Текст книги "Чотири скарби неба"

Автор книги: Дженні Джан

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 21 страниц)

4

Це не чоловік, а хлопець.

Помітно з того, як він тримається. Ніби його тіло виросло швидше за нього самого й він ще не встиг до нього призвичаїтись. Його сливовий чаншань висить на плечах, як простирадло на мотузці для прання. Хлопець стоїть і витріщається зухвало та злякано водночас, немов чекає, коли хтось у ньому засумнівається.

Бачити його тут – цілковита несподіванка. Його очі за формою схожі на крихітні рибки, а темно-каштановий колір волосся нагадує гриби, що звуться деревні вуха. Я дивлюся на нього, і моє серце охоплює туга за родиною, домівкою. Він видається не набагато старшим за мене.

Хлопець не сам. По обидва боки від нього стоять двоє білих чоловіків з однаковими лицями. Я уявила ієрогліф для слова «близнюки» – 雙 – з двома пташками на вершині. Як птахи наслідують один одного в польоті, так само й ці білі чоловіки обоє стоять зі схрещеними руками – ліва на правій, – а їхні груди піднімаються й опускаються в такт від однаково розгарячілого дихання. Здається, хлопцю хочеться дременути від них якнайдалі.

– Ласкаво просимо, – звертається мадам Лі до всіх трьох і кланяється.

Двоє білих у відповідь не вклонилися.

– Це вона? – питає один із них. Усередині мене Лінь Дайю схиляє мою голову вниз, очі пурхають на підлогу.

– Це Піоні, – голос мадам Лі натягнутий як струна. – Подарунок від тону Хіп Ї. Вона ідеально годиться.

– Ти чув? – звертається другий до хлопця. – Можеш робити з нею що завгодно, Мюеле. Нехай підійде ближче. Піоні, ходи сюди.

Мадам Лі повертається до мене й киває. Я волочу ногами в напрямку їхніх голосів, суконні туфлі безшумно човгають по масивних килимах на підлозі.

– Вона ходить по команді, – радісно каже перший. – Можеш покрутитися? Покрутися для нас, красунечко.

Я уявляю Сваллов, як її стегна окреслюють овал, а спина перетворюється на змію, що танцює в повітрі. Я роблю крок праворуч і повертаюся, випнувши сідниці.

– Чудово, – чую я їхні голоси. – Так, просто чудово.

Знову розвертаюся до них обличчям і шукаю поглядом очі свого клієнта. У нього невиразне лице, підборіддя ховається десь у шиї. Над верхньою губою видніються три чорні волосинки, та й ті стирчать у різні боки. Він дивиться не на мене, а кудись поруч, губи тремтять. «Йому страшно – так само, як і мені», – збагнула я.

– Ми повернемося вранці, Мюеле, – каже один з білих чоловіків і штовхає хлопця вперед. Той спотикається й падає на мене. Я інстинктивно ловлю його.

Двоє білих регочуть:

– Схоже, сьогодні вона про тебе таки подбає.

Я беру хлопця за руку – ніжну, як шкіра на животі, – й веду його до сходів.

* * *

Він сидить на моєму ліжку. Я стою біля дверей. У сусідній кімнаті Айріс уже почала втішати свого першого на сьогодні клієнта. Крізь стіну долітає її хихикання. Ми з хлопцем не дивимося одне на одного.

Усередині мене знову прокидається Лінь Дайю. Я бачу, як мої ноги човгають до ліжка туди, де він сидить. Лінь Дайю дихає мені в шию. Я підіймаю руку та кладу йому на плече.

Він смикається від дотику.

– Що... що ти робиш? – питає.

– Хіба ви не цього хочете? – кажу я. – Сер, – додає Лінь Дайю.

Він роздуває груди й випрямляється, намагаючись видаватися брутальним.

– Звідки мені знати, що ти саме та, яку я хочу? – парирує він. – Мені потрібна дівчина, яка ніколи не спала з білим чоловіком. А ви, повії, всі таке робите, даєте їм змогу безчестити вас. Я не буду з тією, яка дозволила так себе заплямувати.

