Текст книги "Яйцепос. Книга 1"

Автор книги: Дюк Брунька

сообщить о нарушении

Текущая страница: 14 (всего у книги 34 страниц)

Ділова людина зрозуміла, що вона знайшла щось набагато рідкісніше, ніж просто цілющі трави. А рідкості бувають дуже коштовними. Поки він напружував мозок, намагаючись зміркувати, який зиск можуть дати двері, що демонструють іншу погоду, гроза за дверним прорізом вщухла, і стало ясно, що крізь двері не тільки погода, але й ландшафт бачиться інший.

Продовжуючи міркувати про прибутки, Недашковський пройшов у двері. Озираючись, він виявив, що одним кроком переніс себе в іншу місцевість. Ліворуч замість струнких сосен і за ними шумливої автомобілями траси Т-2106 виявилося пшеничне поле. Праворуч замість листяного лісу – квітучий луг, а вдалечині пагорб із мальовничим будинком (Зимкукурським замком, у якім нині жив лицар Напівкруглого Столу Леонід Заканавний). А спереду замість колючих кущів – дорога, що веде в місто, над яким підносяться гарні вежі (місто Великі Дрібки – колишня столиця Терентопської держави, з першим Королівським замком).

Оглянувшись, ділова людина крім розкритих дверей, з яких визирало листя колючих кущів, побачила поле й луг, що просторилися до обрію, жовте від пшениці та строкатий від квітів. І ніякого міста Харкова, навіть якогось другосортного й завалящого Харкова, у цьому просторі не було. Зіновій Феліксович обійшов двері вже терентопською територією. Кущів за ними не виявилося, і тут при спостереженні зі зворотного боку вони виглядали закритими...

Коротше кажучи, навіть швидкий огляд лицарського королівства відкрив цьому доморослому бізнесменові, що а) місце це дивне, екзотичне, а отже привабливе для туристів; б) ніякого туристичного бізнесу тут ще немає. А це значить, що громадянин Недашковський виявив ту нішу, про яку мріяв усе життя: великі перспективи й жодних конкурентів.

Ділові люди є скрізь, зокрема й у лицарськім королівстві. Зіновій Феліксович знайшов там таких людей і запропонував організувати туристичний бізнес. Він, мовляв, постачатиме в королівство вигідних іноземців, а вони – аборигени – показуватимуть цим іноземцям свої визначні пам'ятки. За валюту, зрозуміло.

Ділові аборигени засумнівалися: а чи не приведе такий бізнес до викриття їхньої засекреченої країни. Недашковський сказав, що треба все так продумати, аби не привело. Харків'янин не менше терентопців був зацікавлений у збереженні конспірації, щоб не накликати собі крутих конкурентів.

Подумали й придумали таку форму туризму, яка б не несла в собі загрози викриття. Проект цього підприємства був представлений королю Жорику Дев'ятому. Він, ретельно вивчивши заявку і переконавшись, що такий туризм дозволить зберігати Терентопії підпільний статус, дав згоду. З умовою, що половина прибутку від цього бізнесу у вигляді податку йтиме в державну скарбницю...

Так у королівстві виникло туристичне агентство «Рятівна Бджола». Назва, як Автор уже казав, походить від бджоли, зображеної на гербі столиці, у якій на вулиці Плоских Кішок розмістився головний офіс агентства. А в інших містах королівства з'явилися його філії.

Уже в жовтні того ж 1987 року Зіновій Феліксович подав у Терентопію перших закордонних туристів. Це була група робітників-поліграфістів із братньої Болгарії, що прибули до Харкова задля обміну досвідом із харківськими друкарями...

І з тих пір іноземці стали навідуватися на екскурсії в країну лицарів та драконів.

До цієї засекреченої справи Недашковський залучив також свою дружину й двох синів.

