Текст книги "Яйцепос. Книга 1"

Автор книги: Дюк Брунька

сообщить о нарушении

Текущая страница: 9 (всего у книги 34 страниц)

Зиґфрідів'яни й колгоспники колгоспу ім. Савелія Другого що мешкають у сусідніх селах пишаються своїм видатним земляком – хірургом-канібалом. Вони навіть хочуть подати прохання до влади про присвоєння йому почесного звання. Одні пропонують звернутися до герцога Агов'яктебетама, незалежного лицаря, що нині є главою Футилекрюмського герцогства, із просьбою, щоб він заснував почесне звання «Народний канібал Футилекрюмського герцогства»; інші радять апелювати аж до короля Жорика Дев'ятого із петицією, щоб він ввів почесне звання «Заслужений людожер Терентопського королівства»; і щоб ці шановані титули були присвоєні, повторює Автор, Олександрові Рафаельовичу Гарилю-Асклепочці...

(– Вибач, Авторе, але в мене виникло питання щодо того випадку з вухом, з котрого виросла людина, – каже Ліва півкуля авторського мозку.

– Давай, спробую відповісти, – погоджується Автор. – Тим більш, що таке питання може виникнути й у читача.

– Мені незрозуміло, як хірург міг з'їсти ту людину. Коли з'їдав лише той чи інший орган – це куди не йшло, бо ж орган – це лише, так би мовити, м'ясо. Але ж людина складається не лише з м'яса, але й з кісток. Як він міг з'їсти кістки? А якщо не їв, то чому вони відновилися?

– Запитання слушне, – хвалить півкулю Автор. – Ані розжувати, ані проковтнути цілими великі кістки неможливо. Тож Олександр Рафаельович за допомогою спеціальної металевої дробарки перемелював кістки на порох і додавав те кісткове борошно до різних страв. Отак поступово і з'їв увесь скелет.)

☼ ☼ ☼

– А як ви пояснюєте таке чудо? – запитав барон Порфирій, коли так званий людожер закінчив свою розповідь.

– Для мене це чудо – така ж загадка, як і для вас, – знизав плечима схожий на Айболитя доктор. – Я використовую цей феномен, але яким чином він діє – зовсім не розумію. Можливо, мій організм має екстрасенсорні особливості, які передалися мені на генетичному рівні від моїх предків-чарівників.

– Ва... ва... ваші пращури були магами? – перепитав граф Леонід Жвавий.

– Моя мама – прапрапра...– хірург загинав пальці, щоб не збитися в кількості «пра», – ...прапрапрапраправнучка знаменитого мага Гектора Манюні, що був придворним чарівником короля Жорика Четвертого...

(«Так-так-так...» – починає говорити Права півкуля авторського мозку, але Автор перебиває: «А я й не суперечив, коли ти заявила, півкуле, що в цьому розділі буде нащадок Гектора Манюні! Так, цей добрий доктор-людожер був одним із численних нащадків Гектора Фроловича. Так, у хаті Олександра Рафаельовича був портрет предка, написаний живописцем Леонардо Ґудзиком в тисяча сімсот сорок сьомому році, точно такий же портрет, який уже згадувався в розділах тридцять четвертому, тридцять шостому, тридцять восьмому, сорок першому, і згадуватиметься в наступних. Був в архіві цього лікаря й черговий фрагмент тексту пророцтва, написаного Гектором Манюнею. Барон Порфирій із графом Леонідом Жвавим цього фрагмента не побачили, а безцінному читачеві я його пред'явлю для ознайомлення:

Тепер читач ознайомлений уже з п'ятьма фрагментами тексту пророцтва, тобто із більшою частиною пророкування Гектора Манюні». – «Хоч ці п'ять шматочків тексту пророцтва й становлять більшу його частину, а однаково нічого не зрозуміло», – потискує звивинами Ліва півкуля. «Ну... чекайте решту – інші чотири фрагменти, які я розкидаю наступними розділами епопеї», – говорить Автор як своїм мозковим півкулям, так і безцінному читачеві.)

– Сам я магії не вивчав, – продовжував доктор, – але, може, якісь надприродні здатності можуть передаватися, як той казав, з молоком матері.

