Текст книги "Яйцепос. Книга 1"

Автор книги: Дюк Брунька

сообщить о нарушении

Текущая страница: 17 (всего у книги 34 страниц)

Чарівник, звичайно, второпав у чому річ і повідав хірургові про зроблений над собою експеримент. Виходить, він усе ж таки став невидимцем, але не повністю. Внутрішні органи – скелет, м'язи, серце, легені, кишечник, залози, вени та решта – стали цілковито прозорими, невидимими. А зовнішні органи – шкіра, очі, волосся й нігті – чомусь залишилися такими, як були.

Доктор сказав, що оскільки операція нескладна, то він зможе зробити її навіть із заплющеними очима, наосліп, на дотик. Але якщо в подальшому знадобиться більш серйозна, бережи Боже, то через невидимість внутрішніх органів її неможливо буде провести, і здоров'я, а може й життя пацієнта опиниться в смертельній небезпеці. Тому Молокококосососов порадив чарівникові не жартувати такими речами й терміново повернути свій організм у первинний стан.

На щастя, апендикс, незважаючи на його невидимість, було ампутовано успішно.

Повернувшись із лікарні, чарівник насамперед ужив препарат для усунення невидимості.

Цей випадок так його налякав, що він назавжди закинув цю тему.

У 1986 році він став до вирішення нового завдання, яке йому, так би мовити, підкинула його дружина.

Слід сказати, що в 1962 році маг одружився з милою дівчиною на ім'я Світлана, дочкою ката з міста Свіжегнійополя. Вона народила йому двох синів, близнюків. Близнюки, ставши дорослими, за порадою татуся-чарівника влаштувалися працювати пожежниками. Так буває: батьки нав'язують дітям професію, про яку самі мріяли в дитинстві.

Так от, дружина чарівника, Світлана Анатоліївна, поскаржилася чоловікові, що в будинку знову завелися миші й таргани, а боротьба з ними за допомогою отрути й мишоловок дає лише тимчасовий ефект: за деякий період після чергового винищення в житлі знову з'являються ці неприємні непрохані співмешканці. Чи не можна, мовляв, позбавитися їх всерйоз і надовго за допомогою магії?

Олександр Олексійович порився в магічній літературі, і знайшов старовинне заклинання для такого випадку. За допомогою цього заклинання житло наситилося б магічною енергією, що відлякує шкідливих тварин, так що вони й близько б до дому не підходили.

Але тут чародій пригадав повчання батьків, що хороший чарівник повинен створювати нові заклинання. І замість того щоб скористатися вже існуючим, засів за створення свіжого.

На це в нього пішло три роки, протягом яких боротьба з вищезазначеними тварюками велася по-старому за допомогою мишоловок і отрути.

Нарешті, нове заклинання було створено, і Олександр Манюня «обробив» ним свій будинок. Ця магічна «технологія», на відміну від тієї, старої, не заважала тарганам і мишам потрапляти до оселі, але перебудовувала їхні організми таким чином, що миші не могли харчуватися нічим, окрім тарганів, а таргани не могли їсти нічого, окрім мишей. Таким чином, ці тварини швидко винищували одні одних, або здихали від голоду.

До речі, щодо Світлани Анатоліївни Манюні, дружини чарівника. У перші місяці спільного життя, коли вони були молодятами, на ґрунті жагучого кохання до чоловіка, у душі Світлани Анат... ні, тоді просто Світочки, зародилися ревнощі. Чи то чоловік якось недостатньо байдужо глянув на іншу дівчину, чи то їй це здалося, але Світочка запідозрила коханого в невірності. І, як це буває з ревнивцями, заходилася шукати докази зради. Зокрема обшарювати кишені його одягу. І натрапила там на папірця. Вирішивши, що це любовна записка від чоловіка до суперниці, або навпаки, від коханки до Олександра, Світочка відразу текст прочитала. Та ще вголос...

