Текст книги "Чотири скарби неба"
Автор книги: Дженні Джан
сообщить о нарушении
Текущая страница: 11 (всего у книги 21 страниц)
4
Коли сніг застиг суцільною білою шкаралупою й кожен крок звучить як скрегіт кісток, заходить він. День сьогодні спокійний, тож Нам просить мене наглянути за крамницею, доки сам робитиме облік товару в підсобці. Лум пішов у справах.
Заходить він. Високий, як Лум, спина пряма як дошка. Темне волосся, густі чорні брови, гола шия. Шкіра на ній кольору осені.
Він запитує власника крамниці. Голос плавний і грудний. Звук огортає мене, спонукає волосся на руках, ногах і навіть за вухами зосереджено настовбурчитися.
– Нам у підсобці, – кажу. – Покликати його?
– Це не терміново. Я почекаю.
Я намагаюся чимось себе зайняти, але очі й далі зиркають угору. Він молодий китаєць, один з наймолодших, яких я бачила в Пірсі. І щось у ньому, в його гладенькій засмаглій шкірі кольору персика пробуджує в мені таку сильну тугу за домом, якої я вже давно не відчувала.
Нам почув, як відчинилися двері, та вийшов з підсобки.
– Чому ти не сказав, що в нас покупець? – каже він мені. І кидається вітати юнака, злегка зачепивши руками його штани.
– Добридень, – каже юнак. – Чи є у вас каніфоль?
Нам відповідає, що ні, але він може замовити й товар поставлять, якщо юнакові потрібно. Ніхто з нас не розуміє такого запиту, але надія отримати нового клієнта тішить Нама. Юнак приєднується до Нама за прилавком і перераховує торговельні марки каніфолі, яку він шукає.
– Джейкобе, – гукає Нам до мене, – допоможи мені в підсобці. Щойно прийшла нова партія рису, тож слід усе перевірити.
Юнак повертається, щоб глянути на мене й зіставити ім’я з образом того, хто стоїть перед ним. Його обличчя спокійне, очі задумливі. Для нього я просто хлопець.
Решту дня я думаю про нього.
* * *
Минає три тижні. Сніг береться брудною кіркою на дорогах. Відтіснений, він дає шлях для відродження життя після хуртовини. На вулицях сльота, виборознена земля піниться на гребенях бурих хвиль. Замість хуртовини приходить вітер, він січе голі дерева та хльоскає по обличчях. Я дивлюся, як дерев’яна вивіска «Фостерз ґудз» гойдається туди-сюди. Люди проходять повз, крокуючи якнайшвидше, – ніхто не наважується затримуватися на вулиці надто довго.
Зате в крамниці тепло. Піч у кутку радісно палахкотить, і коли немає покупців, я стою перед нею та знову й знову кручу руками, аж доки вони стають жовтогарячими. Ще один спокійний день. Лум зустрічається з постачальником десь у місті. Нам просить мене залишитись у торговельній залі й обслуговувати покупців.
Я чую, як позаду мене відчиняються двері та завиває вітер.
– Вітаю, – промовляє він.
Сьогодні юнак одягнений у чорне пальто. Зверху картуз, який робить його схожим на хлопчака й роззброює на тлі широкої впевненої щелепи.
– Радий знову вас бачити, – каже він. – Мені повідомили, що прийшло моє замовлення.
Він без вагань крокує до мене. Ноги рухаються, а решта – ні, ніби його торс підвісили за мотузку. Я випинаю щелепу й випрямляюся, сподіваючись відтворити його поставу.
– Так, – чую сама себе. Я повертаюся за стійку. Він іде слідом і несе з собою запах чаю та старезної деревини. У голові лунає легкий гул, ніби вітер тепер поселився в мені.
Каніфоль лежить у шухляді під прилавком, акуратно запакована в коричневий папір і обмотана конопляною ниткою. Я дістаю її й кладу на прилавок.
– Скільки я вам винен? – питає юнак і дістає гаманець.
– П’ятдесят центів, – кажу йому, а голос не хоче виходити. Він киває й одну за одною викладає монети на прилавок.
Я мала б рахувати гроші, та натомість дивлюся на його руки. Красиві. Пальці довгі, кісточки посаджені глибоко, міцні та впевнені. Нігті широкі й плоскі, великий палець мускулистий, долоні гладкі. Ці руки більше схожі на віяла, ніж на руки. Вони ніби здатні розгорнутися й охопити весь світ.
– З вами все гаразд? – чую, як він питає мене.
