Текст книги "Чотири скарби неба"
Автор книги: Дженні Джан
сообщить о нарушении
Текущая страница: 1 (всего у книги 21 страниц)
Моїм батькам
Частина І
ДЖИФУ, КИТАЙ
1882 рік
1
Мене викрали не в провулку. Не посеред ночі. І не тоді, коли я була геть сама.
Тринадцятирічною мене схопили посеред рибного ринку Джифу[1]1
Для відтворення українською мовою слів, що походять із китайської, використано систему Кірносової—Цісар. (Тут і далі – примітки перекладачки, якщо не зазначено інше.)
[Закрыть] на Біч-роуд, коли я дивилася, як пишнотіла жінка скидає на купу сигів, схожих на лопати. Вона сидить навпочіпки, спершись пахвами на коліна, і перекладає найкращі рибини нагору. Довкола те саме роблять ще з десяток торговців, біля яких звивається підвішена в сітках риба. Вода з неї стікає вниз у відра. Земля навколо лисніє від бризок, що розлітаються від ще живих рибин. Їхні тіла вигинаються в повітрі й виблискують, мов сріблясті феєрверки.
Усюди запах вологи й сирості.
Хтось горлає про морського окуня. Мовляв, свіжий. Прямісінько з Печілійської затоки. Його перекрикує інший голос, ще гучніший і виразніший.
– Справжній плавник акули! Підвищує потенцію, покращує стан шкіри, надає сили вашому маленькому імператрикові!
Уся ця лірика – для слуг, які прийшли на ринок закупитися для своїх господарів. Тіла кидаються на вигуки про акулячий плавник, штовхаються та протискуються, сподіваючись на примарне підвищення, кар’єрне зростання чи прихильність. Ніби це залежить від якості плавника.
Доки інші галасують, я й далі дивлюся на торговку рибою, яка викладає свою купу. На відміну від інших, її риба не в сітці, а складена на брезенті. Від перетасовування вона постійно сповзає з вершини купи на край брезенту, де залишається без нагляду.
Шлунок стискається від голоду. Поцупити рибину було б легко. Жінка не встигне й на ноги звестися, коли я підбіжу, схоплю найдальшу рибину та чкурну геть. Я перебираю у штанях срібняки, перш ніж опустити їх назад у підкладку. Ці гроші треба берегти, а не спускати на якусь в’ялу рибу. Я взяла б лише одну чи дві, тож наступного дня жінка легко покрила б збиток. В океані повно риби.
Та доки я роздумую, торговка рибою помічає мене. Вона відразу здогадується, хто я, бо бачить, як мій живіт шматує відчуття голоду й настирно роздирає все, чого торкається. Тіло зраджує мене – тонюсіньке, мов очеретина. Торговка впізнає в мені те, що бачить в усіх вуличних хлопчиськах, які наважуються прослизнути на рибний ринок, і перш ніж я встигаю відвести погляд, її огрядне тіло постає переді мною.
– Чого тобі?
Очі жінки примружені. Вона замахується на мене руками завбільшки зі сковорідки.
Від одного удару я ухиляюся, та потім прилітає ще два.
– Геть, геть! – кричить вона. Позаду неї на купі виблискують сиги. Ще є час схопити кілька й утекти.
Але нас уже помічає весь ринок.
– Я вчора бачив тут цього злодюжку, – волає хтось. – Хапайте його! Дамо йому добрячої прочуханки!
Торговці навколо гудять на знак згоди. Вони виринають із-за куп риби та формують барикаду навколо нас із жінкою.
«Надто довго зволікала, – подумала я, коли їхні плечі притулилися одні до одних. – Доведеться чимало пояснити майстрові Вану, якщо я колись повернуся додому. Якщо мене ще впустять додому».
– Ловіть його! – радісно вигукує інший. Жінка розчепірює руки й кидається вперед. Її калоші кольору гнилі. Позаду неї обличчя торговців рибою вдоволено розпливаються в передчутті. Я заплющую очі та зціплюю зуби.
