412 000 произведений, 108 200 авторов.

Электронная библиотека книг » Дженні Джан » Чотири скарби неба » Текст книги (страница 19)
Чотири скарби неба
  • Текст добавлен: 26 июня 2025, 04:28

Текст книги "Чотири скарби неба"


Автор книги: Дженні Джан



сообщить о нарушении

Текущая страница: 19 (всего у книги 21 страниц)

8

Коли ми повертаємося в камеру, Нам не перестає терти долонями лоба – нервова звичка, якої він набув після початку протестів під крамницею.

– Це правда? – питає він Нельсона.

Усі переводять погляд на Нельсона – мого друга, який, як я тепер розумію, має не менше таємниць, ніж я. Його спина згинається в незвичній сутулості, руки звисають по боках. Він не в змозі дивитися нікому з нас у вічі.

– Правда, – зрештою відповідає хлопець.

Нам опускається на землю. Проте Лум робить крок уперед, його загострене обличчя лютує.

– Про що ти думав? – шипить він. – Ти вб’єш нас усіх!

Минув той час, коли Нам і Лум вихваляли Нельсона як добропорядного юнака, який урятував Намові життя. Народжується нова реальність: Нельсон просто хлопчак.

– Я не хотів, щоб так сталося, – каже він. – Вона була лише закоханим дівчиськом, я знав це. Але подумав... Я подумав, якщо ми розкажемо Фостеру про наші стосунки, якщо він побачить, як сильно його власна плоть і кров кохає такого чоловіка, як я, то його думка зміниться. Він був просто одним із. Мені хотілося вірити, що я зможу змінити погляди хоч однієї людини.

Тепер я починаю розуміти Вільямові слова про Нельсона, єхидні й чванливі: «Ти постійно шукаєш у людях добро. І завжди шукав».

Нельсон дивиться на свої руки. Без скрипки та смичка вони видаються розгубленими.

– Я не сказав, бо не хотів вас турбувати, – каже він Наму та Луму. – Я справді думав, що зможу зробити щось значуще, якусь маленьку зміну. Я помилявся.

– Нельсоне, – хитає головою Нам. – Ох, мій хлопчику.

– А відплата? – вимагає пояснень Лум. – Грандіозні плани, над якими ти працював, за словами дівчини?

Тепер моя черга взяти слово. Я розповідаю їм про лист до «Шести китайських компаній» і про наші плани подати до суду на Рок-Спрінгс.

– Це аж ніяк не стосувалося Фостера, – запевняю їх. – Ми просто прагнули відстоювати справедливість.

– Тепер це не має значення, – каже Нельсон. – Біда вже сталася. Усі вважають, що я мав причину вбити Фостера, а ви допомогли мені в цьому.

На цьому в камері западає тиша. Джов, який спостерігав за всією цією суперечкою, підводиться й потискає Нельсонові руки, ніби каже, що все гаразд. Проте коли він повертається на своє місце на підлозі, я бачу, що його обличчя впадає в новий вид відчаю – усвідомлення того, що всі двері почали зачинятися.

* * *

Наступні кілька годин тягнуться повільно. Наше життя застопорилося навколо вбивства Фостера, і тепер залишається тільки чекати. Нам склав руки на грудях і сперся зверху на них підборіддям. Лум залишається біля стіни, його спина вперта у своїй прямоті. Це мене в ньому захоплює. Джов то засинає, то просинається. Час від часу в нього сіпається нога чи проривається стогін. Я розмірковую, через які жахіття він пройшов. Цікаво, а які чекають на нас?

Переводжу погляд на Нельсона й бачу, що він дивиться на мене.

– Про що думаєш? – питає.

– Вони навіть слова не дали нам сказати, – відповідаю я. – На нашому ж слуханні. Точнісінько, як у Каліфорнії.

Нельсон глибоко вдихає.

– Нещодавно, – промовляє він, – один суддя в Каліфорнії постановив, що всі азіати мігрували в Америку через Берингову протоку. Він сказав, що індіанці пішли від нас. А оскільки індіанці не мають майже жодних прав у цій країні, то й китайцям також не слід. Те, що сталося сьогодні, мене не дивує.

– Вільям, – кажу я. Не віриться, що це рішення йшло до мене так довго. – Ми напишемо йому. Він уже має бути в «Шести компаніях». Він знатиме, що робити. Нельсоне, попросися написати листа, перш ніж ми поїдемо. Вони повинні дозволити нам таку розкіш.

Нельсон опускає очі й зітхає.

– Джейкобе, не думаю, що він зможе допомогти в нашій ситуації.

