Текст книги "Чотири скарби неба"

Автор книги: Дженні Джан

сообщить о нарушении

Текущая страница: 17 (всего у книги 21 страниц)

22

– Ти обіцяла, – знову нагадує мені Лінь Дайю. – А обіцянка є обіцянкою.

Справді, обіцянка є обіцянкою. Але чим вона відрізняється від тієї, яку дали мені батьки, коли обіцяли завжди бути поруч зі мною? Або від тієї, яку вони дали самі собі, коли заприсяглися робити все можливе, щоб допомогти безсилим? Вони обидві були обіцянками. Обидві важливі. Батьки були хорошими людьми. Вони любили мене. Але мали ще й вище покликання.

Майстер Ван навчав мене, що зовнішня краса має відповідати внутрішній. Що рука має просто підкорятися серцю, яке пізнало мистецтво. Каліграфія – це те саме, що й життя в добрі, красі та правді. Тепер я починаю це усвідомлювати. Я так довго хапалася за маленькі шматочки мудрості, які дав мені майстер Ван, щоб ті проливали світло в моє життя у хвилини пітьми. Проте я ніколи не знала, як ними користуватися, і просто відтворювала ієрогліфи на папері. Батьки, Сваллов, ба навіть Нельсон – усі вони міцно тримали пензлик і крізь нього пропускали у світ правду, пристрасть і цілісність. Ці люди слідували своєму серцю.

Це і є намір. Це і є ідея.

Колись я замислювалася, чи можу пробачити батькам, що вони полишили мене саму. Те саме зі Сваллов. А тепер розумію, що єдина, кого є за що пробачати, це я сама.

– Маю надію, ти теж мені простиш, – звертаюся до Лінь Дайю. Вона примружує очі та стискає мої руки своїми кістлявими пальцями.

– Навіть не думай, – промовляє вона. Я ще ніколи не бачила її такою сердитою. – Якщо ти це зробиш, назад вороття не буде.

– Ми можемо поїхати наступного літа. А зараз людям потрібна допомога. І я знаю, що можу бути корисною.

– Це ж навіть не твій дім, – гарчить вона й підводиться. Ноги босі, кулаки стиснуті. Вона розлючена, аж закипає. – Тут не твоє місто, не твоя країна й не твоя мова. Забула, хто ти? Твій дім – Китай. Родина твоя – Китай. Усе, що ти знаєш, – це Китай. Ти потрапила сюди проти волі. Чого це ти надумала залишитися з цими людьми?

– З нашими людьми, – уточнюю. – Китайці гинуть. Уже загинули. Ким я була б, якби не допомогла?

– Раніше ти цим не переймалася, – викрикує вона. Я не боюся, що її почують. Її ніхто ніколи не чує. – Чому саме зараз? Чому?! Через нього?

Це вона про Нельсона.

– Ні, не через Нельсона. Насправді він дуже мало стосується до цього рішення.

– А мені що робити? – благає вона й починає схлипувати, увіткнувши голову в коліна. Вона дуже хоче додому. Я дивлюся на неї й бачу просто маленьку дівчинку – осиротілу, розгублену, заблудлу посеред великого міста.

Попри всю свою трагічну красу та жалісливе минуле, Лінь Дайю, об’єкт поклоніння, не була ідеальною. Вона скористалася своїм гірким дитинством і жахливою смертю, щоб увійти в історію як дівчина без недоліків, без матері та без коханого. «Бідолашна Лінь Дайю, – повторювали люди й хитали головами. – Горе за горем. Хіба може дитина стільки витримати?».

Але насправді в романі Лінь Дайю не була ангелом. Вона могла бути дріб’язковою та жорстокою. Могла скиглити, верещати й плакати, а ще бути безжалісною та байдужою. Інші персонажі були засліплені її трагедією, так само як і в реальному житті.

Тепер я бачу наскрізь. Лінь Дайю не була головною героїнею; при всій своїй чуттєвості, хворобливості та непереборній пристрасті до юнака, який зрештою одружиться з іншою, вона радше була лиходійкою. Єдина причина її героїзації – надто рання смерть у романі. Цікаво, ким вона стала б, якби не захаркала кров’ю ліжко та не втонула в цій багряній калюжі? Однак це не має значення. На цьому її історія завершилась. Але не моя.

– Лізь назад, – упівголоса муркочу їй. – Повертайся назад у мене й сама зрозумієш.