Відбувалося все в такий спосіб: проходжуючись біля харківського готелю «Інтурист» Зіновій Феліксович конспіративним шепотом пропонував іноземцям відвідати такі екзотичні краї, яких вони більше ніде ніколи не побачать, з умовою, що доставлені вони туди будуть із зав'язаними очима (він завчив потрібні фрази англійською, французькою, німецькою, іспанською та іншими мовами). Деякі іноземці – найбільш обережні – відмовлялися їхати невідомо куди, та ще із зав'язаними очима. Але були й такі простодушні й довірливі з авантюрною жилкою, які вважали, що переміщення в невідомість із зав'язаними очима – це таємничо й романтично, справжня пригода. Недашковські привозили таких до чарівних дверей і передавали колегам із «Рятівної Бджоли». Ті на території королівства розв'язували іноземцям очі й знайомили зі своєю дивною країною. Назад у Харків туристи доставлялися також із зав'язаними очима.

Від «Інтуриста» до Державних Дверей Недашковські переміщали іноземців на автобусі ПАЗ-672 біло-коричневого забарвлення, випуску 1977 року. Автобус попервах орендували у одного з харківських кооперативів (тоді, за часів горбачовської перебудови, був бум кооперативного руху; кооператори заробляли на чому могли), а потім, зібравши грошенят, і зовсім цю машину купили. Ясна річ, вони підганяли автобус не до самих дверей, а до найближчої до них точки траси. А від траси до колючих кущів кілька десятків кроків екскурсантам доводилося пройти пішки, що з зав'язаними очима дуже незручно, тим більше бездоріжжям. Недашковським доводилося їх підхоплювати, якщо ті спотикалися, або піднімати, якщо все ж падали.

Як іноземці сприймали Терентопію? Можливо, деякі дійсно вірили, що потрапили в чарівну країну. Але напевно були й прагматики, котрі вважали, що Терентопія – просто побудований неподалік від Харкова великий парк розваг на подобу Діснейленду, що лицарі – це каскадери, чарівники – талановиті ілюзіоністи, чудовиська й розмовляючі тварини – геніально виготовлені механічні іграшки, роботи, напхані розумними комп'ютерами тощо. Нехай думають що хочуть. Головне, що вони платили за екскурсії й сувеніри, поповнюючи державну скарбницю.

Але, правду сказати, іноземців там бувало не так уже й багато. Адже й сам Харків, де вивуджував клієнтів Зіновій Феліксович Недашковський, не був всесвітнім туристичним магнітом, як яка-небудь Венеція, Рим, або там Париж... Так, Харків – чималенький промисловий центр, у якім малися великі заводи... Але спробуй спокусити туристів заводами! Вони воліють чомусь любуватися стародавніми храмами й палацами. А з руїн віддають перевагу тим, над якими попрацювала прадавня історія, а не тим, які створила сучасна економічна криза.

(Російський письменник Антон Павлович Чехов (який, втім, уважав себе українцем, про що неодноразово писав) у листі до родини, написаному 15 квітня 1891 року, під час італійської подорожі, висловив, що «Рим схожий взагалі на Харків». У Харкові, де жили його родичі і знайомі, Чехов бував не раз. Але, чесно сказати, в аспекті визначних пам'яток і туристичної привабливості Харків не є конкурентом так званому Вічному Місту. Протягом 14 років у першій половині двадцятого сторіччя Харків був столицею держави, що перевершувала Італію за територією й кількістю жителів; однак значимістю в історії й культурною спадщиною італійська столиця, безумовно, перевершує цю колишню українську столицю. Чехов, можливо, мав на увазі, що йому й у Римі було нудно. Йому сподобалася Венеція. Педантичний читач може сказати, що за кількістю жителів Італія перевершує Україну, що Автор у цьому аспекті помилився. Але Автор заперечить: це тепер жителів Італії більше, ніж жителів України. А раніше було навпаки. Це пов'язано з тим, що у ХХ столітті Україна втратила мільйони жителів внаслідок голодоморів, репресій та великої смертності під час Другої світової війни, через що Італія та низка інших європейських країн переплюнули її за народонаселенням, а коли столицею був Харків, Україна ще була найбільшою країною Європи не лише за розміром, а й за кількістю жителів.)

А з тих нечисленних іноземців, які все-таки навідувалися в Харків, далеко не всі відвідували Терентопію. Якби туристичне агентство «Рятівна Бджола» орієнтувалося тільки на іноземців, воно б волочило бідне існування, або взагалі збанкротувалося. Та керівники цієї організації вчасно второпали, що подорожувати країною прагнуть і самі терентопці. Тому тепер більшу частину своїх доходів ця організація одержувала від обслуговування співвітчизників.