Не таку відповідь я хочу почути. Це не той Нельсон, якого я знаю.

– Що сталося з твоєю надією? – кричу я. Від переляку прокидається Лум, але не каже ні слова, лише спостерігає в обережному мовчанні. – Ми ще не мертві й навіть не засуджені! А ти поводишся так, ніби вже.

Нельсон схрещує руки на грудях, а потім розгинає їх. На мене не дивиться.

– Тож чекаймо, – кажу я. – Чекаймо та приймаймо все, що відбувається. З таким самим успіхом нам могли б і язики відрізати.

– Поглянь на нього, – огризається Нельсон і вказує на Джова. – Ти справді думаєш, що ми чимось відрізняємося від нього? У нас можуть бути язики, але в очах суду, в очах цих людей ми всі однаковісінькі. Наш виступ нічого не змінює. І хоча ми вимовляємо англійські слова, суд усе одно бачить перед собою вуста, з яких вони злітають. Для них ми завжди будемо чужинцями.

– Має бути якийсь вихід, – наполягаю я. Мої слова безглузді й дурні, але я хочу вірити. Нельсон відвертається від мене.

Лум уперше озивається.

– Мабуть, зараз краще відпочити, Джейкобе, – промовляє він.

* * *

Джов єдиний, хто чує її мовчазний прихід, відчуває аромат її парфумів крізь гниль. Вона не просить охоронців розбудити нас і не стукає у двері. Вона стоїть з убивчим спокоєм, аж доки Джов починає по черзі нас будити. Я розплющую очі й бачу знайому постать – завидну постать, – яка чекає зовні.

– Керолайн?

Поруч зі мною підводиться Нельсон і за три короткі кроки підходить до дверей камери. Дівчина відступає назад.

– Що ти тут робиш? – шепоче він. Нам і Лум уже теж прокинулися й помітили цю дівчину, яка все змінила.

Керолайн підіймає голову. Першими в поле зору потрапляють її вуста. Потім ніс, схожий на бутон троянди, і нарешті – очі, ясні й вологі. «Увесь цей час вона не переставала плакати», – усвідомлюю я. Але в її очах є ще дещо – буря, як ось-ось здійметься.

– Я прийшла впевнитися на власні очі, – відповідає вона.

– Керолайн, – промовляє Нельсон, зберігаючи самовладання, – ти ж не віриш, що я міг зашкодити твоєму батькові. Будь ласка, дозволь мені пояснити.

– Батько мертвий. Кажуть, це ти його вбив.

Нельсон робить крок назад.

– Не вір тому, що кажуть інші. Згадай, який я. Згадай нас.

Тут могла би бути пауза, сумнів у її очах, бажання йому повірити. Могли б бути спогади про щасливі дні в батьківському домі: молодший брат вистрибує, Нельсон сміється, а вона дощенту п’яніє від вродливого юнака, який стільки всього знає. Але натомість вона усвідомлює сцену перед собою: п’ятеро брудних китайців у камері, двері, що розділяють нас від неї, і Нельсон тепер уже без скрипки, тому йому більше нічого розповісти їй про музику. Дівчина змінюється на лиці, невпевненість зникає. І я розумію, що вона вже все й назавжди вирішила.

– Який же ти дурний, – каже вона. – Навіть закон не дозволяє нам бути разом.

– Закони можна змінити, – відповідає Нельсон.

– Це саме ти сказав батькові перед тим, як убити його? – наїжачується вона. – Повірити не можу, що дозволила тобі торкнутися до себе, брудний ки…

Її зупиняє інший голос, твердий і незнайомий.

– Гадаю, тобі краще піти, – промовляє він.

Мені потрібна якась мить, щоб збагнути, що цей голос – мій.

Вона вперше глянула не мене. Мене вражає її краса, страшна у своїй люті, її пиха, що спалахує на обличчі, коли вона помічає мій маленький зріст і зажурені очі. Я не відводжу від неї погляду, як і того дня від торговки рибою на ринку. Керолайн дивиться на мене, але не бачить.

– Хай вас повісять, – промовляє вона.

– Іди, – повторюю я, а мій голос тільки гучнішає та більшає, аж доки здається, що він може вирватися крізь двері. – Геть!

Вона обертається. Цього разу ми вже чуємо цокіт її підборів по каменю. Коли вона зникає, залишається тільки аромат її парфумів, які пахнуть магноліями.

9

Судячи з того, як уранці з нами вітаються охоронці, можна подумати, що вони збираються супроводити нас на якесь грандіозне свято.

Нельсон запитує, чи дозволять йому написати листа.