– Даруйте, – кажу я, відводячи погляд. Згрібаю монети в долоню й кладу їх у касу. – Дякую. Приходьте ще.
– Чи можна зробити це замовлення щомісячним? – питає вже у дверях. Я бачу, як він стоїть, узявшись однією рукою за дверну ручку, і думаю, ці двері – єдине, що відділяє його від тепла крамниці й несамовитого вітру. Як мені хотілося б, щоб він залишився тут погрітися. Він повертає ручку. Я здригаюся, очікуючи, що вітер звіє його геть. «Не йди», – хочу сказати йому, та натомість лише киваю.
Він відчиняє двері. Вітер стогне, злегка задуваючи назад його пальто.
– Не мерзніть, – каже він мені, занепокоєно звівши брови.
Я бачу, як він віддаляється, – чорна пляма на тлі сірого дня. Опустив голову, ховаючись від вітру, одна рука на картузі, інша – глибоко в кишені тримає каніфоль. Я дивлюся йому вслід, аж доки він зовсім зникає, та воджу пальцями по місцю, де лежали його монети.
Сказавши Наму про каніфоль, я йду назад гріти руки біля печі. Роблю ними зо п’ять обертів і розумію, що гріти їх немає потреби. Ні обличчя, ні будь-яку кінцівку. Моє тіло вже горить.
* * *
Коли він пішов, я наказую собі триматися якнайдалі. Бо вже знаю це відчуття небезпеки: шкіра червоніє, ноги наливаються кров’ю. У шлунку відчувається голод, навіть якщо його щойно наповнила. Не знаю, чому цей юнак змушує мене так почуватися, але певна, що моє тіло намагається сказати мені: «Він – загроза». Цього разу обіцяю прислухатись. Я більше не попадуся. Більше не буде ні Джасперів, ні мадам Лі, ні Семюелів, ні сивих. Буду тільки я.
«Знову й знову, – казав майстер Ван, – відпрацьовуй штрихи знову й знову, аж доки не заплющиш очей – й ієрогліф зрине в повітрі. Доки не знатимеш щось так добре, що тілу залишиться лише слідувати твоїй волі».
Я готуюся до цієї миті, знову й знову піддаю себе небезпеці та чекаю на той день, коли зможу її розпізнати. Бути собою від самого початку вело мене тільки в пітьму. Натомість я тренуюся стирати, перевертати та відтворювати себе, аж доки мені залишиться просто зникнути.
* * *
Упродовж наступних тижнів я знаходжу спосіб зникнути, якщо юнак заявиться у крамницю. Я легко заскакую в підсобку й залишаюся там, аж доки почую, як двері знову відчиняються та зачиняються. Лум не розпитує мене, а лише дає вказівки, схилившись над своєю книгою. Нам, здається, завжди помічає, що я пішла, коли мене вже немає. А мені й байдуже. Для них я лише дивакуватий малий Джейкоб Лі.
Але принаймні я жива. В усякому разі мені вистачить повітря, щоб протягти ще одну ніч. Я наказую собі забути його, хай хто він такий. Вигадую ім’я почуттю, яке оселяється в мені, коли чую, як його голос лине крамницею. І переконую себе, що коли палаєш заживо, нічого доброго з того не буде.
5
У березні сніг досі йде: то сипле порошею, то ковдрою опускається на голови, доки все не покриє – кути, виступи, долини, вершини – геть усе навколо. Мені подобається дивитись, як світ змінюється від сніжного дотику – гілки вдвічі товщають під білим покровом, гострі скелі стають округлими й пухкими. Я тішуся, що все-таки існує велична сила, яка робить рівними людей і звірів та запрошує нас уклонитися перед тим, що нам непідвладне. У дні, коли в крамниці мало роботи, я гуляю містом та уявляю, який вигляд мають дерева влітку та чи є на них квіти. Вони можуть бути лавандовими, кораловими, білими. А після них можуть з’явитись ягоди.
Але справи у крамниці нарешті йдуть угору. Нам і Лум щасливі. А власник «Фостерз ґудз» – ні. Ми бачимо, як він мовчки й непорушно зависає біля нашої крамниці. Холод йому не страшний. Він важкоатлет, боєць. Гордість Пірса, за словами Лума, який знайшов замітку про Фостера в газеті «Пірс сіті майнер». У молодості Фостер був чемпіоном з боротьби, про що й досі нагадують його широкі, бичачі плечі та покалічені вуха. Від його виду мені ніяково – це інший вид загрози, ніж ті, з якими я стикалася раніше. Може, тому, що йому нічого не треба робити. Він знає, що його присутність сама по собі викликає тривогу.