Раніше мені ніколи не вдавалося торкнутись Лінь Дайю, проте я все одно простягаю свою руку та кладу її на щось схоже на її. Під пальцями не відчуваю плоті. Дивно думати, що колись я ненавиділа її й боялася. Бо тепер відчуваю щось інше. І вона теж. Лінь Дайю перестає плакати й підводить на мене свої оченята, мов маленькі півмісяці.

– Я так добре про тебе дбала, – промовляє вона до мене. Її кашель повертається, він розкочується тілом легкими хвилями. – Нам ніколи не можна розлучатися.

– Знаю. Лізь назад усередину й дозволь тепер мені про тебе подбати.

Так ми сидимо довго – Лінь Дайю і я, – і з кожним подихом я відчуваю ще більше впевненості у своєму рішенні й дедалі менше боюся. Коли сонце починає повільно випливати з-за горизонту і світло просочується крізь вікна й попід дверима, освітлюючи кутки моєї комірчини, Лінь Дайю зрушує з місця.

Я розкриваю для неї рота. Вона підіймає ногу й суне її мені в горло.

– Я дуже втомилася, – капризно каже вона, її голос хрипить від кашлю. А потім Лінь Дайю зникає в моєму горлі. Я відчуваю, як вона оселяється десь глибоко в мені. Закриваю рота та сподіваюся, що биття мого серця зможе її заколисати.

* * *

Лінь Дайю мала слушність: раніше мене це не хвилювало. Це не був мій дім. Серед усього світу речей єдине, чого я будь-коли хотіла, це повернутися додому до бабусі та знайти батьків.

Егоїстка. Так назвав мене Нельсон.

Що мені зараз сказали б мої батьки? Твої наміри та вчинки мають завжди збігатися, Дайю. Я волію бути виразною, впевненою та чіткою, мої лінії – чорні, як чорнило, мої кути – гострі й акуратні. Хочу бути тією, ким можу пишатися. Не коритися долі, а жити життям, яке є результатом власного вибору. Ось ким я хочу бути: ідеальною лінією.

Мені кортить кричати на весь світ: «Я – Дайю, дочка двох героїв!». Протягом останніх трьох років я, мов те пальто, вдягала на себе чужі особистості – Фен, Піоні, Джейкоб Лі, – й шукала ту, яка від самого початку була в мені; ту, ім’я якій дали мої батьки.

Сваллов знала. Від самого початку знала, хто вона, й уміла захищати інших. Я знову згадую її ім’я – ієрогліфи, які сидять зверху на вогні, – і втретє переосмислюю його значення. Вогонь, що палає яскравіше за все, що здатен тільки рости й рости – освітлювати шлях іншим, випалювати хвороби, перетворювати пітьму на золото. Ось якою була Сваллов.

Пальцем на стегні я починаю малювати два ієрогліфи. І тільки коли завершую, то розумію, що ніколи раніше не намагалася написати їх разом.

Дайю, 黛玉. «Дай» – «чорний», «ю» – «нефрит». Ієрогліф для слова «чорний» я вже малювала раніше, ув’язнена в тій кімнаті у Джифу. Тоді я ніколи не замислювалася, що цей ієрогліф також є й частиною мого імені. Ті самі «рот» і «земля» сидять зверху на «вогні». Тому самому «вогні», який можна знайти в імені Сваллов. Далі – «ю». «Імператор» з рискою всередині. Моє ім’я створено з вогню, землі та імператорів. Я – дорогоцінний шматок нефриту, темна смужка величі. Ієрогліфи мого імені впікаються тавром у моє стегно. Я запитую себе, чи можу бути гідною свого імені. Не імені Лінь Дайю, а власного.

Відповідь дуже проста.

Частина ІV
ПІРС, АЙДАХО
Осінь, 1885 рік

1

Коли Нельсон відчиняє двері, єдине, що він здатен вимовити, це:

– О...

– Привіт, – кажу я.

Час уранішній, сонце щойно увінчало горизонт. Позіх нависає над нами, щоб прорватися назовні.

– Ти досі тут, – констатує він, але у фразі криється запитання.

– Можна зайти?

Після нашої останньої розмови йому варто було б зачинити перед моїм носом двері та лишити мене вічно чекати в коридорі. Проте він цього не робить, бо він – Нельсон, а Нельсон – хороший. Тому відчиняє двері ширше, і я прослизаю всередину, підмітивши про себе мізерну відстань між його грудьми та моїм плечем. Усюди акуратними кипами лежать газети, посібники з юриспруденції, завширшки з моє стегно, та аркуші з Нельсоновими каракулями. Він таки не полишив свого наміру подати до суду на Рок-Спрінгс.

