Текст книги "Чотири скарби неба"

Автор книги: Дженні Джан

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 21 страниц)

3

Це історія дівчинки, яка приїхала у Джифу на гарбі.

* * *

Дорога зайняла шість днів. Я лежала позаду на гарбі сусіда Ху й то засинала, то прокидалась, їла маньтов зі своєї торбини й думала-думала.

Я мала стати іншою людиною. Залишатися Дайю більше не можна. Треба перетворитися на того, хто не мав би жодного зв’язку зі мною колишньою. Так я стала хлопчиком. Феном[12]12
  Ім’я Фен перегукується з назвою сухого й теплого поривчастого вітру, що віє з гір у долину.


[Закрыть]. Щоб почуватися безпечніше. Без дому, батьків, минулого. І без бабусі.

На п’ятий день пішов дощ. Одна з осей зламалася, і гарба перекинулася разом зі мною. Сусід Ху стояв біля неї на колінах і, лаючись, лагодив зламану вісь. Я лежала під брезентом у промоклій від бруду одежі, яка прилипала до тіла, слухала, як краплі дощу, немов пальці, барабанять по дереву, і всміхалася, згадуючи бабусю. «Твоя Дайю сумує за тобою», – прошепотіла я. А потім заплющила очі й уявила, що вона відповіла б.

На шостий день я прокинулася від яскравого сонячного проміння на чолі та запаху океану. Коли вдихнула його, то мені здалося, ніби ми ніколи й не покидали рибальського села, проте це відчуття тривало недовго. Сусід Ху стягнув з мене брезент і допоміг злізти зі своєї гарби. Ми були в якомусь провулку. Навколо стояв гул невідомих мені діалектів.

– Удачі, – сказав сусід і злегка поплескав мене по спині. – Я перекажу бабусі, що ти доїхала.

Його погляд сповнювала безнадія, ніби він більше не сподівався побачити мене живою. Я намагалася не показувати, що зрозуміла це, тож лише вклонилась і подякувала йому за турботу. Сусід Ху сів назад на свою гарбу й виїхав з провулку.

«Фен, хлопчик, народжений вітром», – промовила я до себе.

Ну що ж, уперед.

* * *

– Добридень! – зайшла я в пельменну. – Я Фен. Візьміть мене на роботу.

– Навіщо ти мені здався? – розреготався кухар. – Щоб перерізати горло, коли я спатиму, і поцупити всі мої гроші?

– Вітаю! – звернулась я в гобеленову крамницю. – Мене звати Фен. Я трохи вмію працювати на ткацькому верстаті.

– Геть, – гаркнув власник крамниці. – Тут не місце волоцюгам.

Те саме було, коли я заходила в кав’ярні, чайні чи магазини спецій. Мені треба було відмитися, знайти новий одяг і взуття, яке не тхнуло б багном. Геть розгублена, я нічим не відрізнялася від безпритульних, що тинялися вулицями. Здавалося, відчуття голоду – єдине, що спонукає їх жити. Я спостерігала, як вони вешталися від крамниці до крамниці, і їхні кишені поступово наповнювалися краденим добром. Вони могли б обчистити все місто, якби не пильні крамарі, які виганяли їх мітлами. Ті самі крамарі, які відверталися від мене й навіть слухати не хотіли, що я скажу.

Я намагалася згадати все, що батьки розповідали мені про Джифу. Знала, що місто поступово наповнювалось іноземцями й перетворювалося на один з найбільших портів у всьому Китаї. Воно стояло на березі океану. Сюди прибували кораблі з бавовною та залізом, а відпливали з соєвою олією та вермішеллю. Уздовж вузьких вулиць вишикувалися крикливі та яскраві вітрини магазинів для будь-яких забаганок і потреб. В одному можна було купити вино, в іншому – переміряти гарненькі капелюшки всіх кольорів і фактур. Поруч була крамниця лікарських трав, у якій пахло імбиром і землею. На мить я вдихнула цей запах і згадала бабусин город, перш ніж дівчина за прилавком дістала мітлу. Зверху над цими магазинами розташовувалися квартири і службові приміщення. Деякі з них мали невеличкі балкони, що виходили на вулицю. Ще ніколи я не бачила так багато будівель і так мало неба.

