Текст книги "Чотири скарби неба"
Автор книги: Дженні Джан
сообщить о нарушении
Текущая страница: 16 (всего у книги 21 страниц)
18
Минає два дні, перш ніж ми бачимо згадку про це в газеті. Я мала б займатися останніми приготуваннями до від’їзду, але новина про погром застрягає в мені та робить мої рухи млявими, а голову – порожньою. Вільям говорив про несправедливе ставлення до китайців, але такого я собі навіть не уявляла. Невже погрому теж передували протести? Я думаю про Нама й Лума та дріб, що градом сиплеться на крамницю.
Гроші лежать неторкані під подушкою. Я вже не витягую їх, щоб порахувати. Це дратує Лінь Дайю, яка не припиняє тараторити про поїздку.
– І що такого нового ти почула, чого не знала раніше? – постійно допитується вона мене. – Ми й так знаємо, яка Америка насправді. Саме тому треба їхати додому.
Крити нічим. Вона має слушність. Але мою душу рве від палаючих тіл. Мені сниться небо, з якого ллється кривавий дощ, а коли я прокидаюся, мої руки несамовито шукають під нічною сорочкою серце, щоб упевнитися, що воно досі б’ється, що моя кров ще в мені.
* * *
Замітка з’являється на другій шпальті «Пірс сіті майнер». Заголовок дрібними буквами, одразу під рекламою нового засобу для чищення взуття:
БУНТ У РОК-СПРІНГС: ШАХТАРІ ПЕРЕХОДЯТЬ ДО ДІЙ
У заголовку ні слова про те, що сталося. Погром. Не згадано ні про двадцятьох вісьмох загиблих, ані про п’ятнадцятьох поранених, ані про згорілі тіла. Я переходжу до самої статті й уважно вчитуюсь у кожне слово. Там пишуть: «У Рок-Спрінгс шахтарі, обурені несправедливістю, яка виявляється в наданні переваги китайцям під час прийому на роботу, взяли справу у свої руки та влаштували бунт у китайському кварталі. І хоча результат протесту був далеким від ідеального, не можна не брати до уваги того, що при вчиненні насильства мали місце пом’якшувальні обставини».
Перечитую останнє речення. Шукаю, що означає «далекий від ідеального». Смерть двадцяти восьми осіб – це далекий від ідеального результат? Що вони опинились у пастці у своєму ж кварталі – місці, яке створили для себе? Що їхні тіла валяються на вулицях, а кров упереміш із пилюкою червонить землю?
Я беру газету з собою у «Твінфлавер». Зустрічні білі обличчя невідривно витріщаються на мене, а перед очима мелькають нанесені фарбою мітки. Уперше я відчуваю до них величезну зневагу, ніби вони безпосередньо відповідальні за те, що сталося.
– Ти це бачив? – кидаю газету на столик перед каміном у Нельсоновій кімнаті.
Нельсон протирає свою скрипку шматочком жовтої тканини. Струни стогнуть і скриплять, коли він їх чистить.
– Так, уранці, – каже юнак стомленим голосом. – Я не здивований. А ти?
Його спокій, яким я завжди захоплювалася, тепер мене обурює – ще одне нове відчуття за сьогодні.
– Що це за пом’якшувальні обставини? – запитую. – Чому вони не називають це погромом? Убивством?
– Вони не єдині, – його очі повільно зустрічаються з моїми, ніби сам процес їх підняття забирає в нього останні сили. – Кілька газет у штаті Вайомінг висловили підтримку білошкірим шахтарям. Багато хто вважає їхні дії виправданими.
– Як вони можуть таке казати? Це було вбивство і всі це знають!
– Сядь, Джейкобе, – промовляє він. – Знаю, ти гніваєшся. Я теж був розлюченим.
Я сідаю.
– Я розмірковував над тим, що сказав Вільям, – веде далі Нельсон. – Я поспішно відхилив його пропозицію, проте не вважаю хибним його прагнення допомогти. Такі вбивства триватимуть, якщо ми сидітимемо склавши руки.
– То ти поїдеш разом з ним у Сан-Франциско?
