Текст книги "Чотири скарби неба"

Автор книги: Дженні Джан

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 21 страниц)

9

Уранішнє сонце проникає в кімнату через заклеєне газетами вікно. На якусь теплу мить мені здається, що я у своїй старій дитячій, а батьки з бабусею вже прокинулися й чекають, коли я приєднаюся до них снідати. Щастя, справжнє щастя. Руки тягнуться вхопитись за цю радість. Усе це було нічним жахіттям. Я в безпеці. Удома.

Розплющую очі. Кімната розвиднюється. Стіл і стілець досі на місці, набитий соломою матрац, земляна підлога, така ж холодна й невблаганна. Моя радість випаровується. Я разом з рештою начиння досі тут.

Відчиняються двері, рука проштовхує тацю. «Заждіть!» – вигукую я. Двері зачиняються, перш ніж я встигаю вимовити ще щось. Підповзаю до таці й дивлюся в миску з кашею. Спорожняю її одним швидким ковтком. Відповзаю назад до настилу, шлунок досі порожній.

Двері відчиняються, і та сама рука забирає тацю. Я відкриваю рота, але не встигаю крикнути знову, як у кімнату заходить жінка. У неї в руках ціпок і торба. Волосся як біле сіно. Крик завмирає в моєму горлі. «Хай де я є, не все так погано, якщо тут теж є бабуся», – думаю собі.

Я очікую від неї ласки й тепла, але нічого такого не отримаю. Натомість її білясті очі дивляться повз мене, і я розумію, що важу для неї не більше, ніж собака. «Я прийшла навчити тебе англійської», – холодно каже вона. Потім вказує ціпком на стілець, і я розумію, що маю сісти.

Вона дістає з торби книжку та кладе її на стіл. Усередині надруковано незнайомі мені символи – одні кутасті, інші круглі й товсті. Жінка їх озвучує – пізніше я дізналася, що вони називаються літерами, – усі тоненькі, як голки.

– Тепер ти, – каже вона, здійнявши ціпок над моєю головою.

– Ей, – намагаюся я. – Бі. Сі. Ді. І. – Мій голос тремтить.

Жінка наказує повторити ще раз. Я видаю звуки та стежу, як її ціпок опускається з кожною літерою. Еф. Джі. Ейч. Ай. Ми в одному ритмі – ціпок і я.

Вона йде геть через багато годин, коли ніч уже забарвлює кімнату у фіолетово-сірий колір. Я згортаюсь у клубок, а звуки в голові стукаються один об одного.

Там, у непроглядній пітьмі, чекає Лінь Дайю, спостерігаючи за мною.

* * *

– Що ти знаєш про англійську мову? – питає стара.

– Нею розмовляють за пів світу звідси, – кажу я їй та уявляю собі кораблі, дим і гострі білі обличчя з волоссям відтінків осіннього листя.

– Англійський алфавіт обмежений, – веде вона далі. – Двадцять шість літер, кожна має свою чітку форму та власний набір правил. Думай про них як про дорослих. Як про вже сформованих. Поєднуй їх у певній послідовності, щоб створити конкретне слово.

«Має бути легко», – думаю я.

І ось перша перепона: звук. Літери звучать не так, як слова, які вони утворюють. До того ж є безліч комбінацій, на які треба зважати. Кожна така комбінація породжує інший звук та інший зміст. Англійський алфавіт обмежений, але його варіації нескінченні й непідвладні логіці.

– V: опусти два передні зуби на нижню губу та дмухни.

– Th: засунь язик між зубами і продзижчи.

– Tr: стисни зуби й дихни.

– Dr: зроби те саме, але простогни.

– St: просичи й різко спинися.

– Pl: повтори, як фиркає кінь.

У китайській мові важливий кожен склад, тому всі склади в реченні наголошені однаково. А в англійському реченні кожне слово й кожен звук у цьому слові мають свою ієрархію. Найважливіші звуки вимовляються енергійно, а другорядні – ніби засунуто поміж них, зменшено та приховано. Тут власна музика: кожне речення має певний ритм, кожне слово – свій метроном. Здається, що англійська мова – це питання злагодженості й хаосу.

Я уявляю, що кожне слово – це гойдалка: не знаєш, куди перехилиться. Один бік завжди буде важчим за інший. Питання в тому, як з’ясувати котрий?

