Текст книги "Чотири скарби неба"

Автор книги: Дженні Джан

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 21 страниц)

6

І я почала. Розмахувала довгою березовою гілкою, ніби викликала з-під землі якихось духів, і обводила ієрогліфи на бруківці внутрішнього дворика. Комічно. Уявляю, на що це було схожим збоку: дівчакувате хлоп’я чи то хлопчакувате дівча грається в каліграфію та думає, що може бути сміливим. Гілка недоладно стирчала в руці, рухи були незграбними. Після уроків учні почали розходитися по домівках, і я не встигла приховати те, чим займалася. Вони побачили, як я шкребу гілкою бруківку, й розреготалися, тикаючи пальцями на палицю, що незграбно звисала в моїй невмілій руці. Я викинула гілку й побігла до школи в пошуках мітли, кусаючи губу від злості на себе.

Ще кілька місяців тому та, колишня Дайю, з бабусею поруч і власним теплим ліжком полишила б мрію опанувати каліграфію. Вона ніколи не зрозуміла б, навіщо так старатися над чимось, якщо з тебе глузують. Але зі мною щось коїлося. Ще відколи бабуся відправила мене на возі у Джифу. Я страшенно жадала того, що може дати краснопис. А оскільки мені ніколи не судилося стати дружиною якогось містянина, я розуміла, що саме каліграфія – мій квиток у майбутнє. Буде нелегко. Проте, як казав майстер Ван, треба тренуватися.

Мої перші дні у Джифу підготували мене до цього моменту. Кожен хазяїн крамниці, який відвернувся від мене, кожен гидливий погляд, який я гордовито витримувала на собі, ставав кинутим у мене каменем, аж поки зрештою я назбирала вдосталь каміння, щоби звести навколо себе фортецю. «Нехай глузують, – думала я тієї ночі. – Навколо мене фортеця. Непробивна».

Коли я наступного дня завершила всі справи, то знову вийшла у дворик із березовою гілкою в руці. День був прохолоднішим, ніж зазвичай, але вікна залишили відчиненими. Крізь них линув голос майстра Вана. Він огортав мене та скеровував мою руку в повітрі.

– Придивіться, – мовив він. – Каліграфія чимало розповість про вас. З єдиного погляду на ваше письмо я здатен визначити ваші емоції та настрій. Оцінити дисциплінованість і впізнати ваш стиль. Почерк може розкрити багато таємниць, про які ви дізнаєтеся, коли настане час.

Я ловила кожне його слово. Для мене це були дорогоцінні знання, моя дорога у світ.

Освіти я не мала, але під опікою майстра Вана відчувала, що стаю тією, ким хотіла б бути. Сильною і шляхетною, як тато, доброю і вправною, як мама, турботливою і розсудливою, як бабуся. «Якби я стала такою, – думала тоді, – то принаймні змогла б залишатися поруч з ними, навіть коли їх не було. І жодна з цих рис ніяк не стосується Лінь Дайю чи її історії».

Настав день, коли мені більше не треба було обводити кам’яні плитки, щоб писати. Натомість я зводила погляд угору й уявляла, як переді мною постають ієрогліфи – масивні, мускулисті та прямі, як у класі майстра Вана. Я розсікала рукою повітря, аж доки ієрогліфи не заполоняли неба. Вони манили мене заволодіти ними, виліпити їх з нічого. А може, з самої себе.

* * *

Окрім підмітання сходів на вулиці, моя щоденна робота розширилася до прибирання класу після того, як учні розходилися по домівках. Я безшумно рухалася приміщенням і постійно боялася розмазати ще вологе чорнило на підвішених у повітрі аркушах. З мітлою в руках обходила дванадцять парт, прикута поглядом до ієрогліфів, які залишили учні. Тоді я вже знала назви та призначення всього приладдя: пензлик, папір, прес-пап’є, промокальний килимок, чорнило, суха туш, чорнильний камінь, печатка, штемпельна мастика.

«Хороший пензлик має бути гнучким, – часто повторював майстер Ван. – Здатним єдиним помахом створити безліч смислів – вухо, кіготь чи гору. Що м’якший пензлик, то більше можливостей і варіацій він дає в мазках».