– Я не така, – клянуся я йому. – Я ще ні з ким не була.

Він пильно дивиться на мене. Образ грубого чоловіка тріскається, назовні знову пробивається малий хлопчак.

– Я в тебе перший?

– Так, – усередині мене щось поникло. – Вам доведеться багато чого мене навчити, – кажу йому.

Його бундючність розвіюється.

– Я теж ще ні з ким не був.

Ми дивимося одне на одного, обоє в очікуванні того, що зробить інший. «Якщо й далі з ним говоритиму, – думаю я собі, – то зможу відтягнути цей акт, відсунути його подалі своїми словами».

– Чому ви тут? – питаю я. – Хто ті чоловіки, що були з вами?

Схоже, він теж радий потягнути час.

– Це мої брати, – відповідає він. – Напіврідні.

– Ваші батьки – китайці?

– Мама. Батько білий.

– Справді? – я намагаюся знайти в ньому риси білих. Унизу у вітальні я бачила лише те, що робило його знайомим мені – темне волосся, широкі вилиці, в очах колір дому. А тепер починаю помічати те, що робить його чужим – високе перенісся, випуклі брови. У ньому ніби злилися два обличчя.

– Батько познайомився з мамою в Китаї, – каже він. Я бачу, що ця історія дуже дорога йому й водночас болюча. Досить відволікати його від головної справи. – Він забрав мене з собою в Америку, коли я був ще дитиною. У мене ще є молодша сестра, але вона в Китаї. Батько покинув там їх обох.

– А хто ваші брати?

Хлопець кривиться, у кутиках губ з’являється тінь.

– Батько вже мав тут сім’ю. Вони не надто зраділи, що він привіз додому напівкитайське хлопча. А тепер не вірять, що я справжній чоловік. Кажуть, у мене неробочі причандали.

Я мимоволі зиркаю вниз.

– Вибач, – каже він, і я помічаю сльози в його очах. – Я забагато говорю. Зі мною завжди так.

– Тому ви тут? – питаю. – Щоб довести, що вони помиляються?

Він відвертається й витирає очі рукавом.

– Ага, – відповідає. – Вони сказали, що я не стану справжнім чоловіком, якщо не пересплю з дівчиною.

Мені стає його жаль. Так, я страждала, але мене хоч колись любили.

Хлопець повертається до мене, його очі сухі й червоні.

– Яке тобі взагалі діло?! – гарчить він. – Роздягайся!

Гарчання силуване, фальшиве. Я його не боюся.

Але підкоряюся. Розстібаю блузку й тихо знімаю її, потім скидаю спідницю. Він заплющує очі, не може дивитися. Відколи я переступила поріг борделю, мадам Лі годувала мене чотири рази на день і до того ж давала добавку каші на сніданок та подвійну порцію м’яса на вечерю. «Тобі треба налитися тут і тут, – часто повторювала вона й щипала та тикала в мене пальцем. – Жоден чоловік не захоче лежати з малим хлопчиськом». Минали дні, і я помічала, як розпухали мої ноги та товстішали руки. Росли і груди, роздуваючись до маленьких горбочків, які було незвично й ніяково відчувати на своїй грудній клітці.

Оголена, я стою перед хлопцем, а він не в змозі підвести погляд вище від моїх ступень. За стіною стоне Айріс.

Хлопець підводиться й жестом наказує мені лягти в ліжко. Його обличчя стає сталевим, а сльози твердіють на щоках.

«Куди ж утекти думками? – питаю сама себе, згадуючи слова Сваллов. Я лягаю. – Яке місце згодиться?».

Хлопець залазить на мене, розчепіривши мої ноги своїми. Його руки, як мури, обгороджують моє тіло. З рота пахне грушами. Я примушую себе знайти прихисток для думок.

Він різко врізається в мене обличчям, його ніс вдаряється в мій. Вилиці труться по моєму лиці. «Поцілунок», – думаю я. Руки всюди мене мацають, але без жадання. Таке враження, ніби я опікаю його долоні.

