Текст книги "Яйцепос. Книга 1"

Автор книги: Дюк Брунька

сообщить о нарушении

Текущая страница: 13 (всего у книги 34 страниц)

ЩОСЬ ШІСТНАДЦЯТЕ. Підпільна країна

У всіх частинах земної кулі є свої, навіть іноді дуже цікаві, інші частини.

Козьма Прутков, «Плоди роздуму».

XVI-XX сторіччя.

Як уже говорилося, Терентопія сусідить із містом Харковом – великим населеним пунктом на північному сході України. Точніше сказати, з Харковом сусідять ті оббиті чорним дерматином двері, за допомогою яких можна переміститися в Терентопію, що розкинулася десь в інших вимірах.

При цьому Терентопська держава на століття давніша за це місто; принаймні в цьому певні усі терентопські історики. Місто Харків як таке виникло лише в XVII столітті (нашої ери, додасть Автор про всяк випадок, тому що деякі міста виникали в XVII столітті до нашої ери). Тобто археологи говорять, що поселення на території нинішньої Харківщини були ще в часи полювання на мамонтів; і в часи Київської Русі там жили люди. І все-таки перші документальні згадування про місто Харків відносяться, повторює Автор, до XVII століття; звідти харків'яни й ведуть відлік.

А от Терентопська держава, вважають більшість терентопських же істориків, виникла в часи Київської Русі, десь в X або XI столітті, а може, і раніше. На жаль, прадавня історія цієї дивної країни аж до XVI сторіччя, до часів Мирополка Романтика, майже невідома навіть тамтешнім історикам, бо старовинні літописи таємничим образом колись зникли: будучи чи то спопелілими пожежами, чи то втопленими повенями (що в сухопутній Терентопії, втім, малоймовірно), чи то віднесеними вітром, чи то знищеними зловмисниками. Тим більше невідомо, коли і як виникла ця країна й чому вона опинилася в інших вимірах за чарівними дверми. Є різні гіпотези.

Наприклад, непрофесійний історик, тобто аматор у цій царині, Бізончик Солом'яний, що працює бібліотекарем у столичній бібліотеці імені Сіда Ахмета Бен-Інхалі, склав наступну гіпотезу. На його думку, до того, як прадавній Київ очолили князі Дір і Аскольд, крім відомих історикам племен (полян, сіверян, суличів, радимичів, дреговичів, бужан, дулібів, лутичів, тиверців, древлян тощо, що пізніше об'єдналися за назвою русичи), жило там, мовляв, і невідоме історикам плем'я терентопів. Внаслідок якоїсь природної катастрофи – чи то вибуху невеликої комети в атмосфері Землі, чи то виверження магічних енергій із глибини надр, чи то... – територію, заселену цим племенем, було відкинуто в інший простір, а поміж тим простором і цим (так званим Великим Світом) утворився тунель-пуповина, пізніше оформлений як звичайні двері.

Це переміщення, мовляв, виявилося на руку терентопам, адже для Великого Світу вони як би щезли, і в такий спосіб уникнули необхідності платити данину, що ту необхідність нав'язав іншим племенам скандинавський конунг Халги, більш відомий як князь Олег Віщий, котрий запанував на Русі. І, мовляв, завдяки тому, що терентопці ніколи нікому ніякої данини не платили, вони (на відміну від росіян, чиї предки платили данину то варягам, то киянам, то татарам, то...) залишилися волелюбними незалежними людьми без так званої холопської жилки в національній вдачі.

А професор історії з Жорикбурзького університету Юлій Акакійович Засунь-Огли висунув гіпотезу (засновану, втім, як він сам чесно зізнався, лише на його сновидінні), що засновником Терентопського князівства був якийсь позашлюбний син Великого князя Київського Володимира Красне Сонечко. Цей син, ім'я якого історія, мовляв, не зберегла, попросив татуся подарувати йому одне із князівств, так само, як той дарував князівства іншим своїм численним синам. Але оскільки цей нащадок був незаконнонародженим, та й взагалі був більше схожий на дружинника Олешу Поповича, ніж на Володимира, і князь сумнівався у своєму батьківстві, то цей син був посланий київським владарем подалі. Так, подалі на схід; мовляв там є землі, що пустують, бери скільки зможеш і облаштовуй нове князівство.

