Текст книги "Чотири скарби неба"
Автор книги: Дженні Джан
сообщить о нарушении
Текущая страница: 5 (всего у книги 21 страниц)
Частина ІІ
САН-ФРАНЦИСКО, КАЛІФОРНІЯ
1883 рік
1
Чоловік по той бік вітрини робить це не вперше. Його обличчя аж до самого носа ховається під глибоко насунутим капелюхом, видно лише міцно стиснуті вуста. Вологі. Отже, він не новачок у тому, що збирається зробити. Точно знає, чого хоче і як це отримати.
Чоловік підіймає вгору скривлений палець. Ми витягаємося в струнку. Палець робить виток у повітрі, а далі крениться й повільно волочиться вбік, ніби намагається згадати забуте. Коли він проходить повз нас, ми здригаємося, немов відчуваємо крізь скло тепло його дотику.
Потім спиняється.
Пауза, вслід за нею – підтвердження. У вітрині ми всі як одна робимо вдих і завмираємо. Кожна думає, що він вказує на неї.
Однак він хоче не нас. Він хоче Сваллов[21]21
Сваллов – від англ. swallow (ластівка).
[Закрыть], дівчину ліворуч від мене. Зрозумівши це, ми з полегшенням видихаємо. Тільки не Сваллов. Вона усміхається чоловікові й покірно схиляє голову, проте я відчуваю, як напружується її тіло. Усвідомлення починає охоплювати її плечі й обрушується далі вниз по всьому єству.
– На вихід! – командує ззаду охоронець.
Одна за одною ми виходимо з оглядової кімнати, шовкові сукні шепочуть з кожним кроком. Ми вишиковуємось у головній залі, куди заходить той самий чоловік. Він дивиться на Сваллов так, ніби знає про неї все, як і про кожну з нас.
Я мушу стояти зі схиленою головою, але не стримуюся, щоб не підглянути. Сваллов сором’язливо всміхається чоловіку, стуливши вуста. Її тіло тепер перетворюється на щось, що треба віддати: щось, що більше їй не належить. Звідкілясь, як завжди, спускається тінь у формі дзвіночка. Це мадам Лі. Вона прийшла супроводити Сваллов до чоловіка, очі якого рискають по всьому тілу дівчини. «Голодний пес», – кажу я подумки.
– Чудовий вибір, – промовляє мадам Лі низьким, оксамитовим голосом. – Бажаєте роздивитися ближче?
Чоловік бурмоче, а потім киває.
– Покрутися для нашого клієнта, – каже мадам Лі до Сваллов. Дівчина крутиться перед нами: спочатку видно її стегна, за ними – плечі, далі – тонку лінію шиї, оголену й ласу. Зібране на голові волосся виблискує, мов річка вночі. Макіяж ніжно-сливового та золотого відтінків, губи червоні, як вино. Вбрана в шовкові штани кольору барвінку та шовкову сорочку, розшиту квітами, вона схожа на принцесу, яку мають представити перед двором.
– То як? – звертається мадам Лі до чоловіка цього разу вже жорсткішим тоном. – Берете?
Чоловік облизує губи гострим, блідим язиком і дістає з кишені піджака пачку грошей, яку мадам Лі хапає обома руками. Потім він бере своєю рукою руку Сваллов. На тлі всіх цих рук долоні дівчини здаються особливо маленькими.
Вони рушають нагору, до спалень, а ми й далі стоїмо, схиливши голови.
Мадам Лі повертається до нас, швидко роздуваючи ніздрі.
– А ви всі, – каже вона знову спокійним голосом: мелодійним, але невблаганним, – повертайтеся на свої місця.
Ми йдемо назад у маленьку оглядову кімнату з вітриною, яка виходить на вулицю.
Одну за одною дівчат навколо мене розбирають. Одна за одною вони крутяться перед чоловіками. Ті кивають, дають мадам Лі гроші та ведуть своїх обраниць нагору. Поруч, як і щовечора, стоять охоронці й спостерігають за всім цим. Їхніх імен я не знаю.
Поволі, дівчина за дівчиною, чоловік за чоловіком, стеля тяжіє від грюкоту та стогонів.
До кінця вечора залишаюся тільки я і ще дві дівчини. Одна з них – Джейд[22]22
Джейд – від англ. jade (нефрит).
[Закрыть], старша за інших і з рубцями довкола рота, бо часто прикушує губи. Вона тут давненько, якщо не найдовше. Сьогодні вже чотирнадцятий день, як вона без клієнтів, хоча колись була найкращою дівкою в борделі. Дехто думає, що в цьому винен її збільшений живіт, через який у неї ще й зникли щомісячні кровотечі.