У класі майстра Вана були пензлі всіх розмірів. Деякі з них завбільшки зі швабри. Їхні товсті, затуплені головки м’якли, коли їх занурювали в чорнильниці, які інколи були розміром з відра. Інші пензлики були тоншими за палець. Їхні волоски злипалися разом у гострий кінець. Мені подобалося, що не існувало єдиного правильного рішення, який пензлик використовувати. «Питання не в пензлі, – казав своїм учням майстер Ван. – Усе залежить від паперу».

Папір, третій скарб робочого кабінету, теж мав багато різновидів. Один – виготовлений з соломи або трави, інший – з бамбука чи навіть коноплі. Майстер Ван віддав перевагу одношаровому сюаньському паперу, на якому чорнило швидко розтікалося. І ось чому. Щоб стати майстром, каліграф має вміти вправлятися навіть з найделікатнішими матеріями.

* * *

Якось увечері я помітила, що один учень неправильно написав ієрогліф 永, який означає «вічний». Замість того, щоб почати мазок згори й вести пензлем донизу, він написав його знизу вгору. Усе було догори дриґом, обтяжене донизу. Не встигла я схаменутися, як уже сиділа на колінах на подушці перед партою з пензликом учня в руках. Його ручка була з бамбука, а голова – з якогось волосся. Одного разу майстер Ван сказав своїм учням, що коли ті стануть дорослими, то можуть зробити пензлик з волосся своєї новонародженої дитини. Це було б найбільшою честю.

Звідки в мене взялася така самовпевненість? Я вмочила кінчик пензля в невеличку краплю чорнила, що залишилася на чорнильному камені після сьогоднішніх уроків. Закреслила ієрогліф учня й написала поруч новий – волочила рукою над аркушем, вражена вагою пензля. Писати справжнім пензлем не так, як березовою гілкою, – треба брати до уваги ще безліч речей. Наприклад, рух ворсу й мінливість чорнила. Помітно кожну мітку, кожну помилку. Я звикла просто рухати зап’ястям і уявляти, що результат був ідеальним. А тепер, коли тримала в руках живий, пульсуючий пензель, то бачила, що мені ще багато чого треба навчитися. Але водночас відчувала, як різні частини моєї сутності плавно стають на свої місця, ніби я щойно розкрила про себе якусь надзвичайну таємницю.

Коли я завершила, то відкинулася назад і втупилася поглядом в ієрогліф. Результат був далеким від ідеалу, проте досить разючим: свіже чорнило вдихало й видихало папір навколо нього. «На папері китайське чорнило триматиметься віками й не вицвітатиме, – казав майстер Ван своїм учням. – Коли вас полонить якийсь надзвичайно захопливий сувій, коли здається, що мазки проткнуть вас і спустять усю кров, пам’ятайте, що кожен ієрогліф таїть у собі безліч історій і що перед вашими очима – не одне минуле століття».

У захваті я почала вимальовувати ієрогліфи, які зустрічала на кам’яних плитках у дворику, аж доки заповнила весь аркуш. Тільки коли оркестр цвіркунів затяг свої вібрації, я згадала, що ще не доробила роботу.

Наступного дня з вікна долинув голос майстра Вана.

– Хто це написав? – запитав він учня, на аркуші якого я малювала. Учень наполягав, що ієрогліфи були його, але майстер Ван назвав його брехуном.

– Ти гордий і егоїстичний, Дзя Дженю, – сказав майстер Ван. – І твій почерк завжди це відбиватиме. Тож я більше не можу називати тебе своїм учнем.

Я й далі підмітала надворі, затамувавши подих.

Пізніше опальний учень на ім’я Дзя Джень знайшов мене у внутрішньому дворику. Він був не першим, кого вигнали, – майстер Ван не терпів тих, хто порушував правила його школи, і зрештою кількість учнів скоротилася до шести. Без Дзя Дженя тепер їх стало п’ятеро.

– Я знаю, що це ти, – вигукнув він, повалив мене на землю й почав бити ногами. – Ніхто не кинеться тебе рятувати. Ніхто не сумуватиме за тобою, бо в тебе нікого немає.

Він не переставав мене лупцювати. Я скрутилася й не розуміла, чи моє обличчя було мокрим від сліз, чи від крові.

У такому положенні пізніше й знайшов мене майстер Ван, коли вже настала ніч, а в класі залишилося неприбрано.

– Ти непогано пишеш, – сказав він, допомагаючи мені сісти, – але це треба робити, дослухаючись до свого серця. Подивись, як вигинається зграя бакланів у небі. Простеж, як палає листок. Запам’ятай, як розвіваються на вітрі розпущені дівочі коси. Це і є каліграфія.

