Текст книги "Чотири скарби неба"

Автор книги: Дженні Джан

сообщить о нарушении

Текущая страница: 14 (всего у книги 21 страниц)

Лінь Дайю хапає мене за руку, проте це зайве. Я й так уважно слухаю.

Вільям помічає цю переміну.

– Вони сильні, – тепер він звертається вже до нас обох. – Але їм потрібно більше грошей і людей. Їм потрібні ресурси. Тож ось до чого я веду, Нельсоне. Я їду в Сан-Франциско, щоб приєднатися до них, приєднатися до боротьби. І я хочу, щоб ти поїхав зі мною.

На мить Нельсон бере паузу.

– Вільяме, я підтримую твою поїздку, проте сам ще не готовий покинути Пірс, – каже він. – Я маю подбати про деякі важливіші справи.

– Що, в біса, може бути важливішим за це? – запитує Вільям. Мене це також цікавить.

– Це вже моя справа, – без злоби промовляє Нельсон. Для нього цю розмову завершено.

Вільям хитає головою. Розчарований, але не здивований. Це не вперше, коли Нельсон йому відмовляє. Потім він повертається до мене:

– А ти, Джейкобе? Ми могли б вирушити у вересні.

Нельсон кладе руку мені на плече. Я відчуваю, як під нею моє тіло стає частиною його, і хочу, щоб так було й надалі – двоє нас повільно зливалися воєдино. Знаю, він торкається мене, щоб застерегти, проте помічаю лише тепло його долоні й те, як його пальці впираються в мою плоть.

– Облиш його, Вільяме, – каже він. – У Джейкоба вдосталь клопоту й без того, щоб ти віз його в Сан-Франциско. Найкраще, що ти можеш зробити для нас обох, це дізнатися, що сталося з тією парою. Як він тебе й просив.

Після цього Нельсон підводиться та забирає руку з мого плеча. Без неї моєму тілу холодно, ніби йому бракує чогось важливого.

– Я до вбиральні, – каже він. – Дай Джейкобу спокій.

Ми спостерігаємо, як він віддаляється. Упевнена хода легко несе його крізь скупчення столиків.

– Нельсон чудовий, – зітхає Вільям. – Але він може розчарувати.

– Я хочу поїхати з тобою, – кажу.

– О, – усміхається він. – Оце так сюрприз.

На його обличчі самовдоволений вираз, ніби він певною мірою переміг Нельсона. Я закриваю на це очі й натомість зосереджуюся на неквапливому відчутті щастя, що шириться в моїх грудях. Я так довго ламала голову над тим, як знайти шлях додому. Ідея була – зібрати достатньо грошей, вирушити до Території Вашингтон і пробратися на корабель, – але коли я серйозно роздумувала над цим, усе здавалося майже нереальним. Сама дорога до Території Вашингтон могла б мене вбити. З Вільямовою пропозицією мій план, колись такий крихкий, міцніє. Я поїду з ним – комфортно, судячи з якості його одягу. Його гроші захистять нас обох. А коли доберуся до Сан-Франциско, коли нарешті зустрінуся з величними «Шістьма компаніями», то розкрию їм свою історію. Вони допоможуть мені повернутися додому. Допоможуть знайти бабусю. Це те, чого я завжди хотіла. Відповідь така проста й легка, що аж не віриться, що вона реальна.

– Погоджуйся, – благає Лінь Дайю. – Погоджуйся й забери нас додому.

– Від’їжджаємо у вересні? – запитую я.

– Дванадцятого, – відповідає Вільям. – Приїдеш і зустрінемося тут. Потім вирушаємо на захід.

Я простягаю руку. Він тисне її, і самовдоволення знову повертається на його обличчя.

– Нельсону не плануєш сказати?

– Думаю, не варто, – відповідаю я. – Так легше буде поїхати. Сам розумієш.

– Авжеж, – каже Вільям. – Ти значно важливіший, аніж сам те усвідомлюєш, Джейкобе Лі.

