Текст книги "Яйцепос. Книга 1"

Автор книги: Дюк Брунька

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 34 страниц)

– Виходить, ви сподобалися йому заочно, по фотографіях. Таке часто – так? – трапляється. Я сам у молодості часто-густо закохувався – так? – по фотографіях, – сказав Ярослав. – Ось і свою – так? – Єлизавету, свою дружину, я спочатку побачив на фотографії, а вже потім із нею познайомився... Вам із Шуриком неодмінно треба познайомитися! Як добре, що ми – так? – вас випадково зустріли! Ідіть із нами, розшукаємо його, і ви, нарешті, познайомитеся із чемпіоном, котрий вас...

– Ні, я... Ви без мене... Я краще... Ви самі його знайдіть, а я почекаю в шинку, – вирішила Олександра Зозулька.

– Так, правильно, – погодився Андрій. – Почекайте, ми самі його знайдемо й приведемо. Ох, який він буде радий!

– До речі, а ви, добродійко, нічого не знаєте про місцезнаходження викраденого – так? – драконячого яйця й ось цього суб'єкта? – запитав у неї Ярослав, показуючи зображення так званого яєчного шахрая.

Вона відповіла негативно, мовляв, не знаю, не бачила...

Залишивши Олександру Зозульку в шинку, обоє лицарі пішли до центра селища.

Відправилися пішки, щоб коні відпочили.

У зустрічних дотепнокучминців запитували про Лицаря Поштової Скриньки, а заодно й про драконяче яйце й намальованого шахрая. Зустрічні відповідали негативно за всіма трьома пунктами.

Андрій Цинік і Ярослав стали методично обходити всі хати селища й за годину з невеликим побували у всіх житлах компактної Дотепної Кучми.

Результат виявився нульовим: жителі селища не тільки не знали місцезнаходження яйця і яєчного шахрая, але й ніякого лицаря в селищі не зустрічали, у жодну з хат він не заходив.

– Та що ж це за чудасія: Олександра – так? – бачила, як він пішов сюди, а тут його ніхто не видів! Містика якась! – здивувався лицар Ярослав.

– Не склювали ж його дорогою кури! – підхопив Андрій Цинік.

– Виходить, красуня помилилася, забула, і він пішов не сюди, не в селище, а кудись в інший бік, а тепер, мабуть, повернувся – так? – й чекає на нас. Та й сама Зозулька зачекалася, напевно. Шуруємо назад, – сказав Ярослав, і вони потупали до шинку.

Підходячи до цього пункту громадського харчування, лицарі Напівкруглого Столу побачили Лицаря Поштової Скриньки, котрий нав'ючував на Кішку свою похідну поклажу: синій рюкзак і жовтогарячий намет.

– Ти де ж це пропадав, бурлако? – крикнув йому Андрій Цинік.

– Ми тебе шукаємо-шукаємо... – викликнув і Ярослав.

– Та ось вийшов на свіже повітря, – відповідав Шурик. – У мене, розумієте, на часник щось на кшталт алергії, тому я й попрохав у шинкаря замість пампушок із часником звичайний хліб. А коли став їсти борщ, мені зробилося зле. Я спитав у шинкаря, і виявилося, що вони клали часник не тільки в пампушки, але й у сам борщ. Ось я й вискочив на вулицю, аби мене в шинку не знудило.

– Але коли ми – так? – вийшли, тебе ніде не було, – сказав Ярослав.

– Це я той... щоби отямитися, провітритися, зробив пробіжку в тім переліску, так би мовити, марш-кидок. От ви мене за деревами та кущами й не побачили, – пояснив Лицар Поштової Скриньки. – А коли мені стало краще і я повернувся в шинок, вас отут уже не було, зате була Олександра Зозулька. Ми з нею познайомилися, бо раніше я її бачив тільки на фотографіях. Вона сказала, що ви шукаєте мене в селищі. Вона, мабуть, поплутала мене з якимсь іншим чоловіком, тому й послала помилково вас туди, де мене не було.

– А де вона? – запитав Андрій.

– Виїхала. Їй треба було до села Повний Свистець, а тут якраз їхала попутна машина, так що вона, не дочекавшись вас, покотила. Прохала передати вам привіт, – відповів Шурик.

– Виходить, ви з нею – так? – знайшли спільну мову, – порадів за колегу лицар Ярослав. – Це ми – так? – вмовили її з тобою познайомитися. Ти радий?