– Я думав, ти вже поїхав, – каже він.

Я уявляю собі, як Вільям їде в потягу до Сан-Франциско, а поруч із ним – порожнє місце.

– Я вирішив залишитися.

– А Вільям знає?

– Написав йому сьогодні вранці. Та він і сам зрозуміє, коли я не з’явлюся на зустріч у Бойсе.

Язики полум’я в каміні миготять і похльоскують, як тигрячі хвости. Очі Нельсона червоні. Мені спадає на думку, що він, мабуть, не спав уже кілька днів. Я хочу проникнути в нього всередину і запалити все, що згасло, прагну знову вдихнути тепло в його тіло. Лише полум’я з каміна тут недостатньо.

– Ти мав слушність, – хриплю я.

– Щодо чого?

– Я був егоїстом.

– Мені не слід було цього казати, – він відводить погляд.

– Ні, слід, – кажу я. – Ти просто сказав правду. Я був егоїстом.

– А як же твій дім?

– Дім почекає, – відповідаю йому. – Я хочу допомогти боротися. Сам ти не впораєшся.

І тут він повертається до мене. Я з подивом бачу співчуття на його обличчі. Але не до нього самого й не до шахтарів із Рок-Спрінгс. А до мене й до жертви, на яку, як він знає, мені довелося піти, щоб зараз бути тут. Мені несила зустрітися з ним поглядом, але завдяки його відвертості я ще більше утверджуюсь у своєму рішенні залишитися.

– Нам потрібен адвокат, – каже Нельсон за хвилину. – Я написав усім, кого зміг відшукати тут і у Вайомінгу. Ніхто не візьметься за нашу справу. Тож вона може померти ще до початку.

– А як щодо «Шести компаній»? Можна написати їм і попросити про допомогу. Ми зробимо це китайською, змусимо їх по-справжньому слухати.

Нельсон присоромлено опускає очі.

– Я не знаю як, – промовляє він.

– Зате я знаю, – кажу не замислюючись. Ще одну правду, яку приховувала роками, розкрито за лічені секунди. Однак я вже не боюся відвертості. – У мене чудовий почерк. Навчався в майстра каліграфії.

Почувши це, він сміється.

– Що? – я стаю в оборону. – Ти не віриш мені?

– Хіба я можу? Джейкобе, ти що, забув? Коли я ще тебе навіть не знав, то сказав, що в тебе руки митця.

* * *

Ми негайно беремося за справу, прямо тут, у Нельсоновій кімнаті. Нельсон стоїть, а я сиджу за столом, звільненим від книжок і паперів. У моїй руці перова ручка. Не така важка, як пензлик. Це зовсім інше відчуття, ніж коли сидиш на колінах перед безкраїм простором сувою, та все ж я відчуваю піднесення, яке може прийти тільки разом зі зціленням тіла.

– Місто обіцяє захищати своїх жителів, а це означає всіх без винятку, а не лише деяких, – цитує Нельсон. Доки ми були нарізно, він перерив газети й державні архіви в пошуках записів про шахтарські містечка в Айдахо, Орегоні та Вайомінгу з численними китайськими громадами. Він виявив випадки насилля проти китайців за попередні двадцять років, деякі з яких завершилися судовими позовами проти кривдників.

Дія з необережності... насильницька етнічна чистка... знищення, пошкодження або втрата майна... жорстокі масові заворушення... прецедент, прецедент, прецедент...

Я пишу. Вода. Кінь. Гора. Зуб. Ієрогліфи, які було відсунуто вбік, запхано на полиці далеко за межі досяжності, тепер повертаються до мене. Ліс. Око. Трава. Птах. Ієрогліфи юрмляться під кінчиком пера та нетерпляче чекають, коли їх напишуть. Я не знаю, як написати деякі слова китайською, тож для передачі простих із них пробую поєднувати ієрогліфи, довірившись своєму серцю, як навчав мене майстер Ван. А інші Нельсон по літерах диктує мені англійською. Рука рухається швидко, м’язова пам’ять спрацьовує без вагань. Я уявляю собі богиню Нюву з роману про Лінь Дайю. Кожен зроблений мною штрих – це залатування самої себе, як небозводу.