Не знаю, що він має на увазі, але не кажу ні слова. Він вірить, що я збираюся служити своєму народові, що маю таке саме відчуття справедливості, як і він. Нехай вірить. Навіть судячи з нашого короткого знайомства, можу сказати, що він вважає себе праведником, сповненим якоїсь великої мудрості. Може, він і любить Нельсона, але водночас вважає себе вищим за нього. Вищим за всіх нас.

Коли повертається Нельсон, моє обличчя залишається незворушним.

Ми прощаємося на вулиці. Повз нас проносяться кілька білих людей, озираються та свердлять нас поглядами. Я дивлюся, як вони віддаляються, і згадую золотоволосого хлопчика з тарілкою.

– Приємно було познайомитися, – каже мені Вільям і знову потискає руку. Він передає мені згорток чудернацької форми, загорнутий у коричневий папір. Я беру й дивуюся його вазí.

– Я хочу, щоб ти залишив це у крамниці й скористався, якщо виникнуть неприємності, – промовляє він. – Нельсон розкаже як.

Я дякую йому. Не знаю, подобається він мені насправді чи ні.

* * *

Решта дня минає приємно. З новою надією повернутися в Китай і Нельсоном поряд спогади про мій перший візит у Бойсе починають світлішати. Ми йдемо центром міста, сміємося з усього, чого не можемо собі дозволити, і повертаємо на Айдахо-стріт, Нельсон веде. Я відчуваю, що щось змінилося. Тутешні будинки коричневі й непоказні, але в повітрі навколо бринить знайома енергія. І я раптом розумію, що всі перехожі схожі на нас.

Я вже знаю відповідь, але запитую Нельсона:

– Де ми?

– У китайському кварталі, – відповідає він.

Що таке територія китайців: квартал чи два десятки будівель? Ми проходимо повз універмаг, де продають усяку всячину, та магазинчик, де пропонують трави й ліки. Тут – кабінет лікаря китайської медицини. Там – гральний дім. Через дорогу вода з пральні стікає прямо на тротуар. Є тут і житлові будинки, всередині яких я уявляю собі голови з таким самим чорним волоссям, як у мене. Відчуваю тугу за своїм старим домом і сум через нинішній – китайський квартал закінчується, коли ми доходимо до Ейт-стріт. Цей простір такий маленький і сплюснутий, порівняно з країною, на честь якої він себе величає. Для багатьох тутешніх жителів, можливо, це єдиний шматочок Китаю, що в них залишився.

Нельсон спостерігає за мною.

– Нагадує тобі дім?

– Ти ніколи не бував у Китаї, так?

Я згадую пухнасті гори та хвилювання океану. Хочу показати Нельсону рибальське село, затягти його в річку, хлюпатись у воді та ловити руками рибу в закочених до колін штанях. Ми їли б цілими днями. Понабивали б пуза так, що потім тільки спали б. І, можливо, тоді я відкрила б йому Дайю.

– Колись я поїду з тобою, – обіцяє він. Знаю, він каже це щиро.

* * *

Згодом, дорогою до театру, нас зупиняє патрульний і вимагає показати документи. Він мружиться на моє фото, а потім на моє обличчя.

– Щось не схожий.

– Це він, – каже Нельсон і виступає поперед мене. – Якщо у вас є привід для занепокоєння, ми радо дочекаємося вашого начальства.

Уже пізно, а вдома на патрульного чекає вечеря. Він повертає мені документ і радить зробити кращу фотографію.

Я намагаюся запхати документ назад у нагрудну кишеню, але Нельсон зупиняє мене.

– Дай-но гляну, – документ уже в його руці.

Я відчуваю, як моє серце б’ється із шаленою швидкістю. Для ока білого чоловіка всі китайці на одне лице. Але Нельсон один із нас. Нельсон збагне.

Він мовчить, здається, цілу вічність. Потім повертає мені документ.

– Знаєш, а він правий. – Нельсон рушає. – Тобі таки треба зробити кращу фотографію.

* * *

Біля театру метушня, черговий протест. Я чую слова, які вже стали мені дуже знайомими: «косоокі нехристи», «вузькоокі виродки», «брудно-жовті тварюки», «чорнороті».

