Текст книги "Чотири скарби неба"
Автор книги: Дженні Джан
сообщить о нарушении
Текущая страница: 13 (всего у книги 21 страниц)
10
Десь у Пірсі білий чоловік прокидається й бачить, що в його дверях винувато стоїть шериф. Чоловіка викликають на допит щодо вандалізму в китайській крамниці. Кажуть, один свідок згадав, що помітив його на акціях протесту, і що, можливо, інші очевидці бачили, як він крутився біля крамниці. Чоловік це заперечує, і шериф схильний йому вірити, проте, на жаль, треба вжити якихось дій. За ймовірні злочини чоловіка затримують на два дні.
Схоже, спрацювало. Після арешту справи в крамниці йдуть краще. Наші вікна більше не обліплені щоранку плакатами. Посилки припинилися. Більше немає мертвих щурів. Торгівля відновлюється у звичному режимі.
– Можливо, – каже Нам, – ми нарешті вийшли з-під тіні гори.
Проте хоча нас і перестали цькувати, схоже, іншим стає тільки гірше. Слідом за китайською пральнею зачиняється цирульня Чена.
– Тут стає надто небезпечно, – каже він Намові. – Я повертаюсь у Ґванджов.
Я прочитала в газеті – четверта сторінка, крихітна замітка в кутку, – що натовп грабує китайський квартал і лінчує тамтешніх жителів. Тіла проштрикують і знущаються над ними, каструють і обезголовлюють. Журналіст виправдовує це правом американців на революцію.
11
Іноді в перервах між своїми уроками Нельсон навідується у крамницю. Мені він каже, що приходить просто скоротати час, однак судячи з того, як юнак напружується, коли заходять білі покупці, він тут на випадок, якщо щось трапиться. Нельсон вищий за більшість китайців у Пірсі, і по його цілеспрямованій ході та солідному носі неважко помітити, що його нелегко буде похитнути.
Ми затримуємося між полицями. Ящик з консервованим чорносливом біля моїх ніг досі чекає, коли його впорядкують. Нельсон показує на абрикоси, сливи й персики та питає, як вони називаються на моєму діалекті китайської. Він вивчив лише кілька слів, коли був маленьким. Його батьки, вихідці з того самого регіону, що й Нам і Лум, хотіли, щоб він добре розмовляв англійською.
– Xing[51]51
Xing, сін (піньїнь) – абрикос.
[Закрыть], – повільно промовляю я йому. – Li zi[52]52
Li zi, лі дзи (піньїнь) – слива.
[Закрыть]. Tao[53]53
Tao, тао (піньїнь) – персик.
[Закрыть].
– Tao, – він намагається відтворити, обхоплюючи губами звук. Його серйозний вираз обличчя смішить мене.
А Нам, який не любить бути таким суворим, як Лум, гукає до мене з-за прилавка й питає, чи я вже закінчила свою роботу. Ми з Нельсоном схиляємо голови, прикривши роти руками, ще дужче сміємося й переходимо до ліків і трав. Нельсон бере висушений жовтий корінь.
– Це хванці, – кажу йому.
– Гм, – він водить великим пальцем по кореню, щоб відчути його гладкість. – Навіть не знаю, як це буде англійською.
– Може, й не варто, – промовляю я. – Деякі речі краще залишити так, як їх було задумано.
Я змовчала про ранки, проведені на городі разом з бабусею, яка найбільше любила саме хванці.
– У нас із цим коренем спільне ім’я[54]54
Ідеться про один із видів астрагалу (він же – хванці) – лат. Astragalus nelsonianus Barneby (англ. Nelson’s milkvetch). У народі астрагал ще називають «травою безсмертя».
[Закрыть], – каже Нельсон. – Як думаєш, чи означає це, що я житиму вічно?
– Думаю, це означає, що ви обоє жовтуваті, – відповідаю я. – І це непогано.
Тепер Нельсонова черга сміятися. Нам ще раз м’яко запитує, чи доробила я свою роботу на сьогодні. У такі дні ми знову стаємо легковажними дітьми. І нас це тішить, адже найгірше, що з нами може статися, це прочуханка від Нама. «Реальний світ може трохи почекати», – думаю собі.
Іноді Нельсон приносить мені маленькі гостинці – хоча він ніколи їх так не називає, – наприклад, цукерку чи шматочок м’яса з гастронома.
– Я хвилююся, що ти не їси, – щиро каже він і пхає їжу мені в руки. – Ти надто худий, як для хлопця твого віку.
А часом подовгу дивиться на мене, перш ніж сказати:
– Хотів би я мати брата. Наприклад, такого, як ти.
– Ще не пізно, – відповідаю я. – Ми можемо стати братами.
