Текст книги "Яйцепос. Книга 1"

Автор книги: Дюк Брунька

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 34 страниц)

«Егеге! Є хто-небудь? – загуділо печерою. – Агов, драконе, ти тут?».

Ну, звичайно, це вже лицар Аркадій. Розшукав.

– Це мене, – заметушився Інокентій Карлович. – Відвідувачі. Я вас залишу, Гавриїле Святославовичу.

– Звичайно, не турбуйся, робота є робота. Я поки погортаю твій рукопис.

«Агов, страховиську, ти де? Виходи з барлогу!» – горланила луна, вторячи завойовникові.

Біля входу в печеру Інокентій Карлович розгледів гарцюючого вершника, обліпленого металом, зі списом, мечем і щитом. На щиті був намальований білий комар у червоному полі. Якби дракон зараз повернувся до своєї бібліотеки й розкрив II том «Терентопської геральдики» на 48 сторінці, то відразу б довідався, що перед ним лицар із роду Глімпельштейнів, бо білий комар у червоному полі – герб цього лицарського роду. (Автор радить читачеві не плутати лицарів Глімпельштейнів із корчмарями Гільденштернами через те, що їхні прізвища дещо схожі).

– Агов, драконе, це ти, напевно, Іполит Кирилович? Чи Іраклій Карпович? – прозвучав вершник. – Чи як там твоє назвисько?

– Я Інокентій Карлович, пане. Чим можу служити? – чемно поцікавився хазяїн печери, і пазуром посунув окуляри, що трохи сповзли від очей до дзьоба.

– Карлович? Ну це все одне. А я лицар Аркадій з колективу Напівкруглого Столу. Тебе мені й треба, голубе. Чим служити? Ти можеш служити експонатом Королівського зоопарку. Його Величності необхідний для експозиції тверезий дракон. Я за порадою компетентної особи вибрав тебе. Збирай манатки й швендяй за мною.

– Гм! – сказав екскурсовод, складаючи лапи на грудях і зі здивуванням удивляючись у прибульця.

– Давай-давай, не гмикай! Житимеш, як у богині за пазухою, на всьому готовому. Безкоштовні харчі, басейн, ветеринар під боком, щоденне прибирання. Тільки жери, спи та гуляй вольєром. Ну що ще треба? Збирайся, не гай часу та не зволікай.

– А чому ви мені тикаєте, пане? Ми з вами на брудершафт не пили і дітей не хрестили, наскільки я пам'ятаю, – нервово поворухнув пазурами дракон.

– Брудершафт із шорстким гадом? Тьху, мерзота! – гидливо плюнув Аркадій. – Не вистачало, щоб я всяку рептилію на «ви» називав! Може, накажеш ще й реверанси корчити?! Досить базікати, час не жде!

– Експонатом, кажете? У мене інші плани, пане. Прощайте.

Дракон відвернувся, збираючись піти.

– Стояти! Стояти, я сказав! Не буди в мені героя, а то ось він – спис! – лицар підвівся на стременах, потрясаючи озброєнням.

– Ну нічого собі! – здивувався його нахабності гірчичнопечерний екскурсовод.

– Не нунічогособікай, а роби що кажуть, поки я добрий!

– Як? Ви мені погрожуєте?! За яким правом, власне? Прошу негайно звільнити мене від вашої присутності!!

Дракон так обурився, що, здається, злегка почав темніти й совати крильми.

– За правом лицаря Напівкруглого Столу! Як лицар Його Величності, я не потерплю, щоби всяка тварюка качала права й ухилялася від зоопарку Його Величності, короля Жорика Дев'я...

Дракон Інокентій Карлович, поворухнувши пазурами і трохи відкривши рота з гострими зубами, облив нахабу таким холодним поглядом, що спиною Аркадія пробіг мороз. Цей несподіваний мороз був, мабуть, двоєборцем. Бо не обмежився пробіжкою по шкірі, а відразу ж здійснив пірнання. Тобто занурився у глибини лицарського організму. І пірнувши у нутрощі, розплився по органах та членах, так що заціпенілий лицар не міг поворушитися.

Кінь Людовик, наляканий недобрим поглядом дракона, утікав настільки швидко, наскільки дозволяв тягар на спині. Покляклий лицар завмер пам'ятником, бо суглоби начебто спаялися памороззю, і, стукаючи зубами, безпомічно спостерігав крізь щілини забрала зміну ландшафтів...