– Ні. Але Вільям сказав мені, що в деяких місцях, як-от басейн річки Бойсе, Каліфорнія та Орегон, люди намагалися подати до суду на місто за звірства проти китайців. Гадаю, мені слід спрямувати свої зусилля на те, щоб робити щось схоже тут.
– Ти подаси в суд на Рок-Спрінгс?
– Я спробую. Але сподіваюся, що не сам.
Під його поглядом я знічуюся. Він вірить у людську доброчесність. На думку Нельсона, зло само себе виправить, бо світ стоїть на справедливості. І він сподівається, що я можу стати частиною цієї доброчесності та справедливості, але ні, це не про мене. Я – дитина світу, у якому й досі панує зло. «Як, по-твоєму, я опинилася тут, перед тобою?» – кортить мені запитати його.
– Ні, – відповідаю я. – Не можу.
– Що ж, це розчаровує.
– Це не моя батьківщина, – нагадую йому.
– Гадаєш, чиясь із нас? Ті, хто зараз живе в цих краях, були тут не завжди. Цю землю вкрали, і грабіж перетворився на змагання. Люди, які заволоділи цією територією, думають тільки про свою шкуру, про власне виживання.
– Вибач, – відповідаю. – Я вірю в твоє прагнення, проте не можу тобі допомогти.
– Бо тобі байдуже?
Цієї миті я відчуваю страшенну потребу, щоб Нельсон дивився на мене як завгодно, тільки не з таким виразом обличчя – сповненим жалості, розчарування та переосмислення образу доброї, сміливої людини, якою він мене вважав. І я чую, як з моїх вуст злітають слова:
– Бо я їду з Вільямом до Каліфорнії. Збираюся знайти «Шість китайських компаній» і попросити їх відправити мене додому.
Його обличчя не змінюється. Ми могли б пробути в цій кімнаті роками, але так і лишилися б не більш ніж знайомими. Те, що було між нами, помирало.
– І коли вирушаєш? – питає він байдужим голосом.
– Через три дні.
– Ясно.
– Вважаєш мене дурним? – тепер уже я його запитую.
– Ні, – відповідає він. – Вважаю тебе егоїстом.
Кумедно, що після всього пережитого саме це болить мені найбільше. Відчуваю, як перекошується моє обличчя в його присутності. Тепер я не більше, ніж бур’ян. Я – непотріб. Мені не варто цього казати. Знаю, що не варто. Але його слова, його поспішні висновки про мене щось у мені відібрали. І знову нове відчуття: потреба виправдатися.
– Та як ти можеш називати мене егоїстом? – питаю я, хоча й розумію, що мої слова заведуть наші відносини туди, звідки, може, ніколи не буде вороття. – Ти ж сам увесь цей час зустрічався з нею. Вона одна з них. Звідки ти знаєш, що вона не розділяє їхніх поглядів? Ти справді думаєш, що вона піде на дно разом з тобою, якщо вас викриють? Ні, вона скаже, що ти її силував. Назве тебе китайським нехристом, черговим кулі, який дав волю своїм звірячим бажанням і скористався ще однією невинною білою жінкою!
Я могла б потонути в тиші, що запала. Нельсон підводиться і йде до дверей.
– Будь ласка, йди, Джейкобе.
Я не рухаюся. Невже він не розуміє? Якщо світ так легко поділився на білих і небілих, це нікого не оминуло. Завжди були б ті, хто при владі, й ті, хто її не мав.
– Іди, – цього разу він уже кричить, і це останнє «нове» за сьогоднішній день: я вперше бачу його таким і усвідомлюю, що він теж здатний на гнів, розпач і насилля. Я підводжуся, намагаючись триматися стійко, але коли він впивається своїм жорстким поглядом у мої очі, то відчуваю, що ноги підкошуються.
Тепер уже немає вороття. Я переступаю поріг – і Нельсон грюкає дверима. Я чую, як по той бік клацає замок.
* * *
У крамницю я повертаюся вже затемна й не поспіваю на вечерю. Нам і Лум сплять, однак вони залишили для мене миски з рисом, тепер уже ледве теплим, і соліннями. Серце стискається, коли бачу цю їжу – знак того, що хтось піклується про мене, і нагадування, що я колись була дитиною й дочкою і що мене любили так, що завжди дбали, щоб я була ситою. Проте сьогодні ввечері їсти не хочеться. Тож я виставляю миски на вулицю, щоб на них натрапив якийсь везучий кіт.
