Текст книги "Яйцепос. Книга 1"

Автор книги: Дюк Брунька

сообщить о нарушении

Текущая страница: 30 (всего у книги 34 страниц)

Коли Великий Світ захлиснула повальна автомобілізація й там з'явився непотрібний автомотлох, навіть цілі автомобільні цвинтарі, терентопці потягли з нього на батьківщину шматки машин, щоб, з'єднуючи їх із саморобними фрагментами, дати їм нове життя. Такі автофранкенштейни згібридизували більш половини всього автотранспорту країни.

Потім з'явилися в підпільній країні й повноцінні автомобілі з Великого Світу, придбані через підставних осіб, за допомогою хабарів, фальшивих документів тощо. Проблема таких автомобілів була в тому, що цілком вони не проходили крізь двері, оббиті чорним дерматином, тому їх доводилося розбирати (іноді навіть розрізати), вроздріб вносити в Терентопію й там заново збирати. Це було заморочливо й дорого, тому повноцінних автоімігрантів було менше, чим саморобок і гібридів.

Останнім чотириколісним прибульцем з Великого Світу на той час була біла «Тойота» – елегантний мікроавтобус, придбаний через підставних шахраїв туристичним агентством «Рятівна Бджола». (Уточнення для педантичного читача, якщо текст потрапить до рук такого: модель «Toyota Master Ace Surf», виготовлена на заводі Такаока в Японії в 1989 році, тобто, за терентопськими мірками ну дуже нова).

Після того як на прохання агентства знаменитий механік Вакула Нетребенько у травні 1995 року спочатку розібрав «Тойоту» на території Харківської області України, а потім зібрав на території Великодрібкинскої області Терентопії, вона, «Тойота», раптом завередувала, що виражалося в її завзятій нерухомості. Вакула Охрімович длубався-длубався, весь тиждень намагався її запустити, але заморська штучка уперто ухилялася від роботи. Нетребенько навіть, не витримавши такого страйку, плюнув, ударив по шині кулаком і сварливо пробурчав: «Напхали електроніки, самураї вузькоокі, біса збагнеш. Ні, щоби по-простому, без електронних хитромудростей!»

Вакула Охрімович був класним механіком, але електронно-комп'ютерні хитромудрості заганяли в глухий кут навіть його. Потерпівши поразку в боротьбі за розуміння електронних складностей, Нетребенько викинув з «Тойоти» мудровану закордонну начинку й нашпигував машину простою і знайомою начинкою від «Запорожця». Дизайн залишився від «Тойоти», але їздило це чудо техніки як «Запорожець». Тому японські туристи у поїздці до Каменіани здивовано закидали брови: така знайома «Тойота» працювала так незнайомо... (Так що по суті ця машина хоч і виглядала повноцінною, внутрішньо була деякою мірою все ж гібридом).

А от двоколісний мототранспорт – мотоцикли, мопеди й моторолери (або, як тепер кажуть, скутери) – на відміну від чотириколісного проходив крізь Державні Двері без розчленовування (виняток – мотоцикли з колясками). Тому таких механічних прибульців з Великого Світу було більше, ніж автомобілів. Проте й серед двоколісних предметів з моторами в королівстві були присутні саморобки й гібриди.

Льюїс Керролл у своїй казці «Помста Бруно» похвалився: «Як відомо, я досить обізнаний щодо природознавства (наприклад, я завжди можу з першого погляду відрізнити курчат від кошенят)». Автор Терентопських хронік, тобто твій, безцінний читачу, покірний слуга, перефразуючи Керролла, вихваляється: я настільки добре розуміюся на транспортних засобах, що навіть можу, не вагаючись та не зазираючи у відповідні довідники, з першого ж погляду відрізнити мотоцикл від трамвая.

Громадський автомобільний транспорт представляли таксомотори й автобуси, що були здебільшого гібридами. У столичному таксопарку було 17 машин, а в автобусному – 22. Звичайно, автомобільний транспорт був не тільки в столиці, але й в інших містах країни. У Великих Дрібках крім того був транспорт автомобільно-електричний, а саме тролейбуси, числом 9 штук.