– Так, мушу визнати, що це ваше, пане лікарю, так би мовити, лю... лю... людожерство дійсно приносить людям велику користь, – сказав граф Леонід Жвавий, що продовжував сидіти на ліжку в синій лікарняній піжамі. – Мені соромно, що я, не ро... ро... розібравшись, хотів застосувати до вас насильство і говорив про вас нехороші слова. Вибачте, будь ласка.

– Я теж вибачаюсь, – підтакнув барон Порфирій у смугастій коричневій піжамі.

– Нічого, я не тримаю на вас зла, – усміхнувся Олександр Рафаельович.

– А вам, панночко Парасю, спасибі за те, що ви нас приспали й зв'язали, інакше ми могли тут зопалу такого накоїти! – сказав барон медсестрі.

– Ми були абсолютно упевнені, що поїдання лю... лю... людської плоті – це зло, тільки зло й нічого, крім зла! Нам і на думку не могло спасти, що за допомогою канібалізму мо... мо... можна рятувати людей, що людожерство може бути проявом гуманності! У нас ру... ру... руки свербіли покарати людожера, тобто вас, шановний докторе!

– Не ви перші й не ви, на жаль, останні, хто робить подібні помилки, – кивнув білою шапочкою хірург. – В історії людства було дуже, дуже багато випадків, коли люди, не розібравшись, оголошували розумних, талановитих, добрих суб'єктів, що зробили видатні відкриття й винаходи, єретиками, чаклунами, інакомислячими, шпигунами, шкідниками, ворогами народу й таке інше, з репресіями, що випливають із цих обвинувачень. А потім, за роки, десятиліття, сторіччя, люди визнавали, що ті, кого вони, або їхні предки, спалили на багаттях, розстріляли, повісили, згноїли у в'язницях, концтаборах тощо, були видатними діячами культури, а їхня діяльність була не злом, а благом для людства...

☼ ☼ ☼

Отже, доблесні лицарі, що прибули до Зиґфрідівки із наміром учинити подвиг у вигляді прочухана людожерові, познайомившись особисто з людожером, від подвигу відмовилися. Як написав Майк Йогансен у повісті «Подорож ученого доктора Леонардо і його майбутньої коханки прекрасної Альчести у Слобожанську Швайцарію» (де події розгортаються, до речі, на Харківщині): «Він почував себе, як той середньовічний лицар, що через усе життя своє шукав свого лютого ворога з мечем у руці і, коли знайшов того ворога, заснулого й незбройного, під деревом, у нього не піднялася рука замахнути мечем». Одразу процитуємо й висловлення з іншого твору того ж Йогансена, за назвою «Подорож людини під кепом»: «Не треба казати "цього не може бути", доки не обслідуєте справи, як треба. Все може бути».

Після того як у такий спосіб лицарі переконалися в нешкідливості зиґфрідівського людожера і відмовилися від силових методів впливу, їм були повернені зброя, обладунки й одяг (у піжами вони були переодягнені, оскільки доспіх – незручна форма одягу для сплячих).

Переодягшись у свої лицарські оболонки, барон Порфирій і граф Леонід Жвавий провели опитування хворих і медперсоналу лікарні. Ніхто з опитаних нічого не знав ані про місцезнаходження драконячого яйця, ані про місцезнаходження намальованого шахрая (втім, викрадене яйце й організатор викрадення перебували, скоріше всього, в одному місці).

Попрощавшись із добрим доктором людожером і медсестрою Парасею, яйцешукачі вийшли з розкішної лікарні й осідлали коней Лжедмитрія й Ксеркса, які залишалися прив'язаними до деревця поруч із мотоциклом Парасі.

Опитування жителів Зиґфрідівки й працівників колгоспу імені Савелія Другого не додало лицарям інформації з питання що їх цікавило, тому два мандрівники покинули цей населений пункт, щоб продовжити пошуки в інших.

Покинули, винісши для себе урок: не можна зопалу карати того, хто із твоєї точки зору поводиться неправильно, не розібравшись достеменно у всіх подробицях його вчинків.

Крім тих, звичайно, випадків, коли дії несуть явну загрозу здоров'ю й життю людей і заходів треба вживати миттєво.

Тут історія про зиґфрідівського людожера добігла кінця, але, перш ніж закінчити цей розділ, Автор ще дещо скаже стосовно медицини.

При деяких хворобах людям допомагають укуси медичних п'явок. При інших хворостях корисні укуси бджіл (тобто бджоли не кусають, а жалять, але в даному разі це несуттєво). А ти бачив, безцінний читачу, щоб людина чим-небудь хворіла після того, як її вкусив тиранозавр? Не бачив? І Автор не бачив. І ніхто не бачив. Із чого випливає логічний висновок, що укуси тиранозаврів набагато цілющіші за укуси п'явок і бджіл. Бо після п'явчиних або бджолиних укусів людина не гарантована від нових захворювань, чи від поновлення первинного. А укус тиранозавра напевно раз і назавжди зарятував би людину від будь-яких хвороб. Бо ж хворіти властиво тільки живим. Але, на жаль, ця тваринка, що рятує від хворостей, є настільки великою рідкістю, що навіть найбагатший мільярдер, котрий може дозволити собі майже все, замовити й оплатити рятівні укуси тиранозаврів не в змозі.

ЩОСЬ ПЕРШЕ. Введення в, так би мовити, терентопознавство

Просто за річкою, тільки місток перейти та стежкою ліворуч, за кущем верболозу й канавою з реп'яхом розкинувся великий і могутній Сулейманський султанат.

Карел Чапек, «Велика докторська казка».

Наприклад, так:

«Рано вранці 18 вересня 1995 року, коли більшість жителів міста Жорикбурга ще перебували в ліжках і на вулицях майже нікого не було, коли було чутно хіба тільки світанкове кування горлиць та шерех мітли двірника, коли висхідне сонце надавало будинкам золотавого відтінку, убік Жорикбурзького краєзнавчого музею пішки переміщався крадій.

Злодій був молодим чоловіком двадцяти трьох років, непоганої зовнішності, проте було б перебільшенням назвати його "солодким красунчиком". Досвіту він вийшов із дверей в'язниці, де перебував останні півроку, зустрівся з якимсь таємничим суб'єктом, що очікував його виходу, дещо обговорив, одержав від суб'єкта сіру сумку, і, навіть не поснідавши, пішов обкрадати музей.

Жорикбург просинався, солодко потягувався, позіхав, почухувався, але неспішно й ліниво, тому що занадто різкі рухи й великі навантаження безпосередньо після сну, як знав Жорикбург, шкідливі для здоров'я й навіть небезпечні для життя. До роботи треба переходити плавно, починаючи з гігієни й малих навантажень ранкової гімнастики. Тому на вулицях і майданах Жорикбурга, що лише прокидався, поки не було суєти й діловитості.

Біля дверей музею, закритих на простий висячий замок, крадій оглядівся й із задоволенням переконався, що на сонній вулиці Карло Ґоцці – анікогісінько. Шаснув очима по вікнах триповерхового будинку навпроти музею, і відзначив, що в жодному із цих вікон немає мешканця, котрий дивиться на вулицю. Свідки ні до чого.

Швидко вийнявши із сумки сталеву фомку, злодій просунув її в дужку замка, і ривком зірвав замок разом зі скобами. Цей музей ніхто ніколи не обкрадав, тим більше що його експонати становили пізнавальний, а не корисливий інтерес. Тому музей не мав ані сигналізації, ані сторожа, ані навіть солідного замка. Про це повідомив крадія його недавній співрозмовник.

Проникнувши в такий спосіб у приміщення музею, злодій із розв'язністю хазяїна пішов залами, посвистуючи й блукаючи байдужим поглядом по експонатах: гербаріях, старому посуду, манекенах в історичних костюмах, плакатах, діорамах, макетах, чучелах, кістяках, муляжах...

Ага, а от і те що йому треба: між кістяком грифона й чучелом єдинорога дерев'яна підставка, на якій установлений муляж драконячого яйця.

Крадій взяв цей муляж, сунув у сіру сумку, і поспішив покинути музей.

Злодій не знав (та й ніхто не знав), що приблизно за 60 годин він буде вбитий, після чого в Жорикбурзі з`явиться його двійник...»

☼ ☼ ☼

Ага, наприклад, от так Автор може почати цю книгу, щоб безцінний читач із перших же слів був заінтригований таємничим викраденням і не менш таємничим убивством, що сталися восени 1995 року в Жорикбурзі – столиці Терентопського королівства.

Взагалі-то мета цієї книги – познайомити читача із загадковою Терентопською державою (тому не дивуйся, читачу, якщо місцями ці писання нагадуватимуть більш краєзнавчий довідник, аніж художній твір), але щоб ця праця з, якщо так можна висловитися, терентопознавства не була сухою й нуднуватою, а навпаки – була чтивом цікавим і захоплюючим, Автор нашпигує її популярними жанрами. А оскільки одним із найпопулярніших є детективний жанр, то головним, так би мовити, стрижнем оповідки стане сюжет про викрадення неординарного предмета й розшуки викраденого. А оскільки, за твердженням медиків, для здоров'я корисний сміх, то, бажаючи, аби його писання були корисними, Автор у міру своїх можливостей намагатиметься робити їх більш веселими, ніж патетичними.

Але перш ніж Автор приступиться безпосередньо до викладу Терентопських хронік, або, якщо завгодно, Терентопського так званого епосу, він попередньо всипле у свідомість читача хоча б найзагальнішу, початкову інформацію про Терентопське королівство. А заодно пояснить, чому його Терентопські хроніки поділені не на «частини», «глави» або «розділи», а на якісь дивні «щосі».

☼ ☼ ☼

Терентопське королівство, або, трохи інакше висловлюючись, королівство Терентопія, у якому крім звичайних людей живуть також вампіри, ельфи, маги, феї, перевертні, русалки, примари й велетні, а крім звичайних тварин – дракони, єдинороги й грифони, розташоване... От де, як ти гадаєш, безцінний читачу, воно розташоване? «В авторській уяві», – напевно, мислиш ти. Думаєш так? Думаєш. І, вважаючи так, улучаєш ніздрею в небо (зазвичай говорять «пальцем у небо», але в деяких людей палець і ніздря іноді становлять буцімто єдине ціле, тому Автор дозволив собі таку заміну). Бо це чарівне королівство знаходиться...

Я, каже Автор, розповім тобі, безцінний читачу, як туди потрапити.

Для цього треба вийти з міста Харкова на захід уздовж автомобільної траси Р-46 (яка у часи подій, описаних у даному творі, називалася трасою Т-2106, а в давніші часи Сумським шляхом), або ж виїхати нею на автотранспорті. Перейшовши або переїхавши умовну границю, що відокремлює Харків від Харківської області (що та границя позначена прямокутним архітектурним спорудженням обіч траси), ти переміщаєшся вперед ще приблизно так на сорок сім метрів, тридцять три сантиметри і чотири з половиною міліметри, зупиняєш автомобіль і виходиш (якщо ти на машині), або ж просто звертаєш праворуч (якщо пішки).

Праворуч (якщо стояти спиною до Харкова) уздовж траси тягнеться сосновий бір, шириною в кілька десятків кроків, а далі від траси, за соснами, розстеляється листяний ліс. Отож, збочивши точно праворуч і пройшовши бездоріжжям до місця, де закінчується хвоя й починається листя, можна виявити невеликі густі зарості високих колючих кущів. Автор не може сказати напевно (бо не є за освітою ботаніком), що це за рослини – шипшина, глід, терен, щось інше, або ж у цих заростях змішалися різні види.

Якщо ти не побоїшся, безцінний читачу, подряпатися шипами і розсунеш колючі гілки, то побачиш у цьому чагарнику двері. Так, прості дерев'яні двері, оббиті чорним дерматином, на кшталт звичайних вхідних дверей совєтської квартири. Почухавши нігтями потилицю й колупнувши вказівним пальцем у ніздрі (втім, це не обов'язково), відкриваєш ці двері (вони не замкнені, на них і замка-то немає), проходиш, безцінний читачу, крізь них – і от ти вже в дивному Терентопському королівстві!

Бачиш, Автор дає тобі набагато конкретніші координати чудесної країни, ніж інші брех... гм, ніж інші літератори, що оповідають про Атлантиду, Шамбалу, Ельдорадо, та решту загадкових загублених країн.

– Ха, якщо Терентопія перебуває за дверима в кущах, то це не країна, а нужник, – може сказати вщипливо який-небудь скептик.

Ні, країна, держава, королівство, закип'ятиться Автор, обурений глузуванням; королівство, що розкинулося на сотні тисяч квадратних кілометрів.

– Ага, зрозуміло, – може сказати шанувальник і знавець фантастики, – ці оббиті чорним дерматином двері – не що інше як портал, котрий з'єднує паралельні світи. Терентопське королівство, напевно, розташоване в паралельному світі, в інших вимірах, у який з нашого можна переміститися проходженням крізь ці фантастичні двері.

Не сперечаюся, можливо, так воно і є, скаже на це Автор.

– Як це банально! – може занити скептик. – У всесвітній літературі, від древніх епосів до сучасної фантастики, хоч греблю гати такими фантастичними дверима, а також вікнами, шафами, норами, дуплами, дзеркалами, криницями, дірами в паркані й тому подібними проходами в чарівні світи. Вдаватися до настільки розтиражованого прийому – це банальність і штамп.

Автор скептикові нічого не відповість, а лише мовчки стусоне кулаком у вухо. Бо пописувачу нестерпно чути таку правду. Штамп чи не штамп, банальність чи не банальність, а Терентопське королівство таки перебуває за схованими в колючих кущах дверима, оббитими чорним дерматином; дверима біля славного міста Харкова. Тому подобається це скептикові чи ні, факт залишається фактом, а не фрахтом, фартом, фраком, фатом, фертом, франтом, фіакром, фартухом, фатумом, фруктом, або чимось ще.

До речі, не треба вбачати лиховісного символу в тім, що двері оббиті саме чорним дерматином, мовляв, якщо чорним, а не білим, значить там світ зла, а не добра, де панують темні, а не світлі сили. Нічого подібного! Двері були оббиті в 1973 році (період, коли модно було оббивати двері дерматином, підкладаючи під нього щось м'яке – поролон, вату тощо). А в ті часи чорний дерматин придбати в Харкові, та й взагалі в Совєтському Союзі, було набагато простіше, аніж білий. Тож тут колір нічого не символізує.

Далі Автор має намір надати безцінному читачеві найзагальніші попередні відомості про географію й народонаселення Терентопії. Але, мабуть, краще звернутися по допомогу до фахівця, до ученого-терентопознавця. Ну, хоча б уявлюваного.

Так, Автор за правом літератора викликає на ці сторінки якогось терентопознавця... Назвемо його, наприклад, Ім'яном Побатьковичем Прізвищенком.

Ляснувши в долоні, Автор викликує: «Ім'яне Побатьковичу, з'явися, стань переді мною, як лист перед травою!»

І негайно він виник – рум'яний білявий угодований здоров'як років сорока двох. «Ой, пробач, Ім'яне Побатьковичу, я, здається, відірвав тебе від трапези». Такий висновок Автор зробив, побачивши його обличчя, яке робило жувальні рухи, пов`язану на шиї білу серветку й забруднені жиром пальці. Їжа в роті заважає Ім'янові Прізвищенку відповісти звуками, і терентопознавець відповідає жестами, рухаючи руками й головою, що ті кривляння можна тлумачити так: ага, відірвали від страв, але це нічого, я до ваших послуг. «Не метушися, Ім'яне Побатьковичу, прожуй як слід, не вистачало щоб ти подавився, – радить Автор. – Я ось для чого тебе викликав. Треба, розумієш, безцінному читачеві повідомити дещо про Терентопське королівство. Так, для початку поверхнево й побіжно. Найзагальніші відомості про географію та народонаселення, щоб він приблизно уявляв, із чим має справу. Усього декілька абзаців».

– Починаю, – попереджає терентопознавець Ім'ян Побатькович Прізвищенко, прожувавши й проковтнувши поживу, витерши серветкою губи й пальці.

І його невеличка лекція розпочинається:

– Терентопія менша за Україну, але більша за Харківську область. Країна рівнинна. Гір там немає. Є лише пагорби подекуди. Найвищі з них, втім, трохи вище, ніж пагорби на Харківщині, з якою через так звані Державні Двері, оббиті чорним дерматином, сусідить Терентопія. Скупчення найвищих пагорбів називаються Неголені гори або Неголеногірья, і Горботека. Горботека випинається в південно-західній частині країни, а Неголеногірья – у західній.

– Тут, Ім'яне Побатьковичу, обов'язково треба згадати і Каменіану, – підказує Автор. – Вона не належить до категорії найбільших скупчень терентопських височин ані за площею, ані за висотою, вона в цих аспектах порівняно невелика, але проігнорувати її не можна, бо вона неодноразово фігуруватиме в моєму творі, адже там відбулися важливі для сюжету події.

– Згадаю, – погоджується терентопознавець. – Каменіана знаходиться на сотню кілометрів східніше географічного центру країни. Каменіана – це п'ять пагорбів, де із зарослого травою й дрібним чагарником ґрунту місцями стирчать невеликі скелі й великі камені (отчого місцевість і одержала таку назву), і де то там, то сям зяють отвори – входи в печери. Скелі, камені й печери дуже мальовничі, приваблюють туристів. Але найбільшою цікавинкою Каменіани є дракони. Вони живуть у Каменіанських печерах. Тобто побачити їх можна не тільки там, а в будь-якому регіоні країни, бо вони можуть спокійно переміщатися – літати або ходити – де хочуть, але їхні житла – у печерах Каменіани.

Коротко повідавши про високе, тобто про пагорби, переходжу до низького, тобто до рівнин, а конкретніше – до населених пунктів, – продовжує терентопознавець Ім'ян Побатькович Прізвищенко, знявши із шиї серветку й запихаючи її пальцями в кишеню піджака. – Перейти від Каменіани до столиці – це раз плюнути: усього кілька кілометрів, не поспішаючи докрокуєш за пару годин. Хоча за європейськими мірками Терентопія країна не така вже маленька (кілька європейських держав менші за площею, а деякі – набагато менші), міст там мало, усього-то сімнадцять.

– Назви, Ім'яне Побатьковичу, зараз тільки найбільші, – просить Автор, – а повний список надамо читачеві в тридцять другому розділі, вірніше, у тридцять другому щосі.

– Найбільші міста Терентопії – це: Задвірполь, Великі Дрібки, Замийськ-на-Замийці, Ямитививінвонавониполь, Апчхиград, Дримпельзябськ, ну й, звичайно, столиця – Жорикбург. Що ж до сіл, селищ, хуторів і інших дрібних поселень, то їхня кількість мені невідома.

Про архітектуру в Терентопії можна було б сказати, що вона не дуже-то відрізняється від архітектури на Харківщині, якби не лицарські замки. На Харківщині лицарських замків удень із вогнем не знайдеш (замкоподібні ресторани, особняки, вілли, дачі, готелі та інші будівлі, що з'явилися в Харкові і його околицях за останні роки, не беремо до уваги, бо це всього лише жалюгідні імітації, а не справжні лицарські спорудження). А в Терентопії лицарські замки запросто знайдеш удень без вогню, а з вогнем – і вночі.

Ну що ще?

– Пару речень про водойми, – підказує Автор.

– Ага. Ну, ні морів, а тим більше океанів, ні навіть великих озер у Терентопії немає. Є лише ріки, але неширокі й неглибокі (як і в сусідньому Харкові), кілька боліт, маленькі ставки... А басейни, калюжі, колодязі – водойми занадто дрібні, щоб їх згадувати в географічному контексті. Судноплавства відповідно в Терентопії немає. Одним словом – країна сухопутна.

– Так, сухопутна, – підтакує Автор, – і ми чесно про це кажемо читачеві, а не обманюємо, як той Вільям Шекспір, котрий набрехав, буцімто Богемія (себто, висловлюючись сучасним топонімом, Чехія) – країна морська, розкинулася на березі моря (напевно Середземного), має порти й флот. Втім, Чехію він «перетяг» до моря в п'єсі «Зимова казка», а в казках брехати можна, і навіть треба.

– Ну, взагалі-то, якщо підійти до питання педантично й скрупульозно, то першим це зробив не Шекспір, а Роберт Ґрін, – заперечує Прізвищенко, беручи на себе роль адвоката великого драматурга. – У романі Ґріна «Пандосто, або Торжество часу», виданому також за назвою «Дораст і Фавнія», Богемія є приморською державою. А Шекспір, запозичивши в Ґріна із цього роману сюжет для своєї «Зимової казки», «прихопив» заодно й тамтешню географію.

Зі сказаного видно, що Ім'ян Побатькович є знавцем не тільки у відношенні Терентопії. Це підтверджується і його подальшим висловленням:

– Щодо богемського безмор'я, якщо так можна сказати, мені згадалися міркування з іншого значного твору класичної англійської літератури, а саме роману «Трістрам Шенді» Лоренса Стерна. Процитую, якщо дозволите, фрагмент діалогу двох тамтешніх персонажів – капрала Тріма і дядька Тобі – із дев'ятнадцятого розділу восьмого тому.

– Дозволяю, – киває Автор, – хоч там нічого не говориться про Терентопське королівство.

– Капрал Трім сказав дядькові Тобі (далі йде цитата):

«– Цей король богемський, з дозволу вашої милості, був НЕЩАСНИЙ тому – що дуже полюбляв мореплавання й морську справу – – а ТРАПИЛОСЯ так, що у всьому богемськім королівстві не було жодного морського порту. – –

– Звідки ж, дідько, йому там бути, Тріме? – викликнув дядько Тобі. – Адже Богемія країна континентальна, і нічого іншого в ній статися не могло б. – – – Могло б, – заперечив Трім, – якби так завгодно було Господові Богу. – – –

Дядько Тобі ніколи не говорив про сутність і основні властивості Бога інакше, як з непевністю й нерішучістю. – –

– – Не думаю, – заперечив дядько Тобі, трохи помовчавши, – тому що, будучи, як я сказав, країною континентальною й межуючи із Сілезією й Моравією на сході, з Лузацією і Верхньою Саксонією на півночі, із Франконією на заході та з Баварією на півдні, Богемія не могла б досягтися моря, не переставши бути Богемією, – – так само як і море, з іншого боку, не могло б дійти до Богемії, не затопивши значної частини Німеччини й не винищивши мільйони нещасних її мешканців, які не в змозі були б від нього урятуватися. – – Який жах! – викликнув Трім. – Це свідчило б, – м'яко додав дядько Тобі, – про таку безжалісність Батька всякого милосердя – що, мені здається, Тріме, – подібна річ жодним чином не могла б трапитися».

Це кінець цитати – закінчив терентопознавець Прізвищенко.

– Так, – погоджується Автор. – Знаю я також випадок, коли літератор «перемістив» до моря не країну, а тільки місто. В тисяча дев'ятсот двадцять сьомому році двадцять п'ять відомих совєтських письменників (серед яких, наприклад, Олександр Грін, Михайло Зощенко, Ісак Бабель, Олексій М. Толстой, Веніамін Каверін...) спільно написали детективно-фантастичний роман «Великі пожежі», кожний по одному розділу. Дія там розгортається у вигаданому місті Златогорську. В описі ряду авторів, це було цілком сухопутне містечко, ніяким морем там і не пахнуло. Але коли черга дійшла до письменника-мариніста Олексія Новикова-Прибоя, – у його розділі Златогорськ раптом виявився приморським портовим містом.

– А от міста, – додає терентопознавець, – Шекспір дійсно «перетягував» до моря. Тому у його п'єсах на морському узбережжі «опинилися» і Верона, і Рим.

– Але досить, Ім'яне Побатьковичу, теревенити про географію. Більш докладну інформацію щодо цього ми викладемо читачеві у розд... у щосі тридцять другому, і дещо із цієї теми я розкидаю іншими розд... іншими щосями. А зараз переходь до розповіді про народонаселення та фауну.

– Переходжу, – погоджується терентопознавець. – Терентопці, тобто мешканці Терентопії, є нащадками вихідців із Великого Світу, або безпосередньо вихідцями. Великим Світом вони називають звичайний світ, у якому мешкає й читач цих рядків. Переважна більшість – нащадки вихідців, і всього декілька людей – сучасні вихідці.

Терентопські історики вважають, що найдавніші предки терентопців колись, чи то в середньовічні, чи то в античні, чи то в доісторичні часи прийшли в майбутню Терентопію з Великого Світу. Більшість тамтешніх вчених припускають, що це сталося в часи Київської Русі. Якихось літописів (а також зимописів, веснописів та осіньописів), що підтверджували б цю гіпотезу, не збереглося, але вагомим підтвердженням є той факт, що терентопці дуже схожі на мешканців Великого Світу. І потім протягом століть туди випадково з Великого Світу крізь Державні Двері іноді час від часу потрапляли окремі люди, деякі з яких залишалися там жити й плодитися.

Ті терентопці, чиї предки прийшли в ту країну дуже давно, не пам'ятають своїх «великосвітських» коренів, і в анкетах, у графі «національність», пишуть «терентопець», або «терентопка». А ті, чиї предки прийшли туди пізніше, пам'ятають корені, і вказують відповідну національність. Серед таких найбільше українців, росіян і євреїв. Але є й багато інших: вірмени, молдавани, литовці, татари, німці, грузини, корейці... Ой, кого тільки немає. Подекуди можна зустріти навіть чорношкірих африканців. Таких дуже мало. Але є.

– У Жорикбурзі навіть мешкає родина американських індіанців, – доповнює Автор. – В одного з них, котрого неофіційно кличуть Бізончиком Солом'яним, а офіційно Сергієм Васильовичем Трампом, у паспорті, у графі «національність» написано «майонез». Така дивна національність з'явилася з вини чиновника паспортного столу, що заповнював цей документ.

Було так. Шістнадцятирічний індіанець Сергій Трамп прийшов у паспортний стіл, аби як більшість терентопців цього віку отримати паспорт. Після того як чиновник заповнив у його паспорті графи «прізвище», «ім'я», «по батькові», беручи дані зі свідоцтва про народження, і запитав: «Національність?», Сергій Трамп, потиснувши плечима, відповів, що його предки за лінією батька були індіанцями мая, а за материнською лінією – індіанцями ірокезами. «Тобто мая плюс ірокез, – замислився чиновник, чухаючи вухо печаткою. – А як одним словом? Ага...» І написав «майокез». Та припечатав.

Уже вдома, роздивляючись новий документ, Бізончик Солом'яний помітив, що замість незвичного «майокеза» рука чиновника автоматично вивела звичний «майонез». Повернувшись у паспортний стіл, індіанець указав чиновникові на помилку. Той вибачився й пообіцяв, що протягом найближчих місяців помилка буде виправлена. Бізончик не захотів чекати так довго, забрав паспорт, і залишився офіційно «майонезом». Але продовжуй, Ім'яне Побатьковичу.

– Розмовляють терентопці переважно наріччям, котре називають «терентопською мовою». Терентопська мова там уважається державною. Але це по суті просто україно-російська мовна суміш, так званий суржик.

– Так, безцінний читачу, суржик, – перебиває Автор. – Але в моїх Терентопських хроніках персонажі розмовлятимуть нормальною українською мовою. Бо, як на мене, у сучасній українській літературі, та не тільки у літературі, й без того забагато суржику. Тож щоб не погіршувати ситуацію, я вирішив пряму мову персонажів, їхні думки та писання перекладати із суржику нормальною українською. Розумію, що суржик додав би патяканням моїх персонажів так званого місцевого колориту; що, відмовляючись від нього, я, можливо, дещо собі, як літераторові, шкоджу. Та проте... Вибач, Ім'яне Побатьковичу, що перебив. Продовжуй.

– Втім, крім українських і російських, у тій так званій терентопській мові є й слова чисто терентопські, яких немає ані в російській, ані в українській, – веде далі терентопознавець. – Таких мало, але все ж є. От, наприклад, слово «хлимпсяк», що означає – падіння квіткового горщика із третього поверху п'ятиповерхового будинку. Або слово «дримпельзяб», що означає – падіння квіткового горщика із четвертого поверху чотириповерхового будинку. Або слово «шмокиконити», що означає – колупати в лівій ніздрі мізинцем правої руки під час дощу. Або слово «гриньмасялити», що означає – колупати в правій ніздрі вказівним пальцем правої ж руки під час граду... Для назв замків терентопці зазвичай беруть саме такі чисто терентопські слова. Наприклад, назва Гриньмасяльського замку, що в місті Жабенятинську, – від вищеназваного дієслова «гриньмасялити». Іноді такі слова використовують у назвах населених пунктів. Наприклад, назва міста Дримпельзябська походить від вищеназваного іменника «дримпельзяб».