Текст книги "Чотири скарби неба"
Автор книги: Дженні Джан
сообщить о нарушении
Текущая страница: 15 (всего у книги 21 страниц)
14
Настає червень, і земля стає барвистою смугою. Жовтець, оранжеві маки, біла конюшина, рослини з бруньками, схожими на краплі води, грінделія, шипшина, квіти у формі перевернутих ваз. Ще захопливіші сосни, які обрамлюють місто. Вони виструнчилися й розпишніли в приємному літньому бринінні. Нельсон каже, що на світі немає кращого місця для літа, ніж Айдахо, особливо коли починають розпускатися квіти, забарвлюючи стежки до пагорбів і далі аж до гір, мов бризки фарби з норовливого пензля. І я йому вірю.
Літо прекрасне, але я розгублена й підозрілива. Імовірно, Джаспер уже прибув у Бойсе, та щойно він зрозумів, що мене там більше немає, то перевернув би кожне місто в Айдахо, розпитуючи про дівчину, перевдягнену в хлопця, схожого на мене. Пірс – велике місто, та спершу він зупинився б у більших та жвавіших – Айдахо-Сіті, Воррен, Річмонд, долина річки Салмон. Я пам’ятаю голос, який чула того дня на причалі в Сан-Франциско, – хтось ледь чутно проспівав мені: «Прощавай». Він шукатиме, доки літо перекочуватиметься в осінь, їхатиме тими самими стежками, що й я, і зрештою добереться сюди. Гадаю, раніше вересня до Пірса він не дістанеться. А коли приїде, то мене вже тут не буде.
Тепер, коли знову тепло, Нам і Лум працюють ще старанніше, щоби привабити у крамницю більше покупців.
– Коли погода гарна, – заявляє Лум, – люди охочіше витрачають гроші.
Вони з Намом планують ще більше примножити прибутки впродовж літа. Ми не підемо шляхом китайської пральні чи цирульні Чена. Лум продумав це та вирішив, що такого погожого літа людям найбільше кортітиме джему. До середини червня у крамниці починають з’являтися перші партії. Смородиновий. З бойзенової ягоди. Яблучне повидло. З мускусної дині. Підсобку заполоняють набиті баночками ящики, викладені штабелями аж під стелю. Невдовзі вже стає ніде сісти. Ми з Лумом по черзі ходимо туди-сюди в підсобку по товар, і легкий аромат нектаринового та сливово-чорничного варення слідує за нами, хоч би куди ми йшли.
Нікого не дивує, коли Лумові прогнози справджуються. Для цього достатньо одного: щоб весела білошкіра жіночка, яка регулярно ходить до церкви, купила баночку лимонного повидла. Наступного ранку ще до відкриття перед крамницею вишиковується черга з п’яти людей. Ми не єдина крамниця в Пірсі, де продають джем, але тільки в нас він смачний і густий. Ніхто раніше не чув про цей бренд. Нам каже, що він особливий, з ферми на Території Вашингтон.
– До приїзду в Америку я не знав про джем, – весело розповідає він мені.
Сьогодні п’ятниця, а полиці порожні – і так уже третю п’ятницю поспіль. У такі дні, коли торгівля йде добре, Нам стає примноженою версією самого себе – великим, життєрадісний, з нестримною енергією.
– Ти повіриш, якщо я скажу, що найкращий джем готують китайці? – питає він мене. – А наші покупці повірять?
Власник «Фостерз ґудз» більше не стовбичить під крамницею. Лум вважає це тріумфом, ознакою того, що Фостер нарешті визнає власну поразку. Нам урочисто пропонує віднести Фостеру безплатний джем. Мировý, як він це називає. Він посилає мене з добіркою наших найкращих смаків. Я залишаю кошик біля Форстерових вхідних дверей, а коли наступного дня приходжу, то бачу розбите скло й варення, що виблискує, як кров на сонці. Намові я про це не розповідаю.
«Пірс біґ стор» – не єдиний у місті бізнес, що процвітає. Літо приносить Нельсону новий урожай тих, хто бажає навчитися гри на скрипці, тож він стає таким зайнятим, що ми можемо тижнями його не бачити й не чути. «То й добре, – кажу собі. – Так буде легше йому брехати – не кажучи взагалі нічого».
