Текст книги "Чотири скарби неба"
Автор книги: Дженні Джан
сообщить о нарушении
Текущая страница: 18 (всего у книги 21 страниц)
4
Запах гнилі переслідує нас по всій в’язниці, але шлях до нашої камери недовгий. В’язниця округу Пірс – це простий сірий двоповерховий блок з десятьма камерами без вікон. Дім для дрібних злодюжок і зловмисників, а тепер і для нас. Повітря всередині будівлі холодне й затхле. Тут ми наче в печері, захованій у найтемнішому куточку землі. Місце для того, що віддали забуттю.
Один охоронець веде нас попереду, інший – позаду. Ми йдемо рядочком: спочатку Нам, потім Лум, Нельсон, я і той п’ятий, досі мовчазний. Переді мною – Нельсонова голова, пряма й зосереджена перед собою, шия досі така ж сильна. Коли я на нього дивлюся, то відчуваю, що твердо стою на землі.
– Не спотикайся, хлопче, – попереджає охоронець позаду, його слова чіпляються за наші п’яти.
Мені кортить поговорити з Нельсоном, розпитати охоронців і вимагати відповідей, але приглушене відлуння наших кроків підказує, що зараз не час давати волю словам. Нам, Лум і Нельсон теж мовчать. Ми всі й без сторонніх порад розуміємо, що мовчання – наш найкращий захист.
– Нарешті спіймали тих вузькооких виродків, – гарчить якийсь голос із камери. Ще хтось плює нам під ноги, коли ми проходимо повз. З іншої камери – жалюгідне виття. Мені несила змусити себе глянути, хто видає цей звук. Охоронцям начхати. Цікаво, вони вже звикли до цього ґвалту? Чи для них ті, хто в камері, більше не люди, а лише плоть у чотирьох стінах?
Порожня камера в кінці коридору на другому поверсі – наша. Малесенька – якби ми всі вклалися один біля одного, то ледве вмістилися б. Ще одна темна кімната, з якої не вибратися. Ще одна клітка.
Ми заходимо всередину – і нас накриває непереборний сморід сечі з відра, яке вже не один день стоїть у кутку. Охоронець, який ішов попереду, тріумфально зачиняє двері.
– Нарешті ви отримаєте своє, китайози, – торжествує він. Охоронець вставляє ключ у навісний замок і повертає його. Будівлею лунає спустошливе клацання. Потім вони разом з другим ідуть геть.
– Певно, це якась помилка, – кажу я Нельсону. – Як вони можуть думати, що це ми вбили того чоловіка?
– Не вірю, що він справді мертвий, – бурчить Лум. – Я хочу побачити тіло. Де докази?
– Він не може померти, – боязко промовляє Нам. – Хто ж захоче вбивати таку людину?
– А ти що скажеш? – питає Нельсон. Минає якась мить, перш ніж ми збагнули, що він звертається не до когось із нас, а до того п’ятого.
Світло погане, але ми повертаємося до незнайомця. Його волосся скуйовджене, губи потріскані й білі. Я усвідомлюю, що його обличчя вкрите синцями, які ще не встигли проявитися. Невже ті, хто пов’язали нас, були на таке здатними?
Нам першим підходить ближче до чоловіка.
– Справді, – промовляє він добрим і підбадьорливим голосом. – Хто ти такий?
Чоловік не звик до такої уваги. А може, просто не хоче. Він відступає назад, широко розплющує очі й хитає головою.
– Ти можеш поговорити з нами, – лагідно каже Нельсон. – Хто ти? Чому тебе сюди привезли?
Чоловік знову жестикулює та показує на свій рот. Я дивлюся, як його пальці кружляють знову й знову, і тоді усвідомлюю, чому він не говорить.
– Він німий, – кажу їм, а далі звертаюся до чоловіка. – Ти не можеш говорити, навіть якби хотів, так?
Чоловік жалібно дивиться на нас, а потім відкриває рота. Замість язика звивається хробак з рябою плоттю. Без голови. Нам відступає назад і хапається за Лума. Я втикаюсь у своє плече, щоб не знудило.