Відтоді вечорами я не лише підмітала клас. Я вчилася. Коли денні заняття завершувалися, майстер Ван залишався на своєму місці в передній частині кімнати, а я слухала, зачарована запахом чорнила та мокрого паперу, і повторювала рукою за ним, коли він водив пальцями в повітрі.

Я дізналася, що сила каліграфа починається з того, як він орудує пензлем. Що кожен надалі зроблений вибір, наприклад, вологість чорнила, сила натиску пензля на папір або швидкість оберту руки, наповнює мазки енергією та формує їхній остаточний вигляд.

– Це зветься наміром, – сказав майстер Ван. – Ідеєю.

Коли він вів урок, то дивився не на мене, а наді мною, наче розмовляв з тією, ким я колись стану. Навколо нас на нічному вітерці колихалися гобелени з ієрогліфами. Ці рукописи, написані руками його вчителів і відомих каліграфів, він збирав роками.

– Усі каліграфи, усі митці починають однаково, – сказав він. – Вони беруться створювати мистецтво. Проте саме цей намір перетворює мистецтво радше на роботу, ніж на творчість. Ти маєш вчитися творити без кінцевої мети чи плану, покладаючись лише на власну дисциплінованість, навички та позитивний внутрішній стан. Мало які каліграфи досягають такого рівня. Ось що означає слідувати за покликом серця.

Дітей він не мав. Я нічого не знала про його родину. Тож ми ідеально підходили одне одному. Увечері, коли він читав і готувався до завтрашнього уроку, я сиділа на ліжку й тренувалася писати ієрогліфи на долоні.

– Коли вправно оволодієш каліграфією, – сказав він мені, – тобі може випасти шанс стати писарем у високопосадовців. Твоя робота прославить тебе, Фене, хлопче з умілими руками.

З кожним уроком я ставала впевненішою. Бо більше не була просто Феном, хлопчиком без минулого й майбутнього. Скільки ієрогліфів я вже вивчила – тисячу, дві? Бабуся відправила мене в Джифу, щоб вижити, але тепер я мріяла про більше. Я хотіла стати вчителем, як майстер Ван. Прагнула, щоб світ побачив, що я можу створити. «Це твої очі й пальці, мамо, – думала я, коли проводила пензлем по аркушу. – Це твоє терпіння й сила духу, тату. А це шанс вижити, який подарувала мені ти, бабусю».

– Твоя кінцева мета, – підсумовував свій урок майстер Ван, – досягти такого стану свободи, у якому ти й митець, яким можеш бути, стануть єдиним цілим. Це те, що ми називаємо цілісністю, коли ти нарешті возз’єднуєшся сам із собою.

– Так, майстре Ван, – зазвичай відповідала я, перш ніж занурити пензлик у чорнило та почати все спочатку.

Я ніколи нічого не розпитувала, а лише всотувала його слова, дозволяючи їм нести мене крізь дні. Він не платив мені за роботу, крім як своїми уроками, а я ніколи й не просила. Проте іноді, коли ієрогліф вдавався особливо добре, він підсовував мені срібняка. Я заощаджувала як могла, уявляючи, як у майбутньому стану майстром у власній школі каліграфії й купуватиму тільки найкраще приладдя для своїх учнів. І нагородою за те, що я слідувала за покликом серця, здавалося, був ієрогліф за ієрогліфом.

Однак я мала б розуміти, що довго так не триватиме.

7

Тепер я знаю точно: мене отруїли.

* * *

Я прокидаюся ледь чутно. Сон кружляє біля моїх вух, а мозок ще намагається пробратись у реальний світ. Не пригадую ні як заснула, ні що мені снилося.

Тіло важке. Такої ваги я ще ніколи не відчувала. Коли жила в рибальському селі, то завжди була легкою і жвавою, носилася від океану до полів і до парадних сходів нашого дому. На вулицях Джифу я швидко пристосовувалася й навчилась виживати. А зараз моє горло обволокло якимось клеєм і ним же приклеїло тіло до місця, де я лежу. Я заплющую повіки й повільно проводжу очима з кутка в куток, примушуючи їх зосередитися. У голові пульсує кров, відбивається в моїх долонях і ступнях.

Я намагаюся сісти.

Насамперед помічаю, що лежу на настилі в якійсь кімнаті.