Отже, мандрівники з Великого Світу в королівство хоч не масово, але навідувалися, а Великий Світ у масі своїй про Терентопію як і раніше нічого не знав. На щастя для Терентопії. Ті сувеніри, які вивозили із чарівної країни туристи, не могли бути доказом її існування. Ну подумаєш – дерев'яний єдиноріг! Ну подумаєш – глиняний дракон! Ну подумаєш – лицарський шолом тощо! Таке де завгодно можуть змайструвати! Спробуй, доведи, що це зроблено в незвичайнім королівстві з лицарями й драконами, а не у звичайному Китаї наприклад. Навіть відеозйомка не була доказом; а тим більш – фотографії. У голлівудських фільмах і не такі чуда побачиш, але всі ж знають, що насправді таких чудес немає. При сучасній техніці можна втнути фото– або відеозображення будь-яких чудес, у реальності не існуючих.

Тобто навіть незважаючи на візити інтуристів, інформації про Терентопію, як і раніше, гаснули у Великому Світі неначе сірник у калюжі. Як і передбачалося при створенні туристичного агентства.

От якби у Великий Світ потрапило яйце дракона й з нього вилупився б справжній дракон, отоді б людство просто таки змушено було б повірити в існування країни драконів, бо проти настільки очевидного доказу не попреш. Але дракони ж ані туристам, ані місцевим своє рідне яйце не віддадуть, тому такий варіант відпадає, вважали терентопці.

Тепер зрозуміло, чому здригнувся й сполотнів король Жорик Дев'ятий, почувши про викрадення такого яйця? Він миттєво уявив собі, як цей доказ потрапляє до рук людства, як викрадач показує людству шлях до загубленого королівства, як Великий Світ поглинає Терентопію, спотворюючи своїми пороками й мерзенностями... Ух! Навіть уявити лячно! Для чого ще можна красти драконяче яйце, крім як для контрабанди у Великий Світ?

Двісті сорок дев'ять років тому один чорнокнижник, тобто злий маг, такий собі Авдій Мотлох, намагався заволодіти драконячим яйцем для шкідливого чаклунства, але добрий чарівник Гектор Манюня цього не допустив. Це було так давно: усі учасники тих подій давно померли. З більш давньої історії відомі випадки, коли драконячим яйцем намагався заволодіти в якості трофея той чи інший лицар, але для таких витязів це досить погано кінчалося, тому що дракони такого не вибачають.

Таким чином, нинішня подія була першим, принаймні за останні сторіччя, вдалим викраденням яйця дракона.

Викраденням, що поставило під загрозу державну безпеку!

ЩОСЬ ЧОТИРНАДЦЯТЕ. Викрадення в Абрикосовій (закінчення)

У такій ситуації терентопський монарх міг би за прикладом англійського короля Річарда Третього, котрий у п'єсі Шекспіра горлав: «Коня! Коня! Королівство за коня!», драматично видати фразу «Яйце! Яйце! Королівство за яйце!»

Були потрібні негайні рішучі дії!

Погляд короля безстрашно зупинився на телефонному апараті, що мешкав на тумбочці. Жорик Дев'ятий хоробро підбіг, мужньо схопив слухавку, сміливо зістикував її з вухом і, із задоволенням почувши гудки, що підтверджували працездатність апарата, геройськи набрав номер керівництва жорикбурзької міліції.

– Алло! Міліція? – відважно вимовив рудобородий владар, почувши, що й там узяли слухавку.

– Так точно, – відповіла слухавка голосом генерала А.П. Бобика.

– Здрастуйте. Говорить король Жорик Дев'ятий.

– Добридень, Ваша Величносте!

– Не дуже добрий. Я телефоную з Каменіани. Тут викрали яйце дракона!

– Як, і там теж? – здивувалася слухавка.

– Чому «теж»? А де ще? – викликнув коронований лицар.

– Учора ранком хтось украв у краєзнавчому музеї драконяче яйце, вірніше – муляж драконячого яйця, – проінформувала слухавка.

– Отакої, і муляж! Негайно телеграфуйте у Великі Дрібки, нехай установлять біля Державних Дверей митний пост, щоб перевіряв багаж усіх хто виходить із країни! Яйце не повинне потрапити у Великий Світ! А сюди надішліть слідчого, в... – Прикривши долонею мікрофон слухавки, монарх повернувся до драконії. – У якій печері це трапилось?