Тільки Нельсонові, здається, нічого. Він кладе руку чоловікові на плече.
– Це вони з тобою зробили?
Чоловік заперечно хитає головою й заламує руки. Він показує на свій рот, а потім знову хитає головою. Далі вказує на око, яке вкривається багрянцем, і на те місце, де стояли охоронці.
– Певно, це був хтось інший, – кажу я та ковтаю жовч. – Але синці. Вони свіжі.
Чоловік ствердно киває. Він підіймає палець і починає щось виводити ним у повітрі.
– Він хоче щось написати, – припускає Нам.
– Не можу розібрати, – каже Лум.
Я підходжу до чоловіка й беру його за руку. Він дивиться на мене так, ніби я штрикнула його.
– Ось, – простягаю йому долоню. – Пиши тут.
Він вагається, але потім розправляє пальця. Ніготь загострений на кінці. На моїй долоні він малює ієрогліф, зрозуміти який мені не потрібно багато часу.
– Друзі, це Джов, – промовляю я, а сама намагаюся придушити жаль до ієрогліфа його імені, 周, який містить у собі широко розкритий рот.
Хоч і маленька, зате важлива перемога. Ми по черзі тиснемо йому руки, а коли Нам знову набирається сміливості, то навіть зазирає Джову в рота та називає трави з нашої крамниці, ніби щось здатне відростити відрізаний язик. Однак радість відкриття швидко минає. Невдовзі ми всі розходимося по камері, щоб знайти власний куточок, де можна постояти, посидіти, притиснути ноги до грудей і поплакати, уткнувшись у коліна.
5
Коли я дізналася про долю батьків, то не могла припинити думати про останні дні їхнього життя. Уявляла темряву їхньої в’язниці, намагалася відчути страх у їхніх животах. «Якби ж я могла потрапити до них туди, – думала, – це було б максимально схоже на наше возз’єднання. Там хоча б в останні хвилини їхнього життя я теж була б разом з ними».
А тепер мені не потрібно гадати. Їхня темрява – це моя темрява, їхній страх так міцно сидить у моїх грудях, що зрештою я можу назвати його своїм. Ось воно, возз’єднання, якого я прагнула весь цей час, однак воно зовсім не солодке. «Що не так, Дайю? – запитую я себе. – Ти побувала в стількох халепах. Тоді ти не була такою наляканою, як зараз».
«Але тепер усе інакше, – сперечаюся. – Ти надто багато витерпіла, щоб зазнати такого кінця. Зараз як ніколи важливо вижити».
Я не боюся смерті. Я боюся втратити життя.
Мій голос безцільно лине крізь темряву.
– Нам потрібен план, – каже він.
Ми дізналися від охоронців, що слухання відбудеться завтра вранці.
– Що буде на цьому слуханні? – питаю я Нельсона. – Чи зможемо ми відстояти свою справу, захиститися? Чи зможуть наші постійні покупці підтвердити нашу хорошу репутацію? Слухання означає, що нас хтось слухатиме. Хто? Цей хтось вирішить нашу долю?
– Добре було б підготуватися, – відповідає Нельсон. – Однак я не покладав би великих надій. Пам’ятаєш, що розповідав Вільям? У Каліфорнії китайцям не дали змоги навіть свідчити на власних судових засіданнях.
– Але слухання – це ще не суд, – протестую я. І нагадую йому добре відому мені істину: – Ми повинні тренуватись і готуватися, попри будь-що. Коли у світі більше нічого не залишається, є хоча б це.
Разом ми прокручуємо той день. Нам і Лум раніше зачинили крамницю з нагоди Свята середини осені. Чи помітили ми того дня щось незвичне у «Фостерз ґудз»? У магазин, де був нині вже померлий за таємничих обставин власник, приходили його звичайні покупці. Жоден з них не викликав підозри.
– Ми весь день були в крамниці, – зауважує Лум. – Як ми могли його вбити? Для такого звинувачення мають бути свідки.