Упродовж дня ми робимо лише одну перерву на обід. Щоразу та сама їжа: приготовані на пару маньтов і сушені анчоуси. Обидві страви такі тверді, що аж деруть піднебіння. Поза уроками старої для мене не існує – вона стає англійською, а англійська стає нею.

І так щодня.

– Скажіть, чи можна мені піти додому? – питаю її. – Ви знаєте, чого він від мене хоче? Чому я маю вчити англійську?

Він – це, звісно ж, моргун, якого я не бачила, відколи мене викрали. Я починаю замислюватися, чи він узагалі був, чи, може, мені це наснилося і я сама якимось дивом забрела в це місце. «Мабуть, так було завжди», – кажу собі у хвилини відчаю.

Щодня стара вдає, що не чує моїх запитань. Натомість видає звуки, а потім розповідає мені, що вони означають. Я запам’ятовую слова й у темряві вигадую їхні образи. CAT[16]16
  Cat (англ.) – кіт.


[Закрыть]: рудий і самотній. WAGON[17]17
  Wagon (англ.) – гарба, віз.


[Закрыть]: сусід Ху. WIND[18]18
  Wind (англ.) – вітер.


[Закрыть]: Фен, хлопчик, народжений вітром.

На самоті я зазвичай малюю на земляній підлозі англійські літери. Поруч з ними пишу китайські ієрогліфи, які відповідають їхнім звукам. Найбільше мене спантеличує англійська літера I. Відповідний до неї звук _aı_ у китайській мові означає «любов». Англійською слово І – це «я». Китайською ієрогліф «любов» 愛 складається з фрази «віддати своє серце». Англійською І – це незалежність, індивідуальність. Китайською «любов» – це відмова від себе заради іншого. «Як цікаво, – подумала я, – що ці два звуки-близнюки означають такі різні речі». Це відкриває для мене ще одну правду про англійську мову та людей, які її створили.

Щоб вести лік дням, вирахуваним відповідно до візитів старої, я роблю позначки на стіні. Проводжу по них пальцями та притискаюся обличчям до дерева, аж доки не впевнююся, що мітки відбиваються на моїх щоках. Якось за цим заняттям мені почулося, як щось шкребе стіну мені у відповідь, ніби по той бік робить такі самі мітки.

* * *

Коли міток стало п’ятдесят, ми почали читати та складати речення.

В англійській мові важливі множина та час. Не можна говорити про дію, не вказавши, коли вона відбулася. Усе, що відбувається, можна висловити за допомогою часів Past, Present і Future[19]19
  Past, Present і Future – минулий, теперішній і майбутній часи в англійській мові.


[Закрыть]. Це найважча частина.

– Мало сказати, що хтось щось тобі дає, – каже мені стара. – Треба зазначити, коли саме. Цю інформацію закладено в часі. Скажи: «Give. Gives. Given. Gave[20]20
  Give. Gives. Given. Gave – форми англ. дієслова to give: давати, дає, даний, дав / дала.


[Закрыть]».

– Give. Gives. Given. Gave.

Я хочу запитати її чому. Чому це так важливо в англійській мові й не має значення в китайській? Що такого дає акцентування на часі?

Китайський ієрогліф 時 для позначення слова «час» містить ієрогліф для слова «сонце», щоб відтворити чотири пори року. Майстер Ван казав мені, що в стародавньому Китаї лік часу вели відповідно до розташування сонця на небі. У цьому ієрогліфі відбито розуміння того, що час циклічний – хоч би скільки сонце сідало, воно завжди сходитиме знову.

В англійській мові слово «час» – time – складається з чотирьох літер. Скінченне поняття, створене зі скінченної кількості букв. «Мабуть, у цьому й відмінність, – думаю я. – Для тих, хто розмовляє англійською, час обмежений. Ось чому так важливо розрізняти минуле, теперішнє й майбутнє».

Збагнувши це, я усвідомлюю, що до кінця свого життя зможу ідеально писати слово «час» – обома мовами.

Так я починаю розуміти англійську.

* * *

– Ми готові, – одного дня каже мені стара.

– До чого? – питаю її. Вона не відповідає.

Коли тієї ночі стара пішла, я намацую свої мітки на стіні. Тут час має значення. То скільки його минуло?