* * *
Вигадати історію для Нама й Лума було легко. Їм досить було почути, що я сумлінно працюватиму. І байдуже, хто я, звідки і як тут опинилася.
Однак Нельсон – це не Нам і Лум. Він робить паузи, запитує, чекає, доки все проясниться й набуде завершеного вигляду. Він вдумливий і спостережливий. Зрештою, він музикант. Народився в Пірсі в сім’ї шахтаря та колишньої скрипальки мандрівної театральної трупи. Він навчає гри на скрипці десятьох учнів, які ніколи не стануть майстерними скрипалями.
– Мене це влаштовує, – пояснює він мені. – Ідеться не про те, щоб навчити їх грати якомога краще, а щоб допомогти їм створювати власну музику. Навіть якщо звучить неідеально, для мене вона красива, бо вони самі її грають.
Він відрізняється від майстра Вана, який вважав, що поширювати можна тільки правильне мистецтво, створене за відповідними правилами. А Нельсон хоче ділитися зі світом якомога більшим, бо для нього все є мистецтвом.
– У тебе надто задумливий вигляд, – каже мені юнак. – Не бійся виставляти груди вперед. – Він бере мене за плечі й розправляє їх назад. У його руках я вигинаюся, мов туго натягнутий лук.
– Будь обережною з ним, – застерігає Лінь Дайю.
– Не розумію, про що ти, – відповідаю їй.
Трохи згодом Нельсон починає розпитувати. Я вже наперед знаю його запитання й готова відповідати.
Перше: «Звідки ти?». Далі: «Хто ти?». І нарешті: «Які твої плани на майбутнє?». Я вже зрозуміла, що з Нельсоном не вдасться лишатися просто Джейкобом Лі. Джейкоб Лі має бути ще й сином, жителем, тим, хто чогось прагне. Тобто повноцінною людиною.
Те, що я розповідаю Нельсону, – це нашвидкуруч зліплена версія з купи брехні та напівправди: що я працювала в локшинній у Сан-Франциско та приїхала в Айдахо в пошуках кращої роботи та вищої зарплатні. Що хочу підзаробити грошей, щоб повернутись у Китай і відшукати своїх батьків.
Певно, завдяки його спокійній манері та пильному погляду мені так легко по дещиці розбовкувати йому правду. І хоча до кінця літа я вже звідси поїду, мене тішить думка, що я залишу по собі частинки себе справжньої. Принаймні для Нельсона вони дещо важать.
Лінь Дайю це більше не забавляє. Вона застерігає, що я стаю необережною й норовливою. Закликає мене спинитися.
– Знаю, ти хочеш захистити мене, – кажу їй, – та, схоже, перегинаєш палицю.
Це її дратує. А мені й байдуже – бо дедалі краще вдається казати їй «ні».
12
Одного ясного дня наприкінці травня Нельсон приходить у крамницю із сяючим обличчям. Сьогодні після похмурого тижня сонце визирнуло з-за хмар і все навколо здається привітнішим.
– Чим це ти займався? – питає він, побачивши мої рум’яні щоки.
– Підіймав важкі ящики в підсобці, – брешу я.
Насправді ж я рахувала гроші, які вдалося заощадити для повернення в Китай. Майже два роки в Айдахо – і можна похвалитися ста сорока доларами. До подорожі на захід залишається лише три місяці, і я майже досягла своєї мети – двохсот.
Двісті доларів, щоб дістатися Території Вашингтон і заплатити за переправу через океан. Чи вистачить? «Має», – кажу собі. Можна було б ще трохи затриматися. Так, можна. Але тоді довелося б перетинати океан узимку, а я не знаю, чи виживу.
– Можеш зробити перерву на годинку чи дві? – запитує Нельсон. Він аж бурлить якоюсь шаленою енергією, якої я раніше ніколи не бачила.
– Ні, не можеш, – сердиться Лінь Дайю.
– Думаю, Нам і Лум будуть не проти, – кажу я. – Усе одно ми скоро зачиняємося.
– Жаль було б марнувати такий день, – погоджується Нельсон.
Ми прямуємо на південь до школи. Лінь Дайю з нами не йде.
Нельсон крокує швидко, і мені доводиться підбігати, щоб не відставати від нього. Коли доходимо до школи, то огинаємо ліве крило будівлі. Нельсон озирається, щоб перевірити, чи ми самі.
– Нельсоне, куди ми йдемо?
Він не відповідає, а тільки жестом кличе мене за собою.
За школою стежка веде до дерев. Звичайному перехожому здалося б, що перед ним просто шмат поля, порослий травою, проте коли я підходжу ближче, то бачу, що траву погнуто навмисне, вона позначає щось віддалено схоже на стежину.
