Текст книги "Яйцепос. Книга 1"

Автор книги: Дюк Брунька

сообщить о нарушении

Текущая страница: 31 (всего у книги 34 страниц)

☼ ☼ ☼

Заїхавши ще раз до міліцейського управління й повідавши колегам тільки-но з'ясовані прикмети підозрюваного, Варлаам Оникійович повернувся на вокзал вузькоколійки. Він довідався головного: що викрадене драконяче яйце, скоріше всього, не було винесене у Великій Світ, а досі перебуває в межах королівства. Усі свої великодрібкінські вишукування він зміг здійснити приблизно за сто хвилин, тому встигав на зворотний потяг, аби ще сьогодні повернутися в столицю.

Першим ділом зайшов у вокзальний туалет, щоб справити малу нужду. У цьому закладі, як водиться, було двоє дверей, на одній з яких була буква «Ж», а на іншій – «М». Слідчий, зрозуміло, увійшов в «М».

Позбуваючись в одній з кабінок непотрібної вже організму рідини, полковник раптом віддався доморослому філософствуванню щодо цих літер. У нас буква «Ж» символізує жінок, думав він, оскільки з неї й починається слово «жінка». А мужчин символізує, відповідно, літера «М», як, втім, і метро у Великому Світі. А якби букви-символи вибиралися за принципом асоціацій з їхнім графічним накресленням, то буква «Ж» повинна була б символізувати чоловіків, оскільки вона схожа на розчепірену людину з довгим пенісом. А от жінок символізувала б літера «В» або літера «Ф», оскільки в цих букв є, так би мовити, по дві цицьки.

Закінчивши вологовилив й філософствування, він покинув кабінку, не підозрюючи, що в цій же кабінці рівно дві доби тому, з точністю до п'яти хвилин, перебував той, кого він шукає: таємничий організатор крадіжки драконячого яйця. І що замкнувшись у настільки малогабаритнім туалетнім приміщенні, підступний організатор зробив маніпуляції, які дозволять йому ще десятки днів залишатися невиявленим міліцією й лицарями. Якщо б детектив знав, що саме втнув у кабінці туалету злочинний суб'єкт, то, напевно, драконяче яйце було б знайдене значно раніше. Але...

Після відвідування клозету й придбання в касі квитка, знов безкоштовно, Варлаам Оникійович встигнув перекусити в буфеті бутербродом із сиром, запиваючи його кавою з вершками, та...

(– А от цікаво, – раптом інтересується Ліва півкуля авторського мозку, – каву туди з Харкова завозять, або там же виробляють?

– Я тебе зараз придушу! – ричить сусідові по черепу півкуля Права. – Якого біса гальмувати сюжет уточненнями щодо дрібниць!

– Душити не треба, – радить Правій Автор. – Пояснення займе не багато часу.

Так, Ліва вгадала: кавові зерна виробляються в Терентопії за допомогою магії через перетворення на них жолудів. Як, до речі, і банани там творяться методом перетворення місцевих овочів і фруктів, про що Автор повідає докладніше у розділі тридцять п'ятому за назвою «Єдинорогарський колгосп». Цю магічну технологію (тобто заклинання) для виготовлення кави вимислив якийсь маг Тарас Балабан ще в 1854 році. Жолуді заготовлюються в дубових лісах гільдією так званих жолудистів, вилущуються й піддаються перетворенню. Таким чином, королівство цілком забезпечене даним напоєм. Втім, справжня кава теж потрапляє туди, з Харкова звичайно, але її мало й коштує вона дорожче.)

На цьому вокзалі, як і на Жорикбурзькому, була велика дошка, де всі бажаючі ліпили свої оголошення...

(– Ага, зараз Автор довго й нудно буде цитувати ще й тамтешні безглузді об'яви, – супить звивини Права півкуля авторського мозку.

– Ну не буду, не буду, – заспокоює її Автор, – хоча про одну все-таки згадаю.)

Там теж було оголошення фермера Наполеона, таке ж як і в столиці, але усі пелюстки з адресою були відірвані, що показувало інтерес великодрібкинців до сільських робіт.

Крім об'яви Оладьєва, Варлаам Оникійович вздрів на вокзалі й самого фермера, котрий напевно встиг не тільки поспілкуватися з чарівником Глечиком, але й пробігтися міськими крамницями, судячи з вигляду двох господарських сумок у його руках.