Твір Даниїла Хармса «Синфонія № 2» закінчується такими словами: «Але от з Мариною Петрівною в мене вийшов забавний випадок, про який я й хочу розповісти. Випадок цілком звичайний, але все-таки забавний, тому що Марина Петрівна завдяки мені зовсім облисіла, як долоня. Трапилося це так: прийшов я одного разу до Марини Петрівні, а вона трах! – і облисіла. От і все». Це тут до того, що й Світочка після прочитання тексту з папірця теж «трах! – і облисіла». І не тільки. Крім того, у неї бабах! – миттєво виросла густа борода. Втім, слова «трах» (від початку, до пристібання цього слова до сексу) і «бабах» означають події, супроводжувані шумом. У цьому випадку траха й бабаха не було: потрібне волосся зникло, а непотрібне виникло цілковито беззвучно.

Світочка в сльозах кинулася до чоловіка Сашка. Той, побачивши лисого бороданя з жіночою фігурою й у жіночому ж одязі, більш того – в одязі його дружини, у першу мить отетерів. Але в другу мить зміркував, що його кохана стала жертвою його ж магії. Як ти, читачу, звичайно ж зрозумів, на папірці було винайдене О.О. Манюнею заклинання для чарівної маніпуляції волоссям. Чарівник дав Світочці прочитати інше заклинання, і до неї повернувся початковий вигляд. Цей випадок назавжди вилікував її від обшуків і необґрунтованих ревнощів.

А восени 1990 року Олександр Манюня придумав собі нове завдання, досить парадоксальне.

Він раптом ні з того ні із сього подумав, що об'єкт, який піддається впливу магічного перетворювального заклинання, обов'язково змінюється, стаючи іншим. А чи не можна, подумав він, придумати таке магічне перетворювальне заклинання, після впливу якого об'єкт не змінився б, тобто перетворився б не на щось інше, а на те ж саме, чим був до впливу? Такого нікому не вдавалося, та ніхто й не намагався, та нікому й на думку нічого такого не спадало. Звичайно, таке магічне заклинання не мало б ніякого практичного сенсу (бо навіщо ж перетворювати об'єкт на те, чим він і так є), проте із чисто теоретичної точки зору в аспекті задоволення цікавості завдання було, на думку Олександра Олексійовича, вельми захоплюючим, тим більше що ніхто ніколи нічим подібним не займався.

Отже, заінтригований цим питанням і поглинений цікавістю, маг О.О. Манюня вирішив зайнятися створенням такого у своєму роді найнезвичайнішого магічного перетворювального заклинання. В якості піддослідних об'єктів він вибрав звичайні дерев'яні табуретки. Такий вибір пояснюється просто: у Хухримухриєвому функціонувала столярна майстерня, яка виробляла табуретки, тому дані об'єкти чарівник міг придбати легко, швидко, у будь-який день, у будь-якій (в межах розумного) кількості, і дешевше ніж будь-де, бо для хухримухриєвських покупців хухримухриєвська майстерня робила великі знижки в ціні. Чародій, припускаючи, що йому доведеться спотворити декілька табуреток перш ніж він досягне успіху, купив відразу десяток.

І пішли експерименти.

Над першим варіантом заклинання Олександр Олексійович мізкував близько трьох місяців. І в січні 1991 року шарахнув тим чаклунством по першій табуретці. Табуретка змінилася, ставши чимось на зразок гібрида стільця й етажерки, не дерев'яного, а начебто з червоного пластиліну.

Проаналізувавши результат, чарівник намацав помилки, і врахував їх при створенні другого варіанту заклинання. У червні того ж року вплинув новим варіантом на другу табуретку. Вона після цього залишилася табуреткою, тільки зробилася в півтори рази більше, змінила колір із деревинного на яскраво-бузковий і стала знову не дерев'яною, а ніби як із цупкої гуми.

І знову чарівник, проаналізувавши й урахувавши допущені помилки, засів за творення нового варіанту заклинання, уже третього. Ним у грудні того ж року обдав чергову табуретку. Ура, вона залишилася дерев'яною табуреткою тієї ж форми й того ж розміру, але, на жаль, змінився сорт деревини: була дубова, а стала – з тополі.

У липні 1992 року чудотворець, удосконаливши заклинання, поворожив над четвертою табуреткою. Вона залишилася дубовою, але темний овал від сучка, що знаходився до чаклування на одній із ніжок, перемістився на сидіння...