Коли Фостер учетверте за тиждень затримується перед нашою крамницею, я запитую Нама й Лума, чи варто мені попросити його піти.
– Не розмовляй з ним, – гаркає Лум. Він підозріло ставиться до Фостера, як і до всіх інших, тож останніми днями тримає бухгалтерську книгу поближче до грудей, ніби це зробить крамницю непроникною.
Нам заламує руки, але в таких питаннях він покладається на Лума.
– Я не сумніваюся, що у Фостера добрі наміри, – каже він після того, як Лум пішов. – Він просто хвилюється за свою справу, як і ми.
А все тому, що в нас стає дедалі більше білих покупців. На моїх очах вони зливаються в одну велику білу істоту.
– Вітаю! Як ваші справи? Допомогти щось підібрати? – запитую їх. Я маю бути їхнім консьєржем, як каже Нам. Тим, хто може дати саме те, що зараз потрібно. Це ще один наш спосіб здобути перевагу над «Фостерз ґудз».
– Ви добре розмовляєте англійською, – каже мені жінка зі світлим крижаним волоссям, так ніби обдаровує мене дорогоцінним компліментом.
Я дякую їй, хоч і не знаю, у чому тут комплімент. А в душі хочу розповісти цій жінці, як саме я опанувала її мову. Розповісти про кімнату з маленьким віконцем, розміщеним так високо, що до нього не дістатися навіть добротною драбиною. Про стару з ціпком. Про те, як я горбилася над книжками й видавлювала з рота чужорідні звуки. Я хочу розповісти їй, як у бочці з вугіллям перепливала океан – і все задля того, щоб опинитися тут перед жінкою, яка хвалить мою англійську, вважаючи, що робить приємність.
Натомість я киваю та згинаю своє тіло в серп, щоб вона побачила, яка я вдячна.
В інших немає в запасі таких компліментів для мене. Один літній чоловік каже мені не витріщатися на нього й називає жовтим нехристом. Маленька дівчинка тицяє на мене пальцем і питає батька, чому я маю такий вигляд. Хлопець, не набагато молодший за мене, шкіриться й показує пальцями якийсь жест. Ще одна жінка відступає й гукає свого чоловіка. Той кидається й погрожує запроторити мене за ґрати за розмову з його дружиною. Це нагадує мені, як чоловіки дивилися на нас у мадам Лі, – ніби ми були чимось абсолютно іншим, а тому – страхітливим. У борделі вони вкладали цей страх на лопатки, коли тягнули нас у ліжка. Не знаю, як боротимуться з цим страхом тут, але починаю розуміти, що в місцевості Айдахо, яку ще називають Заходом, бути китайцем може стати рівносильно хворобі. Ледве не через день заходить хтось із людей шерифа й просить показати наші документи. Я протягую пожовклий папірець, який забрала в Семюела, – найдорожче, що тепер маю. Як і власник готелю у Сан-Франциско в ніч моєї втечі, люди шерифа не помічають різниці між мною та хлопцем, чия фотографія в моїх документах. Вони бачать лише китайця.
Більше, ніж будь-коли, я усвідомлюю, ким є. Простір між моїми очима й носом, між носом і губами, губами й підборіддям може бути чимось, що відрізняє мене від інших, навіть робить неповноцінною. Якби батьки бачили мене, то розсміялися б. «З чого це ти взяла, що інакша?» – запитали б вони. Але тут я справді інакша. Такою мене роблять білі люди. Бо чому вони тоді відступають убік, коли я проходжу повз, або уникають моїх очей чи шепочуть щось собі під носа так, щоб я не чула? Моє тіло вкрите складами іншої мови, як сувій царства, яке існувало задовго до них і ще довго існуватиме, коли їх не стане. Я – те, чого вони не можуть збагнути. Те, чого вони бояться. Як і всіх нас.
Але попри нашу «китайську» хворобу, кількість покупців зростає. Ціни надто привабливі для них, щоб від такого відмовлятися. Вони насторожено ходять крамницею, пурхають над полицями й одним оком розглядають товар, а іншим визирають когось, хто міг би впізнати їх і спитати, чому вони купують мило тут, у крамниці кулі, якщо далі по вулиці є чудовий американський магазин. Розплачуються вони мовчки – вивалюють монети на прилавок і вибігають на вулицю з опущеними головами.