А ще я вперше в житті побачила іноземців. Батьки називали їх вайжень[13]13
  Вайжень (піньїнь: wai ren) – чужинці.


[Закрыть]. Вони юрмились у крамницях – високі, статні, обпечені на сонці, ніби з них здерли шкіру. Я думала, що волосся буває тільки чорним, але голови цих чужинців мали колір мокрої глини, сандалового дерева, вицвілої шкіри й соломи. Я навіть бачила чоловіка з морквяним волоссям. Не могла відвести від нього очей і перестала витріщатися, тільки коли ми зустрілися поглядом.

Я бродила цими чудернацькими вулицями. Мене несли звуки міста: торговці зазивали покупців, грала музика, з уст злинала незнайома мова, не схожа на мою. Я тинялася від будинку до будинку з незмінно сповненим надії обличчям, але скрізь чула одне й те саме: «Для таких роботи тут немає».

Коли настала ніч, я залізла під покинутий візок з фруктами, набивши живіт пом’ятими яблуками та грушами, – єдине, що змогла дозволити собі за гроші, які дала бабуся. Було не так холодно, як минулими ночами. Я закуталась у ватянку, і мені наснилося, що ті двоє чоловіків повернулись у наш дім і забрали бабусю.

Наступний день не приніс нічого нового. Я опинилась у діловому районі, де вулиці були заставлені будівлями дивних форм і фактур. Їхні вікна були то квадратні, то заокруглені, то схожі на квіти, закуті у вигнуті металеві ґрати. Я пройшла повз іноземне поштове відділення з сірої цегли. Його вікна нагадували туфлі з круглим носком. Доки я спантеличено їх розглядала, звідкілясь з’явився чоловік із лляним волоссям. Він говорив сам до себе, а його здоровенні вуса вигиналися разом із губами. На мить мені стало цікаво, чи не зжаляться наді мною іноземці. Може, запропонують притулок, їжу, роботу? І коли ця думка лише промайнула в голові, лляний чоловік помітив мене й рушив у моєму напрямку. Перш ніж він устиг підійти ближче, я пустилася навтьоки, налякана хіттю в його очах.

Що ж робити? Я жалкувала, що бабуся дала так мало настанов перед від’їздом. Мені хотілося б, щоб свого часу батьки більше розповіли про Джифу або щоб я могла більше пригадати. Та понад усе я жадала, щоб усього цього ніколи не ставалося і щоб моя родина знову жила своїм звичним життям, коли Джифу було лише історією, а моїм єдиним клопотом залишався город.

Чи сердилася я? Ще й як! На батьків – за те, що вони зникли. На бабусю – що вислала мене й не поїхала зі мною. На чоловіків, які вдерлися в наш рідний дім і розтрощили його. Це нове життя, сповнене безцільного вештання вулицями, було не тим, якого я бажала. Я мріяла колись перейняти гобеленову крамницю батьків. Можливо, навіть створювати власні прекрасні візерунки для гобеленів. Я ловила б рибу в океані, міняла б її на борошно, цукор і морські водорості в родин моїх друзів. Ми завжди були б ситими. Ми стали б сім’єю, здатною пережити пори року, імперії та навіть смерть.

До вечора п’ятого дня я так находилася, що позбивала п’яти об каміння. У мене паморочилось у голові, тіло було невагомим, а перед очима стояв туман, що не давав змоги пригадати, на яких дорогах я вже спотикалася. «Я швидше помру від голоду, ніж знайду роботу», – мовила сама до себе. Я витала в повітрі, як пучок ниток, підхоплений вітром, і всім навколо було до мене байдуже. «А може, мене вже не стало? – майнула шалена думка. – Коли тіло роз’їдає зсередини, що залишається насамкінець?».