* * *
– Щось у тебе нездоровий колір обличчя, – каже мені Нам одного недільного ранку. – Ти забагато часу стовбичиш у приміщенні.
Цього разу Лум погоджується:
– Корисно бувати на сонці. Чудовий спосіб позбутися бактерій і хвороб. Джейкобе, тобі не завадить прогулятися. Так ти вбиваєш усе погане всередині.
У рюкзаку я несу хліб і баночку малинового варення. Салат з огірків і часнику, що залишився з учорашнього вечора. День чудовий, і я хочу зробити Нельсонові сюрприз, бо вже багато днів його не бачила. Хоч раз я забуваю про Джаспера. «Дайте мені лише один день, – прошу подумки. – День, коли не треба озиратися».
Проте коли я приходжу у «Твінфлавер» і стукаю у двері Нельсона, він не відчиняє. Я притискаюся щокою до темних дерев’яних дверей та уявляю, скільки разів він проходив крізь них. Мабуть, тут навіть повітря священне. По той бік у кімнаті тихо і спокійно. «По неділях у нього немає уроків, але він, певно, вийшов пообідати або побіг у справах», – розмірковую я.
Надворі важко не піддатися умиротворенню від пообіднього сонця. Я згадую слова Лума про те, що сонце знищує все погане в тілі, і думаю, що якщо постояти достатньо довго, чи зможе воно вбити демонів, які мене переслідують? Я заплющую очі й кружляю з розпростертими руками, ніби мені під силу спіймати проміння. Яка це розкіш – просто відчувати тепло.
– Брудний китайоза, – бубонить хтось позаду мене. – А щоб ти повісився.
Я чую це на секунду запізно; коли обертаюся, того, хто це сказав, уже немає. Бреду назад у крамницю, згадуючи тодішні Вільямові слова та обурення в голосі, з яким він розповідав про всі ті звірства проти таких, як ми, людей. На його місці я теж розгнівалася б.
– Добре, що ми скоро будемо вдома, – каже Лінь Дайю.
Я погоджуюся.
Сонце прихиляється до моєї спини й бадьоро, наполегливо підштовхує мене та робить водночас наповненою й невагомою. На півдорозі до крамниці я вирішую, що було б непогано побути на вулиці ще трохи. Харчі в рюкзаку стукають у поперек як ніжне нагадування. Згадався той день, коли ми з Нельсоном лежали на потаємній галявині за школою – спогад, залитий таким же безтурботним сяйвом, як і ті, що з дитинства. Дерева на галявині, певно, вже ожили всіма відтінками зéлені. Я розвертаюся й іду до школи. Нам і Лум можуть ще трохи почекати. Цей день буде моїм.
Біля школи звертаю на стежку, яку колись показав мені Нельсон. Тоді вона була ледь помітною, а тепер прим’ята і протоптана. Певно, він часто сюди приходить. Я усміхаюся, бо уявляю, як він вивертається туди-сюди, оминаючи гілки. Через хащі, попід черепаховим ставком. Чотири висохлі черепахи засмагають на впалій колоді. Їхні панцирі, вкриті коричневими цятками, ледве не димлять на сонці. Згадую бабусю. Цікаво, яка зараз погода в нашому селі? У літню пору спека зливалася з вологою з моря та робила село майже непридатним для життя. Зробиш крок на вулицю – і все тіло злипнеться. Зате рослини там процвітали – овочі, фрукти, трави. Їм подобався ґрунт і вологість, тож ми були вдячні, що вони не давали нам померти й дарували продовження життя.
Бабуся казала, що ми говоритимемо тільки під час дощу. В Айдахо постійно сухо, та я більше не журюся. Невдовзі ми зможемо поговорити наживо.
Попереду галявина. Вона видніється дедалі краще в міру того, як я наближаюся. Проте я тут не сама. Посеред галявини стоїть Нельсон, ніби перед публікою з довколишніх дерев. Він повернутий до мене спиною, прямою й широкою, а здорова чорнота волосся вражає на тлі навколишньої зелені та синяви. Усередині мене вирує неймовірне щастя. Мені не терпиться вигукнути його ім’я та побачити вираз обличчя, коли він озирнеться й побачить, що я тут.