Наведені цифри, звичайно, не великі. Але треба враховувати, що й міста в підпільнім королівстві невеличкі, і дуже поступаються за розмірами і народонаселенням мегаполісам Великого Світу. Кількість жителів у всіх сімнадцяти містах Терентопії в сумі не набагато більша, чим в одному Харкові. (Автор постійно порівнює Терентопське королівство саме з Харковом, тому що це найближчий, повторює Автор, до входу в королівство населений пункт Великого Світу). До того ж ці цифри відносяться саме до осені 1995 року, а тепер, коли минули роки, ба навіть десятиліття, кількість транспортних засобів у Терентопії значно більша, ніж тоді (як і у нас).

До речі, автомобільні катастрофи й взагалі події з летальним наслідком і травматизмом з вини транспорту в Терентопії зведені до мінімуму. Такі випадки в королівстві – велика рідкість, у той час як у нас у Великому Світі кількість жертв автотранспорту щорічно обчислюється мільйонами загиблих і покалічених. Таке, можна сказати, щастя підпільної країни пов'язане не тільки зі значно меншою, ніж у Великім Світі, щільністю моторно-колісної машинерії, але й зі значним законодавчим обмеженням її жвавості. У межах населених пунктів там заборонено гасати зі швидкістю більш 23 кілометрів на годину, а на решті території – швидше 38 кілометрів на годину.

Бо в Терентопії певні, що людські (і не тільки) життя важливіші за швидке переміщення. Це в нас, у Великому Світі, на жаль, багато хто вважають навпаки, тому тут маси людських жертв щорічно приносяться на вівтар можливості для будь-якого умовного Васька Пупченка скоріше переміститися з точки А в точку Б. Тобто в Терентопії швидкість – це ніщо, а життя – це все; а в нас, на жаль, швидкість – це все, а життя – ніщо, судячи з того як щедро другим жертвують заради першого, уникаючи значного обмеження спритності механічних колісниць.

У детективно-фантастичному романі «Великі пожежі», написаному в 1927 році спільно двадцятьма п'ятьма відомими совєтськими письменниками, читаємо: «Автомобіль понісся ще швидше. Берлога тривожно глянув на супутника й хотів сказати, що за правилами міського руху швидкість понад п'ятнадцяти кілометрів у межах міста забороняється, але не встигнув». Як бачимо, і у Великому Світі у свій час адекватно ставилися до безпеки пішоходів, забороняючи автомобілям гасати швидше 15 км на годину. А тепер, на жаль, на безпеку, можна сказати, плюють...

– Знову замість забавних теревенів ти скотився, громадянине Авторе, у нудотну моралізаторську проповідь, – критикує Ліва півкуля авторського мозку.

– Саме так, – погоджується з сусідом по черепу Права.

– На жаль, бувають у мене такі припадки, – погоджується Автор. – Ну, нехай безцінний читач потерпить і вибачить.

– Але зізнайся, – каже Права півкуля, – що у тебе самого щодо цього подвійні стандарти. Коли ти пішохід, то тебе лякає і обурює швидкість транспорту, а коли ти пасажир, то тобі хочеться, аби транспорт якнайшвидше доставив тебе в потрібне місце.

– Зізнаюся, – зітхає Автор.

– У мене є питання щодо зародження автомобілізму в Терентопії, – вимовляє Ліва.

– Став. Постараюся відповісти, – киває Автор. – Адже таке питання може виникнути і в читача.

– Ти тут повідомив, що першим автомобілем у королівстві вважається механічний віз, створений у тисяча вісімсот дев'яносто дев'ятому році якимось Патрикеєм Стрибунцем. А в попередньому щосі «Функціонування слідчого» ти сповістив читача, що монахи з монастиря святого мученика Святозавра, обдивляючи пам'ятки Каменіани, оглянули, крім іншого, і (цитую) «руїни прадавнього автомобіля на вершині Причесаного пагорба». Слово «прадавній» зазвичай означає те, чому вже сотні або тисячі років. Це наводить на думку, що автомобіль, чиї руїни чомусь виявилися на вершині, був давнішим, ніж виріб винахідника Стрибунця. Тут явна невідповідність. Бо виходить, що автомобіль Стрибунця був не першим.

– Еее... – замислюється Автор. – Гм, дійсно, невідповідність. Але, на жаль, я не можу щодо цього внести ясність. Нічого не знаю про машину на вершині, коли і як вона туди потрапила. Так що прошу вибачення у вас, півкулі, і в тебе, читачу, але я безсилий прояснити цю обставину.