Розум може забути все, що захоче, але тіло пам’ятає. Тож отак я й згадую весь день у Нельсона. Мені здається, це найінтимніше, що я будь-коли робила з іншою людиною.

– Твій почерк справді гарний, – згодом промовляє Нельсон і простягає готового листа. Три аркуші списано з обох боків. Коли він підносить його до вікна, крізь папір пробивається світло і я бачу відразу всі чорні ієрогліфи, ніби маленькі кістки в паперовій плоті. Сильно.

– Дякую, – відповідаю йому.

Я ніколи не вправлялась у каліграфії в чиїйсь присутності, крім майстра Вана, тож це нове для мене відчуття. На якусь мить я сподіваюся почути, як мій давній учитель вкаже на всі недоліки та невідповідності письма. «Тут ти тримав пензля надто міцно, – міг би сказати він. – А тут не до кінця дослухався до свого серця». Проте Нельсона це не хвилює. Він замовкає й милується ієрогліфами, яких не може прочитати.

– Ти маєш цим пишатися, – нарешті промовляє він.

– Так і є.

2

Тиждень по тому, напередодні Свята середини осені, Нам і Лум зачиняють крамницю раніше, щоб відсвяткувати. Ми опускаємо жалюзі, замикаємо двері, вішаємо червоні ліхтарі й запалюємо пахощі в дар божествам, щоби привабити удачу.

Нам пече місячні пряники з начинкою з насіння лотоса. Вони нагадують мені ті, які готувала бабуся з сиропу та лужної води з м’якою і блискучою скоринкою. Тоді ми з батьками збиралися за кухонним столом і чекали, доки вона розріже місячний пряник на чотири частини й роздасть кожному по одній. Проте Нам не надто дотримується традицій і церемоній, тож натомість викладає пряники й закликає нас мерщій пригощатися. Я кусаю свій, і насіння лотоса прилипає до моїх ясен. Смак солодкий, з присмаком рідного дому.

На вулиці біля крамниці ми викладаємо апельсини, груші, дині, вино. Дари для Чан’е, богині місяця. Легенда така: Чан’е була дружиною лучника Хов’ї. Одного разу на небі зійшли десять сонць і випалили землю своїм теплом. Завдяки великій майстерності Хов’ї збив дев’ятьох з них. Вражена його роботою, Цариця небес послала йому зілля безсмертя. Той, хто його вип’є, стане божеством і піднесеться на небо. Хов’ї не хотів полишати свою кохану Чан’е, тож віддав їй зілля на зберігання.

Проте біда їх не оминула. Авжеж, не оминула. Далі історія розвивалася так. Учень Хов’ї на ім’я Пенмен їх підслухав. Якось після обіду, коли Хов’ї був на полюванні, увірвався Пенмен і силував Чан’е віддати йому зілля. Жінка відмовилася. Натомість вона сама випила його та здійнялася на місяць, найближче до землі місце на небі. Вона хотіла бути поруч з чоловіком. На повний місяць Хов’ї виставив на вулиці улюблені фрукти й тістечка Чан’е, сподіваючись, що вона буде здорова та сита і що навіть з місяця побачить, як сильно він її кохає та сумує.

Коли я була маленькою, ми теж розкладали дари, щоб повний місяць осяював наші фрукти й тістечка. Я уявляла собі Чан’е, самотню богиню, яка сидить на місяці, а її живіт лопається від усіх тих викладених наїдків. У глибині душі я розуміла, що вона ніколи не насититься без однієї людини, яку кохає понад усе.

Усередині крамниці – дому, який ми самі для себе створили, – нас поглинає аромат їжі. Лум стушкував цілу рибину з часником і зеленою цибулею. Тут є рис, солодка ковбаса, курка на пару з імбиром, а ще Намів лаоховтан[61]61
  Лаоховтан (піньїнь: lao huo tang) – китайський суп зі свинини та овочів, який раніше традиційно довго готували на вогні.


[Закрыть], який варився годинами. Коли зійде місяць, ми поклонятимемося йому й відганятимемо зло, запалюючи на вулиці феєрверки. Нам і Лум у гарному настрої, сп’янілі від сливового вина та розпашілі.

Нельсон теж тут.

Нам відкорковує ще одну пляшку сливового вина й наповнює наші келихи.

– Не знаю, як ми з Лумом жили б без вас двох, – його обличчя так розчервонілося, що здається гарячим на дотик. – Ми раді, що ви тут.