– Так, прекрасна дівчина. Хоча ми й недовго спілкувалися, усього півгодини, устигли з'ясувати, що в нас багато спільного, і обмінятися адресами. Так, я не помилився, – вона найгарніша дівчина на світі. Дуже радий. Вона мене навіть поцілувала на прощання, ось сюди. – Шурик тицьнув пальцем у щоку над русявою борідкою, де виднілася червона цятка губної помади.

– От і славно! Так, Олександра Зозулька – дівиця шикарна. Якби я не був вірним – так? – чоловіком своїй Єлизаветі і якби Зозулька не була твоєю дамою серця, я б сам до неї із задоволенням позалицявся, – зізнався лицар Ярослав.

– Та і я б до такої розкішної панночки прилип, якби не заприсяг у вірності Христині Полуничці, – підтакнув барон Андрій Цинік.

– Але ти так і не пообідав, дотепер – так? – голодний, – згадав Ярослав.

– Ні, після того як вона виїхала, я зайшов у шинок і підкріпився варениками й компотом із коржами. Я ситий.

– У такому разі можна продовжувати подорож. У Дотепній Кучмі ми населення опитали; тут ніхто нічого про викрадення драконячого яйця не знає, – повідомив Шурику Андрій.

Лицар Ярослав осідлав Тутмоса, барон Андрій Цинік – Велосипеда, Лицар Поштової Скриньки – Кішку, і трійця яйцешукачів продовжила експедицію.

(Оскільки в описі відвідин лицарями шинку згадано існування різних рецептів борщу, і оскільки цей Терентопський так званий епос має опосередкований стосунок до міста Харкова, то Автор цього, м'яко кажучи, епосу, чи то пак твій, безцінний читачу, покірний слуга, повідомляє, що в Харкові тепер можна бачити один рецепт борщу, відлитий у бронзі. Цей металевий рецепт додано до пам'ятника академікові Володимиру Вернадському. Який в дитячі роки жив у Харкові. Який заснував Українську академію наук і був першим її президентом. Ім'я якого носить українська наукова станція в Антарктиді. І портрет якого тепер поміщений на українській грошовій купюрі. Цей академік любив борщ, сам його готував і власноруч написав його рецепт. От металева копія цього рукописного рецепту і пристебнута до його харківського пам'ятника. Академік зображений саме в момент виготовлення борщу. Ця скульптура знаходиться в Саду Шевченка, так що читач може, опинившись у Харкові, при бажанні не тільки на неї подивитися, але і переписати рецепт борщу від світила науки.)

☼ ☼ ☼

Із селища Дотепної Кучми вони вирушили ґрунтовим шляхом, уздовж якого обабіч росли розкидисті невисокі акації.

Лицар Шурик їхав краєм, і найдовше віття, що нависало над шляхом, торкалося його шолому, щита й панцира.

Лицарі Андрій і Ярослав переміщалися трохи позаду.

Через що вгледіли те, чого не побачив Шурик: як гілка, озброєна гострими шипами й прикрашена золотими монетками пожовклого листя, ковзнувши щитом із поштовою скринькою, уперлася у велику кишеню синього рюкзака, котру Шурик, мабуть, похапцем не застебнув як належить (кишеня через те відкрилася), і, зачепившись колючками за кишенькові внутрішності, витягла ці нутрощі назовні; уміст кишені вивалився з рюкзака й частково завис на шипах, частково впав на дорогу.

Ярослав з Андрієм уже роззявили було роти, аби крикнути супутникові, що він щось загубив, але слова застрягли в їхніх пельках, коли вони роздивились, що саме випало з рюкзака Шурика.

На колючках висіли коричневі колготки й білі жіночі трусики, а на дорозі лежали чорні жіночі туфельки, білий ліфчик, чорна спідничка й жовтий светр із вив'язаною на грудях червоною птицею.

Речі, у які там, біля шинку, була одягнена Олександра Зозулька!

Ярослав з Андрієм перезирнулися й ошелешено свиснули.

Шурик оглянувся на цей свист, побачив, що попутники остовпіли, витріщаючись кудись під копита Кішки, нахилився, щоб розгледіти, що їх спантеличило... і сполотнів.