Коли підходимо ближче до входу, то розуміємо, що натовп зібрався тут не через театр, а через китайську пральню по той бік вулиці. Власник, невисокий чоловік міцної статури з роздутими ніздрями, стоїть перед дверима. Він кричить на них у відповідь і тримає прямо спину в непокорі. Нельсон каже мені натягнути вниз картуза і приховати обличчя під шарфом. Хапає мене за руку, я не опираюся. Ми ховаємося за білим чоловіком у пальто солом’яного кольору та його худорлявою дружиною, а потім звертаємо у провулок біля театру.

– Мені прикро, Нельсоне, – кажу я. Вечір зіпсовано.

Він хитає головою, ніби це якось приховає розчарування на його обличчі.

– Я хотів, щоб ти почув, як грає справжній скрипаль, – каже мені.

– Справжнього скрипаля я можу почути коли завгодно. Він стоїть переді мною.

Нельсон опускає очі, але я помічаю легку усмішку. Ми рушаємо провулком далі, і крики натовпу слабшають з кожним кроком. Він досі не відпустив моєї руки.

– Твій друг Вільям не збрехав щодо протестів.

– Він рідко бреше, – каже Нельсон.

– Тоді чому б не поїхати з ним до Каліфорнії?

Після зустрічі з натовпом я позухвалішала. Ніби хочу сказати: «Ми щойно мало не загинули, тож тепер ти скажеш мені правду».

– Ох, – зітхає Нельсон. Наші кроки повільні, кожен важкий від передчуття. – Я хотів би відповісти цікавіше. Однак правда в тому, що Пірс завжди був моєю домівкою. Там є те, чим я дорожу. Не знаю, чи готовий звідси поїхати.

– Наприклад, учні, яких ти вчиш грати на скрипці? – питаю я. – Чи твої друзі?

– Так, – відповідає він. – Щось таке.

Я не наважуюся запитати, чи належу до цієї його когорти.

Потім він повертається до мене й ми обоє одночасно зупиняємося. Обід з Вільямом, пообідня прогулянка по Бойсе, навіть зустріч з натовпом – здається, усе це підводило нас до моменту, коли ми стоїмо так близько, що от-от пірнемо одне в одного. Його дихання зливається з моїм. Я більше не відчуваю власного тіла. Натомість є величне злиття, ніби я була єдиною краплею в океані й тепер нарешті піддалася, щоб він мене поглинув. Є щось прекрасне, навіть героїчне в тому, щоб дозволити іншій людині дивитися на тебе. На очах у Нельсона я ладна була б рятувати цілі життя.

– А ти? – голос Нельсона ніжний і відвертий. – Чому ти насправді не хочеш поїхати?

І тут я згадую: він не знає правди. Не знає, що я їду.

Хай яка магія тримала нас разом, вона розвіюється. «До вересня ще довго, – думаю собі. – Збрешу йому зараз і брехатиму далі аж до дня від’їзду».

Я роблю крок назад – і мені здається, що переступаю гори, долини та широченні рівнини й опиняюся на землі, куди йому не дістатися. Нельсон помічає переміну на моєму обличчі, і до нього знову повертається давня пильність. Він теж відступає й опускає руку.

Ми обоє відводимо погляди. Я видаю напружений смішок.

– Вільям – твій хороший друг, – промовляю я. – І я вдячний йому за допомогу. Але відплата, про яку він говорить, цей рівносильний спротив – усе це безглуздя.

– То, по-твоєму, краще взагалі нічого не робити?

– Я не це маю на увазі. Як на мене, Вільямові балачки – це лише вихваляння. Нас мало, а їх – багато. Ну справді, що ми можемо змінити?

Нельсон знову починає йти, але вже не дивиться на мене.

– Знаєш, Джейкобе, я думав про Нама, Лума й навіть про тебе. Натовп ледь не вбив вас із Намом і відтоді всіх тероризує. Вільям не помиляється, коли каже, що це відбувається по всій країні. Навіть якщо не поїдемо до Каліфорнії, це не означає, що ми не маємо щось робити. Ти не віриш, що воно того варте?

