа роботи й галасу. Та й на вашому місці я не став би звинувачувати в чомусь містера Фостера. Навряд чи ви бажаєте такої уваги до себе.

У дитинстві мені здавалося, що немає нікого правильнішого й чеснішого за охоронця закону. Схоже, у присутності цього старіючого шерифа переді мною відкривається справжнє обличчя тих, хто має владу.

– То ви нічого не зробите? – питає Нам. Ще одне запитання, на яке він і так знає відповідь.

– Знайдіть підозрюваного чи надійного свідка, – шериф розвертається, щоб піти. – Ну а поки що, джентльмени, вище носа. Вдалий час замислитися над тим, щоб покинути місто. Ви чули, що буквально нещодавно закрили китайську пральню? Народ пакує речі.

Лум обсипає прокльонами місце, де стояв шериф. Руки Нама досі витягнуті, але порожні, у них немає нічого.

– Треба подумати про переїзд, – зрештою каже Лум.

Нам видає здавлений звук, а потім іде в підсобку.

– Треба подумати про переїзд, – повторює Лум. Цього разу вже мені.

Літо наче тільки почалося, а вже от-от добіжить кінця. Якщо я таки планую вирушити до Території Вашингтон, то не можу знову переїздити й шукати роботу. Ця крамниця має працювати. Це містечко має працювати. І хоча я й не хочу в цьому зізнаватися, та роздумую ще й над іншою причиною бути тут.

– Свідок, – бурмоче Лум. – Де ж нам його знайти?

– Є один, – кажу я.

* * *

– Хочеш, щоб я свідчив?

Ми знову в кімнаті Нельсона, і цього разу випиваємо. Для мене це вперше. Мама завжди казала, що алкоголь відведено чоловікам і божествам. А я вдаю, що належу до одних із них. Від першого ковтка язик скручується, у кутиках рота збирається слина. Услід за питвом у мій живіт стікає вогонь. Я мимоволі кривлюся, що смішить Нельсона.

– Тільки так можна змусити шерифа Бейтса діяти.

– Я можу розказати йому тільки те, що бачив, – каже Нельсон. – Одне чи два обличчя. Я не пам’ятаю всіх, хто там був.

– Це вже хоч щось.

Нельсон торкається моєї руки. Усередині мене щось м’якне.

– Ти маєш знати, Джейкобе. Шериф Бейтс і такі, як він… упереджені.

– Тобто?

– Скажу тобі так. Не думаю, що шериф Бейтс надто старатиметься, щоб кинути за ґрати когось зі своїх.

Кого він має на увазі під своїми, юнак не уточнює.

– Але змінімо тему, – каже Нельсон. – Дай-но я тобі зіграю.

– Чудово, – з каміна з’являється Лінь Дайю з червоним носом. – Зараз я оціню його майстерність.

Він відставляє своє питво й підводиться, його тіло палає. Лівою рукою підносить скрипку туди, де сходяться плече, груди й шия, і притискає її підборіддям. Уявляю, як багато разів він робив це за все своє життя. Скрипка тисне на ключицю, і від цієї кістки музика вібрує далі по всьому його тілу, аж поки весь скелет не відлунює піснею.

Він торкається смичком струн – і все зникає. Я знаю скорботу ерху[48]48
  Ерху (піньїнь: er hu) – старовинний китайський струнний смичковий інструмент з двома металевими струнами.


[Закрыть], яка оголює душу, глухий свист флейти, краплі дощу ґуцінь[49]49
  Ґуцінь (піньїнь: gu qin) – китайський семиструнний щипковий інструмент з дерев’яним фігурним корпусом; різновид цитри.


[Закрыть]. Але скрипки я ще не чула ніколи.

Перша нота – плач, але далі пальці Нельсона танцюють і скачуть, а смичок розрізає струни. І вже музика – це піхота, а потім – армія, яка от-от розростеться настільки, що ні ця кімната, ні містечко, ні навіть увесь світ не зміг би її втримати. Мелодія вигинається, і Нельсон вигинається разом із нею. Вона пірнає та злітає ввись – а за нею й він. Його тіло – вже не тіло, а частина інструмента. М’яз, яким пісня орудує для втілення своєї волі. Багате вібрато[50]50
  Вібрато – періодичні зміни висоти, гучності або тембру музичного звуку. У струнних інструментах спричиняється рухами пальців.


[Закрыть] вливається в мене. Його пальці тепер опустилися вниз шийкою скрипки, великий палець зігнуто гачком, інші чотири постукують і б’ють по найтоншій струні. З кожним помахом смичка здіймається хмарка каніфолі, ніби квітка випускає пилок. Піднесена, красива поява на світ.

Дивлюся на нього – і серце переповнене. Я й гадки не мала, що чоловіки можуть створювати щось таке.

– Я трохи сп’янів, – промовляє він, коли музика стихає. На шиї, там, де скрипка впивалась у плоть, розквітають червоні відтиски.

– Це було неймовірно, – кажу йому. Не знаю, чи так чоловіки роблять компліменти один одному, але від алкоголю я осміліла. – Ти граєш так, ніби сам є музикою. У тебе вона оживає.

– Досить непогано, – бурмоче Лінь Дайю й заповзає назад у камін.

– Мама якось сказала, що мені треба грати емоційніше, – каже Нельсон. – Цікаво, як тепер вона оцінила б мою гру.

Я уявляю, наче жінка з фотографії на полиці над каміном зараз разом з нами в цій кімнаті. Вона схиляється над маленьким Нельсоном і поправляє його пальці.

– Це вона тебе навчила?

Нельсон киває.

– Вона грала змалечку. Моя перша скрипка належала їй.

Між нами западає невимушена тиша. Мої очі втупились у підлогу, але пульс пришвидшується, ризикуючи вискочити з мене. У Нельсона не було жодних вагань, жодних запитань. Навіть дýмки. Він просто здійняв у повітря скрипку й дав музиці владу над собою. Мабуть, саме це мав на увазі майстер Ван, коли говорив про найвищу форму досконалості каліграфа. Я заздрю Нельсону.