Текст книги "Чотири скарби неба"
Автор книги: Дженні Джан
сообщить о нарушении
Текущая страница: 10 (всего у книги 21 страниц)
Частина ІІІ
ПІРС, АЙДАХО
Весна, 1885 рік
1
Панна непорушно лежить у ліжку. Вона хоче підвестися, але покоївка закликає її не робити цього, каже, що їй не слід напружуватися. Панна знає, що краще послухатися, тож і далі лежить на спині й дивиться на гобелен над своїм ліжком. Угорі – білі як вата хмари й очеретяне поле. Вітер згинає все набік. У гобеленовому небі зависли чорні журавлі, їхні тонкі тіла схожі на намальовані тітчині брови. Панна втуплено дивиться вгору й гадає, коли зникне мокрота в її горлі.
Те, що спершу було перешіптуванням – мовляв, чоловік, якого вона кохає, одружується з іншою, – переростає в задушливий вирок. «Надто гучно, занадто», – думає панна. Минули ті часи, коли вона вірила, що вони з чоловіком зможуть бути разом. Завжди було певне пророцтво, завжди було накреслено одну долю. Тепер же вона навчена. Не судилося.
Вона лежить на шовкових подушках і відчуває, що всередині неї під шкірою пульсує те, що зветься кров’ю. Проситься назовні.
– Панні краще не вставати, – закликає покоївка. Та панна її не чує. Певно, саме це почуття називають розбитим серцем. Те саме вона відчувала, коли померла мати, тільки цього разу чомусь усе значно гірше. Одне вона знає точно – його треба позбутися.
Панна відчуває, як у ній щось розбухає, ніби всередині весь світ згортається в клубок горя. Ось він у її шлунку. Далі підіймається вище у груди й тисне їй на ребра. Тепер він уже в її горлі – і тут повний мокротиння мішок розривається.
Панна не знає, чим це скінчиться, але відчуває, що якщо випустить усе на волю, їй стане легше. Тож вона відкриває рота – і звідти вилітають багряні бризки прямісінько на її білу нічну сорочку, на медову ковдру з шовку й навіть на пальці її обмотаних ніг. Покоївки перелякано відскакують.
Панні це здається найкрасивішим, що вона бачила. Вона відчуває полегшення.
– Чому ви так на мене дивитеся? – панна хоче спитати у своїх покоївок. Вона розтуляє рота, проте слова не виходять. Натомість люто вирує те, що називають кров’ю.
Панна відчуває, як тоне в ліжку. Її тіло обволікають подушки, тепер уже також червоні. Вона нахиляє голову вниз і бачить, як перед її нічної сорочки стає червоним. На грудях тепло, а далі – все холоне.
Покоївки метушаться, кричать одна до одної, питають, що їм робити. Одна запитує, чи варто їм привести його, інша каже, що це не дуже вдала ідея, адже сьогодні день його весілля. Ще хтось із них плаче. Панна хоче заспокоїти їх, щоб вони дали їй змогу насолодитися цією миттю, але вони її не розуміють. Їм несила здолати свій страх.
А панна не боїться. Вона зводить очі на стелю. Її погляд ковзає й розмивається – і здається, що журавлі махають крилами вгору-вниз. Очерет гойдається з боку в бік.
Вона думає про чоловіка, якийсь колись був юнаком. А тепер одружений. Вона збиралася чекати його завжди, а він обіцяв дочекатися її. Панні спадає на думку, що чоловік увесь цей час брехав їй, але вона вирішує гнати від себе ці помисли. «До того ж це вже не має значення, – думає вона. – Усе скінчено. Дякувати небу, все скінчено».
Покоївки тепер затихли, бояться ворухнутися. Вони дивляться на неї заплаканими очима. Багато хто досі схлипує. Вона згадує день, коли прибула сюди – квола дитина без матері. Панна досі та сама дитина, але принаймні тепер вона знає, що це не єдина її іпостась.
Журавлі над нею згортають і розгортають крила, ваблять до себе. Вона тягнеться до них і відчуває, як відлітає, як її тіло здіймається в небо. Панна й гадки не мала, що вміє літати.