– Я прибув сюди проти своєї волі, Нельсоне. Це не моя батьківщина. Не мій народ. І не мій клопіт.

– Зрозуміло, – відповідає Нельсон. – Гадаю, звідси ми можемо дістатися назад до готелю.

Знаю, що розчарувала його, але я й сама обурена. Навіщо втягувати мене в те, до чого я ніколи не прагнула бути причетною?

Ми виходимо з провулку і звертаємо на порожню вулицю, яка здається мені знайомою, проте не відчувається привітною. Нельсон цього не помітив і тепер, коли ми вже далеко від театру, крокує легшою ходою. Я не женуся за ним. Щось із цією вулицею не те.

І раптом я розумію, що саме. На півдорозі вниз вулицею, сховавшись між аптекою та покинутою будівлею, стоїть храм-готель, у якому я провела свою першу ніч у Бойсе.

– Ходімо швидше, – я підбігаю, щоб наздогнати Нельсона. Хочу покинути цю місцину й більше ніколи сюди не повертатися. Коли ми проходимо повз, я опускаю очі, не дивлюся на затишне світло свічок на вікнах і бурмотіння китайців усередині. «У такому місці маєш почуватись як удома», – гірко думаю я.

На парадних сходах сидить жебрак і спостерігає, як ми проходимо повз. Він починає щось вигукувати китайською – вірш, судячи з ритму. Я розумію, що він п’яний. Слова зіштовхуються та накочуються одне на одне. Я намагаюся зрозуміти, що саме він декламує, – але знайомим мені видається не вірш. І тут я починаю розуміти ще дещо.

– Зажди, – кажу Нельсону й повертаюся до жебрака.

Я знаю цей голос. Ціле літо щовечора його слухала. Я дістаю з кишені сірник, запалюю його й підношу до обличчя жебрака.

– Ей! – вигукує він і відхиляється назад. Жебрак намагається відштовхнути мою руку. – Якого біса?

Його волосся довге та скуйовджене, на підборідді та щелепі помітно кілька темних плям. Навіть під сажею, брудом і блювотинням я впізнаю ці очі, безпорадні, як у теляти.

– Семюеле?

– Га? – він повертається, і мені в обличчя вдаряє різкий сморід затхлого алкоголю. Сірник миготить.

– Семюеле, що ти тут робиш?

Нельсон чекає позаду мене.

– Ти знаєш цього чоловіка? – питає він.

Я ігнорую його. Не можу розповісти Нельсону про Семюела, хлопця, який плакав у моїй кімнаті в далекому Сан-Франциско, коли так палко прагнув стати чоловіком.

– Гроші є?– нерозбірливо промовляє до нас Семюел. – Вони мене вигнали, – він простягає руки, склавши їх у жменю. Я дивлюся на них і ледь стримую нудоту.

Одна рука на місці, простягнута до нас долонею вгору. А замість другої – не рука, а просто плоть. Щось безформне, шкіра пурпурова та пошматована. З текстурою, як драглиста каша. І я розумію, що з його руки вирізали кістки. А потім відчуваю запах – гнилої плоті, засохлого гною та заіржавілої крові. Я прикриваю рот своєю вільною рукою.

– Господи, – вигукує Нельсон.

Семюел розчаровано опускає руки.

– Марна справа, – бурмоче він, згорбившись. І знову береться читати свого нерозбірливого вірша.

– Звідки ти його знаєш? – запитує Нельсон. Я знову пропускаю його запитання повз вуха.

– Твоя рука, – кажу я Семюелу. – Що з нею сталося?

– Га? – вигукує Семюел. – Оця? – Він знову підіймає те, що й рукою назвати важко, і тицяє мені в обличчя. – Це розплата за все, що я накоїв.

– А що ти накоїв? – питає його Нельсон, намагаючись бути люб’язним.

– Узяв те, чого брати не дозволено, – відповідає Семюел. – Хіба ж я знав?

– Про що ти? – питає Нельсон. – Що ти взяв?