До того ж тут темно. Я можу розрізнити обриси предметів і набитого соломою матраца під собою, але не більше. У темряві кімната здається нескінченною. Я обмацую своє тіло й шукаю те, чого не бачу: сорочку, штани, шкарпетки, взуття. Нічого не болить, лише голова. Нібито все на своєму місці, хоча не зовсім на місці.

Що я пам’ятаю? Я завершую свої щоденні справи і, як зазвичай, іду прогулятися від школи майстра Вана до Біч-роуд. Рибний ринок, торговка. Вона розмахує руками. Коло з рибалок, налаштованих на бійку. Неочікувана тяжкість на моєму плечі. Чоловік у дивному вбранні дивиться на мене згори вниз. Коротке волосся. Сонячне світло. Два жовті зуби. Обіцянка нагодувати. Ми йдемо. Ідемо. Ідемо.

Притискаю пальці до скронь. Ні набряків, ані болю. Що ще пригадую? Будинки, повз які ми йшли: церква, кілька ресторанів, аптека, м’ясний ринок. Різкий запах океану. Була ще розмова, не пригадую тільки про що. Перед кожним спогадом дим і тінь. Єдине, що точно запам’ятала, то це обличчя чоловіка, його високе чоло й гостре підборіддя. І божественну вабливість.

Перш ніж я встигаю ще щось згадати, отрута знову накриває мене пінистою рожевою хвилею. Я падаю назад на підлогу, в очах розпливається.

* * *

Коли я прокидаюся вдруге, наді мною щось витає. Я різко хапаю повітря, у грудях стискається. Це ж той моргун – він прийшов мене вбити.

Він не каже ні слова, лише нахиляється, хапає мене за сорочку й підіймає. На якусь моторошну мить я уявляю, як він кидає мене в бездонну яму, що нібито таїться десь посеред цієї кімнати, та потім моя спина торкається чогось холодного й твердого. Безсила та млява, я притуляюся до стіни.

– Дихай, – каже моргун.

Я намагаюся. Два вдихи, один видих. Заплющую очі й уявляю бабусю, яка відраховує ритм, опустивши руки на мої коліна. «Два вдихи, один видих, Дайю. Повторюй».

– Де я? – вимогливо питаю. Голос охрип.

Він не відповідає. Я чую шелест, потім тріск. Нарешті бачу кімнату. Це не підземелля, як я собі уявляла, а звичайна кімната, дуже схожа на ту, що була в мене вдома. Я бачу стіл, стілець, бачу внизу свої ноги, бачу двері. Наді мною – квадратне вікно під стелею, зафарбоване й заклеєне зверху газетами. Кімната не маленька, але здається, що вона невпинно звужується, підлаштовує свої розміри до нас із моргуном. Ми – єдине, що має значення.

Моргун опускається на коліна з ліхтарем у руці. Він – не божество, яке набуло подоби дракона, потім духа-хранителя, а затим людини та прийшло мене врятувати. У світлі ліхтаря здавалося, що його обличчя у вогні.

– Я хочу додому, – кажу йому.

– Як тебе звати? – питає він, ігноруючи мою вимогу. Його голос, раніше добрий і лагідний, тепер звучить загрозливо.

– Як тебе звати? – знову питає він.

Я мовчу.

Він б’є мене тильною стороною долоні. Кісточки його пальців ударяються об мою щоку зі звуком, схожим на тріск ікри.

– Фен, – шепочу я й наказую собі не плакати.

– Добре, – усміхається він. – Скільки тобі років, Фене?

Я побоююся того, що він зі мною зробить, коли почує мою відповідь.

– Вважатимемо, що тобі чотирнадцять, – відказує він у відповідь на моє мовчання. Мерехтить світло ліхтаря. – Сирітко Фене, тобі чотирнадцять. І так буде завжди.

Він випростався й тепер дивиться на мене згори вниз.

– Відпустіть мене додому, – кажу. Мені здається, що якщо я сильно його благатиму, він знову перетвориться на добродія, який урятував мене на рибному ринку.

Але цього не стається. Натомість він прикладає палець до губ і задкує. З кожним кроком світло від ліхтаря тускніє й кімната навколо мене повільно зникає. Коли він опиняється біля дверей, я вже бачу тільки тьмяну жовту сферу.

– Будь ласка, – закликаю я, хоча й гадки не маю, що буде потім, але знаю, що буде гірше. Повторюю ще раз:

– Я хочу додому.