– Окрім мене, – каже Нельсон. – Я прийшов увечері, після уроків.
– Але в тебе хороша репутація, – каже Нам. – Ніхто не посміє тебе звинуватити!
Ми вчотирьох дивимося на Джова, чоловіка без язика. Усіх нас цікавить одне й те саме запитання.
Я простягаю йому долоню:
– На. Розкажи, де був ти.
Його палець грубий, шкіра суха й мозолява. Я заплющую очі й закликаю своє відчуття втілитися переді мною. Від нервів на долоні воно біжить крізь моє тіло на невидимий гобелен, що витає в повітрі. Штрихи чоловіка повільні. Він хоче впевнитися, що я розтлумачу їх правильно.
– Він приїхав у Пірс минулої ночі з Елк-Сіті, – кажу я іншим. – Випив у салуні, а потім пішов до свого винайнятого помешкання в халупах біля берега. Каже, що тамтешній господар може це підтвердити.
– Що ж, тоді ми всі невинні, – мовить Нам.
Однак Лум не задоволений.
– Вони все перекрутять, – каже він. – Усі знають, що «Пірс біґ стор» – прямий конкурент «Фостерз ґудз». Це дає нам мотив.
– Але в нас справи йшли краще, ніж у його магазині, – протестує Нам. – Це він стовбичив під нашою крамницею всі дні. Це в нього був мотив нас убити.
Це правда. Ще задовго до протестів першою погрозою стала мовчазна Фостерова варта під крамницею. Я згадую його зловісне обличчя, а потім уявляю, як воно гниє від смерті. Ця думка змушує мене здригнутися.
– Хто міг би таке зробити? – питаю я. – І навіщо в цьому звинувачувати всіх нас?
– Усе очевидно, – відповідає Лум. – Це найкращий спосіб вигнати нас усіх з Пірса. Наші справи йдуть надто добре. Від самого початку ми завжди були тут небажаними, тому якщо нас звинуватять у його вбивстві, то зможуть назавжди позбутися.
Здається, Нам ось-ось розплачеться. Думка про те, щоб покинути свою крамницю та життя, яке ми тут налагодили, для нього болюча.
– Нельсоне, ти ж не маєш до цього жодного стосунку, – каже він. – Навіщо їм утягувати в це ще й тебе?
– Самому цікаво… – Нельсон не завершує свого речення.
Нам і Лум далі розмовляють удвох, перейшовши на свою мову. Джов сідає спиною до стіни й заплющує очі, глибоко зітхнувши. Розмова виснажила його. Мене також, проте я дивлюся на Нельсона та шукаю втіхи. Є щось, що він хоче сказати. Якась правда, яку він тримає недосяжною для нас. Я хочу запитати його, але камера надто маленька. Тому лише сідаю, притиснувшись спиною до стіни, і заплющую очі, як Джов. Я відчуваю, як у моєму животі дихає Лінь Дайю. Її хропіння розливається по моїй крові, але навіть ця нова загроза не змушує її прокинутися. Певно, наша остання зустріч ослабила її. «Якоїсь миті, – думаю я, – тіло перестане боротися і просто змириться, й тоді те, що має статися, – станеться». Згодом мені стає соромно за цю думку. «Та як ти можеш здаватися», – картаю я себе. Знову дивлюся на Нельсона. Він втупився поглядом у підлогу, обличчя й очі порожні. Такий його вигляд мене лякає.
* * *
Через кілька годин двері нашої камери відчиняються й усередину падає якийсь незнайомець. Приміщення заповнює кислий сморід. Двері зачиняються.
Чоловік підповзає до стіни, звалюється під нею й відразу ж засинає. Його довге чорне волосся розділене на дві коси, які лежать на його оголених грудях. На ньому ногавиці з оленячої шкіри та невеликий шматок тканини, що прикриває місце, де сходяться ноги. Майже все його обличчя розмальоване в колір дерева.
Нельсон розповідав мені, що перші китайські шахтарі в Айдахо загинули б, якби не індіанці, які продавали їм харчі та вказували на багаті розсипні родовища золота в південній частині штату. Неочікувано я проймаюся співчуттям до чоловіка перед нами.
