Текст книги "Яйцепос. Книга 1"

Автор книги: Дюк Брунька

сообщить о нарушении

Текущая страница: 25 (всего у книги 34 страниц)

Передавши турботу про відвідувачів Маргариті, хазяїн корчми з магічним авіатором, прихопивши розмовляючого келиха, поїхали в трамваї на південно-східну окраїну Жорикбурга, де жив ясновидець, в чепурненькому особнячку, закутаному у виноградні ліани. Тобто в кінці осені, зимою та навесні дім виглядав упакованим у чохол з чорного мережива, а літом та на початку осені – захованим у зеленому лускатому коконі. Проте перед перетворенням на чорні мережива кокон робився золотавим. Взагалі, житло ясновидця було романтичним та затишним.

(До речі, щодо затишку житла. Терентопський поет Франческо Губанедурський за цією темою склав такий чотиривірш:

 
Є затишним мій старий дім,
Панує спокій в нім та тиша...
Ой! Дім струснув жахливий грім!
То пукнула в підвалі миша.
 

Він так і називається: «Затишок, спокій та тиша».)

Іноді буває, що прізвище людини відповідає її зовнішності. Наприклад, у тому ж Жорикбузі проживав такий собі громадянин на прізвище Пляшка, який завдяки довгій шиї й циліндричному тулубу дійсно нагадував пляшку. Або був там громадянин з фамілією Крук, який завдяки чорним локонам, схожим на пір'я, і великому носу, схожому на дзьоб, був подібний крукові.

Із чарівником на ім'я Гліб Любомирович усе з точністю до навпаки. Його фамілія Цвях добре сполучалася б із людиною худою, стрункою, високою. Гліб же Любомирович був протилежністю: невисоким і досить угодованим. Його зовнішності відповідали б прізвища Бульбашка, Міхур або Куля.

У цього тридцятичотирирічного на той час пухтія волосся мешкало на нижній передній частині голови, у вигляді маленької бороди або немаленької щетини; а от верхня й задня частини голови були незаселеними. Тому здалеку могло здатися, буцімто в людини голова перевернена нагору підборіддям.

Потиснувши пухкою кистю долоні Акмуса й Гільденштерна, Цвях впустив гостей у вітальню, запросив сісти у фотелі й з увагою вислухав. Потім, сказавши: «Зрозуміло. Зараз заглиблюся», поклав на скло розмовляючої посудини товсті пальці, закотив під чоло очі, роззявив рота і так напружився, що аж побілів і навіть ледве чи не посинів. Лисий верх голови покрився потом, на неголений низ потекла слина, і навіть із ніздрі висолопилася волога. Від напруги він навіть видав звук, але не ротом; звук, незмінним супутником якого є запах.

Нарешті розслабився й витер хусточкою жирну фізіономію.

– Бачив. Ця кружка була виготовлена дев'ятнадцятого лютого тисяча дев'ятсот шістдесят третього року на Свіжегнійопольскій гуті склодувом Віктором Петровичем Перекопайболотом. Пісок для скла брався в кар'єрі біля селища Бджолопаси, що в Задвірпольскій області. Гутник Перекопайболото народився в тисяча дев'ятсот тридц...

– Цього не треба, – перебив Акмус.

– Виходить, це найзвичайнісінький пивний келих, такий же, як і тисячі інших? – розчарувався гарний корчмар.

– Найзвичайнісінький, – підтвердив товстун-ясновидець.

– Так чому ж він, хрін подери, розмовляє людським голосом?!

Гліб Цвях знизав плечима.

– Мене цей випадок заінтригував, – зізнався магічний авіатор, задумливо погладжуючи стислим у руці білим літнім кашкетиком (яким через спеку замінив звичний шкіряний авіаторський шолом) своє випнуте квадратне голене підборіддя. – Я пориюся в магічних книгах, пораджуся з колегами. Може, щось подібне десь описане, або хтось зустрічався з такими курйозами...