– Ха-ха... її, – видихує Семюел. – Однак вона мала свою ціну. І він подбав, щоб я розплатився. Ще й як.

Я дивлюся на груду з його руки. Цю руку я добре пам’ятаю. Спостерігала, як вона лежала на його коліні всі ті рази, що ми сиділи на моєму ліжку в борделі.

І тут я починаю розуміти, про що йдеться.

– Це він? – мій голос дрижить, не в змозі вимовити його ім’я. – Це він зробив таке з твоєю рукою?

– Е-е-е, – Семюел пильно примружується на мене. – Він? Так, він! Усі вони! Він разом з моїми напіврідними братами знайшов мене. Але я ні слова не розказав їм про неї! Ну хоч на щось я ще здатний!

Нельсон штовхає мене у спину:

– Гадаю, нам краще піти. Ми нічим йому не допоможемо.

Переді мною Семюел, хлопець із мого минулого, а поруч – Нельсон, чоловік із теперішнього. Він має слушність. Зараз я нічого не вдію. Мушу рухатися далі.

Та коли я збираюся йти, Семюел хапає мене своєю здоровою рукою.

Його хватка напрочуд сильна. Тверді, мов пазурі, пальці стискають мою руку нижче від ліктя. Нельсон вискакує наперед, щоб відірвати від мене його руку, але це зайве – перш ніж Нельсон устигає дотягнутися, Семюел відпускає мене, плюхається назад і регоче.

– Я тебе знаю? – питає Семюел. – Я знаю когось схожого на тебе.

– Нам треба йти, Джейкобе, – повторює мені Нельсон. – Він п’яний, як чіп.

Цього разу я слухаюся. Ми полишаємо Семюела на сходах, проте його сміх переслідує нас, навіть коли ми повертаємося до готелю.

– Що з ним буде?

Нельсон опускає очі.

– Ти ж бачив його руку, – відповідає. – Без прихистку той хлопець довго не протягне. Чесно кажучи, не знаю, як він стільки протримався. Певно, алкоголь притупляє біль. Поки що.

Нагорі Нельсон каже мені помити руку там, де торкався Семюел. Ми домовляємося вранці повернутись у Пірс.

Лише коли я зачиняю двері у свою кімнату й переконуюсь, що ізольована від зовнішнього світу, то дозволяю собі схлипнути у стиснутий кулак.

Семюел, наївний дурник, нетерплячий хлопчисько, який стільки базікав про свої мрії поїхати в Бойсе та стати чоловіком. Вочевидь, він хоч раз обмовився про це своїм братам. Тож тому, хто справді шукав, було неважко відшукати тих двох, переконати їх поїхати вслід за Семюелом і покарати його за проступки. І цей хтось, водночас, міг використати Семюела, щоб знайти мене.

Я не маю жодних сумнів, хто такий він у Семюеловій історії. Джаспер тут. І коли я дозволяю матеріалізуватися його імені, переді мною починає з’являтися й він сам, аж доки я перетворююся просто на маленьку дитину посеред кімнати, а він стає більшим за небо.

– Тепер ти мене послухаєшся? – підганяє мене Лінь Дайю, смикаючи за руки. – Нам треба їхати звідси. Тут небезпечно.

Дайю, ув’язнена в бочці з вугіллям, послухалася б. Вона стрімголов утікала б якнайдалі. Але я нагадую собі, що вже не та. У нинішньої Дайю є хороші друзі, ліжко, для сну в якому не вистачає тільки її, і безпечна дорога додому. А ще ця Дайю знає те, чого досі не довідався Джаспер. Моє нове ім’я й нове обличчя.

– А як же сивий? – тисне Лінь Дайю. – Він знає, що ти не хлопець.

І я знову згадую ту ніч. Семюел плаче на підлозі, а сивий хтиво позирає на двері. Якби Джаспер натрапив на сивого, то дізнався б про Джейкоба Лі. Сивий не захистив би мене, як і Семюел.

– Ну то ходімо, – каже Лінь Дайю. – Тікаймо, як тікали раніше. Тікаймо, аж доки не опинимося вдома.