– Авжеж, пиши, – відповідають вони.

Йому дають ручку й папір. Нельсон щось нашкрябує нашвидкуруч, а потім передає записку охоронцю. Той одним оком дивиться на неї та зминає її в передню кишеню своєї куртки.

– Ви сьогодні відправите? – запитує Нельсон.

– Авжеж, сьогодні, – охоронець дивиться на своїх напарників і зловтішно посміхається.

Унизу шериф Бейтс чекає з іншою бричкою.

– Шерифе… – благає Нам, але той навіть не бажає на нього глянути, тож Нам замовкає. Він розуміє, що шериф більше ніколи не подивиться йому у вічі.

– Це сміховинно, – замість Нама продовжує Лум. Його теж ігнорують.

Нас по черзі садять у бричку. Пута на моїх ногах тісні, тож я спотикаюся об підніжок, залізаючи на бричку, і приземляюся Нельсонові під ноги.

– Ну ж бо, Джейкобе, – каже він і підіймає мене зв’язаними руками. – Сядь прямо.

Гадаю, останні кілька днів я була жалюгідною подобою чоловіка.

– Ти віриш, що вона передумає? – питаю я його, хоча знаю відповідь. Ми вперше розмовляємо після приходу Керолайн минулої ночі.

Нельсон похнюплює голову.

– Я хотів бачити в людях тільки хороше, – каже він. – Але помилявся.

Його голос ледь чути крізь сором.

Мені згадалося, що я сказала йому в його кімнаті, як скривилося його обличчя, коли я бовкнула, що Керолайн зрештою його зрадить. Такий, як Вільям, зараз би нагадав Нельсонові ці слова, тицьнув би ними в очі й тішився б зі своєї правоти. Але не я.

– З тобою все гаразд? – питаю натомість.

Нельсон розуміє, що я маю на увазі.

– Не чіпаймо поки що цієї теми, – відповідає юнак. Він підіймає голову, щоб поглянути на мене, і я бачу болісну усмішку. – Вибач, якщо я був різким. Мені лише розбили серце.

– Вона ніколи не була тебе вартою, – випалюю я. Розумію, із вуст Джейкоба Лі це звучить дивно й по-дитячому, та все ж не стримуюсь. Я хочу, щоб Нельсон знав, що він значно кращий.

До Мюррея аж півтора дня їзди. Ми їхатимемо цілу ніч. Вітри запекло б’ються об брезент, який закриває задню частину брички, правлячи недоладну панахиду. Та дещиця, яку я знаю про Мюррей, не віщує нічого доброго. Це шахтарське місто, а отже, його жителі вороже ставитимуться до будь-яких китайців, які, на їхню думку, вкрали в них роботу. Зрештою, суддя Гаскін не дав нам жодного шансу.

Я так поринаю у свої думки, що не помічаю, як бричка зупиняється.

Джов знову відчуває це першим. Він хапає Лума за рукав і смикає його обома руками. Лум розплющує очі, ненадовго завмирає, а потім тягнеться до Нама. Якусь мить Нам прислухається, а далі гукає до нас:

– Нельсоне, Джейкобе, щось коїться.

Голоси ззовні нові, не ті, що супроводжували нас із в’язниці. Ці голоси – несамовитіші. Один із них щось каже шерифові Бейтсу, а той спокійно відповідає. Через шум вітру важко розчути слова. Потім крізь тент брички прослизає рука й з’являється обличчя в білій полотняній масці.

– Робіть, як наказую, – промовляє воно. – Вилазьте негайно!

Нам з Лумом вистрибують, Джов услід за ними.

– У нас тут привал? – запитую я Нельсона. Він хитає головою, обома руками притримуючи мене за груди.

– Героєм себе намислив, хлопчиську? – питає незнайомець. На мить його рука зникає під тентом і повертається знову. Я впізнаю чорний металевий блиск рушниці. Незнайомець цілиться Нельсонові в голову. – Погляньмо, який ти тепер сміливець.

– Гаразд, – промовляє Нельсон і витягує руки перед собою. – Джейкобе, я піду першим.

Він вистрибує. Чоловік уважно спостерігає за ним, а потім махає мені рушницею. Я розумію, що треба йти. Тож слухаюся, повільно підбираючись дедалі ближче до обличчя в масці. Вітер стукотить по бортах брички, його гортанний рев сповнений застереження. «Якщо вийдеш звідси, – каже він, – то вже ніколи не повернешся».

Я вистрибую.