– Певно, він добряче напився, – каже Нам і штурхає чоловіка пальцем.
– Нам варто його розбудити? – питаю.
– Нехай поспить, – відповідає Лум. – Краще бути вві сні, ніж тут.
Решту дня ми майже не говоримо, випадкові уривки розмов швидко затухають. Увечері п’яного чоловіка забирають, а замість нього нам залишають черствий хліб. Чоловік прокидається і, спотикаючись, виходить з камери. З його рота капає слина. Ми заздрісно дивимося, як він іде геть.
«Як правильно вчинити в такій ситуації?» – хочу я запитати майстра Вана. Перебираю в голові настанови, які він мені дав, ієрогліфи, які можна було б застосувати. Немає правил, як поводитися з несправедливістю, зі справжньою небезпекою. Немає правил для невизначеності буття. Усе, чого він навчав мене, стосувалося мистецтва, і я застосовувала це до всього свого життя. Але для місця, де я зараз опинилися, настанов не було.
«Яка з того користь, – питаю я його, – якщо завжди буде такий фінал? Навіщо носити з собою всі ці ієрогліфи, якщо я нічого не можу з ними зробити?».
6
Уранці охоронці запихають нас у бричку, що чекає внизу. Ми виходимо, як і зайшли, – одне за одним зі зв’язаними руками й зажурені. Сьогодні вранішнє сонце не привітне, а надокучливе. Я заплющую проти нього очі та чекаю, доки дзвін скла стихне в моїй голові. На бричці наші тіла зіштовхуються одне з одним. Ніхто з нас давно вже не їв гарячого. Тож наші щоки однаково позападали.
Під будівлею суду вже зібрався натовп. Одне обличчя я впізнаю відразу: білого чоловіка, який очолював натовп під крамницею; того самого, що вишкіряв зуби. Він щось кричить, але не лише він – кричать усі. Нельсон ніжно й багатозначно штовхає мене, і я відвертаюся до юнака. Його очі говорять мені дивитися на нього, а не на натовп.
А натовп лютий. Лютіший, ніж я коли-небудь бачила. Охоронцям доводиться кричати, щоб він розступився, і навіть тоді він кипить – розлючений звір, ладен от-от усіх нас зжерти. Я хочу вирватися з-під варти й утекти – крізь натовп, у гори, аж до Сан-Франциско й прямісінько на корабель, що перевезе мене через океан назад до бабусі. Проте цього не стається.
Охоронці беруть нас у просторе коло, і ми, підхоплені чи то ними, чи вітром, як єдине ціле, несемося до будівлі суду. Я дозволяю своєму охоронцю підійняти мене так, що ноги відриваються від землі. Я така легка, що йому це не важко. Ми рухаємося все далі й далі вперед, аж доки я не помічаю відчинені двері, крізь які охоронці заводять Нама, Лума, Нельсона і Джова. Я озираюся. Погляд чоловіка з вишкіреними зубами прикутий до мене – обіцянка, що він знайде мене, хай куди я піду. Слідом за своїми друзями я заходжу через двері в будівлю. Потім бачу, як вони зачиняються. Це єдине, що відділяє нас від натовпу, але мені здається, що й цього буде замало.
Не встигаємо ми оговтатися, як відчиняються інші двері, – ті, що ведуть у залу засідань. Невидима сила одне за одним засмоктує нас усередину. Я відчуваю, як мій охоронець знову підіймає мене й несе вперед. Я роблю вдих, щоби заповнити порожню паніку в грудях. І тоді дозволяю засмоктати й себе.
7
Судді Гаскіна я ніколи не бачила, але чула про нього. Це чоловік, чия честь і праведність прославили його на кілька округів. Він посадив п’яницю, який з необережності вбив власну дочку, присоромив грабіжників, які брали силою невдачливих дружин, виніс вирок перехожому, який заночував у готелі й намагався піти не заплативши. Місцеві називають його чесним і справедливим. Однак коли він з’являється у залі засідань і підходить до свого місця – масивного крісла з високою дерев’яною спинкою, схожого на трон, – єдине, що спадає мені на думку, це імператор, такий же блідий і розлючений, як той оскаженілий натовп на вулиці.
