Текст книги "Чотири скарби неба"
Автор книги: Дженні Джан
сообщить о нарушении
Текущая страница: 9 (всего у книги 21 страниц)
8
Зі стіни позаду мене Семюел витягує камінь. Його рука на мить зникає і з’являється вже з якимось вузликом. Він дає його мені в руки.
– Одягни це.
Ця частина плану – вже моя ідея. Ніхто не взяв би китайську дівчину в Айдахо. Але як щодо китайського хлопця? У шахтах він буде просто ще одним робочим тілом.
Я починаю розстібати сукню. З якою ж радістю мені хочеться позбутися цієї жалюгідної уніформи! Але щось мене зупиняє. Я підводжу погляд і бачу, як у темряві ночі виблискують дві білі цятки – очі Семюела стежать за мною.
– Відвернися, – кажу. Не думаю, що це прозвучало грубо.
Білі цятки сповзають убік. «Надто повільно, – підмічаю я. – Та зараз не до цього. Розберуся пізніше».
Я закінчую розстібати ґудзики своєї сукні й повільно стягую її вниз. Тканина прилипає до тіла там, де зібрався піт і загустів у липкий розсіл. Прохолодний вітерець нічного міста жалить мою шкіру. Я перевіряю, чи не з’явилися знову білі відблиски, – немає.
Замість одягу з борделю я вдягаю те, що приніс Семюел: чорні штани, чорний чаншань і чорні суконні черевики. Приємно знову бути в одязі, який ховає моє тіло, ніби я пливу в океані, і ніхто – ні мадам Лі, ні Джаспер – ніколи до мене не дістанеться.
– Можеш повертатися, – кажу Семюелу.
Я дістаю останню річ із клунка – ножиці – й даю йому.
– Знаю, що темно, – кажу й стаю навколішки, витягуючи гребінець із волосся, – але постарайся.
Він глибоко вдихає. І тоді втретє в житті я чую, як різко клацнули ножиці, зробивши перший надріз десь біля щоки. Щось м’яке падає на моє тіло; я відчуваю, як воно пролітає повз мене. Знову – клац. Голова легшає. Без тягаря борделю все стає легшим. Клацання триває, я перестаю рахувати – натомість гадаю, якій дівчині мадам Лі віддасть мою кімнату. Ставлю на Перл.
– Вона знала, – кажу я Семюелу, доки він мене стриже. – Мадам Лі знала, що хтось хоче втекти. Вона запитала про це Сваллов. Як думаєш, звідки вона пронюхала?
– Стіни не товсті, – відповідає Семюел, рівняючи зрізи.
– Але, – бурмочу я, – що з ними буде?
Я думаю про Сваллов. Чи скаже вона правду мадам Лі? Можливо. Вона амбітніша, ніж я думала.
– Тон, який володіє вашим борделем, розгнівається, – каже Семюел. – Якщо там дізнаються, що мадам Лі провертала за їхньою спиною свої афери, то, найімовірніше, її покарають.
– Вона сказала, що тон заплатив за мене чималу ціну.
– Тоді вони можуть відправити когось шукати тебе.
Я мовчу. Цієї частини плану я не продумала. Для мене бордель починався й закінчувався стінами будинку. Та коли з вуст Семюела пролунали ці слова, я починаю розуміти, що мене точно шукатимуть. Може, це буде Джаспер?
– Коли це все скінчиться? – бурмочу я.
Семюел мовчить. Йому бракує духу відповісти, що так буде завжди.
Семюел завершує стригти й прокашлюється. Я тягнуся рукою назад і потираю шию – почуваюся так само, як коли бабуся вперше підстригла мене, перед тим як відправити у Джифу. Оголена шкіра пружна та сповнена життя. Я намагаюся вхопитись за гострі кінці свого волосся. Він підстриг його коротше, ніж я хотіла.
– Дякую, – кажу йому. – Що далі?
Неподалік є невеличкий готель, де на нього чекають троє китайців, які вранці готові вирушити у Бойсе.
– Вони не знають, що ти прийдеш, – каже він, опустивши очі. – Думають, що я буду сам. Це найкраще, що вдалося влаштувати за такий короткий час. Але ми щось придумаємо.
– Ти зробив усе, що зміг, – заспокоюю я його, намагаючись не показувати своєї стурбованості.