Ось так від табуретки до табуретки результат поліпшувався. Одначе повної ідентичності все не було. Сьома табуретка після впливу заклинанням зовні не змінилася. Але Олександр Манюня проявив педантизм: вивчив тріску від табуретки під мікроскопом. Виявилося, що в результаті чародійства змінилася мікроструктура деревних волокон.

Ще півроку розрахунків і – вплив на восьму табуретку. Тут не тільки зовнішній вигляд, але й мікроструктура волокон збереглися. Однак прискіпливий Олександр Олексійович провів ще більш скрупульозне обстеження: зробив спектральний аналіз мікрочастинок табуретки до й після перетворення. Виявилось, що під дією чарів сталася маленька зміна в хімічному складі...

І знову протягом місяців ретельні розрахунки нового варіанту заклинання з метою усунути й цей недолік. У травні 1995 року чарівник вплинув на дев'яту табуретку. Тут уже по всіх параметрах, які можна дослідити, вона залишилась такою ж, як і була. Але маг відчув: відбулася зміна, що не піддається аналізам. Змінилося її естетичне сприйняття: до перетворення маг милувався табуреткою із задоволенням, а після перетворення дивитися на неї не хотілося. Хоча виглядала вона, повторює Автор, так само.

Маг вирішив усунути й цю незрозумілу зміну. Знову засів за розрахунки. У кінці жовтня впливу зазнала остання, десята табуретка. Після чого чарівник піддав її низці найточніших, найскрупульозніших вимірювань, оглядів і аналізів.

І ось уранці 1 листопада всі обстеження було закінчено, і отриманий висновок: табуретка, пройшовши через магічну трансформацію, цілковито не змінилася, тобто перетворилася на те ж саме, чим і була до метаморфози! По всіх параметрах, у тому числі й в аспекті естетичного сприйняття, залишилася такою ж, як і до чаклування!

Олександр Олексійович Манюня зрадів. П'ять років роботи завершилися настільки успішним результатом! Він передчував, яке це справить враження на колег-магів, що розуміються на таких тонкощах, коли він докладно опише хід і результат експерименту в статті для журналу «РВЧГ Магія», і стаття буде опублікована.

І сталося, повторює Автор, закінчення обстеження й початок тріумфу якраз у той самий день – 1 листопада 1995 року – коли до Олександра Манюні приперлися непрохані гості: два лицарі, фермер і живописець.

– Безглуздий експеримент! – обурюється Ліва півкуля авторського мозку. – Витратив п'ять років роботи, аби табуретка залишилася такою ж, як і була! Та вона й так залишилася б сама собою без усілякої магії! Чи ж варто було на це витрачати стільки часу, сил, і коштів!

– Ага, – підтакнула півкуля Права.

– Так, відкриття марне, – погоджується Автор. – Магу просто хотілося задовольнити свою цікавість. Але не варто думати, що цей терентопський чарівник якийсь зовсім уже унікальний дивак. А хіба вчені з нашого світу не роблять непотрібних і навіть шкідливих відкриттів задля задоволення своєї цікавості?

Наприклад, скільки коштів, сил і часу вчені витратили на винахід атомної бомби! І яка від цього користь? Хіба за допомогою атомних бомб можна нагодувати голодних, забезпечити житлом бездомних, одягом нагих і обшарпанців, взуттям босих, втішити згорьованих, вилікувати хворих, навчити неуків, або зробити ще щось дійсно потрібне людям? Ні, звичайно. Висновок: абсолютно даремний винахід. За допомогою атомних бомб можна знищити життя. Яка ж, повторюю, від цього користь? Тільки небезпека й шкода. («Банальності белькочеш», – бурчить Ліва півкуля авторського мозку, але Автор ігнорує це бурчання). Учені просто задовольнили свою цікавість, піддавши загрозі все людство, і не тільки людство. Уже краще б вони витратили ці кошти, сили й час на перетворення табуретки на табуретку. Користі від цього теж немає, проте ніякої небезпеки й шкоди!

☼ ☼ ☼

Отже, «птіца-тройка» в супроводі кінних лицарів в'їхала в Хухримухриєве.