– Мені потрібна робота, – скиглить вона. – Куди поділися всі чоловіки? Вони не уявляють, що втрачають.
Інша дівчина на ім’я Перл[23]23
Перл – від англ. pearl (перлина).
[Закрыть] тихо рюмсає собі в передпліччя. Її єдиний клієнт сьогодні не прийшов, хоча й обіцяв.
Зверху над нами дівочі стогони сплітаються в симфонію. Одні – низькі та гортанні, інші – схожі на дзявкіт собак. А дехто ледь не співає. Під ними – гул чоловіків, інколи впереміш з люттю й криками, а потім – стукіт. Шалений стукіт, який, здається, ніколи не вщухає.
Коли я тільки потрапила сюди, то ненавиділа цей шум. А тепер узагалі його не помічаю.
– Прокляття! – спльовує Джейд. – Мене виженуть, якщо найближчим часом не підчеплю собі клієнта. – Вона повертається до Перл, плач якої стає гучнішим. – Чого ревеш, мала? У тебе є хоч хтось із товстим гаманцем.
Один за одним чоловіки спускаються сходами назад, поправляють одяг, розчісують волосся й надягають капелюхи. Мене нудить від їхнього вигляду: зажерливі, вони поводяться так, ніби щойно перемогли в битві. Виходять на вулицю й губляться у вранішньому промінні.
– Приходьте до нас частіше, – повторює мадам Лі кожному з них і викривляє рот у манірній посмішці. Я сиджу в кутку кімнати з насупленим лицем, і коли якийсь чоловік надто довго на мене задивляється – відвертаю голову.
Пізніше, коли сонце підіймається над затокою, мадам Лі просить мене зайти до неї в кабінет, де вона сидить за великим різьбленим столом з темного дерева.
Крихітний кабінет здається ще меншим завдяки присутності двох чолов’яг, які охороняють двері, і самої мадам Лі. Вона дебеліша за жінок, яких я бачила у Джифу, тільки не округла, а грізна.
– Як тобі минула ніч? – питає вона, крутячи сигарету між двома пальцями з коштовностями.
– Добре, мадам Лі, – відповідаю я. Одну дівчину якось відшмагали, бо вона не назвала її мадам. Наступного дня через її сорочку проступала кров із гноєм.
– Сядь, – наказує вона мені. – Сядь, поговоримо.
Це поганий знак: сідати небезпечно, але піти небезпечно також. Я сідаю.
Мадам Лі робить довгу затяжку. Сигарета ледь чутно потріскує, її кінець спалахує жовтогарячим і знову тускніє. Повітря навколо мадам видається мені токсичним. Лише її присутності достатньо, щоб зів’яли рослини й отруїлися квіти.
– Ти прийшла до мене такою худою, – промовляє вона. – Двома пальцями можна було підняти. А тепер глянь на себе. Здорова дівка з рум’яними щоками та рожевим язиком.
– Я добре їм і сплю завдяки ласці мадам Лі, – холодно відповідаю.
– Ага, – каже мадам. – Ще б пак.
Настає пауза, поки вона робить ще одну затяжку. Я дивлюся, як між нами вигинається дим.
– Винайняти кімнату в цьому місті недешево, – веде далі жінка. – Що там казати про цілий будинок! Сумніваюся, що ти уявляєш, скільки це коштує. Та завдяки великій щедрості тóну[24]24
Тон (піньїнь: tong – зала, місце зборів) – підпільне бандитське угрупування китайських емігрантів, яке займалося злочинною діяльністю; банда, клан.
[Закрыть] Хіп Ї ми живемо в комфорті та спокої. Що скажеш, Піоні[25]25
Піоні – від англ. peony (півонія).
[Закрыть]? Тобі подобається тут жити?
– Так, – брешу я.
– Тон годує нас. Одягає. Захищає. Так, він захищає тебе, Піоні. І я захищаю.
– Дякую, мадам Лі, – відказую, вклонивши голову.
– Розумничка, – промовляє мадам. Без попередження вона розчавлює сигарету об стіл. Під пальцями жінки сигаретний стержень зминається в купу попелу. Зблизька видно, як із віком шкіра на її руках стоншується та зморщується, мов плівка на гарячому молоці. Руки видають мадам. Хай скільки пудри вона на себе висипле, ми всі знаємо, що вона смертна, як і кожен.