– Ледь не забув, – він засовує руку в кишеню й дістає звідти мої нові документи. Мадам Лі зробила фальшиві документи для всіх своїх дівчат, але без її протекції я більше не зможу бути Піоні.
– Як ти дістав їх так швидко?
– Пішов до ворожого тону, – гордо каже він. – Я пообіцяв їм надати інформацію про тон Хіп Ї та розказати, хто допомагає керувати грошовими потоками, в обмін на два посвідчення особи. Їм це було неважко.
– Семюеле, – я уявляю тонку як прутик хлопцеву постать. – Тебе могли викрасти або вбити.
– Але вони цього не зробили. Зате тепер ми можемо втекти. Запали сірник.
Я роблю, як він просить, і підношу палаючий сірник над документами. Зверху напис: «Сполучені Штати Америки. Посвідка на проживання». Унизу – дані того, ким я маю стати, – Джейкобом Лі, – а також зображення моєї нової особистості. Фотографія молодого хлопця у нижньому лівому кутку. «Зовсім не схожий», – думаю я.
І раптом до мене приходить гостре усвідомлення, ніби раніше все було сказано крізь той самий туман, що причаївся над містом. Тепер же стало ясно як ніколи, і я почала розуміти, що більше не замкнена в кімнаті в Джифу, не зв’язана в бочці з вугіллям і не полонена в борделі. Тут я нарешті вільна, проте з цією свободою приходить нова настанова: щоб бути вільною, треба таїтися. «Як же швидко я маю перевтілюватись у нову особистість, – думаю. – Для Дайю немає часу навіть продихнути».
Я задуваю сірник і простягаю руку, щоб узяти документи, але Семюел складає їх і запихає назад у кишеню.
– Хай поки побудуть у мене, – каже він. – Так буде краще для нас обох.
* * *
Не знаю, у якій саме ми частині міста, проте точно далеко від борделю та все далі від океану. Коли ми прибуваємо в готель, то не встигаємо сказати й слова, як власник одразу просить показати наші документи. Семюел влаштовує чудову виставу, демонструючи їх із помпезною впевненістю, хоча я хвилююся. Хлопець на фото не схожий на мене, однак він досить юний, тож можна було сказати, що це моя давня фотографія. Власник не помічає різниці. Він киває та жестом запрошує нас нагору. Видно, що йому не подобається наша компанія.
Ми підіймаємося на четвертий поверх і проходимо до других дверей ліворуч. Семюел відчиняє їх і кивком запрошує мене всередину.
Троє чоловіків, як він і казав. Усі китайці, також як він казав. Вони сидять на підлозі, і коли я заходжу, розгублено на мене витріщаються. У кутку стоїть незастелена розкладачка, біля неї столик з глечиком води. Простирадла й ковдри з розкладачки чоловіки постелили на підлозі. Під вікном три клунки.
– Ти запізнився, – промовляє один чоловік. Він старшого віку, сивий. – А хто це з тобою?
– Знайомтеся, – каже Семюел, – це...
– Джейкоб, – швидко підхоплюю я, згадуючи дані своїх документів. – Мене звати Джейкоб Лі.
– Гм, – бурчить сивий. Вочевидь, він тут головний. – Хто ти, Джейкобе?
– Джейкоб – мій друг, – невимушено каже Семюел. – Він почув, що ми їдемо в Бойсе, й хоче з нами.
– Справді? – сивий підходить ближче. – У нас немає місця для п’ятого.
– Гляньте на нього, – каже Семюел. – Він невеличкий.
– Я стану вам у пригоді, – кажу низьким, грубим голосом, як тренувалася. – Робитиму все, що треба.
Сивий гмикає. Він наближається до мене. Я хочу відступитися, але позаду двері.
– Джейкобе, у тебе щось на оці. Ти бачив?
Я молюся, щоб моє лице не ворухнулося, а губи не розтулились у мить німої паніки. Рукавом свого чаншаня я стираю з повік залишки тіней, сподіваючись, що вони ще не здогадалися що й до чого. Сивий знову сміється, а потім повертається туди, де сидів, коли ми зайшли.