Та стається не так, як вони гадали. На моє плече опускається тепла й міцна рука. Я розплющую очі. Жінка так і завмирає з розчепіреними руками. У торговців перехоплює подих.
– Де ти вештався? – лине згори солодкий, як мед, голос. – Я всюди тебе шукав.
Я підіймаю голову. Мені всміхається стрункий, високочолий чоловік із гострим підборіддям. Молодий, але поводиться як уже поважний.
Мені доводилося чути оповіді про божеств, які спускаються з небес, про драконів, які обертаються на хранителів, а ті водночас набувають людської подоби. Про тих, хто захищає таких, як я.
Чоловік підморгує мені.
– Ви знаєте цього негідника? – пихтить торговка. Її руки тепер звисають по боках, червоні й плямисті.
– Негідника? – сміється чоловік. – Він не негідник. Це мій племінник.
Торговці рибою навколо нас щось бурмочуть і починають повертатися до своєї покинутої без нагляду риби. Видовища сьогодні не буде.
– Морський окунь! Морський окунь! – знову заходиться перший голос.
Але торговка не вірить чоловікові, і я це бачу. Вона пильно вдивляється спершу в нього, а потім у мене, примушуючи відвести погляд. Та спокійне тепло руки чоловіка на моєму плечі підказує, що якщо я піддамся, то ми більше не зійдемо з цього місця. Тож я й далі дивлюсь у вічі торговці й навіть не кліпаю.
– Якщо не вірите, – веде далі чоловік, – то можете поговорити з моїм батьком, майстром Еном.
І тієї самої миті, немов під якимось магічним закляттям, торговка відводить погляд. Я кліпаю вологими повіками вперше, вдруге, втретє.
– Пробачте мені, брате Ене, – розкланюється вона. – Тут так темно, ще й від риби в голові паморочиться. Я надішлю майстрові Ену свій найкращий товар, щоб залагодити це жахливе непорозуміння.
З ринку ми йдемо разом – я й високий незнайомець, який мені підморгує. Він тримає руку на моєму плечі, аж доки ми не опиняємося посеред вулиці. Уже полудень, сонце заливає все довкола зеленаво-золотим світлом. Повз нас купець тягне за мотузку свиноматку, у якої погойдуються соски.
Ми опиняємося посеред іноземного ділового району Джифу на Біч-роуд. Над британським консульством і черепичними дахами аж до далеких пагорбів здіймаються хвилі зéлені. Позаду нас м’яко шумить пляж, і довгий подув морського бризу огортає все навколо. Повітря просочене сіллю. Усе липне до мого тіла, і я – до всього.
Я навідуюся сюди, бо тут завжди можна щось знайти. У місцях, де вештаються іноземці, шукаю монети, вишиті хустинки чи загублені рукавички. Дрібнички, якими прикрашають свої тіла жителі Заходу. Цей день приніс два срібняки. Вони дзвенять у моїй кишені поруч зі ще чотирма монетами, які я заробила в майстра Вана. Тож сьогодні я могла б назвати себе багатійкою.
Роздивляюся мого загадкового моргуна у денному світлі. Він видається заможним, однак одягнений зовсім не так, як інші багатії, яких я зустрічала. Замість шовкового чаншаня[2]2
Чаншань (піньїнь: chang shan) – традиційний китайський халат або сукня з довгими полами.
[Закрыть] на ньому біла сорочка з блискучою стрічкою, що звисає на шиї. Чорний піджак не застебнутий під шию, а масивний та з вирізом, штани вузькі. Та найдивнішою є його зачіска – волосся не заплетене в косу, а коротко підстрижене.
– Про що думаєш, племінничку? – питає мій рятівник, досі посміхаючись.
– Я – дівчинка, – випалюю. – І з цим нічого не вдієш.
Він сміється. На сонці зблискують два жовті зуби. Мені згадуються оповідки про чолов’яг, у яких виростали золоті зуби.
– Я знаю, – відповідає. – Хоча для нас обох було б краще, якби ти була хлопцем.
Він пильно розглядає мене, у його очах ховається якийсь намір.