Автор отут ледве не написав, що цей лицар «здригнувся, зареготав дико й заскреготав зубами», але його (не лицаря, а Автора) утримало від написання, блимнувши в пам'яті, зауваження, прочитане в «Спростуванні на критики» О.С. Пушкіна: «Молоді письменники взагалі не вміють зображувати фізичні рухи пристрастей. Їхні герої завжди здригаються, регочуть дико, скрегочуть зубами та ін. Це смішно, як мелодрама».

– Це ж як розуміти? – холодним голосом вимовив Андрій Цинік. – Тільки не бреши, що всі ці речі Олександра Зозулька подарувала тобі на добру пам'ять.

– Ти що, роздягнув – так? – і кинув її там, у переліску, зовсім голу?! – роз'ярився Ярослав, хапаючись за меч, але не за турнірний, гумовий, а за бойовий, металевий.

 – Чи там, у переліску, лежить її оголений труп? Чи ти її там задушив, або перерізав їй горлянку й поглумився над трупом, а одяг забрав на пам'ять про лиходійство?! Визнайся, маніяку! – злобливо гаркнув Андрій, вихоплюючи з піхов зброю.

– Побачив у журналі – так? – її фотки й спалахнув збоченою пристрастю, а коли вона потрапила тобі до рук, задовольнив свої патологічні бажання, опоганив красу, збоченець! Поодинці ти нас – так? – переміг, але вдвох ми тебе здолаємо, і ти сповна отримаєш за своє злодіяння! Визнайся, що ти зробив з Олександрою Зозулькою! Де вона?! – гнівно віщав лицар Ярослав, опустивши забрало й розмахуючи мечем.

– Ні, ви не так усе зрозуміли, друзі! – промурмотів блідий Шурик.

– Тамбовські хижаки тобі друзі! – огризнувся Андрій Цинік.

– Я все розповім. Заспокойтеся. Я не хотів цього афішувати... Але раз до такого дійшло, то я в усьому щиро зізнаюся, – белькотав збентежений молодий бородань.

– Авжеж, краще тобі відразу в усьому зізнатися. Де вона? Що ти з нею зробив? – насідав Андрій.

Обличчя Лицаря Поштової Скриньки з блідого зробилося червоним.

Зсутулившись, відводячи погляд і покусуючи губу, він соромливо заговорив:

– Ну... Справа в тім... Як би це сказати... Я і Олександра Зозулька... Ми – одна людина. Це я був в образі Олександри Зозульки. Це я і є Олександра Зозулька, і ніякої іншої Олександри Зозульки, крім мене, напевно не існує.

– Тобто ти трансвестит? Полюбляєш наряджатися в жіночий одяг і видавати себе за жінку? Не треба вішати нам бюстгальтери на вуха, – не повірив Андрій Цинік. – По-перше, ми не такі бовдури, щоби не відрізнити перевдягненого чоловіка від жінки. По-друге, ми бачили Олександру Зозульку на фотографіях у журналі без одягу й точно знаємо, що вона не переодягнений чоловік, а справжня жінка з усіма жіночими принадностями.

– Чи ти хочеш сказати, що ти – жінка – так? – із приклеєною бородою, котра мандрує під виглядом чоловіка-лицаря? Але й це брехня, бо ми бачили тебе в лазні – так? – без усього й знаємо, що ніяка ти не жінка, – додав Ярослав. – Кінчай брехати й – так? – вивертатися й говори правду. Нас тобі не обдурити.

– Це правда. Я не трансвестит, я, якщо так можна висловитися, статевий перевертень. Мій організм час від часу перебудовується, і я є то чоловіком, то жінкою, як психологічно, так і анатомічно, – виправдувався Лицар Поштової Скриньки. – Я – жертва невдалого експерименту чарівника.

– А чим доведеш? – виявив недовірливість Андрій Цинік.

– Ну... Я не знаю... А, у мене є фотокартки, де я зі своїми батьками й у вигляді хлопця, і у вигляді дівчини. Ось... – Шурик порився в рюкзаку й дістав дві чорно-білі фотографії, простягнув попутникам.

На одному знімку на тлі невеликого замку стояли троє: чоловік, жінка і юний Шурик – ще безбородий підліток. На другому знімку на тлі того ж замку стояли: той же чоловік, та ж жінка і юна Олександра Зозулька – дівчинка з бантиками в кісках.