– Якщо дівчина не приносить грошей, – каже жінка, – то хіба це справедливо? Якщо вона нічого не робить, щоб віддячити тону за добро, то, отже, просто паразитує, хіба ні? Що скажеш, Піоні? Ти вже місяць тут розкошуєш.
Я знаю, що вона хоче почути від мене, але мені страшно це вимовити.
– Від сьогодні навчання скінчилося, – каже вона далі й протягує нігтями по столу. – Завтра візьмеш перших клієнтів. Моя люба дівчинко, яка так добре говорить англійською, тільки своїми сумними очима ти принесеш нам величезні статки.
Знову пауза. Ненавиджу її за це – мої очі, такі непримітні, тільки мої, тепер розпусні та спаплюжені її словами. Але все, що я можу сказати, це: «Так, мадам Лі».
Вона це знає. Навіть смакує цим. Адже нам обом відомо, що буде, якщо я не послухаюсь: є халупи, які називають «стійлами», де дівчат тримають як худобу, а єдині їхні клієнти – моряки, підлітки й п’яниці. Тіла цих дівчат виснажені, знівечені та хворі. Більшість із них потрапляють до лікарні, яку й лікарнею назвати важко, – це понура кімната без вікон на задвірках китайського кварталу[26]26
Китайський квартал (англ. Chinatown – Чайна-таун, китайське місто) – заселені китайцями райони в некитайських містах.
[Закрыть]. Двері зачиняються. Усередині лампа, чашка води й миска вареного рису. Смерть ніколи не змушувала їх довго на себе чекати.
– Така, як ти, і дня не витримає у «стійлах», – каже мадам Лі, ніби читає мої думки. – Тут я тебе годую. Дарую гарний чистий одяг. Роблю тебе красивою. Даю тобі нічліг. Чи багато китайських дівчат можуть таким похвалитися? Це не якісь там жалюгідні діри на Бартлетт-елі. У нас найкращий бордель у місті. Тут вам дістається найкраще. Роззирнися. Краще вже нікуди.
– Ваша правда, мадам Лі, – відповідаю. – Я наполегливо працюватиму, щоб віддячити вам за добро.
– Я знала, що ти будеш слухняною, – вона тягнеться рукою, щоб погладити мене. Її очі блищать від задоволення. Я відчуваю на шкірі її долоню, ніби восьминіг спускається вниз по моїй голові та стискає мене всім своїм тілом, намагаючись задушити.
– Завтра, – шепоче вона, – ми тебе обкатаємо.
Мадам відпускає мене. Я стою й відчуваю, що мої зелені атласні штани змокріли. Вона дивиться, як я підходжу до дверей і силуюся їх відчинити. Та перш ніж я вийду, вона вигукує:
– Іще одне. Від сьогодні ти ночуватимеш у кімнаті Джейд.
– А де спатиме Джейд? – питаю я.
Бордель розділено на три поверхи. Більшість із нас живе на другому, де в одній кімнаті ми всі спимо, а в інших двох – розважаємо клієнтів. Третій поверх з власними кімнатами зарезервовано для найкращих дівчат, як-от Сваллов, Айріс[27]27
Айріс – від англ. iris (ірис).
[Закрыть] і Джейд – до того, як її живіт почав рости. Власні кімнати мають лише дівчата, які принаджують найбагатших клієнтів. Я ще не принадила жодного.
Мадам Лі не відповідає. Охоронці знають – це означає, що вона завершила розмову зі мною, і виштовхують мене за двері. Я повертаюся нагору в нашу спальню і збираю свої речі, яких насправді небагато – робоче вбрання, косметика, стрічки та шпильки для волосся. Кімната Джейд – на третьому поверсі в кінці коридору, одна з найбільших. Дійшовши, я стукаю у двері й чекаю, що вона відчинить.
– Мадам Лі тобі не сказала? – з сусідньої кімнати визирає кругле обличчя Айріс. – Джейд уночі забрали.
– Ні, – промовляю. – Не сказала.
– Вона все одно не змогла б працювати тут зі своїм животом, – каже Айріс. – Який чоловік хоче зіпсовану повію?
Вона єхидно посміхається й зникає у своїй кімнаті. Я роблю те саме. Тільки це не моя кімната. Це кімната Джейд. Дівчину, яку я бачила кілька годин тому, тепер відправлять у «стійло», де вона втішатиме клієнтів за двадцять п’ять центів, максимум – за п’ятдесят, якщо пощастить. Цікаво, що буде з дитиною? «У “стійлах” жінки не витримують більш ніж два роки, – сказали мені, коли я вперше потрапила до барака. – Тебе вб’є або хвороба, або людина». На що я відказала: «А хіба не байдуже?».