Не варто було говорити так із Нельсоном. До того ж я могла помилятися щодо Керолайн. Однак також не могла дозволити собі покинути Пірс і знати, що не спробувала захистити юнака. Навіть якщо й віднині він мене ненавидить. А тепер можу спокійно відпустити все, що тут було. Тепер моє життя в Пірсі та дружба з Нельсоном не стануть марною тратою часу.
Я не прошу його любити мене. А лише хочу, щоб у нього все було добре. Якщо він має мене ненавидіти, щоб бути щасливим, то нехай.
– Пам’ятай, – промовляє Лінь Дайю, – це не твій дім. І не твій клопіт. Хай самі вирішують зі своєю брудною країною. Ти маєш повертатися в Китай.
«Ця печаль не вічна», – кажу собі.
* * *
Лінію можна назвати впевненою, тільки якщо вона має чітке переконання лишитися на папері. Упевнені лінії важливі, але як зробити таку м’яким пензлем? Відповідь: гнучкість.
Гнучкий пензлик – той, який після нанесення чорнила на папір може випрямитися назад, щоб приготуватися до наступного мазка. Але гнучкості не досягти сильнішим натисканням. Ні, каліграф має володіти мистецтвом відпускати пензлик, щоб дати йому простір і свободу знову віднайти себе.
Насправді гнучкість – це просто. Знай, коли натиснути, а коли – відпустити.
19
За дві ночі до мого від’їзду до Бойсе насувається буря.
Блискавка розколює небо на уламки. «Саме такий вигляд я маю всередині, – думаю. – Не цілісна, а роздроблена на безліч частинок чимось, що мені не підвладне».
Уранці Лум тицяє мені в руки листа.
– Зайшов на пошту, і мені дали це. Сказали, що прибув ще кілька днів тому, але загубився через бурю.
У верхньому лівому кутку пляма від води. Ім’я Вільяма – як чорна гусениця, розбухла від вологи. Конверт важчий, ніж зазвичай, і коли я беру його в руки, то мене наповнює відчуття надії. Саме на це я й чекала.
Лума розпирає цікавість. Він допитується, що це в мене за друг, а Нам підслуховує. Згодом вони обоє вже юрмляться під моїми дверима. Мовляв, помітили, що я отримувала листи. Ці двоє вирішують перетворити на гру свої спроби відгадати, ким мені доводиться Вільям. Я слухаю їхні жарти та сміюся, але сама не кажу ні слова. Лист увесь день пролежить у моїй нагрудній кишені, його вага – мов талісман. Коли настає час вечеряти, Нам із Лумом доходять висновку, що Вільям нерозділено в мене закоханий.
Згодом, коли їхнє хропіння вібрує по крамниці, я виймаю конверт з кишені й розкриваю його. Дихання пришвидшується. Сам лист не намок. Полегшено розгортаю сторінки, щоб побачити жирний почерк Вільяма, тільки цього разу літери перекошені – ймовірно, їх написано поспіхом. З першого погляду майстер Ван сказав би, що він заклопотаний.
Я запалюю сірник і підношу його до першої сторінки.
«Джейкобе, – починається лист.
Вибач, що так довго затягував з цією звісткою. Виявилося, що відшукати сімейну пару, про яку ти запитував, було складніше, ніж я думав. Але зрештою ми їх знайшли. Точніше, дізналися, що з ними сталось.
Лу Їдзянь і Льов Юнь Сян були торговцями гобеленами в Джифу, вочевидь, ще до знайомства з тобою. Багато років тому вони переїхали в невелике село неподалік міста, де в них народилася дочка. Там вони й далі займалися своєю справою. Напевно, в цьому селі ти з ними й зустрівся.
