Текст книги "Чотири скарби неба"
Автор книги: Дженні Джан
сообщить о нарушении
Текущая страница: 8 (всего у книги 21 страниц)
6
– Мені треба дещо тобі сказати, – кажу я Сваллов.
Наступного ранку ми всі знову в пральні: я, Сваллов та інші дівчата. У борделі випала гаряча нічка. Чимало дівчат хитаються на ногах, бо спали лише кілька годин до початку ранкової зміни. Їхні позіхання на весь рот надто виразні, хоч як ховайся. Перл тре очі внутрішнім боком зап’ясть. Айріс сьогодні не веселиться, а лише дивиться перед собою відчуженим поглядом. Навіть у Сваллов фіолетові кола під очима.
– Хочеш мені щось сказати? – повільно перепитує Сваллов, не відриваючи очей від сорочки в руках. – Що саме? Ти ж не збираєшся втікати?
Я не очікувала, що вона здогадається. «Та якщо збагнула, – думаю собі, – отже, вона теж цього прагне?».
– Так, – кажу їй.
На мить мені здається, що вона мене не чує. Сваллов схиляється над сорочкою та розправляє її по столу. Пасмо чорного волосся спадає їй на обличчя. Вона заправляє його за ліве вухо.
– Як?
– Я розповім тобі, якщо пообіцяєш, що втечеш разом зі мною.
Вона усміхається й підводить на мене сумний погляд. Ніби все розуміє. Ніби від самої моєї появи тут чекала, коли я це запропоную.
– Ти ж розумієш, що я не можу, Піоні.
– Ні, не розумію. Ніхто не заслуговує бути тут.
– Я заслуговую.
Сваллов мені як подруга, а може, й більше. Рано-вранці, коли я лежала в ліжку і слухала, як продавці розгортають брезенти й черпаки шкребуть об гарячі воки[37]37
Вок (англ. wok) – глибока сковорода, яку використовують для приготування страв китайської кухні.
[Закрыть], то уявляла, що було б, якби ми втекли разом. Ми допомагали б одна одній і придумали б, як вижити. Я могла б навчити її каліграфії, ми заробляли б цим на життя. Або організували б власну пральню. Усім треба прати, хай де хто живе. Але тепер мрія тріскається. Спокійне «ні» Сваллов сердить мене. Я відчуваю, як щось потворне підіймається з пітьми і стрімко несеться до мого рота.
– Гадаєш, що будеш вічно юною і красивою? – сичу я, а внизу шипить парою моя праска. Я озираюся й зустрічаюся поглядом з Перл. Не знаю, як довго вона стежить за нами, та зараз мені це абсолютно байдуже. – З кожним новим днем ти марнієш, – кажу я Свалллов. – Настане мить, коли чоловіки навіть не глянуть на тебе. І що тоді? Опинишся у «стійлах» або на вулиці, а потім помреш!
Я не хочу цього казати. А може, й хочу. Знаю тільки, що мені треба, щоб вона пішла зі мною.
– Думаєш, мадам Лі вічно керуватиме цим борделем? – питає вона. Сорочка в її руках уже без складок, але вона й далі розгладжує її долонею.
Я замовкаю. Правду кажучи, досі ніколи не замислювалася ні про мадам Лі, ні про майбутнє борделю. Мені здавалося, він існуватиме завжди, як і мадам Лі. Однак коли я почула запитання Сваллов, то збагнула, якою недалекоглядною була. Мадам Лі колись відслужить своє, як і дівчата, яких вона викидає на вулицю. І що тоді? Бордель має існувати далі – є тон, покровителі й інші шахраї, які про це подбають. Так влаштовано світ.
– Я знаю, що про мене пліткують дівчата, – каже Сваллов. – Що я сама сюди прийшла. Підійшла прямо до мадам Лі та попросила зробити з мене повію. Ти теж так думаєш?
Вона зводить на мене очі, схожі на два мокрі камені.
– Думала. Раніше.
– Хочеш знати правду? – питає вона. – Мене привів батько. У мене було троє старших братів, і ми не мали що їсти. Він забрав мене з нашого дому і притяг на сходи будинку мадам Лі. Жбурнув їй під ноги і сказав, що візьме, скільки вона дасть. Вона дала двісті доларів. Я дивилася, як він ішов геть із грошима в руці. Навіть не озирнувся на мене.