Коли згодом її коханому приносять цю звістку (тільки не на очах у нової дружини), то кажуть, що вона померла спокійно. Він не дізнається, що вона харкала кров’ю так сильно, що не могла спинитися. Не дізнається, що кров затопила її зсередини.
2
Посеред ночі здіймається хурделиця. Коли я прокидаюся, то бачу, як мій подих виривається назовні сірими хмарами. Ранок. На вулиці все замерзло. Я ще трохи лежу в ліжку із заплющеними очима. Пальці на ногах задубіли від холоду.
У такі ранки я розгортаю сповнені теплом дитячі спогади й сподіваюся, що вони мене зігріють. Один із них про те, як світиться теплом сваньцай[40]40
Сваньцай (піньїнь: suan cai) – квашена китайська капуста.
[Закрыть], яку бабуся замаринувала у великих коричневих банках. А пізніше, під час вечері, її хвилясті пучки, різкі на запах і апетитні на вигляд, лежать поруч зі скибочками свинини й картоплі. Іще один: тепло у складках шарфів навколо маминої шиї. І найцінніший: сидіти в тата на плечах і дивитися, як падає сніг. Моя голова задерта до неба, а татові плечі гріють під колінами. «От якби ти підняв мене ще трошечки вище, – підохочую я його, – то я побачила б, який на вигляд сніг, перш ніж він стає снігом».
Коли в наше рибальське село приходила зима, то холод наче зависав у повітрі. Тато казав, що мороз прилипав до всіх крапельок води, які ще не встигли добратися додому в океан, тому він і чіплявся до нашого одягу, волосся й навіть до кісток. Я любила холод. Любила, як він збирав удома всю нашу родину. Що холодніше ставало надворі, то тепліше було всередині. Учотирьох ми згорталися докупи, як коти, та грілися одне об одного.
Розплющивши очі, я знову опиняюсь у комірчині крамниці. Зверху на мені лежить червона ковдра, на стіні висить одяг, коричневіють дерев’яні розсувні двері. Сонце вже встало, а отже, і мені слід не відставати від нього.
Я засовую руки під коліна, сподіваючись хоч на мить упіймати тепло. І уявляю, що сиджу в тата на плечах.
* * *
Нам повідомляє, що сьогодні поставок не буде.
– Забагато снігу, – каже він. – Ніхто не доїде. Джейкобе, будь ласка, розчистиш перед входом?
Я взуваю хутряні черевики й пірнаю в кожух.
Пірс – шахтарське містечко, яке стало популярним кілька років тому. А тепер воно пожинає наслідки цієї надмірної популярності. Нам і Лум кажуть, що дні його шахтарської слави минули. Велика частина надр виснажена через масовий видобуток, пік якого вже минув. Багато з тих, хто приїхав сюди під час цього піку, нині поїхали, але сліди привезених ними грошей і надій ще залишилися.
– Колись тут було чимало китайців, – ще раніше розповідав мені Нам. – Працювали в шахтах і заробляли непогані гроші. Усі вони ходили в нашу крамницю! Тепер нікого не лишилося. Зосталася тільки цирульня Чена та пральня. І ми.
– Ви з Лумом до крамниці теж працювали на шахтах? – спитала я.
Він не відповів. Лише втупив погляд кудись удалечінь і прокручував у пам’яті спогади, яких, я точно знала, мені ніколи не розкриють. Я не засуджувала його за це. «Певно, в мене такий самий вигляд, коли я згадую дім», – подумалось.