* * *
Наприкінці березня, коли температура підіймається, а сонце кидає промінці в наші вікна, я бачу, як під крамницею збирається гурт людей. Було рано, і ми ще не відчинилися, тож я махаю до людей і показую на табличку «Зачинено» на дверях.
Мої жести залишаються без реакції.
Натомість народ гуртується біля входу. Декого я впізнаю: білий чоловік, який щодня проходить повз, але ніколи не заходить у крамницю, заглядає всередину, ніби може розпалити вогонь лише поглядом; біла жінка, яку я іноді бачу в гастрономі; світловолосий чоловік, який зайшов одного разу, щоб заявити, що ніколи нічого в нас не купить. Є ще багато інших, яких я не впізнаю, але їхні очі говорять, що мені достатньо знати когось одного, щоби скласти уявлення про них усіх.
У їхніх руках плакати з великими чорними літерами. «МЕРЗЕННА РАСА», – читаю на одному з них. «НЕДОРОСТКИ», – на іншому. «НЕХРИСТИ». «КУЛІ». «КИТАЙОЗИ».
Я ще намагаюся збагнути, що означають усі ці плакáти, коли натовп починає кричати. Спершу одним голосом, роздратованим і неприязним. Потім приєднується інший, цього разу різкий і гугнявий.
Далі ще один, розкотистий і лютий. Потім іще й іще, доки всі окремі голоси не зливаються воєдино. На моїх очах з людей вони перетворюються на постаті з шиями, руками, ногами й одним на всіх голосом – грізним, схожим на гудок потяга, коли той зупиняється.
– Китайці – геть! – скандує голос. – Геть, геть! Китайці – геть!
Один з білих чоловіків попереду натовпу виступає вперед і притискається обличчям до вікна, вишкіривши зуби. Я бачу два ікла кольору свинячих кишок. Його губи розтягуються по склу, а в щілинах між зубами блищить слина. Повіки розсуваються й оголюють тонкі малинові візерунки на білках очей. Коли він помічає, що я на нього дивлюся, то відступає та плює мені в лице. Плювок ударяється об скло та стікає вниз, але я все одно здригаюся. Натовп радіє.
Тепер усе стає на свої місця. Ці написи про нас. Вигуки про нас. Натовп тут зібрався через нас.
Нам вибігає з підсобки, почувши вигуки, які розбиваються об наші великі скляні вікна.
– Ми зачинені, – каже він спершу до мене. Потім його очі ковзають до натовпу, що зібрався на вулиці, до написів на їхніх плакатах – і його голос зникає.
– Вони щойно прийшли, – кажу йому, хоча розумію, що насправді кричу.
Однак Нам не рухається. Не знаю, через що йому випало пройти, що довелося пережити, але розумію, що з таким він, напевно, ще ніколи не стикався. Щось грюкає об скло, і ми обоє відскакуємо – хтось жбурнув гниле яблуко.
Я вирішую діяти; перш ніж наступний об’єкт полетить у вікно, я тягнуся рукою, щоб опустити жалюзі. Вони грюкають униз – і розлючені обличчя за мить зникають. Але їхні голоси й досі гримлять. «Якщо гнилі яблука й не розіб’ють вітрини, – думаю я, – то це зроблять їхні крики».
– Що нам робити? – питаю я Нама й відходжу від вікна ближче до нього. – Не можна відчиняти крамницю, коли на вулиці таке.
Нам потирає скроні, міцно заплющивши очі, і щось бурмоче.
– Наме, – голосно кажу я й цього разу трясу його за руки. – Що нам робити?
– Дай подумати, – відповідає Нам кволим голосом. Він уперше схожий на старого.
– Ми знаємо, що ви там! – горлає натовп. – Боягузи! Підступні виродки! Виходьте! Виходьте, чорнороті!
Навіть з опущеними жалюзі ми надто вразливі, надто відкриті. Те, що ми не бачимо їхніх облич, дало їм ще більше сили рости, мутувати у щось гігантське й смертоносне. Вони вже не люди, а звірі.
– Вони нас навіть не знають, – ображено каже Нам. – Я мушу з ними поговорити. Це все непорозуміння. Так. Вони мене послухають.
Я пригадую чоловіка з вишкіреними зубами, його розплющене по склу обличчя.
– Сумніваюся, що вони послухають, – кажу Наму.