І цей княжич із невідомим іменем, згрупувавши навколо себе соратників і однодумців, вирушив із Києва на схід. У процесі переміщення цей колектив зазнавав агресії з боку всіляких печенігів, хазарів, половців та інших недоброзичливців. І тоді, мовляв, княжич звернувся до волхвів-кудесників (давньоруських чародіїв, що володіли могутнішими магічними знаннями й здатностями, ніж нинішні чарівники), які також були серед очолюваних ним переселенців: мовляв, зробіть так, щоб нове князівство, яке ми побудуємо, було невразливим від усіляких злих кочівників та інших ворогів. І за те, що княжич не кривдив волхвів, як його батько Володимир, який, прийнявши християнство, оголосив їх суб'єктами зайвими й непотрібними, кудесники чи то відкрили княжичеві із соратниками хід в інші виміри, де землі були не гірше, чи то самі ж ці інші виміри й створили.

Коротше кажучи, ці осадчі пройшли крізь чудесний прохід в інший світ, і заклали перше поселення, яке згодом стало містом Великі Дрібки – столицею Терентопського князівства. Така, повторює Автор, гіпотеза Юлія Акакійовича Засунь-Огли.

Але, правду сказати, і гіпотеза Сергія Васильовича Трампа, більш відомого під іменем Бізончик Солом'яний, і гіпотеза Юлія Акакійовича Засунь-Огли, і інші гіпотези про походження Терентопії, висмоктані скоріше з пальця, ніж з об'єктивних фактів. Як було в дійсності – ніхто поки не знає. Терентопські історики планують у майбутньому провести докладні археологічні розкопки в місцях найдавніших поселень, сподіваючись, що це прояснить давню історію цієї країни.

☼ ☼ ☼

А от історію Терентопії з XVI століття, із часів Мирополка Романтика, терентопці знають досить добре – літописи та інші документи тих часів збереглися.

Мирополк Романтик народився в 1538 році й прожив до 1616. Тобто був сучасником Франсуа Рабле, Мікеланджело Буонарроті, Джордано Бруно, Мігеля де Сервантеса, Лопе де Веги, Вільяма Шекспіра й деяких інших геніїв епохи Ренесансу. Втім, прізвисько Романтик йому дали терентопські історики на початку XIX століття; сучасники його так не називали, хоча, можливо, і вважали таким. Сучасники йменували його просто князем Мирополком, а потім королем Мирополком, без прізвиськ; ну або Мирополком Добромисловичем, тому що його батьком був князь Добромисл Мисливець.

В 1556 році, після смерті Добромисла, Мирополк зійшов на престол і став князем всія Терентопії. Прокняживши всього рік, молодий правитель загорівся бажанням пізнати Великий Світ. І будучи захоплений цією ідеєю, вирішив вирушити в закордонні мандри. А керувати державою на час своєї відсутності доручив бояринові Філофею Ріпі, своєму мудрому наставникові й кращому другу свого батька.

Отже, 21 квітня 1557 року князь Мирополк із невеликим колективом підданих-помічників вийшов крізь Державні Двері з Терентопії у Великий Світ, і рушив у західному напрямку. Перетнув ті землі, які колись належали незалежній Київській Русі, а тепер були частиною Великого князівства Литовського, і заглибився в Європу.

За десять років він з'їздив майже всеньку Західну Європу, вивчив багато європейських мов, включно з прадавніми – латиною і давньогрецькою, побачив багато славетних людей і зібрав хорошу бібліотеку, у якій, крім іншого, виявилося й чимало лицарських романів.

В Іспанії познайомився з молодою людиною з єврейським корінням на ім'я Мігель, досить розумною й цікавою особистістю; подовгу розмовляв із ним на тему лицарства й шляхетності. За роки цей Мігель напише геніальні книги про лицаря Дон Кіхота.