Крамниця з назвою «Пірс біґ стор» розташована в центрі містечка у будівлі збанкрутілої парфумерної фабрики – вона втиснулася між магазином шкіряних виробів і швейним ательє. На перший погляд може здатися, що всередині небагато місця, але крамниця вміє по-своєму дивувати; якщо ви зайдете всередину, то побачите, що приміщення справді вузьке, зате довге. Настільки, що Нам і Лум змогли запхати туди стелажі та ящики для їжі, побутових товарів і навіть деякого обладнання, яким торгували. У кінці крамниці є маленький закуток, де розставили кошики з різними травами та цілющими товарами – насінням лотоса, сушеними фініками, вовчими ягодами, – тож у приміщенні завжди згірклий запах, який нагадує мені бабусин город. Поруч розшита бісером завіса відокремлює торгову зону. Праворуч за завісою розташована невеличка кімната, яка колись слугувала комірчиною. Ліворуч – трохи більша, де сплять Нам і Лум. Далі по коридору – підсобне приміщення для зберігання нових партій товару, а відразу за ним – крихітна кухня та вбиральня. Я сплю в колишній комірчині. Вона схожа на мою кімнату у школі майстра Вана, тож мені тут подобається. Коридор виходить на задній провулок. Нам і Лум розвішують там свою білизну й створюють так своєрідний паркан, непроглядний для сусідніх магазинів.
Я розчищаю лопатою вхід у крамницю, аж доки сонце не підіймається високо над головою. Одна за одною з дверей виринають голови й оплакують наслідки хуртовини. Пошта залишиться зачиненою. По сусідству кравець каже своїй дружині, що їм пощастить, якщо сьогодні до них дійде хоч один клієнт. Цирульник Чен махає мені зі своєї порожньої цирульні. Унизу по вулиці підіймаються завіси у «Фостерз ґудз». Чоловік усередині визирає у вікно й лається. Сьогодні він теж не діждеться товару. Сніг усе зупинив.
Коли я повертаюся у крамницю, Нам розкладає гроші в касі. Він дивиться, як я скидаю кожух. Сніг клаптями падає на підлогу.
– Холодно на вулиці? – питає він. Нам любить ставити мені питання, на які й так знає відповіді. Своєрідний спосіб виявити до мене доброту.
Я киваю, кінчики вух горять від холоду.
– Я приберу, – вказую на воду на підлозі.
Нам каже мені спершу допомогти Луму підрахувати залишки товару після вчорашнього дня.
– І обов’язково випий гарячої води, – додає він. – Не можна, щоб тіло так промерзало.
* * *
Тому, хто стежить за перебігом мого життя, може здатися, що певний його відрізок підняли з минулого, змалювали з нього копію й помістили в теперішнє. Тільки копія вийшла неточною: замість майстра Вана тепер зі мною двоє чоловіків з півдня Китаю, які говорять незнайомим китайським діалектом, сповненим мелодичних голосних звуків і невловимих тонів. Замість каліграфічних витворів і каліграфів тут є консерви, сухофрукти, різноманітні дрібниці та люди, які все це купують. А замість Джифу я опиняюсь у містечку Пірс штату Айдахо країни Америка.
Але робота та сама. Підмітати, мити й прибирати – усе це нагадує моє життя у школі з майстром Ваном, і завдяки цьому я відчуваю щось, що можна назвати радістю. Перш ніж перший покупець переступить поріг крамниці, я двічі підмітаю та мию підлогу, витираю пил з полиць, досипаю квасолю (наш найбільш ходовий товар), мию вікна. «Бездоганно», – часто хвалить мою роботу Нам. Коли він це каже, я потай відчуваю гордість. «Бачите? – кортить мені сказати майстрові Вану, який, як я мрію, одного дня сюди зайде. – Те, чого ви мене навчили, не пропало намарно».
Знаю, ця мрія нездійсненна. Майстер Ван ніколи не покине школи. Але я дедалі більше відчуваю, як хочу, щоб хтось побачив, якої вправності я досягла.
Коли з прибиранням закінчено і крамницю відчиняють, я переходжу в підсобне приміщення, де отримую новий товар і веду облік запасів. Якщо Лум не зустрічається з постачальником або не надсилає листів іншим партнерам за межами штату, то допомагає мені. У роботі він понад усе любить порядок.
Між ними є негласне взаєморозуміння: Нам працює з покупцями, а Лум займається цифрами. У підсобці я рахую товар, а Лум записує у своїй обліковій книзі. Робота легка та спокійна. На обідній перерві ми всідаємося на нерозпакованих коробках, їмо приготований на пару рис і присолені качині яйця. Іноді зі шматочком шинки з м’ясної крамниці вниз по вулиці. Нам приєднується до нас, але завжди їсть дуже швидко – він любить зустрічати покупців.