☼ ☼ ☼

За місяць Акмус повідомив Іцхакові, що в книгах з його власної бібліотеки, а також позичених у колег, пояснень цьому чуду не знайшлося. З розмов з іншими чарівниками авіатор довідався, що кожний з них стикався із неживими предметами, які видавали промови та інші звуки. Тільки то були не скляні келихи, а радіоприймачі, патефони, магнітофони, телевізори й тому подібні речі. У стародавніх германських сагах, пригадав Акмус, згадується річ на ім'я Атвейґ, а в стародавніх кельтських сагах – річ на ім'я Круайдін, що ті предмети вміли співати по-людськи. Але, по-перше, ці речі були не посудом, а бойовими мечами, а по-друге, скоріше всього, це просто фантазії вигадників саг, а не факти реальності.

– А якою мовою він говорить? – запитав потім власник однокрилого літака, вслухаючись у белькіт келиха.

– А я почім знаю, – видав «вичерпну» інформацію із цього питання Гільденштерн.

При цій бесіді в корчмі «Під Рятівною Мухою» були присутні: Іполит Четвертий (тоді він був ще рядовим єпископом, а не патріархом, і не називався Четвертим), Бізончик Солом'яний (тоді ще не бібліотекар, а студент Академії Культури), худий і пухнатоголовий селянин на прізвисько Наполеон (в 1985 році він був ще колгоспником, а вже за рік стане незалежним фермером), придворний кат Інкогнітечко в клоунській масці, й королівський писар Ульріх фон Смирнов (троє останні відвідували цю корчму не настільки часто, як Акмус, Іполит і Бізончик, але теж іноді заходили).

– Ангельською мовою, – припустив служитель культу, то пак єпископ.

– Англійською? – Акмус прислухався. – Не схоже.

– Не англійською, а ангельською, – поправив занурений у бороду, вуса та решту розкидистого головного волосся священник. – У середні віки церковники вважали, що не тільки в кожної людини, але й у кожної речі є свій ангел. Пізніше така позиція була визнана єретичною, але хто знає – а раптом у цьому щось є? Може, ангел цього келиха заговорив із нами грішними своєю ангельською мовою? Я раджу подарувати цю чудотворну штуку церкві – там саме місце таким реліквіям.

– А я раджу не дарувати, тому що церква – це розсадник марновірства й мракобісся, а релігія – опіум, – стрепенувся колгоспник, який був переконаним атеїстом. – Ангелів немає, це кожний безбожник знає!

– А по довбешці! – гучно й розкотисто аргументував Іполит Четвертий.

– А може він інопланетянин? – несміливо вставив молодий пернатий індіанець-майонез, поправляючи окуляри.

– Хто інопланетянин?! Він – атеїст недобитий, матеріаліст неосвічений! От зараз як дам по довбешці – відразу ангели в очах застрибають! – почав заводитися задиристий святий отець. – Інопланетянин!

– Та ні, я не про Наполеона, я про келих, – уточнив Бізончик Солом'яний. – Може, це й не скляний пивний келих зовсім, а прибулець із космосу келихоподібного вигляду. Може, десь є планета, на якій живуть келихоподібні розумні істоти, і одна з них потрапила на Землю й намагається встановити з нами контакт.

– Ви яку книгу зараз читаєте, парубоче? – поцікавився в студента чарівник Акмус. – Чи бува не наукову фантастику про інопланетян?

– Так, про космічних прибульців, – відповів індіанець.

– Я так і подумав, – іронічно усміхнувся очима авіатор.

Індіанців називають червоношкірими. В індіанця Сергія Васильовича Трампа, більш відомого як Бізончик Солом'яний, шкіра була не червона, а звичайного для європейців кольору (що пояснювалося одруженням його індіанських предків із євразійськими аборигенками протягом кількох сторіч мандрівок територією Євразії). Але іронія чарівника вплинула на пернатого студента Жорикбурзької Академії Культури імені Герострата таким чином, що він зробився дійсно дещо червоношкірим у колористичному аспекті. Ну, або, як мінімум, рожевошкірим.

 (Ліва півкуля авторського мозку, що мовчала кілька сторінок, оживилася:

– Стоп-стоп! Як ти сказав? «Академії Культури імені Герострата»?

– Ага, – підтверджує Автор.

– Імені ГЕРОСТРАТА?!! – наголошує Ліва, і Права приєднується:

– Може – імені Геродота? Або – імені Геракліта? Або – імені Гер...

– Ні, імені Герострата, – наполягає, перебивши, Автор.