Я запалюю ліхтар. Кімната Джейд охайна, стіни пофарбовано багряним. Заґратоване вікно виходить на сіру вулицю. Тут досі пахне нею, легкий цитрусовий запах пронизує повітря. Вона пробула тут довше, ніж будь-хто з нас.
Їй не більше двадцяти – двадцяти одного. Чи казала вона щось про сім’ю в Китаї? Не можу пригадати. Я вже забуваю, що якої дівчини стосується. Ми – безіменний клан тіл та історій, і, ймовірно, всі закінчимо в тому самому місці. Та хіба не байдуже? Це лише питання часу – коли саме кожну з нас заберуть посеред ночі й замінять на молодшу та красивішу.
Цілий місяць мені вдавалося залишатись у безпеці, недоторканою. Потрапивши сюди, я пообіцяла собі стати непомітною. Коли якийсь чоловік дивився на мене, я кривилась у відразі. Це було неважко, бо всередині я саме це й відчувала. Та я була наївною, гадаючи, що маю вибір. Мене купили не просто так, і тепер я мушу добряче постаратися, щоб дотриматися цієї обіцянки.
Цієї миті мені згадалася Бай Хе, дівчина зі скляною шкірою з оповідок, які переказували в моєму селі. Раніше я вважала, що шкіра була її важкою ношею. Але тепер, коли сиділа тут і розуміла, що завтра в цей час уже розпрощаюся зі своїм дівоцтвом, я усвідомила: тягарем Бай Хе була насправді не шкіра. Її тягарем було народитися дівчиною. А від такого ярма ніхто з нас не вільний, навіть я.
2
Це історія про бочку з вугіллям, яка перепливла океан.
* * *
Подорож до Сан-Франциско зайняла три тижні, принаймні так мені сказали. З кімнати у Джифу мене в бочці, доверху засипаній вугіллям, завантажили на віз, а коли ми нарешті зупинилися, я почула наростаючий шум океану. Звідусіль лунали голоси, тільки вже не схожі на гул рибного ринку. Це теж були торговці, але більшість із них говорили чужою мовою.
– Постав туди! – вигукнув хтось неподалік. – Цих двох – на той корабель. А ви хто такий?
Почувся голос Джаспера.
– Відправка в Сан-Франциско, – сказав він. – Цей вантаж належить майстрові Ену та його общині, його слід доставити тону Хіп Ї.
– Так, сер, – раптом знітився другий голос. – Нас повідомили про вашу особливу посилку.
Бочку підняли, і вугілля посипалося мені на шию. Мене знову кудись несли, проте щось у шумі океану та стривожених голосах на різних мовах підказувало мені, що після наступного етапу мандрівки повернутися назад буде важко.
Якби я тоді знала, що на мене чекає, то розплакалася б. Але перед моїми очима були тільки стінки бочки. Це все, що Джаспер дозволив мені бачити. Останнє, що почула, – як чийсь голос – імовірно, його – проспівав: «Прощавай».
* * *
Коли згодом кришку відсунули, я уявила, як вистрибую з бочки. Спробувала підвестися, проте вугілля притисло мої стегна. «Я вже й сама стала майже як та вуглина», – подумалось мені.
Згори на мене дивився хтось із людей Джаспера.
– Навіть не думай кликати на допомогу, – сказав він і потягся рукою розв’язувати мотузку навколо мого рота. – Пискнеш – і ти труп.
Я кивнула. Що завгодно, тільки витягніть з рота кляп.
– Їж, – буркнув. В іншій його руці була маньтов завбільшки зі скручену шкарпетку, сіра й пухка. Я витріщилася на неї, а потім жадібно накинулась.
Коли доїла – це не зайняло багато часу – чоловік знову потягнувся вниз, цього разу з фляжкою. Я знову кинулась, але він відіпхнув мою голову.
– Я сам, – сказав мені.
Я кивнула й іще більше закинула голову назад – відчайдушно прагнула остудити своє нутро. Він приклав шийку фляжки до мого рота. Тієї миті я жадала, щоб уся вода на світі увійшла в моє тіло. Та не встигла я навіть проштовхнути вниз маньтов, як усе завершилося. Чоловік забрав фляжку й закрутив кришку. Потім запхав кляп назад у рота й закріпив його мотузкою.
– Я приходитиму що два дні, – мовив. – Може, що три. Сиди тихо.
І насунув кришку назад.