Триста вісімдесят рисок під моїми пальцями. Триста вісімдесят днів, відколи я почала рахувати, відколи пішла на рибний ринок у пошуках смаку океану та миски локшини, якої так і не отримала. Дерева, певно, знову в листі, трава зеленіє. А море повниться водою. У школі майстра Вана буде відчинено всі вікна, щоб вивітрити запах затхлого чорнила. Скільки недоїдених яблук валяється на подвір’ї після новоприбулих учнів? Фонтан з драконами там зараз веселий і дзюркотливий.

Я схлипую й відразу прикриваю рот рукою. Звук огидний і сповнений зневіри. Минув цілий рік. Час важливий, тепер я це знаю. Наприклад, скільки треба часу, щоб забути?

10

Наступної ночі в мою кімнату приходить моргун.

– Як справи, племінничку? – питає. Він запалює ліхтар, і оранжеве світло заливає його обличчя. – Як ти знаєш, ми не бачилися триста вісімдесят один день.

Я переконала себе, що моргун завжди був якимось бридким створінням з багатьма головами й вогненним язиком. Але переді мною стоїть той самий високий, граційний незнайомець, який викрав мене на рибному ринку. З’явився тільки маленький шрам під правим оком. «Якби я зустріла його на вулиці, – ловлю себе на думці, – чи пішла б за ним знову?». Це мене лякає найбільше. Навіть зараз я не можу розгадати, на що він здатний.

Чоловік підходить ближче, опускається на коліна й підносить ліхтар до мого обличчя. Світло таке яскраве, що я відвертаюся. Він водить ліхтарем згори донизу та оцінює мій зріст.

– Ти малий, як для свого віку, – промовляє ніби й не до мене. – Помістишся там, де тісно.

Він сідає на п’яти.

– Знаєш, навіщо ми навчали тебе англійської, сирітко Фене?

Здається, знаю. Починаю здогадуватися. Але мовчу. Не хочу знову йому відкриватися.

– Віднині, – каже моргун тепер уже по-англійськи, – ти говоритимеш тільки англійською мовою.

Напруга між нами зростає. Я киваю.

– Давно ти в Америці? – питає він.

– Я ніколи не був в Америці, – відповідаю своєю новою мовою. Слова обвиваються навколо та зближують нас.

– Був, – лагідно каже він. – Ти в Америці вже п’ять років. Повтори.

– Я в Америці вже п’ять років.

Він простягає мені папір, а замість каліграфічного пензля – якийсь вузький циліндр з гострим вістрям на кінці. Я беру його в руку як пензель. Такий короткий, що рука здається великою й незграбною.

– Записуй, – каже чоловік. – Мене звати Фен. Мені чотирнадцять років. Я живу в Америці вже п’ять років. Мої батьки тримали в Нью-Йорку локшинну. Коли вони померли, я приїхав до Сан-Франциско, щоб теж працювати у крамниці з локшиною.

Я роблю так, як було наказано. Та тільки не знаю, як пишеться San Francisco. Моргун бере папір та ручку й показує. На аркуші літери схожі на довгого, вкритого лускою дракона.

– Запам’ятай це, – каже чоловік. – Відрепетируй. Викарбуй у своїй голові. Говоритимеш, якщо у нас щось піде не за планом.

– Можна мені додому? – питаю.

Він підводиться, суглоби в його колінах по черзі хрускотять.

– О, так, – відказує. – Скоро ти вже будеш удома.

– Я знаю, що я тут такий не один, – вигукую. І це не запитання, а ствердження. Дряпання в стіну, вигуки, які я чула щоразу, коли відчинялися й зачинялися двері, – все це було насправді. У світі, що існує за межами моєї кімнати, я не така вже й самотня.

Моргун обертається, виразу його обличчя не розібрати. На мить мені здається, що нарешті я його спантеличила. Та потім його рот вигинається в посмішці. Він грозить мені пальцем, а його довга тінь моторошно танцює по стінах.

– Може, є й інші, – каже він. – А може, ти геть один.

Він іде. Я кліпаю в темряві очима й намагаюся збагнути, що це все означає.