– Ходімо, – кличе Нельсон і пірнає поміж дерев.
Одразу видно, що мало хто ходив цією стежкою. Тсуги[55]55
Тсуга – вічнозелене хвойне дерево, поширене в помірних широтах Азії та Північної Америки. Зовні схоже на ялицю та ялину.
[Закрыть] виштовхують нас, чіпляються голками за мою сорочку. Ми проходимо повз невеличкий ставок з черепахами, купку повалених ялиць Дугласа, латкú дикорослих квітів. Мені здається, що саме це Нельсон і хоче мені показати, але він просувається далі з єдиною метою. Коли ми доходимо до заростей ожини, Нельсон нарешті зупиняється. «Прийшли», – думаю я. За цією масивною стіною із шипів і переплетеного гілля вже точно нічого немає, але Нельсон пригинається, щоб протиснутися крізь неї.
– Доведеться трохи зігнутися, – чую, як вигукує він.
Я маленька, тож маю пролізти. Прослизаю – і гілка тягнеться ззаду по шиї. Перевіряю, чи на місці моя хустина. А коли випростуюсь, то бачу перед собою стежку, якою Нельсон уже мчить уперед.
– Ось, – захекано промовляє він. – Це я й хотів тобі показати.
Він стоїть посеред галявини в оточенні тсуг, із розпростертими руками та широкою усмішкою. Над ним схиляються дерева, сплітаються в зелений полог. Сонце пробивається крізь крони та вкриває траву плямами тьмяного світла. Навіть крізь ретельно вибудуваний мур із Джейкоба Лі в моїй пам’яті проривається ієрогліф для слова «радість» – 樂. Без дерева його не існує.
Я підходжу до нього на середину галявини й здіймаю погляд угору.
– Я знайшов це місце кілька днів тому, – каже Нельсон. – Навряд чи хтось про нього знає.
– А що ти тут шукав? – питаю.
– Нехай колись потім розповім.
Нельсон приніс із собою кукурудзяний хліб, варені яйця та бляшанку холодного чаю. Я розумію, чому йому подобається це місце. Тут світ зупиняється. Або принаймні стає дуже маленьким – тільки ми, трава і тсуги під покровом сапфірового неба. Вітер сповільнюється, відгороджений парканом із дерев.
Я роблю часті вдихи. В Айдахо дихати важче, ніби мої легені не можуть повністю розширитися, щоб увібрати в себе вдосталь повітря. Іноді, згадуючи про час, проведений у бочці, я замислююся, чи не підірвала своє здоров’я, коли вдихала все те вугілля. Поруч зі мною в траві лежить Нельсон, на землі виблискують кілька латок снігу. Його очі заплющені, руки переплетені на животі.
Колись я хотіла рибу на рибному ринку. Хотіла так сильно, що не бачила нічого іншого перед очима й передчувала лише задоволення від того, як вона сповзатиме вниз моїм горлом. Я жадала не тільки насичення, а й тепла, яке прийде разом із їжею.
Проте тепер, коли дивлюся на Нельсона, то розумію, що хочу його так само, як ту рибу: страшенно, без тями. Тут, на цій галявині, він ідеальний. Ми ідеальні: один спить, інша жадає. Я хочу загорнутись у нього, носити його, як броню, – такого впевненого, з музикою, смичком і безкінечним світлом. Цікаво, як називається це почуття, коли жадаєш чогось так сильно, що прагнеш проковтнути?
– Про що думаєш? – питає він. Таки не спить.
– Про погоду, – відповідаю. – Як добре на сонці. А ти?
– Я думаю, як так вийшло, що ти стільки всього про мене знаєш, – каже він і розплющує очі, – а я про тебе майже нічого. Так, ти дещо розповів. Однак мені здається, що я маю знати більше.
З-за дерева з’являється Лінь Дайю. Між велетенськими дубами й соснами вона схожа на кукурудзяне лушпиння.
– Будь пильною, – ступає до нас, злегка підіймаючи сукню.
Цього разу інтуїція підказує мені не брехати. Я могла б і далі говорити Нельсону напівправду, як і раніше. Або ж розплутати цей клубок брехні, ці нитки, які визначають, хто така Дайю, а хто – Джейкоб Лі, доки знову сповна, до кінця стану собою. Тут, де все здається таким хорошим і справжнім, це було б так легко зробити.
Але потім я згадую Семюела, його бліде, знервоване обличчя й палку усмішку. Згадую, як тіло сивого товклося об мене, а його лагідність була зовсім не лагідною, а огидною та жорстокою. Знаю, Нельсон не такий, як Семюел чи сивий. Однак він – чоловік.