– Нічого, – каже він. – Що таке ще одне тіло? Ви двоє можете спати на підлозі. Ковдр на всіх немає, тож вам доведеться грітися в тому, що є на вас. Або ж, – його очі спалахують, – можете зігріти один одного. Ти ж був би не проти, хлопче? Б’юся об заклад, що так.
Двоє інших чоловіків сміються. Я розумію, що сивий звертається до Семюела. Чекаю, що хлопець скаже щось у відповідь, але його щоки червоніють і він лише киває. Жестом Семюел показує мені проходити, і я рушаю в куток кімнати якнайдалі від чоловіків, усвідомлюючи, що всі троє дивляться на мене, навіть коли їхні погляди спрямовані на щось інше.
* * *
Уночі я не можу заснути. Голова переповнена страхом перед тим, що буде. Хропіння трьох чоловіків наповнює кімнату. Тверда дерев’яна підлога впирається мені в тазову кістку. Семюелу теж не спиться. Я знаю, бо не чую, щоб він ворушився.
Згадую бордель. І вираз обличчя мадам Лі, коли вона побачила, що відбувається, її лють та страх, – так, страх, – коли Семюел витягнув мене за двері. Пригадую паніку дівчат, коли на них попадали брати Семюела, і прокльони самих братів. Єдина, кого я не бачила, це Сваллов. Що вона робила в ті останні миті перед моєю втечею?
Якщо я колись повернуся до Сан-Франциско, Сваллов, можливо, вже керуватиме борделем, і називатимуть її вже не Сваллов, а мадам. Та принаймні я впевнена, що до того часу Піоні залишиться просто далеким спогадом. Ця думка тішить мене, і я дозволяю собі всміхнутись у темряву. Мені здається, що я відчуваю, як десь усередині Лінь Дайю теж усміхається.
* * *
Ми прокидаємося ще до сходу сонця. У спотвореній темрявою кімнаті видно, як темні силуети трьох чоловіків повільно підводяться, стогнуть і потягуються. Семюел сидить, сперши лікті на коліна, і дивиться на мене.
– Ти спала? – питає він.
– Трохи, – брешу я.
Ми спускаємося сходами. У готелі тихо, власника ніде не видно. У кожного чоловіка в руках маленький вузлик. А в мене немає нічого, крім одягу, який дав Семюел.
Я мушу не забувати горбитися під час ходьби, робити кроки важкими, а ходу – розмашистою. Мої плечі – лопати, а руки – молотки. Кожен рух – твердження, кожна зупинка – розділовий знак.
«Уся каліграфія, – якось сказав мені майстер Ван, – веде до Дао, небесної природи людей. Ми виражаємо Дао за допомогою красивих ліній. Тож ідеальна лінія буде найвищим ступенем його пізнання. Щоб зробити гарну лінію, злегка підійми кінчик пензля на середині кожного мазка. Так норовливі волоски не висмикнуться й не нароблять виступів уздовж лінії. Гарна лінія, товста чи тонка, відображає внутрішню силу. Вона самодостатня, у ній немає місця для слабкості чи сум’яття духу».
«Я можу прикинутися таким чоловіком, – вирішую я, поки йду разом з іншими. – Сильним, невпинним і цілісним, а не таким порожнім місцем, як Дайю».
Мені здається, що це працює, адже троє чоловіків не дивляться на мене, коли ми стоїмо біля готелю. Ми на щось чекаємо. Семюел тремтить від холоду та кидає на мене побіжний погляд. У Сан-Франциско ранки холодні незалежно від пори року, а імла в повітрі може ставати крижаною.
– Ти не виживеш в Айдахо, якщо тобі вже тут холодно, – каже сивий Семюелу. – Зберися, хлопче! Будь мужиком.
Я злегка штовхаю Семюела ліктем, натякаючи, щоб він не зважав на сивого. Хлопець відхиляється від мене. Я бачу, як Семюел зціпив щелепи, щоб не труситися.
Приїжджає віз. Кучер білошкірий. Він зістрибує з передка й стає збоку біля воза, розглядаючи нас.
– Ти ж ніби казав, що вас четверо, – натякає він сивому на мене.
– Він маленький, – каже сивий і вказує на Семюела. – Той заплатить.
Кучер підходить до Семюела, зміряючи нас обох поглядом.
– Сто, – каже він. – З кожного.
Семюел нервово сміється.
– Сер, це вдвічі більше, ніж платять інші.