В Іспанії ж князеві зустрівся чотирирічний вундеркінд на ім'я Лопе Фелікс, якому Мирополк передбачив велике майбутнє. І дійсно, коли хлопчик виросте, він стане видатним письменником; складе «Собаку на сіні» і ще дві тисячі із гаком п'єс у віршах, а також романи, поеми, вірші й новели.

Навіть в однорічній дитині на ім'я Вільям, яку Мирополк мимохідь побачив в англійськім містечку Стратфорд-на-Ейвоні, терентопський князь зумів розпізнати задатки майбутнього генія. Ти, безцінний читачу, звичайно здогадався, що це маля згодом напише «Гамлета», «Сон літньої ночі», «Бурю» та інші геніальні п'єси, а також поеми й сонети...

А от з метром Франсуа Рабле князеві, на жаль, не довелось зустрітися, бо французький геній, книги якого Мирополк, звичайно ж, придбав для своєї бібліотеки, помер коли Мирополку було п'ятнадцять років, тобто за чотири роки до початку цієї подорожі. Перебуваючи в Парижі, терентопський мандрівник відвідав могилу дотепного письменника й за сумісництвом священника, лікаря, ботаніка й археолога; поклав з повагою на надгробок червону троянду...

Коротше кажучи, досить помандрувавши, Мирополк із обозом повним книг повернувся до чудесних дверей (котрі в ті давні часи були цілком дерев'яними, без чорного дерматину або якоїсь іншої оббивки). Ввійшовши в Терентопське князівство, він із жалем довідався, що боярин Філофей Ріпа, котрий його тимчасово заміщав, віддав Богові душу, а його синок Яким Ріпа оголосив себе ні більше ні менше як князем Терентопії. Мирополка Яким обізвав самозванцем, і не побажав віддати йому вінець і владу. У зв'язку із чим відбулася бойова заварушка, якій історики дали назву «Перша громадянська війна»; котра завершилася тим, що Яким опинився в руках ката, а Мирополк повернув князівський престол і став знову працювати правителем.

У вільний від керування державою час він читав зібрані в Європі книги, у тому числі романтичні лицарські романи, і просочувався лицарським духом.

Що ж стосується того регіону Великого Світу, де перебували Державні Двері, що той регіон колись являв собою безлюдний дикий лісостеп, то там стали з'являтися поселення, так звані слободи, тому й великий цей край одержав неофіційну назву Слобожанщина. Ці терени заселяли переселенці – біженці-українці із заходу, що рятувалися від свавілля польської шляхти.

Терентопія ж у цей період із волі Мирополка, що начитався лицарських романів, була з давньоруського князівства перетворена на лицарське королівство за книжковими зразками. Про що Автор уже розповідав докладніше в розділі п'ятому за назвою «Доморосле лицарство».

☼ ☼ ☼

Перш ніж продовжити, Автор скаже те, що з безпам'ятності не сказав на початку: незважаючи на те, що в цьому розділі згадуються конкретні імена й дати, Автор категорично не рекомендує використовувати його як навчальний посібник з історії, й посилатися на нього в працях з краєзнавства. Категорично!

У середині сімнадцятого сторіччя, коли Терентопською державою керував король Вавило, син короля В'ячеслава й онук Мирополка, з іншого боку Державних Дверей, у Великому Світі, у дикім полі, там де річка Харків зливається з річкою Лопанню, була побудована маленька дерев'яна фортеця для захисту від кримських грабіжників. І найменували цю фортецю за назвою однієї із цих рік.

З тих пір Харків, який згодом виріс із маленької фортеці у велике місто, був сусідом чарівних дверей, що ведуть в чудесне королівство, але нічого про це сусідство не знав, у той час як Терентопія знала Харків як свої п'ять пальців, тому що багато терентопців навідувалися у Великий Світ.