Тому я розкриваю йому правду настільки немислиму, що вона звучить як брехня. Я зізнаюся, що мене викрали в Китаї та відправили у Сан-Франциско в бочці з вугіллям.
Його брови насуплюються.
– Співчуваю, Джейкобе, – промовляє він. У його голосі відчувається біль, і я розумію, що цей біль за мене. Мені хочеться простягнути руку й торкнутися його, але я зупиняю себе.
– У кожного своя трагедія, – кажу я, сподіваючись, що звучу по-чоловічому.
– Це не означає, що хтось має страждати, – тихо каже він і підводиться. – Має бути спосіб позбутися цього болю. Я думав над цим. Може, нам почати з пошуку твоїх батьків?
Лінь Дайю заходиться реготом. На мить мені здається, що Нельсон жартує, і я мало не починаю сміятися разом із Лінь Дайю. Але тут Нельсон підводиться на ноги, його очі мов тліючі вуглинки, і я розумію, що він серйозно.
– Знаю, ти дуже за ними сумуєш, – веде він далі.
Цього я від нього не очікувала. Його слова розчиняють у мені браму, крізь яку хлинуть спогади. Мама обводить покупчиню – дружину генерала – навколо свого новозітканого гобелена, на якому фенікс видихує в небо білий дим. Тато п’є чай з генералом, а їхній сміх розкочується по всьому будинку, ніби хтось впустив усередину грім. І я з безкінечним тяжінням у серці до них, до нас, благаю всі чари, які є на світі, повернути мене й дозволити залишитися там назавжди. Нельсонові слова схиляють до чогось нового – мабуть, дозволяють оплакувати.
– Так, – промовляю я.
– Тоді дозволь мені допомогти, – каже Нельсон. – У мене є давній друг у Бойсе. Я познайомився з ним ще в дитинстві, коли мама відправила мене туди навчатися до скрипаля. У його родини дуже багато зв’язків у Китаї. Він може скористатися ними, щоб з’ясувати, що сталося з твоїми батьками.
Увесь цей план звучить небезпечно, вилами по воді писаний. Я вже починаю шкодувати, що розкрила Нельсонові те, що хоч трохи подібне на правду. Чи можна взагалі довіряти його другові? Якщо їм вдасться відшукати моїх батьків, вони неодмінно з’ясують, що я не Джейкоб Лі, а Дайю, зникла безвісти дочка. А що було б потім, я не знаю і знати не хочу.
– Нельсоне, – зрештою промовляю я, ретельно добираючи слова. – Я сказав тобі не всю правду. Насправді мої батьки не зникли. Вони померли.
– Що?
Джейкоб Лі бере гору й починає брехати так, як ніколи раніше.
– Я не збрехав, – кажу Нельсону. – У деякому сенсі вони справді зникли. Пробач, мені було надто боляче вимовити тобі це вголос першого разу.
– О, – Нельсон знову присів. З того, як він перемінився на лиці, я бачу, що він вирішив повірити Джейкобу Лі. – Я надіявся, що зможу допомогти тобі. Мій друг був би не проти. Він дуже добрий. Чудово було б дізнатися, що сталося з твоїм домом.
Моя внутрішня дитина, Дайю, не здасться без бою. Вона уявляє, як воно було б – знати, де саме її батьки, отримати папірець з їхньою адресою. З’явитись у їхньому домі, хоч би де він був, і сповістити, що після стількох років у них досі є дочка. Вони там чекають на неї.
– Можливо, дечим ви з другом зможете допомогти, – я розумію, що цією фразою відкриваю світ, назад із якого немає вороття. Тепер у небесному полотні діра, і вона розростатиметься далі, аж доки я не отримаю відповіді, доки не залатаю її так, як це зробила Нюва. Я дивлюся Нельсону в очі й відчуваю, як росте моя рішучість і впевненість, що вчиняю правильно.
– Мої батьки померли, але є двоє людей, яких я хотів би знайти. Вони дбали про мене після смерті рідних. Ростили в добрі. Я хотів би знати, що з ними. Можливо, навіть подякувати їм.
Звісно, я говорю про своїх справжніх батьків, але Нельсон про це не знає. Він думає, що вони померли і що мене виховували чужі люди. Так і має бути. Якщо видати батьків за інших, тоді Джейкоб Лі та Дайю залишаться нарізно.
Коли того дня ми з Нельсоном прощаємося, то вже маємо план: разом поїдемо в Бойсе, щоб зустрітися з його другом. Цього разу мені не доведеться ні про що думати. Ми смачно повечеряємо, а потім сходимо на концерт скрипаля, який йому подобається. Сидітимемо в театральному залі, слухатимемо красиву музику, наші плечі мимоволі доторкатимуться, а ми дивитимемося одне на одного й усміхатимемось.