У залі засідань уже людно, ряди скрипучих лав заповнили жителі Пірса. Коли ми заходимо, вони повертають до нас свої обличчя й демонструють те, чого я боялася: непохитну віру в нашу провину. Доказів не треба.
Ті, у кому я впізнаю відвідувачів нашої крамниці, уникають мого погляду. Інших я бачила, коли вони проходили повз вітрину. Дехто був серед протестувальників. Усі вони готові побачити, як нас не стане.
– Вузькоокі виродки, – гарчить хтось, коли ми проходимо повз.
– Нехристи, – вслід за ним вигукує інший.
– Чорнороті!
Вони називають нас язичниками й сатаністами. Називають істотами.
– Тихо! – кричить суддя Гаскін. – Я вимагаю порядку!
Натовп вщухає. Нас підводять до п’яти стільців навпроти судді. Вони на вигляд такі хирляві, що здається, дерево розчахнеться лише від хибної думки.
– Ви п’ятеро тут, – оголошує суддя Гаскін, коли ми сідаємо, – через підозру в убивстві Деніела М. Фостера, власника магазину «Фостерз ґудз». Будь ласка, представтеся суду.
Ми по черзі називаємо свої імена: Лі Кі Нам. Леслі Лум. Нельсон Вон. Джейкоб Лі. Знайомі склади звучать непрохано в цій холодній залі, заповненій незнайомцями.
– А це Джов, – кажу я. – Він не розмовляє.
Хтось із присутніх глузливо гигикнув. Суддя плескає в долоні, закликаючи до тиші.
– Це слухання не має на меті вирішити вашу долю, – промовляє суддя. – Воно покликане з’ясувати, чи є достатньо доказів, щоб дати хід вашій справі в суді. Якщо так, вас перевезуть до сусіднього округу Мюррей, де ви чекатимете на судовий розгляд.
Спалах надії. Є процес, тобто шанс, що нашу справу можуть закрити. «Будь ласка, – повторюю подумки, – нехай доказів не знайдуть. Як їх узагалі можуть знайти, якщо вони відсутні від самого початку?».
– Я хотів би викликати першого свідка для надання показань, – гаркає суддя. – Міс Гармоні Браун.
Позаду того місця, де сидить суддя, відчиняються двері, і в залу засідання заходить жінка, якої я раніше ніколи не бачила. Вона підходить до невеличкої трибуни поруч із суддею. Судячи з рук, якими вона притискає до ребер свій капелюх, розумію, що вона тремтить.
– Міс Браун, – викрикує суддя, – це ви виявили тіло бідолашного містера Фостера?
– Так, – відповідає жінка. Здається, вона ось-ось заплаче.
– Чи можете ви описати, що саме побачили? Не поспішайте. Я розумію, видовище було гнітючим.
Очі жінки розширюються – здається, вона воліла б зробити що завгодно, крім цього. Жінка дивиться в натовп і шукає підтримки. Позаду мене хтось підбадьорливо кашляє.
– Я пішла у «Фостерз ґудз» дещо купити, – нарешті промовляє вона. – Однак коли прийшла туди, то побачила, що двері в магазин зламано.
Суддя скеровує її:
– Що сталося потім?
Міс Гармоні Браун жалібно схлипує й веде далі.
– Коли я зайшла всередину, – каже вона, – то відчула неприємний запах. Сморід, від якого в животі все перевернулося.
– Ви можете його описати?
Вона здригається.
– Запах м’яса, яке дуже довго пролежало на спеці. Надто довго.
– Що далі? – запитує суддя.
– Я злякалася, – каже Гармоні Браун. – Була вже майже готовою негайно піти звідти. Та перш ніж зробити це, побачила кисть, саму по собі, відірвану від руки. На пальцях уже кишіли черви. Я пройшла трохи далі й побачила…
Вона похитнулася й підняла руку, щоб приховати схлипування.