Дорогою назад під стукіт коліс лисий детектив дивився на номер у блокноті й намагався зрозуміти, навіщо хтось написав його на грошовій купюрі й що могла б значити ся цифирь. Сто двадцять три тисячі сто чотирнадцять. Сто двадцять три тисячі сто чотирнадцять чого? Шурхотиків? Кілометрів? Кілограмів? Людей? У підсвідомості вовтузилася підказка, що цифри в такому порядку й кількості він десь уже видів, навіть недавно. Але де?..

А коли за вікном вагона показався нарешті Жорикбурзький вокзал, Папірусюк згадав, де бачив цей номер.

Але таємниці пронумерованої купюри ми, безцінний читачу, дізнаємося пізніше, а поки звернемося до інших подій...

ЩОСЬ П'ЯТДЕСЯТ ПЕРШЕ. Користь нудотної попси

– … Хіба ж неправда,

Дивний кінь?

– Напевно, він розумний...

Чи вміє він читати і писати?

– Відмінно пише: пречудовий почерк!

Веде сам лічбу сіна та вівса,

І конюху, що тільки зажадав би

Його провести, довелося б скрутно.

Вільям Шекспір і Джон Флетчер, «Два шляхетні родичі».

– Є свідком Зевс, який гігантський звір!

– Який?

– Жахливий він.

Арістофан, «Жаби».

– ... Придумувати нових тварин, ніде правди діти, справа важка, але показувати видуману тварину, що не кажіть, куди важче.

Ярослав Гашек, «Пригоди бравого вояки Швейка».

29, 30 жовтня 1995 року.

У цьому розділі Автор Терентопських хронік знову вирішив звести свою працю до мінімуму, підсунувши читачеві замість своїх писань чужі. Тут він читачеві пропонує ознайомитися з інтерв'ю, опублікованим в жорикбурзькому журналі «Мандрівник-надомник», у березневому номері за 1996 рік. Ідеться в інтерв'ю про епізод із мандрівок чергових двох лицарів Напівкруглого Столу – графа Леоніда Заканавного й графа Леоніда Очкарика. Як і в попередньому – п'ятидесятому – розділі, де два лицарі йменувалися Остапами, тут теж напарниками по мандрах стали тезки.

Цікавою є особистість, що дала це інтерв'ю. Це не один із вищезгаданих лицарів, а, якщо так можна сказати, суб'єкт, що у подорожі обіймав посаду транспорту. Так, інтерв'ю кореспондентові часопису «Мандрівник-надомник» дала не людина, а кінь, що розмовляє людською мовою. Це унікальний випадок, коли лицарським транспортом працює не звичайне непарнокопите, а, так би мовити, брат за розумом – кінь-мутант, істота конеподібна за зовнішнім виглядом, але людиноподібна за інтелектом і здатністю розмовляти по-людськи. Як уже зауважував Автор, тварини що говорять, на відміну від деяких із тих що не говорять, як правило не дозволяють людям на собі їздити. Даний випадок є рідкісним винятком. Але цей звір дозволяв їздити на собі не через відсутність почуття власної гідності, а від бажання хоч у такий спосіб брати участь у лицарських діяннях.

Справа в тім, що цей суб'єкт, який носив типово кінське ім'я Сивко й кінське (як стверджував письменник Чехов) прізвище Овсов, ще будучи лошам захопився читанням, у тому числі й романтичних пригодницьких книжок, зокрема й про лицарів. Часто читачі ототожнюють себе з героями книжок. Сивко Вітрович Овсов (так, його тато носив кличку Вітер, тому Сивко по батькові Вітрович), будучи людиноподібним за розумом, ототожнював себе з книжковими героями-лицарями, а не з їхніми кіньми, і сам забажав стати лицарем. Але, на жаль, це було неможливо, тому що коні верхи їздити не можуть (це тільки пам'ятник королю Жорику Сьомому у Жорикбурзі являє собою коня, що сидить верхи, та й то не на іншому коневі, а на вищезгаданому королі; але то ж пам'ятник, а в реальності такого не буває), і не здатні стиснути в руці меч, або спис, оскільки не мають рук із пальцями, а мають лише ноги з копитами. Так що зрештою Сивко зрозумів: якщо він і зможе взяти участь у лицарському житті, то хіба тільки як лицарський кінь. Та й то, можна сказати, йому пощастило, бо народився б він дикобразом, наприклад, було б ще гірше: ніякий лицар не погодився б сідати на дикобраза (а якщо б й сів, погано було б обом), тож взагалі жодних шансів...