Півкулі, здивовано задерши звивини, переглядаються.

– Але ж давньогрецький негідник Герострат відомий тільки тим, що він спалив храм Артеміди в Ефесі! Знищив пам'ятник культури! – обурюються півкулі. – Як же можна іменем такої безкультурної сволоти, такого жлоба-руйнівника називати академію культури?!

– Можна. Помилково, – пускається в пояснення Автор. – Академія була заснована королем Жориком Сьомим в тисяча дев'ятсот вісімнадцятому році, за рік до його кончини. Для солідності він вирішив присвоїти їй ім'я якогось античного мислителя. Єдине античне ім'я, яке в той момент спало на думку, було – Герострат. Гадаючи, що це давньогрецький філософ, король, котрий призабув античну історію (він був уже старенький, пам'ять була слабка), надав ім'я, яке символізує агресивне безкультур'я, вузу культури. Авторитет Жорика Сьомого був такий високий, що ніхто не став оспорювати цю назву. Незабаром терентопці так звикли до цього найменування академії, що думки про перейменування навіть і не планували наносити візити в їхні голови.

У Совєтському Союзі закладам культури теж іноді присвоювалися імена людей, які культурі зашкодили. Наприклад, у Харкові на розі вулиць Пушкінської та Петровського (тепер вулиці Григорія Сковороди та Ярослава Мудрого) був кінотеатр (а кінотеатри, безумовно, теж належать до закладів культури) імені Жданова. Того самого Андрія Жданова, одного з більшовицьких начальників, котрий, звинувативши в безідейності і вульгарності видатних письменників Михайла Зощенка й Анну Ахматову, дуже зіпсував їм життя, чим завдав явної шкоди культурі. А інший харківський кінотеатр, на початку вулиці Свердлова (тепер це Полтавський Шлях), носив ім'я Дзержинського. Того самого Фелікса Дзержинського, який очолював ЧК, організацію, що знищила чимало діячів культури. (Цей кінотеатр, до речі, перший, найдавніший в Україні й у всій Російській імперії, продовжує функціонувати, але йому повернули первісну, досовєтську назву «Боммеръ»). Втім, якщо в СССР імена таких суб'єктів присвоювалися закладам культури цілком свідомо, то в Терентопії ім'я негідника було надано Академії Культури, повторюю, помилково.)

– А може, ті звуки, які видає келих, зовсім ні яка не мова, а просто безглуздий шум, на кшталт плескоту води або шурхоту листя? Може, просто тембр цього шуму близький до тембру людського голосу й це вводить нас в оману? – припустив популярний кат Інкогнітечко, і всі відразу усміхнулися, тому що глянули на нього; а без усмішки, сміху чи навіть реготу зиритися на цю сміховинну клоунську пику, то пак маску, було неможливо. – Наприклад, морська мушля, якщо її прикласти до вуха, перетворює всі звуки на шум моря. А цей келих перетворює звуки, що потрапляють у нього, на людський голос. Просто акустичний ефект.

(«У мене питання щодо цього ката, – встряє в рукопис Права півкуля авторського мозку. – Ти, Авторе, казав, що він повсякчасно носив маску. От, як бачимо, і в корчму він приперся у масці. Але ж у корчмі люди їдять і п'ють. Тож, або він там нічого не їв і не пив, або йому доводилося знімати для цього маску, показуючи всім справжнє обличчя. Бо ж маска заважає вживати страви». – «Це дивлячись, яка маска, – заперечує Автор. – Якщо вона закриває геть усе обличчя, тоді так. Але клоунська личина Інкогнітечка була така, що вона не затуляла його рот. Тож він міг їсти й пити, не знімаючи машкари. Ну хіба він бруднив іноді їжею штучні фіолетові вуса, але ця проблема знешкоджувалася завдяки існуванню у світі такого явища, як серветки».)

Гіпотеза ката всім сподобалася. Селянин Наполеон приязно потріпав велике поролонове вухо клоунської маски, кажучи: «Голова!» Навіть Іполит Четвертий (якого тоді, повторює Автор, ще не називали Четвертим) похвалив: «Тверезо висловлює, сонечко».

– Мабуть, так воно і є, – кивнув Іцхак Гільденштерн, – тільки незрозуміло, чому двадцять років цей акустичний ефект не проявлявся, а тепер...