Низький на зріст і кругленький, віком десь за п’ятдесят, Нам має пухке, як булка, обличчя, усі риси якого зосереджені точно посередині, тому завжди здається, ніби самого обличчя менше, ніж місця для нього. Коли він сміється, – а таке буває часто, – то стає схожим на немовля: щоки переливаються опаловим полиском, оченята – мов крихітні жучки, а рот роззявлений у неприкритій радості. Його коса йому під стать: міцна, добротна, жвава. Коли я бачу, як вона похльоскує в нього за спиною, то розумію, чому саме він має справу з покупцями. Здається, Нам міг би продати будь-кому що завгодно завдяки своїй палкій вдачі та нескінченній привітності. Завжди згідливий, постійно прагне догодити.
Лум інакший. Він аж на голову вищий за Нама, що робить його велетнем у моїх очах, з гострими рисами обличчя й круглими окулярами. Його коса дістає до підлоги. Майстер Ван якось сказав мені, що чоловіки з довгими косами поважають власний вигляд і вигляд своїх предків, тому я певна, що Лум має бути порядною людиною. Він швидко ходить, мало говорить і ще менше всміхається. Лум нагадує мені дерев’яну флейту – прямий, виструнчений і такий тонкий, що вітер міг би дути прямо крізь нього.
Разом ці двоє – дивна пара. Але вони злагоджено працюють як партнери вже багато років, а ще дають мені те, що я ціную найбільше: можливість бути анонімною, спокійно працювати й жити без розпитувань. Навзаєм я дарую їм те саме – даю змогу їхній історії залишатися для мене загадкою. «Що більше я про них знаю, – міркую собі, – то легше буде прив’язатися. Я добре засвоїла цей урок від Сваллов».
Відколи більшість китайців поїхали, справи в «Пірс біґ стор» ідуть не дуже добре. Проте Нам і Лум налаштовані оптимістично. Особливо Нам, який завжди вірить у краще. Чи то за злим жартом долі, чи з їхньої волі крамниця розташована на одній вулиці з єдиним іншим універмагом у Пірсі. «Фостерз ґудз» існує майже стільки, як і саме містечко, і покупці вірні йому. Вірний увесь Пірс. Але Нам і Лум упевнені, що ми зможемо привабити більше відвідувачів, тож вони знижують ціни й роблять оптові закупівлі. «Важка праця ніколи не підведе», – часто каже нам Лум. Це одна з його приказок.
Серед покупців, які ще й досі приходять, – переважно китайці. Вони не місцеві, приїхали сюди із Ґвандон, сподіваючись на золото й роботу, в пошуках грошей, які одного дня зможуть відвезти своїм родинам. «Ти нагадуєш мені сина», – каже один з них, і його карі очі наповнюються сльозами. «А ви нагадуєте мені все», – хочу відповісти йому. Наївна істина. Він навіює мені спогади про те, що здавалося невіддільним, – відчуття, наче ти там, де й маєш бути. Різні речі: бути приїжджим у місті та опинитися у світі, не схожому на тебе, який щомиті нагадує тобі, що ти чужий. Таким світом для мене є Айдахо. Тож коли китайці приходять до нас по пшоно та зелену цибулю, купують локрицю та корицю, я з ніжністю спостерігаю за ними, стежу за їхніми рухами. «Я сумую за вами, хоча навіть не знаю вас», – хочу сказати шахтареві, прачці, прислузі. Але завжди стримуюся, щоб не наблизитись, бо добре пам’ятаю ту ніч у готелі в Бойсе, біль між ногами й ридання.
Ті кілька білошкірих покупців, які приходять у нашу крамницю, потайні й неговіркі. Поводяться так, ніби зробили щось неправильне, зайшовши сюди. Вони ніколи не затримуються надовго. Оскільки їх мало, я вигадую для них імена та власні історії. Жінку в чорному, яка купує лише корінь імбиру, називаю вдовою. А ось під крамницею стоїть групка школярів. Штовхаються і сміються, підбивають одне одного зайти всередину. Того, хто нарешті наважується це зробити, я називаю солдатом.