– Незлагодженість виходить! – подає голос Права півкуля авторського мозку (внутрішньочерепний, звичайно, голос, зовні нечутний). – По-перше, важко повірити, що жителі Харківщини так-таки й не натикалися на ці двері. Якщо це були двері для людей, а не, скажімо, комах, значить, вони не були такими мікроскопічними, щоб людина могла через них переступити, не помітивши. Та ти, Авторе, сам у першій главі писав, що крізь ці двері протягом століть туди забрело стільки різного народу, що Терентопія стала країною багатонаціональною. По-друге, якщо в королівство навіть приїжджали туристи з далекого зарубіжжя, хоча б ті ж японці, то як же Великий Світ, і особливо харків'яни, могли нічого про Терентопію не знати?!

Так, питання доречне й вимагає роз'яснення.

Звичайно ж, люди з Великого Світу іноді виявляли ці двері, хоч вони й укриті заростями колючих кущів. Більшість тих, що виявляли, просто знизували плечима, дивуючись: навіщо комусь знадобилося отут установити цю річ; і проходили повз. Але були оригінали, які побачивши двері в заростях, відчиняли їх (напевно розуміючи, що користі в цьому немає, адже якщо відкрити двері у чагарнику, то за ними виявляться все ті ж кущі; просто руки в диваків свербіли щось порухати). І виявляли, що пейзаж, котрий даленів крізь відкриті двері, відрізнявся від того, що їх оточувало. Щоб зрозуміти отакий феномен, заінтриговані проходили у цей отвір. І опинялися в іншому світі, що місцями нагадує казку. Цих дверіпроходців можна умовно розділити на три категорії:

1) Деяким, що потрапили в чудесне королівство, там так сподобалося, що вони просто переселилися з нашого світу у світ за чудесними дверми; деякі перемістили туди й своїх рідних.

2) Деякі, побувавши в королівстві й повернувшись додому, збуджено розповідали навколишнім, що бачили розмовляючу свиню, дракона, лицарів у доспіхах; спостерігали як фея летить на мітлі, як чарівник перетворює курку на фазана тощо. Навколишні сприймали таку інформацію як фантазії, брехню або марення хворого розуму. І якщо оповідач тупо наполягав на своїх показаннях, будучи надмірно схвильований, то він опинявся в психіатричній лікарні або тому подібних місцях.

3) Деякі з тих, що побували в Терентопії, були більш кмітливими, і розуміли, що якщо вони розповідатимуть землякам про чуда, побачені там, то навколишні вважатимуть їх брехунами або безумцями, тому тримали язик за зубами. До цієї категорії зарахуємо й тих, хто побувавши в королівстві, вважав, що це були лише сновидіння або галюцинації; і якщо й розказував про це іншим, то додаючи: «Насниться ж отаке!»

Отже, наш із тобою, безцінний читачу, Великий Світ не знав про дивну країну за дивними дверми, бо всяка інформація про це гаснула в невір'ї, як сірник у калюжі.

Уявимо собі, що було б, якби у вісімнадцятому або дев'ятнадцятім столітті Російська імперія, яку хлібом не годуй – дай розширити свою територію та вплив, довідалася й повірила, що на її терені є двері, за якими ховається ціла країна. Напевно терентопцям було б наказано негайно увійти до складу Російської держави й стати підданими російського імператора (або імператриці, залежно від періоду подій). Бо, мовляв, якщо двері мають місце на території Російської імперії, то й усе що за дверми повинне бути російським. Терентопці, що звикли до свободи й незалежності, напевно б відмовилися.

Обурена такою «нахабністю» Російська держава послала б на приборкання «крамольників» військо, що мало подібний досвід. Оскільки у вимірах, де міститься Терентопія, у неї не було зовнішніх ворогів, то й справжньої сучасної армії з сучасною зброєю королівство не мало через непотрібність. А майже декоративні лицарі з їхніми допотопними списами та мечами при всім своєму патріотизмі й відвазі не змогли б протистояти вогнепальним металометам агресорів-окупантів, і були б швидко наголову розбиті. Сучасні танки, ракетні установки, літаки-бомбардувальники та інші габаритні знаряддя вбивства крізь Державні Двері, звичайно, не можуть протиснутися, але тодішні рушниці, гармати й коні, не кажуче вже про власне солдафонів, могли переміщатися й крізь такий невеликий отвір.