– Я сказав сто, – повторює кучер. – Чи в тебе проблеми зі слухом, кулі[39]39
Кулі (від англ. coolie, яке, зі свого боку, походить від хінді: – «робітник») – низькооплачувані некваліфіковані робітники з Китаю, Індії, Малайзії та інших азійських країн, які працювали на тяжких роботах (переважно на плантаціях і шахтах) в Америці, а також в англійських, голландських і французьких колоніях у XIX – на поч. XX ст.
[Закрыть]?
Семюел зітхає. Він лізе в кишеню й дістає гаманець. Кучер пильно дивиться на нього. Поруч з ним я почуваюся крихітною.
– Добре. Оце вже добре, хлопче, – каже кучер, коли Семюел дає йому гроші. – Ну все, сідайте.
Ми залазимо на воза. Я сиджу, підібравши коліна до підборіддя та втиснувши сідниці в дошки. Кучер сідає на передок і кричить до коней: «Вйо!». Віз рушає, стогнучи під нашою вагою.
– Це були гроші нам на їжу та житло, коли приїдемо в Бойсе, – шепоче мені Семюел.
Я знизую плечима, хоч його слова й сіють паніку, бо знаю, що сивий дивиться на нас примруженими очима. Він щось прораховує. Я випинаю підборіддя, сподіваючись, що це додасть мені мужності. Сивий не відводить погляду.
– Нас везуть аж у Бойсе? – питаю Семюела. Я й гадки не маю, як це далеко.
Семюел сміється в рукав сорочки.
– Ні, нас везуть на вокзал.
* * *
«Колись давно, – розповідала мені бабуся, – ще задовго до того, як ти з’явилася на світ, британський купець побудував довгу залізничну колію за ворітьми Сюаньву в Пекіні. Він хотів показати імператорському двору досягнення техніки. Але влада злякалася потяга. Він здався їм надзвичайно особливим і неймовірно дивним. Тож залізницю розібрали».
Раніше я уявляла собі потяг чимось середнім між змією та драконом, істотою, здатною літати по всьому світу. Коли ми під’їжджаємо до вокзалу, я чую гуркіт і відчуваю, як від двигтіння землі вібрують мої кістки. Тепер я точно знаю, що права: напевно, потяг – це звір, рухливий і живий.
Візок зупиняється біля квиткової каси. Кучер прив’язує коней до стовпа й підходить ззаду до візка, щоб видати нам квитки.
– Коли приїдете в Бойсе, – промовляє він, – скажете, що вас послав Джорді. Вас доставлять куди треба.
Ми по черзі зіскакуємо з воза. Так дивно знову бути серед людей і почуватися вільною. Уперше за довгий час я розумію, що нікому нічого не винна. Тут білі й китайські обличчя товпляться, тягнуть клунки й багаж, проносяться повз і відхиляються, пробираючись до потяга. Це нагадує мені мої перші дні у Джифу, коли я була приголомшена метушнею й незліченною кількістю голосів. Я знову почуваюся дитиною.
Ми йдемо слідом за сивим до каси, де в нас перевіряють документи й квитки та пропускають. А потім я бачу його. Потяг. Не змію, не дракона, не щось середнє між ними, а велику чорну машину. Вона виблискує на сонці й вивергає дим. Під масивними колесами видно залізничну колію, про яку мені розповідала бабуся. Я дивуюся, як хтось зміг збудувати таку річ.
Китайською «потяг» – це «вогненна колісниця». Такого великого вогню я ще не бачила.
* * *
Наше купе в самому кінці потяга. Оскільки я зайва, спати окремо не вийде. Троє чоловіків мовчки кладуть свої клунки на окремі полиці. Ми з Семюелом дивимося одне на одного.
– Я ж казав, – промовляє сивий, – що можете зігріти один одного. – Він і двоє інших здавлено хихочуть і вилазять на свої полиці.
– Якось так, – каже Семюел і дивиться на мене.
– Якось так, – відповідаю я, уникаючи його погляду.
Ми сидимо на полиці й чекаємо. Потяг вібрує з шаленою частотою, його двигтіння лоскоче мої ступні. «Чух-чух-чух-чух», – видихає він. Наче сам пихтить і просить усіх пихтіти разом з ним.
