Текст книги "Яйцепос. Книга 1"

Автор книги: Дюк Брунька

сообщить о нарушении

Текущая страница: 19 (всего у книги 34 страниц)

Привітавши один одного, приятелі знову висловили задоволення майбутнім заходом, тобто концертом «Хвилюючі звуки». До початку концерту було дві години, і у друзів був час побесідувати про те про се і зіграти пару партій в шахи. Потім Інокентій Карлович зняв із вішалки кишеню із землею, і редактор зміг занурити себе в благодатний ґрунт...

– Редактор? – перепитує Ліва півкуля авторського мозку.

– Так, – відповідає Автор, – я забув сказати, що розмовляючий люмбрикус Гавриїл Святославович працював редактором сільськогосподарського журналу «Буряківництво та гній».

Начепивши на шорстку шию кишеню, наповнену землею, редактором і його краваткою, Інокентій Карлович вийшов із Гірчичної печери, зійшов на великий камінь, що випинався поблизу від житла, розправив крила й, відіпхнувши себе сильними ногами від мінералу, плавно встромився в атмосферу...

ЩОСЬ ДВАДЦЯТЬ ПЕРШЕ. Функціонування слідчого

Ранком рано поліція в метушні.

Грицько Основ'яненко, «Ярмарок».

– ... Думки в голові аж рояться, а які саме – не доберу. Одне ясно: там хтось когось уколошкав...

Льюїс Керролл, «Аліса в Задзеркаллі».

– Ми й самі вміємо важкі справи розбирати, – сказав він.

Антон Чехов, «Шведський сірник».

18 – 21 вересня 1995 року.

Як ти, безцінний читачу, звичайно ж, здогадався за заголовком й епіграфами, – цей розділ буде цілковито детективним. У ньому ми докладніше познайомимося з детективом Папірусюком і його колегами, довідаємося дещо про терентопських злодіїв і, нарешті, відкриємо таємницю загадкового вбивства.

Напевно, на перший погляд, а може навіть і на другий з половиною, співіснування звичайної сучасної міліції з романтичними як би середньовічно-казковими королями, лицарями, чарівниками та драконами виглядає дивним, забавним і навіть нісенітним. Але факт залишається фактом, а не фрахтом, фартом, фраком, фатом, фертом, франтом, фіакром, фартухом, фатумом, фруктом, або чимось ще: у Терентопськім королівстві була і є міліція, заснована наказом короля Сашка Першого (діда Жорика Дев'ятого) 1935 року за образом і подобою совєтської. Навіть однострій терентопських міліціонерів був схожий на одяг стражів порядку Харкова. Була там і автоінспекція, хоч автомобілів у королівстві незрівнянно менше, чим по інший бік чудесних дверей, оббитих чорним дерматином; були дільничні, слідчі тощо.

Терентопці, як Автор уже, здається, говорив, з одного боку сотні років свято зберігали традиції лицарства з його атрибутами – замками, доспіхами, турнірами, подвигами; що ті традиції заклав у цій державі король Мирополк Романтик, почерпнувши їх із середньовічних європейських книг. Але з іншого боку мешканці королівства переймали деякі нові моди, ідеї, смаки, устрої з реального сучасного так званого Великого Світу, і впроваджували в себе. От і вийшла така дивна суміш.

Серед нинішніх слідчих найбільш толковим уважався худий і лисий Варлаам Оникійович Папірусюк. Бо саме він розплутав ряд загадкових справ.

Як от, наприклад, справу про угон транспортного засобу (мітли) феї Зосі Трефової.

Або справу про зникнення декоративних п'явок з акваріума в склепі вампіра Дриґала.

Або справу про викрадення шкарпеток велетня Корифеєва.

Або справу про замах на вбивство розмовляючої блохи на імення Никандр Авесаломович.

Або справу про підпал водяного фонтана на майданіі XXVI З'їзду Двірників.

Або справу про розбещення неповнолітнього розмовляючого глиста Митрофана.

Або справу про пограбування в банку «Згущенка» (не в банці згущеного молока, а в банку за назвою «Згущенка», що той банк назвався так, оскільки в ньому накопичувалася, або, інакше висловлюючись, згущалася маса грошей), де грабіжники в масках, погрожуючи двоствольним дрюком, відібрали в касира Парашутова дві вудки й сто грамів хробаків для наживки (після роботи касир планував махнути на риболовлю).