☼ ☼ ☼

У Жорикбурзі кінь заспокоївся й перейшов на крок, а потім, не відчуваючи керування з боку наїзника, і зовсім зупинився на проспекті Григорія Сковороди.

Повз нього, на щастя Аркадія, проходив дільничний міліціонер Микола Ратиця зі своїм підопічним практикантом Захаром Полуящиковим, курсантом міліцейської школи, котрий був приставлений до Ратиці набиратися досвіду.

У завдання міліціонера входить допомагати громадянам. Побачивши нерухомо застиглого на коні лицаря, дільничний запідозрив, що той потребує допомоги. Взагалі-то цей проспект перебував не на його дільниці (дільниця Ратиці простиралася від східної окраїни Жорикбурга до східних схилів Каменіани, а дана вулиця була західніше, поза межами, повторює Автор, довіреної Ратиці дільниці), але Микола Опанасович не був формалістом, і думав, що людям треба допомагати будь-де, а не тільки на своїй дільниці, і будь-коли, а не тільки в робочий час.

Наблизившись до вершника, дільничний із практикантом, по-перше, відчули характерний запах, а по-друге, помітили, що лицаря б'є озноб, від чого в нього, як то кажуть, зуб на зуб не попадає. (Читач може заперечити, що міліціонери не могли того побачити, бо лицар був від них прихований металом обладунків; навіть обличчя його було сховане за забралом. Начебто так, читачу, але все ж Ратиця з курсантом якось то второпали, чи завдяки досвіду, чи мала місце інтуїція, чи ще щось...) Отже, лицар мав потребу в тім, щоб обмитися й зігрітися.

Такі послуги надаються в лазні.

Громадська лазня імені стахановця Іллі Шнапса розташована неподалік, у Ніздресвистівському провулку. Міліціонери – досвідчений Ратиця й початківець Полуящиков – допомогли закляклому Аркадію туди переміститися.

Звичайно, у читача може виникнути підозра або навіть упевненість, що неприємність, котра сталася з лицарем Аркадієм і котра спричинила запах, що плинув від нього, була наслідком великого переляку. А це дає підставу запідозрити цього доблесного витязя в боягузтві.

Автор відмітає таку ганебну для лицарів Напівкруглого Столу підозру, й нагадує читачеві про вчорашній бенкет у Королівському замку. Автор упевнений, що причиною розладу шлунка з випливаючим із цього запахом стало зовсім не боягузтво, а саме бенкет, точніше та обставина, що Аркадій там, мабуть, ужив продукти й напої, котрі погано сполучаються в шлунку й кишечнику. Твереза людина розуміє, що якщо ти, наприклад, їси солоний огірок, то не варто запивати його свіжим молоком; що ці продукти корисні, але якщо вживати їх окремо. Одначе те, що є ясним для тверезого, може бути мрячним для нетверезого.

Так, Аркадій похолодів від лютого погляду дракона, і кожний би похолодів, зокрема й Автор цих писань, і їхній читач. Але щоб від цього вср... гм... щоб від цього, м'яко кажучи, забруднитися – це вже занадто, подібне припущення плямує честь лицаря Напівкруглого Столу! Ні, напевно саме невдале нетверезе трапезування, а не боягузтво спричинило цей казус, наполягає Автор.

У лазні Аркадій дійсно відмився й зігрівся; а оскільки при цьому закладі була пральня, то і його штани з трусами були випрані й висушені (зрозуміло, крім металевого панцира було й текстильне вбрання, не до голого ж тіла він метал пристібав).

З лазні він вийшов чистим і в набагато кращому гуморі, ніж був туди переміщений. (Якщо читач відвідує лазні, то з власного досвіду знає, що вони не тільки очищують тіло, але благотворно впливають і на душевний стан, покращують настрій). Першим ділом зайшов у найближчу аптеку, купив пігулку фталазолу й відразу, просто в аптеці, проковтнув, запивши люб'язно поданою аптекарем мінералкою; аби уникнути повторного забруднення зсередини одягу. Затим, щоб закріпити непоганий настрій, він з'їздив до корчми «Під Мідним Забралом», де вжив якогось звеселяючого напою. Потім, залишивши Людовика в Непарнокопитому Театрі, повернувся трамваєм до лицарського гуртожитку...

Крилатий і хвостатий екскурсовод же вернувся до свого Гавриїла Святославовича, якого ми з тобою, безцінний читачу, так і не роздивилися, і зіграв із ним п'ять партій у шахи: одну виграв, а чотири продув, із чого випливає, що таємничий Гавриїл Святославович щодо шахів був дока.

Протиборство ж лицаря Аркадія із драконом в окулярах Інокентієм Карловичем на цьому не припинилося. Це був тільки початок.

– А чому це ти, Авторе, повсякчасно кажеш читачеві «ти»? – зауважує Права півкуля авторського мозку. – Він тобі що – брат, сват, чи, може, кум? Може, ти з ним дітей хрестив? Може, пив з ним якесь вино на брудершафт? Із чого ти узяв, що маєш право йому тикати? От ми з тобою дуже близькі, тому я можу казати тобі «ти», і ти можеш мені казати «ти». Але ж із читачем у тебе немає таких близьких стосунків. Виховані, ґречні, ввічливі люди ніколи не звертаються на «ти», а лише на «ви» до інших людей, крім близьких родичів та друзів. Тикати людині, чиє ім'я тобі навіть невідоме – це невихованість і хамство.

– Ні, я не хам і не жлоб, – відповідає Автор, – і, зустрівши читача у реальному житті, звернувся б до нього на «ви». Але у цьому творі я вимушений вдаватися до тикання з, так би мовити, технічних причин. Аби читачеві було зрозуміло, що я адресуюся особисто до нього, а не до якоїсь абстрактної читацької маси. Технологія створення саме цього твору вимагає від мене саме такої поведінки. Я сподіваюся на поблажливість читача, на те що він, увійшовши в моє становище, пробачить мені таку зовні вульгарну вольність, і не гніватиметься на мене.

ЩОСЬ СОРОК ТРЕТЄ. Народний людожер

– Нас Людожер побачить, тоді ми всі пропали.

Карло Ґоцці, «Зелена Пташка».

– Хто ти, вилупку небес,

Ангел добрий чи злий пес?

Даниїл Хармс, «Гвідон».

24 жовтня 1995 року.

– Як я помітив, – заговорила Права півкуля авторського мозку, – у твоїх теревенях, пане Авторе, про мандрівки лицарів Напівкруглого Столу в кожній другій главі є присутнім нащадок мага Гектора Манюні, портрет Гектора Манюні пензля живописця Леонардо Ґудзика й фрагмент пророкування Гектора Манюні. У минулій главі, сорок другій, за назвою «Особливості полювання на грифонів», нащадок згадувався, але ані портрета, ані фрагмента пророкування не було. Отже, у цій главі все це буде.

– Ет, не люблю я передбачуваність літературного сюжету, не люблю, коли читач заздалегідь знає, що там далі відбудеться, – насупився Автор, але суперечити півкулі не став.

– А я можу заздалегідь пророчити, що наприкінці цієї частини ти, пане Авторе, назвеш повні імена тих двох лицарів Напівкруглого Столу, що будуть її головними персонажами, – сунулася в провісники й півкуля Ліва, – бо так ти діяв у попередніх част... тобто щосях про мандрівки напівкруглостольців.

Зовсім розстроєний передбачуваністю Автор, щоб спростувати хоч це останнє пророкування, називає повні імена цих доспіхоносців не наприкінці щося, а на початку: Порфирій Фердіадович Екскременчуцький і Леонід Артемович фон Борщесер; неповні ж, більш відомі їхні назвиська – барон Порфирій і граф Леонід Жвавий. І надалі Автор вирішив указувати повні імена мандрівних лицарів Напівкруглого Столу на початку або в середині розділів, а не в кінці, як робив дотепер.

Негайно ж Автор додасть, що барон Порфирій – це тридцятиоднорічний чоловік атлетичної статури, обличчям схожий на Аполлона Бельведерського – знамениту скульптуру, але на відміну від Аполлона не кучерявий, а стрижений дуже коротко. Ну, щоправда, ніс у нього цілковито не такий, як в Аполлона. Та й очі зовсім інші. І губи несхожі на Аполлонові. Вуха теж інакші. Брови й чоло також не мають нічого спільного з такими в Аполлона. Ну й овал лиця абсолютно не такий. А в решті обличчям він викапаний Аполлон.