Загалом, лицар без коня – це якийсь оксюморон. Як велосипедист без велосипеда, лижник без лиж, ковзаняр без ковзанів або, скажімо, автомобіліст без автомобіля. Погодься, читачу, що безглуздо називати автомобілістом пішохода, котрий не те що не має машини, але й зроду не сидів за баранкою і не знає, як автомобілем керувати (наприклад, Автор цих рядків належить саме до такої категорії гомо сапієнсів). От і безкінний лицар – це якась дурня. Адже навіть саме слово «лицар» походить від німецького “ritter”, яке означає не що інше, як саме «вершник». Ну, щоправда, у наш час британська королева надавала титул лицаря видатним діячам культури – акторам, музикантам, письменникам, ученим і іншим – які, можливо, ніколи не сиділи на коні, і вже тим більше, ніколи не напинали на себе залізний туалет й не брали участі у бойових заходах. Але в Терентопії, де лицарські традиції шанують і зберігають трепетніше, ніж у Британії, від лицаря вимагається, аби він був вершником у доспіху й усе таке інше.

Так от, ставши досить дорослим і сильним для перевезення лицаря жеребцем, Сивко Вітрович Овсов дав об'яву в газети: «Їздовий кінь шукає доброго вершника-лицаря помірної вгодованості. Жорикбург, вулиця Безіменного Незнайомця 33, запитати Сивка Овсова».

На оголошення відгукнулося аж дев'ятнадцятеро лицарів: вісімнадцять незалежних і один із колективу Напівкруглого Столу, тобто придворний. Незалежні сподівалися: якщо вони домовляться про співробітництво з конем, який розмовляє, то це для них буде вигідніше, аніж купувати такого, що не говорить. Що ж до молодого Леоніда Гавриловича Зензевеєнка, котрий вже пройшов обряд посвяти в лицарі Напівкруглого Столу, але ще не обзавівся особистим конем, то, прочитавши оголошення й зрозумівши, що дав його письменний і такий що розмовляє, а не звичайний кінь, цей лицар-початківець подумав, мовляв, кажуть: «собака – друг людини», а для лицаря другом має бути кінь, і краще такий друг, з яким можна потеревенити, аніж безсловесний.

(До речі, щодо собаки. Так, собака – друг людини. Це майже всім відомо. З цим майже всі згодні. Але коли людині кричать: «Ти собака!», то мають на увазі не «Ти друг!», а зовсім протилежне. От такий парадокс.)

– До речі, про письменність, – втручається Ліва півкуля авторського мозку. – Я не розумію, як це кінь міг читати книги.

– Для цієї справи потрібні три умови, – відповідає Автор, – по-перше, зір (втім, є книги й для невидющих, які читаються на дотик), по-друге – розум, і по-третє – грамотність. Всіма цими властивостями кінь Сивко Овсов владав. Тож чому б йому не читати книг?

– Ні, я не в тому розумінні, – продовжує Ліва. – Я маю на увазі, що сторінки треба перегортати. Люди це роблять пальцями. Але в коня-от пальців немає. Я не можу уявити, як можна перегортати сторінки копитом.

– Так, копитом таке робити дуже важко, майже неможливо, – погоджується Автор. – Але розум дає можливість доміркувати, як викрутитися із утруднень. Наприклад, природа не виростила на людському тілі коліс для швидкого переміщення. І людина сама винайшла пристосування з колісьми, і тепер гасає на них швидше за всіх, у кого є просто ноги. От і Сивко для вирішення проблеми застосував розум.

У нього є палець для гортання. Але не натуральний, а штучний. Він придумав просту річ, котру за його описом виготовили в майстерні гумових виробів. Це гумова штука у вигляді кільця з таким що стирчить із нього назовні, так би мовити, відростком на кшталт пальця. Кільце надівається на ратицю, наче еластичний браслет, і цим гумовим перстом кінь перегортає сторінки. Він навіть може писати тексти, тицяючи штучним пальцем у клавіші друкарської машинки (саме так він створив те оголошення для газет).