Цього ти, мабуть, не знаєш: Лу Їдзянь і Льов Юнь Сян також допомагали “Братству неба і землі” – таємному товариству, яке захищало нижчі верстви населення. Деталі їхньої діяльності оповито туманом, однак я можу припустити, що вони допомагали прибічникам династії Мін переховуватися від уряду Цін та, імовірно, видавали їх за буддійських монахів. Уряд мав підозри щодо їхньої причетності, але так нічого й не зміг довести; Лу Їдзянь і Льов Юнь Сян були кмітливими: вони не надсилали листів, а вплітали всі послання у вигляді візерунків у свої гобелени. Для неозброєного ока фенікс завжди був лише феніксом, а лотос – лотосом. Але для тих, хто вмів ці гобелени читати, там ховалися дати, час, інструкції.
Судячи з того, що розповів мій інформатор, їх зрештою здав чиновник уряду Цін, який видавав себе за члена братства. Хай там як, що саме спонукало їх допомогти цьому самозванцю, ми вже ніколи не дізнаємося. Вважаймо, що це їхні добрі серця. Після викриття їх кинули у в’язницю та засудили до страти. Лу Їдзяня вбили першим, а Льов Юнь Сян змусили дивитися на це. Потім стратили і її.
У них лишилася дочка та мати Лу Їдзяня, проте я не зміг дізнатися, що з ними сталось.
Щодо другого твого прохання, це було з’ясувати трохи легше. Бордель, який тебе цікавить, належить тону Хіп Ї, а керує ним жінка на ім’я мадам Лі. Правильніше сказати, керувала, бо, схоже, тон посунув стару мадам з її місця. Нову очільницю звуть мадам Перл, і, за словами мого друга, у неї неабиякий діловий хист.
Дівчина, про яку ти питав, Сваллов, у борделі більше не працює. До того ж я не можу знайти про неї жодного запису. Той чоловік, який тебе цікавив, Джаспер Ен? Його вбив тон Хіп Ї після того, як утекла одна з дівчат, яку він їм продав.
Сподіваюся, цей лист надасть тобі те, що ти шукаєш. Переказуй Нельсонові мої вітання. Невдовзі побачимось у Бойсе. Сан-Франциско чекає на нас.
З любов’ю —
Вільям»
20
Багато років тому, коли я гралась у канаві біля нашого дому, то знайшла коника, товстого й зеленого, лапки якого були схожими на ніжки вигадливого стільця. Такого великого я ще не бачила. Я підняла його за задню лапку й понесла додому показати батькам. Ми могли б тримати його в себе як домашнього улюбленця та годувати, аж поки він виросте завбільшки з кошеня. Я ввірвалася в дім із витягнутою рукою.
Та коли батьки прийшли поглянути, я підняла руку вище, проте в ній нічого не було. Замість коника залишилася тільки задня лапка. Я так поспішала показати батькам коника, що бігла надто швидко й відірвала її від тіла. Чи то вітер винен, чи я махала руками під час бігу. Або, може, десь на півдорозі коник вирішив, що життя без однієї лапки краще за вготовану йому долю, а тому вивільнив своє тіло й залишив по собі лапку не товщу за вію, яка колись уміщувала всю силу світу. А тепер – анічогісінько.
Після цього мама висмикнула з моїх пальців лапку коника й поклала її на підвіконня, де та на сонці зморщилась і скрутилася. Я витріщалася на неї весь день і гадала, чи зможе вона ожити, якщо мій погляд буде достатньо пильним. Після нестерпної вечері тато запитав, чого мене навчив цей день. Я розплакалася.
– Я не вбивця й не погана людина, – наполягала. Я хотіла, щоб мені вірили. – Мені просто кортіло показати вам щось чудове.
Мама ласкаво промовила:
– Ти мала добрі наміри, та вчинки тебе підвели. Дайю, віднині ти мусиш засвоїти, що ці два аспекти ніколи не можна розділяти. Хай які твої наміри, слід замислюватися ще й над своїми вчинками і діяти, відштовхуючись від істини. Покладаючись на щось одне, хорошою людиною не будеш, розумієш?
– Як ти могла б урятувати того коника? – запитав тато. – Якщо справді вважаєш, що він був таким пречудовим, як ти сказала.
Я думала про це. І страшенно шкодувала.
– Можна було б нести його двома руками, – відповіла я і стисла долоні разом. – Бігти трохи повільніше чи просто йти. Можна було б повернутися додому й відвести вас до канави, щоб ви його побачили.