І Терентопія була б поглинена Російською імперією. Терентопські патріоти, що залишилися в живих, опинилися б на російських каторгах, у в'язницях і засланнях. Терентопські землі були б роздані російським поміщикам і вельможам. Вільні терентопські фермери були б закріпачені. Маги й феї були б оголошені слугами сатани і зазнали б репресій. Дракони й інші нетипові для Великого Світу тварини стали б об'єктами полювання російських вельмож. З них (не з вельмож, а...) наробили б чучел, або, у найкращому разі розіпхали по звіринцях, де вони незабаром вимерли б, не давши потомства...

Сумна картина, чи не так?

Чи треба казати, що, так би мовити, конспіративне, підпільне щодо Великого Світу існування Терентопію дуже навіть улаштовувало, і викриватися перед Великим Світом вона не збиралася, щоб не спровокувати вищеописаних небезпек.

Читач може сказати: але якщо терентопці боялися окупації їхньої батьківщини Великим Світом, то чому б їм просто не замурувати Державні Двері, крізь які й могла відбутися окупація. Та тому, відповідає Автор, що вони не хотіли бути абсолютно відрізаними від цього світу, у якім було чимало для них цікавого; зокрема – різноманітні винаходи, мистецтво, література... Бажання незалежності не означає повну самоізоляцію. Тому вони й вирішили унебезпечити себе від поглинання Великим Світом не за рахунок замуровування проходу, а за допомогою конспірації.

Необхідність конспірації розуміли в Терентопії всі, від короля до останнього простолюдця. Тому, навідуючись у Великий Світ, терентопці не подавали виду, що вони прибульці з інших вимірів, а видавали себе за великосвітців, у першу чергу за харків'ян. І намагалися бути максимально обережними, уникати конфліктів з місцевими і т.і.; щоб не потрапити в лабети тих служб, які можуть поцікавитися місцем проживання.

Найчастіше ті жителі королівства, яким доводилося періодично виходити за Державні Двері, обзаводилися фальшивими паспортами (раніше совєтськими, тепер українськими) та іншими документами, на випадок якщо там попросять пред'явити; так майстерно виготовленими терентопськими вмільцями, що на око їх неможливо відрізнити від справжніх.

Ну й, звичайно, одягалися вихідці так, щоб не відрізнятися від харків'ян. Якщо за Державні Двері виходили лицарі, то, зрозуміло, без збруї й без зброї, якщо королі й королеви, то без корон і мантій. Якщо ти, безцінний читачу, перебуваючи в Харкові, побачиш там терентопця, наприклад лицаря, чарівника або навіть самого короля, то нізащо не здогадаєшся, що він є таким, а приймеш його за пересічного харків'янина або приїжджого з іншого українського міста.

Автор вище сказав про людей, що переселялися з Великого Світу до Терентопії. Але був і протилежний процес. Бувало, що уродженці підпільного королівства, побувавши у Великому Світі, зажадали тут жити, і переселилися з Терентопії до Харкова або інших місць Великого Світу. При цьому вони приховували від нових співвітчизників правду про батьківщину, підсовуючи фальшиву біографію, мовляв, вони теж уродженці Великого Світу.

От, наприклад, один із лицарів Напівкруглого Столу, граф Галактіон, в 1993 році емігрував до Великого Світу, залишивши на батьківщині свій Шмокиконський замок, коня на кличку Ігор Святославич, білого як крейда (серед тогочасних коней лицарів Напівкруглого Столу лише два були цілковито білими: Ігор Святославич графа Галактіона та Цезар короля Жорика Дев'ятого), свої доспіхи й зброю, лицарські турніри й подвиги. Тепер він жив у маленькій квартирі в Харкові, у районі Нова Баварія, і працював простим електриком на одному з харківських заводів. І уявіть собі, нітрохи не шкодував про зміну долі й був цілком щасливий. Адже тут у нього було взаємне кохання з тією харків'янкою, заради якої він кинув колишнє життя.

Якби не такий витік, населення в королівстві було б більше.