– Побачили що? – заохочує суддя.
– Там був він, – тіло жінки здригається від спогаду. – Містер Фостер лежав на підлозі, розрубаний на шматки.
– Міс Браун, у магазині був ще хтось? Щось здавалося незвичним?
– Ні, – відповідає вона. – Окрім містера Фостера на підлозі. Я одним оком глянула на нього й вибігла з магазину прямісінько до шерифа Бейтса.
Свідчення завершено, її тіло зминається. Підбігає охоронець, щоб спіймати її, перш ніж вона впаде. Публіка скрикує від співчуття. Суддя Гаскін плескає в долоні.
– Міс Браун, – промовляє він, – ви проявили велику сміливість. Ми вдячні вам за ваші сьогоднішні свідчення.
Охоронець допомагає їй вийти із зали.
Я повертаюся до Нельсона, який сидить праворуч мене. Міс Гармоні Браун насправді не бачила, що саме сталося. Якщо це було доказом, то я почала відчувати надію. Однак Нельсон не відповідає на мій погляд. Його очі дивляться вперед, брови напружені.
У залу повертається голос судді Гаскіна, і шепотіння вщухає.
– Я хотів би викликати наступного свідка для надання показань, – промовляє він. – Містера Лона Сірса.
Двері позаду судді відчиняються. Я впізнаю цього Лона Сірса, п’яного в’язня, якого посеред ночі кинули в нашу камеру. Тільки цього разу він цілком бадьорий, наче ніколи в житті не пив ані краплі алкоголю. Його довге чорне волосся акуратно зібране ззаду, а фарба зникла з обличчя. Рожево-кремова шкіра сяє при денному світлі. Я відчуваю, як поруч зі мною випрямився Нельсон.
– Сер, ви могли б представитися суду? – просить суддя.
– Сірс, – відповідає чоловік. – Лон Сірс.
Краєм ока я бачу, як Нам і Лум роззираються по судовій залі, немов злякані пташки. Краще б вони припинили вертітися – відблиски світла легко чіпляються за чорне волосся та привертають увагу до їхнього занепокоєння. Цікаво, чи бачать це інші в залі засідань? Чи розцінять вони це як ознаку провини?
– Можете розповісти нам усе, що ви знаєте, містере Сірс?
Чоловік зиркає на нас і вишкіряється, ніби ми маємо бути в курсі, в чому тут жарт. Але я й досі не розумію.
– Днями я отримав телеграму від шерифа Бейтса, – каже чоловік. – Він спитав, чи можу я приїхати в Пірс задля участі в невеличкому проєкті. Сказав, що в нього є п’ятеро підозрюваних у вбивстві і що йому потрібно, щоб я допоміг з перекладом. Бачите, Ваша честь, я вивчив китайську мову в шахтарських поселеннях Воррена. Довелося, коли навколо крякали всі ці кулі. Шериф Бейтс наказав мені перевдягтися п’яним індіанцем. План полягав у тому, щоб я сидів там і слухав, як вони зізнаються.
Я швидко прокручую хронологію подій. Цей Лон Сірс був з нами кілька годин. Про що ми говорили? Важко згадати. Час, проведений у камері, розпливчастий і зжужмлений. Жоден із нас нічого не сказав би, бо жодному не було в чому зізнаватися. Я пильно дивлюся на Лона Сірса, якого тепер ненавиджу, і жадаю, щоб він нічого не вигадав.
– Тож ви так і зробили, – каже суддя Гаскін, ніби хвалить чоловіка. – І що почули?
– Було трохи важко розібрати, – відповідає Сірс, – але вони говорили про запуск феєрверків.
– Феєрверків?
– Так, – підтверджує Сірс. – І це змусило мене замислитися. Може, китайці запускали феєрверки, щоб приглушити звуки вбивства? Може, це було звичайне відвертання уваги, щоб ніхто не дізнався, що коїлося насправді?