– А брехав я лише через те, що комплексую, соромлюся того що я не такий, як інші люди; боюся, що на мене стануть показувати пальцями, коли довідаються... Щойно я зненацька перевернувся на дівчину, а потім повернувся в чоловічий образ, а вам набрехав, буцімто... – зітхнув статевий перевертень.

 – Так вона ж тебе – так? – поцілувала, он у тебе й помада на щоці, – згадав Ярослав.

 – Це я сам забруднив щоку помадою, щоби брехня виглядала переконливіше.

– Так... – здивовано говорив лицар Ярослав, розглядаючи фотографії. – І як же це з тобою таке трапилося?

– Що за чарівництво? – запитав і барон Андрій Цинік.

І Лицар Поштової Скриньки повідав новим друзям свою біографію...

☼ ☼ ☼

Незалежний лицар Євстигній Зозулька мріяв мати сина. Однак у його дружини – Юлії Зозульки-Чупик – були якісь жіночі проблеми, які заважали дітородінню. Лише за дев'ятнадцять років після вступу в шлюб, у критичному для цього діла віці, вона змогла завагітніти, і в лицаря Євстигнія Зозульки з'явилася надія на здійснення мрії. Але чим ближче був день пологів, тим більше лицар турбувався: а раптом майбутня дитина виявиться не хлопчиком, як він мріє, а дівчинкою...

У цього лицаря був приятель-чародій на ім'я Хома Лукич. Якось цей чудотворець придумав чарівну технологію зміни статі без хірургії. Та й провів два успішні експерименти: з перевтілення жінки у чоловіка, а також чоловіка у жінку.

Було так.

Одного разу звернулася до мага Хоми Лукича дівчина Февронія із проханням перетворити її на чоловіка; мовляв, вона з дитинства відчувала себе в душі хлопчиком, а тіло мала дівоче, і ця невідповідність її тіла його душі дуже, мовляв, його гнітить. Можна, звичайно, вдатися до хірургічного методу зміни статі, але в такому випадку вона-він втратить здатність робити дітей, а хотілося б стати батьком. Хома Лукич узявся за рішення цієї проблеми...

За два з половиною роки він уже мав чарівну технологію зміни статі без втручання хірургії. І за допомогою цієї технології (конкретніше кажучи – цього заклинання) перетворив дівчину Февронію на хлопця Февронія. Цей Февроній потім став незалежним лицарем, відомим під псевдонімом Лицар Пухнатого Замку, оженився, і у, так би мовити, «співпраці» з дружиною призвів на світ шістьох дітей. Оскільки людей до їхнього виходу з материнського лона акушери професійно називають плодами, то Лицаря Пухнатого Замку можна назвати мужчиною досить плідним.

Друге таке перетворення Хома Лукич проробив зі своєю дитиною. Він хотів дочку (що, погодься, читачу, не дуже типово для чоловіків; зазвичай вони віддають перевагу хлопчикам), а дружина народила сина. І чарівник за хвилину після пологів перетворив немовля із хлопчика на дівчинку. Гарне вийшло дівча...

Хома Лукич по секрету розповів про це своєму приятелеві – лицареві Євстигнію Зозульці. По секрету, оскільки дружина Хоми Лукича не знала, що чоловік провів над дитям такий експеримент, і перебувала у впевненості, що народила саме донечку...

Євстигній Зозулька зрадів, що його друг має такі здатності, адже це давало гарантію, що в нього буде неодмінно син.

Незадовго до пологів лицар Євстигній Зозулька запросив чарівника у свій невеликий Жузипучинський замок (нібито – просто погостювати), де перебували вагітна дружина Юлія й акушерки, що оточили її турботою. За два дні після прибуття в замок Хоми Лукича в Юлії Зозульки-Чупик почалися перейми, і незабаром вона благополучно розродилася дівчинкою. Поки утомлена пологами мати отямлювалася, батько прийняв маля з рук акушерок і передав у руки чарівника... За три хвилини Євстигній повідомив дружині, що вона народила гарненького хлопчика, і показав їй сина. Акушеркам маг навіяв, що народилася дитина чоловічої статі...

Зозульки назвали довгоочікуване чадо Олександром, а неофіційно називали Шуриком. (Перетворення офіційного ім'я Олександр на неофіційне Шурик відбулося за такою схемою: Олександр – Олексаша – Саша – Сашура – Шура – Шурик).