«Можна було б це зробити, – роздумую я. – Вирушити вночі й попрямувати на захід. І навіть записки Нельсону не залишити. Нельсон. – Думка про те, що він уранці стукає в мої двері, тільки цього разу безперестану, сповнює мене смутком. – І що сказали б Нам і Лум, якби я не повернулася?». Усе сталося так швидко. Я не була готовою вирушити в таку мандрівку.

– У нас замало грошей, щоб доїхати на захід, – кажу я Лінь Дайю, сподіваючись, що вона не помітить інших причин, які назрівають у моєму серці. – Без Вільяма нам не впоратися.

Вона хитає головою вперед-назад, її сріблясто-чорне волосся хльоскає на знак протесту:

– Я намагаюся тебе захистити.

– Не забувай, – кажу я Лінь Дайю, – мене від них розділяють два роки.

Я вірю в це. За два роки все може змінитися. Разом з кров’ю, що тепер тече з-поміж ніг, на моєму колись яйцеподібному обличчі проявляються нові риси. Загострені вилиці, ширший ніс. Досі той самий похмурий вираз обличчя, але тепер наділений метою.

Два роки – і я більше не дитина.

– Поглянь, – я відступаю, щоб продемонструвати Лінь Дайю своє тіло. – Тут я подовшала, там – поширшала. І погодься, я стала вищою.

– Згодна, – каже вона, оглядаючи мене.

Поруч з Нельсоном мене було б майже неможливо відрізнити від будь-якого іншого китайця. Я вже геть не та голодна дівчинка-хлопчик на рибному ринку в Джифу. Не та безпорадна дівчина-хлопець, яка плаче на ліжку в маленькому готелі.

Чого там мене навчав майстер Ван? Я маю бути виразною та впевненою, як чорна цятка на сторінці. Гарна лінія відображає внутрішню силу. Вона самодостатня, у ній немає місця для слабкості чи сум’яття духу.

«Виразною та впевненою, виразною та впевненою, – повторюю собі. – Вдихай виразність і видихай упевненість». Я розплющую очі – Лінь Дайю стоїть і повторює за мною, вдихає й видихає. Я дивлюся на неї й заспокоююсь.

Може, Джаспер і тут, але він не знає, ким я стала. Проте підбирається ближче і зрештою знайде мене, у цьому я певна. Музика нашого дня зникає, теплі почуття, які зринали від думки про обличчя Нельсона, тепер здаються сміховинними. Дайю, як ти могла так утратити пильність? А тим часом Джаспер просувався вперед, наближався. Глянь, як близько він зрештою дістався.

«Пам’ятай, це не твій дім, – кажу я собі тієї ночі. – Ти мусиш знайти шлях додому, перш ніж Джаспер знайде тебе».

Вересень здається таким далеким.

* * *

Перл плаче, а Свон не перестає верещати про свої потріпані подоли. Айріс хихикає та затуляє рота пальцями, які нагадують ґрати на наших вікнах. Джейд теж тут, з брудними й босими ногами. Ми вишиковуємось у ряд і чекаємо, коли, як завжди, зайде мадам Лі, пройдеться вздовж нашої шеренги й розкритикує нас.

Але заходить не мадам Лі, а жінка з ротом, більше схожим на дзьоб, – оранжево-червоним і ножеподібним. Вона розправляє руки, проте це не руки – те, що здавалося мені рукавами її шовкової сукні, насправді виявляється крилами. Вона стоїть перед нами й розкриває рота – усередині я бачу лише сірий язик, що ворушиться в темряві.

Коли прокидаюся, то пишу листа Вільямові з проханням з’ясувати для мене ще дещо. Невеличка послуга. Я була б вдячна, якби він нічого не казав про це Нельсону. «Особисте, сам розумієш». Я відношу листа на пошту ще до сходу сонця, бо побоююся, що денне світло зробить мене вразливішою, а потім біжу назад у готель, щоб зустрітися з Нельсоном. Образ твердого сірого язика Сваллов здавлює мій череп.