Мені згадалися пельмені, які готувала бабуся. Пухкі, важкі кишені, наповнені свининою з цибулею або креветками з кабачками. Я любила їх їсти щойно звареними, коли кусаєш – а з них тече й парує сік, яким можна було ошпаритися. Я заплющила очі та відчула їхній запах – це апетитне тепло, гладка оболонка з тіста й передсмак начинки.

Та це була не тільки моя уява. Я справді відчула їхній запах. Очі розплющилися, і все навколо знову ожило. Ліворуч, лише за кілька кроків від мене, була пельменна. Я кинулася вперед, але швидко спинилась – хазяїн підмітав поріг, а світло всередині згасло. Пельменна була зачиненою.

Голод штовхнув мене в туман, і він же мене з нього висмикнув. Я помчала у провулок поруч з пельменною, аж доки мене не винесло у брудний прохід, де пахло перестиглими апельсинами. Я відчувала, як мій живіт пульсує в такт із серцем.

Принишкла.

Хазяїн, як я й очікувала, повернувся. Він закінчив підмітати та вийшов на вулицю через задні двері – у його руках була таця з викинутими пельменями. Він вивернув її на купу сміття й повернувся всередину, замкнувши за собою двері. Я роззирнулася. Насувалася ніч, і у провулку більше нікого не було.

Я кинулася вперед із повним ротом слини. Пельмені лежали зверху на брудному ганчір’ї, проте ще були білими, мов перли, і досі пухкими. Навіть попри сморід гнилих фруктів і нечистот, мені страшенно хотілося їсти. Я згребла всі пельмені й запхала їх у штани. Тієї ночі я спала на сходах церкви, а в моєму животі щасливо розбухали пельмені.

4

Бабуся мала слушність – у мене були вмілі руки. Це подарунок мені від мами. Коли я вранці прокинулася, незвичне відчуття ситості прояснило мій розум, і я перерахувала на пальцях усе, що вміла робити руками.

Я могла ліпити пельмені та складати в пелюстки краї баодзи[14]14
  Баодзи (піньїнь: bao zi) – китайські булочки з начинкою, приготовані на пару, верхні краї яких зліплюють докупи у формі складок, схожих на пелюстки.


[Закрыть]. Чистити яблука від шкірки маленьким ножем та акуратно зрізати кінці спаржевої квасолі, щоб якнайменше продукту йшло у відходи. З такими руками я не пропаду. Треба тільки, щоб хтось дав мені шанс.

Я бігала від закладу до закладу, але всюди мені вслід лунали прокльони господарів: «Іди геть і більше не повертайся! Тобі тут не раді».

– У мене вмілі руки, – вмовляла я хазяйку сьомої, восьмої або й дев’ятої ятки, де готували локшину, яку тягнуть вручну. – Я з мамою ткав – пальці спритні, якраз щоб крутити й розтягувати локшину.

– Ти надто малий і худий навіть для безпритульного, – промовила мені хазяйка, швидко згори вниз окинувши поглядом мою постать, схожу на тінь. – Ніхто не прихистить таке голодне цуценя, як ти. Тобі слід привчитися до порядку, перш ніж хтось зможе тобі довіряти.

Вона виявилася добрішою за інших. Не схопила мітлу й не погрожувала спустити з мене шкуру.

– Це все, що я можу для тебе зробити, – додала жінка і вказала на двері.

Вона виганяла мене. Я вклонилась і попрямувала до виходу.

– Не так швидко, – гукнула жінка, коли я вийшла на вулицю. – Бачиш, куди я показую? Там, на дверях. Ти бачиш?

Побачила. Спершу я подумала, що там намальоване дерево: мазки довгі та впевнені, ніби коріння обвиває аркуш. Проте коли підійшла ближче, то збагнула, що це не дерево, а невідомий мені китайський ієрогліф. Написано його було не так, як усі ієрогліфи, які мені доводилося бачити раніше. Чорнило чорне й густе. Кожна лінія, гачок, крапка були товстими де треба й тонкими де треба – ідеальними в розмірах і пропорціях. І хоча я нічого не знала ні про значення цього ієрогліфа, ні про людину, яка його намалювала, мене чомусь огорнув спокій. Малюнок влився в мене, наповнюючи гармонією.