– Ну, може, у ньому з'явилася непомітна оку тріщина, яка так змінила структуру, що келих став резонувати таким дивним чином, – продовжив мудрувати комічний кат.

– Правильно! Розумно! Зрозуміло! – зааплодував атеїст Наполеон. – Кожне чудо можна науково розтлумачити матеріалістичними причинами! А то дурять народ релігіями!

Пухнатоголовий і худий, як кульбаба, колгоспник єхидно повертів перед Іполитом Четвертим композицією з пальців, яку українці називають «дуля», росіяни – «кукіш», «фіґа» або «шиш», а терентопці – «дрямсиньлоїд». Хуліганистий єпископ миттєво відреагував на цей жест вагомим потиличником, і селянин, потираючи голову, обізвав його інквізитором.

Завсідники вже звикли до таких перепалок між гарячим атеїстом і не менш гарячим релігійним діячем, що були схожі один на одного не тільки гарячкуватістю, упертістю та завзяттям, але й пишною рослинністю, котра щільно вкривала їхні голови, так що з волосяних заростей визирали лише очі та носи; але в священника зарості були чорні, а в землероба бурі. Тому, анітрохи не зніяковівши від вибриків цих патлачів, завсідники продовжили дискутувати на задану тему.

– І все-таки ці звуки більше схожі на мову, ніж на безглуздий шум людського голосу, – міркував уголос Акмус, опершись ліктями на стіл і схилившись над келихом. – Це звучить не як суцільний потік, а як окремі слова й речення. Причому деякі слова повторюються. Прислухайтеся...

Нарешті узяв слово й королівський писар Ульріх фон Смирнов, повсякчасно прикрашений чорнильними ляпками. Через свою метушливість і неакуратність він бруднив не тільки пальці, але ухитрявся забризкувати чорнилом одяг і навіть фізіономію. А оскільки відмити чорнило набагато складніше, чим ним забруднитися, то його куляста лиса голова нагадувала глобус, де у океанах тілесного кольору розкинулися фіолетові острови й архіпелаги. Потираючи фіолетовими перстами аналогічні цятки на чолі, він порадив:

– Треба показати цей келих академікові Брюходухову, Якиму Сергійовичу, нашому знаменитому поліглотові й лінгвістові. Він знає майже всі мови, і якщо він не зможе зрозуміти белькіт посудини, виходить, це безглуздий шум, а якщо зможе – то нехай перекладе його слова терентопською мовою, і тоді все з'ясується.

– Тьху ти! – сказав від досади, що така проста думка не вилупилася у його мозку раніше, чарівник Акмус. – Треба було першим ділом показати келих Брюходухову, а не ворожити на кавовій гущі! Завтра ж і покажемо...

Але наступного дня з'ясувалося, що академік три дні тому покинув Терентопське королівство, пустився в чергову експедицію і повернеться в найкращому разі за півроку.

Протягом цього строку феноменальний келих стояв на коминковій полиці в корчмі «Під Рятівною Мухою», приваблюючи й розважаючи відвідувачів своєю незвичайною здатністю, даючи привід для міркувань та дискусій.

Магічний авіатор час від часу телефонував до Академії Наук, цікавлячись: чи не повернувся академік Брюходухов...

І от 16 грудня, тобто за два тижні до нового 1986 року, коли Жорикбург внаслідок снігопадів був схожий на пінопластовий макет, на запитання чарівника слухавка відповіла: «Брюходухов біля телефону». На прохання про консультацію поліглот сказав, що завтра він читатиме дві лекції в університеті, між якими має годину вільного часу, і готовий присвятити його магу, якщо той підійде до 14.00 в 27 аудиторію.

Коли наступним днем Акмус усупроводі хазяїна келиха, по піску, котрий знешкодив ожеледь, повз піраміди снігу й прикрашені хвойні рослини наближався до університету, серце чарівного авіатора забилося метушливіше від очікування розгадки таємниці, яка спантеличувала мага останні місяці.

Очікування виправдалися, і Акмус із Іцхаком дізналися розгадки.

Але перш ніж повідати про це, Автор прагне коротенько познайомити тебе, безцінний читачу, з біографією поліглота Якима Сергійовича Брюходухова, тому що доля цього вченого неординарна, адже він став академіком зокрема завдяки... шибениці!