– Голодна? Ти тут сама? Де твоя родина?
– Так, – відповідаю, – голодна. Буду рада, якщо ви зжалитеся наді мною. Мені теж кортить дещо у вас спитати. Наприклад, хто ви? Звідки прийшли? Хто такий майстер Ен і чому торговка рибою раптом відступила, коли ви назвали його ім’я?
– Я про все тобі розповім, – промовляє він, знову кладе руку на моє плече й пропонує поїсти локшини. – Унизу вулицею якраз є хороша локшинна.
Щось мені підказує, що цим запрошенням не варто легковажити. Я киваю й сором’язливо всміхаюся. Такої відповіді достатньо. Він веде мене далі й далі від рибного ринку. Ми минаємо пошту, три якісь іноземні консульства й храм. Перехожі на мить витріщаються на нас, приголомшені таким дивним дуетом батька та сина, у якому один одягнений, як герой театральної вистави, а інший має втомлений і полохливий вигляд. Позаду нас піниться океан.
Щоразу оминаючи нову й нову локшинну, я питаю свого рятівника: «Це часом не вона?». І щоразу він відповідає: «Ні, племінничку, ще не вона». Ми йдемо далі й далі, і я вже не впізнаю, де перебуваємо. А коли спиняємося, я усвідомлюю, що до локшинної ми не дійдемо ніколи.
Це був перший день весни.
2
Це історія про чарівний камінь. Її розповіла мені бабуся. А ще це історія мого імені.
* * *
За романом[3]3
Відсилання до твору Цао Сюеціня «Сон у червоному теремі» – одного з чотирьох класичних романів китайської літератури XVIII століття.
[Закрыть], богиня Нюва хотіла залатати небозвід. Вона розплавила скелі та зробила з них 36 501 кам’яну брилу, але використала лише 36 500 – один камінь залишила.
Цей камінь був здатним переміщатись як завгодно. Він міг виростати завбільшки із зáмок або зменшуватися до розміру часникової головки. Зрештою камінь вирішив служити богині. Але оскільки так і не знайшов собі застосування, то почав день за днем скніти, вважаючи себе негідним і соромлячись власної непотрібності. Одного разу на камінь натрапили даоський священник і буддійський монах. Їх глибоко вразила його магічна сила, тому вони вирішили забрати камінь із собою в мандри. Так він опинився у світі смертних.
Минуло багато років, і на світ народився хлопчик із чарівним нефритом у роті. Кажуть, що камінь відродився в цій дитині.
Що ж було далі? Хлопець закохався у свою молодшу кузину Лінь Дайю[4]4
У китайській традиції прийнято спершу вказувати прізвище (Лінь), а потім – ім’я (Дайю).
[Закрыть], хворобливу дівчину, яка залишилася без матері. Проте родина парубка була проти їхнього кохання й наполягала, щоб він одружився із заможною та здоровою кузиною Сюе Баочай. У день весілля родичі хлопця сховали Сюе Баочай під шарами важкої вуалі, а нареченому збрехали, що то Лінь Дайю.
Коли Лінь Дайю дізналася про цей план, то злягла від хвороби, харкаючи кров’ю. Дівчина померла. Юнак без жодних підозр одружився. Він вірив, що вони з дружиною будуть щасливими й нерозлучними. Та коли хлопець дізнався правду, то збожеволів.
Майже століття по тому в маленькому рибальському селі молода дівчина прочитає цей роман, сидячи під шовковицею, прикладе руку до живота й подумає: Дайю.
Принаймні так мені розповідали.
Я завжди ненавиділа своє ім’я. Лінь Дайю була слабкою. Я пообіцяла собі нізащо не стати схожою на неї. Не хотіла бути понурою, заздрісною чи злопам’ятною. І я ніколи не дозволила б собі померти від розбитого серця.
– Мене назвали на честь трагедії, – скаржилася я бабусі.
– Ні, люба моя Дайю, тебе назвали на честь поетеси.