Цих відвідувачів недостатньо, щоб крамниця працювала вічно, але Нам і Лум поки що не б’ють на сполох – у них є план, як залучити більше білих покупців, продаючи такий самий асортимент товарів, як у «Фостерз ґудз». Я теж не хвилююся. Мене не цікавить, що буде з крамницею, покупцями, Намом і Лумом. Дні минають, проходять повз мене, ніби мене висмикнули, пересунули й залишили дивитися збоку. Я – ієрогліф для слова «загублена» – 迷, рисове зерня, що прямує в нікуди. Коли я говорю, рот рухається, а думки витають десь далеко. Коли підмітаю, мої руки торкаються океану, а не держака від мітли. Може, моє тіло й тут, у Пірсі, але серце шукає Джифу.
Семюел збрехав. Айдахо не ближче до Китаю, бо не має виходу до океану. Тут не буває кораблів, які можуть відвезти мене додому. Є тільки поле, гора, долина. І так по колу. Море бруду та стільки ж зелені. Коли після наруги сивого я спитала першого-ліпшого, чи може він вказати дорогу до корабельних доків, той розсміявся мені в лице. І тоді я збагнула те, про що мала вже давно здогадатися.
Коли Нам і Лум сперечаються про крамницю й нарікають на погоду, я киваю й угукаю на знак згоди – на цьому вся розмова. Я думаю про маму, тата, бабусю, майстра Вана і школу каліграфії. До того, як я приїхала в Пірс і знайшла цю крамницю, моє життя було розділене на дві частини: до викрадення й після. Тепер з’явилася третя частина, нова можливість – повернення. Ось де моє щастя. Тож коли сніг, холод і жахіття минулого погрожують мене зламати, я думаю про своє майбутнє: про те, як знову побачу родину, як повернуся під опіку майстра Вана й сама стану майстром каліграфії. У цьому майбутньому я гармонійна, щаслива й здорова. Там я цілісна.
3
Це історія про те, як хлопчик став чоловіком.
* * *
Я змінилася, коли тієї ночі в Бойсе пішла від Семюела. Опинилася знову на вулиці, залишивши позаду сходи готелю, що зяяли чорним, і мене охопила нова реальність. Я перебувала в місті, якого зовсім не знала, і мене щойно зґвалтували в найбрутальніший спосіб. Ніщо не заважало іншим чоловікам вчинити зі мною те саме, що зробив сивий. Я була надто маленькою. Переді мною пройшла тінь – патрульний або якийсь п’яниця, що спотикаючись брів додому, – і коли він обернувся, щоб на мене глянути, я збагнула, що більше ніколи не почуватимуся по-справжньому в безпеці – не так, як зараз.
Я втекла з борделю, але мені ніколи не втекти від лихих чоловіків. Вони всюди однакові: у Китаї, Сан-Франциско чи Айдахо. Легко помітити поранену тварину, якщо ти зголоднів, а ці чоловіки завжди були голодними.
Тієї ночі я не спала. Вешталася містом, аж доки знайшла церкву, великі й високі арочні двері якої сховали мене у своїй тіні, коли я скрутилася під ними. Був лише серпень, але на вулиці стало вже значно вітряніше, ніж у Сан-Франциско. Я засунула пальці в рот і всмоктувала їх, щоб зігріти. Усередині мене тривожно спала Лінь Дайю, вона смикалась і билась об мої ребра. І ніяк не могла припинити бачити в тіні сивого чоловіка. Ніяк не могла забути.
Я хотіла придушити спогад про руку сивого в мені. Він забрав те, що йому не належало. А потім мене сповнила лють. «Я більше не можу бути Дайю, – вирішила я тоді. – Допоки не впевнюся, що більше не вразлива для цих лихих чоловіків. Допоки не повернуся додому».