– Так, – Лум промовисто піднімає свій келих. Вино зробило його жвавим і приязним. Це вже зовсім не той суворий чоловік, який постійно ходить, уткнувши носа в облікову книгу. – Ще на тисячу років! Процвітання та достатку в Айдахо!

Ми з Нельсоном сміємося й також підіймаємо келихи. Я ловлю себе на думці, що це дуже схоже на родинне коло. На мить промайнула ідея розбудити Лінь Дайю й показати їй, якою може бути сім’я. Вона хотіла б знати.

Та перш ніж я встигаю це зробити, Нам відсуває свій стілець від столу і встає.

– Погляньте! – вигукує він, вказуючи на вікно. – Місяць зійшов.

Підхоплені хвилею сливового вина, ми виплескуємося з крамниці й вивалюємося на притихлу вулицю. Уже майже північ. Чорні вікна «Фостерз ґудз» дивляться на нас вовком. Нам підпалює перший феєрверк і кладе його на землю.

– П’ять, чотири, – рахує Лум.

Ми повертаємось у крамницю й гучно перешіптуємося, немов діти, які сподіваються, що їх спіймають.

– Три, – каже Лум.

Нельсон щипає мене за руку, я жартома відважую йому стусана у відповідь.

– Два, – всім тілом промовляє Лум. Нам підстрибує та сплескує руками прямо під підборіддям.

– Один.

Вибух, а за ним – оплеск. Феєрверки палахкотять і потріскують, а потім вибухають оглушливим хлопанням. Кожен з них – це крихітна зірка, яка розпукується і злітає ввись, щоб приєднатися до Чан’е на місяці. Нам ойкає й кидається запалити ще один феєрверк, а потім – ще один, аж поки вся вулиця, весь світ наповнюється їхнім бахканням. А якщо ми когось розбудимо? Начхати.

Я дивлюся на Нельсона. Він усміхається так, ніби його ніхто не бачить; усмішка розкута й невагома. Повіки розслаблені, обважнілі від вина.

– Розслабся, Джейкобе, – промовляє він, помітивши мій погляд, і я усвідомлюю, що навіть у мить найвищого щастя, навіть знаючи, що Джаспер мертвий, я й досі напружена, бо звикла бути такою, відколи мене на гарбі відправили у Джифу. Але Нельсону нічого з того не відомо. Він знає лише хлопця, якого бачить перед собою. Тож покидає мене й біжить до феєрверків, стрибає навколо них і радіє, шалено розмахуючи руками, ніби може спіймати вітер і полетіти. Лум, якого так рідко захоплює гра на публіку, приєднується до нього, підійнявши обличчя до неба. Нам і далі підпалює та кидає феєрверки. Я спостерігаю за ними трьома з крамниці, а потім усміхаюся так само, як це робив Нельсон.

– Ходи сюди, Джейкобе, – кричить Лум. Проти спалахів феєрверків здається, що його вмочили в оранжеву фарбу. Я виходжу на вулицю, щоб приєднатися до них. Нельсон хапає мене за руку і трясе її. Я дозволяю йому й усміхаюся. Наш лист невдовзі надійде до «Шести компаній», тож сьогодні ввечері ми дозволяємо собі почуватися непереможними. Він задирає голову до неба й завиває. Те саме роблю і я, заплющивши очі й посилаючи голос кудись подалі від себе, бажаючи випустити на волю все, що всередині. Кожну мить, коли я була наляканою, нікчемною чи побитою. Можливо, навіть випустити саму Лінь Дайю. Я відпускаю це все та вірю, що натомість прийде щось інше.

Коли ми тієї ночі лягаємо спати – Нельсону, який випив зайвого й не може дійти додому, Нам приносить килимок, – наші шлунки набиті, як ніколи за попередні місяці. Нам і Лум спотикаються та плентаються у свою кімнату, не спроможні спершу навіть ноги помити. Нельсон умощується біля сушеної хурми, а я спостерігаю з коридору. Навіть у темряві він відчуває на собі мій погляд.

– Я радий, що ти приїхав сюди, Джейкобе, – промовляє він. – І радий, що ти досі тут.

Я стільки всього хочу йому сказати, але мовчу. Лише чекаю, доки він умоститься під ковдрою, перш ніж самій повернутись у ліжко. Феєрверки не перестають витанцьовувати, навіть коли я заплющую очі.

3

Спершу я чую стукіт.