Мої батьки народились у Джифу, біля океану. Мені подобається уявляти, що їхня зустріч була такою: приплив легенько підштовхнув їх одне до одного течією, коли вони були віч-на-віч. Категоричний наказ, із води. Після весілля вони відкрили крамницю гобеленів і разом керували нею. Мама ткала гобелени, а тато продавав їх дружинам чиновників та іншим багатим купцям. Мама ткала так, що будь-який візерунок – фенікс, журавель чи хризантема – наче сходив з полотна. Фенікс здіймався ввись, журавель вигинався, а хризантеми розквітали. Під матусиними руками гобелени оживали. Не дивно, що їхня крамничка гобеленів стала найпопулярнішою в усьому Джифу.
Потім з якихось причин, про які мені не сказали, а я й не мала бажання розпитувати, батьки переїхали в невеличке рибальське село неподалік міста. Мама не хотіла переїжджати, це я знала точно. У Джифу було багато іноземців, із приморського містечка він перетворювався на переповнений порт, а вона воліла, щоб дитина, яка ще спала в її животику, ходила в школи західного типу, які почали відкривати по всьому місту. Вагітна, з набряклими руками і вже не в змозі переплітати на ткацькому верстаті шовкові нитки для гобеленів у техніці кеси[5]5
Кеси (піньїнь: kesi) – китайська техніка виготовлення шовкових гобеленів, які вирізняються легкістю, високою щільністю переплетінь і чіткістю візерунків.
[Закрыть], вона чекала, коли я з’явлюся на світ. Перевізники завантажили її ткацький верстат і нитки у двоколісний візок, і мама озирнулася, щоб востаннє глянути на свою улюблену крамницю.
Був кінець літа, коли тато, мама й бабуся прибули в маленьке рибальське село за шість днів їзди від Джифу. У маминому животику я з квасолинки виросла в маленький кулачок. А восени з’явилася на світ, дитина своєї землі. Мама розповідала, що коли я нарешті вислизнула, вона уявляла, що п’є солону воду, яка стікає її тілом униз прямісінько мені в рот, щоб я завжди знала, як знайти дорогу до моря.
Певно, спрацювало. Наше село було біля річки, яка впадала в океан, і в дитинстві я часто бродила вздовж берега та спостерігала за чорногузими чайками, аж поки дійшла до самісінького океану. Я підійшла якнайближче до краю води, рахуючи багатства, які вона в собі таїла: життя, пам’ять і навіть фатум. Мама згадувала море з романтикою, тато – з пошаною, а бабуся – з обережністю. Я ж нічого такого не відчула. Стояла під чайками, стрижами і крячками та відчувала лише себе – ту, яка нічого не мала, ніким не була й не могла нічого запропонувати. Я тільки починалася.
Ми жили в будинку на три прольоти, фасад якого виходив на північ. Багатіями не були, але й не злидарювали. Тато й далі торгував гобеленами, хоча в нашому селі ніхто не мав стільки грошей, щоб дозволити собі мамині вироби. Проте справи начебто йшли краще, ніж раніше. Біля нашого дому частенько зупинялися бюрократи, які прямували до або з Джифу в державних справах, щоб перепочити з дороги й прикупити подарунок своїм дружинам та наложницям. Достатньо було єдиного погляду на мамині рожеві півонії, сріблястих фазанів чи золотих драконів, яких приберігали лише для найвищих посадовців, – як ті були зачаровані. Я досі пам’ятаю завсідників: дорідного чолов’ягу з кількома підборіддями, чиновника з однією ногою коротшою за іншу, і дядечка, який завжди хотів похвалитися мені своїм мечем.
Бували й інші: чоловіки, а іноді й жінки приходили в наш дім і стишено про щось розмовляли з батьками. Ці гості були вдягнені не в офіційне придворне вбрання, а в простий чорний шанькý[6]6
Шанькý (піньїнь: shan ku) – повсякденний китайський костюм, що складається з довгих штанів і сорочки з коміром-стійкою та навскісною застібкою, зазвичай праворуч.