Як воно – сидіти в пітьмі у такому крихітному просторі? Я вся скоцюблена, коліна під підборіддям, спину скручено в мавпячий хвіст. Через деякий час біль у зігнутих кінцівках став таким нестерпним, що я вже думала зібрати всю силу, яка наростала в моїх ногах, і спробувати виштовхнутися з бочки. Та це так і залишилося нездійсненним бажанням. Після першої доби біль стих, а потім притупився до шепотіння. Коли я спала – а так було постійно, – то схиляла голову на коліна, і погойдування океану відносило мене до далекого берега. Проте це був не зовсім сон – я гарячково то засинала, то просиналася.
Тоді я марила. Спогади швидко огортали мене, проте мені вже було важко відрізнити, що було справжнім, а що – ні. Усе пливло переді мною – далека пісня пам’яті й бажань.
Мені ввижалися батьки – до того, як їх забрали. Татова відкрита усмішка та ледь сиве волосся на підборідді. Мамині руки, які, мов дві пташки, шугали над ткацьким верстатом. А ще бабуся, яка поралася на городі із засмаглим на сонці обличчям. Цікаво, чи йшов дощ, відколи я покинула Джифу? «Я ж посеред океану, – міркувала собі. – Отже, пливу впалими краплями дощу». Тож я говорила з бабусею. Казала їй, як сильно сумую за нею, розповідала про все, що пережила, відколи ми востаннє бачилися. Та про найжахливіше мовчала – не хотіла її хвилювати. Сльози текли гарячими струмками, і я ловила їх ротом, уявляючи, що це солена свинина чи в’ялена риба.
Я бачила майстра Вана та школу каліграфії, відчувала різкий запах свіжого чорнила на довгих смужках паперу. Вікна у класі були відчиненими, а на вулиці посеред двору сохли інші сувої. Я силувалася прочитати ієрогліфи, проте вони радше були схожими на павуків на снігу.
Не приходила тільки Лінь Дайю, і я знала чому. За романом, Лінь Дайю ніколи не залишала Китай – там вона й померла. Корабель відносив мене все далі й далі від дому, і я роздумувала: невже ми з нею таки розлучилися? Молодша Дайю переможно раділа б – нарешті я позбулася її, і наші долі розійшлися. Однак тепер, коли Лінь Дайю не стало, доросліша Дайю злякалася.
Це ж те, чого я давно прагнула, хіба ні? Ось воно як – уперше в житті залишитись у цілковитій самоті.
* * *
На третій день кришка знову відсунулась і з’явився чоловік, як і обіцяв, зі ще однією маньтов та фляжкою води.
– Хочеш постояти? – запитав він, коли я поїла.
Я кивнула. Він нахилився в бочку й потяг мене за руку. Я відчула, як мене підіймають, і ледь не скрутилася назад від різкого, гострого болю, який пронизав коліна. Я надто давно не випрямляла ніг, а тепер їх роздирали проти їхньої волі, і кожен порух був насиллям над кістками, ослабленими м’язами та сплячим сухожиллям. Прикусила губу, щоб не закричати від болю, і натомість дала волю сльозам. Аж доки не стала на ноги. Доки знову не могла бачити.
Чоловік відпустив мене. Я схопилася за стінки бочки, переклавши всю свою вагу на руки.
По темряві та скреготу стін я зрозуміла, що ми були в нижній частині корабля – найімовірніше, у трюмі. Своїм обмеженим зором я могла розгледіти верхівки інших ящиків, контейнери й бочки, схожі на мою. Деякі з них було складено одна на одну, а інші поодиноко стояли осторонь. Цікаво, у скількох із них були справжні припаси, їжа та спеції, а у скількох – такі самі дівчата, як і я? Це все були дівчата Джаспера? Чи вони належали іншим поганцям?
– Досить, – сказав чоловік. – Лізь назад і не верти головою.
– Будь ласка, прийдіть завтра ще, – благала я, перш ніж він запхав мені в рота кляп. Я не уявляла, як переживу ще три дні без їжі, води і в сидячому положенні. Мої штани були брудними й прокислими після того, що мені довелося кілька разів випорожнитися, бо іншого не залишалося.
Він нічого не відповів. Мене зім’яли назад у бочку, і я відчула гнилий сморід своїх екскрементів.
– Сиди тихо, – буркнув чоловік і закрив кришку.
Так тривало й далі. Чоловік приходив переважно вночі, коли на кораблі ставало тихо, годував мене й дозволяв кілька хвилин постояти. Одного разу він навіть витяг мене з бочки й наказав пострибати на місці. Я послухалася. Здавалося, ніби в мене з’явилася нова пара ніг – чужих, не моїх. Я відчувала, як стегна теліпалися навколо кісток, незграбно й боляче. Потреба випорожнитися вже довгий час не нагадувала про себе, моє тіло ослабло лише від маньтов і води. Нічого перетравлювати – нічого й виводити. Мішечок на шиї продавив маленьку ямку в моїй грудній клітці, його м’ятна прохолода – єдине, що мені давало змогу не задихнутися.