Але вже пізно. Нам рухається навдивовижу прудко, як на свій вік, а тому прошмигує повз мене до дверей, перш ніж я встигаю його зупинити. Я простягаю руку й відкриваю рота, щоб викрикнути: «Ні!», але гул натовпу вже розростається. Нам зникає, і за ним клацають двері.
Знову це вже не раз пережите відчуття страху – ніби всередині щось швидко, миттєво обривається. Я підбігаю до вікна та просовую палець між жалюзі.
Нам на вулиці, його округле тіло твердо стоїть на землі. Побачивши його, натовп відступається, відсахується як єдине ціле. Він щось їм говорить, його голос спокійний і гучний. Натовп затихає. Здається, слухає.
Але що довше Нам говорить, то більше наростає якась активність. Натовп знову обурюється: спершу стиха гуде, потім дедалі гучніше, аж доки тіла людей не починають стогнати під вагою гніву.
Я більше не чую голосу Нама. Думаю, він сам теж. Чоловік, який вишкіряв зуби, знову стоїть попереду, витріщається на Нама та кричить. Його вуха червоні, як сливи.
І тоді це стається – так швидко, що мої очі ледь устигають помітити. Повз вуха чоловіка пролітає якийсь предмет і приземляється біля правої ноги Нама. Нам нахиляється, щоб глянути на нього. Судячи з його мовчання, можу сказати, що він спершу розгубився, а потім злякався. Пальцями я притискаю вниз жалюзі, щоб краще розгледіти, і бачу біля нього камінь.
Перш ніж ми з Намом устигаємо зреагувати, у повітрі свистить ще один камінь – цього разу вдаряється у вікно прямо над моєю головою. Я різко вдихаю й відриваю руки від жалюзі.
Тоді я ще цього навіть не бачу, але розумію, що зовні світ обвалився. Голоси більше не голоси, а дике гарчання. Коли я знову зазираю через жалюзі, то бачу, як натовп ринув, але не по домівках, – ні, вони рвуться вперед. Нама вже не видно – люди обступили його, штрикаючи своїми табличками в небо, і дедалі більше каміння летить у вікна, градом обсипаючи скло.
«Треба забрати Нама всередину, – думаю. – Вони його вб’ють».
Двері переді мною. Я бачу їх. Я відчиняла й зачиняла їх сотні разів. Треба зробити лише кілька кроків, переступити поріг і вийти на вулицю.
Але те, що досі тримало мене живою, так само втримує мене на місці. Цей надійний інстинкт – захиститися, втекти – повертається, і моє тіло надто швидко йому радіє. Воно добре пам’ятає.
– Ворушися! – кричу я. Проте стою на місці, силуючись вирватися з себе, а голоси назовні сягають до чогось близького до вбивства. Я кричу на свої долоні, руки, ноги – але більше не впізнаю їх, так само, як і серце, що б’ється в мені.
Знову вона мене почула. Знову прийшла врятувати. Я відчуваю, як відкривається мій рот, як щось довге, вигнуте і слизьке випадає звідти на підлогу. З мене виповзає Лінь Дайю. Тепер вона врятує мене. Урятує нас.
Я бачу, як вона кидається до дверей, але насправді це роблю я. Бачу, як її рука хапається за дверну ручку. Бачу, як вона повертає її. Я чую голоси надворі, вони підхоплюють і несуть мене вперед. Їхня лють ошелешує, як холодна вода по тілу. Лінь Дайю просить мене прикрити руками обличчя – я слухаюся. Вона каже, що шукатиме Нама, а мені наказує стерегтися каміння.
Он він, лежить на землі, згорнувшись у клубок. Натовп танцює навколо нього, лупцює ногами та плюється.
– Припиніть! – плачу я й ненавиджу себе за це, бо сумніваюся, що чоловікам властиво плакати. Лінь Дайю підштовхує мене до Нама.
– Я вб’ю кожного, хто завдасть тобі болю, – обіцяє вона.
Нам не рухається. Я падаю перед ним на коліна й не можу спинити сліз.
– Будь ласка, – звертаюся я до людей. Вони кричать так гучно, а їхні зуби такі гострі. – Він не зробив нічого поганого. Відчепіться від нас.
Хтось розмахує плакатом з написом «МЕРЗЕННА РАСА» перед моїм обличчям. Я підіймаю очі й бачу білого чоловіка, який вишкірявся до мене. Зблизька видно, що його лице вкрите шрамами від віспи. Він задоволений, ніби знайшов на землі шматок золота. Підняту руку стискає в кулак. Якщо ці люди дізнаються, що я дівчина, що завадить їм вчинити наді мною наругу, як це зробив сивий? Я кидаюся прикрити Нама своїм тілом і молюся, щоб Лінь Дайю виконала свою обіцянку.