Щодо водного.

Як Автор казав на початку книги, Терентопія не розпещена численністю і повноводістю річок. Тому тут, як і на сусідній Харківщині, судноплавства практично не було. У прибережних жителів були човники, але не більше за те.

В 60-ті роки XX століття кілька ентузіастів придбали у Великому Світі водні мотори й назвали свої «вутлі човни» моторними катерами. Але оскільки від русалок і розмовляючих водних тварин стали надходити скарги, мовляв, жахливі моторні гвинти загрожують їхньому здоров'ю й навіть життю, то король Жорик Восьмий заборонив моторки, і човнярам довелося повернутися до старих добрих патріархальних весел.

До водного виду транспорту можна зарахувати й пороми, які там, де немає мостів, допомагають людям переміститися на протилежний берег.

В останні роки керівники турагентства «Рятівна Бджола» мріють про будування прогулянкової яхти під вітрилами, на якій можна було б катати групи туристів Струмищем й Замийкою. Для чого подекуди доведеться поглибити дно, щоб яхта не сідала на мілини. Але поки це тільки прожекти.

Щодо повітряного.

Громадського повітряного транспорту, що перевозить групи громадян і вагомі вантажі, у королівстві не було й немає. Зате індивідуальний повітряний транспорт там був з незапам'ятних часів. Але ним уміли користуватися тільки феї. Цим транспортом були ступи (як у фольклорної баби Яги), щітки (як у Маргарити з роману Булгакова), парубки (як у панночки Гоголя) та решта підручних об'єктів. Безкрилою левітацією там нікого не здивуєш.

До речі, панночка у повісті «Вій» літала не тільки верхи на філософі Хомі Брутові, але й у труні. Теоретично, і терентопські феї могли б літати у домовинах. Але не робили цього, бо дуже психологічно некомфортно живій людині поміщатися в цей футляр.

У другій половині XIX сторіччя, а конкретно в 1864 році, монополія чарівних жінок була порушена: у небо здійнявся дехто на ймення Євстигній Досифеєв. Але без допомоги чаклунства, а за допомогою повітряної кулі. Повітряні кулі або аеростати літають там і тепер, але в якості скоріше атракціону, ніж справжнього транспорту. У місті Задвірполі навіть є товариство аеронавтів імені Євстигнія Досифеєва. Терентопці дуже пишаються, що в їхній країні виготовлення першого аеростата й політ на ньому відбулися на десять років раніше, чим у Харкові, де такий собі Михайло Лаврентьєв те ж саме вперше проробив лише в 1874-ому.

Не можна тут обійти мовчанням і знаменитий однокрилий літак чарівника Акмуса, рожевий у червоний горошок. Залишається загадкою – як він туди потрапив? Звичайно ж не крізь Державні Двері. Є гіпотеза, що крім дверей існує й невидиме небесне «вікно» між Терентопією і Великим Світом. Але Автор сумнівається в постійнім існуванні такого «вікна». Терентопські феї, що облітали весь повітряний простір над королівством удовж і вшир, повинні були б через це «вікно» вилітати у Великий Світ, але таких випадків не зареєстровано. Із чого Автор приходить до іншої гіпотези: небесне «вікно» з'явилося тільки на одну мить після влучення в німецьку авіамашину совєтського снаряда, внаслідок чого вона опинилася в інших вимірах, а потім «вікно» знову «схлопнуло».

Те що Автор називає однокрилу машину Акмуса єдиним літаком королівства, не означає, що там ніхто ніколи не створював крилатих апаратів. Створювали. Але вони були такими легкими й тендітними, що їх скоріше слід зарахувати до категорії дельтапланів або чогось такого, чим до справжніх літаків.

Щодо гужового.

Крім механічного транспорту були в королівстві й традиційні їздові тварини. У першу чергу, звичайно, коні. Крім коняк, тамтешні фермери розводили також їздових: волів, єдинорогів, свиней (так, вивели особливу струнку швидконогу породу), а в останні десятиріччя й екзотичних африканських страусів.