☼ ☼ ☼

Народився майбутній академік 1957 року в родині потомствених злочинців.

Його дід за батьківською лінією, Кузьма Брюходухов (кличка Ніготь), був крадієм-домушником; бабця за батьківською лінією, Оксана Брюходухова (кличка Тумба), промишляла грабунками на великій дорозі; дід за материнською лінією, Осип Сопельман (кличка Сьопа), був кишеньковим злодієм; бабця за материнською лінією, Софа Сопельман (кличка Пудра), була шахрайкою; батько, Сергій Брюходухов (кличка Сирий), спеціалізувався на зломах банківських сейфів; а мати, Зоя Брюходухова-Сопельман (кличка Локшина), угоняла автомобілі.

Неважко уявити, яка доля була уготована хлопчикові з кримінальної династії.

У шестирічному віці Якимко обікрав першу чужу квартиру, у восьмирічному обчистив першу чужу кишеню, у десятилітньому провернув першу аферу, у тринадцятилітньому угнав перший автомобіль, у чотирнадцятилітньому зломив перший сейф, у п'ятнадцятирічному втнув перший грабіж на великій дорозі. Хлопчик шукав свій жанр, свій стиль, своє покликання.

Жодне із цих занять не дало йому повного творчого задоволення. І підліток вирішив спробувати себе у хуліганстві.

Але не простому, а музичному.

Після злому банківського сейфа, на всі виручені від цієї роботи гроші Якимко купив віолончель Ґварнері й потай від предків навчився віртуозно на ній грати. Із цією віолончеллю він і хуліганив, за що в кримінальних колах йому дали кликуху Фа-дієз-мажор.

«Технологія» хуліганства була наступна. Темним вечором цей халамидник чекав у найпохмурішій алеї парку на самотнього пішохода. І коли нічого не підозрююча жертва опинялася поруч, зненацька вискакував із кущів і із усього розмаху... виконував на віолончелі Італійську сюїту Ігоря Стравінського, Сюїту № 4 мі-бемоль мажор Йоганна Себастьяна Баха, Каприччіо алегро комодо Карло Альфредо Пьятті, або інший музичний твір. Через що захоплена зненацька жертва нестямно репетувала: «Браво!», із усіх рук плескала в долоні й кидала капосникові гроші або квіти, а лиходій тільки криво усміхався.

Так він хуліганив два роки, поки йому виповнилося сімнадцять. Тоді його узяли. Черговий самотній перехожий, не давши лиходієві дограти сюїту, заламав йому руки й доставив у міліцію. Коли полковник подякував сміливцеві за піймання бешкетника, герой скромно відповів: «Кажіть голосніше, я глухий»...

У музичнім хуліганстві прокурор не виявив складу злочину, однак у ході слідства спливли більш ранні злодіяння Якима, і суд присудив його до трьох років примусових виправних робіт на посаді віолончеліста симфонічного оркестру Великодрібкінської філармонії.

Волелюбний засуджений до примусу ставився негативно, тому при першому зручному випадку здійснив втечу із філармонії. Робінзон Крузо якось допоміг одному росіянинові-бідоласі, репресованому російською владою, дати дьору зі сибірського заслання до Європи, про що, крім іншого, розповідає Даніель Дефо у своєму романі «Подальші пригоди Робінзона Крузо» – другій книзі із трилогії про Робінзона. А цей віолончеліст накивав п'ятами з філармонії без сторонньої допомоги. Зі своєю дорогою віолончеллю. Після чого знову заходився музично хуліганити в одному зі столичних парків.

Його затримали, і за втечу суддя додав строк – п'ять років музикування в оркестрі.

Але він знову втік...

Після восьмої втечі суддя зрозумів, що Брюходухов-молодший рецидивіст, і, схлипнувши, присудив до повішення й наступного заслання...

Вішав хуліганистого віолончеліста його ровесник – починаючий кат Інкогітечко. Це було 4 вересня 1975 року. Саме з повішення майбутнього академіка й почався трудовий шлях Інкогітечка.