Я мовчу та згадую Бай Хе й дівчат з мого села, які поїхали з батьками в місто та не повернулися.
– Троє братів, – гірко промовляє Сваллов. – І запхати їжу в їхні роти було важливішим за моє життя.
Гнів досі не відпускає мене. Не дозволяє зустрітися з нею поглядом.
– Тон хоче, щоб я почала вчитися на мадам через кілька місяців, – зрештою зізнається вона. – Мадам Лі має очолити новий бордель десь на іншому кінці міста.
– І що ти сказала? – питаю я, хоча знаю її відповідь.
– Погодилася.
Крик. Ми обоє здригаємось. Одна з дівчат обпекла руку. Вона кидається до раковини й опускає її під кран. Я дивлюся на руку дівчини, блискучу та червону. Дивлюся, але не бачу.
– То ти не даси померти цій катівні? – кажу я.
– Такі місця завжди житимуть, – відповідає вона. – Але принаймні тут від мене як від мадам буде більше користі. Якщо я залишуся, то зможу зробити для цих дівчат більше, ніж якщо втечу.
– Брехуха!
Я намагаюся не зірватись на крик, але вдається погано. Раніше я думала, що Сваллов краща за нас усіх. Краща за мадам Лі й за дівчат, які гризлися одна з одною через клієнтів. Вона була вищою за все це. А тепер бачу, якою дурною була, коли довіряла їй. Вона не хто інший, як ще одна мадам Лі, й одного дня в неї буде цілий гарем дівчат, які гаруватимуть на неї та помиратимуть через неї. Я знову згадую ієрогліф її імені – 燕. Так, у ньому є вогонь, але я неправильно його тлумачила. Символ для «вогню» неспроста розміщено під іншими ієрогліфами – «рот», «північ» і «двадцять». Вогонь унизу, бо він жадібний і прагне спалити все, що над ним. І Сваллов така сама: пожирачка й руйнівниця.
– Мені тебе жаль, – кажу їй.
– Так, пожалій мене, – вона знову береться за сорочку і тре її між пальцями. – Я давно змирилася з тим, що це моя доля. Що я робила б, якби втекла з тобою? Що я вмію? Життя тут – це все, що я мала, Піоні. Знаю, це твоє несправжнє ім’я. Мене теж колись звали інакше. Тільки тепер я Сваллов. Це ім’я дали мені, коли я потрапила сюди. До борделю в тебе було інше життя й буде після. Тобі легко звідси втекти. Для тебе втеча – це спасіння. А для мене навпаки, зрозумій.
Не можу, не зараз. Вона просто боягузка, яка загнала себе в полон обставин і не наважується визирнути з-за них. Мені хочеться сказати їй, що вона варта більшого, ніж цей бордель. Що може стати щасливою та вільною Сваллов, яка житиме в безпеці. Але переді мною стоїть зовсім інша дівчина. Вона не вірить, що може бути такою.
– Розумію, – натомість кажу їй. Гнів згасає, на зміну йому приходить жалість. – Ти нічого не скажеш ані мадам Лі, ані дівчатам?
– Це я пообіцяти можу, – каже вона. – Бордель не твій дім. Тобі тут не місце. Ти маєш рухатися далі, Піоні. Я знаю, що ти зможеш.
Цієї миті я хочу розплакатися. Плач булькотить у мені, як гаряча вода в чайнику, який от-от засвистить. Але я придушую його. Якщо сьогодні мені вдасться втекти якнайдалі з цього місця, щоб більше ніколи сюди не повернутися, якщо я зможу забути мадам Лі, дівчат і їхніх клієнтів, то тільки тоді дозволю собі заплакати.
7
Після роботи у пральні я сиджу на ліжку у своїй кімнаті, ледве дихаючи.
План. Треба дотримуватися плану.
Стільки всього може піти не так. А наслідки будуть справжніми, смертельними. Мадам Лі викине мене на вулицю. Або й власноруч приб’є. Можливо, вона згодує мене бродячим псам, які виють і скавучать цілісінькими ночами у провулку за борделем. Їхнє скиглення нічим не відрізняється від того, що долинає з-за зачинених дверей по сусідству з моєю кімнатою.
Я знову й знову прокручую все в голові. Варіанти розвитку подій. Якщо станеться так, то що тоді? А якщо отак, то що далі? Тут не може бути помилки.