Але Нельсон не сам. Тут іще хтось. Із заростів дерев виходить дівчина з алебастровою, недоторканною шкірою. Її волосся тонкою золотою ниткою спадає на плечі. Ніби з ткацького верстату моєї матері. Дівчина вишукана – усе, від її прекрасної сукні до капелюшка в блідій руці, говорить мені, що вона приваблива й жадана. Коли я дивлюся на неї, то розумію, що не вигукну Нельсонового імені і що мені слід лишатися там, де стою, – за заростями кущів глоду. Нельсон повертається до дівчини, жестом підзиваючи її ближче, і вона підкоряється, простягнувши руки йому назустріч. Видовжене лице, широка щелепа, але риси витончені – ніс мов бутон, вуста бантиком, погляд переливчастий і оповитий серпанком, ніби вона щойно пробудилася від сну. Нельсон повертається до неї – і її вуста розкриваються в усмішці на все обличчя, а очі тягнуться до нього. У сонячному світлі зуби виблискують, як опал.
Я дивлюся, як вони обіймаються. Голова дівчини на тому самому місці, де Нельсон кладе свою скрипку. Навколо них танцюють дерева під повіванням денного вітерцю, їхнє листя майорить на небесному тлі. Для Нельсона з дівчиною тут усе ідеально: день погожий, сонце високе, а вітер – лагідний. Усе на своєму місці, крім мене.
І раптом мені стає соромно. Я не більше ніж дівчина, затиснута всередині хлопця; жінка, яка видає себе за чоловіка. Любов – 愛 – це відмова від себе заради іншого. Але для цього треба мати серце, вільне віддатися. Мені нічого дати Нельсону, бо все, що я маю, несправжнє.
Нельсон гладить дівчину по голові рукою – тією самою, яку я вважаю вправною і доброю. Не хочу більше на це дивитися. Я – пляма, яке псує їхнє піднесене в усіх інших виявах полотно. Тому якомога тихіше розвертаюсь і пробираюся назад крізь кущі й дерева. Тільки коли впевнююся, що вони мене не почують, починаю бігти та стиснутими в кулаки руками відбиваюся від спогаду про побачене. Не озираючись.
Я переживала чимало почуттів і вигадувала їм багато імен. Цього я називати не хочу. Ніби хтось прив’язав до мого серця великий камінь так міцно, що вени наповнилися й набухли, а потім жбурнув цей камінь у найглибше місце в океані.
Я хочу боротися, проте знаю, що це безглуздо. Я тону не через камінь, а тому, що сама – камінь.
* * *
– А на що ти сподівалася? – запитує мене згодом Лінь Дайю. – Що він покохає тебе? Та він тебе навіть не знає. Ха! Ти сама себе не знаєш.
– Замовкни! – вигукую я. – Цить, цить, цить!
– Ти – дівчина, яка вдає хлопця й усюди носить із собою привида. Він ніколи не покохає таку, як ти.
– Знаю, – я хочу втерти їй носа. – Я ніколи його й не просила про це.
– Тоді чому ти плачеш?
15
Літо пролітає, як пісня, що добігає кінця, повторює по колу свою репризу. Щоночі я рахую гроші, які заховала в торбинці під подушкою. Стільки робіт – і крихта заощаджень. «Я зробила все, що могла, – кажу собі. – Решта буде за Вільямом».
Я більше не шукаю зустрічей з Нельсоном, та й він тепер не приходить у крамницю. Певно, зайнятий своїми учнями й золотоволосою дівчиною. Важко повірити, що вона може існувати поза таким чарівним і незайманим місцем, як галявина, але, вочевидь, існує. Інакше чому тоді я так почувалася б?
Ні Ер Сень. Його ім’я – це ліс. Може, туди він і пішов? У ліс, такий густий, що мені не пробратися.
Якось уночі, коли вже всі поснули, я прокрадаюся до сміттєвого бака на задвірках. Шукаю баночку джему, який надійшов уже зіпсованим, тож його викинули. «Сором!» – вигукнув Нам. Він хвилювався, що одна погана банка може зруйнувати всю торгівлю. Ми сховали її на дні сміттєвого бака під брудними картонними коробками та затверділими рисовими гранулами. Знаходжу банку й відкручую кришку. Усередині джем укрито пухнастим і білим. Тут можуть бути цілі всесвіти. Потроху виймаю вміст банки й викидаю на землю, аж доки вона стає порожньою, точнісінько як і я всередині.