Бачачи, що дебютант із незвички хвилюється, Яким став розповідати анекдоти про Василія Івановича й Петьку, чим розвеселив новачка в клоунській масці, допоміг зняти психологічну напругу, завдяки чому кат упорався із завданням непогано й навіть зірвав рідкі оплески глядачів.

«Ніде не тисне?» – запитав кат у повішенця тоном кравця, що дав примірити клієнтові щойно зшиту одіж. «Ні, усе нормально», – відповів злочинець, злегка погойдуючись на шибениці.

Потиснувши на прощання руку цьому першому своєму клієнтові і побажавши йому хорошого висіння, Інкогітечко пішов із майдану Панурґа.

Незабаром, намилувавшись видовищем, розсмокталася невелика юрба знавців і шанувальників таких шоу.

До речі, серед глядачів цієї процедури був і такий собі Полікарп Таракашкін, фальшивомонетник, відомий у кримінальних колах за кличкою Рубенс. Він зокрема захоплювався живописом, і на повішення прийшов із мольбертом. Коли Інкогнітечко вішав Брюходухова, цей так званий Рубенс швидко зробив із натури ескіз олійними фарбами на ґрунтованій картонці. Потім у своїй домашній майстерні він за цим ескізом написав живописне полотно, котре попервах назвав «Повішення віолончеліста». За декілька років, коли Брюходухов буде відомим вченим і отримає звання академіка, Таракашкін перейменує картину: «Повішення майбутнього академіка Якима Сергійовича Брюходухова на майдані Панурґа». Згодом цю картину у фальшивомонетника купить інший кримінальник, крадій Асланбек Усманкурбанбєрдиходжибабаєв на кличку Персик, котрий познайомився з ним у тюрмі, бо був співкамерником (до речі, у тій же камері № 22 з ними короткочасно сидів і молодий тоді король Жорик Дев`ятий, про що, якщо пам'ятаєш, безцінний читачу, Автор уже повідав докладніше у щосі одинадцятому за назвою «Божественні клоуни»). А коли у Жорикбурзі виникне так званий салон злодійських послуг «Золоті Пальці» і Асланбек стане його директором, то прикрасить цією картиною свій директорський кабінет.

Отже, глядачі розійшлися, і залишилися тільки повішенець і два міліціонери, які, по-перше, стежили, щоб засуджений не змотався з шибениці раніше, чим він підпише довідку про каяття, а по-друге, тримали напоготові теку із цією довідкою, очікуючи, коли він виразить бажання її підписати.

Брюходухов, продовжуючи погойдуватися під подувом легкого вітерцю, безтурботно склав на грудях руки й став насвистувати мелодію популярного терентопського романсу «Рояль у кущах». «Це надовго», – уголос зрозумів міліціонер більш старший та досвідченіший і вийняв з кишені колоду гральних карт. Сівши на помості під висячим, вартові порядку заходилися «різатися в дурня». Щоб помучити «ментів», яким не терпілося звільнитися від цього обов'язку, лиходій вирішив висіти як можна довше. Періодично картярі запитували в шибеника, чи не надумав він підписати довідку. Він щоразу відповідав: «Ні».

За чотири години досвідчений міліціонер став супитися й часто поглядати на наручного годинника, а ще за годину – люто сопіти й ворушити щоками.

Нарешті вибухнув: «Інші шибеники як шибеники – підпише швиденько довідку про каяття й гайда в заслання, а цей нахабно висить, випендрюється, нелюд!» – «Таких хлібом не годуй, дай познущатися», – підтакнув молодий. «А я за законом маю право висіти стільки, скільки захочу, зате ви не маєте права ображати повішенця!» – усміхаючись відповів нахаба.

Саме на шибениці майбутній академік уперше задумався про сенс буття, адже раніше він був зайнятий або правопорушеннями, або підготовкою до правопорушень і не мав часу на філософствування. Хороша річ – терентопська шибениця: виси й думай собі на здоров'я, без суєти, без поспіху.

Проаналізувавши минуле життя, Брюходухов запідозрив, що існував не зовсім так, як варто було б, і що, можливо, слід змінити долю.