Коли потяг рушає, я хапаю Семюела за руку, а потім згадую, що чоловік так не вчинив би. Увесь мій світ знову рухається, як і тоді, в бочці з вугіллям на кораблі, тільки цього разу… Цього разу я обіцяю собі не потрапити в пастку. Цього разу я прямую до чогось кращого. У мене має вийти.
Із Дайю – у Фена, з Фена – у Піоні, з Піоні – у Джейкоба Лі. Коли вже я знову стану собою? І чи зрозумію тоді, що це справжня я?
* * *
Тієї ночі ми з Семюелом втискаємося на нашу полицю. Він просить мене лягти від стіни, бо я менша. Постогнуючи, сивий вкладається на полицю над нами. Матрац злегка прогинається під його вагою, і мені кортить штрикнути його, щоб упевнитися, що сивий досі там. Ми всі подолали довгий шлях, а я навіть не спитала, звідки вони.
– Хлопці, вам пощастило, що ви обоє малі, – сивий каже нам згори. – Дорослі чоловіки не вмістилися б.
Я мовчу.
На моїй талії щось тепле. Це рука Семюела. Я відчуваю, як цією рукою він запитує, чи я не проти, що він так близько. Ми не торкалися так, відколи він зайшов у мою кімнату й видерся на мене. Його рука на моїй талії – це питання: чи пам’ятаю я той день?
Я тягнуся за спину і стискаю його руку. Потім відкладаю її назад на нього, сподіваючись, що цього буде досить.
– Спи вже, – кажу йому.
«І ти теж поспи», – промовляю до себе.
9
Найперше після приїзду в Бойсе я шукаю океан.
Скільки себе пам’ятаю, за моєю спиною завжди був океан, а волосся пахло сіллю. У Китаї чи в Америці – це все одно та сама водойма. Тож мене тішила думка, що поруч з океаном я ніколи не буду надто далеко від дому, хай куди мене занесе.
Але в Бойсе немає океану. Ні портів, ані чайок, що пливуть у небі, ні вологи в повітрі. Більшість облич білі. Коли ми виходимо з вокзалу, я розумію, що тут дуже мало схожих на мене. Ми бредемо вулицями у своїх чаншанях, схожі тут на аномалію. Коса одного з чоловіків привертає погляд маленького хлопчика з зеленими очима. Він смикає маму за спідницю й тицяє пальцем. Вона дивиться на нас і веде сина геть, але спершу міцно стискає губи та морщить носа.
– Ти ж казав, що звідси буде легко дістатися до Китаю, – шепочу я Семюелу.
– Буде.
– А де всі китайці? – я вимагаю пояснень. – Ти казав, що їх тут багато.
– Так і є, – відповідає він. – Або ж було.
* * *
У Бойсе багато дерев. Легкий вітерець видається таким приємним і прохолодним у серпневий день. По всьому місту осінь сповіщає про свій прихід – верхівки тополь і кленів укриваються червоним, жовтогарячим і жовтим. Усе здається більш розосередженим, ніби нам усім дано простір, щоб просто бути. «Тут мені все вдасться», – думаю я.
Ми прибуваємо в невеличкий готель у центрі міста, під яким на вулиці збираються групи китайців. Деякі з них одягнені в піджаки та штани, а інші, як і ми, носять довгі чаншані. У багатьох із них є коси, схожі на батоги. Усі ці люди ошелешують мене – вони відрізняються від чоловіків у мене на батьківщині й водночас дуже на них схожі; плоть, кістки, кров – усе таке знайоме та близьке. У мені спалахує величезна жага попросити їх відвезти мене додому, поговорити з ними не англійською, просто стати поруч і на мить відчути полегшення.
Усередині нас вітає власник, теж китаєць. Готель прибудовано до китайського храму. Однак у Джифу храми були величними, з дахами, схожими на закручені листки, і дорогою черепицею, а цей храм – просто ще один нічим не примітний двоповерховий зруб.
– Не те, на що ти сподівалася? – жартує Семюел, помітивши мою розгубленість. Потім, уже серйозніше, він пояснює, що такі храми можна побачити по всьому Айдахо й західніше. Він чув це від китайців, які повернулися з тих країв.
– Можеш називати це храмами, – каже він, – або місцями для зустрічей. Навіть гральними домами. Але тут це єдине, що в нас є. Зате білим сюди зась.