* * *
Повернувшись у крамницю, я зустрічаю Лінь Дайю на моєму ліжку.
– Забула, чим скінчилася моя історія? – питає вона.
– Це інше, – кажу я їй. – Ми з тобою різні.
– Це ти так думаєш, – вона відкидає назад свою сяючу голову. – Але поглянь на нас. Без родини, самісінькі на чужині. Кохаємо тих, хто зрештою завдасть нам лише болю. От побачиш. Просто дочекайся кінця.
– Це інше, – повторюю я.
13
Його друг високий, як і Нельсон. Він приходить у брунатному чаншані та чорних штанях. Судячи з м’якого відблиску тканини, гроші в нього водяться. Дещо схожий на Нама й Лума, однак, на відміну від Нельсона, у нього є коса, що спадає аж за стегна. Волосся міцне, як туго скатане ковбаскою тісто. Година пообідня, і його чоло виблискує на сонці, наче свіжорозрізана диня.
Його звати Вільям. Китайською це звучало б «Вейлянь», вказуючи на силу та чесність. «Такому імені можна довіряти», – переконую себе.
Ми зустрічаємось у ресторані в центрі Бойсе з назвою «Ларч». Вільям іде попереду, за ним Нельсон, потім я. А слідом за всіма нами плентається Лінь Дайю – вона ледь торкається ногами дощатої підлоги. Усередині пахне пліснявою і корком, а зачинені вікна занурюють ресторан у вимушену темряву. Я бачу, як нас проводжають по залі білки очей інших гостей, біліші навіть за їхні обличчя. Однак Вільям, наш ватажок, їх ніби й не помічає. Його голова піднята, плечі випрямлені й відведені назад, скріплені разом невидимою шпилькою. Він ступає гордовито, впевнено, ніби зухвало підбурює тих, хто витріщається, зупинити його.
Я ховаю руки в кишені, щоб не тремтіли. Надто вже переповнений Бойсе спогадами про те, що сталося, коли я була тут востаннє. Маленький готель при китайському храмі. Довга тінь Семюеля на стіні. Нельсон озирається, щоб упевнитися, що я досі йду за ним, і я згадую, що треба випрямитися. Лінь Дайю позаду мене проводить рукою вгору-вниз по моїй спині.
Ми сідаємо за столик у дальньому кутку. Я вперше в ресторані як гість, і це нове відчуття перебувати аж так у всіх на виду змушує мене почуватися ніяково. Але Вільям і Нельсон, які не мають причин ховатися, сидять розкуто. Їхнім тілам комфортно в такій обстановці. Я наслідую Вільяма й розвалююся на стільці. Добре, що наші спини спираються об стіну.
Одні за одними очі гостей тьмяніють і миготять, повертаючись до своїх столиків. Я пригадую голодних лисиць біля школи каліграфії, які всіляко оминали нас поглядом. Думали, якщо ми не помітимо, що вони на нас дивляться, то не знатимемо, що вони там. Але ми їх завжди бачили. Бачили та знали, що ці голодні лисиці гралися з нами в забавки, вдаючи, наче розглядають стіни. А насправді чекали, коли ми втратимо пильність і по-справжньому відвернемося, щоб тоді все забрати.
Вільям і Нельсон давно не бачилися, однак спілкуються невимушено. Коли я на них дивлюся, то згадую дівчат з борделю. Колись вони були моїми найближчими подругами. Цікаво, що вони сказали б, якби зустріли мене зараз: хлопця-коротуна зі ще коротшим волоссям. А ще мене хвилює, чи не голодують вони, чи здорові і як покинуть бордель. Знаю, що з власної волі вони ніколи звідти не виберуться, але так приємно хоча б на мить це уявити.
Вільям розпитує Нельсона про Пірс – «це нудне старе містечко», про його учнів – «цих невдячних цуценят», про те, коли Нельсон нарешті виконає свою обіцянку й вирушить мандрувати світом зі своїм другом – «я досі чекаю, Н. Досі чекаю!». Коли Вільям говорить, усе його тіло ворушиться. А коли сміється, то роздувається, мов м’яч, а потім обвалюється на все, що під рукою, – на Нельсона, край столу, спинку стільця. Не раз Нельсону доводиться притримувати склянки з водою, коли Вільяма накриває хвилею сміху.
– Отже, – зрештою каже Вільям, обертаючись до мене. – Славнозвісний Джейкоб Лі. Нельсон стільки про тебе розповідав.
– Справді? – питаю я грубшим, ніж зазвичай, голосом. На вигляд Вільям – Нельсонів ровесник, а отже, можливо, і мій. В оточенні хлопців свого віку я почуваюся ще вразливішою, ніби вони самі можуть зрозуміти, що я не така, як вони.