– В Абрикосовій, – схлипнула драконія.

– В Абрикосову печеру. Терміново!

– Вас зрозумів, Ваша Величносте. Телеграфуємо. Висилаємо, – відповіла слухавка, і король її поклав.

Про всяк випадок Автор зауважує, що генерал Бобик був людиною. Бо оскільки в цьому чарівному королівстві існували зокрема й розмовляючі тварини, то схоже на собачу кличку прізвище може посіяти в читачеві непотрібні сумніви.

– Ну ось, слідчий незабаром приїде, – сказав драконам глава держави. – Знайдемо, обов'язково знайдемо! Справа державної важливості. Уся міліція шукати буде. І не тільки міліція.

– До речі, познайомтеся, Ваша Величносте: це моя рідна сестра Агнеса, – представив Інокентій Карлович драконію...

☼ ☼ ☼

Деякі терентопські вчені-біологи вважають, що дракони споконвіку жили по всій Євразії. Крізь чарівний прохід вони давним-давно потрапили, мовляв, зі Східної Європи в Терентопію. Згодом у Євразії всіх драконів винищили, мовляв, усілякі Зиґфріди, Конани, Ланцелоти, Святі Георгії, Добрині Микитичи з Кирилами Кожем`яками і решта драконоборців, а от у Терентопії ці реліктові тварини збереглися.

На Русі, до речі, драконів здавна називали зміями (приклад: Змій Горинич). Це дещо дивно, адже в них є лапи, тому логічніше асоціювати їх з ящірками, а не зі зміями. Але давати поради прадавнім русичам та решті жителів минулих сторіч і тисячоріч – справа безперспективна. Прадавні люди настільки вперті, що, що б ти їм не радив, що б не наказував, – вони нічого не виправлять. І навіть, що називається, вухом не поведуть. Хоч кіл їм на голові теши. Серед давно померлих суб'єктів ти переконати в чомусь можеш тільки тих, які називаються упирями та привидами, якщо, звичайно, у тебе є незаперечні аргументи.

Споконвічно дракони були дикими істотами, сильними й небезпечними. Потім, чи то тому що серед терентопців були чарівники, які створювали в моменти чаклунства магічні поля й випромінювання, чи то з інших причин, у диких драконів у потомстві стали з'являтися дитинчата-мутанти, розумні й здатні розмовляти по-людськи. І це «відхилення» виявилося стійким, таким що передається в спадок. У таких мутантів уже всі діти, як правило, були розмовляючими. У такий спосіб дракони виявилися поділені на дві раси.

Читач може засумніватися в здатності драконів до людської мови. Мовляв, людина вміє говорити завдяки вібруванню голосових зв'язок, ворушінню язика й руханню губ. Ну, припустимо, і в драконів є голосові зв'язки з язиком. Але губ-от в них немає! У них дзьоб! Як же без губ-от! На це Автор відповість: у птахів теж немає губ, а тільки дзьоб. І між тим деякі з них – ну там папуги, пересмішники, воронові та інші – здатні балакати по-людському, вірніше досить точно імітувати людську мову. Тож, як бачимо, для людських розмов зовсім не обов'язково мати саме людський рот.

Нерозмовляючих драконів терентопці боялися й ненавиділи, адже ці страшні хижаки іноді знищували свійських тварин. (Зазвичай жертвою драконів ставали кури, качки, гусаки, іноді кішки й собаки, іноді кози й вівці. А от коней і биків дракони зазвичай не чіпали: по-перше, великуваті, по-друге, брикаються й буцаються.) А бували навіть і випадки людожерства. (Втім, зафіксовані лише два факти поїдання чоловічини: в 1633 році двох селян зжер один дракон, після чого він був убитий лицарем. Розтин показав, що мозок тварини був уражений якоюсь хворобою.)

До розмовляючих ящерів люди ставилися байдуже: користі від них ніякої, але й шкоди теж, якщо їх не сердити. Розмовляючих від нерозмовляючих легко відрізняли по пальцях на передніх кінцівках (у перших вони більше схожі на людські) і більш розумному виразу очей. І взагалі, розмовляючі по повадках були більш, так би мовити, людиноподібними. Вони навіть могли сидіти на табуреті, або чомусь на штиб того, як люди, у той час як нерозмовляючі, здумавши сісти на табурет, заплигували на нього з ногами, як кури.