Страуси в королівство були занесені королем Жориком Дев'ятим. В 1977 році терентопський монарх купив у Великому Світі трохи страусових яєць. У кого саме, він не афішував. Відомо, що в Харківському зоопарку африканських страусів у той період не було; були схожі на страусів південноамериканські нанду, австралійські ему й новогвінейські казуари. Звичайно, у те великосвітське відрядження глава підпільної держави вирушив без корони, доспіху й мантії, а в одязі, типовому й для Харкова у той період – у сірому кашкеті, чорній водолазці (або, як ще тоді називали, – у чорному гольфі) й синіх джинсах. Страуси, зрозуміло, були потрібні королю для поповнення колекції рідного зоопарку.

Із цих яєць у зоопарковому інкубаторі вилупилися самці й самиці, які виросли й стали виробляти потомство, та так рясно, що згодом яєць і страусенят було повнісінько. І Жорик дав об'яву в газету «Королівська правда» про продаж нащадків своїх птиць.

Страусенят купили декілька фермерів з різних областей країни, і стали розводити їздових пташок. Тепер не рідкість побачити на шляхах королівства легкий візок, запряжений трійкою страусів. Такому екіпажу більше підходить Гоголівське висловлення «птіца-тройка», ніж трійці коней, які, як відомо, не належать до класу птиць.

Втім, якщо з фрази «цих птахів використовують для їзди» викинути літеру «з», то фраза не стане помилковою. Бо страусів у королівстві розводять не тільки в якості транспорту, але й у якості поживи та сировини: м'ясо та яйця поїдаються, а зі шкіри, пір'я й шкарлупи виробляються оригінальні товари народного споживання.

А у літературі трапляються їздові тварини ще екзотичніші, аніж страуси. Наприклад, у комедії Арістофана «Мир» головний герой здійснює подорож на Олімп верхи на жуку-гнойовику. Не звичайному, звісно, а велетенському.

☼ ☼ ☼

Якщо згаданий вище українець М.В. Гоголь написав у своїх «Мертвих душах»: «Эх, тройка! птица тройка, кто тебя выдумал?», то інший українець, Майк Йогансен, вторячи класикові, в своїй «Подорожі людини під кепом» написав: «Ех, поїзд, птиця-поїзд! Хто тібє відумал?» Що на те питання ерудований читач міг би назвати імена Ніколя Кюньо, Річарда Тревитика, Джорджа Стефенсона, Юхима і Мирона Черепанових та інших вигадників.

Отже повернемося до неїздових баранів, як полюбляв писати Франсуа Рабле (тільки замість «неїздових» він уживав «наших», але його «наші» безумовно були неїздовими), то пак до переміщення на поїзді детектива Папірусюка.

На станції Іканька, що мала місце на півшляху між двома столицями (нинішньою й колишньою), у вагон увійшов худий суб'єкт, у якім Варлаам Оникійович упізнав фермера Наполеона, оголошення якого нещодавно читав на Жорикбурзькім вокзалі. Його голова як завжди була схожа на пухову кулю кульбаби, але не білу, а коричневу. Цей коренеплодороб (називати його хліборобом було б неправильно, бо він спеціалізувався на овочах, у першу чергу на коренеплодах) був у солідному костюмі із краваткою, тому здавався міським чиновником, а не селянином. З тією різницею, що чиновники зазвичай голені й стрижені, а в Оладьєва лише зелені очі та схожий на рожеву грушку ніс визирали з бурого хутра голови. (Така пишна волосатість робила його схожим на терентопських ельфів, але – ні – він був звичайною людиною). Шаснувши очима по вагоні, він теж упізнав слідчого, напроти якого було вільне місце. Його Наполеон і зайняв, обмінявшись із детективом привітаннями.

Як люди не дуже близько знайомі, для запалу розмови вони торкнулися теми погоди. Мовляв, от який спекотний нині вересень – просто таки розпал літа. Потім фермер повідомив, що їде до Великих Дрібок (тому й вирядився так парадно, аби городяни не приймали його за селюка), щоб домовитися там із чарівником Левком Глечиком щодо перетворення цукрового буряка на банани. Потім похвастався, що йому вдалося завдяки оголошенню залучити до себе сезонного працівника, через що збір урожаю коренеплодів піде успішно згідно із планом. Протягом року, мовляв, він справляється з роботами силами своєї родини, а от восени, коли треба збирати врожай, потрібні додаткові руки. Один чоловік уже кілька років йому в цьому пособляє, а другого допомогло знайти оголошення.