– А де всі інші? – питаю я.
Власник готелю дістає для мене карту й обводить містечка та регіони з такими храмами. Я беру її й кладу в нагрудну кишеню. Семюел сказав: «…єдине, що в нас є», і я відзначаю для себе, що тепер я – частина нас. Добре, що ці храми розкидано по всьому штату, що навіть у такій незнайомій місцевості, як ця, є невеличкі нагадування про те, як воно, почуватися вдома.
З грошей, які залишилися, Семюел оплачує нам кімнату. Я переконуюся, що він просить два ліжка. Кімната маленька й обшарпана, зате ми вперше за останній час лишаємося наодинці. Троє інших чоловіків гуртом завалюються в сусідню кімнату. Дошки на підлозі риплять, коли їхні тіла розповзаються по приміщенню та вмощуються. Уранці ми зустрінемося з чоловіком, який допоможе нам знайти роботу.
– Якось так, – промовляє Семюел і сідає на ліжко, яке, вочевидь, буде його.
– Якось так, – замість удаваного низького кажу я своїм звичним голосом.
Я в безпеці. Нарешті. Після того як бігла, мчала щодуху, ховалася й ухилялась, я нарешті в безпеці. Тут немає ні Джаспера, ні мадам Лі, ні Семюелових братів.
Пригадую ієрогліф для слова «політ» – 飛. З його тіла ростуть крила. Я малюю його на своєму стегні – воджу пальцем уперед-назад, уперед-назад. І кожен штрих – сміливіший, щасливіший, вільніший, аж доки я не уявляю, що ієрогліф стає більшим за стегно, більшим за ліжко й навіть за цю кімнату.
Тут я досі не можу бути собою, та не біда. Принаймні можу уявити, що маю крила.
* * *
Мені сниться ліс. Високі дерева, їхнє гілля – шатро. Трава в легкій росі. Я боса.
Я не сама. Найперша думка: зі мною Лінь Дайю. Однак мені важко, тож, вочевидь, вона ще й досі всередині мене. Хай хто тут є, я його не бачу. Але відчуваю десь поруч і чую. Я обертаюся – все оповито густим туманом.
Ми кудись ідемо, я й невидимий незнайомець. Навколо нас пташки виводять свої трелі, проте їхні пісні не втішні, а страшні й насмішкуваті.
Мій супутник зупиняється. Я йду далі. Він щось мені каже, кричить, але його крик приглушений, і я чую лише гул у вухах, ніби шум океану у Джифу, наче на мою голову насувається ковдра й душить мене.
* * *
Уночі я відчуваю, як позаду на мене щось тисне. Я смикаюся, але щось ковзає по моєму горлу. Лезо, гостре й холодне.
– Мовчи, – шепоче хтось мені у вухо. – Інакше я розкажу всім, хто ти насправді.
Я знаю цей голос. Він належить сивому.
– Думала, я не здогадаюся? – він збуджено дихає, з його рота тхне кислим. – Я знав, що з тобою щось не так.
В іншому кінці кімнати ковзає тінь. Я згадую, що Семюел теж тут. Семюел, мій добрий рятівник. Семюел, заплаканий хлопець, який допоміг мені так далеко добратися.
– Рятуй! – кричу я йому.
Але він не кидається до мене. А лише зісковзує на підлогу, а разом з ним і моє серце.
Сивий зриває з мене штани. Потім вовтузиться зі своїми. І далі я відчуваю, як щось упирається в мої сідниці, м’яке, дряхле й теплувате. Знову й знову я відчуваю, як його орган треться об мене, обм’яклий і безпорадний. «У нього не виходить», – розумію я.
Сивий лається. Тоді вниз по моїй спині ковзає ще щось: рука, пальці холодні. Вона стягує за собою мою шкіру, аж поки зрештою просовується між стегнами, і я відчуваю, як цей холод проникає в мене, туди, куди ще ніхто не торкався. Досі.
Він дряпається об обстрижене волосся на голові, від його подиху моє вухо стає вологим. Усередині мене його сухі пальці шкребуться об мої стінки, ніби він намагається видерти з мене щось, що хоче натомість вкласти у себе. Я згадую його брудні нігті з купою грязюки під ними, квадратні кісточки на кожному пальці – і все це відчуваю. Нігті залишають подряпини. «Зупинися, – подумки благаю я. – Годі, годі, годі!».