Убивство нерозмовляючого дракона серед лицарів уважалося подвигом, убивство розмовляючого – ганьбою, так якби лицар заходився битися з метеликом або горобцем. Лицарі так активно зайнялися подвигами, що вже до початку вісімнадцятого сторіччя нерозмовляючі дракони зникли (останню особину вмертвив у 1693 році лицар Напівкруглого Столу Георгій Обідоносець), і в країні залишилася лише одна раса цих реліктів, розмовляюча.

(– А як же Аркадій? – стрепенулася Ліва півкуля авторського мозку. – Якщо полювання на розмовляючого дракона для лицаря ганьба, то як же він...

– Але він же й не збирався Інокентія Карловича вбивати! – перериває Автор. – А полонення розмовляючого дракона він, очевидно, ганьбою не вважав.)

У дракона Карла й драконії Агнії було тільки двоє дітей: дочка Агнеса, 1968 року народження, і син Інокентій Карлович, 1975 року народження (датами народження отут зазначені роки вилуплювання їх із яєць; а самі яйця були знесені раніше, у попередні роки.) Пам'ятаєш, безцінний читачу, першу розмову Інокентія Карловича з Гавриїлом Святославовичем (у четвертому розділі, то пак четвертому щосі)? Вони, зокрема, говорили й про живопис, і про кінематограф. Питання: звідки живопис і кінематограф може знати маленьке драконенятко, котре ще не вилупилося з яйця? Тільки з розмов батьків, що ті розмови лунали крізь шкарлупу; а із цього випливає, що дракон Карл із драконією Агнією були істотами культурними. Інтелігентність Інокентія Карловича була спадкоємною. (До речі, і Гавриїл Святославович тоді про живопис і кіно знав з поголосу, адже до придбання чарівного пенсне він був сліпим).

Карл із Агнією й зараз жили у печері Ялинова Шишка, названій так через те що найбільший сталактит там має напливи, схожі на лусочки хвойного плоду; у печері, де народилися Агнеса й Інокентій Карлович. Будучи з дитинства особистістю дуже самостійною, Інокентій Карлович ще в 1985 році покинув батьківську печеру й зайняв ненаселену Гірчичну, а з 1987, коли йому було тільки дванадцять років, став заробляти гроші як екскурсовод. В 1988 Агнеса вийшла заміж за дракона Щелепенка й, покинувши батьківську печеру, переселилася до чоловіка в Абрикосову. Інокентій Карлович був поки холостяком.

До речі, драконячі яйця, принаймні яйця терентопських драконів, не величезні. Великі, особливо в порівнянні з курячими або, тим більше, горобиними, але не велетенські. Якщо читач прагне побачити дійсно гігантські яйця, то йому треба переміститися не в Терентопське королівство, а в місто Харків. Там на проспекті Науки (котрий раніше був проспектом Леніна), у скверику біля станції метро «Наукова», є серед мальовничих каменів і заростей яйця воістину колосальні. Але вони не справжні, а кам'яні, рукотворні вироби. Дехто називає їх пам'ятниками курячому яйцю, дехто – «яйцями дракона» (серед цих других «дехтів» – й сам Автор). Є величезні штучні яйця і в інших місцях Харкова, але ці Авторові найбільше до смаку (в естетичному смислі, звісно, а не в кулінарному). Справжні ж яйця терентопських драконів розміром зі страусове, а якщо й більше, то всього на міліметри.

☼ ☼ ☼

– А знаєте, виявляється, що в краєзнавчому музеї теж драконяче яйце поцупили, тільки не справжнє, а муляж, – повідомив драконам государ.

– Напевно це саме воно в мене в печері, – смутно вимовила Агнеса.

І драконія повідала, що сьогодні о дев'ятій годині ранку вона, як зазвичай, стала перевертати рідне яйце, яке перевертає щодня, аби не залежувалося на одному боці, і відчула, що воно зробилося надзвичайно легким, начебто порожнім. У здивуванні схопила яйце лапами, і пазурі, замість того щоб стукнутися об тверду шкарлупу, застромилися в грузлу м'якоть!