Я шепочу в банку Нельсонове ім’я. Шепочу слова про його бездоганні руки та беззаперечну ніжність, про скрипку, яка виблискує як нова копійка на тлі тріскотливого каміна. Усе це хороші спогади. І болючі. А ще я шепочу про золотоволосу богиню. Принаймні вони будуть разом. Навколо мене крізь ніч цвіркотять цикади, і я сприймаю це як знак їхнього схвалення. Закінчивши, я закручую кришку на банку й опускаю її назад на дно бака. «Наразі нехай так, – кажу собі. – Якщо зможу залишити все це тут, просто відпустити, тоді мені вдасться знайти спосіб бути щасливою».
– Ти казала, що вб’єш кожного, хто знову завдасть мені болю, – промовляю я до Лінь Дайю пізніше в ліжку. Це не звинувачення, а радше нагадування. Принаймні так я себе переконую.
Вона мовчить. Розуміє, що насправді я цього не хочу. Хай що кажу, вона знає, що мені несила бажати Нельсону зла.
* * *
Вільям двічі пише мені, проте в жодному листі немає звістки, на яку я чекаю. Натомість він розповідає про успіхи «Шести китайських компаній» і те, як його гроші та мій бойовий дух стануть їм у пригоді. Його слова.
План такий: спочатку я зустрічаюся з ним у Бойсе. Звідти ми вдвох їдемо потягом до Сан-Франциско. Після прибуття йдемо на зустріч з одним із засновників «Шести компаній» – другом Вільяма, який чекає на нас.
А це мій план: у потрібну мить я розкрию свою справжню особистість лідерам «Шести компаній». Вони знатимуть, що робити.
«Чи можна їм довіряти?» – питаю я Вільяма в листі.
«Про це можеш хвилюватися найменше, – пише він у відповідь. У нього товсті штрихи й важка рука, ніби це єдиний спосіб побачити та розібрати кожен його ієрогліф. – Це найстаріша, найпотужніша китайська організація в Америці. Якщо не можна довіряти їм, то кому тоді?».
Я згадую бочку з вугіллям, брудну кімнату, в якій тримали всіх дівчат з корабля, нічні крики в борделі. А потім уявляю собі представників «Шести компаній» – усі вони чомусь із татовим обличчям. Доброзичливі, великодушні й навіть героїчні. Зрештою, має ж бути у цьому світі хоч щось хороше. Хочеться в це вірити.
Є надія. А це вже щось.
У моєму серці небагато місця для суму, що доведеться покинути Нама й Лума, та все ж він є. Серед чоловіків, яких я зустрічала в Америці, вони були одними з небагатьох, хто не мав злих намірів, а просто радо прийняли мене й без осуду дозволили жити разом із ними. Коли я дивлюся, як Нам улещує покупців або як Лум насуплюється в окулярах, то думаю про кров, що тече в них. Ця сама кров тече й у мені, нагріта під тим самим боком сонця. Ми родом з однієї землі, говоримо мовами, які торкаються наших сердець. Гадаю, що за все це я могла б їх полюбити. Та все ж тримаю свій від’їзд у таємниці. Так само, як і в ситуації з Нельсоном, якщо розкажу правду, то покидáти їх стане важче.
– Навіть не думай про таке, – застерігає мене Лінь Дайю.
Однак я думаю. Думаю про банку на дні сміттєвого бака. Про те, що скло може тріснути від усього того, що всередині. Якось у хвилину слабкості й наївної печалі я шукаю цю банку, копирсаюся руками у гнилих фруктах і кипі вологих старих газет, хоча розумію, що її там уже давно немає.
– Це на краще, – втішає мене Лінь Дайю. – Тепер твоя рана повністю загоїться.
16
Зрештою мені не доводиться нічого вирішувати. Нельсон першим приходить до мене в останні вихідні серпня. Минули тижні, відколи ми бачилися востаннє. Я перефарбовую назву крамниці жирними літерами. Під літньою спекою фарба запікається до хрусткої скоринки.
– Привіт, – промовляє він. – Чому ти мене уникав?
– Я не уникав, – відповідаю. – Просто був зайнятим.
– У крамниці? Протестів більше не було, так?
– Хоч би й були, тобі що з того?
Пауза, різкий здивований вдих.
– Про що це ти? – питає Нельсон. – Ти ображений?