[Закрыть], і скидалися радше на членів релігійної общини, ніж на чиновників. Частенько вони йшли від нас із гобеленами, і я замислилася, чи не роздають мої батьки благодійних пожертв. Один гість завжди приносив мені солодощі. На його візити я чекала найбільше й дуже зраділа, коли одного ранку побачила його в нашій їдальні згорбленим над кашею та маринованою редькою.
– Шлях до мого дому далекий, дівчинко, – промовив він, побачивши подив на моєму обличчі. – Твої батьки дуже щедрі.
– Не треба з нею розмовляти, – вигукнула з кухні бабуся.
Він вибачився, та коли бабуся відвернулася, потай передав мені через стіл ще одну цукерку.
Можливо, саме через цей випадок бабуся почала виводити мене на город, коли приходили гості. У Джифу не було місця для всіх тих овочів і трав, які їй хотілося виростити, а тут вона мала вдосталь простору. Бабуся скопала пустир за нашим будинком і густо засіяла його насінням. Я тільки дорослá, щоб визирати з вікна, а вже все життя їла зелений перець і подрібнену м’яту, хоча тоді ще не знала їхніх назв.
На тому городі я навчилася доглядати за живими істотами. Мене дивувало, як можна вважати живим те, що так повільно виявляє власну життєдіяльність. Мені кортіло, щоб усе відбувалося тут і зараз, щоб брунька за день перетворювалася на стиглий плід. Однак через городництво бабуся хотіла навчити мене безлічі всього, що городу аж ніяк не стосувалося, – наприклад, терпіння. Ми вирощували волохаті корені женьшеню, ріпу, схожу на білі капці, й огірки зі зморщеною шкіркою. Висаджували на сонці перець і сушили на дерев’яних палицях стручкову квасолю, довгі пальцеподібні тільця якої мляво спускалися до землі. Помідори були примхливими й потребували особливого догляду, тож ми частенько над ними панькалися й пестили їхні жовто-зелені тільця, які наливалися таємничою енергією.
Проте мене найбільше цікавили трави – через їхні лікувальні властивості. У нас росли кущі махван[7]7
Махван (піньїнь: ma huang) – ефедра.
[Закрыть] з жорсткими гілками та схожим на маленькі червоні ліхтарики насінням, і хванлянь[8]8
Хванлянь (піньїнь: huang lian) – копсис.
[Закрыть], який використовували як барвник і ліки для покращення травлення. Саджали ми також чайху[9]9
Чайху (піньїнь: chai hu) – ласкавець.
[Закрыть] – незвичайну рослину, яка запобігає захворюванням печінки і в якої листя нанизане на стебло, що робить її схожою на хвіст повітряного змія. Найноровливішим був хванці[10]10
Хванці (піньїнь: huang qi) – астрагал.
[Закрыть] – рослина з волохатими стеблами й маленькими жовтими квітками. Бабуся казала, що його найважче вирощувати, адже хванці не подобався наш вологий ґрунт, тож його насіння доводилося розтирати каменем і замочувати на ніч. Хванці завжди був популярним серед торговців і сусідів, які скуповувалися в бабусі. Висушений корінь перетирали на порошок, змішували з женьшенем і вживали для зміцнення організму. Його називали «травою безсмертя».
«З тебе вийде справжня господиня», – повторювала мені мама. Вона була невисокою на зріст, стрункою і з молочною шкірою, тільки руки мала вкриті дрібненькими червоними цятками. Коли я була маленькою, мама дозволяла мені сидіти в неї на колінах і дивитися, як вона вплітає шовкові нитки, розчісуючи їх човником, немов коня. А коли мені виповнилося десять, я нарешті могла допомагати їй з важливішою роботою. Наприклад, варити шовк-сирець, щоб він став м’яким.
Саме мама навчила мене працювати руками. Вона показала, як нарізати смужками картоплю та складати з паперу віяла. Від роботи на городі на моїх долонях з’являлися мозолі, але мама шліфувала їх каменем, аж доки руки знову не ставали готовими до тонкої праці. «Хай які грубі твої руки, – казала вона мені, – м’якою тебе робить добре серце».