Замість справжнього яйця в гнізді був муляж, так майстерно відлитий з воску, і так ретельно пофарбований, що на вигляд не відрізнявся від справжнього яйця дракона.

Вона в паніці винишпорила всю Абрикосову печеру і її околиці, але рідного яйця, звичайно, не знайшла. Чоловік зараз на роботі, і Агнеса кинулася за допомогою до брата.

– Хитрий гад! – люто просопів гість у зеленій короні, маючи на увазі викрадача. – Ходімо до Абрикосової печери. Незабаром туди, повторюю, прибуде слідчий.

Агнеса, Інокентій Карлович і Жорик Дев'ятий подалися до виходу. Основна маса небесної води вже звалилася на ґрунт, і тепер Каменіана зрошувалася жалюгідними залишками у вигляді рідкої мжички. Монарх, прикриваючи голову плащем, щоб руда борода не намокнула й не відклеїлася, сів на Цезаря, і вони рушили до місця події. До Абрикосової печери, вхід у яку перебував від входу Гірчичної приблизно за півтора кілометра, дракони могли б перепурхнути за допомогою крил, але, щоб не кидати гостя, пішли пішки. Усі доріжки в Каменіані посипані дрібними камінчиками, тому було мокро, але не брудно.

Під час цієї недовгої подорожі король і екскурсовод випитували в Агнеси подробиці події. Коли, на її думку, могла відбутися підміна? Учора ранком вона перевертала яйце, і воно було справжнім. Виходить, підміна відбулася вчора днем. Уночі підмінити не могли, тому що вона накриває яйце крилом і спить дуже чуйно. Чи покидала вона вчора печеру, залишивши яйце без нагляду? Ні, не покидала. Увесь час була в печері, і яйце перебувало в її полі зору. Чи не заходив у печеру хтось сторонній? Ніхто не заходив, крім екскурсантів. Яких екскурсантів? Приблизно о другій годині пополудні якісь діти попросилися подивитися печеру. Вони були з педагогом, і вона (не печера, а драконія) не стала заперечувати. («Це були жорикбурзькі школярі з учителем географії зі школи імені Арістофана. Вони й Гірчичні печери оглядали», – пояснив екскурсовод Інокентій Карлович.) А десь о четвертій годині пополудні – якісь церковники. («Ченці з монастиря святого мученика Святозавра, який біля Задвірполя. У мене вони теж були», – сказав крилатий очкарик.) Що відбувалося під час їхнього перебування в печері? Нічого такого. Ну, попросилися, вона дозволила, а чому б ні; пояснила, як пройти підземеллями і не заблукати, і все. Вона їх не супроводжувала? Ні, тільки пояснила. Вони пішли оглядати, а вона залишилася біля яйця. Під час пояснення яйце перебувало в її полі зору? Ні, під час пояснення вона, звичайно, дивилася на екскурсантів, а не на яйце.

– Ось цим моментом злодій і скористався, – задумливо промурмотав король.

Якщо вхід у Гірчичні печери розташований на досить пологому схилі, так що туди можна під'їхати й на коні, і на автотранспорті, наприклад, на самохідній тачці Вакули Нетребенька, або ж на ним же винайденому й змайстрованому гіппомобілі, котрий був позавчора випробуваний лицарем Аркадієм, то вхід у печери Абрикосові зяє на схилі настільки крутому, що жодний вид наземного транспорту не в змозі подолати такого нахилу; безпосередньо до цієї печери можна переміститися тільки пішки. Або підлетіти.

Тому приблизно за сотню кроків до цілі Його Величність змушений був злізти з Цезаря й залишити його, прив'язавши вуздечкою до куща, і останній етап шляху подолати власноножно.

Вони вже наблизилися до отвору, коли до підніжжя крутого із цього боку пагорба підкотив жовто-синій мотоцикл із коляскою, обтяжений трьома фігурами в сірих плащах з каптурами.

Залишивши триколісну машину, фігури піднімалися до печери також пішки, посковзаючись, падаючи та чортихаючись, бо небесна волога зробила траву слизькою.