Це що стосується терентопців-людей. Що ж до терентопців-тварин, тих, що можуть говорити й думати по-людськи, інтелектуальних, так би мовити, мутантів, то вони відвідували Великий Світ тільки в тих випадках, коли зовні не відрізнялися від тамтешніх істот. Ну, скажімо, яка-небудь розмовляюча терентопська кішка, якийсь собака чи, приміром, горобець і т.і. могли прогулятися до Харкова і далі, але, звичайно, ретельно приховуючи свою здатність розмовляти й поводитися по-людськи.

Втім, розмовляючий люмбрикус Гавриїл Святославович, друг дракона Інокентія Карловича, одного разу теж відвідав Великий Світ, незважаючи що помітно відрізняється від тамтешніх люмбрикусів – більший за розміром й носить пенсне; але не був там ніким помічений, бо переміщався під землею, що властиво всім люмбрикусам.

А от представники незвичайних видів, так звані чудовиська – дракони, єдинороги й грифони – ніколи з Терентопії у Великий Світ не виходили, адже не могли прикинутися тамтешніми людьми й тваринами й зостатися непоміченими тамтешніми мешканцями. Втім, дракон Інокентій Карлович дуже непогано знав Великий Світ, але винятково з книг і творів мистецтва.

Конспірації щодо Великого Світу мешканці королівства навчалися з дитинства. Якщо не усмоктували ці навички з молоком матері, то діставали відповідне виховання в сім'ях, дитячих садках і школах.

Конспірація є невід'ємним елементом терентопського патріотизму.

Більше того, в 1749 році з ініціативи короля Жорика Четвертого була заснована терентопська розвідка, метою якої було недопущення поширення у Великому Світі інформації про Терентопію.

Королівські шпигуни засилалися на Харківщину, поселялися там під виглядом пересічних українських обивателів, стежили за чутками й повідомленнями, і якщо раптом виникали небажані, як вони вважали, розмови, шпигуни їх гасили в зародку. Зазвичай вони просто знаходили людину, котра розповідає про чуда за якимись дверми, і по-дружньому переконували, що чудесна країна їй приснилася або привиділася; іноді лякаючи лікарнею для божевільних. В особливо складних випадках, коли людина виявлялася впертюхом і завзято наполягала на своєму, розвідники кликали на поміч терентопських чародіїв, які за допомогою гіпнозу чи чогось типу того видаляли з пам'яті завзятця інформацію про Терентопію.

Кращих розвідників терентопські королі нагороджували коштовною відзнакою – так званим Орденом Почесного Гною.

– Гною? Ха, химерна назва для ордена, – пирснула Ліва півкуля авторського мозку.

Таку назву, продовжує Автор, нагорода одержала на честь події, що сталася майже за півсторіччя до заснування розвідки.

Під час перебування в Харкові російського царя Петра Першого (у червні 1709 року, незадовго до Полтавської битви), його соратники князь Меншиков і граф Шереметєв у супроводі Харківського полковника Григорія Семеновича Квітки (який, до речі, був дідусем письменника-класика Грицька Основ'яненка, основоположника української художньої прози, автора повісті «Конотопська відьма» та інших чудових творів), об'їжджаючи околиці Харкова, котрий у ті часи був ще по суті фортецею, наблизилися до тих самих секретних дверей. Хтозна, чим би це закінчилося для підпільного королівства, якби прості терентопські ремісники, що ішли до Харкова зі своїми товарами, не побачили наближення «пташенят гнізда Петрова», не випередили їх і не вимазали двері свіжим коров'ячим гноєм.

Зрозуміло, князь із графом та особи що їх супроводжували не стали соватися в кущі, звідки смерділо гноєм, а якби й сунулися, то погидували б доторкатися до забруднених лайном дверей. Прикриваючи ніздрі надушеними хусточками, поспішили від чагарнику віддалитися. Можливо, коров'ячі екскременти урятували королівство від викриття й окупації. Тому-то на честь рятівного гною й кмітливості пересічних патріотів нагороду для розвідників Жорик Четвертий і назвав Орденом Почесного Гною.

(До речі, щодо Грицька Основ'яненка.