– Я переповів Вільяму твою історію, – лагідно промовляє Нельсон. – Про сімейну пару, яку ти шукаєш.
Пара. Мої батьки. Брехня, нерозривно пов’язана з моїм справжнім життям, потрапила до незнайомця.
– Сподіваюся, воно того варте, – бурмоче Лінь Дайю.
Вільям нахиляється до середини столу.
– У мене дуже хороші зв’язки в Китаї, – промовляє він до нас двох, але найбільше – до мене, тієї, якій це потрібно. – Я можу допомогти знайти майже будь-кого.
Я стискаю губи й думаю, що сказала б моя бабуся. Від самого початку вона приказувала мені тримати язик за зубами, ніколи не розповідати, хто я насправді. Вона хотіла б, щоб зараз я мовчала. Проте після моєї першої розмови з Нельсоном мене не покидала думка: хіба найгірше зі мною вже не сталося? Навіть коли я захищаю свою справжню особистість і прикриваюся чужими іменами, мене все одно викрали, відправили за океан, продали в бордель і зрештою зрадив чоловік, якого вважала другом.
Іще. Ще я хочу знати, де мої батьки. Дещо може бути розмитим, обставини можуть здаватися такими правдоподібними, що в них повірять. Головне – потренуватися. Тепер залишається тільки згадувати історію.
– Мої батьки померли, коли я народився, – розповідаю я за столом, добре відрепетирувані слова легко злітають із вуст. Відчуваю, як Нельсон нахиляється до мене, адже досі він ще ніколи не чув повної історії мого життя. Навіть Лінь Дайю завмерла, зацікавлено примруживши очі.
Подумки перед моїми очима постає істина – ніж ковзає під моїм справжнім життям і вирізає минуле – витончений маневр, до снаги лише найвправнішим рукам. Те, що лишається, ніби й схоже на моє минуле, але затуманене.
– Я ріс сиротою у своєму селі, але вижив завдяки добрій ласці односельчан. Сімейної пари. Вони піклувалися про мене, дбали, щоб я мав їжу, навіть коли в них самих її не було. Їх звали Лу Їдзянь і Льов Юнь Сян.
Я так давно не вимовляла їхніх імен. Насправді не думаю, що взагалі колись це робила. Мені ніколи не доводилося називати їх якось інакше, ніж Дє[56]56
Дє (піньїнь: Die) – тато.
[Закрыть] і Нян[57]57
Нян (пінбїнь: Niang) – мама.
[Закрыть].
– Ця пара, – веду я далі, – прийняла мене як рідного. Хай що коїлось у їхньому житті, вони ставилися до мене як до свого сина.
Багато в чому розказувати цю брехню легше. Коли брешеш, це означає, що все відбувається з кимось іншим.
– Коли мені було десь років дванадцять, – мовлю далі, – вони зникли. Згодом я дізнався, що їх заарештували. Не знаю, що з ними сталося згодом, але більше від них не було жодної звістки. Невдовзі після цього мене викрали й відправили в Америку.
Вільям хитає головою й посвистує. Нельсон дивиться на мене так, наче ніколи раніше не бачив.
Настав час для заключного акту.
– Я хочу відшукати їх, – промовляю до зачарованих облич моїх співрозмовників. – Подякувати їм, щоб вони знали, що я живий і здоровий та що їхня тяжка праця не залишилася непоміченою чи невіддяченою.
Брехня довершена, історія бездоганна. «Майстер Ван пишався б мною, – думаю я. – Мої тренування справді стали власним видом мистецтва». Вільям відкидається назад, він вражений.
– Ця безкорислива пара заслуговує знати, що ти живий. Ви правильно зробили, що прийшли до мене!
Вільям обіцяє зробити те, що нам від нього потрібно. Його накрила хвиля сентиментальності.
– Відволічімося від усього, що ми щойно тут почули, – каже він і плескає рукою по столу. – Твоя історія правдива, але непоодинока. Чимало таких, як ти, опинялись у схожій ситуації.
Подають наш обід. Знадобилося четверо офіціантів, щоб усе принести: оладки, сосиски з фенхелю, смажену картоплю, варену шинку та овочі, пиріг з устрицями, котлети. Смажену баранину зі смородиновим желе та страву з назвою яловичина à la mode[58]58
Яловичина à la mode – (від франц. «по-модному») старовинний французький рецепт приготування яловичини, коли м’ясо довго тушкують у пряному вині.