– Ні. А чому ти приховував це від мене?
– Приховував що?
– Сам знаєш.
Пензлик обм’як у моїй руці, жовта фарба стікає на землю.
– А, то це був ти.
Я мовчу.
– Керолайн клялася, що того дня щось чула, – веде він далі. – Постійно повторювала мені, що там, поміж дерев, щось було, а я їй не вірив. Тепер ясно, що це був ти. Так, Джейкобе? Це ти тоді був за деревами?
Я почуваюся ніяково, ніби пропустила щось, про що всі інші вже знали. Киваю йому й хочу, щоб він відвернувся.
– То ти засмучений, бо я приховав це від тебе? – Його голос м’який, навіть податливий. – Твоя правда. Ми ж друзі, а друзі так не роблять. Приймеш мої вибачення? Якщо хочеш, я все тобі розповім.
Він не сердиться й не звинувачує мене в шпигунстві. Я вперше повертаюся до нього обличчям. Від його погляду з мене злазить шкіра, оголюючи плоть.
– Ходімо, – каже він і простягає руку. Я беруся за неї.
* * *
Дівчину звати Керолайн. Вона старша сестра одного з Нельсонових учнів, яка сиділа разом з ними на кожному уроці та спостерігала, як Нельсон навчає сонат Баха й аранжування Вівальді. Він не надто надавав цьому значення – може, її просто цікавили братові успіхи. Аж ось одного разу, коли малий хлопчик не бачив, Керолайн засунула записку у футляр Нельсонової скрипки.
– Як мило, – промовляє Лінь Дайю та імітує блювотний позив.
Повернувшись у «Твінфлавер», сам на сам у його кімнаті Нельсон розповідає мені про неї.
– Світла, добра душа. – називає він її. – Керолайн усе своє життя прожила в Пірсі та мріє стати шкільною вчителькою. Вона дуже добре ладнає з дітьми.
– Її родина знає? – запитую я, на що Нельсон не відповідає. – Сподіваєшся одружитися з нею?
– Я ні на що не сподіваюся, – каже він. – Тим паче на одруження, принаймні доки нам це заборонено законом. Ні, я лише збираюся бути щасливим, допоки зможу.
Я уявляю собі, як Нельсон навчає в них удома молодшого брата, а Керолайн спостерігає за цим. Як вони потай переглядаються і прикрито всміхаються одне одному, бо знають, що пізніше, коли залишаться наодинці в Нельсоновій кімнаті або на галявині, ізольовані від зовнішнього світу, їхнє тепло зіллється воєдино. Руки Нельсона на її тонкій шиї, м’яке мерехтіння перетворюється на пісню.
«Яка ідеальна сцена», – думаю я собі. Не можу приховати ні гримаси на обличчі, ні глибинного бажання, що сіпається в животі.
«Не кривляйся, – сказала б мені мама. – Інакше обличчя заклякне й ти назавжди залишишся потворною». Але Нельсон не помічає. Він може тільки всміхатися. Проте це вже не та усмішка, яку він колись дарував Намові, Луму чи навіть мені. Вона легка й невимушена, як та, з якою він заснув напередодні вночі. Неначе Нельсонове обличчя теж заклякло, тільки ще й стало блаженним.
– А якщо вас упіймають? – питаю я. Пригадую, якось Лум знайшов у газеті одну історію про китайця, якого кинули у в’язницю на п’ятдесят днів за те, що він на вулиці обійняв білу жінку.
– Про нас ніхто не знає, – відповідає Нельсон. – Лише ти тепер.
Мені згадався бордель мадам Лі. Жодного з тих білих чоловіків, які переступали його поріг і кидалися на жінок, – точніше, на китайських дівчат, які вдавали з себе жінок, – ніколи не запроторювали за ґрати. Вони приходили й ішли відкрито. Хай хто були ці чоловіки, вони завжди пишалися тим, що є саме такими.
– Вважаєш мене дурним? – запитує Нельсон і дивиться на мене.
– Ні, – відповідаю я, – просто закоханим.
– Джейкобе, а ти колись закохувався?
Я згадую всіх людей у своєму житті, які могли підпасти під це слово, і відповідаю:
– Так, – і замовкаю.