– Прокляття, – лається він і тягнеться руками до штанів. Я не хочу дивитися. Натомість чую, як він розстібає ґудзик і з шурхотом їх знімає.

Я згадую, що в дитинстві бачила, як обіймалися мої батьки. Як мама буквально загорталась у татові руки. Тато підводив її голову й цілував спочатку в лоба, а потім – у губи. Мені подобався вигляд їхньої пари, як вони притулялися, линули одне до одного, ніби здавалися в полон, так само як дерева повільно тягнуться до джерела води. «Ось яке на вигляд кохання», – завжди думала я.

Зараз, коли стегна хлопця прилипають до моїх, я розумію, що це точно не те, що я бачила колись давно.

Куди ж мені подітися? Не в мить, де обіймаються батьки. Цей спогад надто священний. До бабусі теж не можна. Обличчя хлопця знову наближається, тепер ще й пихтить, а мені досі нікуди втекти. Думай, думай. Я не хочу бути тут, коли це станеться. Залишається просто заплющити очі та сподіватися, що цього достатньо, щоб зникнути.

Саме на це вона й чекала. Зсередини мене знову виривається Лінь Дайю, і я відчуваю, як вона наповзає на моє тіло, її кінцівки розправляються над моїми.

– Дай-но я спробую, – каже вона.

«Добре, що я дозволила тобі залишитися», – думаю я.

Щось обпекло щоку. Я розплющую очі. Обличчя хлопця ширяє над моїм, очі широко розплющені. Знову крапля, тепер на лобі. І я розумію, що він плаче.

– Я не можу, – він зісковзує з мене, ліжко стогне разом з ним. – Я не можу цього зробити. Вони казали правду, з мене нікчемний чоловік.

Я теж підводжуся й сідаю.

– Ти не нікчемний, – кажу йому. Усередині Лінь Дайю зневажливо гмикає, але відступає.

– Я ніколи не стану чоловіком, якщо не зроблю цього, – він відвертається від мене.

– Ти не мусиш нічого робити. Скажеш їм, що зробив. Я підтверджу, якщо спитають.

Хлопець знову дивиться на мене.

– Скільки тобі років, сестричко?

– Чотирнадцять, – відповідаю я, і це правда.

– Як і моїй сестрі. Іноді я отримую від неї листи. Вона питає, коли я повернуся додому або коли вона зможе приїхати до мене. Знаєш, тільки я не хочу, щоб сестра приїжджала. Боюся, що вона опиниться в такому самому місці.

Хлопець відпускає смішок, а потім швидко опускає очі вниз.

– Вибач. Можеш одягнутися.

– Тобі ні за що просити вибачення.

Я встаю, вдягаю свою спідницю й застібаю блузу під шию. Я думаю про Джаспера. Краще б я тоді відсахнулася від його руки й мене спіймали торговці рибою.

– Може, твоя сестра буде розумнішою за мене, – кажу у відповідь на свій спогад.

* * *

Наступного дня мадам Лі ходить задоволена. Під час сніданку вона демонструє решті дівчат мої заплямовані простирадла. А я молюся, щоб ніхто не помітив, що відтінок моєї втраченої крові такий же, як і рум’яна для губ.

– Він сказав, що ти повністю виправдала його сподівання, – муркоче вона мені. – Піоні, гордосте моя, я знала, що ти мене не підведеш. Тон буде дуже задоволеним.

– Так, мадам, – відповідаю їй, а сама думаю про сльози хлопця на моєму обличчі, його м’які стегна та молодшу сестричку. – Дякую, мадам.

Того дня дівчата мені заздрять. Під час роботи у пральні я бачу, як їхні очі стежать за мною, а роти шлють мені прокльони, прикрившись рожевувато-білими руками. Я опускаю погляд і вдаю, що зосереджено прасую сорочку.

– Як усе було? – питає Сваллов.

– Легше, ніж я думала.

Сваллов смішить моя відповідь, та потім вона намагається приховати посмішку. Я помічаю, як деякі дівчата зиркають на нас сповненим ненависті поглядом. І Свон одна з них.