[Закрыть]. Коли Вільям бачить мої широко розплющені очі, то регоче й каже, що вже за все заплатив. На нас витріщається весь ресторан, ображений нашою зухвалістю, і тоді я починаю розуміти, чому Вільям обрав заклад для білих замість ресторану в китайському кварталі. Нельсон хитає головою, натякаючи, що Вільям має звичку так робити. Тепер я знаю, хто оплачує його номер у «Твінфлавер».
На сусідньому зі мною стільці стогне Лінь Дайю, втупивши очі в пиріг з устрицями.
– Їжте, скільки забажаєте, – каже Вільям і досі дивиться на мене.
Спершу я вагаюсь і кладу на тарілку лише кілька картоплин. Зовні ароматні, притрушені розмарином, а всередині гарячі, апетитні й трохи солодкуваті. Один укус переростає в десять, а далі я вже не можу зупинитися. Не пригадую, коли мене востаннє так частували, без якогось замислу чи необхідності зробити щось натомість. «То ось як воно, просто жити, – думаю я й застромлюю ножа в котлету. – І радіти, що не треба ні про що хвилюватися».
– Ти казав, – Нельсон звертається до Вільяма, – що Америка стала для тебе величезним розчаруванням.
Попри повний рот шинки Вільям усе одно відповідає:
– Будь чесним, Нельсоне. Відколи ухвалили цей жахливий закон, усе стало гірше. А тепер ти кажеш, що у твоєму місті протести? Невже тебе це справді дивує?
– Я був там, – радо долучаюся до розмови. – Працюю у крамниці, де все це відбувалося.
– Тоді, без сумніву, ти можеш розповісти більше, ніж наш ідеалістичний Нельсон, – каже Вільям і розмахує наштрикнутою на виделку бараниною. – Джейкобе, скажи, як на тебе вплинув новий закон?
– Ідеться про якийсь закон проти китайців? – питаю я, остерігаючись сказати щось не те.
– Так, Закон про виключення[59]59
Закон про виключення китайців (англ. Chinese Exclusion Act) – закон, ухвалений Конгресом США у 1882 році. Забороняв в’їжджати на територію країни китайцям, які становили дешеву робочу силу, а отже й суттєву конкуренцію на ринку праці для місцевого населення. Також створював проблеми для отримання громадянства китайцями, які тоді вже проживали у США.
[Закрыть], – каже Вільям, уважно вивчаючи мене. Подумки я пишу ієрогліф «виключення» – 排: «рука» поруч зі словом «неправильно».
– Жахливо, – відповідаю я, бо знаю, що Вільям хоче це почути. – Я очікував на краще ставлення до нашого народу.
Вільям перестає жувати.
– Ти, мабуть, жартуєш, – каже він. – Краще ставлення до нашого народу? Ти що, забув? – обурений хлопець повертається до Нельсона. – Нельсоне, скажи, що він жартує.
Повертається давня паніка – що мене ось-ось викриють. Я відкриваю рота, щоб щось їм відповісти, якось виправдатися, але Нельсон встигає заговорити раніше.
– Можливо, ми надто самовпевнені, – лагідно промовляє юнак. – Ми забуваємо, що подорож Джейкоба до Америки була не найлегшою. Вочевидь, ти не знав, бо тобі не дозволяли знати.
Я мовчу, сподіваючись, що це стане підтвердженням його слів.
– Майже десять років тому, – пояснює Нельсон, – діяв так званий закон Пейджа, який забороняв в’їзд китайським жінкам.
– А тепер, – втручається Вільям, – цей новий Закон про виключення – просто останній штрих до їхньої величної картини того, якою має бути Америка. Мерзенно!
– Ясно, – кажу.
Я завжди ламала голову, чому того дня на рибному ринку вибрали саме мене? Чому мене зробили такою худою та брудною, чому підстригли волосся й засипали вугіллям? Чому я була змушена стати сиротою Феном, а не Дайю? Джаспер вибрав мене, бо я була дівчинкою, схожою на хлопчика. Моє похмуре обличчя та втомлені очі, які колись захищали мене, того разу виявилися моєю найбільшою слабкістю. Я легко зійшла б за хлопця, ще легше – за бочку з вугіллям. Того дня на рибному ринку Джаспер побачив у мені ту, яку можна було переписати.
Тепер говорить Нельсон. Я висмикую себе з тієї кімнати в Джифу й намагаюся зібрати докупи його слова.
– Відтоді, – каже він, – китайцям тут непереливки. Тобто раніше теж було нелегко, але цей закон дозволив людям випліскувати свою ненависть.
– Не розумію, – промовляю я. – Що такого ми їм зробили? Чому вони нас ненавидять?
Вільям сміється:
– Чому?
За сусіднім столиком на нас зиркають сповнені відрази очі. Вільям дивиться на них у відповідь і кривить губи.