Хати там не цегельні й не глинобитні, як у багатьох інших селах королівства, а з колод, бо стовбури дерев були найдоступнішим будівельним матеріалом на території Оксамитової пущі. Втім, те ж саме можна сказати про всі населені пункти, де побували обидва Остапи за останні дні, починаючи з Марсіанської Русі.

Гнат Кактусенко знав, що тут мешкає маг Олександр Манюня, але не знав, де саме, – фермер не був особисто знайомий із чарівником і ніколи до нього не приїздив. Взагалі не мав знайомих у цьому селі й бував у ньому тільки проїздом. Тому довелося вдатися до допомоги місцевої жительки, що несла два цебри на коромислі. Намагаючись не розплескати води, та вказала пальцем потрібний напрямок, і назвала прикмети, за якими можна впізнати садибу чародія (ворота, прикрашені вирізьбленими мальвами та драконами, три пірамідальні тополі й флюгер у вигляді єдинорога над дахом).

Коли в дерев'яні ворота його садиби, що піддалися художній різбі, постукали й спитали – чи вдома господар-чарівник? – Олександр Олексійович, хоч і не чекав на гостей, тим більш незнайомих, зрадів. Його розпирали радість і гордість за успішний експеримент, і дуже хотілося з кимось поділитися цією радістю, але, на жаль, – нема з ким: дружини й синів удома не було, чарівник цього ранку був один як перст. (Дивно, чому про людину, котра перебуває на самоті, кажуть: «один як перст»? Адже перст буває один тільки якщо ампутовані інші чотири пальці. А на повноцінній руці перст завжди з колективом.)

Тому, відімкнувши браму й побачивши чотирьох чоловіків, двоє з яких були вершниками в латах, а двоє без лат сиділи в колясці, що її тягли страуси, і почувши їхнє бажання поспілкуватися із чудотворцем, Олександр Манюня, стримуючи позитивні емоції, що били через край, увічливо запросив їх увійти.

Взагалі, як читач, напевно, уже помітив, у Терентопськім королівстві можна запросто заходити в гості до будь кого без попередньої домовленості та запрошення, навіть до самого короля. Це в наших метушливих містах, де майже всі надмірно зайняті, потрібно попередньо телефонувати й домовлятися про зустріч, а в дещо патріархальній, ставній, не метушливій Терентопії із цим набагато простіше. «Гостинність, властива майже всім дикунам і первісним звичаям, була їхньою приналежністю», – так написав про стародавніх германців один фахівець, який у Петербурзькому університеті читав лекції з історії середніх віків (звали, до речі, цього фахівця Микола Гоголь). І хоча Авторові цього, м'яко висловлюючись, епосу і самому здається, що зі збільшенням цивілізованості відбувається зменшення гостинності, все ж уся сутність Автора повстає проти того, щоб таку чудову якість, як гостинність, уважати проявом дикунства й нецивілізованості.

Гостинному Олександрові Манюні хотілося негайно повідати непроханим гостям про перетворення табуретки, але він що називається наступив на горло нетерпінню й відклав це ефектне, з його точки зору, повідомлення, як то кажуть, на десерт, тобто заключну частину бесіди. А для початку, коли гості представилися, увійшли до будинку, знявши взувачку (аби не забруднити осінніми наліпками фарбовану бордовою олійною фарбою дощату підлогу та смугасті в'язані килимки) і взувши натомість запропоновані господарем домашні капці, розташувалися на дивані (Клим Серафімович і Гнат Свиридович) та кріслах (Окрошколюб й Електричка), чарівник, склавши руки на грудях, діловито запитав:

– Отже, панове, чим можу служити?

Ясна річ, лицарі витягли портрет шахрая, і задали добре відомі читачеві питання. Олександр Олексійович Манюня настільки був занурений у свій дослід з табуретками, що останні місяці не читав газет, майже ні з ким, крім сім'ї, не спілкувався, тому не знав новин рідного королівства. Навіть інформація про таку неординарну подію, як викрадення яйця дракона, пройшла повз нього. Тому запитання яйцешукачів його здивувало й зацікавило. Відповівши негативно щодо обох пунктів (тобто: де намальований шахрай – не знаю, де викрадене яйце – не знаю), він попрохав розповісти, що це за історія. Лицарі охоче повідомили все, що знали про це викрадення.