* * *

Уночі мені сниться сон. Чи, може, це спогад? До мене приходить Лінь Дайю, і я нарешті можу розгледіти її при світлі. Вона маленька, тендітна, схожа на пташку. Я тягнуся до неї. Уперше рада її бачити.

– Скажи, що мені робити, сестро, – прошу її. – Цього разу я тебе послухаю.

Вона обертається і йде від мене, її волосся розвівається на вітрі. Я біжу за нею, кричу. Але кричу англійською, хоча й усвідомлюю, що вона мене не розуміє. Я намагаюся перейти на китайську, але слова самі трансформуються в моєму роті, перш ніж я встигаю їх спинити. Я хочу спитати її, як вибратися з цієї в’язниці, як утекти від моргуна. Хочу, щоб вона допомогла мені знайти свободу, яку здобула сама. Ту, яку дає тільки смерть.

На кожен мій крок вона робить два, так ніби пришвидшується, поки я сповільнююсь.

– Лінь Дайю! – кличу я її, а в самої підкошуються ноги. – Ти відвернешся від своєї сестри?

Цієї миті вона зупиняється й повертається до мене обличчям. Я бачу Лінь Дайю, водночас схожу й не схожу на мене. Очі не карі, як у мене, а блакитні. Ніс довший. Вуста гладкі й рожеві, мов у риби. Моя Лінь Дайю розтуляє рота, але з нього не долинає ні звуку. Натомість з її ніздрів, кутиків очей і вух сочиться кров.

Хтось верещить від страху. І я розумію, що це я сама.

Прокидаюсь у вологій сорочці, яка плівкою прилипла до грудей. Моє важке дихання розтинає темряву.

– Ти тут? – шепочу. – Чому ти не хочеш мені допомогти?

У кімнаті немає нікого. Лінь Дайю мені не допоможе, як завжди. «Насправді її ніколи й не було, – кажу собі, – зате я є». Цього разу мені хотілося б помінятися з нею місцями.

11

Наступного вечора двері знову відчиняються, але цього разу так і залишаються відчиненими.

Заходять троє чоловіків. Їхні тіла згорблені та кремезні, схожі на невеликі брили. Моргун іде за ними з ліхтарем у руці.

Він каже мені підвестися. Я слухаюсь, а у стегнах хрускотять суглоби. Тепер більшість дня я сиджу, тож стояти боляче. Він простягає мені якийсь м’який, скручений клунок.

– Одягни це, – наказує.

Світло в його ліхтарі схоже на повний місяць, такий великий і важкий, що міг би впасти з неба. На мить я замислююся, що сталося б, якби я вибила цей ліхтар на землю й він розбився? Що, якби мені вдалося підпалити всю цю кімнату й себе разом з нею?

– Негайно, – каже моргун. Троє чоловіків поруч потирають руки.

Я слухаюся та знімаю з тіла мокру сорочку. Потім штани. Легко вислизаю з них і дивлюся, як вони спадають на землю.

Голісінька, я стою перед ними й дивлюся вниз на своє тіло. Давно я не бачила себе на світлі. На моїх грудях дві маленькі загати плоті, кінці яких умочені в іржу. Ребра просвічуються крізь шкіру. Маленький, м’який живіт обвисає в обрамленні гострих тазових кісток. Горбочки сідниць ледь помітні. Єдина частина мене, яка здається великою, – це ноги, ніби вони належать комусь значно більшому за мене. Проте вони такі самі, як і були. Це все решта зменшилося.

Мої руки інстинктивно пориваються прикрити найбільш інтимні частини тіла. Знову з’являється острах того, що хвилювало мене від дня мого викрадення.

Очі моргуна бігають туди-сюди.

– Треба буде пізніше тебе відгодувати, – промовляє він, а потім показує на клунок з одягом. – Тепер одягни це.

Одяг у клунку чорний і надто великий. Коли я його вдягаю, здається, що моє тіло ще більше зменшилося. Далі моргун наказує мені стати навколішки. Я слухаюсь – і мої коліна вгрузають у землю.

Один із трьох чоловіків ступає вперед із ножицями в руках. Я зіщулююся.

– Не ворушися, – попереджає він. Чоловік стає позаду мене й бере пасмо мого волосся. Засмалене від бруду, воно тепер мляво звисає аж до підборіддя. Він заносить над ним ножиці – і я чую зріз. Дивлюся вниз на підлогу й бачу там чорний жмуток. Перед очима проминає мамине обличчя. Я благаю її не дивитися.