Шурик Зозулька ріс звичайним хлопчиком, котрий нічим не відрізнявся від інших, бо перетворення за методом Хоми Лукича було зроблено не тільки на анатомічному, але й на психологічному рівні...

Усе було прекрасно, поки Шурик Зозулька не досяг віку статевого дозрівання...

Одного разу, у віці тринадцяти років, він прокинувся у своєму ліжку не хлопчиком, а дівчинкою. Причому дівчинкою став не тільки анатомічно, але й психологічно...

Мати, звісно, була шокована несподіваним перевтіленням дитини, а батько змушений був зізнатися, що тоді, тринадцять років тому, вона народила дівчинку, яка була перероблена на хлопчика за допомогою магії. А тепер, мабуть, дія магії припинилася, і дитина повернулася до первісної статі... Юлія Зозулька влаштувала чоловікові скандал, мовляв, як він посмів проводити над рідним дитям такі експерименти!..

Коротше, дитина продовжила жити начебто звичайною дівчинкою, з дівочим характером і дівочими пріоритетами. Довелося, зрозуміло, обновити гардероб Зозульки-молодшої: купити сукні, колготки та інші жіночі оболонки...

Олександра Зозулька продівувала, якщо так можна в даному випадку висловитися, місяць, а потім раптом знову перетворилася на хлопця, на Шурика Зозульку. І удруге метаморфоза відбулася вночі. Протягом наступного місяця чадо було пацаном, а потім, знов-таки вночі, переробилося на дівчисько... І так далі.

Євстигній заїкнувся був про те, щоб звернутися до мага Хоми Лукича – може, він зможе усунути це перевертання й закріпити стійку статеву іпостась, – але Юлія не тільки категорично заборонила піддавати дитину подальшим магічним експериментам, упевнена, що вони можуть погіршити ситуацію, але й зажадала від чоловіка, щоб він припинив усякі відносини із чарівником, що так напартачив. Чоловік, обтяжений почуттям провини, пообіцяв. І більше з Хомою Лукичем не спілкувався.

І дитя цієї пари залишилося статевим перевертнем.

Як у звичайних дівчат, що досягли статевого дозрівання, щомісяця відбуваються так звані «критичні дні», так у дочки лицаря Євстигнія Зозульки, обробленої чарівництвом, щомісяця відбувалося статеве перевтілення. Замічено було, що ці метаморфози трапляються в ночі, коли місяць у повні.

 Але незабаром з'ясувалося, що перетворення може спровокувати не тільки повня.

Одного разу Олександра, у дівочий період свого життя, обідаючи серед білого дня в одній з громадських їдалень міста Свистоніздринська (неподалік від якого розташований Жузипучинський замок, у якому жила родина лицаря Євстигнія Зозульки), раптом відчула в організмі знайомі симптоми перетворення. Боячись шокувати людей у їдальні видовищем перевертання дівчини на хлопця, прожогом вибігла із пункту громадського харчування й укрилася в кущах сусіднього парку... Громадяни, які там гуляли, помічаючи в кущах пацана в жіночому платті, починали гигикати, а Шурик згоряв від сорому. Він стидався йти містом у сукні й вирішив у кущах дочекатися темряви... Але, на щастя, за півгодини знову став дівчиною.

Це позачергове денне перевертання Олександру-Шурика збентежило й засмутило.

Надалі він (вона) завжди брав(-ла) із собою одяг протилежної статі, тобто, будучи дівчиною, завжди мала при собі про всякий випадок і чоловічий одяг, а будучи хлопцем – мав і одяг жіночий.

Після того як відбулося ще кілька позачергових короткочасних перетворень, Олександра-Шурик уловив(-ла) їхню закономірність: позапланові метаморфози завжди починалися під час трапези, якщо в їжі був присутній часник! Після введення в організм часнику, організм змінював стать на час від декількох хвилин до декількох годин, залежно від кількості цього овочу, після чого повертався до статі, котра була «плановою» на даний період.

Шурик Зозулька мріяв стати незалежним лицарем, як його батько Євстигній і дядько Автандил Чупик – рідний брат мами Шурика, Юлії Зозульки-Чупик. Автор згадував, до речі, цього Автандила Чупика в списку учасників лицарського турніру в День Шляхетного Мордобою (дивися, читачу, щось тридцять перше), турніру, де його племінник став чемпіоном. А Олександра Зозулька мріяла про кар'єру манекенниці, фотомоделі й дизайнера. Відповідно, у періоди чоловічої іпостасі цей статевий перевертень навчався лицарським діям, а в періоди іпостасі жіночої – діям манекенниці тощо. В 1991 році король Жорик Дев'ятий присвятив Шурика в незалежні лицарі, а Олександра вступила в училище моделей і дизайнерів із правом періодично брати академічну відпустку. Так вони й співіснували в одній людині – хлопець і дівчина, лицар і манекенниця.