У цей час Петренко-Самогонов, розкривши свого альбома і поглядаючи то на чарівника – людину з настільки витягнутими вертикально обличчям й тулубом, начебто він зійшов з картини живописця Ель Греко, – то на альбомний аркуш, став совати по сторінці олівцем. Помітивши, маг поцікавився його діяльністю. Дідок-художник, не відриваючись від творчості, пояснив, що малює його портрет, бо намалював портрети вже вісімнадцяти чудотворців, і має намір відобразити дев'ятнадцятого. Для початку зробить начерки олівцем, а потім, мовляв, створить картину олійними фарбами на ґрунтованому полотні. Олександр Олексійович подумав: якщо в журналі «РВЧГ Магія» над його статтею про перетворення табуретки буде поміщена не банальна фотографія автора, а розкішна репродукція живописного портрета, то це буде солідніше; і порадів, що до нього так вчасно приперся відомий живописець.

Чудотворець спитав портретиста, чи треба йому завмерти у непорушності, як роблять, позуючи, професійні натурники. Той відповів, що це не обов'язково, що він – Петренко-Самогонов – настільки досвідчений рисувальник, що може схвачувати риси моделі навіть під час її руху. Достатньо лише, аби модель не гасала, як скажена, та не крутилася, як дзиґа. А неспішні плавні рухи не завадять.

З'ясувавши, що чарівникові нічого в справі про яйце невідомо, граф Остап Електричка обережно поцікавився, а чи не міг би маг якось за допомогою чарівництва дізнатися... Ні-ні, відмахнувся чарівник, я ясновидінням не займаюся, у мене інші теми.

Фермер Кактусенко, соромливо кахикнувши, не через те що його дійсно мучив кашель, а щоб звернути на себе увагу господаря, несміло запитав, чи не міг би чудотворець ушкварити зараз якесь чудо, бо дуже цікаво побачити щось отаке. Олександра Олексійовича таке прохання трохи образило, мовляв, він не якийсь фокусник, а серйозний маг, і творить чудеса не для показухи, а... І негоже, мовляв, витрачати магічну енергію на такі дрібниці, як розвага дозвільних роззяв. Усе це він не сказав уголос, а подумав. Але закони гостинності змусили його задовольнити побажання фермера. Що б їм таке показати? – задав собі питання маг.

– Продемонструю вам, панове, магічний спосіб швидкісного вирощування волосся й, навпаки, його видалення без допомоги перукарських пристосувань. Моя особиста розробка, тобто, я сам створив ці магічні заклинання багато років тому, на зорі своєї магічної діяльності.

І Кактусенко з Петренком-Самогоновим та обома Остапами стали спостерігачами магічного видовища.

Після того як чарівник щось пробурмотів, з його голови почало висуватися волосся. Ось тільки-но виглядав коротко підстриженим і голеним, а вже – шевелюра й щетина. Не минуло й хвилини – волосся нижче плечей, пишні вуса й густа борода, як у православного попа або в гіппі. Глядачі були в захваті. Не кожен день побачиш таке диво!

Потім чудотворець ще щось пробурмотів – і процес пішов назад, ніби пустили кіноплівку задом-наперед: волосся втягувалося в голову, як шмат м'яса в розтруб м'ясорубки. Пройшли лічені секунди, і Олександр Манюня виявився не тільки без бороди й вусів, але й голомозий, як коліно; на голові з рослинності залишилися тільки брови, вії та волоссячко у вухах і ніздрях.

(Якщо цей текст читає людина, що страждає на гіперпедантизм і надскрупульозність, то, аби дещо применшити страждання такого читача щодо останнього абзацу, Автор повідомляє, що у правій ніздрі О.О. Манюні була у наявності 31 волосинка. Назвати кількість волосинок у лівій ніздрі, в обох вухах, обох бровах і на чотирьох повіках Автор, на жаль, не в змозі: не встиг порахувати. Хай педантичний читач вибачить Авторові таку невизначеність.)

Ще одне бурмотіння – і волосся знову висунулося, придбавши вигляд короткої стрижки, як було попервах.

– Вуаля, – промовив чарівник слівце ілюзіоністів, даючи зрозуміти, що «номер» закінчено.