Слідчий теж, не вдаючись в усі подробиці, зізнався попутникові, що їде до колишньої столиці у справах, і що це пов'язано з викраденням драконячого яйця. Христофор Оладьєв, то пак Наполеон, про викрадення ще нічого на своїй фермі не чув. Він передплачував декілька газет і журналів, але ця новина або ще не встигнула потрапити у видання, або пошта не встигла їх доставити.

Сказали ще щось про те про се і замовкли. Папірусюк знов став роздивлятися пейзажі за вікном, а Наполеон, вийнявши з кишені газету й олівець, почав мовчки розгадувати кросворд...

Десь за півгодини по тому як запала мовчанка, чоловік, що сидів поруч із Варлаамом Оникійовичем (той самий, в котрого при початку руху потягу ледве не звалилися з перенісся окуляри) раптом досить голосно вимовив:

– Хризбубуц кирізда зизизипупука ажбузяка.

– Вибачте, що ви сказали? – відірвавшись від пейзажів, перепитав Папірусюк.

– Я говорю: хризбубуц кирізда зизизипупука ажбузяка.

– А що це означає? – спитав Христофор Оладьєв.

– Якою це мовою? – зацікавився слідчий.

– Та я й сам не знаю, – зітхнув окуляроносець. – Я, знаєте, людина проста: що думаю, те і кажу. А думки іноді бувають чомусь дуже незрозумілі.

І він знов замовк, примруживши очі. Мабуть, заглибився у свої дуже незрозумілі думки. Папірусюк, потиснувши плечима, перевів погляд на ландшафти, а фермер знову втупився у кросворда...

І нарешті карликовий паровоз притяг вагони в кінцевий пункт. Вокзал тут прикрашали гасло:

«ЛАСКАВО ПРОСИМО У ВЕЛИКІ ДРІБКИ –

ПЕРШУ СТОЛИЦЮ ТЕРЕНТОПСЬКОЇ ДЕРЖАВИ!»

і герб міста – чорна каляка-маляка в жовтім полі...

(– Ну от, зараз Автор почне довго й нудно пояснювати алегоричний смисл цієї каляки-маляки, згадувати коли, де, при яких обставинах був придуманий цей герб, ким і для чого, – починає гарчати Права півкуля авторського мозку.

– Я обов'язково розповім історію цього герба. Але не зараз, – заспокоює її Автор, – а в щосі двадцять четвертому за назвою «Відрядження чудотворця».)

Слідчий і фермер вийшли з вагона й попрощалися. Наполеон пішов до зупинки тролейбуса, а Варлаам Оникійович зателефонував з автомату до управління великодрібкинської міліції, повідомив про бажання поспілкуватися, і незабаром за ним під'їхав міліціонер на мотоциклі з коляскою.

У колясці Папірусюк перемістився від вокзалу на вулицю Короля В'ячеслава, де мало місце управління, і поговорив з великодрібкинськими колегами. Тамтешні міліціонери повідали столичному детективові, що пост біля Державних Дверей ретельно обшукує виходячих у Великий Світ, але драконячого яйця поки не знайдено. Може організатор викрадення і не збирався виходити у Великий Світ, а поцупив цей об'єкт з якоюсь іншою метою?

– Я б хотів поговорити з тими, хто чергував там у перші години після установлення митниці, – попросив худий і лисий столичний гість.

– Першими були лейтенант Буйнодрищенко й лейтенант Кегельбаум, – відповіли йому. – До речі, і зараз біля Дверей чергують знову саме вони...

На міліцейському мотоциклі ж Варлаам Оникійович був доставлений до Державних Дверей – дверей не в стіні, а у вільному просторі, що химерно стирчали, начебто на картині якогось Сальвадора Далі чи іншого живописця-сюрреаліста, посеред ланів та луків за околицею Великих Дрібок. До цих скромних дверей з міста вела «незаростаюча народна стежина». Незаростаюча не тільки через асфальт, котрим була покрита ця дорога. Навіть якщо б не було асфальту, вона не мала шансу зарости, тому що вся рослинність ґрасувалася б підошвами людей, що йдуть до Дверей і від них, а таких було чимало. Втім, щоб відвідувачі Великого Світу могли не втомлювати ніг, в останні роки з міста до Дверей і назад двічі на день ходить невеликий автобус, зібраний частково з деталей українського «ЛАЗу», частково – угорського «Ікаруса», частково – терентопських.