«Через цього суч... кхе, через цього повішенця в мого пацана не буде свята, – продовжував скаржитися досвідчений міліціонер молодому колезі, підкидаючи трефового валета, бо той побив піковим валетом пікову ж десятку. – У мого Миколки сьогодні день народження, я обіцяв рано звільнитися й зводити його до цирку, квитки купив. А через цього упертого ду... кхе, через цього упертого громадянина я отут сиджу із квитками, там Миколка чекає, а шоу незабаром почнеться. Буде замість свята море сліз!» Молодий, підтакнувши: «Отож. І у мене були плани на вечір», побив трефового валета бубновою – козирною – десяткою. «Скільки синові виповнилося?» – запитав зверху засуджений. «Шість», – промимрив буркотун. «Гаразд, так вже й бути, на перший раз я вас відпускаю, я сьогодні добрий, – змилостивився злочинець. – Цирк не варто пропускати. Де там ваш папірець? Підпишу». – «За це спасибі, парубоче!» – обрадувався Миколчин тато й миттю подав кримінальникові папку й ручку. Той розмашисто начертав каляку-маляку, яку треба було вважати підписом, задоволені міліціонери вийняли його із безпечного затишного зашморгу й нагадали, що протягом доби він має покинути Жорикбург і відбути до села Цуценського, де йому, згідно з вироком, належало відбувати заслання протягом одного року.

Зібравши все найнеобхідніше (віолончель, смичок, ноти, зубну щітку, бритву тощо) розкаяний виїхав до Цуценського – маленького села, котре загубилося в лісостепу між столицею й Апчхиградом, що мешканці того села були переважно працівниками колгоспу «Під прапором арістотелізму».

У сільській школі було вакантне місце вчителя музики, тому столичному віолончелістові відразу запропонували стати викладачем, хоч він і був аматором-самоучкою без консерваторської освіти. Як каже народна мудрість: на безриб'я й рак риба. Тобто якщо немає під рукою мойви або минтая, то в крайньому разі можна з'їсти омара або лангуста.

У час, вільний від щеплення дітлахам музичного смаку, столичний гість нудьгував, тому що головною розвагою тамтешньої молоді було колективне лузання соняшникового насіння, а йому таке хобі видалося занадто примітивним. З нудьги став відвідувати бібліотеку сільського клубу, де знайшов книги класиків світової літератури, у тому числі не тільки в перекладах, але й в оригіналі. І купу словників.

За допомогою англо-терентопського словника прочитав Шекспіра й заодно вивчив англійську мову.

Потім прочитав Сервантеса – вивчив іспанську.

Потім – Рабле – французьку.

Потім – Ґете й Гофмана – німецьку...

У нього виявився феноменальний талант до вивчення мов, і по закінченню заслання він міг уже вільно читати дев'ятьма європейськими мовами, включно з латиною.

Оволодіння мовами так йому сподобалося, що, повернувшись зі заслання до Жорикбурга, він відразу ж вступив до університету на курс лінгвістики й став жадібно насичуватися знаннями.

У вірші Михайла Свєтлова «Гренада» (і написаних на цей вірш численних піснях) звучить питання:

 
Ответь, Александровск,
И, Харьков, ответь:
Давно ль по-испански
Вы начали петь?
 

У пісні Бориса Гребєнщикова «Туман над Янцзи» теж звучить питання:

 
Ответь, Нижневартовск,
И Харьков, ответь –
Давно ль по-китайски
Вы начали петь?
 

Навряд чи Харків і інші населені пункти могли б дати дуже точні відповіді. А от Яким Брюходухов щодо самого себе міг би сказати точно: іспанською він почав не співати, а читати, говорити й писати з травня 1976-го року, а китайською – з березня 1980-го.

Закінчивши вуз, Яким Брюходухов володів усіма європейськими мовами плюс двома десятками азіатських. Але й цього йому було замало.

Він пустився в експедиції земною кулею, тобто континентами та островами Великого Світу для вивчення інших мов і наріч. Забирався в найгустіші тропічні джунглі й у найбезжиттєвіші пустелі, знаходив маловідомі племена й пожадливо всмоктував їхні мови у свою мозкову скарбничку.

Він так приловчився, що на вивчення нової мови йому було потрібно всього кілька днів, а іноді, якщо мова була дуже проста, – кілька годин.

У перервах між експедиціями він у Терентопії читав лекції й писав наукові праці, підручники й словники.

Йому одна за іншою присвоювалися вчені ступені, і вже у віці двадцяти восьми років він мав звання академіка, хоч і не був кар'єристом у поганому сенсі цього слова.