Гості зааплодували, ніби й справді на цирковому атракціоні. Олександр Олексійович замахав на них руками: припиніть негайно, я ж не зірка естради, щоб мені ляпати.

Забігаючи наперед, Автор повідомляє, що за чотири дні міліція отримає важливі відомості, які виведуть її на місцезнаходження викраденого драконячого яйця. І станеться це саме завдяки тому, що живописець Петренко-Самогонов побачив, як чарівник Олександр Манюня маніпулює волоссям. Але який зв'язок між цими подіями – про те читач дізнається тільки в щосі п'ятдесят восьмому за назвою «Мислення в Гірчичній».

Потім, згідно із законами гостинності, господар запитав, чи не бажають гості перекусити. Ті відповіли, що не бажають, бо вже снідали. Клим Серафімович, який під час волосяних метаморфоз припинив малювати, продовжив цю справу. Лицар Остап Окрошколюб сказав, що раз Олександру Олексійовичу нічого не відомо з питань, котрі їх цікавлять, то вони, мабуть, займуться опитуванням інших жителів Хухримухриєва. І тоді чарівник вирішив: пора вразити гостей повідомленням про, так би мовити, табуреткове досягнення.

– Стривайте, зараз я покажу вам дещо неймовірне.

Він вийшов із вітальні в кабінет. В очікуванні чогось неймовірного гості милувалися фікусом, що ріс із наповненого ґрунтом декоративного барильця; лимонною канаркою в клітці; білими мереживними фіранками на вікнах, де в нитяних візерунках угадувалися мальви й дракони, крізь які просвічувалися на підвіконні квіткові горщики з рослиною алое; розп'ятим на одній стіні килимом зі зображенням оленів у лісі, й – на іншій стіні – портретом веселого чоловіка в напудреній перуці й рожевому в червоний горошок жустокорі (досвідчений Петренко-Самогонов, навіть не глянувши на підпис, визначив, що картину написав Леонардо Ґудзик, бо ще будучи студентом художнього училища Клим Серафімович малював копії з інших полотен цього майстра і добре знав його манеру).

– Ось, – промовив, коли повернувся, Олександр Олексійович Манюня й із гордістю поставив перед гостями дерев'яну табуретку, – ось табуретка, котру я піддав магічному перетворенню, залишилась такою ж, як і була до перетворення! Такого ще не бувало! Ви перші, хто таке бачить!

І він тріумфально усміхнувся, очікуючи, що ця новина вразить відвідувачів.

Але ті дивилися на табуретку не тільки без захвату, але навіть без подиву, ніби їм кожен день доводилося бачити табуретки, що зуміли зберегтися незмінними після перетворення.

Вирішивши, що гості не зрозуміли його повідомлення або взагалі не розчули, чарівник повторив.

Але ті продовжували дивитися на цей тип меблі без усякого захоплення, явно не розуміючи, що ж такого незвичайного в цій цілковито звичайній табуретці, яких на світі хоч греблю гати.

– Вибачайте, пане чарівнику, чарівнику, але я, я не зовсім зрозумів... а чесно кажучи, взагалі не второпав... От якщо б вона, вона перетворилася на щось інше, інше, ну, скажімо – була табуреткою, табуреткою, а стала, стала тумбочкою – то це дійсно було б дивно, дивно, – знизуючи плечима заговорив граф Остап Електричка. – А яке ж диво, диво в тім, що нічого, нічого з нею не сталося, не сталося?

– Навпаки! – вигукнув Олександр Олексійович. – Якби вона змінилася, у тому не було б нічого дивного, бо всі об'єкти змінюються під впливом перетворювального заклинання! У тому то й унікальність, що не змінилася!

(Це, безцінний читачу, приклад того, що погляди на одне явище фахівця в якійсь галузі і нефахівця можуть кардинально різнитися, і другому думки першого щодо цього можуть бути геть незрозумілі).

– Так це і я так можу, – гмикнув молодий і зухвалий лицар Остап Окрошколюб.

– Так ніхто не може, тільки я! Це моє особисте відкриття! – набурмосився чарівник.

– Ну дивіться: ось стоїть табуретка, – говорив Окрошколюб, встаючи із крісла, – ось я зараз прочитаю над нею заклинання, і вона залишиться такою ж, як і була.