Але повернемося до вибору сідока.

Оскільки претендентів було багато, то кінь улаштував кастинг, і провів співбесіду з кожним із кандидатів у вершники. Більше інших йому сподобався саме Леонід Зензевеєнко, його він і вибрав у свої наїзники. До речі, до дев'ятнадцятого сторіччя включно англійським словом «кастинг» називали огляд та вибір коней. У двадцятому так стали називати огляд та вибір людей, наприклад акторів на ролі у кіно. Цей кастинг знов, як в давні часи, був пов'язаний з конем, але в іншій іпостасі, протилежній.

Домовилися, що лицар платитиме коневі зарплату, що складатиме 30% від його власного лицарського жалування, тобто майже третину получки віддаватиме Сивці. Ні, Сивко не був жадібним суб'єктом, але як у всякого живого організму, тим більше організму розумного, у нього були такі-сякі потреби, на задоволення яких необхідні кошти. Наприклад, як уже було сказано, він дуже полюбляв читати, а книги в книгарнях не безкоштовні. І взагалі, усяка праця, крім діяння безкорисливого волонтера й добродійника, має бути оплачена, бо труд задарма чи лише за харчі називається рабством, а бути рабом принизливо.

Оскільки Сивко Овсов знав, що коні лицарів Напівкруглого Столу в якості кличок носять, як правило, імена відомих історичних діячів – глав держав (кінь Велосипед, на якому їздив барон Андрій Цинік, – виключення), що та традиція пішла від самого короля Мирополка Романтика, який назвав свого коня Піпіном на честь Піпіна Короткого (або ж Піпіна Третього), короля франків, котрий царював у восьмому столітті; оскільки, повторює Автор, Сивко це знав, то вирішив не відступати від традиції та взяв собі псевдонім Гуго, на честь Гуго Великого, французького короля одинадцятого століття (що той французький Гуго був онуком Київського князя Ярослава Мудрого).

Його вершникові Леонідові Зензевеєнку теж знадобилося прізвисько, бо крім нього в колективі Напівкруглого Столу було ще аж семеро чоловіків, що носили ім'я Леонід: лицар Леонід Насторожений, графи Леонід Хихотунчик, Леонід Жвавий, Леонід Заканавний, Леонід Гострий Лікоть, Леонід Кучерявоногий, і герцог Леонід Коліно. Леонід Зензевеєнко не став ламати голову над придумуванням нового прізвиська, і не поклав це на колег, тому що в нього з дитинства вже була кличка Очкарик, і він до неї звик.

Клички й прізвиська мають ту особливість, що, прилипнувши замолоду, вони можуть залишатися з людиною довгі роки, навіть усе життя, так що не тільки навколишні, але й сам носій прізвиська вже може не пам'ятати, звідки воно пішло.

Наприклад, мав давньогрецький мислитель Сократ учня на імення Арістокл. Був цей Арістокл статурою богатир. Тому дав йому дотепний Сократ прізвисько Здоровань. Ну, тобто це нашою мовою Здоровань, а грецькою Платон. (Себто Платон означає скоріше Крем'язень, але ж кремезних людей ми називаємо і здорованями). Тепер запитай кого хто такий Платон, тобі майже всякий відповість, що це знаменитий філософ. А запитай хто такий Арістокл, і людина, скоріше всього, знизає плечима. Приклад того, як жартівливе прізвисько витиснуло й замінило собою справжнє ім'я.

Ще приклад з античності. Деякі давньогрецькі філологи вважали, що автором епосів «Іліада» та «Одіссея» був чоловік на ім'я Мелесіген. Але, мовляв, у того Мелесігена чомусь було прізвисько Заручник. І людство, мовляв, запам'ятало його саме під цим прізвиськом, а не під справжнім ім'ям. Зрозуміло, що Заручник – це нашою мовою, а грецькою – Гомерос, або Гомер.

Або от взяти хоча б Леоніда Очкарика: окулярів він не носить, а все одне Очкарик. У дитинстві – так, носив, але оскільки, виявивши проблеми з його зором, доктор-окуліст вчасно приписав йому носіння окулярів, то завдяки цим скельцям зір у нього швидко повернувся до норми, і лінзи стали не потрібні. З тих пір він їх не носить, а кличка, отримана в той період, укоренилася. А от інший напівкруглостоловий лицар Леонід – навпаки – став носити окуляри в дозрілих літах, і зараз носить, але Очкариком його не називають, бо звикли до іншого його прізвиська – Заканавний.