Тепер перед Дверми стояв старий дерев'яний стіл, пофарбований колись темно-зеленою фарбою, але вона частково облупилася, оголивши сіру деревину, що на тому столі чергові стражі порядку вивчали багаж громадян, котрі бажають пройти крізь Двері, а зверху від опадів та сонячних променів цей пост був прикритий брезентовим тентом. В цей час він рятував саме від спеки, бо небо було безхмарним та палючим. Там були два міліціонери – один темношкірий, а другий світлошкірий. Папірусюк показав їм посвідчення.

– Лейтенант Африк Буйнодрищенко, – представився у відповідь темний, приклавши нігті до козирка.

– Лейтенант Зиґмунд Кегельбаум, – відрекомендував себе й світлий.

Африк Буйнодрищенко, судячи зі зовнішності, був мулатом, що з'явився на світ, очевидно, в результаті кохання терентопської красуні до харківського студента з Африки. (А різнокольорових студентів у Харкові було чимало, у зв'язку з достатньою кількістю вузів, що насичували знаннями зокрема й іноземців з різних континентів). Прізвище – від мами, а ім'я – від тата. Зиґмунд Кегельбаум виглядав негативом колеги – білим-білим, начебто його все життя вимочували в молоці: біле волосся, білі вії, білі брови, біла шкіра, тільки роговиці очей червонуваті, що характерно для альбіносів.

– Спробуйте згадати, колеги, чи не було в перші години вашого чергування дев'ятнадцятого вересня чогось підозрілого? – запитав столичний полковник, а потім узяв з кишені пачку цигарок «Блакитний Лицар», стукнув по її дну нігтем великого пальця, через що з пачки вискочив курильний циліндр, зловив його в польоті губами, і розкурив від запальнички.

– Ні, – подумавши, відповів білий лейтенант, – усі громадяни дисципліновано пред'являли свій багаж... Ні, не було.

– Ні, – повторив і темношкірий міліціонер, – нічого такого...

– А чи не було, щоби якась людина крокувала до Дверей, а потім, побачивши міліцію, передумала і пішла назад? – допитувався доскіпливий Варлаам Оникійович.

– Ні, не пам'ятаю такого, – покачав головою Кегельбаум.

– Не було, – сказав мулат Буйнодрищенко, але потім задумливо потер пальцями кокарду фуражки й додав: – Втім...

– Що – «втім»? – вчепився в цей сумнів Папірусюк.

– Пам'ятаю – було таксі, – продовжував думати Африк, почухуючи кокарду, де, звичайно ж, був викарбуваний Крилатий Равлик – герб Терентопії. – Воно зупинилося, не доїхавши до Дверей метрів п'ятдесят, постояло із хвилину, розвернулося й поїхало назад до Великих Дрібок.

– Номер не пам'ятаєте? – напружився полковник.

– Ні, звичайно. Ми отут оглядали речі однієї громадянки, я тільки краєм ока встигнув помітити «шашечки» на машині, – знизав плечима мулат.

– А колір? – випитував детектив.

– А в нас у Великих Дрібках тепер усі таксі одного кольору: бузкові, – відповів за колегу альбінос Зиґмунд. – Мерія ухвалила. Щоби клієнти могли здалеку пізнавати таксомотори.

Папірусюк, продовжуючи палити, замислився, почухав брову й мовив:

– Прошу вас звертати увагу на вагітних і товстунів, не тільки оглядаючи їхній багаж, але й перевіряючи, чи не є їхнє пузо фальшивим, накладним, у якому може бути захована контрабанда.

– Дякуємо за пораду, – відповідав Кегельбаум, – але ми й самі догадалися, і перевіряємо все ґрунтовно.

– От і добре. Спасибі за інформацію, – сказав темно-світлому посту столичний детектив, загасивши слиною недопалок та знову занурюючись у коляску мотоцикла, а мотоциклістові наказав: – Їдемо в таксопарк.

Він би з великим задоволенням затримався тут подовше, щоб насолодитися свіжим степовим, просоченим ароматами польової рослинності повітрям, виглядом живописних просторів і тишею, яка орнаментується лише дзижчанням комах та трелями жайворонка, котрий тріпається у небі, немовби такий що з'їхав з глузду пропелер. Тобто млосно ублажився б тим, чого йому, як закоренілому городянинові, дуже не вистачало в метушні поліса. Але, на жаль, немає часу – треба справу робити.