Жовта сфера здригається.

– Сирітко Фене, – промовляє він, – нам доведеться пройти довгий шлях, перш ніж ми повернемося додому.

8

Ієрогліф для позначення чорного кольору 黑 складається зі слів «рот», «вогонь» і «земля». Слово «рот» сидить зверху на «землі». Верхній кінець «землі» розсікає «рот» навпіл. І під ними обома – «вогонь».

Але рот рожевий. Земля коричнева. А вогонь – яскравий. Коли я дізналася про цей ієрогліф, то не могла збагнути, як ці три речі утворили чорний колір.

– Якщо не зрозумієш, – сказав мені майстер Ван, – то ніколи не зможеш написати це слово правильно.

Коли моргун пішов, то забрав із собою світло. Схоже, я нарешті збагнула, чому ці три речі об’єдналися, щоб створити чорний колір.

Сидячи у чорній пітьмі, я уявляю себе всередині роззявленого рота за один подих від падіння в пекельне полум’я землі. Проводжу в пітьмі пальцем, і хоча не бачу його, певна, що цього разу нарешті написала слово правильно.

Чорнота. Стан, коли час зникає і разом з ним щось завмирає. Стан самотності.

* * *

Я силуюся згадати, скільки часу минуло, відколи мене викрали. Був полудень. Зараз, мабуть, уже ніч. Я навіть не впевнена, що це досі той самий день, та сама ніч.

У темряві притискаю коліна до грудей, узявшись за лікті. Якщо дозволю страху взяти гору, то ніколи не знайду дороги назад. «Думай про щось реальне, – кажу собі. – Хапайся за нього й не відпускай».

Червоний будинок з арахісовим дахом. Внутрішній дворик з фонтаном, на городі росте кріп. Збудженими голосами учні вигукують відповіді. Майстер Ван розповідає про техніку «порожньої долоні». Майстер Ван, мій справжній рятівник.

Я заплющую очі й прошу, щоб він зайшов у цю кімнату. Благаю, щоб забрав мене звідси. Що він подумає, коли я вранці не з’явлюся? Хвилюватиметься? Чи він знав, що зрештою цим усе й мало скінчитися – загадковий хлопець із вулиці, мабуть, повернувся до свого звичного життя, став злодюжкою або й помер. І що з того? Школа й далі житиме своїм життям. «У каліграфії, як і в житті, мазків не виправляють, – часто повторював майстер Ван. – Треба змиритися: що зроблено, те зроблено».

* * *

Старші дівчата з рибальського села часто розповідали одну історію: ще задовго до приїзду моїх батьків там жила молода дівчина на ім’я Бай Хе. Вона була дочкою зварювальника й мала шкіру, схожу на скло.

При денному світлі здавалося, що шкіра Бай Хе всотувала сонце. Уночі вона затьмарювала місяць. Коли дівчина всміхалася, на верхівках її вилиць мереживом сяяло світло. Звідки в дочки зварювальника така шкіра? Але Бай Хе була винятком. Вона була благословенна чимось непорочним. «На лиці цієї дівчини сяють зорі», – казали сусіди.

Коли Бай Хе виповнилося дванадцять, високопоставлені чоловіки з міста стали часто навідуватись у дім її батьків. Чутки про особливу дівчину зі скляною шкірою розлетілися далеко, й усі хотіли побачити її на власні очі. Дівчата з села юрбилися за вікнами та вгрузали черевиками в багно, щоб розгледіти женихів. Вони знали сільських хлопців з брудними ротами, знали власних батьків із загрубілими долонями. Але ще ніколи не бачили таких поважних чоловіків.

Гості з міста один за одним заходили в дім Бай Хе, ступаючи з неприкритою впевненістю. Кожен крок рішучий, кожен рух промовляв: «Я нічого не боюся». Цю впевненість у собі їм давали комфорт, гроші та красиве життя.

Під час цих візитів Бай Хе заходила у вітальню з вуаллю на обличчі. Гості з міста застигали в очікуванні, склавши на коліна руки з білими кісточками. «Шкіра нашої доньки унікальна, – казали батьки, звертаючись до присутніх у кімнаті. – Ви ще ніколи не бачили нічого подібного. Без сумніву, така шкіра – дар вищих сил». Вони вставляли речення за реченням між гостями та Бай Хе, аж доки не починало здаватися, що вуаль уже ніколи не підіймуть. Надворі нетерпляче скиглили сусідські дівчата, вчепившись руками в підвіконня. Кого ж вибере Бай Хе? Яке воно, справжнє кохання?