І він став водити над табуреткою руками, як фокусник, вигукуючи:

– Чуфри муфри бубики мубики френтелі ментелі круцаши муцаши лялямки малямки гвинтель минтель бубс!

Потім, постукуючи по сидінню зігнутими пальцями, додав:

– Можете перевірити: табуретка не змінилася.

– Це не заклинання, а нісенітниця! – закричав чарівник, розлючений тим, що цей юний невіглас дозволяє собі насміхатися над досягненням, здобутим багатомісячними роздумами й дослідами.

– Нехай і нісенітниця, – погодився Окрошколюб, – але ж результат такий самий.

Олександр Олексійович Манюня аж зблід від обурення. Ет, правильно кажуть: не пропонуй перли тим, хто віддає перевагу жолудям. Чудотворець подумки обізвав дурнем... ні, не молодого нахабу, а самого себе за те, що повідав про своє досягнення таким профанам.

Граф Остап Електричка, бачачи роздратування чарівника, не на жарт злякався: раптом він зараз у стані афекту перетворить зі злості Окрошколюба на... та от хоч на табуретку ж. Граф штурхонув колегу кулаком у спину, той озирнувся, і прочитав у погляді графа вимогу: припини, не забувай, що дратуєш не когось, а чарівника, а це небезпечно.

– Втім, не ображайтесь, Олександре Олексійовичу, – примирливо заговорив Окрошколюб, – я ж у цих магічних справах нічого не тямлю, тож мені важко осягнути важливість такого експерименту.

– Я й не ображаюся, – буркнув чудотворець, хоча це не була правда: він образився; але знову таки – закони гостинності вимагали терпіти гостей незважаючи ні на що.

Щоб перекинути розмову з теми, що замість очікуваного самовдоволення завдала йому прикрості, на іншу тему, Олександр Манюня повернувся до художника й спитав:

– Ну що, виходить портрет?

– Так, – лаконічно відповів той. – До речі, панове лицарі, чи нема у вас зайвого примірника портрета того шахрая? Може, я врешті-решт згадаю, де бачив схожого, тільки бажано мати під рукою це зображення й частіше на нього позирати.

– Ні, у нас, у нас тільки одне, одне зображення, зображення, – відповів граф Електричка.

– Тоді дайте мені його на декілька хвилин – я змалюю з нього копію.

– Дайте мені, – сказав чародій, – я зроблю копію за секунду.

Чарівник узяв у графа ксерокопію портрета так званого яєчного шахрая, а в живописця чистий аркуш паперу з альбому, приклавши одне до одного, щось пробурмотів (чарівне заклинання, зрозуміли гості) і простягнув малювальнику назад альбомний аркуш, але вже не чистий, а з виниклим на ньому портретом шахрая.

– Ух ти! – уразився фермер Кактусенко й подумав, що такий спосіб копіювання є більш чудернацькою дивиною, аніж незмінна табуретка.

– Дякую, – сказав Клим Серафімович, злегка ошелешений тим, що людина, яка не є художником, змогла створити зображення в сотні разів швидше, ніж він, досвідчений рисувальник і живописець.

Ксерокопію маг повернув лицарям, а, так би мовити, магокопію живописець вклав у свій альбом.

(До речі, безцінний читачу, Олександр Олексійович Манюня в цьому випадку застосував звичайне копіювальне заклинання. Але були копіювальні заклинання й більш, так би мовити, хитросплетені. Придумав їх у сорокових роках XX століття терентопський чудотворець Лев Давидович Ґольдназенлох. Його заклинання копіювали твори мистецтва таким чином, що копія виглядала не як першоджерело, а начебто її створив інший майстер. Ну, наприклад, за допомогою такого заклинання чарівник може зробити копію «Мони Лізи» Леонардо да Вінчі, але що виглядає так, буцімто її написав, скажімо, Клод Моне. Або там «Купання червоного коня» Кузьми Петрова-Водкіна так, мовбито його написав Сальвадор Далі. Або «Чорний квадрат» Казимира Малевича – ніби це робота Пітера Пауля Рубенса...