Це були: слідчий – полковник Варлаам Оникійович Папірусюк, дільничний інспектор – старший лейтенант Микола Опанасович Ратиця, та міліціонер-початківець, що проходив практику під чуйним керівництвом Ратиці, – курсант міліцейської школи Захар Полуящиков.

Коли стражі закону, засапавшись, піднеслися до короля з драконами, Його Величність усипав їм ту інформацію, яка тобі, безцінний читачу, вже відома, після чого всі шестеро увійшли в Абрикосову печеру, що одержала назву, як і Гірчична, за колоритом сталактитів.

У печері нікого не було, оскільки чоловік Агнеси, дракон Щелепенко, як було сказано вище, перебував на роботі й про викрадення ще нічого не знав. (Гм, трохи дивно називати чоловіком не людину, а дракона, але ж, згідно з традицією української мови, якщо будь хто, от хоча б і дракон, оженився, то має називатися чоловіком). Він відлітав на заробітки о сьомій ранку, а повертався близько шостої вечора. Працював пастухом-єдинорогарем у колгоспі «Під прапором арістотелізму»...

(– Колгоспи в лицарськім королівстві! – іронічно гмикає Ліва півкуля авторського мозку.

Так, колгоспи, каже Автор. Коли в тридцятих роках двадцятого століття на Харківщині селяни згрібалися в колективи на замовлення партії й уряду, бацила селянського колективізму була занесена й у Терентопію. Тамтешні фермери стали раптом з ентузіазмом збиратися в зграї, то пак у колгоспи; мовляв, а чим ми гірше за совєтських колег.

Але виявилося, що скупчення господарів породжують безгосподарність, і групове запліднення земель через то є менш ефективним, ніж одноосібно-фермерське. Тому колгоспи там згодом стали розвалюватися знову на фермерські господарства. До шістдесятих років від усіх колгоспів залишилася тільки половина, до вісімдесятих – чверть, а до дев'яносто п'ятого, про який мова, на всю Терентопію збереглося тільки три: грушарський колгосп імені православного патріарха-стахановця Савелія Другого, огіркарський «Червоний Огірок», та «Під прапором арістотелізму», що спеціалізувався на розведенні м'ясо-молочних порід єдинорогів.)

На відміну від Гірчичної печери, багато ілюмінованої, Абрикосова висвітлювалася тільки однією лампочкою. Тут не було струмка з електростанцією, а був вітровий електрогенератор, установлений на верхівці пагорба, але його потужності вистачало лише на один світильник, котрий опромінював тільки одне приміщення із грона підземних порожнеч. Суб'єкти, котрі бажали оглянути всі Абрикосові печери й тунелі, повинні були мати ліхтарики. Учорашні школярі й ченці ліхтарики мали...

Восковий муляж, поколупаний пазурами драконії, валявся осторонь від гнізда, сплетеного з сухого очерету.

Якби не опади, слідчий прихопив би із собою міліцейського кінолога Мезозавренка з видресируваним ним псом-шукачем на кличку Ніздреслав; дали б Ніздреславу понюхати фальшиве яйце, і чотириногий фахівець узяв би слід злодюги. Але після такої зливи собаці тут нема чого було робити – вода змила запахи.

Папірусюк із дільничними оглянули печеру, але ніяких доказів, крім квазіяйця, не знайшли. Цей єдиний доказ слідчий обережно поклав у підставлений Ратицею целофановий пакет, щоб у дактилоскопічній лабораторії спробували ідентифікувати наявні на муляжі відбитки пальців.

– Отже, школярі й ченці, – повторив після огляду місця злочину лисий, худий і гачконосий, тобто схожий на Кощія Безсмертного, Папірусюк. – Якщо вважати, що крадіжку муляжу в музеї й крадіжку справжнього яйця здійснила одна і та ж людина, а скоріше всього так воно і є, то школярів ми відмітаємо.

Варлаам Оникійович вийняв з-під плаща пачку цигарок «Блакитний Лицар», що виготовляються на Дримпельзябській тютюновій фабриці, ударом нігтя вибив з неї курильний циліндр, зловив його у польоті губами, розкурив від запальнички і продовжив:

– Судячи з того як зламаний замок у музеї, працював професіонал, злодій зі стажем, а значить – дорослий чолов'яга. Зрозуміло, дорослий чоловік не міг би непомітно змішатися з юрбою дітлахів. Інше діло – монахи. Ви, випадково, не знаєте, – звернувся слідчий до крилатого екскурсовода, – де зараз ті ченці-туристи: ще в Жорикбурзі, чи повернулися до монастиря?