– Цікаво, – каже суддя.
Я стискаю кулаки. Мені хочеться вигукнути: «Такого не було! Ми всі були там. Танцювали навколо феєрверків до самісінького ранку! Ти брешеш!».
Однак зараз невдалий час щось говорити. Хай що я скажу, це не матиме жодного значення. Тепер я починаю це усвідомлювати.
– Ще щось, містере Сірс? – запитує суддя.
– Тільки одне, – відповідає Сірс. – Знаю лише, що вони планують вигадати якесь спростування. Чув, як вони якось усі разом це обговорювали. Не дозволяйте цим підступним виродкам себе ошукати. Вони зробили це і зроблять знову або з вами, або з кимось із ваших знайомих. Я працював у шахтах і бачив, як вони займають місця роботяг, які заслуговують на цю роботу.
Тепер він повертається до натовпу, широко розкинувши руки.
– Коли вони вперше прийшли сюди, ми впустили їх, бо думали, що вони тут ненадовго. Вони повідкривали магазини й витіснили хороших, працьовитих чоловіків і жінок. А тепер подивіться, що сталося. Одного з нас убили. І хто? Хто, по-вашому? Це зробили ці китайози. Винні, винні! Більшість із них!
Пристрасна промова Сірса розлютила публіку. «Зрештою, на слуханні не треба жодних свідків, – усвідомлюю я. – Достатньо лише звернутися до страху в людських серцях».
– Тихо! – кричить суддя. – Я вимагаю порядку в суді!
Зала жарка й розпашіла від гніву. Не думаю, що зможу ще довго тут протриматися. Швидше б це все скінчилося.
Коли Сірс іде, суддя оголошує, що є ще одне свідчення.
– Але це особливий випадок, – зауважує він. – Своїм виступом тут цей свідок виявляє велику сміливість, оскільки її свідчення дуже загрожують її репутації та благополуччю.
Він називає ім’я свідка. Двері позаду нього відчиняються, і цього разу дивуємося не тільки ми п’ятеро. Уся зала суду затихає й витріщається на те, як останній свідок виходить до трибуни.
Суддя Гаскін промовляє ніжнішим голосом, ніж він звертався до інших.
– Можете представитися суду?
– Керолайн, – каже свідок. – Керолайн Фостер.
Дівчина з галявини. Я силуюся зібрати все докупи. Дівчина, яка була на галявині, мала стосунок до Фостера? Тієї самої миті я мало не хапаю Нельсона, ніби кажучи: «Глянь, це ж вона!». Але він і так знає. Завжди знав. Поруч зі мною його тіло напружується, а заспокійливий ритм дихання раптово зникає.
– Міс Фостер, ви можете розповісти все, що вам відомо? – запитує суддя Гаскін таким же ніжним голосом.
Керолайн заплющує очі й киває. Її золотаве волосся сьогодні заколоте назад, обличчя непричепурене та пригнічене. Неважко помітити, що вона плакала.
– Я мала стосунки з одним із обвинувачених, – промовляє вона. Її голос глибший, ніж я очікувала. – Он він сидить.
Вона розплющує очі й показує на Нельсона. Цієї миті публіка зривається.
– Скверна, скверна, скверна, – скандують присутні.
– Огидний звір! – вигукує якась жінка.
Мені хочеться встати й захистити Нельсона від образ, але я здатна лише сидіти. Нам і Лум вражено витріщаються на Нельсона. Навіть Джова ця новина налякала.
Цього разу суддя Гаскін не закликає негайно до порядку. Він дозволяє публіці робити свою справу й дивиться на Нельсона з потворним виразом обличчя. Коли ґвалт нарешті стихає, він нахиляється вперед, щоб знову звернутися до Керолайн.
– Чи могли б ви розповісти нам, як ці… стосунки… зародилися?
Її історія не дуже відрізняється від тієї, яку мені розповів Нельсон. Молодший брат Керолайн на початку літа почав брати в Нельсона уроки. Вона завжди цікавилася музикою, хоча сама таланту не мала, але радо спостерігала та вчилася в Нельсона.