Коли випростуюся, то перше, що бачу, це не розгубленого шерифа та його посіпак, не моїх друзів із запалими обличчями, не нову ватагу людей у масках, які прибули ще озброєнішими, а білошкірого чоловіка з вишкіреними зубами, який очолював протест під нашою крамницею. Він таки виконав свою обіцянку: знайшов мене, хай би де я була.

Я забуваю, що я – чоловік. Що я – Джейкоб Лі. Підіймаю ногу, щоб заповзти назад у бричку, але забуваю ще й про пута навколо щиколоток. Тому падаю і б’юся носом об підніжок.

Тріск, потім – жар. Очі наповнюються сльозами.

Чоловік починає реготати. Я знаю, що це він.

– Підійміть його, – промовляє він. – Підійміть його разом з іншими.

Хтось хапає мене й відтягує від брички. Я не можу розплющити очі. Біль величезною колодою притискає мене вниз, я безпорадна під його вагою.

– Шерифе, будь ласка, – я чую, як благає Нам.

– Нічого не можу вдіяти, – відповідає шериф. – Тедді з хлопцями забрали нашу зброю. Так, Тедді?

– Шериф має слушність, – каже чоловік на ім’я Тедді. Він звучить радісно, як дитина, яка знайшла новий спосіб капостити й уникати покарання. – Тепер Бейтс не може вас урятувати. Ви п’ятеро належите нам. Шукачам справедливості, які вершать волю Господню!

Ми покажемо вам, що таке справжнє правосуддя за вчинені вами жахливі діяння. Ви надто довго труїли наше місто. Але тепер цьому настав кінець.

– Будь ласка, – чую голос Лума. – Ми просто власники крамниці, звичайної маленької крамниці. Продаємо джем і смачну їжу. Ми не хочемо мати з цим нічого спільного. Дозвольте нам поїхати на суд.

Тедді не звертає на нього уваги.

– Залиште в’язнів нам, шерифе, – каже він. – Беріть своїх людей і повертайтесь у місто. Якщо спитають, що сталося з китайцями, скажіть, що дорогою вони втекли.

– Шерифе, – вперше промовляє Нельсон.

– Тепер це не в моїх руках, – байдуже відповідає шериф.

Свист, потім шалена метушня. Я чую, як коні розвертаються в траві й колеса брички скрегочуть об каміння. Частина людей іде, інша лишається. Ми також залишаємося. Чому ми залишаємося?

– Ні! – кричу я. – Не кидайте нас!

Щось обрушується на мене прямісінько по центру обличчя. Я чую ще один тріск від того, як ламається мій ніс, тільки цього разу немає ні колоди, яка тиснула б на мене, ні величезного тягаря, який можна було б назвати болем. Є тільки біла пляма, і вона без назви.

– Тупий китайоза, – гарчить той, хто вдарив мене. – Ти навчишся мене слухатись.

Для мене це занадто. Я закриваю рота, намагаючись проковтнути жар. Здається, я ще й плачу. Теплі сльози впереміш із соплями та кров’ю повільно стікають по підборіддю.

Голос Тедді повертається:

– Гей, ви, всі решта! Ворушіться. Хутко!

10

Нас вишиковують у ряд: Нам із Лумом попереду, зв’язані докупи косами – колись пишними, а тепер млявими й потріпаними. Люди в масках обступають нас і спрямовують до наших скронь рушниці. Джов замикає колону. Чоловіки ззаду б’ють його ногами при кожному кроці та регочуть, коли він зрештою падає обличчям на землю. Вони підіймають його й знову збивають з ніг.

Ми йдемо мовчки, полишивши спроби когось умовити.

Я дивлюся на дерева й кущі, які ми минаємо, намагаючись знайти щось знайоме. Уже досить довго ми рухаємося в напрямку гір, і вітер посилюється з кожним кроком. Пірс залишився позаду на відстані в ціле життя, і я більше не вірю, що Мюррей досі є нашим пунктом призначення. Зламаний ніс пече, кров нарешті спинилася, перетворившись на червону кірку на губах. Мені згадалося, що в борделі мадам Лі мої губи не надто відрізнялися від теперішніх.

Ми йдемо далі й далі, на пагорб, якому, здається, немає кінця. Над головою пульсує сонце та видовжує тіні позаду нас. Ми водночас ті, хто крокує з прямою спиною, й ті, хто, похилившись, повзе по землі. Я дивлюся на свою тінь і жадаю, щоб вона вирвалася від мене та втекла в інший бік. Але вона залишається. Вірна.

Тедді першим дістається вершини. Він зістрибує з коня і стає на гребінь гори. Сонячне світло заливає його тіло, обрамляючи жаром.