В історичному центрі Харкова є вулиця Квітки-Основ'яненка, названа так, зрозуміло, на честь письменника-класика Григорія Федоровича Квітки, який підписував свої твори псевдонімом Грицько Основ'яненко (виниклим через те, що родовий маєток його був у тому районі на півдні Харкова, котрий називався Основою; були в нього і інші псевдоніми: Євстратій Мякушкін, Фалалей Повінухін тощо, але Основ'яненко – найвідоміший). На вулиці Квітки-Основ'яненка встановлений пам'ятник (кому б ви думали?) Квітці-Основ'яненкові. А найближчою вулицею є паралельна Університетська. Саме на Університетській і були надруковані перші публікації його творів. Адже журнали «Харьковский Демокрит», «Украинский вестник», альманахи «Молодик» і «Утренняя звезда», а також книжкові видання із цими публікаціями виготовлялися друкарнею університету. «Харьковский Демокрит», до речі, заснував та видавав поет-гуморист-сатирик Василь Маслович (автор, крім іншого, гумористично-лицарського віршованого епосу «Утаїда»). А університет був заснований і довгі роки перебував саме на цій вулиці, через що вона й одержала таку назву. (На цій же вулиці, але за декілька десятків кроків, мав місце і Харківський колегіум, де викладачами працювали зокрема видатний український композитор Артемій Ведель та видатний український літератор Григорій Сковорода. Але тоді вулиця ще не називалася Університетською, бо ще не було університету. А як називалася? Того вже ніхто не пам'ятає.) На майдан Свободи університет переселився дуже згодом. Автор Терентопських хронік, то пак твій, безцінний читачу, покірний слуга, повідомляє тобі по секрету, що сам він, Автор, тринадцять років пропрацював друкарем саме в цій друкарні, але не в часи Основ'яненка і Масловича, звичайно, а набагато пізніше.

В дитячі та молоді роки Основ'яненко деякий час мешкав при Курязькому монастирі, де його дядько Наркис Квітка був настоятелем. Цей монастир, до слова, фігурує як у легенді «Заснування Харкова», яку Грицько Основ'яненко написав прозою, так і в легенді з тією же назвою «Заснування Харкова», яку згаданий у попередньому абзаці Василь Маслович написав віршами на десятиліття раніше. Це дві цілковито різні легенди, з різними сюжетами й різними персонажами. Спільним у них є тільки наявність Харкова й Курязького монастиря. Курязький монастир перебував лише в декількох сотнях кроків від колючих кущів, які приховують так звані Державні Двері Терентопії, раніше просто дерев'яні, а тепер оббиті чорним дерматином. Але про це в тих легендах не сказано.

Ще одну легенду, у якій є присутніми Курязький монастир і Харків, записав і в 1914 році опублікував у вигляді історично-пригодницької повісті дехто А. Вітін. Вона була надрукована в Харкові, у друкарні Б. Бенгіс, що мала місце за адресою: вулиця Сумська, дім 38. Ця книжка називається «Швед (сімейний слобідський переказ). Історичний етюд початку XVIII століття. З життя старої Харківщини». У цій легенді, крім іншого, говориться про те, як поруч із Курязьким монастирем два головні герої – український козак Омелько Кислань і його приятель Юрко Безрідний (який насправді був шведським вояком на імення Іріх) – урятували життя російському цареві Петру Першому, невдовзі після Полтавської битви. Ця легенда передавалася з покоління в покоління в родині харків'ян, які нібито були нащадками цього Іріха. До слова, доля цього шведа, який через поранення в Полтавській битві відстав від шведського війська, виявився серед українських козаків, українізувався і залишився жити в Україні, збігається з долею шведського прадіда українського письменника-казкаря Василя Короліва-Старого. Тому не виключено, що цей казкар (за походженням не харків'янин, а полтавець) теж був нащадком саме цього легендарного Іріха.

Курязький монастир має місце і в інших літературних творах (наприклад, у «Педагогічній поемі» Антона Макаренка), серед яких, можливо, є й ще якісь легенди.

– Ну от, – сварливо бурчить Права півкуля авторського мозку, – знову ти, Авторе, замість художньої вишуканості утнув позбавлені художності сухі краєзнавчі інформації.