(– Ти вже вибач мені, громадянине Авторе, за мій педантизм, – говорить раптом Ліва півкуля авторського мозку, втім, тоном не стільки перепрошуючим, скільки ущипливим (якщо ти, читачу, цінуєш надзвичайну точність, то Автор уточнить: тон Лівої півкулі в даному разі був на 21,31% перепрошуючим і на 78,69% ущипливим), – але я не можу стриматися, щоб не викрити тебе в неточності. Можеш обізвати мене придирастом (від дієслова «придиратися») або скрупульозником (від прикметника «скрупульозний»), але я не в змозі байдуже пропустити твою помилку. Так уже ми – ліві півкулі людського мозку – улаштовані: полюбляємо порядок і точність, на відміну від наших колег – правих півкуль – схильних до художніх вольностей.

– Ну, не тягни гуму, – перебиває Автор, – а шустро повідом, на чому ти мене, Ліва, підловила. Швидко покінчимо із цим і підемо далі.

– Я тебе підловив на жайворонку.

– А що з ним не так?

– От ти пишеш, що якби Варлаам Папірусюк затримався в полях біля Державних Дверей, то насолодився б трелями жайворонка. А я заперечую: не насолодився б. Тому що польові жайворонки, або, по-науковому висловлюючись, алауда арвенсис, видають трелі із травня по серпень, а не у вересні, коли Папірусюк приїхав у це місце, навіть якщо вересень теплий, як літо. У вересні вони починають відлітати у вирій.

– Здаюся: схибив, помилився, – визнає Автор. – Написав, полінувавшись перевірити інформацію в орнітологічних довідниках. Спасибі, Ліва, що вчасно знешкодила мій ляп, не покладаючи це на читача.

– А в мене до тебе, пане Авторе, у зв'язку із цим виникло запитання, – заговорила й півкуля Права. – Наші місцеві жайворонки, а також багато інших птахів, на зимівлю летять до Африки або подібних спекотних теренів. А де зимують аналогічні пернаті Терентопїї?

– Упс! – вигукує Автор, захоплений зненацька. – Так я, чесно, кажучи, про це якось і не думав... Ну, напевно, не в Африці чи... Для цього їм довелося б цілими зграями пролітати крізь Державні Двері, що малоймовірно. Може, вони летять на зимівлю в Окраїнні Землі, де через підвищену активність тамтешніх магічних полів не тільки флора й фауна, але й ландшафти із кліматом постійно мутують і можуть бути нетиповими для даних широт, наприклад, місцями тепліше в зимовий час.)

☼ ☼ ☼

Металеві ворота таксопарку, не пофарбовані однією фарбою, а розписані мальовничим зображенням різнобарвних автомобільчиків із пташиними крилами, що ширяють у небі поміж хмар і метеликів, виходили на Мирополківський майдан. На цьому майдані був пам'ятник Крилатому Равликові – статуя черевоногого молюска розміром із самоскид, також із пташиними крилами, що стирчать зі спіральної мушлі.

Папірусюк, пред'явивши на прохідний посвідчення, увійшов у цей розсадник платного візництва, зустрівся з директором, котрий виявився гарною молодою блакитноокою білявкою у джинсовому комбінезоні, і попросив представити йому таксиста, який дев'ятнадцятого вересня по полудню їздив до Державних Дверей, але, трохи не доїхавши, розвернувся й повернувся у Великі Дрібки. На всіх таксі, похвасталася директорка, є рації, через які шофери пов'язані з диспетчером і отримують замовлення, що та прогресивна ідея, зрозуміло, занесена з Великого Світу. (Отже на будь-яку брехню чи нісенітницю, сказану великодрібкинським таксистом, можна не криводушачи відповідати: «Ви маєте рацію», бо рація в його машині дійсно встановлена). Директорка через цей засіб зв'язку по черзі побазікала зі своїми шоферами й з'ясувала, що ту поїздку вчинив водій Жилбилов. Якого вона відразу запросила негайно під'їхати сюди, на що той відповів, мовляв, от тільки доставлю пасажира до місця й відразу в таксопарк.

Холостому Варлааму Оникійовичу дуже сподобалася зовнішність сексапільної керівниці. Але оскільки, по-перше, вона йому за віком годилася у дочки, а по-друге, він вгледів на її пальчику шлюбну обручку, то втримав себе від залицянь, а обмежився компліментом.