Доки мама показувала, як працювати руками, тато вчив працювати розумом та ні з того ні з сього ошелешував несподіваними запитаннями, які мене спантеличували й полонили. «Яка відмінність між дитиною й дорослим?» – поцікавився він на мій одинадцятий день народження. А якось, коли я не доїла свого обіду, тато сказав, не підводячи погляду: «Скільки потрібно рисових зерен, щоб нагодувати село?». Іншого разу, коли я бігала босоніж по траві й повернулась у сльозах зі шпичкою у лівій п’яті, він запитав: «Коли батько відчуває найбільший біль?». Тато спостерігав за мною допитливими, проникливими очима, ніби бачив у мені маленький корінець, готовий пробитися назовні й розквітнути.
Це мої улюблені спогади про дім: час, коли тебе оточують турботою та любов’ю, і виявами цієї любові були передані знання. Село могло зникнути, дім – знести вітром, але мені все було під силу, якщо поруч мама, тато й бабуся – наша четвірка здібних і сильних, яких єднала любов.
Коли ми залишалися вдвох, мама зазвичай саджала мене на коліна й заплітала стрічки у волосся. Спершу це були простенькі кіски, на одне-два переплетіння, та коли я дорослішала, мама вплітала золото, бісер, китиці та квіти. Мені здавалося, що волосся віддзеркалювало мамину прихильність. Що складніша зачіска, то сильніша її любов.
«Якби ми жили у Джифу, – говорила вона, поправляючи стрічку на моїй маківці, – твої численні таланти принесли б тобі стільки залицяльників, що ти не знала б, куди їх подіти». Вона повсякчас повторювала це, коли уявляла, яким було б наше життя, якби ми залишилися там. Мама завжди з любов’ю розповідала про Джифу, проте в моїй свідомості воно лишалося розмитим, недосяжним сном.
«Якби ми жили у Джифу, – думала я, – мої ступні вже були б поламані та скручені». Я знала, що в місті роблять з дівчачими ніжками. Бути господинею дому означало назавжди залишитися з понівеченими ногами, вийти заміж за заможного чоловіка, народити йому дітей і старіти зі стопами, що зростаються у грудочки висохлого, розтрісканого місива. Такого майбутнього я не хотіла. У нашому селі в найчестолюбніших родинах донькам ламали ноги в п’ять років – найкращий вік для цього. У п’ять кістки ще не надто тверді, а дівчинка вже достатньо доросла, щоб витримати біль. З неї виростала жінка з крихітними ніжками – ідеальна дружина чи наложниця для міського багатія. Коли якійсь моїй подружці ламали стопи, я не бачилася з нею багато днів, а якби й зайшла до неї в гості, то не змогла б витримати запаху гнилих кісток і шкіри. Згодом це гниле місиво перетворювалася на картоплину, а потім – на копито. Тож коли ми гралися на вулиці, мої подружки не могли ні бігати, ні стрибати, ні літати, а тільки сиділи з брудними заціпенілими ступнями, перетягнутими бинтами, і чекали, коли батьки видадуть їх заміж.
Мені батьки ніг не ламали. Можливо, боялися, що я не переживу, а може, просто не планували покидати рибальське село. І мене це влаштовувало. Я не мала бажання стати іграшкою для якогось містянина. Мріяла бути рибалкою та прожити решту своїх днів на човні, де гордо стояти на великих ступнях – моїй єдиній опорі, щоб балансувати на хвилях.
* * *
А коли мені виповнилося дванадцять, батьки зникли. Порожня кухня, темна спальня, нерозстелене ліжко, відчинений навстіж кабінет тата, розкидані всюди папери. Самотній мамин ткацький верстат. Той ранок нічим не відрізнявся від інших, окрім відсутності батьків. Вони не повернулися ні вночі, ні через день, ні через два.
Я чекала, сидячи на парадних сходах. Потім у маминій ткацькій майстерні. Опісля ходила по кухні, аж доки ноги не почали нити від болю, згортала й розгортала ковдру в батьківській спальні. Бабуся бродила за мною й благала бодай щось з’їсти, випити, заснути чи хоча б відпочити.