Мадам Лі назвала мене своєю гордістю. Як це було чути дівчатам, які всі ці роки постійно приймають клієнтів? Я винувато всміхаюся Свон, але вона відводить погляд і вдає, ніби нічого не помітила.

Зате було приємно розсмішити Сваллов. Добре, що ми хоч на крихту в чомусь схожі. Уперше здається, що в мене тут є подруга.

Увечері мадам Лі знову підзиває мене до себе, коли дівчата шикуються одна за одною.

– Прийде вчорашній клієнт, – каже вона й цього разу всміхається ще ширше. – Тон хоче, щоб я знову безплатно надала йому тебе.

Краще б вона не казала цього перед іншими дівчатами. Одна з них навіть присвиснула крізь зуби. Сваллов рукою її заткнула.

Хлопець знову з’явився в супроводі своїх напіврідних братів.

– Було так добре, що наш хлопчик хоче ще! – кажуть вони мадам Лі.

– Знаєте, я тут подумав, – один із них хтиво витріщається на мене, – я теж не проти скуштувати її, якщо вже вона така ласа, як каже Мюел.

– Якщо ви візьмете мене, – кажу я, не підводячи погляду, – то хто тоді піде з вашим братом? Він не хоче дівчини, яка була з білим чоловіком, забули?

Чоловік червоніє від люті. Він ступає вперед і хапає мене за руку, його пальці впиваються в мою кістку.

– Що ти сказала, китайська шльондро?!

Різкий сплеск, потім крик. Один з охоронців врізав йому в пику. Брат лежить на підлозі й тримається рукою за голову.

– Пробачте, сер, – каже мадам Лі, вдаючи співчуття. – Торкатися до товару може тільки той, хто платить.

Брат спльовує на підлогу. Другий допомагає йому підвестися. Вони лаються та штовхають хлопця вперед.

– Ти ще своє отримаєш, – погрожують мені. – Не думай, що ми таке забудемо.

* * *

– Я збрехав їм, що зробив це, – зізнається хлопець, коли ми опиняємося в моїй кімнаті. – І вони сказали, що я маю прийти ще раз, якщо все справді було так добре. Я погодився. Але насправді я просто хочу з тобою поговорити.

Його звуть Семюел, звідки й взялося Мюел. Йому вісімнадцять, за роками вже чоловік. Його батько – впливовий банкір, який допомагає тону перерозподіляти й приховувати прибутки від незаконної діяльності, зокрема й цієї. А ще хлопець не знає, чи колись побачить знову свою матір і сестру.

– Можна спитати? – боязко каже він. – Ким ти була раніше? Звідки ти? Де твоя родина?

Я хочу довіритися йому, але водночас пам’ятаю, як довіра до незнайомця привела мене сюди. Тому розповідаю про океан, про те, як шумить і реве вода та як кричать чайки, коли пролітають над головою.

Від моїх історій у нього аж слинка тече. Він ще ніколи не куштував риби з того кінця світу. Я пояснюю, що на смак вона як серце океану, якщо воно в нього є.

– Як воно, мати білого батька й матір-китаянку? – питаю його. Після побаченого в борделі мені важко уявити, щоб білий чоловік добре ставився до китаянки.

– Я до пуття й не знаю, – він розглядає свої руки. – Батько забрав мене ще зовсім малим. Я навіть не пам’ятаю, яка на вигляд мама.

– А що мачуха?

– Вона мене ненавидить. Називає брудною плямою, лайном зі Сходу. А я її —золотоволосим демоном з крижаними очима. Жаль, що не можу сказати їй цього в обличчя.

– Певно, тебе це страшенно злить, – припускаю я.

Він киває.

– Я хочу втекти, – у його очах зблискує дитячий захват. – Ти коли-небудь чула про Айдахо? Туди збирається купа китайців. Там потрібні люди для роботи на шахтах. Думаю, я теж зміг би. Працював би в шахті, показав би всім, який я чоловік.

– Айдахо? – перепитую.

– Це на схід звідси. Не дуже далеко. Чула про Бойсе? Місто має стати справжньою китайською комуною. Цю місцевість називають Диким Заходом. Там можна бути ким завгодно.