Ще щодо прізвиськ Авторові Терентопських хронік, тобто твоєму, безцінний читачу, покірному слузі згадалося, що в книгах англійського письменника Даніеля Дефо про Робінзона Крузо є персонаж на прізвисько П'ятниця. А інший темношкірий дикун з іншого острова носив прізвисько Понеділок; у сатиричній повісті «Пригоди професора Вільяма Вокса на острові Ципанґо» одного з найдотепніших українських літераторів Леоніда Чернова (Малошийченко). А у Гоголя було прізвисько Вівторок.

– Вперше чую, щоб у Миколи Васильовича Гоголя було таке прізвисько, – висловлює сумнів Ліва півкуля авторського мозку.

– Микола Васильович тут ні до чого, – відмахується Автор. – Я кажу не про українсько-російського письменника Миколу Гоголя, а про персонажа англійської літератури – такого собі Гоголя на прізвисько Вівторок, лондонського детектива, що прикидався анархістом-терористом, у романі Ґілберта Кіта Честертона «Людина, яка була Четвергом». Там, до речі, теж є і герої на прізвиська П'ятниця та Понеділок. А також персонажі з прізвиськами Неділя, Середа, Субота. Ну і, Четвер, звичайно, є, що відзначено в заголовку.

Не пройшло й трьох місяців, як Леонід Очкарик став лицарем Напівкруглого Столу, а король Жорик Дев'ятий уже нагородив його титулом барона за подвиг: цей лицар переміг зграю хуліганів, що ображали якусь дівицю. Втім, якщо чесно, переміг скоріше кінь Гуго, аніж його наїзник, тому що хуліганів примусили втекти не меч і спис лицаря, а задні копита коня, якими той відчайдушно брикався. Але оскільки чомусь не заведено надавати титул барона або інші коням, то титул дістався тільки вершникові. Втім, кінь Гуго не ображався, бо за титулами не гнався. За два роки з ними відбулася схожа історія: знову вирішальну роль у здійсненні подвигу зіграв кінь, а титул графа дістався вершникові.

Жорик Дев'ятий, довідавшись, що біотранспорт Очкарика є розмовляючим розумником та ще, так би мовити, подвиготворцем, хоч і не назначив йому лицарського титулу, зате назначив лицарську зарплатню. Тож його вершнику більше не треба було віддавати своєму скакуну частину власної получки. Потреби коня, хоч і розмовляючого, є меншими за потреби людини. Бо, наприклад, якщо людині зазвичай доводиться їжу купувати, то кінь може пастися на лузі цілковито безкоштовно. Але король призначив Гугові таку ж зарплатню, як і лицарям, а не меншу, бо побоявся, щоб його хтось не звинуватив у дискримінації особистості за біологічною ознакою.

☼ ☼ ☼

Оцей кінь Гуго за три із чимось місяці після закінчення Великої Яєчної Експедиції одержав пропозицію від кореспондента журналу «Мандрівник-надомник» Прокла Козакошвілі: мовляв, чи не погодитеся ви, пане коню, дати інтерв'ю нашому журналу із приводу монстра-людожера, з яким ви й ваші попутники – два Леоніди – зіштовхнулися під час мандрівки. Леонід Очкарик, мовляв, уже повідав про це в інтерв'ю газеті «Доля з маком», а Леонід Заканавний – газеті «Вухатоміхурський ромсомолець», але оскільки інтерес читачів до цієї історії не слабшає, то хотілося б почути й вашу, пане коню, версію тих подій. Кінь Гуго погодився, і розповів те, що викладено нижче.

Ну що ще сказати перш ніж перейти безпосередньо до інтерв'ю?

А от що.

По-перше, що Леонід Заканавний і Леонід Очкарик проводили пошуки викраденого драконячого яйця і яєчного шахрая в шістнадцятому секторі королівства.

По-друге, що повне ім'я Леоніда Заканавного – Леонід Кирилович Дзьоба.