– Мені його подарували, – сказала хазяйка. – Я чула, що художник шукав помічника.

– Де я можу знайти цього художника? – запитала я, сподіваючись, що ще не вичерпала її ласки.

Жінка обсмикнула фартух і озирнулася, чи не зайшли до крамниці покупці. Нікого не було.

– У мене дочка твого віку, – відповіла вона мені. – Тому я не викинула тебе геть. Шукай червоний будинок із дахом арахісового кольору. Це все, що я можу сказати. Хай доля вирішить, чи судилося тобі його знайти.

Це був перший проблиск надії, який я відчула, відколи прибула в Джифу. Я випурхнула з локшинної й ледь не зіштовхнулася з чоловіком, який ніс ящик з курми.

– Де червоний будинок із арахісовим дахом? – відчайдушно спитала я.

– Геть звідси, поки не відлупив тебе, – гаркнув він.

Якщо той, кого я шукала, справді був художником, тоді я точно знала, куди звернутися по допомогу. Ухилилася від ноги перехожого й помчала в гобеленову крамницю, де першого дня благала про прихисток.

Крамар стояв так, наче чекав на мене. Він підняв руку, немов готувався вирвати з моїх лап будь-який дорогоцінний крам, який я можу поцупити.

– Я ж сказав: жодних жебраків, – попередив він. Рукава його чаншаня тріпотіли й робили його схожим на великого птаха.

– Будь ласка, – захекано сказала я, – підкажіть мені, де знайти червоний будинок з арахісовим дахом? Той, де живе художник. Каліграф.

Крамар збентежено й підозріло окинув мене поглядом.

– Навіщо він тобі? Хочеш поцупити малюнки в хорошої людини?

– Ні, – відповіла я. Мені згадалася мама. Тут, в оточенні гобеленів, мене знову торкнув різкий і болючий спогад про неї. Я наче знову сиділа в маминій майстерні у неї на колінах і дивилася, як її руки туди-сюди витанцьовують по ткацькому верстаті. Нігті, мов перлини, груди дихають теплом мені у спину, а тіло посилає розкішні вібрації, коли вона мугикає колискову.

– Гей, що це з тобою? – розгублено запитав крамар, висмикнувши мене зі спогаду. – Чому ти плачеш?

Справді. Я сама незчулася, як моє обличчя стало мокрим, а рот розм’як. Тяготи останніх кількох днів звалилися на мене й занурили глибоко в ядро Землі. Цього я не хотіла.

– Вибачте, пане, – сказала, витираючи долонею сльози. – Я знав декого, хто так само, як і ви, ткав гобелени, тільки він вишивав квіти, птахів і навіть драконів.

Тут крамар ніби пом’якшав.

– Ти знав тих, хто ткав гобелени? – перепитав він. – Тут, у Джифу? Як їх звуть? Я їх знаю?

– Ні, – відповіла я, хитаючи головою. – І, мабуть, ніколи й не знатимете. Вони зникли нещодавно, але багато чого навчили мене робити своїми руками. Тому я й тут, пане. Шукаю роботу, та спершу мушу навчитися порядку. Я шукаю місце, де мої руки можуть згодитися. То чи знаєте ви, де стоїть червоний будинок з арахісовим дахом? Скажіть мені, і я більше не потривожу вас, а якщо колись і повернуся, то буду більш дисциплінованим і благонадійним. Обіцяю, пане.

Насувалася ніч. Я дивилася, як крамар обдумує мої слова, і чекала на удар, від якого вилечу геть із його крамниці. Секунди тягнулися, мов години.

Але удару не було. Натомість крамар стояв із роззявленим ротом.