На мить мені здається, що я проспала. Крамниця, певно, вже відчинена. Та потім я чую, що Нам і Лум метушливо розмовляють у своїй кімнаті, й розумію, що вони самі щойно прокинулися.

Я натягую штани, насилу залізаю в сорочку. Перевіряю, що мої груди досі обмотані й пласкі. Коли виходжу в коридор, Нам і Лум уже біжать попереду мене.

Стукіт триває, тепер уже гучніший.

Нам запитує Нельсона, що це таке. У відповідь Нельсон спросоння щось мляво бурмоче йому з підлоги. Потім я чую, як відчиняються вхідні двері. Інший, глибший голос приєднується до ґвалту. Я вже чула його раніше. Нам і Лум замовкають, а потім одразу починають кричати. Я намагаюся вловити голос Нельсона, але марно. Тож виходжу з коридору на ранкове світло.

Нельсон, Нам і Лум скупчилися біля дверей. Глибокий голос належить шерифу Бейтсу, якого я не бачила від часу його першого візиту в крамницю після протестів. Він має такий вигляд, наче вже кілька годин на ногах.

Я намагаюся підійти ближче, але спотикаюсь і спираюся на полицю. Шум лякає шерифа Бейтса, його рука різко рухається до тіла. Він дістає чорний блискучий предмет, у якому я впізнаю пістолет. Я чую, як щось клацає, і Нельсон робить різкий вдих.

– На підлогу! – кричить шериф і направляє пістолет на мене.

Нам і Лум замовкають і підіймають руки до стелі. Нельсон першим опускається вниз, притулившись грудьми до підлоги. Нам і Лум повторюють те саме. Я залишаюся стояти, бо не розумію, що відбувається й чому шериф Бейтс тримає мене під прицілом.

– Я сказав, на кляту підлогу!

– Джейкобе, – промовляє Нельсон.

Немає часу з’ясовувати. Я роблю так, як інші, й опускаюся вниз. Дерев’яна підлога холодна. Минулої ночі, сп’янілі та втомлені, ми забули попоратися біля пічки.

Скриплять двері, а потім шериф Бейтс гукає до когось на вулиці. Мені страшно підвести голову, щоб поглянути. Я знову чую, як відчиняються двері, а вслід за цим – тупіт безлічі важких чобіт, що заходять до крамниці. Щось цокає. Нам і Лум стогнуть. Нельсон мовчить. Потім я чую чоботи біля свого вуха.

– Сіпнешся – і я вистрелю, – гарчить хтось.

Я згадала про коричневий згорток, який Вільям дав мені того дня в Бойсе, – маленький пістолет, який я сховала в мішку з пшоном подалі в підсобці. Як же він зараз далеко. Відчуваю, як мої руки загинають назад, а потім два кайдани клацають біля зап’ясть і вдаряються об кістку. Хтось зводить мене на ноги.

– Вас заарештовано за вбивство Деніела М. Фостера, – звідкілясь гарчить на нас шериф Бейтс. – Вас доставлять до в’язниці округу Пірс, де ви чекатимете на суд.

Холод пробігає по моєму тілу. Той чоловік з ворожим поглядом, який так зловісно стовбичив під нашою вітриною, мертвий? Примара, як називав його Лум.

Нам реагує першим, повторюючи мої думки.

– Убитий?! – викрикує він. – Фостер?!

– Як? – вимагає пояснень Лум, лежачи на підлозі. – Коли? Чому?

Останнім озивається Нельсон, різко випаливши від паніки:

– А його родина знає?

– Не огризайся, хлопче, – каже шериф Бейтс. – А тепер слухняно та спокійно ходіть з нами. І без метушні.

Один за одним ми виходимо на вулицю до брички, що чекає перед крамницею. Вулиця вже переповнена натовпом, який збирається навколо «Фостерз ґудз». Деякі жінки плачуть, інші лише затуляють рота руками. У чоловіків похмурі обличчя.

– Нельсоне, – шепочу я, коли ми сідаємо в бричку. – Що коїться? Що вони кажуть?

Нельсон мовчить. Можливо, не чує мене.

У бричці ми не самі – тут уже хтось є. «Схожий на нас», – думаю я. Коли ми залазимо, юнак не звертає на нас уваги. Одне його око вже почало ставати фіолетовим.

Бричка рушає. Наші тіла креняться докупи. Мої скручені за спиною руки німіють. Я намагаюся написати щось вказівним пальцем – будь-що, – але ієрогліфи не спадають на думку.