По-третє, що їздить останній на коні Генріхові, названому так на честь короля... невідомо якого саме. В історії Європи королів з ім'ям Генріх було більше аніж бліх на якомусь безпритульному Сіркові, або Бровкові. (Звісно, тут слово «Сірко» означає собачу кличку, а не прізвище козачого отамана). Наприклад, Вільям Шекспір написав аж сім п'єс про англійських королів за назвами «Генріх...» з додаванням номеру. Але й у нього немає творів про Генріхів Першого, Другого, Третього та Сьомого. А крім англійських, були ж ще короновані Генріхи французькі, німецькі тощо. Може бути, що непарнокопитий Генріх Заканавного званий так на честь усіх тезок-вінценосців разом.

По-четверте, що граф Леонід Заканавний – це досить угодований чоловік, сорока двох років, із чорними вусиками у формі крилець переверненого метелика, в окулярах із прямокутними скельцями; а граф Леонід Очкарик – стрункий парубок двадцяти шести років, якого можна було б назвати красенем, якби не надмірно великий ніс, що нагадує формою баклажан; без окулярів, але теж із вусиками, русявими у формі крилець бабки.

По-п'яте, що кінь Генріх – каракової масті, тобто чорний із рудими підпалинами, а кінь Гуго – сірий у гречку.

По-шосте, що на гербі й щиті Леоніда Заканавного зображено білого єдинорога в коричневому полі, а герб і щит Леоніда Очкарика – у чорно-білу клітину, як шахівниця.

Ерудований читач може у останньому факті вгледіти натяк на сера Ґавейна – доблесного лицаря Круглого Столу й небожа легендарного короля Артура. Що тому лицареві якось трапилося відбиватися від юрби простолюдців, не маючи зброї, так що в якості бойового щита довелося використати велику шахівницю, яка підвернулася під руку. І шахові ж фігури пішли в діло як зброя: кохана Ґавейна метала їх у нападників; а були ці пішаки, ферзі, тури та решта настільки важкі, що могли проломити череп. Про це зокрема йдеться, наприклад, у віршованому лицарському романі «Персеваль» Кретьєна де Труа (XV століття).

Але барон Дормидонт Що Пукнув У Калюжу – прямий предок Леоніда Очкарика, терентопський лицар XVIII століття, котрий зміркував собі такий чорно-біло-картатий герб, – не мав на увазі сера Ґавейна й вищезгадану битву зі застосуванням бойових шахів. Просто Дормидонт Що Пукнув У Калюжу полюбляв грати в шахи й не хотів відмовляти собі в цьому навіть під час лицарських мандрівок. Але брати в дорогу шахівницю було не дуже зручно, бо чим більший багаж, тим сутужніше подорожувати. От він і вирішив мати такий герб, щоб можна було застосовувати бойовий щит замість шахової дошки.

До речі, щодо ерудованого читача. Такий розумник (у хорошому сенсі слова), багато знаючий і схильний бачити всюди приховані смисли, навіть у зовсім простенькому творі, у якій-небудь, скажімо, казці про Колобка, виявить при бажанні десятки, а то й сотні всіляких нібито зашифрованих там метафор, натяків, конотацій, алюзій, паралелей, асоціацій, концепцій, констатацій, догм, наративів, реляцій, дискурсів, дефініцій, парадигм, доктрин, контекстів, сентенцій, аспектів, колізій, ініціатив... А між тим невідомому біографу Колобка, що склав сотні років тому фабулу про коротке існування цієї жвавої випічки, напевно і на думку не спадало щось там зашифровувати.

Якщо, зауважує Автор, на очі такому криптоаналітику потраплять мої Терентопські хроніки – він і у них такого нарозшифровує, що я, Автор, довідавшись про його висновки, ймовірно отетерію від подиву: мовляв, як це в моїй писанині можна було запідозрити аж отаке! Та я ж, мов, ані сном ані духом... Але читач може виколупувати зі твору такі смисли, які літератор зовсім не мав на увазі; і пописувач не може читачеві в цьому завадити.