Як це – бути чоловіком? Бути хлопцем доволі нескладно. Хоч безпритульним на рибному ринку, хоч Феном, який навчався каліграфії, – я могла просто назватися хлопцем і стати ним. Але щоб бути чоловіком, цього замало. Щоб на обман купилися, перетворення має відбутися під шкірою, у кожному моєму закутку, яких я ще й сама в собі не пізнала.
То як же стати чоловіком? Мені підказав досвід: треба вірити, що ти сильний і непереможний, і що всі перед тобою в боргу.
До кінця моєї мандрівки я, Дайю, буду змушена ховатися. А замість мене з’явиться Джейкоб Лі.
Наступного дня я поїхала з Бойсе в пошуках містечок з китайськими храмами, схожими на той, що був прибудований до нашого готелю. Я мала карту Айдахо, яку мені дав власник готелю, а от плану – ні. Проте мені здавалося, що в містах, де є китайські храми, я принаймні не надто виділятимусь. Тому вешталася шахтарськими поселеннями й невеликими містечками, як-от Меридіан, Міддлтон та Емметт. Якщо в містечку таки був храм, я ніколи не заходила всередину, бо добре пам’ятала сивого та його люті пальці з кігтями. «Якщо рухатимусь, – подумала я, – то зможу пережити й побороти це насилля». Тож я рухалася, а коли з’являлося нестерпне відчуття незахищеності, порочності, наготи, я мчала щоразу далі, аж доки настала зима і я опинилась у місті з назвою Айдахо-Сіті з кучугурами снігу по коліна, по яких рухатися далі більше не могла.
В Айдахо-Сіті я дозволила Джейкобу Лі повністю взяти над собою гору. Ось що я зрозуміла: в Америці бути хлопцем легко, а чоловіком – життєво необхідно. Як чоловік я могла дивитися на інших чоловіків і не боятися, що мене помітять. А також помічати сама. Я бачила, як вони дивилися на жінок, коли думали, що їх ніхто не бачить, як їхні очі намагалися зазирнути їм під шкіру. А ще в цих чоловіках я бачила Джаспера, сивого, Семюела, кожного клієнта борделю та двох братів. Навіть мадам Лі. Лихі чоловіки були всюди. Єдиний спосіб утекти від них – самою стати їхньою найправдоподібнішою версією.
Я спостерігала за чоловіками навколо мене, відстежувала їхні рухи й манери. В основі всього завжди було тіло. Ступні – два корені, міцно встромлені в землю. Ноги – дужі та спраглі до дії, створені, щоб ходити, битися, бігти, широко крокувати, йти геть коли завгодно і прямувати куди захочеться, не зупиняючись. Зона трохи нижче пупка – місце, де зосереджено всю силу. Місце, про яке я не хочу говорити. Черево створено для гучного сміху, пухке від усвідомлення того, що для чоловіків смерть не така страшна. Знаючи це, їхній живіт міг вільно розширятись і стискатися, як йому заманеться. Груди радше схожі на щит з броні, ніж на шкіру з кістками. Руки – щоби брати, розмахувати, красти, постановляти. Долоні водночас розгорнуті та стиснуті в кулаки. Шия завжди невразлива. Голова впевнена.
Я повторювала те, що бачила, – погойдувалася при ходьбі, зводила разом брови, широко розправляла груди і плечі, щоб видавалися могутніми. Рухатися в такий спосіб було нелегко; так міг робити лише той, хто мав абсолютну свободу. Я ж її не мала, тож рухалася як нікчемний чоловік. Зате рухалася. Я навчилася приховувати свої природні реакції, власну схильність сміятися з дрібничок, які викликали в мене захват. Замість ніжності я почала до всього виявляти лаконічність і виваженість.