Далі – марення. Спочатку шалене, ніби з мене повільно видирали мозок. У вухах пекло, перед очима вирувало. На дотик я вся горіла. Тоді мені здавалося, що я помираю.
Потім – блаженство. Я вилетіла з тіла й пливла над усім. Бачила океан, корабель і навіть саму себе – згорблену, виснажену й худу, скручену над колінами. Та не біда. Навіть красиво. У тій бочці був хтось інший. Я ж була захищеною, вільною, я була всюди. Забула про голод і біль. Відчувала тільки піднесення.
Тоді мені так чітко, як жоден інший момент із життя, пригадалося, як за день до свого зникнення тато приніс додому вишні, бо знав, що мама їх дуже любить. Я вишень не любила – вони були або надто солодкими, або надто кислими, а кісточки тільки робили ягоди великими. Мені не подобалося, що їхня червона м’якоть забарвлювала мої пальці й кутики рота.
А мама їх обожнювала. Заради них була ладна на все. Я ніколи не бачила її такою радісною, як тоді, коли тато приніс додому ті вишні. Вона вискочила з-за свого ткацького верстата, підстрибувала й плескала в долоні. Усмішка на її обличчі була завширшки з місяць.
Тато висипав вишні в миску. Ми зібралися навколо неї та витягли по ягоді з плодоніжкою. Я дивилася, як мама крутила її, соковиту й блискучу, у своїх долонях, наче молилася разом із нею. А потім опустила вишню в рота, і за мить у її руках залишилася тільки плодоніжка.
– Ти проковтнула кісточку, – сказала я схвильовано. Мені часто снилися кошмари про те, як щось застрягає в моєму горлі.
Вона посміхнулася з мого переляку:
– Іноді мені здається, якщо проковтнути те, що люблю, воно в мені проросте.
– Не повторюй за нею, – пригрозив мені тато, але теж із посмішкою.
Вишень я так і не полюбила, але обожнювала спогади про маму, тата й бабусю, які любили вишні більше за білі персики, але водночас не так сильно, як яблука. І мене. Ми зібралися разом, щоб зробити те, що потішить тільки одного з нас, але від цього й самі стали щасливими. «Дивлюся, як ти їси, – і в самої шлунок наповнюється», – казала мені мама. Тепер я збагнула, що вона мала на увазі. Коли я зрештою виринула з цього спогаду, то відчула, як він мене наситив.
Іноді я згадувала Лінь Дайю й бажала, щоб вона прийшла. Щоб забрала мене звідси й ми разом пливли над світом – тонкі, як папір, легкі, як останній день зими. Я хотіла влитися в її вуста й роками спати в її тілі. Хотіла, щоб вона ростила мене в собі. У розпалі свого сум’яття мені здавалося, що я жадала полюбити її.
Однак Лінь Дайю не приходила.
Ієрогліф для слова «радість» 樂 зображує нитки шовку над деревом. Як лісова музика. Мелодія, що лине над верхівками дерев. «Цей ієрогліф зображує, як радіє душа, – сказав мені майстер Ван. – Ніби ти летиш над усім. Ніби не стримуєшся і спалахуєш».
Від думки про це я всміхнулася. І коли чоловік востаннє відсунув кришку з бочки, я постала перед ним у всій красі – очі заплющені, обличчя в сльозах, тіло вбране у вугілля й ополоник замість рота.
Певно, він тоді злякався.
* * *
Одного дня корабель зупинився.
На той час я вже й забула, що мала тіло. Але розуміла, що треба було зберегти хоч те, що від нього залишилося. Тож я повернулась у свою оболонку й чекала.
Стук, потім сміх. У трюмі почулися чоловічі голоси, їхній гул уперше за кілька тижнів знову загнав мене у відчуття страху. Я чула, як почали перетягувати й виносити важкі ящики та коробки. Якийсь чоловік сказав іншому не чіпати мою бочку – мовляв, він сам її віднесе.
– Це особливий вантаж, – додав він.
– Тут смердить, – відказав інший.