Авторові Терентопських хронік, то пак твоєму, безцінний читачу, покірному слузі, дуже не хочеться, наприклад, аби той факт, що механік Вакула Нетребенько палить люльку, а детектив Варлаам Папірусюк – сигарети «Блакитний Лицар», читач вважав пропагандою куріння і рекламою тютюну. Милуй Бог! Адже сам Автор ніколи не курив ані сигарет, ані сигар, ані цигарок, ані люльки, ані навіть кальяну, або ще чогось такого. І знайомих курців закликав кинути цю шкідливу звичку. Але якщо Нетребенько з Папірусюком палять люльку з сигаретами «Блакитний Лицар», то хіба повинен Автор брехати читачеві, що не палять?! Ні, Автор воліє казати читачеві правду, якою б гіркою й неприємною вона не була. Тож якщо читачеві ці писання здаються настільки химерними, що є бажання запитати: «Що Автор курить?», то Автор ще раз стверджує: «Нічого. Зовсім нічого. Абсолютно». Іноді химерність фантазій є наслідком багатої уяви, а не куріння галюциногенів.

І Авторові нестерпна думка, що читач може запідозрити в дружбі лицарів натяк на одностатеве неплатонічне кохання. Недарма, мовляв, вони подорожують парами, що властиво коханцям. З такими підозрами, читачу, можна докотитися до того, що чоловіки почнуть боятися дружити один з одним, стануть один від одного відсахуватися з остраху, щоб у чоловічій дружбі хтось не угледів гомосексуальності. І таке велике явище, як справжня чоловіча дружба, зникне з лиця землі. Цього не можна допустити! Тому Автор строго вистрілює з рота гаслом: «Руки геть від чоловічої дружби, божевільні ханжі!» От, скажімо, лицар Томас Мелорі в сьомому розділі п'ятої книги свого епосу «Смерть Артура» написав про славетних лицарів Круглого Столу Ланцелота й Трістана отаке: «А після того вони відійшли до каменю Мерліна, сіли на нього, зняли обоє шоломи, щоби прохолодитися, і поцілувалися сто разів». І сучасникам лицаря Мелорі навіть на думку не спадало запідозрити в поцілунках цих героїв щось гріховне, щось інше, ніж безневинний прояв дружби й взаємоповаги. Тим паче що Ланцелот безтямно кохав королеву Ґвіневеру, а Трістан принцесу Ізольду. А в моєму так званому Терентопському епосі, каже Автор, лицарі навіть і не цілуються один з одним. Тож не треба тут, знаєш...

І Авторові нестерпно припущення, що читач у факті світло-коричневого кольору державного прапора Терентопії може угледіти натяк на нацизм. Мовляв, німецькі нацисти носили світло-коричневі сорочки, тому людство тепер і називає нацизм коричневою чумою. Гуманістичний світогляд короля Мирополка (що придумав такий прапор) і його послідовників є не тільки іншим, але й ворожим щодо антигуманної ідеології нацистів. Ніякий колір не винуватий у тому, що його можуть використовувати негідники, і ніяка барва не заслуговує, щоб її через це вважали поганою.

Також Авторові не до шмиги, якщо читач згадки в цьому творі про совєтські аспекти (наприклад, колгоспи, стахановців, піонерію, пам'ятники Леніну тощо) вважатиме проявом ностальгії Автора за більшовицьким режимом і імперією СССР. Бо насправді Автор дуже радий, що вже немає більшовицької влади і Україна є незалежною державою. Але робити вигляд, що нічого совєтсько-більшовицького не існувало, і не згадувати про це, було б лицемірством.

А ще Автор не бажає, аби ти, читачу, побачив у його писаннях пропаганду монархізму. Адже Терентопія є тут державою саме монархічною лише тому, що сусідство лицарського, майже казкового королівства з містом Харковом просто здалося Авторові забавним, і не більше за те. А Автор хоче побавити читача. «Адже абсурдно увесь час серйозно чимсь займатися. Це й недоступно людині, та й характер псує», як уважав філософ Рене Декарт. Чи як зауважив М.В. Гоголь: «Але невже ми маємо вік серйозничати, – і чому ж зрідка не бути творцями дурниць, коли ними пістрявиться життя наше?»

І категорично Автору не багнеться, щоби в його патяканнях про рідний Харків читач запідозрив якийсь харківський сепаратизм, якесь бажання відокремити Харків від решти України. Ні-ні-ні, ні в якому разі! Автор патріот України (у хорошому смислі слова «патріот», без шовінізму й ксенофобії), прихильник її єдності, незалежності та державності; і малу батьківщину (рідну Харківщину) вважає невід'ємною і обов'язковою частиною цієї своєї великої батьківщини. Любов до малої батьківщини є доповненням до любові щодо великої, а не протиставленням.