– Знаєш, – напередодні ввечері сказав Семюел, – те, як усе відбудеться, залежить ще й від нашої удачі.
– Удачі не існує, – відповіла я йому. – Є лише зустріч готовності з можливістю.
Так мене навчав майстер Ван. «Забудь про удачу, – казав він. – Зосередься на тому, щоб власноруч її для себе створити. Гадаєш, майстер каліграфії покладається на везіння? Те, що відбувається на папері, – це зустріч навика й розгорнутого аркуша».
«Тренуйся, – говорив він. – Тренування принесе тобі спокій, а спокій дасть енергію тілу й цілісність душі».
«Тренуйся», – подумки кажу я собі й сідаю за туалетний столик. План, план, план. Іншого варіанта немає. План мусить спрацювати. Я прокручую кожну секунду, відчиняю всі зачинені двері, розбираю всі полиці. Знову й знову. По тьмяній деревинí малюю пальцем «кабана» під «дахом». «Дах»: швидка точка вгорі, потім масивна горизонтальна шапка. «Кабан»: вертикальний гачок, від якого відходить багато коротких штрихів. Так ми називаємо дім – 家.
Я знову й знову малюю по дерев’яному столику цей ієрогліф разом з усіма штрихами, аж доки він теж не перетворюється на навик, доки я знову не опиняюсь у Джифу в школі каліграфії, а не в борделі у Сан-Франциско. Дерево порипує під моїм пальцем. Рука розмахує і тріпоче, як крило в польоті.
Якби ж було так, завжди так, я була б щасливою.
Майстер Ван мав слушність: тренування мене заспокоює. Коли я вправляюся писати ієрогліфи, мій розум лине все далі й далі від образів невдачі й відчаю, а замість них із кожним штрихом, з кожною нерівністю на дереві, на яку натикається мій палець, я знову пригадую забуте відчуття обізнаності. Упевненості у своєму знанні. Я вже так давно не була ні в чому впевненою. Яке відчуття безпеки та умиротворення приносить упевненість. Я усвідомлюю, що саме цього прагну найбільше – твердого знання. Зараз же я знаю дуже мало, якщо взагалі хоч щось.
«Тренуватися. Добре, майстре Ван, – промовляю подумки, а рука рухається незалежно від тіла. – Досі я мала небагато можливостей, але принаймні тренуюся».
* * *
Сьогодні ввечері я роблю простий макіяж. Не хочу, щоб на мене витріщалася купа людей, якщо нам вдасться втекти. Тож це має бути те, що я зможу швидко стерти. Рум’яна на губах, трохи пудри на обличчі. Замість маскувати свої брови і зверху малювати нові, я підводжу контури вугільним олівцем – щоб було легко стерти серветкою.
Перукарці кажу, нібито мадам Лі хоче, щоб я сама зробила собі зачіску. Я зачісую волосся назад і закріплюю його гребінцем з фальшивого нефриту. Щоб не спадало на обличчя, коли бігтиму.
Я дивлюся на себе у дзеркало й уперше помічаю, як змінилася, порівняно з тією, якою себе пам’ятала. Уже не маленька дівчинка, але ще й не жінка. Десь посередині. Щось нове з’явилось у мені, якась войовничість в очах. Я змогла б перехитрити тигра, якби було треба. Осідлати орла та змусити його загубити дорогу додому. Цікаво, це Лінь Дайю дивиться на мене зсередини чи це справді я?
За дверима засміялася якась із дівчат. Я здригаюся, войовничість тане з моїх очей. Кліпаю, потім ще раз, а коли знову дивлюся на своє віддзеркалення, то бачу сором’язливе ягнятко, безневинне кошеня. Я та, якою мене хочуть бачити, точнісінько як казала Сваллов, і, можливо, це моя найбільша зброя.
* * *
Коли я спускаюся, дівчата вже стоять, вишикувавшись у шеренгу. Мадам Лі проходить повз них і кожну оглядає. Сваллов стоїть десь посередині, але не дивиться на мене.
– Перл, – каже мадам Лі та злегка ляскає віялом по стегну дівчини. – Ми що, даємо тобі забагато свинини?
– Ні, мадам, – перелякано пищить Перл, намагаючись поправити сукню на тілі.
Мадам Лі тицяє пальцем округлий животик Перл, кінчик її нігтя провалюється.