– Пообідаємо тут, – гукає він до чоловіків, які ще плентаються пагорбом. Решта ватаги підтягується вперед, збадьорена обіцянкою їжі. Кілька чоловіків, які нас тримають, залишаються позаду.

– Зв’яжіть їх, – наказує їм Тедді.

З пагорба нас відтягують униз до групки сосен. Мене, Нельсона та Джова прив’язують кожного окремо до свого дерева. Нама з Лумом відводять недалеко від нас, смикаючи за чудернацьке путо з переплетених кіс, і прив’язують разом. Певно, їхні скальпи печуть. Однак ніхто не кричить, і за це я ними пишаюся.

Мотузка завтовшки з моє зап’ястя. Люди в масках обвивають і обвивають її навколо мене, прив’язують мої руки й тулуб до стовбура, аж доки я сама стаю деревом, а дерево – мною. Коли вони закінчують, я могла б нести на спині все дерево.

Досі важко дихати. Зламаний ніс пульсує.

Задоволені своєю роботою, чоловіки залишають нас і починають підійматися назад на пагорб, щоб приєднатися до решти ватаги. Вони не хвилюються. Попрацювали на славу. Ми не втечемо.

Нельсона прив’язали до дерева праворуч мене. Я повертаю голову – єдине, що можу повернути, – і озиваюся до нього:

– Що робитимемо?

– Ми нічого не вдіємо, – відповідає він. – Вони озброєні, Джейкобе.

– Ні, – протестую я.

Я вовтужуся, човгаючи тілом об мотузку. Якщо смикатимуся досить сильно, то зможу послабити пута й вислизнути. Згадую: я – маленька. Якраз для тісних місць. Одного разу хтось мені це сказав і не помилився. «Будь маленькою, – повторюю я як мантру, кидаючись на мотузку. – Меншою, ніж будь-коли була. Найменшою, якою тільки зможеш бути».

Працює. Мотузка починає здаватися. Я витягаю руки з-під пут – і повітря наповнює мене, обширне та принадне. Руками відштовхую мотузку від себе та потроху висовую вгору тіло, аж доки вивільняю торс і звалююся накарячки. Далі залишається тільки виборсатися ногами.

Я дивлюся на пагорб. Тедді разом зі своїми посіпаками зайняті обідом, вони рвуть зубами в’ялене м’ясо. Ліворуч мене Нам і Лум мовчазно святкують моє звільнення, хитаючи головами з боку в бік. Спершу я кидаюся до Нельсона. Він міг би допомогти мені звільнити інших.

Але зрада Керолайн пригнітила його.

– Ні, Джейкобе, – каже він. – Навіть якщо ми зараз утечемо, вони нас знайдуть. Завжди знаходять.

Тедді з посіпаками знову регочуть. Обід скоро завершиться, і тоді в нас більше не буде шансів. Таке відчуття, ніби я досі несу на спині дерево. У дерев довга пам’ять. Навіть коли нас не стане, вони ще довго залишатимуться свідками всіх тих подій, які з ними сталися.

– Нельсоне, – промовляю до нього. – Є щось, чого я ніколи тобі не казав. Я ділю своє ім’я, китайське ім’я, з персонажем із роману. Це ім’я я ненавидів ще з дитинства. Мене мучило питання, чи воно не прирекло мене на якусь долю – той самий трагічний фатум, який забрав життя цього персонажа. Я поклав усе своє життя на боротьбу з цим, але чомусь і досі потрапляю в халепи.

– Виходить, ти від самого початку був правий, – він здається ще більш зневіреним. – Можливо, це частина твоєї долі.

– Може, й так, – відповідаю я. – Але доки ми сиділи в камері, я дещо збагнув. Усе підряд могло привести мене до такої самої нещасної долі. Або взагалі ніщо. Або ж увесь цей час я просто був дурним, романтичним і підозрілим, а насправді єдине, що керує моїм життям, – це я сам.

– Не розумію, – Нельсон досі не дивиться на мене.

– Отож-бо, що не розумієш, – наполягаю я. – Але хочу сказати, що я мушу спробувати. Навіть якщо мені на роду написано трагічний фінал – байдуже. Я відмовляюся вірити, що це вже кінець. Це не так. Хочу сказати, що я мушу спробувати.

Він підводить на мене очі, й на мить здається, що мені вдалося. Та потім я збагнула причину: я забула зімітувати голос Джейкоба Лі й натомість назовні вислизнула плавна лірика Дайю. Нельсон помічає це, його очі розширюються, але я не відводжу погляду.