Мене знову підняли й кудись понесли – тільки цього разу не вві сні. І тоді із марення я звалилася назад на землю. Я не літала. Я сиділа в бочці, наповненій вугіллям і власною сечею, а у шлунку було порожньо. І в голові – порожньо. І в серці. Замість чарівливого зачину нового життя, про який я мріяла на березі океану, була порожнеча без жодної надії бути чимось заповненою. Мене винесли з корабля, і коли сонце пробилося крізь стіни бочки, здалося, що все довкола спалахнуло.
На мить я подумала, що знов у Джифу. Це чайки ввели мене в оману, їхні крики то пірнали, то знову виринали. А ще пінистий шум океану і стогін причалу, який гойдався на хвилях. Прохолодний бриз.
– Сюди, сюди! – крикнув хтось англійською. І мене понесли в напрямку звуку.
– Це воно? – спитав голос.
Той, хто ніс, ствердно буркнув.
– Добре, – відказав голос. – Поставте там.
Обмін словами. Іржання коня. Мене кудись опустили, а потім нарешті все спинилося. Після кількох тижнів гойдання в океані я нерухомо стояла.
– Джаспер сподівається, що шановні члени тону Хіп Ї будуть задоволеними посилкою, – сказав голос. А потім мені знову здалося, що хтось проспівав мені: «Прощавай».
Хлиснув батіг. Ми знову кудись їхали, але з кожною секундою запах океану слабшав. Вугілля в бочці втрамбувалося навколо мене.
Я була в Америці.
* * *
Про що ще розповісти? Про те, як мене відвезли в китайський квартал на Сент-Луїс-елі та кинули у хлів, який називали бараком? Там тхнуло сечею й фекаліями, а ще гнилими шкірками від дині. Про те, як відсунули кришку й мене, засліплену сонцем, за руки витягли з бочки? Ноги не тримали моє тіло, тож мене за талію прив’язали до стовпа – мотузка впилась у западину між ребрами й тазовими кістками.
Чи, може, розказати, як з мене стягли одяг – брудний і прогнилий – та зрізали з шиї мішечок, що був мені замість кулона? Як облили крижаною водою, і частина мене раділа, бо нарешті хоч щось відчувала? Чи розказати про сам барак? Як мене кинули туди до таких самих дівчат – голих, мокрих і тремтячих?
Краще я розповім про жінку, яка одного разу зайшла в барак. Ми всі збилися докупи посеред підлоги. Сире приміщення без меблів. Близько п’ятдесяти дівчат. Наші скиглення відбивалися від голих стін. Схудлі до самих кісток, ми готувалися померти. Посередині ми, а навпроти вони – довкола нас стояли чоловіки й розглядали. Мені згадався рибний ринок у Джифу з купами риби. Як я разом з іншими ходила навколо кожної торгової точки, жадібно дивилася на рибу й подумки вже уявляла, якою вона буде на смак, як швидко можна буде зняти луску, чи смачною буде плоть, чи луснуть очні яблука в роті, наскільки маслянистим буде мозок, якими м’якими виявляться кістки, щоб їх можна було розкусити зубами й потім полишити на столі мокрою купою. То ось на що це було схожим. Ми – як та риба.
Я помітила цю жінку, бо вона була єдиною серед чоловіків, які зайшли до барака. Вона мала гарне обличчя, великий і гордовитий рот, прищурені й підведені чорним очі. Також жінка привернула мою увагу своєю білою сукнею з вишитим сріблястим феніксом, і я подумала, що вона справді безжальна, якщо не боїться носити на собі колір смерті. Упадало у вічі й те, як чоловіки розступалися перед нею лише від її присутності, як вона неслася крізь них мов вітер, який проривається через розвішані простирадла.
То тут, то там якийсь чоловік вказував на дівчину, а потім підходив хтось із наглядачів і відтягував її до того, хто обрав. Зіщулену, у сльозах, її передадуть новому власнику, а в обмін на це наглядач отримає стос папірців, які – як я з’ясувала пізніше – були грошима. Нас продавали по черзі, деяких – групами, і в моїй голові крутилася тільки одна думка: що буде з тими, хто залишиться наприкінці? Куди підемо ми?
Жінка жодного разу не вказала на котрусь із дівчат. Вона стояла попереду й розглядала тіло кожної з них. Обличчя без емоцій, руки схрещені. У ній було щось особливе – не тільки через поставу імператриці. Здавалося, вона не помічала навколо себе жодного чоловіка, які звідусіль скоса на неї позирали. «Вони ненавиділи її, але тому, що боялися», – збагнула я.
А потім вона підійняла руку й кивнула.