5

Коли я прокинулася наступного ранку, на мене згори вниз дивився якийсь чоловік, уткнувши ногу в мій бік.

Я сіпнулася. Склавши руки за спиною, чоловік розглядав мене поверх своїх окулярів. На ньому був сірий чаншань з вишитими на рукавах квітами персика. «Схожий на тата», – подумала я.

– Чому ти спиш на сходах моєї школи?

Він не виявляв ні огиди, ні невдоволення, а лише допитливість.

– Вибачте, пане, – мовила я й позадкувала. – Будь ласка, не кличте вартових.

– Зажди, – сказав він і простягнув руку. Його пальці були в червоній фарбі. – Ти не відповів на моє запитання.

– Я Фен, мені потрібна робота. – відповіла я. Брехати я вже навчилася. Брехня легко вислизала з мого рота, немов була правдою. – Я прийшов до школи, щоб стати вашим учнем.

– Але я не шукаю учнів, – сказав він. – З чого ти взяв?

– Мені розповіла жінка з крамниці, де готують тягнуту локшину, – промовила я. – Вона сказала, що вам потрібна допомога.

– Ясно. Цікаво, чому їй так здалося? Що ж, Фене, який шукає роботу, мені прикро тебе розчаровувати. Я нікого не наймаю.

Я глянула на свій одяг. Холоші штанів зібрали пилюку зі сходів, на яких я спала. У мене з’явилася ідея.

– Стривайте, – сказала я йому. – Якщо вам не потрібні учні, то, може, знадобиться хтось, хто підтримуватиме порядок у школі? Я прийшов, бо мене вразив ваш ієрогліф у локшинній. Ніколи ще не бачив такого написання. Місце, де творять таку красу, теж повинно мати належний вигляд.

Я ще ніколи не поводилася з дорослими так зухвало. Прикусила губу й чекала на помсту за свою хитрість.

Але його руки не ворухнулися. Натомість погляд швидко ковзнув спершу на мої брудні штани, а потім на сходи.

– Чому ти годишся для цієї робити?

Я згадала маму й бабусю.

– У мене дуже вмілі руки, – відповіла я.

– Ану покажи, – сказав він.

Я неохоче простягла руки – дівочі, кісточки пальців м’які й не зчесані, натерті на городі мозолі вже давно зійшли. Ці руки не знали ні дня важкої праці. Чоловік нахилився й перевернув їх, оглядаючи мої долоні та стискаючи м’язи під великими пальцями. Він розглядав їх так довго, що я навіть подумала, чи він не заснув. Однак коли він випростався, то мав напрочуд бадьорий і задоволений вираз обличчя.

– А ти не збрехав, – промовив він. – Хочеш роботу, Фене Вмілі Руки?

Сходило сонце, посипаючи вохрою його сивину. Я втупила очі в його окуляри й навіть не спитавши, що саме він розгледів у моїх руках, відповіла:

– Так.

– Тоді підведися, – сказав він. Я послухалася, відчуваючи, що вперше в житті займаю правильну позицію.

– Твоє ім’я означає «вітер», – мовив він далі. – І я хочу, щоб ти рухався, як він, – без ліні й невпевненості. Якщо працюєш на мене, то працюєш на повну силу.

Його звали майстер Ван, а червоний будинок з арахісовим дахом був його школою каліграфії.

Ми вдвох зайшли всередину. Світло просочувалось у клас крізь затінені вікна, лишаючи білі смуги на дерев’яній підлозі. У кімнаті стояло двадцять парт, на кожній з яких був пензлик, щось схоже на чорнильницю, довгі згортки рисового паперу й інше невідоме мені приладдя.

По стінах прямо зі стелі й аж до підлоги спадали гобелени, всіяні чорними ієрогліфами. Помпезні й витіюваті, вони застигли в танці. Здавалося, ніби їх втілили на папері якісь вищі сили.

Навпроти класу за ширмою розташовувалися особисті покої майстра Вана. Ми пройшли повз них не зупиняючись. У кінці була невеличка комірчина, заповнена припасами, зайвими чорнильницями й сувоями рисового паперу. Тут мала спати я.