– Ні те ні інше, – заговорив Інокентій Карлович. – У процесі екскурсії по Гірчичних печерах я з ними розмовляв. Вони казали, що після Жорикбурга поїдуть до Замийська-на-Замийці, і дорогою зроблять зупинку в Жабенятинську. Вони мандрують на автобусі з двома шоферами, які міняють один одного. А їхній автобус рухається дуже повільно. Вони збиралися вчора ввечері вирушити зі столиці, усю ніч потихеньку їхати, аби сьогодні до обіду бути у Жабенятинську. Там вони оглянуть місто й Гриньмасяльський замок, і сьогодні ввечері виїдуть до Замийська-на-Замийці, де припускають бути завтра вранці. Повертатися в Задвірполь вони збиралися не через Жорикбург, а через Свіжегнійополь.

– Якщо все йде за їхнім планом, – сказав Микола Ратиця, дивлячись на наручний годинник, – то зараз вони під'їжджають до Жабенятинська.

– Неодмінно треба із цими ченцями поспілкуватися, – вимовив слідчий, випускаючи дим з ніздрів і накидаючи на лисий череп каптур, – але поки їх наздоженеш на мотоциклі...

Міліціонери, король і дракони вийшли з печери, і виявилося, що в накиданні каптура не було необхідності, бо дощик припинився, а залишки сірого пуху на небі швидко розсмоктувалися, відкриваючи блакить і сяйво.

По закінченню дощу й інші дракони вийшли зі своїх печер, а деякі злетіли в небо у своїх справах. Хвостато-крилаті супутники короля обмінювалися із сусідами вітаннями у вигляді кивків голів. Бачачи, що Інокентій Карлович і Агнеса зайняті спілкуванням із главою держави та міліціонерами (на відміну від короткозорого мешканця Гірчичної печери, більшість драконів мали відмінний зір, краще чим у людей, тому здалеку пізнавали Його Величність), сусіди з делікатності до них не підходили та розмов не заводили, щоб не відволікати.

Варлаам Оникійович подивився нагору й задумливо прошепотів:

– А що, якщо на...

Не договоривши, він вийняв з-під плаща блокнота, щось написав авторучкою на одному з аркушів і простягнув Жорику Дев'ятому, кажучи:

– Якщо ви це підпишете, Ваша Величносте, розслідування буде більш оперативним.

Монарх прочитав, сказав: «Так, звичайно!», і не тільки підписав, але й відтиснув малу державну печатку, яка завжди була при ньому про всяк випадок. А Папірусюк, спостерігаючи за цими діями монарха, ледь чутно мугикав собі під ніс пісенну імпровізацію: «Дивлюсь я на небо, та й думку гадаю: чому в Жабенятинськ тепер не злітаю? Чому б не злітати швиденько отак, бо ж в Акмуса є однокрилий літак».

Потім, попрощавшись із драконами й королем, пообіцявши тримати їх у курсі справи, міліціонери, знову посковзаючись, падаючи та чортихаючись, спустилися до мотоцикла, всілися на непарноколесий механізм – Ратиця за кермо, Полуящиков на заднє сидіння, Папірусюк у коляску, – й уторохкотіли до Жорикбурга.

Король також попрощався з Інокентієм Карловичем і його сестрою Агнесою, повернувся до коня Цезаря й, осідлавши останнього, теж попрямував до столиці. Автор знає, що Цезарем цей кінь був названий на честь давньоримського політичного діяча. Але не знає, на жаль, якого саме. Може, на честь усім відомого диктатора Гая Юлія Цезаря, а може – на честь його прадіда Гая Юлія Цезаря Першого, а може – діда Гая Юлія Цезаря Другого, а може – батька Гая Юлія Цезаря Старшого. А може – на честь Гая Юлія Цезаря Страбона Вопіска. А може – на честь Гая Юлія Цезаря Октавіана. А може – на честь Гая Юлія Цезаря Віпсаніана. А може – на честь Гая Юлія Цезаря Германіка... А може – на честь усіх разом?