Клац, клац, клац – орудує ножицями чоловік. Усе більше й більше чорного падає на підлогу. І з кожним пасмом мамине лице стає дедалі тьмянішим, аж доки повністю не зникає.

Закінчивши, чоловік із ножицями знову стає поруч із моргуном.

– Як тебе звати? – питає мене моргун.

– Фен, – машинально відповідаю я.

– Звідки ти?

– З Нью-Йорка.

– Де твої батьки?

– Померли.

– Чому ти тут?

– Шукаю роботу в локшинній.

– Молодець, молодець, – посміхається моргун. – Тепер, Фене, ти справді готовий.

Він киває своїм трьом супутникам, ті виходять з кімнати. Моргун чухає за шиєю, а потім озивається до мене.

– Ти колись був із чоловіком, племінничку?

«Ну ось, – думаю, – це те, чого я й боялася». Відколи моргун мене викрав, усе до цього йшло. Я бачила, як борються собаки вночі. Чула, як виють коти, наче з них живцем здирають шкіру. Якось сільський хлопчина з вабливим поглядом, син одного фермера, який вирощував яблука, ув’язався за мною біля водяного млина й поклав руку на мій живіт. Від його дотику завирувала кров.

Я уявляю, як наді мною хитається моргун. Його маслянисті очі впиваються в мої, а вусики над губою деруть мою шкіру. Його тіло неприємно тисне зверху.

– Ні, – кажу я й подумки молюся, щоб на цьому все скінчилося.

Він лукаво посміхається, ніби прочитав мої думки.

– Я не про себе, племінничку. Я про білих чоловіків. Ти знаєш, що їм подобається?

Моргун зникає, а на його місці перед моїми очима з’являється чоловік із лляним волоссям, якого я бачила біля іноземного поштового відділення у Джифу. Він тужиться і крекче. Його живіт накриває моє лоно. Я охоплена цим чоловіком, і моє тіло – вже не моє, а частина його. Я трясу головою: ні, ні, ні.

– Дізнаєшся, – каже моргун. Він проводить пальцями по лацкану свого піджака. – Тебе навчать. Білим подобається спускати гроші на таких, як ти. Вони люблять дітей. Будеш у мене найкращим? Будеш. А тепер ходи сюди, дай мені тебе роздивитися.

Я підводжуся й повільно йду до нього. У голові невпинно крутяться його слова. Білі чоловіки. Діти. Гроші. Усе це попелом сиплеться переді мною.

Зблизька він схожий на лиса. Шрам під оком міг би зійти за травинку. Без попередження він щипає мене рукою за лице. Від його дотику моє тіло завмирає. Я відчуваю, як протестує моє серце, як закипає кров.

– Будеш слухняним?

Я киваю, намагаючись не розкусити зубами запалі щоки. Він відпускає мене й дістає щось із кишені.

– Заплющ очі, – наказує.

Я відчуваю, як він натирає чимось моє обличчя та шию. Пахне дьогтем. Він обертає мене й починає натирати плечі.

– Руки, – каже.

Я повертаюся та протягую йому руки. Він розтирає цю чорну, як я тепер бачу, речовину по моїх долонях, малює нею по нігтях, втирає між пальців. Це все нагадує мені, як бабуся взимку розтирала мої руки, коли я надто довго гуляла на вулиці. Вона по черзі крутила кожну мою долоню у своїх, немов намагалася розпалити полум’я, аж доки вони обидві не ставали червоними й палаючими.

Однак це не мій дім, а цей чоловік – не моя бабуся. І не майстер Ван, який сказав, що колись мої руки мене прославлять.

Моргун опускає їх назад.

Ті троє повертаються з великою бочкою, яка сягає їм майже по пояс.

– Тепер залиш його нам, Джаспере, – каже один із них моргуну. Я дивлюся на бочку, і в моїх грудях розростається печера.

– Гадаю, ти знаєш, що робити, – промовляє моргун на ім’я Джаспер.

Я знаю. Знаю, що мені більше нічого не залишається. Між вічним ув’язненням у цій кімнаті або бочкою, яка точно принесе якісь зміни, я виберу бочку.