Тієї зими я працювала в м’ясній крамниці, де мені не дозволяли навіть одним оком глянути на м’ясо. Лінь Дайю й далі спала всередині мене, а невгамовний вітер Айдахо доводив її до заціпеніння. Тоді мої щоки вже вкрилися борознами, а зуби стали бридкими. Удень я була мов натягнутий нерв: одним оком завжди дивилася попереду, іншим – позаду, а кожен рух, жест і слово супроводжувала запитанням: викрила я себе чи ні? Уночі я спала в колись покинутих рублених хижках, переобладнаних під житло, разом з іншими китайськими робітниками, більшість з яких були шахтарями, що вишукували золото в місцях, де до них уже все перерили білі люди. Інші й далі працювали в пральнях, бризкаючи з рота водою, щоб випрасувати одяг. Я майже не спала, бо пам’ятала, як востаннє дозволила собі заснути й прокинулася з чоловічим кулаком усередині. Натомість лежала й прислухалася до кожного звуку. Тіло напружене, кожне волокно кожного м’яза натягнуте. Іноді в напівсні мені ввижалося, що Джаспер або тон вривалися у двері й тягли мене в пітьму. У такі ночі я щипала себе за долоню, щоб не заснути.
Зима забрала, але й дала. Вона змусила мене осісти на деякий час в одному місці. Я вперше зупинила свій рух, відколи покинула Семюела в Бойсе. Ця зупинка породила план: треба було знайти спосіб повернутись у Китай. Я знала, що далеко від океану, а грошей на дорогу мало. Назад у Каліфорнію не можна – я боялася тону та його нишпорок, та понад усе – Джаспера. Мав бути якийсь інший шлях.
У великому приміщенні суду в центрі Айдахо-Сіті я дала якомусь молодому прислужнику п’ять доларів в обмін на карту Айдахо та околиць. З цієї карти я дізналася, що є й інші шляхи до океану, є порти з кораблями в місцевості, яка зветься Територія Вашингтон. Можна було поїхати на північ, а звідти зрештою попрямувати на захід, аж доки не побачу перед собою тільки океан і небо. Там знайти корабель, який пливтиме назад у Китай. У Китаї знайти бабусю. Разом з бабусею відшукати батьків. Колись згодом – і майстра Вана. А потім одного дня відкрити власну школу каліграфії. Ціль була складною, проте досяжною. Як виявилось, усе, що потрібно, – це зупинитися та підзаробити достатньо грошей для мандрівки на захід і повернення в Китай.
Але з приходом весни м’ясник сказав, що в нього більше немає для мене роботи, хоча в крамниці було людно, як ніколи. Я виявилася така не одна – робітники, з якими жила, теж опинилися без роботи, бо їхні колишні працедавці раптом почали чудово обходитися без додаткової допомоги. Мені довелося знову переїздити та витрачати ті невеликі гроші, які заробила, на дорогу до наступного міста, а потім – знову до наступного. Братися за будь-яку роботу, що траплялася. Я заробляла лише п’ятдесят центів за день. Речей майже не мала.
Працювала чистильницею взуття, прачкою та навіть перекладачкою для білої родини. Продавала квіти – носила їх у двох кошиках, якими балансувала за допомогою жердини на плечі. Але роботу було важко знайти і ще важче втримати – ніби кожне місто висихало від мого дотику. Я згадала, як можна наїстися з майже нічого, приберігаючи ті мізерні харчі, які могла собі дозволити, до кінця дня, щоби потім з’їсти все за раз як одну повноцінну трапезу. Принаймні тоді я могла відчути, що сита, хоча б на мить.
Увесь цей час Лінь Дайю і далі спала.
Коли в Елк-Сіті я втратила останню роботу – знову в пральні, – то видерлася на вагон, який прямував на північний захід. До того ж не сама – завжди була купка таких, як я, хто їздив з місця на місце з надією вижити. Більшість із них були з Ґванджов, тож ми не могли поговорити, але всі розуміли мову мовчання. Один за одним чоловіки зістрибували, коли вагон зупинявся. Хтось із них шукав власний клаптик землі. Хтось утікав. А дехто, як і я, прагнув знайти шлях додому.
Коли вагон зупинився востаннє, на ньому залишилася тільки я. Опинившись перед крамницею, побачила двох схожих на мене чоловіків, які підфарбовували на вивісці назву «Пірс біґ стор».