– Нас ненавидять, бо вбачають загрозу. Думають, що ми відберемо їхню роботу. Бояться, що ми спокусимо їхніх жінок. Вони ненавидять нас, бо вважають, що ми кращі за них, навіть якщо вони й не вúзнають цього. І так не тільки тут – так відбувається всюди.
– Мій тато був шахтарем, – тихо нагадує нам Нельсон. – Йому велося найгірше, бо білі боялися, що китайці вкрадуть їхні робочі місця на шахтах.
– Особливо кепсько на Заході, – погоджується Вільям. – Тут люди називають нас нехристами, кулі, вузькоокими небожителями. Знаєш, що означають ці слова, Джейкобе? Ти знаєш, що наші очі є достатньою причиною, щоб нас зневажали?
«Твої очі точнісінько такі самі, як були в мене в дитинстві», – часто говорила мені мама.
Підігрітий їжею й алкоголем Вільям тепер лютує.
– Білі називають себе вищою расою, – каже він. – Раніше вони хоча б приховували свою ненависть. Палили, грабували й убивали, але принаймні не завжди так відкрито заявляли про це. А тепер, після ухвалення Закону про виключення, вони вважають, що мають Богом надане право вигнати нас.
– Без сумніву, – заспокоює Нельсон, – без сумніву, ті, хто писав закони, не мали таких намірів.
Вільям знову регоче, хоча цього разу його сміх більше схожий на гавкіт.
– Друже, тих, хто писав закони, я звинувачую найбільше! Може, вони й не палять китайських кварталів, однак виправдовують насильство через ухвалені закони. Я назвав би це мовчазною згодою. То що ми маємо думати? Що вони нас хочуть захистити?
– Вони не бажали насилля, – твердо каже Нельсон. – Можливо, не уявляли...
– Ти постійно шукаєш у людях добро, – каже Вільям. Я чую жалість у його голосі. – І завжди шукав. Іноді я замислююся, чи те, що ти вчиш тих своїх білих учнів і приходиш у їхні домівки, не зробило тебе м’якшим, ніж той Нельсон, якого я пам’ятаю? Ухвалити закон проти китайців. Не дозволяти нашим жінкам приїжджати сюди легально, щоб на сотню чоловіків була лиш одна представниця прекрасної статі. Ти знав, що в Каліфорнії китайцям заборонено свідчити на власних судових засіданнях? Засіданнях, на яких розглядають справи про те, що ми страждаємо від мародерства, що нам підпалюють будинки та відрізають коси! Кожним таким законодавчим актом вони заявляють, що ми не маємо жодних прав, не заслуговуємо на безпеку, любов чи комфорт. Ми не заслуговуємо на життя. Так уже вчинили з темношкірими й індіанцями. Вони заявляють, що ніхто з нас не заслуговує бути людиною.
Нельсон мовчить. Ми давно вже перестали їсти, наш колись розкішно накритий стіл захолонув. «Гнів Вільяма мене бентежить, – думаю я. – Він говорить так, ніби це кінець світу. Проте коли я бачу, як він фиркає, мов розлючений бик, мені здається, що нічого путнього з цього не буде».
– Але, як-то кажуть, – повторює Вільям, — кожна дія має рівносильну протидію. Відкрию вам двом одну таємницю. Я вже роздумував над таким ідеально рівносильним спротивом.
У протилежному кінці кімнати золотоволосий хлопчик б’є рукою об тарілку з горохом. Його рука з лютою впевненістю розсікає повітря. Мати намагається стримати його, поки батько прибирає безлад. Від того, що хлопцю завадили, його обличчя похнюплюється, а згодом надувається й червоніє. А за мить він уже реве й вовтузиться на стільці.
– У мене є друзі в Сан-Франциско, – каже Вільям, цього разу звертаючись переважно до Нельсона. – Вони розповіли мені про організацію «Шість китайських компаній»[60]60
«Шість китайських компаній» (англ. Chinese Six Companies) – організація, яка виникла в 1850-х роках у Сан-Франциско й була офіційно зареєстрована в 1882 році з назвою «Китайська об’єднана благодійна асоціація» (англ. Chinese Consolidated Benevolent Association). Метою її діяльності була боротьба з проституцією та захист інтересів китайських іммігрантів.
[Закрыть]. Ці общини існують уже десятиліттями, проте лише нещодавно об’єдналися в одну. Чи знали ви, що в Сан-Франциско зараз особливо кепська ситуація? «Шість компаній» роблять усе можливе, щоб протидіяти насильству проти нашого народу. Вони роблять хорошу справу – наприклад, повертають дівчат, яких викрали тони, з борделів назад у їхні домівки в Китаї. Інколи відвозять навіть трупи.