– А я думаю, що таки багато. Більше жодних обідів і вечер, тільки сніданки. Який чоловік захоче спати з нечупарною свинею, ти згодна зі мною?
Груди Перл піднімаються й опускаються так швидко, що здається, наче вона намагається викачати все повітря зі свого тіла. «Не реви, не реви», – подумки наказую їй. Мадам Лі починає сканувати очима наступну дівчину. Бідолашна тремтить, але тут мадам Лі все влаштовує. Далі – Клауд, висока дівчина, в якої одне око сірувато-блакитне, а інше – темно-каре.
– Клауд, – тільки й встигає вимовити мадам Лі, а дівчина вже знічується. – Учора клієнт розповів мені кумедну історію. Він сказав, що ти відмовилася виконувати одне з його прохань. Здогадуєшся, про що я?
Дівчина тремтить, втупивши очі в підлогу.
– Клауд, – знову каже мадам Лі та дає їй ляпаса. Звук удару луною розноситься кімнатою – тріск, який розколює всіх нас навпіл. Ніхто не сміє поворухнутися. Ніхто, крім Клауд, яка скрикує від болю, а сльози градом течуть по її обличчю.
– Жалюгідне дівчисько, – зневажливо шкіриться мадам Лі. – Ти не гідна тут працювати. Надумала командувати? Якщо ти перечиш клієнту, ти перечиш мені.
Вона махає рукою. З’являються охоронці. Побачивши їх, Клауд починає голосити.
– Благаю, мадам! Я старатимуся, робитиму все, чого забажають. Будь ласка, дозвольте мені залишитися!
Але охоронці вже тягнуть її через пральню до чорного ходу. Ми чуємо, як плач Клауд віддаляється все далі й далі, потім щось грюкає – і все стихає.
Мадам Лі далі просувається шеренгою.
– Нехай це буде уроком для всіх вас, дівчата, – каже вона. – Хто перечить клієнту, той перечить мені.
Наступним кільком повіям вдається легко відбутися – одна не так нафарбувала очі, в іншої зачіска, як у сільської дівки. Усе це легко виправити, тож перш ніж рушити далі, мадам Лі бере з них обіцянку більше ніколи так не робити. Остання, на кому вона спиняється, – це Сваллов.
Ми всі тамуємо подих. Сваллов майже бездоганна – мадам Лі ніколи раніше не зупинялася, щоб її покритикувати. Схоже, для дівчини це також несподіванка, бо на мить вона навіть підводить погляд, перш ніж знову швидко опустити голову.
– Сваллов, дорогенька, – проспівує мадам Лі. – Моя чесна, слухняна і працьовита Сваллов, ти нічого не хочеш мені розказати?
– Ні, – Сваллов хитає головою.
– Може, ти щось чула? – знову питає мадам Лі. – Про те, що хтось планує нас покинути?
– Я нічого не чула, мадам, – каже Сваллов тихим, але впевненим голосом. – Хто ж захоче полишити цей чудовий дім?
Мадам Лі не рухається. Вона й далі стоїться біля Сваллов й усміхнено дивиться на неї. Я впізнаю цю посмішку – як у Джаспера. Він так само посміхався мені, перш ніж опустив кришку.
Та раніше, ніж вона встигає щось сказати, двері борделю різко відчиняються й усередину вриваються три тіла. Дівчата розривають шеренгу й кидаються в різні боки. Їхні шовкові сукні ковзають у повітрі, мов різнокольорові вугри. Двоє охоронців розділяються – один біжить до дівчат, інший вистрибує вперед, щоб захистити мадам Лі.
Я бачу спалах чорного волосся впереміш із золотим. Це Семюел і двоє його напіврідних братів – усі троє переплетені один з одним, як клубок змій.
– Зупиніть їх! – верещить мадам Лі.
Охоронці кидаються вперед, щоб розділити трьох братів. Семюел важко дихає. З носа в нього стікає щось темне. Я починаю хвилюватися, чи він не поранений, але хлопець кидає на мене погляд і киває. Це мій сигнал. Зі свого місця біля сходів я підходжу ближче до середини кімнати. Мене ніхто не помічає.
– Як ви смієте?! – пихтить мадам Лі. – Як ви смієте так поводитись у моєму закладі?
– Ми прийшли по дівчину, – каже один із братів.
– По дівчину? – перепитує мадам Лі. – Яку дівчину?
– Оту, – каже другий і тицяє пальцем у мій бік.
У кімнаті западає тиша, усі різко повертають голови, щоб глянути на мене. Я шкірою відчуваю на собі очі Сваллов.
– По неї? – недовірливо питає мадам Лі. – Ви ж знаєте, я маю особливі вказівки від своїх хазяїнів, що ця дівчина має бути з вашим братом. Джентльмени, чому б вам не вибрати якусь іншу? Я можу дати вам чотирьох, п’ятьох – скільки завгодно, щоб задовольнити ваш апетит!
– Та невже? – каже перший, вириваючись від охоронця, який його тримає. – Тоді чому Мюел сказав, що від сьогодні ви будете здавати її іншим чоловікам?
Мадам Лі ошелешено на них витріщається. «Назад вороття немає, – думаю я. – План має спрацювати. Інакше все скінчиться її гнівом і моєю смертю».
– Він увесь день вихвалявся, яка вона хороша в ліжку, – каже другий. Його голос інакший, ніж у брата, – нижчий і грубший. Чимось схожий на вовчий.
– Ми хочемо самі впевнитися, – каже перший брат. – Побачити, чи справді вона така розкішна, як він розказує. Чи вона дійсно може вивернути чоловіка навиворіт.
З роззявленими від переляку ротами дівчата повертаються, щоб глянути на мадам Лі. Колись у неї була чітка політика: якщо клієнт псував майно або будь-яким чином виявляв неповагу до мадам, вхід у бордель йому назавжди забороняли. Ці двоє були близькими до того, щоб учинити обидва проступки.
Довгий час мадам Лі мовчить. Потім вона махає рукою й охоронці відступають.
– Ви ввірвалися в мій дім і порушили спокій, – каже вона. – Налякали дівчат, а тепер хочете, щоб я мала з вами справу? Як бачите, джентльмени, ситуація не на вашу користь.
– Можливо, – каже другий. – Однак мені цікаво, чи зрадіють ваші хазяїни, коли дізнаються, що ви в них за спиною прокручуєте своє дрібне дільце й не виконуєте їхніх вказівок. Що заважає нам прямо зараз піти й усе їм розказати? Думаю, вони вижбурнуть вас на вулицю або переріжуть горло. Чи позрізають усі ці коштовності з ваших пальців. – Він плює їй під ноги. – Мадам, – самовдоволено посміхається чоловік, – не з вашим щастям.
Мадам Лі мовчить. Я бачу, як вона прокручує в голові його слова. Цікаво, вона таки це зробить чи здоровий глузд візьме гору над її гордістю?
– Що ж, добре, – зрештою промовляє мадам. Градус напруги в кімнаті спадає. – Якщо ви так хочете, віднині вона ваша. Я вдячна вам за розсудливість, джентльмени. Це буде наш маленький секрет.
– Стоп, хвилиночку, – каже перший брат. – Товар слід перевірити перед покупкою.
– Правильно, – підхоплює другий, потираючи руки. – Ці повії на вигляд усі однакові. Ми хочемо побачити її зблизька.
Мадам Лі повертається до мене. Їй не треба нічого казати, бо я вже знаю, що робити. Підходжу до Семюела і двох його братів, а всі очі в кімнаті закарбовуються на моїй спині. Крок за кроком я наказую собі не зупинятися. Пам’ятай, як треба ступати, пам’ятай, як дихати. План. Я маю дотримуватися плану.
І ось я вже стою перед ними.
Бачу їхні лискучі губи. Якщо придивитися, уважно так, то можна розгледіти в них дещо спільне із Семюелом. Вони обоє пожирають мене голодними поглядами.
– Ну, – каже перший брат.
– Ух! – каже другий.
Я починаю. Відточений мною оберт, загадкова усмішка, опущені очі (затінені відтінками міді та кореня), оголена шия. Усе, як тренувалася. Я роблю оберт і чую важке дихання обох братів. Далі оберт – і ловлю погляд мадам Лі – вона більша, ніж будь-коли, її щоки рум’яні від хвилювання, але вона вдоволена; знову оберт – ловлю погляд Перл – ошелешена, вона стоїть із роззявленим ротом; ще один – я намагаюся спіймати погляд Сваллов – однак вона дивиться не на мене, а на підлогу, потім на охоронців, опісля знову на підлогу; і нарешті останній оберт – я ловлю погляд Семюела, – саме його я й шукала весь цей час.
Киваю.
– Ану... не чіпайте... її!
Семюел оживає та штовхає першого брата з усієї сили, що є в його малому, напруженому тілі. Роки відчаю, люті, смутку й самотності – усе це зібралося докупи тепер, коли він стискається й робить ривок уперед. Сила поштовху відкидає брата на групу дівчат, які туляться в дальньому кінці кімнати. Він падає прямо на них і притискає обох до землі. Охоронці поспішають вивільнити їх.
Але Семюел ще не закінчив. Він штовхає другого брата – цього разу, можливо, навіть сильніше, переповнений ще більшою люттю та відчаєм. Цей брат приземляється вже на одного з охоронців.
– Зараз!
Це сигнал для мене. Семюел хапає мою руку, і я відчуваю, як мене різко відкидає назад. Мадам Лі втрачає самоконтроль і кидається на нас, скрививши рота бридкою літерою «О». Брати підхоплюються, вивільняючись від дівчат, а закляклі від подиву охоронці без команди мадам Лі не встигають зреагувати.
Чого ніхто – ні мадам Лі, ні охоронці, ні дівчата – не збагнув, так це того, що коли троє чоловіків увірвались у бордель, двері були відчиненими, але потім їх так і не зачинили. Зате ми з Семюелом збагнули. Саме так ми й планували. Так ми й переможемо.
Моя рука в руці Семюела – це єдине, що я усвідомлюю, єдине, на чому я зосереджена. Він витягує мене за двері – я навіть не знаю, чи торкаюся ногами землі, – і ми втікаємо – від борделю й від жахіття. Позаду мене тягнеться вереск дівчат, а від лютого реву мадам Лі тріщить кожна шибка в місті.
Під звук наказів мадам Лі («Ловіть їх! Ловіть!») охоронці вивалюються з борделю та мчать за нами. Щось заволоділо мною, і це щось дає моїм ногам змогу бігти так само швидко, як біжать ноги Семюела, а рукам – так само сильно розмахувати, як розмахують його руки. Ми біжимо – летимо! – вулицею повз червоні та жовті вогні вітрин навколо, повз музику, сміх, брязкіт каструль і сковорідок та невпинний бій барабанів – мені навіть здалося, що я десь чула, як перемішували кості для гри в маджонг[38]38
Маджонг, або мадзян (піньїнь: mahjong) – китайська азартна гра з використанням гральних костей.
[Закрыть], і ті ковзали одна над одною. Крім нас самих, наші тіла несе ще якась сила. Я повертаю голову, щоб глянути, чи не наздоганяють нас охоронці, але вони сповільнюються, а ми пришвидшуємося. На нашому боці магія.
Навколо нас люди розбігаються з дороги із запізнілим здивуванням. Семюел знає маршрут, він у курсі, куди мене тягне. Ми різко звертаємо у провулки, вибігаємо на незнайомі вулиці, заплутуємо сліди, повертаємо, повертаємо, повертаємо… Я ще ніколи не гуляла вулицями Сан-Франциско, тож не уявляла, які тут круті пагорби. Мої ноги горять, стегна дряблі, як перемелене м’ясо, а м’язи там, де плече стикається з грудьми, протестують, коли я махаю руками вперед і назад, вперед і назад. Але ми не зупиняємося. Ми біжимо далі. Біжимо, аж доки не станемо пустелею, доки наші легені не перетворяться на гарячий пісок і змія не скорчиться в моєму горлі.
А потім залишаємося тільки ми, наодинці зі своїм диханням, яке радше схоже на хрипіння. Семюел притискає палець до рота й широко розплющує очі.
Ми прислухаємося. Кроки, крик, звук тіл, що падають на землю, – нічого такого не чути. Але ми все одно стоїмо непорушно. Треба впевнитися. Минає хвилина, п’ять, десять. Нічого. Ще хвилина, п’ять, десять.
Знову нічого.
Тоді Семюел дивиться на мене й на його обличчі з’являється усмішка – найщасливіша, якою він будь-коли до мене всміхався. Я бачу, як у його тілі оселяється полегшення, і всі слабкості вивільняються назовні.
– Ми вільні.
Я усміхаюсь у відповідь. А потім роблю те, що обіцяла. Дозволяю собі заплакати.