– Заняття починаються, коли сонце досягне зеніту, і закінчуються з настанням сутінок, – сказав мені майстер Ван, шукаючи в комірчині мітлу. – Ти щодня підмітатимеш сходи і дворик до та після уроків. Решту часу можеш робити що хочеш, але затям: хоч де будеш, усі твої вчинки кидатимуть тінь на мою школу.

Він знайшов мітлу й тицьнув її мені в руки. Держак був таким товстим, що я ледь могла обхопити його своїми пальцями. Я намагалася приховати це від майстра Вана, щоб не втратити через це роботу. Він повернувся й повів мене через задній вихід у вимощений бруківкою дворик. У центрі кожної кам’яної плитки було викарбувано китайський ієрогліф. Посеред двору був фонтан з двома драконами, які обвивалися навколо чотирьох горщиків. Навколо фонтана – невеличкий город. З глибокою тугою я згадала свою бабусю, та потім прогнала спогади геть. Треба було зосередитися.

– Не пропусти жодного каменя, – сказав майстер Ван. – Як ти уважно підмітив, школа каліграфії повинна відбивати красу, яку створюють у її стінах, та мати презентабельний зовнішній вигляд.

Я кивнула й навіть не поцікавилась ані чому він так запустив подвір’я, ні чому провисає дах кольору арахісу. Майстер говорив так, ніби кожне його слово було остаточним, і мені цього було достатньо.

Сонце вже було високо в небі, заливаючи світлом внутрішній дворик.

– Заняття от-от почнуться, Фене, – сказав він. – Ти знаєш, де маєш бути, хлопче з умілими руками.

Я відчула, що маю вклонитися, і попрямувала до парадних сходів з мітлою в руках. Над головою пливло сонце. Навколо все було прекрасним: день, квіти, ієрогліфи, бруківка. Та все одно я не заперечувала б, якби пішов дощ.

* * *

Наступного ранку я зробила все, як мені наказали. Прокинулася вдосвіта, дістала з шафи мітлу й вийшла на шкільне подвір’я. Я робила по три змахи на кожній сходинці й дивилася, як пил здіймається в ранкове повітря, нагадуючи мені, як мама струшувала борошно зі своїх долонь. Коли я повернулась усередину, то побачила біля своїх покоїв миску з кашею та листям гірчиці.

Учнями майстра Вана були лише чоловіки. Вони зайшли у школу прямою колоною, а їхні рухи були такими точними, ніби вони відтворювали ті самі ієрогліфи, які писали. Виструнчені, суворі, слухняні, вони опустилися на коліна біля своїх парт, засукали рукави й чекали на вчителя.

– Доброго ранку, класе, – сказав він, увійшовши.

– Доброго ранку, майстре, – відповіли учні в один голос.

– Хтось сьогодні дивився на схід сонця? – спокійно запитав він.

– Ні, майстре, – прогуділи вони в унісон.

– Прошу вас зробити це завтра. І післязавтра. І надалі щодня, – сказав майстер Ван. – І тоді колись ви збагнете, як ієрогліфи, які ви малюєте, можуть заповнити весь світ.

Учні мовчали, а я була зачарованою. Причина крилася не тільки в тому, як він говорив – плавно, немов лілія, що плине на ставку, – а й у тому, що саме казав. Я не зрозуміла, що майстер мав тоді на увазі, але точно знала, що якщо хтось і може допомогти мені розібратися в житті, то лише він.

Відтоді я заприсяглася вибороти собі місце у школі майстра Вана. Щодня було одне й те саме: вранці я підмітала подвір’я, а коли сходило сонце, проковтувала миску з кашею та маленьке блюдце з овочами, тинялася коридором і спостерігала, як заходять учні. Я заздрила їхній безтурботності, адже вони мали дім, з якого йшли та до якого поверталися.