Тоді балачки нарешті припинялися. Бай Хе підіймала свою вуаль і показувала під нею скляне обличчя. З-за вікон заздрісно витріщалися дівчата. У кімнаті зависала тиша – чоловіки впивалися вродою Бай Хе. Навіть перли з океану не могли зрівнятися красою з її обличчям.

Усі дівчата в селі знали, що на неї чекає майбутнє, яке жодній з них узагалі не світить. Поруч з нею їхня шкіра була тьмяною та плямистою. Їм довелося б вимолювати ласки в долі. А Бай Хе могла завжди отримати все, поманивши пальцем. Після побаченого деякі дівчата обіцяли собі їсти тільки білий рис. Інші намірялися вирвати волосину з голови Бай Хе. Усі вони вірили, що має бути якийсь спосіб украсти магію, яка живе в її тілі.

Одного ранку село прокинулося від ґвалту. Батьки Бай Хе бігали від дверей до дверей у несамовитій істериці. «Нашу Бай Хе викрали! – кричали вони. – Хтось забрав її посеред ночі!».

Селяни не відгукнулися. «Подумаєш, зникла дівчина зі скляною шкірою! І що тепер? Коли впускаєш у свій дім стількох чоловіків – жди неприємностей», – казали вони.

«Може, це розплата за її скляну шкіру», – міркували інші. Вони зачиняли двері й затуляли ковдрами вікна, щоб заглушити звуки горя батьків дівчини. «Не будьте, як Бай Хе, —застерігали вони своїх дочок. – Не намагайтеся стати красивими. Бачите, чим це закінчується?».

Історію про Бай Хе придумали, щоб налякати дівчат у нашому селі. Я це розумію. Та водночас я раділа, що так мало на неї схожа. Моя голова скидалася на яйце, а по очах здавалося, наче я постійно втомлена чи плачу. На обличчі часто з’являлася зажура. «Твоя серйозність, – повторювала мені бабуся, – підкреслює кожен твій крок».

Краще бути похмурим хлопчиськом, ніж дівчиною зі скляною шкірою. Бай Хе викрали, бо вона надто виділялася. Зі мною такого ніколи не станеться.

Сталося.

На мене знову хвилею накочує той давній щем від спогадів про рибальське село, наш будиночок на три прольоти і зрештою – про батьків. Моторошна тиша їхньої порожньої спальні. Німий ткацький верстат. Тієї миті біль утрати так глибоко в мене врізався, що ніщо, навіть 36 501 камінь не міг би залатати цю прірву. Чому ви пішли? Чому не забрали мене з собою? Невже так легко мене покинули? Повз мене, немов у вогні, проносяться ієрогліфи: «обман», «зрада», «відмова». І нарешті «сором». За цей гнів, за докори. За те, що треба все пробачити. Хай що змусило їх піти, вони не були в цьому винними. Я мушу в це вірити. Мушу триматися за це, бо інакше ніколи не позбудуся свого відчаю.

Повертаються відголоски отрути, і я притискаюся спиною до холодної стіни. Чорнота. Так туга пропалює дірку в грудях.

* * *

Я знову прокидаюся й відчуваю, що поруч у темряві щось є. Упевнена в цьому. Щось шурхає кімнатою, ковзає вгору-вниз стінами, сочиться земляною підлогою. Я хочу підвестися й роззирнутись, але моє тіло – як дошка, важке й задубіле.

«Кліпай», – наказую собі.

«Тепер підійми руку».

Але рука не слухається.

Хай що це, воно наближається. Я відчуваю, як його дихання розтікається по моєму тілу, а від пальців ніг аж до пупа шириться якесь поколювання. Тепер істота вже наді мною, розглядає та зловтішається, що я не можу дати відсіч. Я дивлюся на неї у відповідь. Темрява пливе перед очима й надає цій істоті сили.

– Ворушися! – хочу викрикнути я. Але крик застигає всередині, як і все моє тіло.

Я переконую себе, що мені це ввижається. Пітьма звела мене з розуму. Отрута робить своє. Однак водночас я відчуваю, що хай що це таке, воно переслідує мене вже дуже давно.

– Лінь Дайю? – питаю я в темряву.

І хоча ніхто не відповідає, я знаю, що не помилилася.