«От останній приклад мені незрозумілий, – встряє Ліва півкуля авторського мозку. – Тобто я не можу уявити, щоб чорний квадрат Рубенса чимсь відрізнявся від першоджерела. Якщо формою, то це був би вже не квадрат, якщо кольором, те вже не чорний. А якщо саме чорний і саме квадрат, то не було б жодної різниці, хто б його не намалював». – «Ну це таким профанам, як ми з вами, мозкові мої півкулі, може видатися, що немає різниці, а справжній фахівець напевно зміг би відрізнити чорний квадрат, написаний Рафаелем Санті, від аналогічного, написаного Віктором Васнєцовим, а чорний квадрат Пабло Пікассо від аналогічного пензля Пітера Брейґеля Молодшого. Ну там за формою мазків, складом фарб і іншими тонкощами.)

– Ну так ми, ми підемо, підемо, – промовив граф Остап Електричка, встаючи із крісла, – продовжимо опитувати, опитувати інших жителів, жителів Хухримухриєва, Хухримухриєва.

– З Богом, Парасю! – побажав лицарям чарівник.

– А я тут ще затримаюсь, поки не домалюю портрет Олександра Олексійовича, – сказав Петренко-Самогонов, продовжуючи бруднити олівцем альбом. – До побачення, панове лицарі.

– І я затримаюсь, аби потому відвезти Клима Серафімовича назад на ферму, – сказав Гнат Кактусенко.

Лицарі вийшли з будинку чародія, піднялися на Сигізмунда із Саладином і поїхали...

Дорогою граф Остап Електричка говорив лицареві Остапу Окрошколюбу:

– Запам'ятай, мій молодий колего, колего: дратувати чудотворців, чудотворців – справа небезпечна. От послухай, що сталося, сталося з одним терентопським лицарем, лицарем, якщо не помиляюся, десь у сімнадцятому, сімнадцятому столітті...

І розповів, що якийсь витязь дуже чимось образив старого чаклуна. Той сильно розсердився й зачаклував лицаря таким чином, що його травна система, так би мовити, поміняла орієнтацію.

– Це ж як? – спитав Окрошколюб.

Тобто лицар змушений був їсти харчі задом, вів далі Електричка, а випорожнювався через рот. У його задньому проході навіть виросли зуби, аби він міг ними жувати. Втім у роті зуби теж залишилися, але лише для виду, бо для випорожнення не потрібні.

– Про деяких людей кажуть: «Такому палець у рот не клади», ну, у тому смислі, що може відкусити, – зауважив Окрошколюб. – А в даному випадку небезпечно було класти палець чи інший відросток організму тому лицарю не тільки в рот.

Лицар соромився цієї патології, вів далі Електричка, й приховував від усіх, що їсть дупою, а какає ротом.

Зрозуміло, йому довелося відмовлятися від запрошень на усілякі бенкети, весілля, поминки, ювілеї та інші заходи, де були частування. Він припинив ходити у гості до друзів та знайомих. Бо ж якби люди побачили, як він перед заставленим всілякими ласощами столом знімає штани та запихає смаколики собі у зад, то була б велика ганьба.

Про того лицаря стали казати, що він мізантроп, що не любить людей, що став пихатим, зазнався, нехтує дружбою, і таке інше. Він відчув до себе зневагу.

Врешті, довелося йому на колінах вимолювати в того чаклуна вибачення.

– І що, чародій його пробачив? – спитав Остап Окрошколюб, їжачись, бо уявив себе на місці того нещасного.

 – Лицарю довелося заплатити, заплатити тому чудотворцю грошову компенсацію, компенсацію за образу, так би мовити, штраф за нахабність, нахабність, і той його розчаклував, – відповів Остап Електричка.

– І зуби з його дупи зникли?

– Ага, повипадали, повипадали, немовби молочні, молочні.

– Зубами, що повипадали з рота, нікого не здивуєш. А от зуби, що повипадали зі задниці – то дуже великий, як то кажуть, ексклюзив та раритет. А речі ексклюзивні та раритетні зазвичай дорого коштують. Якби лицар продав зуби з дупи якомусь колекціонерові рідкостей, то може компенсував би, хоча б частково, кошти, віддані чаклунові.