Решту доповнює суддя Гаскін.
– Він спокусив вас? У що таке зловісніше могли перерости невинні стосунки?
Зі сльозами на очах Керолайн хитає головою.
– Нічого такого не було, – відповідає вона. – Я справді закохалась у нього, сер. Але я була юною. Наївною. Насправді я просто була закохана в музику. Тепер це розумію.
– Так і є, – співчутливо промовляє суддя Гаскін. – Міс Фостер, чи можете розповісти нам, що ви знаєте про плани Нельсона Вóна щодо відплати?
Цієї мить я кидаю погляд на Нельсона, який зосереджено дивиться на Керолайн. Усе, що раніше сказали свідки, створило нам образ владних і підступних. Якби ж вони тільки знали, якби ж тільки могли зрозуміти, що все, що ми зробили, було заради того, щоб вижити.
– Батько ніколи не любив китайців, – каже Керолайн і тепер уже дивиться прямо на Нама й Лума. – Він вважав, що вони шпигують за ним і переманюють його покупців.
– Містер Вон знав про це?
– Я обмовилася раз чи двічі. Знала, що він водить дружбу з власниками крамниці, але в мене й на думці не було нічого такого.
– Містер Вон розмовляв з вами про батька?
– Побіжно. Я бажала зберегти наш роман у таємниці, проте він хотів піти разом до батька й розкрити наші стосунки. Мене це налякало. Я не могла примиритися з такою ідеєю, тож сказала йому, що ми більше не можемо зустрічатися.
– Розумничка, – каже суддя Гаскін. Натовп схвально бурмоче.
– Після цього він приходив кілька разів, коли батька не було вдома, – веде далі Керолайн. – Сказав, що працює над чимось великим. Чимось, що може все змінити. Можливо, навіть дозволить нам колись бути разом. Однак потім раптом перестав навідуватись. А через кілька днів батька...
Її тіло, яке досі було виструнченим, обм’якає, плечі гойдаються від кожного схлипу. Публіка повністю підтримує цю гарну та цнотливу дівчину, яка просто потрапила на гачок китайського збоченця.
– Гадаю, я можу висловити свій здогад щодо решти, – каже суддя Гаскін, звертаючись до зали. – Міс Фостер, я не помилюся, коли скажу, що ви вважаєте Нельсона Вона й цих чотирьох інших причетними до вбивства вашого батька? Він знав, що батько стане між вами, тому якнайжорстокіше з ним розправився.
Поміж схлипуванням нам не розчути відповіді Керолайн, але для публіки та судді Гаскіна цього достатньо. Мені лячно дивитися кудись іще, крім як поперед себе, – і на Нельсона, й на скажених тварин позаду нас. «Це кінець, – думаю я. – Після такого не буває вороття».
Керолайн виводять. Вона вткнулася обличчям у долоні. Коли перед нею відчиняються двері, я бачу решту її родини – матір з невблаганним обличчям і молодшого брата, який більше ніколи не візьме до рук скрипки. А потім двері зачиняються. І тоді ми вп’ятьох залишаємося самі проти судді Гаскіна й розлюченого натовпу, який вимагає крові та кари.
Голос судді Гаскіна пересилює галас.
– Я заслухав сьогодні всіх трьох свідків, – оголошує він, – і в мене не лишається іншого вибору, крім як винести рішення передати цю справу для подальшого розгляду в окрузі Мюррей. Свідки надали незаперечні докази, що тієї жахливої ночі, а може, і задовго до неї щось замишлялося.
Ці слова – неправда, цілковита неправда. Мені хочеться протестувати так, щоб від мого голосу потріскалися шибки. Нельсон ніби читає мої думки й застережливо штовхає мене ногою.
– Суд відбудеться через два дні, – веде далі суддя. – Уранці ви вирушите в Мюррей. Нехай Бог помилує ваші душі.
Слухання завершено. Я дивлюся, як суддя полишає своє місце й дає охоронцям знак вивести нас. Публіка починає торжествувати.