Ай-да-хо. Китайською це означало б «кохати велику мавпу». Ця думка мене смішить.

– Хороша ідея, правда? – каже Семюел і дивиться на мене. – Туди постійно відправляються групи. Думаю, я скоро приєднаюся до однієї з них. Краще куди завгодно, ніж тут.

– Але тут у тебе є гроші, їжа й дім, – кажу я. – Навіщо відмовлятися від усього, щоб працювати на шахтах?

– Ти теж усе це маєш, – показує він на кімнату. – Хочеш сказати, що прагнеш тут лишитися?

* * *

Семюел пішов. Я лежу в ліжку і слухаю, як мугикає Айріс, витягуючи гребінці з волосся. Вона мала низку гарячих ночей, тож завтра мадам Лі її неодмінно похвалить.

Я не можу перестати думати про те, що сказав Семюел. Що буде зі мною, коли він поїде в Айдахо? Мабуть, мені доведеться приймати більше клієнтів, щоб відпрацювати гроші, які мадам Лі втратила, коли надавала мене безплатно. Байдуже. Я тут не навіки. Колись я перестану бути жаданою й опинюся на вулиці, де жебракуватиму, а потім помру.

Усередині мене спить Лінь Дайю. Іноді з неї виривається легкий кашель, який я відчуваю під нижніми ребрами. Схоже, хвороба, яка переслідувала її в дитинстві, залишилася й досі. «Відпочивай», – кажу я їй. Не хочу, щоб вона прокинулась і дізналася, що жодній з нас не можна тут лишатися.

5

Семюел приходить щовечора. Для нього це єдиний спосіб позбутися своїх братів. Каже, що батько навіть почав ним пишатися. Йому ні копійки не коштує робити з сина чоловіка.

«Тон Хіп Ї дуже вдячний вашому батькові за щедрість», – щовечора співає Семюелу мадам Лі, перш ніж видати мене. Проте я бачу, як з кожним візитом її посмішка тоншає.

Щоденні появи Семюела означають, що мадам Лі не може продати мене жодному іншому клієнту. Я єдина дівчина в борделі, яка не заробляє грошей, і водночас як подарунок від тону я ще й найзахищеніша. Інші дівчата, окрім Перл і Сваллов, перестали зі мною спілкуватися. Навіть Свон, яка не була до мене жорстокою (а доброю вона хоч до когось була?), тепер і не гляне в мій бік. У їхній очах мені бозна-як вдалося стати улюбленою дівчиною тону й у той же час по-справжньому не працювати.

– Схоже, не така вона вже й вправна, – заявляє одна з дівчат під час роботи в пральні. – Айріс каже, що коли він у неї, то не чутно ні звуку. Що вона там робить? Спати його вкладає?

– Не слухай їх, – каже мені Сваллов. Дві вигнанниці, тепер ми стали ближчими. Мені здається, що багато в чому тільки вона може мене зрозуміти. Я починаю нетерпляче чекати на ранки, коли ми кружлятимемо над білизною, а наші перешіптування, мов сіті, триматимуть нас разом.

– Як ти це витримуєш? – я ловлю примружені погляди кількох дівчат, які викручують штани.

– Я тут з шести років, – вона схиляє голову і, звівши брови, зосереджується на гарячій прасці в руках. – Витримки вчишся рано.

Це вперше Сваллов обмовилася про своє життя до борделю. Я здивована, але виду не подаю. З шести років. Тепер ясно, чому вона не надто боїться мадам Лі, а та, зі свого боку, ставиться до неї не так, як до всіх інших. Сваллов не просто добре виконує свою роботу – її для цього вирощували.

Того вечора, коли дівчата вишикувалися, щоб пройти перевірку в мадам Лі, мені здається, що я дещо помічаю: між Сваллов і мадам є тонке взаєморозуміння, на яке жодна з нас ніколи не звернула б уваги. Щось схоже я раніше помічала у своєї мами: вона завжди знала, навіть раніше за мене, що я збираюся робити. Це була не тільки прив’язаність, а й досконале знання творцем свого творіння. Для мадам Лі Сваллов була за дочку.