Або справу про викрадення лицарського волосся.

На прикладі цієї волосатої справи Автор покаже читачеві прозорливість і кмітливість сищика Папірусюка.

☼ ☼ ☼

Першою жертвою викрадача волосся став лицар Напівкруглого Столу барон Сергій.

Прокинувшись ранком 17 червня 1993 року й підійшовши до дзеркала з бритвою в руці, він із жахом побачив на своїй голові замість буйної шевелюри жалюгідні кущики волосся серед виродливих пролисин. Звичайно, йому й на думку не спало, що волосся викрадено. Він вирішив, що заразився стригучим лишаєм. І рвонув у поліклініку. Та лікар-дерматолог, оглянувши голову, заспокоїв, мовляв, ви, пане лицарю, цілковито здорові, а волосся просто зістрижено, але дуже неохайно.

Тоді лицар звернувся до міліції: знайдіть, мовляв, цього маніяка-зістригача, що попсував зачіску, і покажіть йому, де самицям звірів виду capra hircus роги правлять.

Слідчий Парфен Цугундер, якому доручили цю справу, не виявив у спальні барона жодних сторонніх слідів, не знайшов і зстриженого волосся, і став у глухий кут.

У ще більший тупик його поставила аналогічна крадіжка в замку графа Леоніда Заканавного. Граф, знаючи про подію з бароном Сергієм і боячись, щоб і його хто-небудь уві сні не постриг, замикав на ніч двері й вікно спальні. Уяви собі його почуття, читачу, коли, уставши вранці 29 червня 1993 року в наглухо замкненій спальні, він виявив, що вистрижена ледве чи не чверть волосся голови!

Далі відбулася ще більш дивна річ. Лицар Леонід Насторожений, боячись тієї ж долі, не тільки замикав спальню, але й лягав спати, надягши на голову лицарський шолом, уважаючи, що якщо маніяк з ножицями й проникне в приміщення, то добратися до волосся, не знявши шолома, не зможе, а якщо почне знімати, він, Леонід Насторожений, звичайно ж, прокинеться й покаже маніякові, де стаються вищезгадані трансформації рогів capra hircus. Але сталося неможливе – у ніч з 5 на 6 липня він був обстрижений під час сну із шоломом на голові!

Потім трапилися викрадання волосся у графа Остапа Влучне Вухо, графа Леоніда Хихотунчика, барона Євгена, лицаря Вадима Металорізального...

Ретельні огляди місць злочинів не давали жодних результатів: волосся безвісти зникало в людей, що ночують у закритих приміщеннях!

Жорикбургом поповзли чутки про чарівного божевільного перукаря, який проходить крізь стіни, аби експериментувати на сплячих людях. Почалася паніка. Деякі жінки, боячись привернути до себе увагу стригучого лиходія, оббрилися наголо, що, з погляду чоловіків, було не дуже естетично.

(У зв'язку з вищесказаним, Авторові згадалося речення з роману «Двійник, або Мої вечори в Малоросії» Антонія Погорєльського: «Пліній розповідає навіть, що до одного із власних його невільників неодноразово лазив привид у вікно, для того щоб обстригти йому волосся...»)

Парфен Цугундер припустив, що це якась магічна історія, а тому розплутати її нереально. («Тут діють загадкові обставини», як сказав інший слідчий у романі Е.Т.А. Гофмана «Еліксири сатани»). Міліцейське начальство, бачачи безпорадність Цугундера, передало цю справу Варлаамові Папірусюку.

І талановитий Папірусюк розкрив загадку, викрив злодія.

Нічого магічного в цій справі не було. Злодієм виявився запеклий колекціонер Максим Каламутний.

Чого тільки не колекціонував на своєму віку цей тип: комах, ґудзики, сірники, поштові марки, пляшки, унітази, бюстгальтери, автомобільні шини, жуйки, бляшанки з-під кави...

Черговою пристрастю на той час стало колекціонування волосся лицарів Напівкруглого Столу. Надихнув його на це своїм прикладом приятель, теж колекціонер – такий собі Боян Семенов, котрий працював перукарем у престижному салоні «Що не сіємо, то пожнемо», клієнтами якого були зокрема й лицарі Напівкруглого Столу.

Довідавшись, що Боян збирає лицарське волосся, Максим відчув нестерпну колекційну сверблячку й забажав наздогнати й перегнати приятеля в зборі аналогічної колекції. Але оскільки, на відміну від Семенова, він не міг ампутувати лицарське волосся легально (бо працював не перукарем, а слюсарем), то здумав робити це нишком.

Колекціонуючи комах, Каламутний прискіпливо вивчив звички й інстинкти різноманітних кузьок. І тепер здумав використовувати накопичені знання для досягнення мети. Максим видресирував групи личинок молі, жучків-точильників і мурах (найскладнішим було навчити мурах не жерти міль і жучків). Уночі колекціонер підкрадався до замку чергової жертви й випускав дресированих комашок. Жуки-точильники прогризали дірочки в дерев'яних віконних рамах, міль і мурахи заповзали крізь ці ходи в спальню, міль згідно з інстинктом відгризала лицарські волоски, а мурахи згідно з інстинктом волокли ці «стовбури» зворотнім маршрутом просто в руки дресирувальника. Звичайно, мурахам і личинкам молі не важко було проникнути крізь щілини забрала під лицарський шолом і витягти назовні волосся. Таким химерним способом ентомолог-аматор поповнював свою волосату колекцію.

Коли Папірусюку доручили цю справу, він, як і попередник, не знайшов жодних слідів, але додумався узяти на аналіз пил у спальнях обстрижених. У цих пробах виявилася речовина, яку хіміки-криміналісти визначили, як екскременти комах. Те, що у всіх спальнях, де відбулися викрадення волосся, був ідентичний мікрогній, наштовхнуло слідчого на думку проконсультуватися в ентомологів, аби дошукатися, які саме комашки так наслідили. Ніхто із учених-комахознавців не взявся ідентифікувати за послідом його виробника, але в розмові прозвучало ім'я Максима Каламутного, якого один вчений знав, як власника найбільшої приватної колекції комах.

Варлаам Оникійович зустрівся й з цим власником. Колекціонер сказав, що він теж не здатний за калом комах визначити їхній вид, тому, на жаль, нічим не може допомогти слідству. Виходячи з квартири Максима, детектив зіштовхнувся у дверях із перукарем Бояном Семеновим (котрий якраз входив), якого знав, бо теж стригся в престижному салоні «Що не сіємо, то пожнемо», адже в ті часи ще носив волосся.

У мозку слідчого автоматично вибудувався замкнений логічний ланцюжок: лицарське волосся – комахи – колекціонер комах – перукар – лицарське волосся. Інтуїтивно відчуваючи в цьому розгадку, детектив став стежити за колекціонером. І якось уночі взяв його на гарячому біля замку графа Остапа Електрички. У затриманого виявилося пасмо графського волосся і три коробочки з комахами. І Максим, який не був закоренілим правопорушником, відразу щиросердно у всьому зізнався... Суд присудив його до року виправних робіт у фірмі «Патлатість», що виготовляла засоби для поліпшення росту волосся. А слідчий Папірусюк саме з того часу набув звички ретельно голити голову.

До речі, відсутність волосся посилила лиховісний вигляд цього міліціонера. Він і до того виглядав страшнувато, а лисий череп зробив Варлаама Оникійовича зовсім схожим на Кощія Безсмертного або тому подібних злісних казкових чаклунів. Але страхаюча зовнішність тільки допомагала йому в роботі. Іноді цьому слідчому досить було просто з'явитися перед злочинцем і строго глянути йому в очі, як той, тріпотячи від жаху, чесно викладав правду про своє злодіяння. Однак всупереч злісному вигляду Папірусюк був людиною найдобрішої душі. Можна сказати, що він був страшенний добродійник, махровий милостивець, закоренілий гуманіст, запеклий добряга.

Дивлячись у дзеркало, Папірусюк іноді заспокоював себе неголосним декламуванням чотиривірша «Прикриття» терентопського поета Франческо Губанедурського:

У вигляді бачиш ти вади?

Біди в тому ти не вбачай.

Свій вигляд негарний – порада –

Під гарной душею сховай.

Отже, як бачимо, цей слідчий добре функціонував.

Найперший за часом в українській літературі детективний серіал, виданий 1929 року у Харкові, називається «Проникливість лікаря Піддубного» (автор – Юрій Шовкопляс). Якби хтось написав низку оповідань про детективну працю Варлаама Оникійовича, то таку збірку можна було б назвати «Проникливість слідчого Папірусюка».

Саме такому й доцільно було доручити розслідування викрадення драконячого яйця...

☼ ☼ ☼

18 вересня 1995 року о 9.02 ранку до міліції зателефонував директор Жорикбурзького краєзнавчого музею Цицерон Володимирович Дуськін.

Він скаржився, що двері в музеї зламані, а один з експонатів викрадений.

Папірусюк, якому генерал Антін Петрович Бобик, котрий очолював жорикбурзьку міліцію, доручив розслідування цієї справи, оглянув місце злочину і переконався, що крадій не залишив візитної картки. А це значило, що злодій був нелегалом. На це ж указувало й ушкодження дверного замка, адже легальним крадіям, що мають ліцензію на злодійство, категорично заборонено ламати замки, вибивати шибки й наносити інші ушкодження приміщенням.

Але щоби бути абсолютно упевненим, слідчий вирішив уточнити в легальних злодіїв їхню непричетність або причетність до цієї крадіжки.

– Що значить – легальні злодії? – запитує в Автора Ліва півкуля відомого органа. – Як це злодії, злочинці можуть бути легальними?

Питання про легалізацію злодійства, пояснює Автор, поставив перед королем в 1989 році той же генерал А.П. Бобик, п'ятдесятитрирічний на той час чолов'яга щільної та кремезної статури, що завдяки щільності та кремезності нагадував постамент для фуражки. Він висловив Жорику Дев'ятому такі аргументи:

– Ви знаєте, Ваша Величносте, що я вже не один десяток років вивчаю кримінальний світ. І ось до яких висновків я прийшов. Крадії бувають різні. Одні крадуть, бо хочуть збагатитися за чужий рахунок, а інші – тому що таке їхнє покликання, такий їхній талант. Тут як і в інших професіях. Наприклад, один живописець малює портрети начальників аби загрібати гроші, а інший пише схожих на трактор жінок, нічого за це не має, живе надголодь, але не кидає, тому що прагне залишити слід у мистецтві, бо в тому його покликання. Людина може вибрати професію, але покликання їй дане від природи. Хтось народжується з покликанням музиканта, хтось із покликанням кулінара, а хтось із покликанням крадія. Але якщо музикант чи кулінар служать покликанню й домагаються успіхів, їх за це хвалять, а якщо злодій служить покликанню й домагається успіхів, його ловлять і саджають у в'язницю. У тому, що одні таланти в нас у пошані, а інші переслідуються, я бачу несправедливість, обмеження прав, недемократичність. Треба, аби кожний громадянин міг легально займатися улюбленою справою, не соромлячись своїх талантів і не несучи за них покарання.

– Мені дивно чути це від стража порядку, – здивувався король, пестячи пальцями свою фальшиву руду бороду. – Ви хочете, щоби злодії безкарно крали майно інших громадян?!

– Я пропоную дозволити злодіям за покликанням займатися улюбленою справою так, аби це не наносило того збитку громадянам, як зараз, коли крадії вимушені працювати нишком, нелегально. Нехай вони працюють в офіційних злодійських конторах, які платять податки в державну скарбницю. Нехай, зробивши крадіжку, залишають обікраденому візитну картку, де зазначене їхнє місце роботи, щоби клієнт міг прийти в контору й отримати назад вкрадену річ, заплативши майже символічну суму за, так би мовити, злодійську послугу. Для клієнта вигідніше дати за повернення вкраденого невеличку частину вартості цієї речі, аніж купувати нову річ замість вкраденої за повну ціну. А ці гроші йтимуть на податки й на зарплатню працівників злодійської праці. І крадії за покликанням вже не мучитимуться від каяття сумління, не комплексуватимуть, а вважатимуть себе чесними трудівниками, які теж приносять якусь користь суспільству.

– Ну яка ж користь від злодійства?

– Ну по-перше, ті гроші, які злодійські контори у вигляді податків платитимуть у державну скарбницю, підуть на корисні для суспільства справи. А по-друге, злодійство – це своєрідна боротьба з нехлюйством, недбалістю, безгосподарністю. Крадії своєю працею привчають людей бути уважними, ощадливими, хазяйновитими, обережними – ось і користь. Одним словом, я прагну, аби крадії стали добропорядними громадянами, не зраджуючи своєму покликанню. І нам було б набагато легше контролювати легальне злодійство, не допускаючи зловживань, ніж як зараз боротися з нелегальним. Ну а тих, хто не захоче повертати украдене й платити податки, нелегальних хапуг, ми як і раніше будемо ловити й саджати у в'язниці.

(До цієї розмови міліціонера з королем щодо природнього покликання, Автор додасть у дужках трохи своїх міркувань.

Уявімо собі, що якась людина має від природи хист бути одним з найкращих у світі пілотів ґравільотів. Але бути пілотом ґравіліта не може, бо людство ґравіліт ще не винайшло; цього виду транспорту поки що не існує; тобто він фігурує лише у науково-фантастичних творах, а не у реальності. І через відсутність ґравільотів потенційно великий ґравільотчик вимушений присвячуватися іншій діяльності, наприклад працювати двірником. І можливо, двірник він посередній, або й поганенький, бо займається не своїм ділом, до котрого в нього немає хисту і цікавості.

Або комусь від природи дано бути найвизначнішим у світі фахівцем з трозуклябистої ширкугляби. Але людина не може втілити цей свій талант, бо ніякої трозуклябистої ширкугляби не існує, і людство (включно з Автором) навіть не знає що воно таке. Тож особистість вимушена замість того працювати звичайним письменником; і, можливо, письменником є пересічним або й бездарним, бо то не її справа.

Чи хтось був би найвеличнішім у світі біологом з вивчення рогатих лускатих безхоботних слонів. Але природа чомусь таких тварин не створила, і потенційно великий їхній знавець вимушений працювати, наприклад, крадієм ювелірних виробів, але оскільки до цієї справи в нього немає хисту, то вкрасти йому нічого не вдається, бо його повсякчасно ловлять на місці злочину і запроторюють до в'язниці. Але ж хіба цей невдаха винуватий, що природа так напартачила з еволюцією слонів?!

Тож, може, не треба занадто лаяти тих, хто погано працює? Може, вони просто вимушені займатися не своєю справою через те, що справ, де б вони досягли великих висот, просто з тих чи інших причин не існує, і вони у відсутності тих справ аж ніяк не винні.

Взагалі, погано займатися не своєю справою. Є така італійська приказка: “Pigliannose lo 'mpaccio de lo russo, voze mettere a la merda lo musso”. Що можна перекласти так: хто руську мову вчити заходився, той пикою в какашки нагодився. Це означає – хто займається не своєю справою, потрапляє у халепу. Ця приказка трапилася Авторові Терентопських хронік у чудовій книжці шістнадцятого століття «Пентамерон, або Казка казок» неаполітанського казкаря Джамбаттісти Базіле. До слова мовити, читачу, «Пентамерон» Базіле є найпершою за часом книжкою, в якій викладені, між іншим, історії Попелюшки та Кота в чоботях. Щоправда, там він іще кішка без чобіт.)

Жорик Дев'ятий згадав крадія Персика, з яким він короткочасно відбував тюремне ув'язнення в камері № 22 жорикбурзької в'язниці. Той теж скаржився, що його талант не цінують:

– Чому якась скрипаль добре зізікає на скрипка-мипка, і йому за це кидають квіти – так? – дають гроші – так? А якийсь балерина-малерина дриґає красиво нога, і йому стукають аплодисмента – так? – квіти – так? – гроші – так? Усі таланта цінують, тільки мій таланта не цінують. Я теж добре краду, краще всіх краду, довго вчився, у мене теж талант-малант. А хто цінує? Мене за мій талант в'язниця саджати! Якщо я не вмій красиво нога дриґати-мриґати, виходить, за мій талант треба тюрма тримати? А ще кажуть: рівноправність!

Король запропонував Антонові Петровичу написати детальний проект легалізації злодійства.

Коли проект був готовий, король із лицарями Напівкруглого Столу його обговорили, внесли невеликі уточнення, і Жорик Дев'ятий видав відповідний указ.

Тих, хто крав не користі, а покликання заради, це рішення порадувало (хоч, переходячи на легальну роботу, деякі й втрачали в доходах), тому що їм раніше було незатишно займатися улюбленою справою, почуваючи себе ізгоями, відщепенцями, шкідниками, яких добропорядні громадяни не люблять і зневажають. Тепер же вони ставали рівноправними шановними платниками податків, трудівниками легальної сфери, зливалися з масами.

У Жорикбурзі такі крадії об'єдналися в дві легальні шайки, які вишукано іменувалися «салонами злодійських послуг». Одна називалася салоном з.п. «Золоті Пальці» і мала офіс на майдані імені XXVI З'їзду Двірників, а інша – салоном з.п. імені Франсуа Війона й мала офіс на вулиці Стахановця Наливайка, у тому будинку, де жив колись цей стахановець і де тепер висіла меморіальна дошка, котра повідомляла цей факт. (Злі язики говорили, що Ю.Ю. Наливайко був просто п'яницею, але язики добрі, з ініціативи котрих вулиця отримала таку назву й з'явилася дошка, наполягали, що він був незалежним дегустатором алкогольних напоїв, дегустатором-стахановцем).

Ці два салони й вирішив відвідати полковник Папірусюк.

☼ ☼ ☼

Першим був салон «Золоті Пальці», директором якого значився усе той же Асланбек Усманкурбанбєрдиходжибабаєв на кличку Персик, який двадцять три роки тому був співкамерником самого короля.

Персик прийняв слідчого у своєму кабінеті, де над директорським столом із двома телефонами й товстою книгою реєстрації викраденого стіну прикрашали два фотопортрети молодого, ще безбородого Жорика Дев'ятого в смугастій тюремній робі (анфас і профіль; Асланбеком були куплені в тюремному архіві копії зі знімків у справі ув'язненого Георгія Георгійовича Мирополковича, збільшені й вставлені в солідні золотаві рами), червоний перехідний вимпел «За успіхи в заволодінні чужою власністю» (ця почесна річ переходила час від часу від одного злодійського салону до іншого, оскільки вони цей престижний вимпел один в одного крали) і живописне полотно «Повішення майбутнього академіка Якима Сергійовича Брюходухова на майдані Панурґа» пензля Рубенса (тобто не фламандського живописця Пітера Пауля Рубенса, а терентопського фальшивомонетника Полікарпа Таракашкіна на кличку Рубенс, який крім підробки грошей захоплювався татуюванням і живописом; і який у свій час теж сидів в одній камері з королем Жориком Дев'ятим і злодієм Персиком).

– Сідайте, громадянине начальник-мачальник, – запросив директор Персик гостя, і той улаштувався в затишнім кріслі. – Що мої джигіти у вас украли? Як шановній людині-мюдині – так? – повернемо безкоштовно.

– Особисто в мене, громадянине Усманкурбанбєрдиходжибабаєв, нічого не украли, – відповів Варлаам Оникійович, – але нині ранком хтось поцупив експонат із краєзнавчого музею. Не ваші співробітники?

– А де ця музея є? – запитав Асланбек, послюнивши пальці й перегортаючи сторінки книги реєстрації крадіжок.

– Вулиця Карло Ґоцці, будинок сорок сім.

– Карло Ґоцці, Карло Ґоцці, – Усманкурбанбєрдиходжибабаєв водив нігтем по останніх записах, – ні, на цей вулиця-мулиця мої джигіти не працював.

– Вибачте, що перебиваю, – сказала, входячи в кабінет, гарна секретарка, – але тут прийшов клієнт за викраденим сміттєвим баком.

– Він уже оплатив наш робота-мобота? – поцікавився директор.

– Так, ось квитанція про оплату, – поклала перед ним папірець.

– Так, вартість бака – двадцять шурхотиків, оплата за робота – десять відсоток – два шурхотики. Усе правильно. Підписую.

І злодійський директор, зосереджено й висунувши кінчик язика від ретельності, намалював на папірці друковані літери:

«ВИДАТ КЛИЄНТА СМІТТЕВАЯ БАК. ДІРЕКТАР УСМАНКУРБАНБЄРДИХОДЖИБАБАЄВ».

Потім підняв квитанцію, подивився на неї, прищулившись, із відстані витягнутої руки, знову поклав на стіл і прималював до деяких букв завитки й дрібні квіточки, щоби було гарніше.

– А що украли в музею? – поцікавився керівник салону, коли секретарка із квитанцією вийшла.

– Та дріб'язок, муляж із воску, штучне яйце, – сказав слідчий, встаючи. – Навіть незрозуміло, навіщо він трудився, зламуючи замок, заради такої дешевки. Адже там були експонати й коштовніші.

– Е, це була якась дурна злодій. Мої джигіти розумний, вони беруть те що дорожче. Якщо я буду мати якийсь інформацій щодо цього крадіжка-мрадіжка, я вас повідомлю.

– До побачення-мобачення, громадянине-мромадянине Усманкурбанбєрдиходжибабаєв. До речі, я дуже радий, що ви саме Усманкурбанбєрдиходжибабаєв, а не, наприклад, Тримгінстрбуджикрапмодфузівюдіратесидинущакраптонафієв.

В іншому салоні злодійських послуг – імені Франсуа Війона – директор Павло Скоробогатько (кличка Кватирник) повідав Папірусюку про непричетність його хлопців до цієї безглуздої крадіжки, що остаточно переконало слідчого в тому, що в музеї попрацював нелегальний злодій, справжній злочинець.

Наступного дня, тобто 19 вересня, як ти, безцінний читачу, уже знаєш, муляж із краєзнавчого музею знайшовся в Абрикосовій печері, і стало ясно, навіщо зломщик поцупив цю копійчану річ. Папірусюк поставив перед собою завдання будь-що розшукати викрадене яйце драконів. «І знайду. Якщо тільки, звичайно, воно не пірнуло в четвертий вимір. Якщо в четвертий, тоді – так. Кінець», – написав Михайло Булгаков у своїх «Записках на манжетах», втім, не про яйце. Папірусюк міг би повторити ці слова.

☼ ☼ ☼

Тобі, читачу, відомо, що Варлаам Оникійович, почувши від драконії Агнеси і її брата Інокентія Карловича про відвідування ченцями з монастиря святого мученика Святозавра Абрикосових печер у день викрадення, вирішив допитати цих релігійних туристів і для цього полетів до Жабенятинська на однокрилому літаку чарівника Акмуса.

А от що було в Жабенятинську:

Коли рожевий у червоний горошок однокрилий апарат приземлився на полі біля цього населеного пункту й Папірусюк вибрався з підвішеного під крилом замість бомби контейнера для невеликих вантажів, міліціонер розім'яв затерплі кінцівки гімнастичними рухами й потупав у місто. Зміркувавши, що головною визначною пам'яткою Жабенятинська є Гриньмасяльський замок і що туристи першим ділом оглядають саме його, Варлаам Оникійович попрямував до цього дійсно вражаючого пам'ятника архітектури.

Коли міліцейський полковник наблизився до його брами, з неї виїжджав лицар у гарнім обладунку на гарному коні. Це був не хто інший, як сам герцог Леонід Коліно – член Напівкруглого Столу, глава Гриньмасяльського герцогства, столицею якого є Жабенятинськ, і власник цього замку.

– Пане лицарю, добридень!

– Здрастуйте.

– Скажіть, будь ласка, у замку зараз є монахи-туристи?

– Так, вони оглядають замок і тепер пішли відпочити не березі ставка по той бік будівлі.

Входячи у ворота, Папірусюк сковзнув поглядом вулицею, що тяглася уздовж стіни замку, і побачив, крім іншого, гібридний автобус (то пак зібраний з деталей автобусів різних марок якимось механіком-франкенштейном). По сірому тлу автобуса йшов жовтий напис старослов'янським шрифтом «Святозаврівська обитель». Отже, це саме ті ченці, котрі йому потрібні.

Саме там, на березі мальовничої водойми, поверхня якої заплямована лататтям й обрамлена очеретом й вербами, ставка, від фауни якого пішла назва цього містечка, міліціонер поспілкувався із ченцями з монастиря святого мученика Святозавра.

– Точно Святозавра? – уточнює Ліва півкуля авторського мозку. – Не Святополка, не Святомира, не Святослава, не Свято...

– Гм. Це слово більше схоже на назву прадавнього ящера ніж на ім'я християнського святого, – зауважує, перебивши, півкуля Права.

– Так взагалі-то цей святий і був, можна сказати, ящером, – пояснює Автор. – Бо цей Святозавр був не людиною, а розмовляючим терентопським драконом.

– Християнський святий був драконом?!! – витріщила від подиву звивини Ліва півкуля.

– Дракон був християнським святим?!! – одночасно роззявила від здивування сіру речовину Права.

– Так, це дуже рідкісний випадок, гідний подиву, – погоджується з такими емоціями Автор. – Думаю, це єдиний у всесвітній історії християнства випадок, коли святим було визнано не людину, а тварину. Припускаючи, що його біографія може зацікавити безцінного читача, відразу її викладу, дуже стисло.

Святозавр вилупився з яйця 1767-го року. У молоді роки прочитав Євангелія й перейнявся християнською вірою. Щоби бути повноцінним християнином, здумав пройти обряд хрещення, і з тим проханням звернувся до православного священника Никона із Благовіщенського собору, що в Жорикбурзі. Той подивувався, що прохач не є людиною, і засумнівався: чи можна хрестити тварину. Але погортавши Біблію й інші святі писання, не знайшов там жодних вказівок, що забороняють хрестити драконів та решту розмовляючих створінь. І Святозавра було похрещено. При цьому він отримав християнське ім'я Іоанн.

Бажаючи, аби більшій кількості суб'єктів були притаманні християнські чесноти, дракон-християнин заходився проповідувати, як серед інших розмовляючих драконів, так і серед людей. У нього був хист промовця, тому його проповіді відразу зробилися популярними, поголос про нього – найдоброзичливіший – стрімко поширювався в народі, і послухати його приходило усе більше й більше охочих. Проповідував він не в храмі (бо, не будучи священником, не мав такого права), а просто на лоні природи.

Але не всім це подобалося. Були злісні святенники, релігійні фанатики, які вважали, що тварина, навіть така що розмовляє, не має права проповідувати, бо це, мовляв, виглядає пародією, глузуванням над вірою. Дракон, мовляв, має право бути жертвою святого Георгія, чи якогось іншого святого християнина, але аж ніяк не християнським проповідником.

Вони стали вимагати, щоби Святозавр припинив цю діяльність.

Він продовжував.

Вони стали погрожувати.

Він продовжував.

Закінчилося усе дуже сумно. 2 травня 1800 року фанатики підступно вбили дракона-проповідника, підсипавши отруту йому в їжу.

Для тисяч терентопських православних, які полюбили цього дивного вчителя, його смерть була великим горем. Незважаючи на протести злісних святенників, дракон був похований за православним обрядом. Послідовники Святозавра заходилися поширювати його проповіді, як у вигляді усних переказів, так і у вигляді рукописів. Так що навіть після смерті дракона продовжувала зростати кількість його духовних учнів.

Потім почалися чудеса.

Одного разу пропала маленька дівчинка: відійшла від батьків і десь заблукала. Батьки, їхні родичі й сусіди кинулися її шукати. Годинами прочісували околиці, але дитини не знаходили. Стомлена мати, присівши відпочити, на кілька митей заснула, і уві сні їй явився дракон Святозавр, який сказав, де перебуває крихітка. Мати відразу прокинулася, метнулася в зазначене місце й знайшла дівчинку.

Після до деяких хворих уві сні теж являвся Святозавр і казав, що молиться за їхнє здоров'я. І хворі зцілялися.

А бувало, що він являвся, знов-таки уві сні, до особистості, що загубила потрібну річ, і пояснював, де цю річ знайти. Особистість прокидалася й знаходила загублене.

Серед шанувальників Святозавра пішли розмови, що за такі чуда він гідний уважатися святим, а оскільки вмер насильницькою смертю, то ще й мучеником. Офіційна православна церква відмахувалася, мовляв, не бувало такого, щоби дракони...