– Або, – мовила мама, – ти могла б і далі жити своїм життям та взагалі не чіпати його.
Її порада мене ошелешила. Як тоді хтось іще дізнався б про коника, якби я не мала доказу? Проте я не просила їх прояснити. Лапка на підвіконні до того часу вже побуріла й засохла, та й мені набридло говорити про цього коника, оплакуючи його кончину. Зрештою лапка зникла з підвіконня – її змели та викинули разом з рештою речей у нашому домі, які віджили своє.
Я дивлюся на лист Вільяма і, схоже, починаю усвідомлювати відповідь. Байдуже, що в мене не було б доказів існування коника. Якби мої наміри та вчинки завжди збігалися, мені ніколи не знадобилися б підтвердження. Батьки намагалися навчити мене, що в такому світі, як цей, є тільки я та моє слово.
Мене накриває непереборна туга за всім, що я втратила. Батьки ніколи не були мені лише батьками. Вони також були людьми, які працювали задля того, у що вірили. Вони вірили в мене, тож гарували, щоб дати мені хороше виховання. Вірили в родину, тому створили для нас усіх люблячий дім. А ще вони так вірили в людську порядність, що це коштувало їм життя. Їхні наміри та вчинки завжди були єдиним цілим. Це й робило їх хорошими людьми. І саме цього вони намагалися навчити мене.
– Вибирайся звідти, – голос Лінь Дайю лунає з місця, яке здається мені знайомим. – Не стій, ми повинні йти далі!
Її голос – мотузка, що обвиває мене за талію. Я дозволяю йому витягти мене назад, крізь час, землю й океан, аж доки знову опиняюсь у своєму ліжку, у комірчині, у крамниці.
Мої батьки мертві. Я більше ніколи в житті їх не побачу. Мої батьки мертві.
Вона зароджується в животі – глибока скорбота, яка шириться по всьому тілу. Це скеля, яку неможливо зрушити, сонце, яке заходить востаннє, вітер, що ніколи не вщухне. Я сумую за ними. Я люблю їх. Я не набулася з ними. Я намагаюся заплющити очі, забути картини останніх хвилин їхнього життя й натомість уявити їх поруч зі мною, відчути їхнє тепло та розмірене дихання. Я ладна на все, щоб тільки їх повернути. Знову почути, як мама вимовляє моє ім’я, і знати, що це за будь-яких обставин захистить мене від будь-чого.
У темряві я згортаюся калачиком і притискаю листа до грудей. І дозволяю собі заплакати. Лінь Дайю плаче разом зі мною, вона схлипує так, ніби задихається. Ми обоє знаємо це почуття. Нам обом однаково погано.
* * *
– Щось ти сьогодні якийсь блідий, – уранці каже мені Нам. – Захворів?
– Ні, – відповідаю я. – Просто погано спав.
Нам дозволяє мені взяти вихідний.
– З’їж трохи мускусної дині, щоб охолодити тіло, – радить він і притискає долоню до мого палаючого чола.
Далі я дивлюся, як він наводить лад на полиці з йодними настоянками за прилавком. Я відчуваю до нього глибоку прихильність. Ось вона, людина, яка просто намагається робити все, що може. Як і всі ми.
21
– А чому ти не вивчаєш карти? – запитує Лінь Дайю. – Чому не зібрала речі в поїздку? Ми ж вирушаємо завтра в Бойсе, так? Так?
Я не знаю, що відповісти.
– Ти обіцяла, – благає Лінь Дайю.
– Так, – кажу я, тільки б вона замовкла.
* * *
Колись, скрючена в бочці з вугіллям і просочена власною сечею, я уявляла, як візьму реванш над Джаспером. Тільки тоді я була юною й не знала цього слова. Але в перервах між нічними жахіттями та пробудженнями, коли моє чоло впиралось у стінку бочки і я була здатною заплющити очі, то уявляла майбутнє, в якому ми з Джаспером знову зустрінемося. Але я була б уже сильнішою, могутнішою і впевненішою в собі. Я стала б точним утіленням найбільш істинного та виразного каліграфічного витвору, який будь-коли існував. Навіть вітер не зміг би збити мене з ніг. А Джаспер був би маленьким і зморщеним. Я обрушила б на нього свою помсту. Нафарширувала б його тіло дохлою гнилою рибою. Запхала б у бочку і скотила б із пагорба в океан.