* * *

Під час роботи у пральні Перл стоїть на місці Свон. Я озираюся – Свон ніде не видно.

– У неї вже десять днів не було клієнтів, – каже Сваллов, помітивши мої пошуки. – Ти думала, мадам Лі залишить її в такому віці?

Я опускаю голову. Свон не стало, а в борделі все так, ніби її тут ніколи й не було. Уранці на її ліжко переселять нову дівчину. Спершу Джейд, тепер Свон. Хто наступний? Чи буду це я, коли зникне гарантована протекція Семюела?

Того дня в пральні тихо. Дівчата говорять пошепки, ніхто не пліткує. Нікому не стає духу. Відсутність Свон – ще одне нагадування для нас: ми тут усі під загрозою.

* * *

– Можеш поїхати зі мною в Айдахо, – каже Семюел, коли я розповідаю йому про Свон і «стійла». – Утікай з цього місця. Тобі не зможуть зашкодити, бо тебе тут уже не буде.

Я думала про це. Однак перспективу втечі в Айдахо затьмарило палкіше бажання: будинок на три прольоти з видом на море, бабуся і я. Пошук батьків. Я маю повернутися додому.

– А я можу звідти дістатися до Китаю? Там є порт, як тут?

– Навіщо? – сміється він. – Хочеш утекти?

– Не можу тут залишатися.

Він придивляється до мене з якимось незнайомим виразом обличчя.

– Звісно, – відповідає нарешті. – Звідти можна дістатися до Китаю.

– Добре, – кажу я, а всередині зароджується крихке відчуття щастя. – Доведеться замаскуватися під хлопця. А ще мені потрібні документи.

– Я про це подбаю, – каже він. – Дай мені два тижні, й ми втечемо. Удвох веселіше. Я не дам тебе скривдити.

* * *

У Сан-Франциско постійно дощить. Сильних злив тут не буває, але легкі тумани ще довго висять у повітрі, коли дощ ущухне. Сьогодні вночі, коли Семюел пішов, теж іде дощ, але цього разу сильний і швидкий. Він роздирає моє вікно в настирливому стакато[36]36
  Стакато – прийом звуковидобування в музиці, який передбачає коротке й уривчасте виконання звуків.


[Закрыть].

Дощ іде й уранці, й удень. Дівчата його не люблять. Скаржаться, що від нього болить голова й стає неслухняним волосся. У таку погоду вони воліють не виходити на вулицю. А я, схиливши голову, роблю свою роботу, проте моє серце сповнене дощу та спогадів про бабусю.

* * *

Ближче до вечора мадам Лі забирає мене з пральні до свого кабінету.

– Батько твого хлопця щасливий, – каже вона, – а це означає, що тон теж задоволений. Тож я хочу подякувати тобі, Піоні.

– Це я маю вам дякувати, – відповідаю.

Її смішить моя відповідь, але в очах лишається суворість.

– Розумничка, – каже вона таким же солодким голосочком, як і під час нашої останньої розмови. Я знаю, що далі не слід чекати нічого хорошого.

– Певно, ти помітила, що Свон більше з нами немає, – веде вона далі.

– Так.

– Я вигнала її, – каже вона й відкопилює губи в гримасі. – Яка прикрість, справді. Якби ж вона могла контролювати свій довгий язик.

То причина в довгому язику? А може, в дорослому обличчі? Я втуплююся поглядом у свої черевики. Причина не має значення, важливо тільки те, що каже мадам Лі.

– Та ось яка біда, – вона нахиляється й ледь не встромлює носа мені в лице, – після Свон залишилося кілька дуже багатих клієнтів. І ось що я собі думаю. Хіба справедливо марнувати одну з моїх найсоковитіших дівчат на напівкитайського недомірка? Стільки чоловіків з товстими кишенями – хіба тобі не кортить дізнатися, які вони на смак?

– Але ж я дарована тоном єдиному чоловікові. Якщо спатиму з іншими, він відмовиться від мене, – кажу й додаю: – мадам.