Я хочу розповісти йому. Хочу, щоб він знав. Однак перш ніж устигаю це зробити, ще один вибух реготу Тедді й посіпак громом розкочується вниз пагорбом, ошелешує мене й повертає до навислої загрози. «Зараз не час для сповіді, потім ще буде багато моментів», – обіцяю я і собі, і Нельсону.

– Мені прикро щодо ситуації з Керолайн, – у мій голос знову повертається хрипота. – Але ти не можеш допустити, щоб це був кінець. Щоб це був наш кінець.

Для Нельсона цього виявляється достатньо. Його очі знову зосереджуються, стають цілеспрямованими, з різким відтінком лакованого червоного дерева.

– Заради тебе, – каже він. – Заради тебе я спробую, – і його тіло теж починає рухатися.

Я не спускаю очей з Тедді та його посіпак. Їхні зуби виблискують, як ножі на сонці, розрізаючи перисту зелень пагорба. Досі ми залишалися непоміченими, та це ненадовго.

Нельсон налягає на мотузку, тисне на неї грудьми. Його шия червоніє від напруги. Я впираюся ногами в землю й тягну.

– Не здавайся, – закликаю його. Як на мене, мотузку можна розштовхати дужче. Але Нельсон не такий маленький, як я. Він зупиняється значно раніше за мене й захекано закидає голову назад, сперши її об дерево.

– Джейкобе, – промовляє він до мене, проте я не чую. Я тягну, вчепившись кігтями в мотузку.

– Джейкобе, – повторює він.

Я падаю назад у траву й не помічаю, коли встигла розплакатися.

– Іди, – вперше за весь час Нельсон знову щиро усміхається. – Ти маєш повернутися додому.

Але я його не слухаю. Дивлюся вгору на пагорб, де лише за кілька метрів від посіпак у траві лежать розкидані без нагляду рушниці. Згадую торговку на ринку з купою сріблястої риби. Тоді я не встигла втекти. Проте цього разу не вагатимусь.

– Що ти?.. – починає Нельсон, але я вже мчу від нього, Нама, Лума і Джова вгору на пагорб до Тедді та його посіпак. Замість колоди на спині тепер виросли крила завширшки з океан. Я чула оповідки про божеств, які спускаються з небес, про драконів, які обертаються на хранителів і водночас набувають людської подоби. Про тих, хто захищає таких, як я. Таких, як ми всі. Ось ким я хочу бути.

Скільки вдихів – сто, двісті? Ніхто з посіпак мене не бачить. Ніхто, аж доки я не беру в руки рушницю, полірована рукоятка якої виблискує у траві. Чекає саме на мене. Рушниця важка й довга, зовсім не схожа на маленький пістолет, який Вільям подарував мені того дня в Бойсе. Але я розмахую нею над травою, спонукана тією самою силою, що дала мені змогу злетіти аж на самісінький пагорб. Притискаю рушницю до ключиці, як це робили чоловіки в масках. Не надто відрізняється від того, як тримати скрипку під підборіддям.

Я знаходжу Тедді й направляю дуло на нього.

Ось тепер люди в масках мене бачать. Тепер вони кричать і відхиляються, заклавши руки за голову. В’ялі після обіду.

– Стояти, – наказую я їм. – Стояти або я його пристрелю.

Вони зиркають на мене, а потім на Тедді. Якусь мить він дивиться мені прямо в очі, його вуста розливаються у глузливій посмішці. Потім киває.

Посіпаки завмирають.

– Ніж, – волаю я. – У кого є ніж?

Усі мовчать. Я відводжу дуло рушниці праворуч від голови Тедді й натискаю на гачок, як учив мене Нельсон. Рушниця врізається мені в груди, лунає вибух, і я ледь не скочуюся вниз із пагорба. Люди в масках лаються та пригинаються до землі. Тедді залишається незворушним.

– Я вистрелю знову, – попереджаю.

– У мене є, – відповідає чоловік у масці поруч зі мною. – Ось тут.

– Кинь сюди. До моїх ніг. Повільно.

Він опускає руку в траву й виймає мисливський ніж, завбільшки з моє передпліччя. Я направляю рушницю Тедді в голову.

– Спробуєш щось утнути – я його вб’ю.

Ніж падає мені до ніг. Я наступаю ногою на ручку. У мене є ніж, і я досі маю рушницю. Проте навіть з цими двома речами відстань між мною та моїми друзями може виявитися безкінечною. Варто було б продумати це наперед.

«Цю битву програно», – сумно промовляє мій внутрішній голос.

Я придушую його. Бо мушу спробувати.