– Я, будучі дівчиною, дуже заздрила тим дівчатам, чию красу прославляли їхні наречені-лицарі; мені теж хотілося, щоби лицар доказував по всіх усюдах, що я найгарніша. Та всім нормальним жінкам цього хочеться, – продовжував визнаватися Ярославові й Андрію Цинікові Лицар Поштової Скриньки. – Але нареченого в мене бути не може, оскільки я чоловік із нормальною сексуальною орієнтацією; та й нареченої бути не може, оскільки я дівчина з нормальною орієнтацією. Ось через те що мені, як усякій жінці, дуже хотілося, щоби лицар прославляв мою красу, а нареченого-лицаря я мати не можу, довелося мені самому – чоловікові-лицареві – прославляти красу себе ж – дівчини. Звичайно, це виглядає нескромністю, але що ж тут поробиш, іншого виходу я не знайшов, нічого кращого не придумав...

Комплекси, пов'язані з її статевою невизначеністю, і бажання довести собі самій, що вона, хоч і незвичайна дівчина, за красою не поступається звичайним, привели Олександру в редакцію журналу «Гарнюнізм!». Після того як вони опублікували її неприкриту одягом зовнішність, у видавництво прийшов стос листів, де читачі (або, у даному випадку вірніше сказати – глядачі, тому що в цім журналі більше фотографій, ніж тексту) із захватом писали про її вроду, що дуже допомогло їй відчути себе по-жіночому впевненіше, послабило її комплекси.

 – Коли я, будучи дівчиною, згадую, як моєю красою захоплювалися лицарі, яким Лицар Поштової Скриньки показував фото в журналі «Гарнюнізм!», я радуюся й забуваю про свою неповноцінність...

Шурик замовк, зітхнув, посмикав розгублено зав'язку на рюкзаку, потім перевів нашорошений погляд на супутників і додав:

– Ось тепер ви все знаєте. Тепер ви вже не будете ставитися до мене як до нормального повноцінного лицаря. Тепер ви розповісте про це іншим лицарям, і на мене стануть показувати пальцями, гигикати за моєю спиною.

– Даю чесне – так? – шляхетне лицарське слово, що про цю твою таємницю від мене ніхто не почує! – заприсяг лицар Ярослав.

– Та я теж не патякало якесь, – підтакнув барон Андрій Цинік. – І я не бачу приводу, щоби ставитися до тебе менш шанобливо, чим раніше. За час нашої спільної мандрівки ми впевнилися, що ти справжній чоловік, а не якесь барахло. Дай Боже, аби інші представники нашої статі були такими ж справжніми мужчинами, як ти.

– А в тім, що ти – так? – змінюєш стать, немає твоєї провини, – підхопив Ярослав. – Ось коли людина є негідником за власним бажанням – це дійсно ганьба. А в тім, що в людини – так? – не за її бажанням є якісь проблеми з організмом, немає ніякої ганьби. З кожним могло статися. Ніхто не застрахований від невдалого – так? – чарівництва. Так що не турбуйся – усе залишається по-старому.

– Спасибі, друзі, – промурмотав русявий бородань, запихаючи в кишеню рюкзака туфельки, светр, спідницю, трусики й ліфчик Олександри Зозульки...

Дотепний український письменник Майк Йогансен у своєму невеличкому творі «Nomina-omina (латинська рима)» вказав отаку прикмету, за якою можна відрізнити даму від мужчини:

«Передусім: що таке є дама...

Та жива істота, що всі рурки, ступирі, вали, підойми, вельосипедні смоки, дула, кабелі, мачти, реї взиває “палками”, а всі трибки, маховики, зубчатки, турбіни, динама й дизелі взиває “кольосиками”, оця сама жива істота і є “дама”».

Але в Автора Терентопських хронік немає жодних сумнівів, що читачеві відомі і інші ознаки (зокрема, анатомічні), за якими даму можна відрізнити від мужчини.