Удень я ходила в центр міста. Харчі майстра Вана були злиденними та скромними – я не встигала насититися, як їжа вже закінчувалась. Я хотіла м’яса, та понад усе сумувала за рибою на пару, яка в моєму дитинстві завжди була на столі. Мені страшенно хотілося люмінесцентних креветок з соусом із імбиру, часнику та ягід глоду. З батьками та бабусею трапеза завжди була святом, а для майстра Вана – лише завданням, яке треба виконати, перш ніж братися за важливі справи. «Голод – це добре, – сказав він мені, коли я вперше попросила ще рису. – Він дає митцю змогу зосередитися». Більше добавки я не просила.

Саме голод день за днем гнав мене в центр міста. Мені кортіло проковтнути все: булочки, тістечка з кунжутом, тягнуту локшину, незрозумілу мову іноземців і насичений, їдкий запах океану. «Ось воно, місто, яке любили батьки», – подумала. Я могла б з’їсти всю їжу з прилавків, проковтнути всі дерев’яні балки, на яких трималися будинки, і все одно жадала б іще. Відчуття новизни. Можливостей. Голод був не тільки в моєму животі, а й у серці, і я знала, що колись він мною заволодіє. Але не зараз. Не зараз.

Після обіду я поверталась у школу й тинялась у дворику, запам’ятовуючи ієрогліфи на бруківці під ногами. Іноді студенти кидали на подвір’я недоїдені яблука. Коли була гарна погода й майстер Ван відчиняв вікна, я підслуховувала уроки, захоплюючись його впевненим тенором.

На цих заняттях я почула, що пензлик, плитка сухої туші, папір і чорнильний камінь[15]15
  Чорнильний камінь, або тушечниця – кам’яна чи фарфорова ємність, яку використовують у китайській каліграфії та живописі, щоб розтирати суху туш.


[Закрыть] називали чотирма скарбами робочого кабінету. Дізналася, що художник мусив не лише писати правильні мазки в належному порядку, а й підтримувати рівновагу, щоб ієрогліф вийшов каліграфічним.

«Каліграфія, – часто повторював майстер Ван, – це не тільки методи письма, це виховання характеру». Для нього вона була не просто набором практичних прийомів, а філософією. І супроводжувала каліграфа до кінця життя. Чорнило ставало його кров’ю, а пензлик – руками. Бути каліграфом означало підпорядковувати кожну свою дію, реакцію та рішення принципам каліграфії на папері й поза ним. «Ви можете навчитися щоразу дивитися на світ як на чистий аркуш», – казав майстер Ван своїм учням.

Для нього не існувало таких понять, як тривога, небезпека, занепокоєння чи втрата. На все можна було знайти відповідь, якщо застосувати принципи каліграфії – уяви ієрогліф і довірся своїм знанням. У житті він керувався таким самим принципом: постав собі мету – і розум приведе тебе до неї. Та насамперед слід тренуватися.

– Що треба для гарного почерку? – запитав він учнів.

– Міцна рука, – відповів хтось.

– Терпіння й гостре око, – продовжив другий.

– Хороші навички, – додав третій.

– Усе так, – мовив майстер Ван. – Однак не забувайте про найважливіше: бути хорошою людиною. Каліграфія вчить поважати те, що ви пишете й для кого пишете. Але насамперед вам слід поважати себе. Це надскладне завдання – поєднати в одне ціле того, ким ти є, з тим, ким можеш стати. Подумайте: якою людиною кожен з вас міг би стати як особистість і як митець?

Запанувала побожна тиша. Учні почули достатньо, щоб ще довгі роки живити свої мрії. А я? Нарешті в мене з’явилася відповідь і шлях, яким треба йти, щоб скинути тягар свого імені та долі, яку разом з ним уготовано. Якщо каліграфія дасть мені змогу позбутися Лінь Дайю, отже, я тренуватимусь, як навчав майстер Ван. Я не підкорюся долі та легендам про своє ім’я. Натомість стану особистістю з власною історією.

І, може, тоді батьки повернуться.