– Залишайтеся на місці, – кажу я людям у масках і нахиляюся, щоб підійняти ніж. – Якщо хтось хоча б подумає ворухнутися – стрілятиму.

Я роблю крок назад. Це моя перша помилка. Більше не скуті чарами зброї, люди в масках розслаблюються, щойно моя права нога торкається трави. Я вже бачу, як опускаються й підіймаються їхні груди. Зволікати не можна. Я підіймаю ліву ногу та ставлю її позаду. Сцена знову змінюється. Чоловіки вищають, міцнішають. Їхні очі бігають туди-сюди. Вони переглядаються та планують свій наступний крок.

Їх п’ятнадцятеро, а може, й двадцятеро. Мені доведеться випередити їх усіх і спуститися до моїх друзів, перш ніж посіпаки мене наздоженуть. Чи змогла б я вбити двох чи трьох, доки бігтиму? Чи змогла б узагалі когось убити? Рушниця раптом важчає в моїй руці й тягне мене до землі. Може, краще викинути її, щоб було легше бігти?

Унизу Нельсон вигукує моє ім’я, перериваючи ступор. Я знову роблю крок назад. Потім ще один, аж доки на повну задкую вниз із пагорба. З кожним моїм кроком чоловіки зменшуються, але водночас і ростуть, їхні груди роздуваються в передчутті погоні. Цікаво, хто першим почне бігти: вони чи я? Чекати на відповідь залишилося недовго.

Зрештою, таки вони. Перший чоловік заворушився, коли я вже майже дісталася підніжжя пагорба. Маленький порух, ледь помітний, але я бачу, як вітер огинає його, як полотно його сорочки б’ється об лікоть. Він ворушиться, і я розумію, що мені треба бігти. Бо інші теж рухаються. Вони роблять крок уперед, потім два. Хрустять пальцями. Шукають свою зброю. Позаду них, склавши руки в боки, самовдоволено стоїть Тедді.

Я підіймаю рушницю, руки німіють. Цілитися немає часу – тільки тицьнути на білу маску й натиснути на гачок. Однак вони надто далеко, та й стріляю я так собі. Постріл розчиняється в повітрі. Я стріляю ще раз, сподіваючись, що їх стримає звук.

На четвертому пострілі чоловіки починають бігти. Вони швидші, ніж я думала, – або ж такі швидкі, як я й боялася. Скільки куль у мене залишилося? Я знову підіймаю рушницю, але цього разу тремчу, тому навіть коли роблю останній постріл, розумію, що він летить у нікуди.

Нельсон знову вигукує моє ім’я. Досить. Я розвертаюся й біжу.

Задкувала я з пагорба недарма – мої друзі ближче, ніж я сподівалася. Проте навіть коли мчу до них, усе одно відчуваю величезну безнадію. Джову вдалося виплутатись, але Нам, Лум і Нельсон досі прив’язані. Часу на новий план немає. Позаду нас чоловіки кричать, рикають і мов спущені вовки мчать вниз із пагорба. Таким темпом вони скоро будуть тут.

Спершу я кидаюся до Нама й Лума, виставивши ножа.

Усі разом, – я роблю різкий вдих і починаю пиляти, а вони щосили тиснуть на мотузку. Ми втрьох несамовито працюємо, аж доки мотузка розривається, всі ниточки тріщать, і Нам та Лум звалюються на траву й хапають ротом повітря.

Потім я підбігаю до Нельсона, ще раз озирнувшись. Один з чоловіків майже добіг до підніжжя пагорба. Невдовзі він добереться й до нас. На вітрі біла маска притискається до його обличчя. Я майже розрізняю риси людини, яка під нею. Яка була до маски. «Чий ти батько? – запитала б я його. – Чий брат?».

Мої руки слабкі. Тремтять, мов листя на краю зими. Мені не слід тримати ножа, не варто намагатися перерізати цю мотузку, не треба прикидатися спроможною, лютою й сильною. Я лише осиротіле дівча. Мені тут не місце.

Я чую, як Нельсон промовляє моє ім’я.

– Послухай мене. Ти чуєш? Ти маєш звільнити мене. Негайно.

Його голос вимогливий, але приглушений, захований за стіною. «А я могла б уже бути далеко звідси, – думаю собі. – Було так важко й далі бігти та боротися. Хай би вже вони просто піймали мене й більше не довелося б страждати».

– Ріж мотузку, Джейкобе, – каже Нам десь поруч зі мною.

– Що з ним таке? – це вже голос Лума.

«Здатися було б так легко, – розмірковую я. – Ніби нарешті покласти голову на подушку після довгого дня або присісти після бігу годинами, ночами, днями. Так, було би боляче. Та заодно настало б і полегшення. Навіть Лінь Дайю не хоче мені зараз допомогти. Знає, що зі сном приходить спокій».