Він став одним з найвідоміших у Терентопії громадян. Співвітчизники ним пишалися, його поважали. У селі Цуценському навіть заснували його музей.

От так звичайна терентопська шибениця виправила долю людини!..

Що ж до музикування на віолончелі, то це захоплення збереглося, не в якості професії, а в якості хобі.

☼ ☼ ☼

Акмус із Ісаком, боячись спізнитися на інтригуючу їх зустріч зі свіжим академіком (свіжим, тому що це звання Брюходухов отримав у тому ж 1985 році, у лютому), прийшли в університет трохи раніше призначеного часу. Чекаючи на Якима Сергійовича, якого поки мало хто називав Сергійовичем, бо це була відносно молода людина, що до того ж виглядала на декілька років молодшою за справжній вік, тупцювали біля дверей 27 аудиторії. Унікальний пивний келих мовчачи лежав у наплечній сумці корчмаря.

Нарешті наблизився двадцятидев`ятирічний академік в оточенні декількох студентів, які після лекції ставили запитання щодо теми. Солдати виходять із оточення, вистрілюючи черги куль по ворогах із кулеметів і автоматів. Академік вийшов із оточення, вистріливши з рота по студентах чергою відповідей. Потім сухорлявий учений з жовтим чубом, в окулярах із круглими скельцями, сказав авіаторові й корчмареві: «Прошу до аудиторії», і вони втрьох увійшли.

Почувши говір скляного посуду, молодий академік високо задер світлі брови, тихо свиснув і сказав: «Ну нічого собі!»

– Що? Що? Що? – загомоніли Акмус із Іцхаком Гільденштерном. – Що він каже?

– Мене вразив не стільки той факт, що він РОЗМОВЛЯЄ, і не те, ЩО САМЕ він каже, а та обставина, що він говорить ДОТЕПЕР! – здивовано промурмотав Брюходухов. – Адже він почав базікати на початку травня...

– Так, – здивувався корчмар. – А звідки ви зна...

– А зараз уже грудень, – перебивши, продовжив думати вголос поліглот. – Виходить, минуло аж сім місяців! Просто дивно! Зазвичай здатність розмовляти тримається в них не більше трьох годин.

Було ясно, що екс-повішенець володіє інформацією щодо цієї таємниці.

– Чому цей кухоль заговорив? – допитувався Акмус, жагуче тискаючи шкіряний авіаторський шолом.

– Що він говорить? – перебивав його корчмар, куйовдячи пухнату шапку-вушанку.

– Яким це чином скло видає такі звуки? – запитував авіатор.

– У чому отут справа? – луною доважував Гільденштерн.

Молодий академік, узявши з парти пивного келиха двома руками, сказав:

– Може пам'ятаєте, Ісаку Марковичу, у травні я заходив «Під Рятівну Муху» зі своїм африканським гостем. Ми з ним посиділи, поспілкувалися, перекусили, потім я на пару годин відлучився, аби прочитати лекцію отут, в університеті, а він залишився чекати в корчмі. Потім я повернувся й ми продовжили спілкуватися.

– Так, так, пам'ятаю, – кивнув гарний брюнет, – він був такий чорний-чорний і маленький, навіть менший за нашого Грошенятка. У трав'яній спідниці й у намисті із черепів якихось тваринок.

– Він за національністю пігмей, за професією чаклун, на ймення Замбзиганда. Я потоваришував з ним під час африканської експедиції, – продовжив Брюходухов, – торік.

– Я почастував його своїм фірмовим пивом, зимкукурою та іншими нашими національними стравами, – згадав Іцхак.

(Права півкуля авторського мозку знову безцеремонно ввірвалася в оповідку: «Зимкукура? Десь мені вже траплялося це слово. А що воно означає?» – «Тьху на тебе! – обурюється Автор. – Безцінному читачеві кортить дізнатися таємниці розмовляючого келиха, а ти отут лізеш із цікавістю щодо дрібниць, які не мають прямого відношення... Слово "зимкукура" траплялося нам у терентопській народній "Пісні про те, чого в цій пісні немає", поміщеній в щосі восьмому за назвою "Терентопські застільні". Там є такий куплет: