Текст книги "Яйцепос. Книга 1"

Автор книги: Дюк Брунька

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 34 страниц)

Тому, мовляв, треба, щоб у кожному населеному пункті, де є вампіри, був такий заклад громадського харчування, в котрому ці могильні сисунці-гемофаги могли б одержати свою порцію крові, не травмуючи співгромадян. Оскільки мерці, як правило, не мають грошей, це пригощання повинне здійснюватися за державний рахунок. Така добродійність, мовляв, вигідна самій державі, адже витрачаючи кошти на частування вурдалаків, вона перестає витрачати ще більші кошти на виплату лікарняних після вампірських укусів. Ті збитки, які нестимуть пункти харчування в зв'язку з відвідуваннями мерців, повинні погашатися державними субсидіями.

Короля Сашка Першого переконали аргументи Сєльдєрєєва, і він написав відповідний указ.

Оскільки обіцяні субсидії були щедрими, усі корчми, ресторани, каварні, шинки, їдальні тощо, стали змагатися за звання «пункт мертвецького харчування». У Жорикбурзі така честь дісталася корчмі «Під Рятівною Мухою», бо, крім інших достоїнств, вона не дуже далеко від Старого міського цвинтаря, де, зокрема, поховані й кілька упирів.

Живим відвідувачам корчми ці мерці не заважали, бо приходили глухою ніччю, коли живі вже давно розійшлися по домівках і спали у своїх ліжках. До того ж це траплялося не щоночі, а тільки в особливі, наприклад, у ночі повні, на п'ятницю тринадцятого, Вальпургієву, Всіх Святих (Хелоуін), ніч на Івана Купала, і таке інше. Нинішній корчмар Ісак Гільденштерн від свого батька Марка Гільденштерна отримав спеціальний календар, де відзначені такі особливі ночі виходу упирів із могил і склепів, щоб до їхнього нічного відвідування все приготувати.

Попервах, у сорокових роках двадцятого століття, використовувалася кров донорів. Щоб вистачило на всіх, Маркові Гільденштерну доводилося змішувати її з фізіологічним розчином із аптеки, через що вампіри, потягуючи напій з пивних келихів, іноді сварливо буркотали: «Ну от, знову розбавили!»

У п'ятдесятих роках з'ясувалося, що людську кров цілком може замінити кров єдинорогів. І корчма стала отримувати напій не з донорських пунктів, а з міської бойні.

А в сімдесятих роках молодий Ісак Маркович Гільденштерн винайшов коктейль «Кровиночка», що поступово витиснув із раціону тамтешніх упирів справжню кров.

От, безцінний читачу, рецепт цього коктейлю: на літр аптечного фізіологічного розчину – білок одного курячого яйця й щіпку червоного харчового барвника; ретельно розмішати, нагріти до 36-37 градусів за Цельсієм і подавати вампірам.

Спочатку, правду сказати, з незвички вампірів від такого сурогату трохи нудило, але потім вони втяглися, звикли, і тепер їх хлібом не годуй – налий «Кровиночки».

– Дуже сумнівно, щоб коктейль зміг замінити вурдалакам справжню кров, – бурчить Права півкуля авторського мозку.

– Дійсно, – погоджується півкуля Ліва. – Адже кров вони п'ють заради життєвої енергії, що дає їм можливість відносно активно існувати, незважаючи на статус небіжчика. А яка ж життєва енергія в коктейлі!

– У цьому коктейлі є яєчний білок, – парирує Автор. – Стверджувати, що в білку немає життєвої енергії – це повний абсурд! Якби не було, не вилуплювалися б з яєць живі й жваві курчата. Тож, любий мій мозку, не мороч мені голову.

Втім, у справжній крові присутнє залізо та деякі інші елементи, яких немає або замало в «Кровиночці», тому до даного напою Ісак Маркович подавав кровопивцям, в якості як би закуски, по плитці гематогену – солодощі, що в нашім світі виготовляються з бичачої крові, а там – із крові єдинорогів. (Любов вампірів до гематогену відзначив і драматург-казкар Євгеній Шварц у своїй п'єсі «Пригоди Гогенштауфена», де вампірка Упирева ласує не тільки кров'ю, що її совєтські громадяни здавали на аналізи до медичної лабораторії, але й гематогеном).

Цей досвід Ісака Марковича Гільденштерна перейняли і аналогічні заклади громадського харчування в інших населених пунктах. Тобто по всьому королівстві поширилася нова традиція пригощати вампірів сурогатною кров'ю замість справжньої.

Але, безумовно, основними відвідувачами корчми «Під Рятівною Мухою» були не вампіри, а звичайні люди. І в даному розділі вампірів не буде. А от у наступному...

От у цьому уподобаному деякими персонажами цього, м'яко висловлюючись, епосу пункті харчування й сталися події, про які Автор хоче повідати світові в особі безцінного читача.

☼ ☼ ☼

Увечері двадцятого вересня 1995 року в корчмі «Під Рятівною Мухою» було мало народу, у зв'язку з тим що осінь знову заявила про себе рідкими опадами. На відміну від раптової вчорашньої зливи, бадьорої й стрімкої, нинішній дощ був ґрунтовним: млосним, нудотним, затяжним. Але найшлося-таки трохи ентузіастів, які, незважаючи на незатишок і дискомфорт сирих вулиць, покинули теплі домівки, щоб сльотавими тротуарами притягтися в корчму заради спілкування за кухлем пива чи то келихом вина. Біля каміна сохнули їхні парасолі, розчепірені, наче крила кажанів у польоті.

В одному куті залу, під гірляндами заплетеної в коси цибулі й нанизаного на шпагат червоного гострого перцю (але кетягів із часнику в дизайні інтер'єру не було з огляду на специфіку цього закладу), дубовий стіл обсіла компанія акторів із Жорикбурзького Театру Абсурду імені зжертої ковбаси, на чолі з головним режисером цього колективу Наумом Інгредієнтським. Це один із декількох столичних театрів. Його служителі відзначали в корчмі прем'єру містерії «Спорідненість світових сил» за п'єсою Козьми Пруткова, що та вистава відбулася сьогодні і закінчилася годину тому.

В іншому куті, ближче до каміна, розмістилася четвірка вже трохи відомих безцінному читачеві за декількома попередніми розділами меломанів: сивий, з мозолистими перстами механік, винахідник і коваль Вакула Охрімович Нетребенько, майстерня якого, як Автор уже зауважив, на цій же вулиці; бібліотекар із бібліотеки імені Сіда Ахмета Бен-Інхалі – Бізончик Солом'яний, голова якого, як звичайно, була прикрашена пір'ям, кісками, нашкірним живописом і окулярами; православний патріарх Жорикбурзький і всієї Терентопії Іполит Четвертий із розкидистими вусами й крислатою бородою; і маг Акмус, мужній вигляд якому надавали не тільки сталевого кольору очі й квадратне випнуте голене підборіддя, але також і шкіряна авіаторська куртка в металевих «блискавках» (проте у Терентопському королівстві таки застібки називали не «блискавками», а на харківський манер «змійками»).

Зазвичай вони полюбляли тут балакати про музику, про оперні прем'єри, симфонічні або камерні концерти тощо. Якби не сенсаційні обставини кримінального штибу, ця компанія нині обговорювала б «квазіконцерт» так званого маестро Ріккардо-Джузеппе Траляляліні й несподіваний виконавський талант дракона Інокентія Карловича. Але звістка про викрадення драконячого яйця вже облетіла все місто, тому розмова звелася саме до теми крадіжки. Тим більше що чарівний авіатор Акмус, як з'ясувалося, виявився причетним до розслідування цього злочину.

Маг Акмус – один із десятків терентопських чарівників, зате єдиний у цьому королівстві авіатор. Повітроплавців, що борознять атмосферу на повітряних кулях, у країні в цей час було більше тридцяти чоловік, у місті Задвірполі був навіть клуб аеронавтів. Ще більше було фей (або кудесниць чи відьом, як таких жінок називали до реформи, що її втнув король Мирополк Романтик), котрі ширяли у небі на мітлах, коцюбах, швабрах тощо. Але на літаку там літав тільки Акмус.

1967-го року маг знайшов у Сатиричному болоті (так називається волога місцевість північніше від столиці) напівзатонулий літак.

Цей апарат наприкінці серпня 1943 року якимсь чином влетів із Великого Світу в повітряний простір підпільного королівства, прокреслив у небі димову дугу й, відкинувши крило, шубовснув у болото.

І от, за двадцять чотири роки, збираючи на болоті якісь гриби, корінці й трави для чаклунства, молодий чарівник Акмус (йому тоді було двадцять чотири роки, він був ровесником авіатрощі) упізнав у купині, що стирчала із трясовини, хвіст літака.

За допомогою механіка Вакули Нетребенька і його техніки літальний апарат був витягнутий із болота. І виявився німецьким військовим літаком багатоцільового призначення “Focke-Wulf Fw 190 Wurger”. Останків льотчика в кабіні не було; мабуть, він устиг за допомогою парашута покинути підбиту машину до того, як її пережбурнуло в інші виміри.

Протягом десяти років Акмус із Нетребеньком займалися реставрацією машини. І до 1977 року літак став як новенький. Акмус перефарбував його в червоний горошок по рожевому тлу, а замість німецького хреста намалював Жорикбурзьку Рятівну Бджолу.

Чого не вистачало відродженому літаку, так це крила, що відвалилося. Його так і не знайшли. Мабуть, утопнуло в якомусь вирі. Нетребенько поривався виготовити нове, таке що не відрізняється від загубленого, але чарівник був педантом і хотів, щоб у літаку не було жодної деталі, що не належала йому від початку. Відсебеньки він дозволив собі тільки щодо забарвлення.

– Але без крила він ніколи не підніметься в повітря! – гарячився Вакула Охрімович.

– Підніметься! – переконано відповідав маг. – Відсутнє крило я заміню магічними чарами. Феї за допомогою чародійства літають на об'єктах, у яких взагалі немає крил: на мітлах, швабрах, коцюбах й іншому. А вже літак-от, нехай і без крила... Треба тільки підібрати правильні магічні маніпуляції.

Протягом ще п'яти років Акмус винаходив чаклунські способи підйому в небо однокрилої машини, і в результаті численних проб і помилок усе-таки обчислив необхідну формулу чарівництва.

У травні 1982 року рожевий у червоний горошок літак, окроплений магічними відварами й заправлений паливом і заклинаннями, був піднятий Акмусом у повітря, та зробив безпосадковий переліт за маршрутом Жорикбург – Дримпельзябськ – Жорикбург.

З тих пір у небі над королівством можна іноді спостерігати політ цього несиметричного апарата, утримуваного в рівновазі чарівництвом пілота. Крім як у Терентопії, польотів літака з одним крилом (якщо не рахувати хвостових крилець) ніде більше не побачиш. Це видовище унікальне.

Люди взагалі поділяються на законослухняних та правопорушників. Чарівники та феї не є законослухняними на всі сто відсотків, бо деяких законів не слухають. Наприклад, закону земного тяжіння. Отже є в деякій мірі правопорушниками; порушуючи зокрема природне право, згідно з котрим тіла, що не мають крил, гвинтів, наповнених легким газом балонів або реактивних пристосувань, літати не повинні. Тобто можуть, але лише вертикально зверху вниз із прискоренням, поки не гепнуться (адже і падіння за бажанням можна уважати різновидом польоту). Чародії, грубо кажучи, плюють на цей закон і це право.

☼ ☼ ☼

Коли розмова вищезгаданих меломанів у корчмі звелася до каменіанського викрадення, Акмус узявся неквапливо розповідати, як учора в зв'язку із цією справою йому довелося злітати до міста Жабенятинська.

Мовляв, десь за годину, чи може й менше, після того як припинилася несподівана злива, коли чарівник у своєму невеликому особняку на південній окраїні Жорикбурга конспектував давньоірландський трактат із магії друїдів, який йому на час позичив колега Гліб Цвях, за вікном почулося торохкотіння мотора. Виявилося, що це дільничний міліціонер Микола Ратиця привіз до Акмуса в колясці свого мотоцикла слідчого, полковника Варлаама Оникійовича Папірусюка. Тобто дільничним Ратиця служив не в тому районі, де особняк чудотворця-авіатора, а в тому, де викрали драконяче яйце. А в Акмуса дільничним був такий собі Конан Цукерка, рідна сестра якого замужем за лицарем Аркадієм з колективу Напівкруглого Столу.

Худий, кощавий, голомозий, з гачкуватим носом, схожий на казкового Кощія Безсмертного й тому страшнуватий слідчий повідомив магові, що з Каменіани якимось зловмисником учора було викрадено драконяче яйце, що він, Папірусюк, розслідує цей злочин, і що в зв'язку з розслідуванням йому треба терміново переміститися до Жабенятинська, щоб допитати там якихось ченців, і що швидкісне переміщення можливе за допомогою літака, а літак є тільки в Акмуса. При цьому Папірусюк показав чарівникові сторінку свого блокнота, де було написано, що слідчий веде справу, пов'язану з державною безпекою, тому всі громадяни зобов'язані йому максимально сприяти; а під тим рукописним текстом перебували підпис государя, короля Жорика Дев'ятого, і Крилатий Равлик.

(– Який ще равлик? – запитує Права мозкова півкуля Автора. – Там була відтиснута державна печатка, як зараз пам'ятаю!

– Яка ж ти в мене некмітлива, – докоряє своїй півкулі Автор. – На державній печатці зображений державний герб, а на державному гербі – Крилатий Равлик, черевоногий молюск, зі спіральної мушлі якого стирчать два крила начебто пташині.

– І що означає ця алегорія? – продовжує розпити вміст черепа.

– Цю тваринку у тисяча п'ятсот дев'яностому році придумав для герба перший терентопський король Мирополк Романтик (у природі, безумовно, летючих равликів не існує), після того як він, начитавшись лицарських романів, привезених ним із мандрівки до Західної Європи, зі свого давньоруського князівства зробив лицарське королівство за книжковими зразками, а себе з категорії князів перевів до категорії королів. Равлик символізує відчуженість від суєтності, адже ніхто не бачив, щоб равлики метушилися, а крила символізують прагнення до піднесеного. А в сумі: равлик плюс крила – відчуженість від суєтності плюс прагнення до піднесеного – мають означати романтику.

– Ніколи б не подумав, що романтику можна ототожнювати з молюском, нехай навіть і пернатим, – гмикнула півкуля Ліва.

– А тебе ніхто не питає, – буркоче Автор. – В одній урочистій промові, присвяченій якомусь державному святу, король Жорик Сьомий назвав цього Крилатого Равлика «нашим національним Пегасом, котрий ніколи не спотикається». Що правда, то правда – равлики не спотикаються. За розпорядженням того ж Жорика Сьомого на Мирополківському майдані у Великих Дрібках був установлений пам'ятник Крилатому Равликові, виготовлений знаменитим терентопським скульптором Ієронімом Вносіколупайченком.)

Після ознайомлення з підписаним королем і завіреним печаткою текстом, магові Акмусу, як громадянинові й патріотові, не залишалося нічого іншого, ніж летіти зі слідчим до Жабенятинська.

Поруч із симпатичним особнячком чудотворця був споруджений ангар із листів шиферу – помешкання літака, а далі простирався порослий споришем пустир, що працював аеродромом. І хоча в цім ділі пустир був формально аматором, справлявся не гірше за професіонала. Тобто злети й посадки відбувалися без проблем.

Чарівник перемінив домашній халат на стару, але ще міцну шкіряну авіаторську куртку, від початку чорну, але від великих потертостей переважно руду, і аналогічний авіаторський же шолом фасону 40-х років XX століття, які він купив при нагоді на барахолці в Харкові. Відімкнув і відкрив великі двері ангару та викотив з нього свого однокрилого красеня-літака, у чому йому допомогли Ратиця з Папірусюком.

Автор від себе додасть подробицю, про яку не говорив Акмус слухачам у корчмі, розповідаючи цю історію. При вищезгаданих діях льотчик неголосно наспівував совєтсько-російську авіаторську пісню, що він її колись почув у Великому Світі, конкретно – у Харкові. Мабуть, він цю пісню чи то не розчув тоді як належить, чи то його підвела пам'ять, тільки замість

 
Мы рождены, чтоб сказку сделать былью,
Преодолеть пространство и простор.
Нам разум дал стальные руки-крылья,
А вместо сердца – пламенный мотор.
 

він співав:

 
Мы рождены, чтоб смазку сделать пылью,
Природе петь про страсти и про спор.
Нам разудалым сталь накрутит рыла,
А место перца – плавленый топор.
 

Літак був одномісним. У Великому Світі під час війни під крила таких машин могли підвішувати бомби. Під єдиним крилом цього рожевого в червоний горошок екземпляра замість бомби Акмус підвісив контейнер для перевезення в провінцію столичної преси та іншого малогабаритного багажу, що за ті перевезення маг отримував грошові винагороди, котрі дозволяли йому частково компенсувати затрати на паливо. (Ще одна, крім забарвлення, відсебенька, яку дозволив собі чарівний авіатор. Втім, виготовлений Нетребеньком контейнер формою нагадував велику авіабомбу, щоб, по-перше, не виглядати чужорідним для авіації аксесуаром, а по-друге, така обтічна фігура менш піддана супротиву повітря, ніж, наприклад, кубічна коробка.)

Тепер же в цю порожнину замість багажу був поміщений пасажир – слідчий Папірусюк, – якому довелося так скорчитися, що вуха опинилися поміж колінами. Добре, що Варлаам Оникійович був худеньким.

– От ви б, панотче, туди б ніколи не втиснулися, – зауважив Акмус, звертаючись до Іполита Четвертого.

В ще одній популярній у свій час совєтсько-російській пісні звучало:

 
Под крылом самолёта о чём-то поёт
Зелёное море тайги.
 

У даному випадку правдивішим був би інший варіант:

 
Под крылом самолёта о чём-то кряхтит
Скрюченный Папирусюк.
 

Помістивши ся у кабіну, Акмус промовив заклинання, крикнув сусідській козі, що паслася на пустирі: «Від гвинта!» (не тому що вона дійсно заважала або їй загрожував гвинт, ні, вона була в сторонці, а просто для підтримки старої авіаторської традиції); і пропелер, закрутившись, поволік рожеву в червоний горошок однокрилу машину пустирем вперед і нагору.

При зльоті було вчинене дрібне ненавмисне шкідництво: літальний апарат зачепив колесами (тобто, як справжній льотчик, Акмус використовував слово «шасі») білизняну мотузку, котру недоречно натягнула на краєчку пустиря між двома досить далеко одне від одного зростаючими тополями сусідка, знаючи, що сьогодні маг нікуди летіти не збирався. Мотузка зірвалася, і ціла зграя кальсон, наволочок, бюстгальтерів та трусів кинулася за веснянкуватим ватажком-літаком, біла, як гроно прапорів капітуляції.

Прощально помахуючи сусідськими підштаниками землі, яка віддаляється, та дільничному Ратиці, що там сідає на мотоцикла, літак набирав висоту.

Ту нелітну погоду, котра гуркотала й шпурляла воду в першій половині дня, вітер уволік на захід – до Великих Дрібок і далі; і протягом руху до Жабенятинська, що на схід (точніше – північний схід) від столиці, небо було ідеальним для польоту.

Возвисившись у той шар атмосфери, куди вкрай рідко підносилися феї на своїх допотопних мітлах і коцюбах, літак не дуже тривалий час линув паралельно земній тверді, а потім пішов на зниження. Бо та відстань від столиці до Жабенятинська, котру дуже неквапливий монастирський автобус спроквола проїхав за п'ятнадцять годин, швидкокрила військова техніка покрила за десятки хвилин.

Зробивши коло над Жабенятинськом із гарним Гриньмасяльським замком, і вибравши рівну площадку для посадки, Акмус опустив машину з білизняною зграєю на «рідну землю».

– Ось чим хороша військова машина, – говорив маг ковалю, бібліотекарю й святому отцю, – так це тим, що їй не потрібні розкішні аеропорти, підійде будь-яка більш-менш рівна площина: пустир, степ, поле, луг, чи велика галявина. У Харкові подібні літаки колись приземлялися навіть посеред міста на майдані Свободи, котрий тоді називався майданом Дзержинського, і, відповідно, звідти злітали. Це, зрозуміло, було в ті часи, коли в західній частині того майдану ще не було скверу з деревами, клумбами і пам'ятником Леніну.

– Як по мені, – зауважив Бізончик Солом'яний, – то там треба було поставити пам'ятник не Володимиру Леніну, або, як його зазвичай там називали, Іллічу, а мамонтові, бо, як я читав, мамонта в тій частині Харкова викопали з ґрунту, а Ілліча не викопали. Тобто, не живого мамонта, звичайно, а скелет. А ленінських мощів там не було.

Всі співрозмовники Акмуса бували неодноразово в Харкові, в тому числі і на зазначеному місці, тому не засумнівалися, що цей чималенький міський майдан виконував роль аеродрому для літаків не дуже великих. (А це, безцінний читачу, чиста правда, підтверджує Автор).

У цьому випадку «рідна земля» виявилася полем, на якому нещодавно колосилися злаки, судячи із щетини стерні.

Слідчий видерся з підвісного бомбоподібного «саркофагу» й розім'яв затерплі кінцівки, після чого попрямував у населений пункт шукати ченців.

Акмусу довелося залишитися при літакові, тому що з Жабенятинська відразу набігла юрба допитливих громадян, адже він тут приземлився вперше, отже літак був для них новинкою, і чарівник доглядав, щоб «провінціали» із цікавості чого-небудь у машині не відгвинтили на пам'ять.

Тобто провінціалами жабенятинці були з точки зору жорикбуржця. Самі себе вони провінціалами не вважали, адже Жабенятинськ – це столиця (!) Гриньмасяльського герцогства, а не абищо. Але мешканці столиці Терентопського королівства визнавали провінціалами навіть жителів столиць герцогств, котрі входили до складу королівства в якості автономій. Властиво, на жаль, деяким мешканцям столиць зверхньо дивитися на населення решти держави.

Побачивши сусідську білизну, яка вв'язалася за літаком, протяглася при посадці полем, і від цього, звичайно ж, забруднилася, маг засмутився, що так нашкодив сусідам. Прищіпки, котрі зафіксували кальсони, бюстгальтери та інше на білизняній мотузці, були настільки чіпкими завдяки потужним сталевим пружинкам, що зустрічне повітря хоч тріпало, та не зірвало білизну. Популярно пояснюючи жабенятинцям устрій літального об'єкта, що був для них раніше непізнаним, авіатор зібрав брудне ганчір'я, і запхав його у кабіну, щоб після повернення перепрати й повернути.

За пару годин із Жабенятинська до літака повернувся Папірусюк, і лаконічно повідомив, що ченців із монастиря святого мученика Святозавра, котрі перебувають у туристичній поїздці країною, він знайшов поруч із Гриньмасяльським замком, допитав, і довідався що хотів. Потім худий слідчий знову впакувався в багажну порожнину, тобто в псевдобомбу, а чарівник, відігнавши від апарата «провінціалів», зайняв кабіну, прошептав заклинання, і підняв літак у зворотний переліт...

– А яке відношення ті ченці мають до крадіжки? – спитав Вакула Охрімович.

– Слідчий цього не сказав, а я не став випитувати, пам'ятаючи про таке поняття, як таємниця слідства, – відповів авіатор.

– Хто б міг бути цей викрадач яйця – ось у чому питання, – вимовив майже по-гамлетівськи так званий індіанець-майонез Бізончик Солом'яний зі схрещеними на грудях руками.

– Папірусюк ніяких версій не висловлював, лапочко моя? – запитав у мага патріарх Іполит Четвертий.

– Ні. Сказав тільки, що треба зробити дактилоскопічну експертизу – вивчити відбитки пальців на муляжі, викраденому із краєзнавчого музею й знайденому в драконячому гнізді, – відповів Акмус.

– Я чув, що у Великому Світі таку експертизу вже роблять комп'ютери, – зауважив Вакула Охрімович, пригладжуючи сиві вуса мозолистими перстами. – Покажуть комп'ютеру відбиток пальця, і він за секунди порівняє з тисячами зразків, закладених у його пам'ять, і – гоп! – готово: цей відбиток залишив громадянин отакий-то. А в нас криміналісти як у давнину мусять розглядати відбиток і зразки в картотеці за допомогою звичайної лінзи.

– А якщо врахувати, що на музейному муляжі крім пальчиків злодія напевно відтиснулися й персти працівників музею, а також недисциплінованих відвідувачів, що ігнорували напис «Руками не чіпати», і кожний із цих численних відбитків треба ретельно порівняти з кожним відбитком у картотеці, то виходить довга музика, не будь я Джон Сілвер, хай йому чорт! – видав начитаний Бізончик.

– У мене, сонечки мої, є деякі підозри, але нема доказів, тому я промовчу, – не промовчав патріарх.

– Підозри й у мене є, тільки що в них користі без доказів. Одна інтуїція, – знизав плечима коваль Вакула Нетребенько.

– І в мене теж є підозри, як сказав Заратустра, – підтакнув і бібліотекар...

☼ ☼ ☼

Коротше кажучи, от ці люди того вечора проводили час у корчмі «Під Рятівною Мухою» за розмовами й уживанням пива чи вина із закусками.

Незадовго до цього в даному будинку гостювала ще одна людина, але пішла звідси десь годину зі чвертю тому (Автор радить читачеві запам'ятати цю обставину). Ця людина була принцесою, молодшою дочкою короля Жорика Дев'ятого й королеви Зіньки Одинадцятої. Вона приходила в цей дім до подружки Естер Гільденштерн, доньки корчмаря. У шкільні роки вони були однокласницями, і з тих пір дружили. Втім, шкільні роки закінчилися для них усього місяця три тому, і вже більш двох тижнів, як почалися роки студентські. Обидві вступили до Жорикбурзького університету, тобто знову гризли метафоричний мінерал в одному закладі. Але на різних відділеннях: Естер Гільденштерн навчалася на юриста, а Зіночка Мирополкович, то пак молодша принцеса, – на фольклориста.

Актори з Театру імені зжертої ковбаси були збуджені більше своєю прем'єрою, ніж інформацією про викрадення драконячого яйця, а можливо, загрузнувши в мистецтві, вони про цю крадіжку навіть і не чули. Схилені вином до музичної лірики, обійнявшись, вони починали співати хором «Самозахист без цьомкання», під акомпанемент старенького піаніно, котре примостилося в корчмі на випадок, якщо клієнтам заманеться музики; що з того інструмента виверження акомпанементу коїлося на ґрунті топтання по клавішах пальців режисера Наума Інгредієнтського. Хоч ця пісня була не такою вже древньою – усього років шістдесят як складена якимсь бардом – вона стала в королівстві воістину народною.

Але не встигли вони проревіти перший куплет, а саме –

 
Ви йшли вздовж алеї надвечір,
І місяць гілля лоскотало,
Троянди, ці липня предтечі
Пелюстки згорнули в сувій.
Казала ти дещо про Ґріґа,
Бетховена, Баха, Шопена,
Чуттєво стискаючи книги,
І пестив його погляд твій...
 

як, роззявивши двері, до корчми ввірвався ще один меломан і завсідник цього закладу – розбурханий низькорослий касир із туристичного агентства «Рятівна Бджола», Джульєт Дездемонович Грошенятко.

Він горів (у переносному значенні): був скуйовджений, тремтів від збудження, очі його блищали... Схоже було, що він наповнений якоюсь жахливою сенсацією, і вона рветься з нього назовні.

Опустивши мокрий парасоль і приклавши другу руку до грудей, що задихалися від поспіху, Джульєт Дездемонович драматично вигукнув...

Втім, що вигукнув коротун Грошенятко, ти, безцінний читачу, довідаєшся трохи згодом, а поки Автор хоче зробити невеликий відступ і побурмотати дещо про тему вбивств у мистецтві й літературі.

Убивства! Так, убивства, убивства й ще раз убивства – от ті захоплюючі заходи, якими пригощають публіку багато хто з літераторів, кіношників, телевізійників... Криваві бойовики, де чудові хлопці так мило трощать голови людей, що опинилися на їхньому шляху, пістолетами, кулеметами, гранатометами або просто кулаками, та з таким хвацьким ентузіазмом, а то й із гуморком, що читачеві або глядачеві хочеться приєднатися й умертвити хоча б парочку-другу гомо сапіенсів – от продукт, що наповнив полиці книгарень, кіно– і телеекрани.