– Скажи, куди вони пішли, – плакала я. Та єдине, що бабуся могла зробити, це дати мені в руки чашку чаю й розім’яти шию.
Я чекала, понуривши голову. Не спала три ночі.
Уранці четвертого дня до нас прийшли двоє чоловіків із вишитими драконами на халатах. Вони обнишпорили дім. Дракони вигиналися й корчились, коли чоловіки перевертали горщики та розрізали наші подушки. Вони розтрощили мамин ткацький верстат, хоча й бачили, що в ньому нічого не заховано. Я відчувала, як сусіди визирали з вікон і дивилися широко розплющеними й наляканими очима.
– Ми знаємо, що вони живуть тут, – сказав один із чоловіків. – Вам відомо про покарання за переховування злочинців?
– Тут немає нікого, крім нас, – знову й знову протестувала бабуся. – Син з дружиною померли багато років тому. Згоріли під час пожежі!
Потім вони повернулися до мене, вишкіривши зуби. Той, хто про все розпитував, підійшов. Я не могла відірвати погляду від дракона на його рукаві – золотаво-червоний з чорним оком, він здіймався в польоті, висунувши схожий на батіг язик.
– Послухай мене, – промовив чоловік. – Я знаю твого тата. Ти маєш сказати нам, де він.
Його голос не був грізним, а звучав спокійно й виважено. Я подумала про всіх, хто бував у нашому домі. Вони теж знали тата й могли сказати, де він. Згадала чоловіка, який у їдальні пригостив мене цукерками. Можна було б почати з нього.
Я відкрила рота, щоб розповісти їм усе, що знаю. Проте чи то за моїм задумом, чи за велінням вищих сил не пролунало жодного звуку. Ніби щось схоже на руку стисло мою шию, коли я спробувала вдихнути. Я похитала головою, намагаючись виштовхнути слова.
– Усе марно, – сказав другий своєму напарнику. – Божевільна стара й німе дівча. Ми точно прийшли в той дім?
Перший промовчав. Він витріщився на мене, а потім махнув рукою другому. Вони розвернулися й вийшли за двері. Дракони на їхніх халатах заблищали під сонячним світлом, і я дивилася, як вони відлітають.
* * *
– Ніколи нікому не розказуй про своїх батьків, – мовила бабуся, коли вони пішли. – Тепер мусимо поводитися так, ніби більше ніколи їх не побачимо. Так буде краще для всіх.
Та я не хотіла слухати. Бо вірила, що батьки повернуться. Застелила їхнє ліжко й розправила одяг. Заплела у волосся найвигадливішу стрічку, яка точно сподобалася б мамі. Навіть спробувала полагодити мамин ткацький верстат за допомогою клею, який знайшла в татовому кабінеті. Чекала вдома, коли вони повернуться і зрадіють мені. Так було того дня і щодень потому.
З приходом осені минуло вже три місяці без батьків, і я згадала дівчину, з якою ділила своє ім’я. У романі мати Лінь Дайю померла, коли дівчинка була ще зовсім юною, а опісля помер і батько. Я замислилася, чи не зникли батьки через моє ім’я? Що, як їх не стало, бо це був фатум?
– Якщо так думатимеш, – сказала бабуся, – то, найімовірніше, все так і станеться.
– Наче це вже не так, – відповіла їй. Ніколи я не відчувала більшої ненависті до Лінь Дайю, як тоді.
* * *
Навесні прийшов анонімний лист: батьків заарештували.
– Будь-якої миті, – сказала бабуся й підпалила лист. – Будь-якої миті ті, хто схопили твоїх батьків, можуть прийти по тебе.
Я не зрозуміла, а бабуся і не пояснювала. Вона вдягнула мене у хлопчачий одяг і дала ватянку. А ще поголила налисо. Я дивилася, як моє волосся падає на підлогу чорними півмісяцями, стримувала сльози та згадувала маму. Вона більше не зможе помилуватися моїми косами, якщо колись повернеться.