Такого вона від мене не очікувала. Маска сповзає, і я вперше бачу справжнє обличчя мадам Лі, а не те, яке вона одягає, щоб розмовляти з клієнтами, і навіть не те, з яким вона спілкується з нами. Це обличчя не виявляє жодних емоцій, його хвилюють тільки бізнес, гроші і влада. Ось що робить його таким безжальним.

– А ти дурніша, ніж я думала, – каже вона. – Чуєш, що я кажу: у мене чоловіки в черзі стоять на ніч з тобою. Вони приходять і щоразу просять тебе, а я щоразу змушена казати їм: «Ні, сер, ця не продається». Ти знаєш, скільки грошей вони мені пропонують? Не знаєш, бо й гадки не маєш, як воно, бути в моїй шкурі. Тож ось що ти робитимеш: почнеш брати нових клієнтів, коли хлопця немає. Але йому про це не скажеш ані слова.

– А якщо тон довідається?

І тут вона дає мені такого ляпаса, що аж голову вбік відкинуло.

– Не думаю, що це буде проблемою, – каже вона. Потім так само швидко, як зникла, повертається її маска. – Моя люба дівчинко, поглянь на себе. Відколи ти взяла свого першого клієнта, ти тільки розквітаєш. Щічки порожевіли, волосся ще ясніше засяяло. Хіба можна винити чоловіків за те, що вони тебе хочуть?

Більше я не маю чого сказати. Ніколи й не мала. Увесь цей час у мадам Лі був план – задобрити тон і заодно заробити на мені додаткові гроші. Я підводжуся й іду. Щока пече від її сильної руки.

– Піоні, – гукає мадам Лі, перш ніж я встигаю зачинити двері. У її голосі більше немає вдаваної ніжності. – Сьогодні останній вечір, коли ти будеш тільки з цим хлопцем. А завтра відкриєш себе світові.

* * *

Золотоволоса жінка, мачуха Семюела, нагодувала його на сніданок прокислою бараниною. Він розповідає мені, що його нудило цілий день, а брати реготали й били його в живіт. А тепер він сидить на моєму ліжку – шия червона, очі скляні, подих тхне сирицею.

– Завтра, – кажу йому. Я майже не слухала, що він говорив, бо обдумувала свою розмову з мадам Лі. – Завтра нам треба вирушити в Айдахо.

Семюел замовкає та здивовано дивиться на мене. Я переповідаю йому слова мадам Лі про те, що завтра, якщо залишуся, моє тіло розірвуть найгірші з чоловіків. Я бачу, як його очі червоніють від цієї думки. Він згадує свою сестру.

– Є група, з якою можна вирушити? – питаю я.

– Групи є завжди. Я знайду, до якої приєднатися. Це не проблема. Проблема – дістати документи за такий короткий час.

– Це не єдина складність, – кажу йому. – У мадам Лі сувора охорона. Вартові біля вхідних дверей пильнують за кожним клієнтом, який переступає поріг борделю. Не можна зайти самому, а вийти вдвох.

– Ясно, – каже Семюел, сидячи на ліжку. – А вдень?

– Удень іще важче.

Я пояснюю йому, що прання білизни – це трудомісткий процес: відсутність однієї дівчини порушить усю роботу. Якщо не з’явлюся на робочому місці, мадам Лі одразу дізнається.

Ми мовчки сидимо й думаємо. Сьогодні в Айріс новий клієнт. П’яний, судячи зі звуків. Нам потрібен момент, коли охоронці не бачать і я можу непомітно прослизнути крізь відчинені двері. Я маленька, пролізу. Бігати вмію. Я мчатиму щосили, щоб більше ніколи не повернутися до цього життя.

Раптом Семюел зіскакує з ліжка.

– Я знаю, – вигукує він, пританцьовуючи. – Знаю!

І тоді пояснює мені свій план. Я не впевнена, що він спрацює, але погоджуюся.

– Якщо нам вдасться, я буду перед тобою в боргу за своє життя, – кажу йому.

– Піоні, – промовляє він.

«Ні, – подумки кажу я. – Дайю».

Ну що ж, уперед.