Підходжу до неї. Зблизька вона виявляється ще більшою, і я ледве дістаю губами до краю. Один із чоловіків опускається переді мною на коліна та зв’язує мої зап’ястя й щиколотки мотузкою. Закінчивши, він підводиться й підіймає мене під пахви своїми руками. У його руках я бовтаюся, мов ганчір’яна лялька. Він ставить мене в бочку. Я вміщаюся в ній, якщо сидіти, притиснувши коліна до грудей. Усередині запах диму й чогось горілого.

Зверху з’являється голова Джаспера, який дивиться вниз на мене.

– Не ворушися й не видавай ані звуку, – наказує він.

Знову щось тягнуть, воно цокотить.

– Опусти голову, – каже моргун. Мільйон якихось шматочків починають наповнювати бочку. Я наважуюся поглянути – маленькі грудочки вугілля, гостроконечні й схожі на льодяники. Вони засипають порожнини між моїми кінцівками, спочатку збираючись довкола моїх ступень, потім повільно поглинають ноги й талію, далі – руки та груди, аж поки я відчуваю, як вони стискають моє горло. Коли потік каміння спиняється, я вже не можу рухатись. Якби тепер хтось зазирнув у бочку, то замість мене побачив би чорну пляму посеред вугілля.

– Важко дихати, – кажу я Джасперові. Я говорю, а вугілля цокотить.

У відповідь він мовчки нахиляється і прив’язує мені на шию якийсь мішечок. Він важкий, але пахне свіжістю і прохолодою, як м’ята. Мої груди розширюються, ніби хтось вдихнув мені в рота повітря.

– Там, у мішечку, особливий камінь, – каже Джаспер. – Він допоможе тобі дихати. І нагадуватиме про мене.

Я вдихаю запах м’яти з мішечка й відчуваю ненависть до моргуна.

– Коли почуєш легкий стукіт, – пояснює він, – це означає, що зараз відкриють кришку. Опусти голову й не підводь її. Якщо після прибуття тебе схоплять, скажеш їм те, чого я тебе вчив. Спробуєш утекти – помреш. Видаси хоч звук – помреш.

Ніби це ще не смерть.

Наостанок Джаспер засовує мені в рота шматок тканини й фіксує його мотузкою. Він відхиляється назад, щоб оглянути свою роботу, досі тримаючи пальці на моїй щоці. Перш ніж я встигаю збагнути що й до чого, він ударяє моєю головою об стінку бочки. Я скрикую, але мій крик потопає в новому шматку тканини в роті. Джаспер задоволено випрямляється.

– Там на тебе вже зачекалися, – каже згори один із чоловіків. Я чую гучний стукіт і бачу круглу кришку на краю бочки. Чоловіки крекчуть. Кришка дедалі більше насувається на мене, затьмарюючи світло.

У залишеній вузькій щілині знову з’являється голова Джаспера. Він дивиться на мене – тіло скручене й поховане під камінням, обличчя чорне. Білки очей – єдине, що вирізняє мене на тлі вугілля.

От якби переписати мою історію: одного дня посеред рибного ринку високий чоловік помічає дівчинку, перевдягнену в хлопчика. З її запалого тіла він зчитує голод. Чоловік теж голодний, але вміло це приховує. Його видають лише очі. І цього разу дівчинка, перевдягнена у хлопчика, все помічає. Розгледівши при денному світлі його обличчя, вона усвідомлює задум чоловіка й утікає. Чоловік лишається з порожніми руками, а дівчинка повертається додому.

З дна бочки я вдивляюся йому в очі. «Мистецтво видає в собі свого творця», – сказав мені якось майстер Ван. Той, хто створив очі Джаспера, навмисне залишив у них прихований натяк. Треба просто примружитися, щоб його розгледіти. Але він був там. Завжди. Того дня на рибному ринку я просто не знала, що саме треба шукати. Його звати Джаспер, і він мене викрав. Я хочу вимовити це ім’я. Хочу озвучити його, щоб він розумів, що я знаю: всередині його англійського імені є китайський звук, який означає смерть і загибель.

Але вугілля стискає мене, не випускаючи мого голосу.

– До зустрічі в Америці, племінничку, – промовляє Джаспер і підморгує наостанок.

Кришка закривається.