– Їдь у Джифу, – наказала бабуся. Вона напхала вату в чорні чоловічі черевики й натягла їх на мої ноги. – Розчинись у місті. У тебе вмілі руки – знайдеш гідну роботу.
– Бабусю, а як же ти? – спитала я.
– А бабуся робитиме те, що й завжди, – відповіла вона. – Вирощуватиме цілющі трави, щоб лікувати людей. Що вони зроблять божевільній старій? Це ти їх маєш непокоїти.
Посеред ночі сусід Ху притяг свою гарбу. Я залізла на неї з торбинкою одягу, маньтов[11]11
Маньтов (піньїнь: man tou) – традиційна китайська булочка з дріжджового тіста без начинки, приготована на пару; схожа на пампушку.
[Закрыть] і кількома монетами з батьківських заощаджень. Бабуся хотіла дати більше, але я стиснула руки в кулаки і притисла кишені. Їй знадобляться ці гроші, коли повернуться ті двоє з драконами на халатах.
– Листів мені не пиши, – сказала вона й натягнула картуз на мою лисину. Я вже встигла скучити за своїм довгим волоссям. За теплом, яким воно огортало мою шию. Відгомін суворої зими ще дихав у спину, і я тремтіла під нічним вітерцем. – Листи перехоплять. Ми розмовлятимемо через дощ.
– А що, як там, куди я їду, не буде дощу? – запитала я. – Ми зможемо говорити лише зрідка.
– Так і має бути, – відказала бабуся. – Інакше моє серце розриватиметься без упину.
Я спитала, чи побачу її ще колись. І заплакала. У мене були старші друзі, яких їхні родини вислали геть, коли ті ще були дітьми, щоб позбутися зайвого рота. Ніколи не думала, що мене теж кудись відправлять. Але моїх батьків більше не було. Я лежала позаду на гарбі сусіда Ху, закутана у ватянку, і розуміла, що моє життя повертає в бік чогось нового та значно складнішого. Пора ігор у канаві за селом минула. Я більше не допомагатиму бабусі заварювати чай під променями жовтогарячого сонця. Більше ніколи не побачу своїх друзів. І ніколи не спатиму у власному ліжку. Наш дім перетворився на порожню мушлю. Я не побачу, як цьогоріч на городі дозріє перша перчина, і не скуштую її на смак – гірко-солодку, свіжу, соковиту. Чомусь від думки про перчину моє схлипування переросло в ридання.
Бабуся приклала долоні до моїх очей, ніби могла змахнути з них увесь потік моїх сліз. А потім накрила мене брезентом.
– Ти відчуєш, коли можна буде повернутися, – промовила вона.
У темряві було не розгледіти, чи вона теж плаче, але її голос звучав здавлено.
Гарба сусіда Ху рушила. Я притисла до грудей торбинку з одягом і ще теплу маньтов, намагаючись закарбувати в пам’яті обличчя моїх батьків, бабусі та свій дім. Зморшки в кутиках татових очей, коли він усміхався. Тепло, яке таїлося під волоссям за маминою шиєю. Заспокійливе світло з кімнати батьків, коли я прокидалася від нічного жахіття. Образи кружляли переді мною, мов намистини на вервиці, за які я чіплялася. «Ніколи не забуду», – повторювала собі.
Сусідова гарба наскочила на камінь, і брезент, що накривав мене, сповз донизу, відкривши нічне небо без жодної зірки. Я підвела голову, щоб ще раз поглянути на свій дім. У темряві бабусина постать здавалася згорбленою та кволою. Я усвідомила, що ще ніколи не бачила її так звіддаля.
Їй знадобиться поміч на городі. На мені була її ватянка. Вона хоч матиме що вдягти взимку? Треба було б мені подбати, щоб хтось щодня до неї навідувався. По обличчю знову потекли сльози. Я дивилася, як зменшується бабусина постать, аж доки її не поглинула темрява. Тепер я могла тільки уявляти, що вона й досі стоїть перед нашим будинком, чекає і вдивляється в темряву, не зрушуючи з місця, аж доки не переконається, що ми вже далеко. Я молилася, щоб якнайшвидше пішов дощ.