На відміну від майстра Вана, Нам і Лум не просили мене довести, що я їм підходжу. Вони найняли мене відразу – запропонували їжу, житло й невелику плату за мою роботу. Тож я змінила план: якщо вдасться заощадити двісті доларів, я зможу нарешті вирушити на захід, на Територію Вашингтон, і повернутись у Китай. Ці гроші підуть на оплату дороги, житла, їжі та квитка на корабель. Та найголовніше – вони дадуть мені захист. Я пообіцяла собі перечекати тут зиму та пропрацювати весну, заощадити скільки вдасться й поїхати наприкінці літа. Пірс мав би стати для мене останнім пристанищем в Айдахо.
Тоді мені вже було легко називатися Джейкобом Лі. Я носила коротку зачіску до вух, бо побоювалася, що довга коса підкреслить надто м’які риси мого обличчя. Але було й дещо інше, чого я не врахувала. Якось Нам привселюдно здивувався, що моє горло досі таке плоске в моєму віці. Відтоді я носила навколо шиї хустинку, щоб приховати її гладкість.
Були й складніші речі. Два невеличкі горбочки на грудях належали жінці – тій, яку жадали чоловіки. Я не була такою й не хотіла, щоб мене жадали. Тож обмотувала груди смужками кремової тканини і з кожним обертом відчувала, як випрямляюся, утримуючи в грудях свою силу, та стаю менш вразливою, коли затягую себе дедалі тугіше.
Одного ранку, невдовзі після прибуття в Пірс, я прокинулась і відчула холодний, клейкий слиз між ногами. Навіть не глянувши, я зрозуміла, що це настало. Коли таке відбувалось у борделі, мадам Лі змушувала дівчат запихати глибоко в себе вату й обслуговувати наступного клієнта. Та попри це дівчата влаштовували таємні святкування, коли в когось із нас уперше йшла кров. «Це ознака того, що ти нарешті стала жінкою», – казали вони. Того ранку, коли я прала в холодній воді свою заіржавлену нижню білизну, тручи тканину саму об себе, то дозволила собі пустити сльозу. Колись я з нетерпінням чекала, що виросту і стану жінкою. А тепер, коли це нарешті сталося, все істотно ускладнилось.
Кровотеча тривала чотири дні. Мій живіт був як корабель під час шторму на морі, який кренився та бився сам об себе. Я порізала всі запасні ганчірки, які знайшла в крамниці, запихала їх у штани і щогодини бігала міняти. Прокидалася рано, щоб усе випрати, а потім повторювала процес. Коли на четвертий день кровотеча нарешті припинилась, я полегшено видихнула.
Жити як Джейкоб Лі виявилося самотньо.
Як останній акт своєї трансформації я змусила себе полишити писати ієрогліфи, коли була Джейкобом Лі. Джейкоб Лі не знав каліграфії. Його руки були невмілими, грубими та дещо незграбними. Вони не вміли тримати пензель. Іноді, коли в крамниці не було людно, я вдивлялась у підлогу, намагалася згадати запах океану в моєму волоссі й ловила себе на тому, що виводжу пальцем на стегні ієрогліф. Тоді Джейкоб Лі стискав руки в кулак, щоб придушити це бажання.
Тільки вночі, коли ніхто не бачить, я можу відпочити й дати рукам волю. Я торкаюся своїх стегон, щоб відчути, що вони досі на місці, цілі й неушкоджені. Мну груди, які сверблять від пов’язки, і відчуваю, як вони наливаються або зменшуються з дня на день. Та найбільше я дозволяю своїм рукам вправлятись у каліграфії, скільки вони забажають, пишучи й переписуючи ієрогліфи, які весь цей час залишалися поруч зі мною, були моїми друзями й учителями в тяжку хвилину. Від єдиного лише відчуття того, як мій палець вимальовує штрихи, крапки та лінії, на очі навертаються сльози. Це нагадування, що я ще не втратила себе, що досі жива.
Перш ніж заснути, я повторюю свій план, і так щовечора. Поїхати з Пірса наприкінці літа. Вирушити на захід на Територію Вашингтон. Знайти шлях до океану.