– Ти, – сказав один із наглядачів, підходячи до дівчини поруч зі мною. У сльозах вона відсахнулася від нього. Наглядач схопив її за зап’ястя – дівчина впала на підлогу – і він потягнув її до жінки. Жінка клацнула пальцями – і позаду неї з’явилося двоє чоловіків. Вони схопили дівчину, яка тепер уже несамовито голосила, і знову розчинились у натовпі.
Щось обпекло мене. Я підвела погляд. Очі жінки пильно дивилися на мене й не кліпали. «У ній є жорстокість», – вирішила я. Наглядач, який не відходив від жінки, звівся на пальчики та щось їй прошепотів. Вона не зводила з мене очей. А потім підняла руку й кивнула.
Майже тієї самої миті переді мною опинився наглядач і схопив за зап’ястя.
– Ти, – сказав він, коли вже тягнув мене до жінки. Я відчула, що підкоряюся. Якби я спробувала втекти, ноги піді мною підкосилися б.
Я щосили виструнчилась перед жінкою. Плакати я не збиралася.
Вона оцінила мене очима, починаючи зі ступень, потім вище – ноги, тулуб, груди й нарешті обличчя.
– Це ти знаєш англійську? – за її низьким, розкотистим голосом ховалася якась обеззброювальна сила.
– Ну, – смикнув мене за зап’ястя наглядач. – Відповідай!
– Так.
– Дуже добре знає, – гордо додав наглядач. – Краще за будь-яку з цих дівчат. Навчалася в найкращих у Китаї. Вона неодмінно сподобається вашим білошкірим гостям.
– Можливо, – сказала жінка, – але вона дуже худа. У моїх дівчат має бути м’ясо на кістках. Я що, мушу згодувати їй усі запаси, доки вона від’їсться? За ціну, яку ви загнали, навряд чи це можна назвати добросовісною торгівлею.
– О мадам, – проскиглив наглядач, – це остаточна ціна.
– Тоді я беру тільки першу, – розвернулася жінка.
– Ні, – вигукнув наглядач. – Заждіть. Пропоную домовитися.
Жінка спинилася.
– Дві тисячі замість двох тисяч чотириста, – сказав наглядач. – Менше не можу, інакше мій начальник буде незадоволеним.
Жінка посміхнулася.
– Що скажеш? – запитала вона мене. – Справедлива ціна за тебе?
Я збентежено витріщилася на неї з роззявленим ротом. Ми обидві знали, що я й гадки не мала, що означає ця сума.
– Тоді дві тисячі, – сказала вона й клацнула пальцями. Звідкись з’явилися ті самі двоє чоловіків і схопили мене за плечі.
– Стійте! – крикнула я в нікуди.
Двоє чоловіків відтягли мене до карети з бричкою, які чекали на вулиці неподалік. Вони одягли мене й посадили у бричку, в якій сиділа перша дівчина, міцно притиснувши кінцівки до тіла. Ми не розмовляли одна з одною. Заговорити означало б підтвердити, що все це було реальністю.
Під вагою жінки карета заскрипіла. Мадам сказала щось візнику, і ми рушили, поступово віддаляючись від барака.
Ми їхали вулицею. Дорога була нерівною, нас кидало туди-сюди, коли ми підіймались і спускалися з пагорба на пагорб. Зверху над нами навис тривожний туман. Він дедалі більше поглинав карету, коли та мчала далі й далі вперед. «Якби ми підіймалися трохи вище на пагорбах, – подумала я, – то дісталися б хмар. І тоді злетіли б».
Карета повернула на іншу вулицю, і я ахнула від подиву, перш ніж згадала, що більше не у Джифу. Місцеві будинки були схожими на ті, які я бачила в Китаї, – над вітринами магазинів звисали такі самі червоні ліхтарі, а стіни будинків обліплені такими самими червоними плакатами з золотистими ієрогліфами. Навколо – суміш китайської й англійської; мовці пірнали й виринали з кожної з цих мов так легко, як камінь, що скаче жабкою над плесом. Якийсь чоловік сидів на табуретці та лузав соняшникове насіння. Хтось грав на сопілці, тільки було не розібрати, звідки линув звук. Я навіть відчула витончений здобний запах субін[28]28
Субін (піньїнь: su bing) – китайське пісочне печиво.
[Закрыть]. Ми перебували в Америці, але чому вона була такою схожою на Китай?
Нарешті ми зупинилися біля золотаво-коричневого будинку посеред жвавої вулиці. Дверцята карети відчинилися, з неї вийшла жінка і стала перед нами. Дівчина поруч зі мною шморгнула носом і опустила очі. А я зухвало витріщилася на жінку, наче напрошувалася на якусь реакцію від неї.