Навпроти Семюел починає плакати.
Певно, це її й розбудило. Пальці сивого далі врізаються в мене, біль обпікає. Здається, що мене вишкребли вздовж і впоперек. З кожним поштовхом його руки я відчуваю, як Лінь Дайю штовхається всередині мене, аж доки стає більшою за нас двох, підводиться й виходить із мого тіла. Тепер вона дивиться вниз на тіла під нею.
Я чекаю, коли вона розверне до сивого ножа й переріже йому горло. Або вирве пальці з рук. Або зробить іще щось, але натомість вона, як і я, тільки кричить: «Годі, годі, годі!». Двоє дівчат, обидві без матері й без батька. Одна – привид, інша – вже майже теж. Обидві щосили вірять у себе, але зрештою виявляються порожнім місцем. «Поглянь на нас, Лінь Дайю, – намагаюся сказати я в перерві між нашими криками. – Мабуть, ми все-таки нічим не відрізняємося».
Коли він кінчає, – хоча я й не знаю, в чому це виявляється, бо дивлюся тільки, як світло від свічки простягається по постаті Семюела, – сивий скочується з мене, залишаючи на матраці молочну в’язку рідину. Я виборсуюся з-під його ослаблених рук і натягую штани назад на талію. Стою й відчуваю щось дивне. Я витікаю з власного тіла.
– Дякую, хлопче, – каже сивий Семюелу й застібає штани. – Мабуть, відтепер я називатиму тебе чоловіком.
Єдине, що я бачу перед очима, – це Джаспер. Єдине, що відчуваю в душі, – його сяючу посмішку. Як він сміявся б, якби зараз мене побачив. Сивий нічим не кращий за мадам Лі, а вона нічим не краща за самого Джаспера. Усе це зло взаємопов’язане. Між ногами – пустка, ні на що не придатна. Сивий хтиво поглядає скоса й ніби каже: «Треба буде повторити». А потім іде.
Під стіною скрючена постать видає ще один схлип.
– Ти дозволив йому зробити це зі мною, – кажу я. – І ніяк його не зупинив. Що сказала б твоя сестра?
Семюел згортається в клубок і квилить. Я теж плачу.
– Ти нічим не кращий за своїх бісових братів.
Над нами витає Лінь Дайю. Її сльози вибухають, торкаючись Семюелової шкіри.
– Ганьба тобі! – кричить вона. – Щоб ти скоріше здох!
– Він здогадався, – каже Семюел. – Сказав, що просто хоче зайти поговорити з тобою. Що справжній чоловік зрозумів би.
– Він мав слушність, – випалюю я. – Раніше ти був хорошим. А тепер ти звичайнісінький чоловік.
Від цих слів він сахається, і це мене тішить. У животі спалахує біль. Сивий відібрав у мене найдорожче. Те, чого я не хотіла віддавати. Не була готовою. Те, що від початку було моїм. Чому ж воно не могло назавжди лишитися моїм або допоки я сама того захочу?
– Ти сказала, якщо втечемо, ти будеш переді мною в боргу за врятоване життя, – скиглить Семюел.
– Не так.
Він не підводить погляду.
– Тоді йди, – схлипує хлопець. – Іди, якщо так мене ненавидиш.
Піднесення від моєї знову віднайденої свободи давно минуло. Я більше не можу йому довіряти – так само, як не мала б нікому. Я мала би бути розумнішою. Тепер же я навчена.
Лінь Дайю спускається зі стелі та стікає мені в горло. Разом з нею зникають і наші сльози. Я взуваюся, розправляю плечі та знову стаю Джейкобом Лі. Намагаюся не думати про те, як пече між ногами і як хочеться безупинно ридати. Натомість прагну відчути в собі вагу Лінь Дайю. Перш ніж вийти за двері, я засовую руку в кишеню Семюелового піджака й забираю свої документи. Він навіть не ворухнеться.
У коридорі тихо й темно, та це мене не лякає. Цього разу я навіть рада. Я ступаю в темряву.
– Ти не сама, – повторюю собі.
– Не сама, – підтверджує Лінь Дайю. Позаду нас Семюел починає жалюгідно завивати.
Я зачиняю двері.