На виході Нельсон кладе руку мені на плече, і цього разу її вага майже нещадна. Нам і Лум розпитуватимуть мене, як там Нельсон, чому він не зайшов до них. А ще чи внесла я в облікову книгу мішки з борошном, які лежать у підсобці. Дивно повертатися до життя, в якому я не знала цієї інформації, ніби воно більше мені не належить.
– Джейкобе, ти допоможеш мені зберегти це в таємниці?
Нельсон так мені довіряє. Я дивлюся на нього й кажу:
– Так, – а сама думаю, що ладна на все, щоб тільки він був щасливим.
17
З приходом вересня повітря помітно змінюється – ночі стають пурпуровими від нового холоду, який обіцяє сувору осінь і мстиву зиму. Коли я рано-вранці притискаю долоню до скляної вітрини крамниці, то відчуваю, як вона пульсує прохолодою, що шириться від руки вгору по шиї. Через п’ять днів я поїду в Бойсе зустрітися з Вільямом. Дім так близько, що можна прослизнути всередину й загорнутись у нього.
Але на безкраїх просторах на сході, увінчаних горами й оточених невгамовним вітром, стається жахлива річ.
Цю звістку нам приносить Нельсон.
– Погром, – так він це називає.
Ми з Намом і Лумом саме обідаємо, коли він вривається в крамницю. Це слово звучить радше як звук розбитої тарілки, ніж усе те, що я раніше чула англійською мовою.
Нам і Лум збентежені. Вони не знають, що воно означає. Та і я не впевнена.
– Тільки гляньте, хто нарешті прийшов провідати старих Нама й Лума, – промовляє Нам, вдаючи обурення. Лум підводиться, щоб принести ще один стілець, а я дивлюся на бліде обличчя Нельсона. Він неспроста каже це слово. Він хоче повідомити те, що все змінить. Лум повертається зі стільцем і ставить його біля столу. На обід в’ялена риба й рис на пару. Риб’ячі хребти вже об’їдено начисто, вони лежать на наших мисках. Нельсон підходить до стільця, але не сідає. Він дивиться крізь нас.
Нам сплескує руками перед Нельсоновим обличчям.
– Агов! Ти занедужав? Чаю хочеш? Джейкобе, принеси імбирного чаю.
– Стався погром, – промовляє Нельсон, перш ніж я встигаю зрушити з місця. – Двадцять восьмеро людей загинули, ще п’ятнадцятьох поранили. Усі були китайцями.
Цього разу всі слухають. Світло в кімнаті стає хворобливо сірим. Риб’ячі хребти розкладаються на наших очах. Про безтурботну трапезу забуто. Вона стає лише нагадуванням про кістки та смерть.
Нам першим порушує тишу:
– Не може бути. Де ти про це почув?
– Усе місто гуде, – відповідає Нельсон. – Вочевидь, невдовзі буде й у газеті. Рок-Спрінгс, штат Вайомінг. Білошкірі шахтарі припхалися зі зброєю в китайський квартал і почали стріляти. Кажуть, у будинках горіли тіла.
Мимоволі перед моїми очима спалахує ієрогліф слова «вогонь» – 火. Жовтогарячий, злий, він усе облизує своїми язиками. «Вогонь» неможливо написати без ієрогліфа для слова «людина» – 人. Вогонь – це людина, яка втрапила в пастку між двома язиками полум’я.
– Ні, – каже Нам. Однак усі розуміють, що його заперечення не має жодного сенсу, бо те, що каже Нельсон, вочевидь, є правдою. Ми озираємося, щоб глянути на вхід до крамниці, ніби можемо зараз побачити там натовп, тільки цього разу з гвинтівками та рушницями замість плакатів.
Нельсон падає на стілець. Я не знаю, що сказати. Ніхто з нас не знає. Перед нашими очима тільки одне – картина того, як волали й розбігалися китайці. Проте їхні крики були марними. Вони не чинили спротиву, а здіймали руки вгору та благали в дуло зброї. Усе було марно. Усе даремно, бо кров пролилася з їхніх тіл, бо вони згоріли. Я обертаю вгору долоні й дивлюся на темно-сині вени на зап’ясті. Та сама кров, нагріта під тим самим сонцем.
Отак ми й сидимо, аж доки чуємо, як відчиняються двері та дзеленчить дзвінок. Десь там покупцеві щось треба. Так ми згадуємо, що ще живі.