Автор Терентопських хронік, то пак твій, безцінний читачу, покірний слуга, який загруз у людинолюбстві, упевнений, що розважати народ убивствами не тільки недобре, але й небезпечно. Коли на молоду особину з незміцнілою душею й таким же мозком з екранів і сторінок кривавим потоком виливають захоплюючі катівства, то в цієї особини виникає відчуття, що чудові видовищні вбивства і є справжнє життя, повне романтики й пригод. «А я живу нудно, як тарган, нікого не вбиваючи!» І якщо такому юнакові з незміцнілою душею зустрінеться «авторитетний» дядечко, що ласкаво скаже: «Дитятку, а чи не повбивати тобі трошки? Ти ж справжній чоловік, а не абищо! От тобі пістолет, а он поганий суб'єкт. Ану ж бо, замочи його, як справжній Джеймс Бонд», то, можливо, юнак і не відмовиться. От вам і новоспечений душогуб. А суспільство, що напхало юнака за допомогою таких книг і фільмів кривавим ентузіазмом і вбивчою романтикою, зойкає: «Ох, збільшення молодіжної злочинності! Звідки в них така жорстокість?!» тощо.

Звичайно, Автор не настільки наївний, щоб думати, мовляв, не було б книжкових та кінематографічних бойовиків, не було б і насильства; але він упевнений, що якби насильство так активно не рекламувалося, то й у житті його було б трохи менше. Адже людина – істота що дуже піддається впливу та навіюванню. Якщо їй у рекламі десять разів на дню говорять, що вона не буде щаслива й успішна, поки не вкусить от такий шоколадний батончик, то вона його таки купить і вкусить; а якщо літературні чи кінобойовики переконують її на прикладі «героїчних» хлопців, що всі проблеми легко вирішуються за допомогою знищення того, хто тобі не подобається, то...

Тому Автор, видершись на цю сторінку як на трибуну, насунувши на очі брови, помахуючи строгим нігтем, вирікає пописувачам, що напихають твори вбивствами: а чи впевнений ти, добродію, що твоя дитина не стане жертвою твого ж читача або глядача, якого ти надихнув на насильство своїми блискучими зразково-показовими звірствами? Що, якщо він щодо твоїх близьких застосує нещадність, котрій навчився у твоїх же персонажів? Може, ти тоді зрозумієш, що розважати кривавими бойовиками небезпечніше, ніж плювати проти вітру, та буде пізно.

Про що ти просторікуєш? Що в реальному житті насильство має місце, а обов'язок мистецтва відбивати правду життя. Не вплутуватимуся в древню полеміку щодо того, чи повинне мистецтво вести людей до гуманістичних ідеалів, до високого й світлого, або ж навпаки – смакувати реальні мерзенності. Скажу тільки, що одна справа – інформувати про вбивства, і зовсім інша – розважати вбивствами. То...

– Якого біса! – перебиває цю натхненну промову Ліва півкуля авторського мозку. – Якого біса (чи іншого представника демонології) ти затіяв тут читання моралі!? Навіщо знадобилося всувати сюди повчальні банальності? Тільки моралізаторської занудності в іронічному епосі не вистачало!

– Дійсно! – обурюється й півкуля Права. – Обіцяв, що в Терентопських хроніках буде мінімум пафосу, а сам скотився до пафосного повчального бурчання! Гуру знайшовся! Рятівник! От поясни – навіщо тут оцей відступ? Навіщо?

– Навіщо-навіщо, – тушується Автор. – А от навіщо: бо я зараз уб'ю одного з персонажів!

– Отакої! – чманіють півкулі.

– Так, прикінчу, – підтверджує Автор.

– Приплили! – говорить Ліва півкуля. – Таврував-таврував тих, хто це робить, а сам туди ж!

– Так, уколошкаю, а що робити, раз сюжет вимагає. Але мені хочеться, щоб безцінний читач не подумав, що я це роблю з такою легкістю й ентузіазмом, як автори бойовиків. Ні, я журюся, що змушений на сторінки своєї у загальному життєлюбної історії крапнути похмуру ляпку смерті. Мені цього не хочеться, але фабула мого твору аж ніяк не може без цього обійтися. А щоб читач повірив, що не хочеться, я й застромив сюди цей відступ, що засуджує убивстворобів у літературі й мистецтві.