☼ ☼ ☼

За сорок п'ять хвилин Лицар Поштової Скриньки, лицар Ярослав і барон Андрій Цинік доїхали до розгалуження доріг, і зупинили Кішку, Тутмоса й Велосипеда перед дороговказом. Вказівник, котрий представляв собою стовп зі стрілоподібними дощечками, прикрашеними текстом, інформував подорожан, що ліва дорога веде до села Великі Таратути, а права – до Люзримямського замку...

(– Великі Таратути? – перепитує Ліва півкуля авторського мозку. – Я пам'ятаю, що серед сіл, які відвідала ця трійця, уже були Таратути. Тільки Малі.

– А я знаю, що означає слово «таратута», – хвастається півкуля Права. – Таратута – це українська національна вегетаріанська страва, інгредієнтами якої є солоні огірки, хрін, червоний буряк і буряковий квас. Мабуть, Малі Таратути названі так через те, що там подавали маленькі порції цієї страви, а Великі Таратути – через те, що там подавали великі порції.

– Версія, може, і забавна, але зовсім не до діла, – буркоче Автор, – тому що лицарі попрямували не до Великих Таратут, а до Люзримямського замку.)

Ще за півгодини вони добралися до невисокого пагорба, на тім'я якого був напнутий, неначе капелюх, не великий, але ефектний замок, цегляні стіни якого були мальовничо озеленені мохами, папоротями й хмелем. Але це озеленення було вже не смарагдово-літнім, а блякло-осіннім. Озеленив будову, втім, не садівник, а вітер, що посипав її у свій час спорами й насінням, невідомо звідки ним доставленими.

Господарем цього замку, вірніше – його господаркою, виявилася жвава дівчина, руденька, трохи кирпатенька, трохи веснянкувата, з вартими уваги грудьми й узагалі ладненькою фігуркою, у сукні світло-зеленого кольору, що по тому тлу розкидані дрібні темно-зелені дракончики. Вона побачила з вікна кандидатів у гості, а коли вершники виїхали на пагорб, уже зустрічала їх у воротях.

Мужчини й дівчина обмінялися привітаннями, й лицарі їй відрекомендувалися.

– А я власниця  цього Люзримямського замку, Євгенія, але можна просто – Женя, – назвалася рудоволоса господарка. – Відпочиньте в моєму замку. Я завжди рада гостям. Конячок улаштуємо в стайні – місця вистачить.

У невеликій стайні, куди відвели Кішку, Тутмоса й Велосипеда, жив кінь Євгенії, із чого випливало, що власниця замку полюбляє верхову їзду. Цей ссавець був майже таким же рудим, як і дівчина. Схоже, вершниця підібрала собі біологічний транспорт під колір волосся, як деякі пані підбирають плаття, сумочки та навіть автомобілі.

– А ви тут зовсім одна живете? – запитав Шурик, звернувши увагу на відсутність у замку інших людей.

– Я не перебуваю тут постійно, так, часом навідуюся. Я непосида за характером, не люблю довго сидіти на одному місці. Скажімо, якщо б ви приїхали сюди після найближчої повні, то вже мене тут би не застали, – відповіла Женя. – А поки я тут, до мене навідуються подруги з Великих Таратут і Дотепної Кучми, а також дочки тутешнього лісника, та й сам лісник допомагає по господарству – то сіна для мого коня Боллі вкосити, то полагодити щось. Лісник же й за замком наглядає, поки мене тут немає.

– А ми – так? – з вами раніше зустрічалися, добродійко? – запитав Ярослав. – Начебто я вас раніше вже бачив.

– Може, у журналі «Гарнюнізм!»? Мої фотографії надруковані в четвертому, квітневому номері за цей рік, – відповіла Євгенія.

– Ні, квітневого – так? – номера я не бачив, видів травневий, ось у нього є, – показав Ярослав на Шурика. – А, згадав: я бачив не вас, а незалежного лицаря, схожого – так? – на вас. Може, це ваш родич?

– Так, серед моїх родичів є лицарі, – погодилася дівчина.

Зрозуміло, гості поцікавилися, чи не знає господарка Люзримямського замку про місцезнаходження драконячого яйця і яєчного шахрая, демонструючи портрет останнього. Вона не знала.

– Розташовуйтеся у вітальні, а я вам приготую перекусити з дороги, – запропонувала Євгенія, але Шурик заперечив:

– Ми нещодавно в Дотепній Кучмі пообідали, ситі. Правда, колеги?

Ярослав з Андрієм Циніком ствердно кивнули.

– Як вам завгодно. Що ж, будемо поки спілкуватися без обжерливості, – сказала Женя.

Лицарі, відстебнувши металеві оболонки, щоб почувати ся вільніше, і відклавши зброю, пройшли у вітальню замку. Стіни там були прикрашені фотографіями в рамочках під склом і живописними полотнами.

– Ой, а звідки у вас фотографія мого батька? – вигукнув Лицар Поштової Скриньки, побачивши чорно-білий знімок, на котрому були відбиті двоє чоловіків, один з яких у лицарському обладунку, а другий у звичайному смугастому костюмі із краваткою. – Така ж фотокартка є в нашім сімейнім фотоальбомі.

– Батька? – перепитала руда Євгенія.

– Так, ось цей чоловік у панцирі – мій батько, лицар Євстигній Зозулька.

– А. Справа в тім, що другий чоловік – мій батько. Виходить, наші батьки знайомі один з одним.

– А така фотографія й у мене є, – зауважив барон Андрій Цинік, указуючи на кольоровий знімок, де фігурувала група лицарів у латах. – Це ми сфотографувалися після невеликого турніру в місті Замийську-на-Замийці. Ось це я, ось це герцог Абрам, ось це барон Аркадій, тоді він був ще не бароном, а простим лицарем, ось це Лицар Пухнатого Замку, ось це товариш Непийкакаколу, ось це Сіро-буро-малиновий Лицар, від якого смерділо часником, ось це гр...

– Так, Сіро-буро-малиновий Лицар! – перебив колегу лицар Ярослав. – Згадав! Ось на кого ви схожі, добродійко. Я його бачив – так? – без шолома. Він ваш брат?

– Він... син моїх батьків, – відповіла дівчина, чомусь злегка зніяковівши.

– Я ж і кажу – брат. Класний лицар. На останньому турнірі в столиці він усіх переміг і дійшов до фіналу. Єдиний, кого він не зміг – так? – здолати, уже у фінальному бої, це – ось – наш Шурик, Лицар Поштової Скриньки, – похвалив Ярослав, поплескавши по плечу названого супутника.

– Сподіваюся, та обставина, що у фінальному бої я висадив з кульбаки вашого брата, не викликає у вас ворожості до мене? – насторожився Шурик.

– Ні, звичайно. Я знаю про той бій. Усе було чесно. Йому просто не пощастило. Зізнайтеся, та звитяга не була для вас простою.

– Так, Сіро-буро-малиновий Лицар – дуже сильний суперник, – підтвердив молодий бородань.

– А таку картину я бачив на календарі й на листівці, – указав Андрій Цинік на одне з живописних полотен.

– Так, це копія знаменитої картини «Купання рудого єдинорога» сучасного терентопського живописця Петренка-Самогонова, – пояснювала Женя. – Оригінал експонується в Задвірпольскому художньому музеї, а цю копію намалював мій дідусь Дмитро Колотун за фоторепродукцією, незадовго до своєї смерті. Намальовано не дуже професійно, бо дідусь був не фаховим художником, а лицарем, живописцем-аматором без відповідної освіти. Живопис став його хобі лише в останні роки життя. Але мені картина дорога, як пам'ять про дідуся.

– Я теж намагаюся – так? – малювати з натури пейзажі, для чого взяв у мандри стос паперу і олівець, – зізнався Ярослав, – і теж непрофесійно, бо ніколи цьому не вчився.

– А це що намальовано? Якась різнобарвна каша? Смітник побутових відходів у тумані? – запитав Андрій Цинік, киваючи на інше мальовниче полотно.

– Ой, не смішіть мене, ха-ха-ха... – залилася срібним сміхом руда господарка. – Це художник-авангардист Сисой Сопляєв так зобразив мого дядька Христофора Колотуна, теж лицаря.

– От ці авангардисти завжди все спотворять! Христофор Колотун – відомий незалежний лицар, можна сказати, богатир, а отут – якась розмазня: смітник не смітник, монстр не монстр... – навів критику Андрій.

– Є така приказка: не такий страшний чорт, як його малюють, – зауважив Ярослав. – А можна сказати так: не така страшна людина, як її малює авангардист.