Автор був би роздосадуваний і якби ти, читачу, угледів в оповідках про курйозні і часом безглузді пригоди терентопських лицарів цинічне вульгарно-жлобське глузування з оспіваних людством лицарських чеснот. Бо Автор до тих що пропаговані у кращих лицарських романах лицарських достойностей ставиться з повагою й геть не прагне з них глумитися. Людство сторіччями сміється із походеньок Дон Кіхота в книгах Сервантеса, але при цьому з шаною відноситься до його прагнення творити добро, карати зло й зміцнювати справедливість. Отже веселість і повага цілком сумісні. Автор Терентопських хронік, то пак твій, безцінний читачу, покірний слуга, просто багне показати, що терентопські лицарі теж люди, і ніщо людське їм не чужо, включно з безглуздям і курйозами. Але Автор ніколи не насміхався (і не буде цього робити) зі славних лицарських якостей – совісті, справедливості, порядності, честі, співчуття, хоробрості, доброти, нетерпимості до підлості й т.п. – що тих гідностей слід прагнути не тільки лицарям, а всякому, хто себе поважає. (Зрозуміло, йдеться про чесноти лицарів книжкових, придуманих романтичними літераторами. Адже справжні середньовічні лицарі часто-густо були, на жаль, не кращими за бандитів.) Отож, щодо терентопських лицарів Автор може повторити слова з книжки «Під парусом на дубі» дотепного харків'янина Майка Йогансена: «Я спробував списати їх з тією дозою любови і дружньої іронії, на яку вони заслуговують». А щодо іронії Авторові Терентопських хронік, то пак твоєму, безцінний читачу, покірному слузі згадалися слова гарної та розумної дівчини Дашуньки, сказані в іронічному романі Павла Загребельного «Левине серце» головному героєві: «Ентузіазму в тобі повно, а от іронії бракує. Поєднай ці дві риси – і станеш повноцінним... Сказала вже: ентузіазм без іронії – це ще не мудрість».

– Це зрозуміло, але із приводу присутності у твоєму писанні розмовляючого коня я скажу: це не оригінально, – буркотить Права півкуля авторського мозку. – Так, не ново це, банально. Я бачив декілька знятих у різних країнах анімаційних фільмів, де фігурували розмовляючі коні, або осли, чи зебри... Точніше сказати, не я бачив, а ми з вами бачили; куди ж я без вас, Ліва півкуле і Авторе. Причому у всіх цих творах непарнокопиті баляндрасники були аж надмірно балакучі. Тому, Авторе, твоє введення в Терентопські хроніки такого персонажа не можна назвати новим словом у світовій культурі.

– Згодний, – підтакує півкуля Ліва.

– Новим словом! – передражнює Автор. – Думаєте, так просто вигадати щось зовсім оригінальне? Навіть відомий письменник Ф.М. Достоєвський скаржився на складність цього завдання:

«Здається б, на все можна глянути своїм власним поглядом, скріпити своєю власною думкою, сказати своє слово, НОВЕ СЛОВО. Але Боже мій! Що ви говорите! Нове слово. Та хіба щодня можна казати по новому слову, коли у все життя, мабуть, його не доможешся, а й почуєш, так ще й не впізнаєш. Скріпити своєю думкою, говорите ви. Але якою ж своєю думкою, де взяти свою думку?.. Ну так припустимо, думка й буде, але оригінальність, але оригінальність, – її–от де взяти? Думка адже це все-таки не ваша. На це треба... так, на це треба розуму, прозорливості, таланту!»

Словосполучення «нове слово» у цій цитаті виділив не я, а сам Федір Михайлович. Якщо навіть відомий Достоєвський уважав це непростою справою, то що ж ви хочете від невідомого мене, – закінчує виправдання Автор терентопських хронік.

– Це де Федір Михайлович таке написав? – уточнює скрупульозна Ліва півкуля.

– У творі «Петербурзькі сновидіння у віршах і прозі», – відповідає Автор.

– Вже йому-то гріх було скаржитися, – каже Права. – Стільки написав нового, оригінального! І шедеври, а не нісенітницю про розмовляючих коней.