Хвилин за тринадцять до барвистих воріт підкотило бузкове авто, передом схоже на «Побєду», а задом – на горбатого «Запорожця». Із цього гібрида вийшов широконосий губатий дядько, який і виявився потрібним Жилбиловим. Детектив йому представився, і, присівши на лаву біля пожежного щита, вони поговорили. На прохання розповісти про ту поїздку, таксист повідав:

– Це один чолов'яга сів до мене на вокзалі й сказав везти до Державних Дверей. Мовчазний тип. Я спробував був із ним розмовляти, аби не так нудно їхати, але він відповідав лаконічно: «Так. Ні. Не важливо...» Бачу, не настроєний громадянин спілкуватися. І я не став приставати. Коротше, їдемо, мовчимо. Уже Двері попереду маячать. Він говорить: «А це хто біля Дверей? Міліція?» – «Так, – кажу, – дивно, ніколи отут міліція не стояла». Він попрохав пригальмувати. Дивлюся, а міліціонери в якоїсь тітки у сумці порпаються. «Треба ж!» – думаю. Я ж тоді ще не знав, що в Жорикбурзі драконяче яйце поцупили; це тільки вчора по радіо сказали. «Чорт забирай! – каже пасажир. – Я згадав: удома забув чайник на палаючій плиті, треба терміново повернутися, а то пожежа буде». – «Добре, що згадали, – я йому, – а то з моєю тещею теж був випадок: залишила включену праску, а са...»

– І де ви його висадили? – перебив слідчий.

– Там же де й узяв: біля вокзалу залізничного. «Може, – говорю, – почекати?» – «Ні, – каже, – я пригадав і про інші термінові справи, другим разом поїду». Він розплатився і пішов, до мене сіла сімейна пара з дитиною, і все.

– Як він виглядав?

– Щільний такий чоловік, з животиком, у різнобарвній сорочці та джинсовій камізельці з безліччю кишень, років сорока приблизно, на потилиці – плішина, на шиї ланцюжок, мабуть, золотий. Що ще?

– Може, особливі прикмети? Родимка, татуювання...

– Так, ось отут у нього в роті – металевий зуб, начебто золотий...

(Ліва півкуля авторського мозку стрепенулася: «А я, здається, догадуюся, хто цей пас...» – «Цить, безглузда!!!» – гаркає Автор.)

– А який у нього був багаж?

– Валізка така картата і сіра полотняна сумка.

– Сіра сумка... – задумливо повторив Папірусюк.

– А, вибачте, якщо не секрет, – чому вас це все так цікавить? – запитав великогубий Жилбилов.

– Є підозра, що в нього – викрадене драконяче яйце.

– От гад! Якби я знав, я б сам його до міліції...

– Спасибі, громадянине Жилбилов, ви своїми показаннями мені здорово допомогли. До побачення.

– Нема за що. Усього доброго. Знайдіть цього шкідника.

Таксист уже дійшов до свого гібридного автомобіля, коли, щось згадавши, повернувся до Варлаама Оникійовича:

– Так, ще... Може, вам придасться. У нього не було дрібних грошей, він розплатився сотенною купюрою, а я дав йому здачі. Купюра в мене. Показати?

– А що в ній особливого? Фальшива? – запитав детектив.

– Сподіваюся, що ні. На ній якісь цифри.

– На кожній купюрі номер надрукований.

– Не надруковані, а написані від руки олівцем. Дивитеся.

Шофер витяг з кишені гаманець, а з гаманця – стошурхотикову купюру. У верхньому правому куті біля портрета Мирополка Романтика на ній простим олівцем було написано: 123114. Купюра пройшла через сотні рук, кожна з яких могла залишити цю олівцеву мітку, тому малоймовірно, що таємничий номер мав відношення до крадіжки. Але не слід відмахуватися від будь-яких, навіть мізерних фактів, уважав Папірусюк, тому детектив переписав цифри у свій блокнот, той же, де розписався король. (Звичайно, настільки простий номер легко запам'ятовувався. Але навіть дуже пам'ятливий суб'єкт не має стовідсоткової гарантії від раптового провалу в пам'яті. Тому надійніше зафіксувати факт і у позачерепному вмістищі інформації, наприклад у блокноті, вирішив Варлаам Оникійович.)