У цій фантазії я завжди виходила переможницею. Мабуть, тому й небезпечно жити у фантазіях. Адже весь цей час я не готувалася до правди: у дійсності ми з Джаспером більше ніколи не зустрінемося.
Він мертвий, а я ні. Він – мертвий, а я ні. Мертвий. А я – ні.
Має настати полегшення, свобода. Тріумфальне задоволення від усвідомлення, що Джаспера спіткала така сама кончина, на яку він відправив багато дівчат. Я чекаю, готова вдихнути величезний, безмежний ковток повітря, якого прагнула всі ці роки. Але нічого не стається. Натомість це перетворюється просто на звістку про ще одну смерть, про ще одне життя, яке згасло через мене. Я його не оплакую. А лише ту себе, яка мала б зіткнутися з ним.
Чого мені віднині боятися, коли загроза Джаспера зникла? Хто така Дайю без свого супостата? Ким я буду тепер, коли вільна бути ким завгодно?
* * *
Остання звістка у Вільямовому листі стала для мене ще однією несподіванкою: мадам Лі більше не завідує борделем. Її місце зайняла Перл.
Перл. Крихітне дівча, яке ридало в бричці того дня, коли нас обох забрали з барака. Здавалося, вона ніколи не припиняла рюмсати. І ця дівчина – жінка – тепер керує борделем?
А ще новина про те, що Сваллов вигнали. Весь цей час я думала, що вона, віддана дівчина мадам Лі, стане її наступницею. Я пам’ятаю її голос, слова, які вона сказала під час нашої останньої розмови: «Принаймні тут від мене як від мадам буде більше користі. Якщо я залишуся, то зможу зробити для цих дівчат більше, ніж якщо втечу». Я розлютилася на неї. Не розуміла її слів. Щонайменше не так, як розумію їх тепер, коли все це знаю. Як мадам вона могла зробити значно більше. Що ж вона планувала?
– Ти знаєш, – каже Лінь Дайю. – Завжди знала. Просто тобі було надто боляче це усвідомлювати. Я не звинувачую тебе, бо відчувала те саме.
Так, я знала. Сваллов, яка завжди намагалася захистити нас від найгірших чоловіків; яка впускала їхні тіла у своє, щоб цього не доводилося робити нам. Вона хотіла б лишитися й отримати владу мадам, щоб знищити бордель зсередини. Замість утікати від своєї долі, як я, вона вирішила зустрітися з нею.
– Але вона не стала мадам, – нагадує мені Лінь Дайю. – Чому?
Вона мала слушність. Щось змусило мадам Лі відвернутися від Сваллов. Що сталося?
– Пташка у дзьобі квітку тримає, – декламує рядок Лінь Дайю. – Більше вона не заспіває.
* * *
Вочевидь, за мою свободу Сваллов заплатила власною. Своєю втечею тієї ночі я заодно підтвердила її причетність – що вона справді знала про мої плани. Усі ті дні, що я довіряла їй свої секрети, коли ми працювали у пральні, усі ті легкі усмішки та теплі переглядування – хіба мадам Лі могла не помітити нашої дружби в місці, де дружбі не вижити? Сваллов, яка з іншими могла максимум перекинутися кількома словами. Вона довірилася мені, а я передала її прямісінько в руки мадам Лі. Між моїми намірами та вчинками була прірва. Я завжди буду тією дівчинкою, яка відриває коникам лапки.
Пригадую, як колись двічі писала ім’я Сваллов, гадаючи, наче щоразу робила це правильно. Але в обох випадках помилялася. Хай як я його писала, мені так і не вдалося її зрозуміти. Та ще важливіше те, що я не змогла побачити власних слабкостей.
Чи зможу я колись бути такою ж цілісною? Чи зможу колись назвати себе єдиною? Мені вже місяцями не вдавався жоден путящий ієрогліф. Мабуть, я цього не гідна.
До списку втраченого додаю ще й себе.