– Нам кінець, – стогне Лум. – Джейкоб пропав.

Проте голос Нельсона хоча й тихий і далекий, проте досі чутний. І він кличе мене.

– Послухай, – промовляє він. – Ти маєш перерізати мотузку, щоб ми могли втекти. Якщо не зробиш цього, вони нас уб’ють.

– Хіба ми не заслуговуємо жити? – голосить до вітру Нам.

Нельсон знову промовляє моє ім’я. Це єдине, що він каже. Є там ще щось. Але я чую лише моє ім’я.

Моє ім’я.

Я розплющую очі.

Бачу ніж у руці. І Нельсона, досі прив’язаного до дерева.

Краєм ока помічаю, що Нам, Лум і Джов застигли в замішанні. Так, було б значно легше, якби моя мандрівка отут і завершилась. Але тоді їм теж настав би кінець.

Я підіймаю руку, важку та втомлену, і починаю різати.

– Так! – вигукує Лум. Він озирається на чоловіків, які зараз зібралися разом біля підніжжя пагорба. – Вони чомусь сповільнилися. У тебе ще є час. Ти зможеш.

– Біжіть якнайшвидше, – каже Нельсон до гурту. – Щосили до дерев. Повірте, ми всі прямуємо в одне й те саме місце, бо так воно і є. Не біжіть по прямій – так їм буде легше в нас поцілити.

Пів мотузки перерізано. Чоловіки перестали бігати, але їхній галас став гучнішим, аніж раніше, – глузування й викрики, які зливаються з кров’ю, що біжить по моєму тілу. Моєму тілу, моєму сповненому життя тілу. Нельсон знову починає навалюватися на мотузки. Нам, Лум і Джов кидаються на поміч і впиваються руками в мотузку. «Ще трохи», – думаю я.

Перша куля пролітає повз моє вухо і з різким тріском влучає в дерево. Я ледь не впускаю ножа, проте моя рука сильніша, ніж я собі пригадую. Ще одна куля влучає над головою Нельсона. Чоловіки верещать від захвату. «Вони не збираються нас убивати, – усвідомлюю я. – Вони полюють на нас, як на дичину».

Коли в повітрі пролітає третя куля, ніж робить останній зріз по мотузці. Нельсон вільний. Ми знаємо, що робити.

– Хай це буде не востаннє, коли ми бачимося, – благаю я решту.

А потім ми розбігаємося поміж дерев. Я думаю про дерево, до якого був прив’язаний Нельсон, і на якому тепер лишилися сліди від куль. Воно пам’ятатиме Нельсонове тіло та кровоточитиме від цих куль до кінця свого довгого життя.

Нельсон побіг назад. Нам і Лум звертають праворуч. Джов бере ліворуч, а я біжу десь посередині між ними. Поміж сосен, по лісовій підстилці, ми мчимо й ухиляємося від коріння, сухих гілок і заячих нір – п’ятеро нас, гнані відчаєм і, звісно, надією, які чіпляються ні за що й за все, тримаються одне за одного та жадають, щоб їм вдалося втекти всім разом.

– Біжи, хлопче! – кричать мої переслідувачі та знову розпочинають погоню.

«Вони чекали на цю мить, – усвідомлюю я. – Тому нізащо у світі не відпустили б нас».

Чоловіки роблять ще два постріли, жоден з яких у мене не влучає. Але звуку достатньо, щоб я відвернулася, спіткнулась і впала. Проте знову схоплююся на ноги й кидаюся навтьоки, свіжа кров заливає мою долоню. Позаду мене чоловіки в масках радіють.

Лунає ще один постріл, цього разу десь ліворуч від мене. І тут до ґвалту приєднується інший шум – виття, що шириться по верхів’ях дерев і полонить нас усіх у сіті свого болю.

Джов.

Я могла б і далі бігти. Бігти й бігти, аж доки підкосилися б ноги, аж доки я якось опинилася б на краю океану. Могла б. Але здавлені крики Джова стискають мої груди й тягнуть мене назад. Моє тіло хоче й далі рухатися вперед. Але серце не дозволяє.

Я розвертаюся й біжу назад до джерела шуму. Чоловіків у масках, що гналися за мною, ніде не видно – може, загубили мій слід, а може, намітили когось іншого. «Я можу добігти до Джова і винести його, – розмірковую. – Якщо він мовчатиме, нам вдасться вижити».


    Ваша оценка произведения:

Популярные книги за неделю