– Ага, – підтверджує Автор. – І далеко не в останній раз.)

☼ ☼ ☼

Але як же при такій засекреченості цієї держави могли цілком легально відвідувати її інтуристи з далекого зарубіжжя; от, наприклад, згадані вище японці?

Так, безцінний читачу, у Терентопії існує туристичний бізнес.

А ініціатором і засновником цього бізнесу в тій країні були не терентопці, а харків'янин. Кличуть його Зіновій Феліксович Недашковський. Невисокий угодований чоловік з хитрими вічками, кривими зубками й зрослими на переніссі бровами. Ця людина мала корисливу діловитість. Майже все, на що падав його погляд, викликало в ньому питання: а який від цього може бути прибуток.

Бувають люди, які думають переважно про зиск, прибутки, гроші. Навіть дивно, що дещо вони роблять задурно. Наприклад, цілком безкоштовно чхають, сякаються, позіхають, випорожнюються, сплять, пукають і дихають. Безкорисливість таких дій корисливих людей пояснюється тим, що просто важко, навіть неможливо, знайти бажаючих оплатити й ці заходи.

До речі, про гроші й золото. Неправі ті, хто каже, що золотий злиток і грошові купюри – речі цілковито зайві на незаселеному острові. Адже насправді за допомогою золота можна придбати їжу навіть у безлюднім місці. При наявності достатньої фізичної сили й влучності. Для цього треба підкрастися ближче до їжі (але обережненько-обережненько, аби їжа тебе не помітила та не втекла) й метнути їй у голову цей важкий метал. А ще можна злитком замість кувалди забивати в ґрунт кілки при спорудженні хижі. А купюри хороші для розпалення багаття, бо є папером, тобто матеріалом пальним. Тож, як бачимо, коштовності можуть бути корисні навіть в умовах робінзонади.

Улітку 1987 року Зіновій Недашковський почув у приватній розмові думку, що краще лікуватися не фабричними пігулками, а народними відварами й настоянками цілющих трав. І подумав, що якщо мода на лікування зіллям охопить великі верстви населення, то його заготівля й продаж можуть принести істотний прибуток. Позичивши в знайомого довідник із лікарських рослин, виїхав за місто, щоб ознайомитися з флорою й прикинути перспективи.

Втім, не так щоб дуже виїхав, усього на кілька метрів від умовної границі між Харковом і Харківською областю. Плазуючи рачки по траві під покровом дерев у декількох десятках кроків від автомобільної траси, Недашковський порівнював билини з ілюстраціями в книзі.

Так уповз у чагарник й тикнувся порослим жорстким густим коротким чорним волоссям тім'ям у щось плоске й пружне. По ніздрях бачу, безцінний читачу: ти вже здогадався, що це були двері, оббиті чорним дерматином. Злегка здивувавшись недоречності присутності тут таких дверей, Зіновій Феліксович хотів був дати задній хід, щоб вибравшись із кущів продовжувати ботанічні вишукування, але його увагу звернув на себе шум дощу. Було сухо, сонячно, безхмарно, а тим часом кандидат у цілителі виразно чув плескіт крапель і грім. І сочилися ці звуки із дверей, які від поштовху тім'ям трохи відкрилися.

Стоячи на колінах і щулячись від уколів рослинними шипами, Недашковський почухав нігтем тім'я й ударив долонею пружну площину чорного дерматину. Двері ще більш роззявилися. За ними бушувала гроза: щосили хльостала злива, супроводжувана пострілами блискавок. Глянувши знову на небо, ділова людина піднялася на ноги й обійшла кущі. За ними, звичайно, ніякої грози не було. Сичачи від катівської нелюдськості колючок, Недашковський розсунув зарості з протилежного боку. Зі цієї позиції двері виглядали зачиненими. Так, дерев'яні, щільно закриті двері. Зіновій Феліксович повернувся на первісну позицію й, відсторонивши рукою гілля, переконався, що при спостереженні звідси оббиті дерматином двері відкриті, і за ними шурують буйні опади.