Але мої сподівання не справджуються. Натомість я відчуваю, як хтось підіймає мене за чаншань і витягує з натовпу.
– Ні! – вигукую я, бо думаю про Нама, який досі лежить на землі.
– Не пручайся! – кричить голос, що мене тягне. – Годі! Треба повертатися всередину.
Останнє, що я бачу, перш ніж зачиняються двері, – це білий чоловік із вишкіреними зубами. Натовп і далі штовхається навколо нього, але він стоїть непорушно. Чоловік підіймає руку та вказує на мене, скрививши рот у гротескній посмішці. Потім він повертається до натовпу й відмахує його геть, як мух. Голоси стихають. Одне за одним вони знову стають чоловіками й жінками. І так само одне за одним плюють на двері «Пірс біґ стор», перш ніж розвернутися й піти.
6
– Усе скінчилося, – каже голос звідкись здалеку. – Тепер ти в безпеці.
– Але ж Нам… – я плачу, уткнувшись у руку. Єдине, що бачу перед собою, це його тіло, схоже на мішок із землею, і тварюк, які лупцювали його ногами знову й знову.
– Він тут, – відповідає голос. Тепер уже ближче, ніж раніше. – Загроза минула. Глянь.
Я чекаю, що Лінь Дайю скаже мені протилежне. Але нічого не чую, тож підіймаю голову.
Нам лежить горілиць на підлозі, ноги зігнуті у формі четвірки, руки розслаблено складені на животі. Він стогне. Живий. Я підсуваюся до нього.
– Я не постраждав, – каже він, коли бачить мене. – А ти, Джейкобе?
Я хитаю головою:
– Ні, я цілий.
Він помічає мої сльози й злегка сміється:
– Плачеш за мною? Ти ж мій хороший.
Позаду нас хтось ворухнувся. Я згадую, що ми не самі. Хтось урятував нас обох, вийшов із натовпу та відтягнув у безпечне місце. Я обертаюся, щоб подякувати нашому рятівникові, але мій голос запинається.
Він. Юнак, який приходить по каніфоль. Я доклала стільки зусиль, щоб його уникнути, а він усе-таки до мене дістався.
– Ти в порядку? – питає юнак. – Підведешся?
Він простягає мені руку в рукавичці.
Я не беруся за неї. Джаспер був моїм рятівником, однак він урятував мене від однієї загрози, щоб кинути у ще гіршу. Семюел теж. Слово «рятівник» нічого не важить.
– Ти! – кажу я йому. – Що ти тут робиш?
Нам штурхає мене в руку:
– Що з тобою? Цей юнак урятував нам життя.
Але Нам старий і довірливий. Я ж навчена. Спершу натовп був невеликим, але він розростався. Через нього важко було б пробратися, особливо китайцю. Це означало єдине – юнак був у натовпі від самого початку.
– Ти – один із них! – кричу я й гарячково озираюсь у пошуку Лінь Дайю. Пора вже їй виконати свою обіцянку. Але побачене збентежує мене: вона сидить на прилавку та розчісує пальцями волосся. Вона ігнорує мене.
– Ні, присягаюся, – каже юнак.
– Брехун! – Я зриваюся на ноги й намагаюсь відтягти Нама від юнака. Він пручається та відбивається від моїх рук. – Ти вийшов із натовпу й тепер тут, із нами. Чого тобі треба? Навіщо вони тебе послали? Бо ти схожий на нас? Думали, ми тобі довірятимемо?
– Джейкобе, – бурмоче Нам. По його підборідді тонкою ниткою стікає кров.
Від вигляду його крові й того, що щойно сталося, мене охоплює жах. Я відпускаю Нама – він з тихим грюком падає на підлогу – і кидаюся геть, бо жовч виривається з мого рота.
– Дозволь... – каже юнак. Моє тіло знову здригається в конвульсіях, перш ніж він встигає договорити. Блювотиння рідке, як вода. У моїй затуманеній голові крутяться обличчя натовпу, їхні роти розтуляються та стуляються, такі ж червоні, як те, що тече по підборіддю Нама. Я вірю, що коли все виблюю, то стане так, ніби нічого й не було. Не відбудеться жодного протесту, юнак не стоятиме зараз перед нами, ми з Намом не лежатимемо на підлозі. Я знову буду просто Джейкобом Лі, мовчазним і надійним.
Але коли я виблювала все до краплі, а потім викашляла порожні звуки на підлогу, то зрозуміла, що залишилася спустошеною.
Тильною стороною долоні я витираю рот і намагаюся підвестись.
– Йому потрібна допомога, – каже юнак і жестом вказує на Нама. – Можливо, він зламав ребро чи два. Та й тобі недобре. Дозволь мені допомогти. Хоча б дочекатися лікаря. Я послав за ним, коли побачив натовп.
Він дуже люб’язний, але я не вірю жодному слову. Я повертаюся, щоб сказати щось Наму, але він уже ствердно киває та гукає юнака рукою. Той не вагається. Підходить до Нама й нахиляється, а тоді просуває одну руку йому під голову, а іншою підтримує спину. Потім вони обоє дивляться на мене.
– Джейкобе, – звертається Нам. – Допоможи.
* * *
– Звичайний синець, – заспокоює лікар. – Просто забив ребро.
– Наму не можна перенапружуватися. Не носити важкого, не підіймати руки вище від грудей і не стояти надто довго, – він перелічує всі ці рекомендації Луму, який щойно повернувся з чотириденної поїздки до сусіднього округу Мюррей, а потім каже нам: – Ви легко відбулися.
Лікар іде. Коли він виходить із крамниці, на вулиці вже тихо й безлюдно. Лум проводжає його поглядом. Розлючений, він не розуміє, як таке могло статися. Ми з Намом намагаємося пояснити, але й самі не здатні повністю це осягнути.
– Що можна з цим удіяти? – зрештою запитує Лум, однак ми знаємо, що він не сподівається почути від нас відповідь.
Юнак, який досі чекав у тіні, повертається із заварником гарячого чаю.
– А ви... ви врятували їх, – каже Лум.
– Нельсон, – відповідає юнак. – Мене звати Нельсон Вон.
– Я – Лі Кі Нам. А це Леслі Лум і Джейкоб Лі.
Нельсон злегка вклоняється перед кожним з нас, перш ніж налити чаю. Він робить це просто, без жодної пишності чи жестів, властивих чоловікам, які пили чай з моїми батьками. Теплий бурштиновий напій. Я мрію про єдине – обвитися навколо нього, але внутрішній голос мене зупиняє.
– Отрута, – застерігає він.
Пізно – чашки з чаєм розібрано в передчутті полегшення, яке він принесе. Швидше, ніж я встигаю щось зробити, Лум першим робить спраглий ковток. Я очікую, що чашка випаде з його рук і розіб’ється об підлогу. Що його очі вилізуть з орбіт, а руки схопляться за шию, коли він почне задихатися. Моя дерев’яна табуретка перекидається назад. Я готова вихлюпнути гарячий чай Нельсону в обличчя.
Лум робить ковток, вдих, потім знову ковток. Він відставляє чашку з чаєм і потирає руки. У його вигляді нічого не змінилося.
– Що з тобою? – каже Лум, помітивши мене. – Пий чай. Гарячий.
Я підіймаю табуретку й сідаю. Мої щоки палають, а погляд уникає Нельсона.
– Як ти дізнався про те, що відбувається? – запитує Лум у Нельсона.
– Я йшов містом і побачив, що всі кудись біжать, – розповідає Нельсон. – Я теж почав бігти, не знаю чому. Просто відчув, що щось не так. Коли опинився на місці, де зібрався натовп, то збагнув, що саме відбувається. І побачив вас двох.
Поки він говорить, я тягнуся до своєї чашки, щоб чимось зайняти руки. Пече, але я обхоплюю пальцями посудину, жадаючи, щоб рідина пропалила кераміку та змила весь біль, який я тримаю в тілі.
Раптом Нельсон повертається до мене. Наші очі зустрічаються вперше від того ранку. Я стискаю чашку міцніше.
– Не варто було тобі виходити з крамниці, – каже він. – Це було дуже небезпечно. Вас обох могли вбити.
Мій страх перед ним зникає, його заміняє лють. Хто він такий, щоб повчати мене що добре, а що погано?
– По-твоєму, мені було краще залишатись усередині? Нама могли вбити.
Я чекаю, що Нельсон випалить щось у відповідь, але він цього не робить. Натомість дивиться мені у вічі. Моя репліка зависає в повітрі, усіх огортає гнів.
– Вибач, – каже він. – Ти хотів урятувати друга.
«Він що, знущається з мене?» – думаю собі.
– На моєму місці так учинив би кожен, – відповідаю. – І годі про це.
– Це все Фостер, – каже Лум. – Ми бачили, як він стовбичить під крамницею, наче примара. Злиться, що ми переманили його покупців.
– Фостера там не було, – промовляє Нам, здивувавши всіх нас. Він довгий час сидів мовчки, прикутий поглядом до вхідних дверей, але тепер допитливо дивиться на Нельсона. – Хто вони? Ти їх знаєш?
Нельсон відкидається назад і зітхає. Я помічаю рубець під його щелепою.
– Знаю, – каже він. – І їх стало більше. Сьогоднішній натовп протестував не просто проти вас чи вашої крамниці. Протест був проти всіх китайців.
Це змусило нас трьох замислитися. Протест проти всіх китайців. Мені згадалися маленькі шахтарські містечка, які я об’їздила торік. Як раптово й без жодних пояснень там не ставало роботи. Тепер я починаю розуміти.
Лум першим порушує тишу:
– Це через підписаний президентом закон?
– Закон? – перепитую я. – Який закон?
– Той, що забороняє китайцям в’їжджати в Америку, – пояснює Лум, і його очі зблискують під окулярами. – Тож можна вважати, що нам пощастило, що ми вже тут, ха!
Але ніхто більше не сміється, особливо Нельсон.
– Це правда, – каже він. – Після ухвалення закону люди в місті дедалі гучніше заявляють, що не хочуть, щоб ми тут жили. І не тільки тут. Усюди. Мій друг у Бойсе каже, що в них протести відбуваються ледь не щотижня, і народу щоразу більшає.
Знову тиша, але тепер разом із зажурою. Я дивлюся на свої руки, досі такі маленькі й дівчачі. Вони ніяк не змогли б захистити мене від тих нелюдів з вулиці.
– Нам потрібен план, – каже Лум. – На випадок, якщо вони повернуться.
– Ні, – відповідає Нам. – Просто не вплутуймося, і, може, вони самі підуть геть.
Лум хитає головою, його обличчя червоніє.
– Ти ж чув, що сказав цей юнак. У Бойсе протести щотижня. І їх буде ще більше. Якщо тут стане так само, як нам тоді вижити? Хто захоче в нас скуповуватися?
– Ми не можемо з ними боротися, – каже Нам, згорбившись, ніби його тіло десь протікає. – Якщо не зважатимемо, можливо, вони відчепляться. Побачать, що ми добрі й чесні люди. Що не хочемо неприємностей.
Лум фиркає:
– Гадаєш, вони відчепляться? Не відчепляться. Ось побачиш. Завтра, післязавтра чи через день вони повернуться. І Фостер разом з ними.
Нам грюкає своєю важкою рукою по столу. Я ще ніколи не бачила його таким: це не той веселун, поруч із яким я жила останні кілька місяців. Схоже, після ранкових подій у ньому щось змінилося. Уперше він здається більшим за Лума.
– Не тобі мене повчати, – обурюється він. – Це не на тебе напали. На мене! І я кажу, що ми не зважатимемо.
Лум опускає очі. Я бачу, що він не згоден, але сваритися теж не бажає. Не зараз.
– Добре, – каже зрештою й відвертається. – Та якщо вони повернуться і приставлять до твоєї голови пістолет, не клич мене на поміч. Просто згадай свої слова: не зважай. Побачимо, чи це тобі допоможе.
* * *
– Я не міг не помітити твоїх рук, – трохи згодом каже мені Нельсон.
Уже вечоріє, і повільний відхід сонця наводить на мене сумне відчуття, що все закінчується раніше, ніж хтось до цього готовий. Коли чай охолонув і Нам обм’як на своєму стільці, я відвела його в ліжко, якомога ніжніше вклала та приклала гарячий рушник до живота. Нельсон запропонував залишитися й допомогти Луму з вечерею.
Я стою біля вітрини й відтворюю в пам’яті ранкову сцену, коли чую позаду його голос. «Це кінець, – думаю. – Він бачив мої руки і знає, що я не той, за кого себе видаю. Його підіслав не натовп, а тон і Джаспер, щоб знайти мене. Може, він зараз накине мені на голову мішок і відтягне в ніч?». Я розвертаюся до нього обличчям.
– Роби вже, – кажу йому. – Я втомився від цього всього.
– Що? – питає Нельсон. – Я лише мав на увазі… Я відзначив твої руки, бо вони схожі на руки митця.