А граф Леонід Жвавий – сорокадворічний невисокий і худенький живчик; кирпатий, великоокий, волохатобровий; не мускулистий, але, як він сам себе характеризує, «жилавий», і досить рухливий, як видно із прізвиська.

Відразу ж, щоб потім не відволікатися на такі дрібниці, Автор повідомляє, що барон Порфирій мандрував верхи на коні Лжедмитрії, форелевої масті, тобто сірого кольору з темними плямами різної форми й різної, так би мовити, темряви, найменованому на честь російського царя-самозванця Лжедмитрія Четвертого, що володарював декілька днів у Нижньому Поволжі на рубежі 1611-1612 років. А граф Леонід Жвавий – на коні Ксерксі (Ксерксі, а не Ксероксі, не переплутай, читачу!), чепрачної масті (коричневий з великою білою плямою на заді в коричневих цятках), названому так на честь перського царя Ксеркса Першого, що царював приблизно двадцять років у п'ятому сторіччі до нашої ери.

І відразу Автор повідає, що на щиті (і відповідно гербі) барона Порфирія зображений білий телефон (не мобільний, стародавній дротяний) у малиновому полі, а в графа Леоніда Жвавого – два дракони в момент спарювання (із чого випливає, що вони самець і самиця), зеленого кольору, у жовтогарячому полі.

Отож, ці два лицарі на цих двох конях у пошуках драконячого яйця переміщалися вбік міста Ямитививінвонавониполя... Передчуваючи, що Ліва півкуля авторського мозку знову випендриться пророкуванням, мовляв, номер сектора, у якому ці яйцешукачі займалися пошуками, Автор нагадає читачеві лише наприкінці розділу (як Автор це робив у попередніх розділах про лицарські мандрівки), Автор випереджає єхидну півкулю й відразу ж, на початку розділу нагадує, що барон Порфирій і граф Леонід Жвавий провадили пошуки в чотирнадцятому секторі Терентопського королівства.

– Кажеш, місто Янипи... тьху, Япини... тьху, Явипи... тьху, та що це за назва така, не виговориш! – обурюється Права півкуля.

– Якого біса, – підхоплює півкуля Ліва, – тобі приспічило давати цьому місту таку довгу й незручновимовляєму назву?! Чи не міг придумати щось простіше; ну там, скажімо, Лопухоград наприклад, або Цеглянськ який-небудь! А то – Ямити-щось-там-ще-поль. Випендрюєшся, громадянине Авторе, випендрюєшся! Простіше треба бути, громадянине Авторе, простіше, і тоді читач тебе полюбить.

– Ще простіше? Та я й так уже... – зітхає Автор. – Ні, назва цього міста не така складна, як здається на перший погляд. Я розповім, як ця назва виникла.

До 80-х років XVIII століття цей населений пункт був невеличким поселенням за назвою Мале Село. В 1784 році біля нього закінчилося будівництво Футилекрюмського замку, у якому оселився граф Антін Лялечка, лицар Напівкруглого Столу. В 1785 році Антін Лялечка вчинив подвиг – урятував красуню від велетня, що її викрав (красуня, до речі, чомусь не хотіла, щоб витязь її рятував, і коли він, незважаючи на це, відвіз її від великолюда, вона роздряпала Антонові Лялечці фізіономію нігтями). За цей подвиг король Жорик П'ятий присвоїв Антонові Лялечці титул герцога, а губернія, де у своєму замку жив цей герой, стала йменуватися Футилекрюмським герцогством, столицею якого було призначене поселення Мале Село.

Столиці притягають до себе провінціалів і розростаються за рахунок приїжджих. Мале Село не було виключенням: як тільки воно зробилося найголовнішим пунктом герцогства, у нього потягнулися переселенці з інших сельбищ, котрі вважали, що в столиці легше зробити кар'єру, чим на задвірках. У такий спосіб ця осада швидко виросла, і із села перетворилася на місто.

І тоді виникло питання щодо перейменування столиці герцогства, бо для міста, з точки зору його жителів, зовсім не годиться назва Мале Село. Така назва для міста, та ще столичного, принизлива й ганебна.

Мешканці, зібравшись на віче, вирішували: яка ж назва підійшла б.

– Треба дати таку назву, щоб із неї було ясно, хто живе в нашім місті! – запропонував один житель.

– А хто живе в нашім місті? – вигукнув запитання інший, і сам же на нього відповів: – Ну, я живу; ну, ми живемо; ну, ти живеш; ну, ви живете; ну, він живе; ну, вона живе; ну, вони живуть...

– Виходить, – резюмував перший, – от так і назвемо: місто Я-ми-ти-ви-він-вона-вони...

– ...поль, – пришпандорив закінчення третій житель.

Усі погодилися, що це логічно, і столиці Футилекрюмського герцогства була офіційно дана назва Ямитививінвонавониполь.

Герб цього міста теж курйозний. Оскільки глава герцогства був лицарем, то ямитививінвонавонипольці вирішили, що на гербі столиці герцогства має фігурувати лицар. Однак із приводу забарвлення виникли розбіжності, і городяни розбилися на дві партії, одна з яких уважала, що треба зобразити білого лицаря в чорному полі, а друга, що – чорного лицаря в білому полі. Посперечавшись до хрипоти, ухвалили: нехай остаточний варіант затвердить сам герцог.

Антін Лялечка, вислухавши делегатів, замислився: якщо вибрати варіант однієї партії, іншій це буде прикро; виходить, щоб нікому кривдно не було, треба втілити в гербі думки обох партій. Одна хоче, щоб був білий лицар – нехай буде білий лицар; інша бажає, щоб лицар був у білому полі – нехай буде в білому полі...

Ти, безцінний читачу, уже напевно здогадався, що відбулося. Біле в білому... Так, білий лицар зовсім злився з білим полем. З точки зору приїжджих, на гербі цього міста лише суцільне біле поле й більше нічого. (Тобто цей герб схожий на морську мапу капітана Будодзвона з веселої віршованої епопеї дотепного Льюїса Керролла «Полювання на Снарка», що на тій карті також не видно жодних зображень, а лише біла порожнеча. Або на вісімнадцятий та дев'ятнадцятий розділи дев'ятого тому роману «Трістрам Шенді» не менш дотепного Лоренса Стерна, що ті розділи являють собою чисті білі сторінки без жодної букви.) І жителям Ямитививінвонавониполя доводиться постійно пояснювати приїжджим, що взагалі-то на гербі є лицар, просто його не видно.

Втім, Автор із вини своїх мозкових півкуль занадто докладно заговорив про Ямитививінвонавониполь, проте барон Порфирій і граф Леонід Жвавий, хоч і переміщалися вбік цього міста, у самому місті під час експедиції не побувають, бо там пошуками викраденого драконячого яйця переймалася тамтешня міліція, тож лицарям нема чого робити.

☼ ☼ ☼

Отже, рухаючись у тому напрямку, рано вранці двадцять четвертого жовтня 1995 року лицарі Порфирій і Леонід Жвавий виїхали з Корінного лісу і вздріли степ, що розкинувся перед ними, схожий на безмежну шкіру волохатого зеленувато-бурого звіра, що по тому ботанічному хутру замість бліх де-не-де стрибали зайці.

Прямо за курсом удалині маячив невеликий населений пункт, обабіч якого, як два величезні кучеряві крила, розстелялися якісь насадження. До нього вів ґрунтовий шлях, схожий на довгий шрам, що розсік волохату шкіру.

– Так, подивимося... – сказав Порфирій, розгортаючи мапу цієї частини королівства.

Карта повідала, що вони наближаються до колгоспу імені Савелія Другого й села Зиґфрідівки.

– Ко... ко... колгосп імені Савелія Другого, – уголос задумався Леонід Жвавий (він трохи заїкався). – Па... па... пам'ятаєш, що про цей колгосп говорив Його Величність Жорик Дев'ятий у День Шляхетного Мордобою, перед лицарським турніром?

– Що? – запитав барон, складаючи карту.

– Що в районі цього колгоспу нібито завівся людожер, принаймні до короля дійшли такі чутки. Тре... тре... треба це з'ясувати. Ну, а якщо той людожер дійсно існує, дійсно пожирає людей, то треба його знешкодити. Вчи... вчи... вчиняти такі подвиги – це наш лицарський обов'язок.

– Так, як же лицарям без подвигів, – погодився барон Порфирій. – Знаєш, як називалася б книга «Дон Кіхот», якби головний герой там не намагався вчиняти подвиги?

– Як?

– Якби Дон Кіхот не лицарював, не намагався вчиняти подвиги, а жив собі тихесенько звичайним життям, то, мабуть, книга про нього називалася б «Тихий Дон».

– Ло... ло... логічно.

– Так, якщо ти став лицарем, то мусиш вчиняти подвиги. Як каже наша народна мудрість: назвався пальцем – лізь у ніздрю.

– А наш ко... ко... колега Андрій Цинік одного разу перефразував цю приказку: мовляв, якщо ти назвався клізмою, то... Хе-хе.

– Хе-хе.

(Про всяк випадок Автор Терентопських хронік підкреслить, що в цьому діалозі мається на увазі роман «Дон Кіхот» Мігеля де Сервантеса, а не повість «Український Дон Кіхот» Грицька Основ'яненка. Тим більше, що «Український Дон Кіхот» – це перша назва повісті, а потім вона була перейменована на «Герой очаківських часів».)

І ці два лицарі верхи на Лжедмитрії й Ксерксі поїхали з бажанням учинити подвиг до колгоспу імені Савелія Другого, названому так на честь патріарха Терентопської православної церкви...

(«У нас, у колишній совєтській країні, колгоспам теж часто-густо присвоювалися імена різних людей, але щоб церковного патріарха, – ні, такого не було», – зауважує Ліва півкуля авторського мозку. «Та й у Терентопськім королівстві цей колгосп був єдиним, названим на честь священника, та й то тільки тому, що Савелій Другий уважався не просто священником, а священником-стахановцем, – відповідає Автор, – оскільки проводив церковні служби в рекордно короткий час, і при читанні проповідей перевиконував план, видаючи крім інформацій зі звичайної Біблії також жарти з книжок "Забавна Біблія" та "Забавне Євангеліє" Лео Таксиля, збірки "Діла небесні" Остапа Вишні, коміксу "Створення світу" Жана Еффеля, кумедних містерій "Ноїв ковчег" і "Божественна комедія" Ісидора Штока, а також інших веселих видань з біблійної тематики. Напевно, він використовував би і жарти з сатиричної поеми Джордано Бруно "Ноїв ковчег", якби цей твір зберігся до нашого часу і Савелій Другий мав можливість його прочитати».

Взагалі, терентопські колгоспники полюбляли давати своїм колгоспам назви, запозичені, хоча б частково, у колгоспів совєтських. От, наприклад, був у королівстві колгосп «Червоний Огірок». Огірки в цьому колгоспі вирощувались не червоні, а зелені. Прикметник «червоний» був всунений у назву лише тому, що він був типовим у назвах совєтських колгоспів, ну там «Червона Зірка», «Червоний Хлібороб», «Червоний Жовтень», «Червоний Плуг», «Червона Зоря», «Червоний Колос» тощо.

Або інший приклад. Один колгосп у Шриньзякобубудецькому герцогстві колгоспники хотіли назвати типовим для совєтських колгоспів та інших організацій словосполученням «Серп і молот», але відразу зметикували, що така назва, по-перше, ніяк не відбиває той факт, що цей колгосп спеціалізується на розведенні курей і виробництві курячих яєць, а по-друге, здатна навіяти на земляків оману, начебто цей колгосп заснували лицарі із роду Ковалинських (бо на гербі цього терентопського лицарського роду, як Автор уже повідомляв читачеві в тридцять сьомому розділі «Непросихаючі громадянки», зображені чорні серп і молот у світло-фіолетовому полі), що не відповідає дійсності. Тому колгоспники в назві молот замінили яйцями, але серп залишили, як такий що має до курівництва деяке відношення, бо курей годують зерном, а зерно раніше добувалося за допомогою серпів. З тих пір, з 1946 року і аж до 1990, коли колгосп розвалився на фермерські господарства, він звався «Серп і яйця».)

Барон Порфирій раптом поринув у філософствування на тему людожерства, і навіть сказав, що людожером може бути будь-яка жива істота, навіть корова. Граф Леонід Жвавий заперечив, що корова-от точно не може з'їсти людину. Порфирій наполягав, мовляв, може. Леонід викликнув, що це абсурд. Де ж це бачено, щоб корова... Ну, хіба тільки не звичайна корова, а якийсь коровоподібний хижий мутант із Окраїнних Земель. Ні, не мутант, а звичайнісінька корова, продовжував гнути свою лінію барон, може запросто зжерти людину. Не може, ніяк не може, корови й інші травоїдні на це не здатні, сперечався граф. А от і може, не вгамовувався Порфирій, якщо спочатку людину подрібнити до пилоподібного стану й розпорошити над пасовищем. Пожираючи зелень, корова поступово зжере й напилену на траву людину. І взагалі корова мимоволі є звіром почасти хижим, тому що разом із травою іноді поїдає й тварин: усіляких там павучків, комашок, равликів і інших, що повзають по цій траві. Граф змушений був погодитися, що в такому випадку корова дійсно з'їсть людину, навіть цього не помітивши. Але відразу зауважив, що йдеться все-таки про людину не живу, а розчленовану на мікрочастинки. Барон на хвилину замислився, а потім сказав, що й живу людину корова може з'їсти. Якщо її (не корову, людину) за допомогою магії зменшити до розміру комахи й помістити на траву, що пожирається травоїдним. Таким чином, як не крути, навіть корова може бути людожером. Леонід Жвавий визнав аргументи співрозмовника переконливими.

Коли ці два вершники дещо наблизилися до колгоспу імені патріарха-стахановця, і вже можна було роздивитися, що насадження, які як розлогий комір із зеленувато-бурувато-червонясто-жовтих мережив пристебнулися до Зиґфрідівки, були садом, сонце на мить закрило щось велике, а потім убік колгоспу ж поповзла розгониста тінь.

Лицарі підняли погляди в небо.

Це летів дракон.

Лицарі замилувалися його польотом: гарне видовище...

 – Стоп, у мене дежа вю: таке відчуття, що це вже було, що я це вже читав, – перебиває Права півкуля.

– Та ніяке не дежа вю! – заперечує півкуля Ліва. – Звичайно, це вже було: і два лицарі, що наближаються до колгоспу, і дракон, що пролітає над ними в цей момент у тім же напрямку... Було, було, було, не далі як вісім частин тому, у частині тридцять п'ятій, тобто щосі тридцять п'ятому за назвою «Єдинорогарський колгосп». Ну, громадянине Авторе, це вже взагалі! Скотитися до таких тупих повторень раніше сказаного... Цього я навіть від тебе не очікував! Виходить, твоя фантазія вичерпалася, і ти можеш лише повторювати те, що придумав і написав раніше. От до чого приводить бажання проковтнути шматок ширший за горло! Замість того щоб із настільки куцою фантазією обмежитися повістю, ти замахнувся на епопею, на яку фантазії й не вистачило, от і пішли повтори! Який наочний урок для самовпевнених графоманів!

– Цитьте, півкулі, цитьте! – ображається Автор. – Якщо в країні чимало лицарів і чимало драконів, то немає нічого дивного в тім, що дві пари лицарів побачили в небі двох драконів, у різний час, і в різних місцях. Щоб показати, що ці випадки різні, перелічу відмінності першої ситуації від другої:

а) по-перше, лицарів, які побачили дракона у польоті вісім розділів тому, кликали барон Річард Неголений і герцог Харитон, а цих звуть барон Порфирій і граф Леонід Жвавий;

б) по-друге, колгосп, до якого переміщалися ті лицарі, був єдинорогарським, тобто спеціалізувався на розведенні єдинорогів м'ясо-молочних порід; а колгосп, до якого наближаються ці доспіхоносці, грушарський, тобто основною його продукцією є плоди з великого грушевого саду, що розкинувся обабіч села Зиґфрідівки;

в) по-третє, там над лицарями пролетів дракон Щелепенко, а тут пролітає дракон Інокентій Карлович, так-так, добре нам знайомий Інокентій Карлович; якби це летів якийсь інший дракон, я б, напевно, і не став би про це згадувати; але як же я міг проігнорувати аж самого Інокентія Карловича!

г) по-четверте, там дракон, пролітаючи над лицарями у напрямку колгоспу, рухався саме в колгосп, де й приземлився; тут же дракон, Інокентій Карлович, пропурхнувши над яйцешукачами убік колгоспу, прямував зовсім не в колгосп, а в місто Ямитививінвонавониполь, і посадки в колгоспі не робив.

– А що це драконові Інокентію Карловичу в Ямитививінвонавониполі знадобилося? Що він там забув? – заінтригувалася Ліва.

– Він летів туди на генеральну репетицію концерту в тамтешній філармонії, – відповідає Автор. – Пам'ятаєте, у День Шляхетного Мордобою Інокентій Карлович дав у Стайні Опери та Балету, то пак у жорикбурзькому оперному театрі, концерт клавесинової музики? Пам'ятаєте, добре. Отож, серед глядачів на тім концерті був присутній і директор Ямитививінвонавонипольскої філармонії, який в той день перебував у справах в столиці королівства. Йому дуже сподобався музикант-дракон, і він запропонував Інокентію Карловичу дати концерт і в столиці Футилекрюмського герцогства. Клавесина у філармонії Ямитививінвонавониполя не було, а перевозити цей стародавній інструмент туди з Каменіани далеко й клопітно, тому вирішили, що в столиці згаданого герцогства цей крилатий маестро музикуватиме не на клавесині, а на роялі в супроводі симфонічного оркестру Ямитививінвонавонипольскої філармонії. Бо хоча цей дракон був формально не професіоналом, а аматором, але, так би мовити, музикантом-клавішником широкого профілю: піаніст Степан Архипович де Ґранґузьє, у якого Інокентій Карлович брав уроки музикування, вчив грати його на різних клавішних інструментах, від клавесину до електричних; у тому числі на роялі та органі.

Тож мешканець Гірчичної печери став літати в це місто на репетиції. Коли політ Інокентія Карловича побачили барон Порфирій і граф Леонід Жвавий, дракон прямував на останню перед концертом репетицію. Якби ці два лицарі опинилися в Ямитививінвонавониполі, то, напевно, вгледіли б там афіші, котрі повідомляли, що 26 жовтня 1995 року у великій залі філармонії відбудеться концерт, де у виконанні дракона прозвучать твори для фортепіано з оркестром видатного американського композитора Джорджа Ґершвіна: Блюзова рапсодія № 1, Блюзова рапсодія № 2 та Концерт фа мажор.

Джордж Ґершвін, до речі, брав уроки музичної композиції в харків'янина Йосипа Мойсейовича Шиллінгера, учнями котрого були також Ґленн Міллер, Бенні Ґудмен, Томмі Дорсі та інші американські музики-композитори; що той харків`янин до еміграції у США в столичному тоді Харкові працював керівником Українського симфонічного оркестру і пропагував джазову музику. Зокрема, складаючи оперу «Порґі та Бесс», Джордж Ґершвін консультувався щодо цього з Йосипом Мойсейовичем. (Чи не тому колискова Клари із цієї опери, всесвітньовідома як “Summertime”, одна з найпопулярніших американських пісень, так схожа мелодією на українську народну колискову «Ой ходить сон коло вікон»?) І ще щодо джазу можна додати, що найперший джазовий музичний колектив на території України та всього СССР було засновано у місті Харкові. Засновником був композитор Юлій Мейтус. І сталося це 29 грудня 1925 року.

– А яке відношення ці подробиці мають до пошуків викраденого драконячого яйця? – прискіпується Права півкуля авторського мозку.

– Досить опосередковане, – відповідає Автор. – Украдене яйце було, так би мовити, рідним небожем дракона Інокентія Карловича. А Інокентій Карлович був виконавцем музики Джорджа Ґершвіна. А Ґершвін був учнем людини з Харкова. А Харків найближчий до Терентопського королівства населений пункт Великого Світу. Тож я вважаю, що маю право в так званому епосі про пошуки викраденого драконячого яйця повідомляти не тільки те, що стосується Терентопії з терентопцями, але й дещо стосовне Харкова з харків'янами. Взагалі, навіть такий відомий літературний авторитет, як О.С. Пушкін, радив (у листі до О.О. Бестужева): «Роман вимагає БАЛАКАНИНИ; висловлюй геть усе». Слово «балаканини», до речі, у цім тексті виділив не я, а сам Пушкін (чоловік праправнучки українського гетьмана Петра Дорошенка, до слова). Звичайно, це й до епосу прийнятне. От я й удаюся до балаканини й висловлювання геть усього, що хоча б навіть віддалено й побічно має відношення до справи.

Забігаючи наперед, Автор повідомляє, що намічений концерт відбудеться, дракон матиме там гучний успіх і непогано заробить.