Текст книги "Яйцепос. Книга 1"

Автор книги: Дюк Брунька

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 34 страниц)

– Дядькові Христофорові теж не сподобалось. Він став лаяти художника, а Сопляєв йому відповідає: «А я вас так бачу». Дядько йому: «Тим, хто так бачить людей, місце в психіатричній лікарні», а Сопляєв: «Ви геть не розумієтесь на сучасному мистецтві». Дядько ледве цю картину не порубав, а я забрала її собі – нехай і не схоже на дядька, зате непогані колорит і експресія. Мені подобається.

– Мені теж подобається, – підтримав Женю Лицар Поштової Скриньки.

– А я теж авангардизму – так? – не розумію, – поскаржився лицар Ярослав. – Ось цей другий портрет – це ж зовсім інше діло: усе зрозуміло, усе красиво, людина схожа на – так? – людину, а не на кашу. Відразу видно – так? – стару реалістичну школу. Хто зображений? Хто автор? Втім, хто автор я вже знаю – Леонардо Ґудзик.

На полотні, котре хвалив Ярослав, був зображений веселий чоловік у напудреній білій перуці, схожій на тістечко безе, або на зефір, і у жустокорі, рожевому в червоний горошок, з мереживним жабо на грудях. Таку людину легко уявити собі танцюючою алеманду, ріґодон, ґавот, менует, полонез, контрданс, кадриль, матредур, ґросфатер, лендлер та решту популярних європейських танців XVIII сторіччя. Живописця Ярослав визначив за розбірливим підписом у правім нижнім куті портрета. Крім підпису художника, там же була й дата написання полотна: 1747 рік.

– Це портрет мого предка – мага Гектора Фроловича Манюні, придворного чарівника короля Жорика Четвертого, – відповіла руда Євгенія. – Із приводу присвоєння йому звання придворного й був намальований цей портрет.

– Так ви з роду чарівників, – констатував Шурик.

– Тільки за лінією батька, а предки мами були переважно лицарями. До речі, у мене є ксерокопія фрагмента автографа Гектора Манюні. Оригінал зберігається в мого батька. Це якесь написане Гектором Манюнею пророцтво.

– Цікаво, – заінтересувався Лицар Поштової Скриньки.

– Можу показати.

Руда господарка Люзримямського замку вийшла з вітальні, а за півтори хвилини повернулася з фанерним планшетом, на якому під склом був пописаний гарним почерком папірець:

 

– Нічого не зрозуміло, – знизав плечима Шурик.

– Звичайно, бо це ж ксерокопія ФРАГМЕНТА пророцтва. Якби був повний текст, було б ясно, – відповіла нащадок чарівника.

– А повного тексту – так? – у вас немає, – здогадався Ярослав.

– Немає. Справа в тім, що в Гектора Манюні було дев'ять правнуків, і кожний із них хотів мати на пам'ять про прадіда це, написане його рукою, пророцтво, і не копію, а саме оригінал, – відповідала господарка. – Після довгих суперечок не придумали нічого кращого, як розрізати папір на дев'ять рівних частин, так що кожному із правнуків дісталося по шматочку. Ось цей шматочок передавався з покоління в покоління, від батька до сина, і, зрештою, потрапив до мого тата. Не знаю: може, у моїх предків і була копія повного тексту, та загубилась; а може, ті правнуки, розрізаючи пророцтво, взагалі не здогадалися зняти з нього копії. За двісті років життя розкидало нащадків Гектора Манюні всією країною, вони втратили зв'язки, і нам невідомо, де тепер решта, інші вісім шматочків того пророцтва.

– А ви теж чарівниця, фея? – поцікавився Шурик.

– Ні, я не навчалася магії, – усміхнулася вона. – Коли я була маленькою дівчинкою, тато говорив, що коли я підросту, він вчитиме мене секретам чарівництва. Але потім мама з татом посварилися й розвелися. Я залишилась з мамою, а з батьком не бачилася кілька років. Ось тільки нещодавно, коли я вже стала повнолітньою, ми з татом знову стали спілкуватися. Але в мене інші інтереси, магія мене не цікавить. Тому я не фея, а проста дівчина. Тобто не те щоби зовсім проста, але не чарівниця.

– А ваш брат – Сіро-буро-малиновий Лицар, він... – заговорив був барон Андрій, але Євгенія перебила:

– Ні, він теж не маг, простий лицар. Тобто не те щоби зовсім простий, але не чарівник.

Лицар Поштової Скриньки задумливо любувався дівчиною, і раптом, різко перемінивши тему розмови, повідомив:

– Коли ми були в селі Повному Свистеці, одна тамтешня селянка дала нам у дорогу дуже смачні пиріжки з печінково-яйце-рисовою начинкою. У мене один пиріжок залишився, і я хочу, Женю, щоби ви оцінили його смак.

Шурик вийшов, щоб взяти з рюкзака того пиріжка, а Ярослав з Андрієм здивовано перезирнулися. Дійсно, їх у тім селі почастували пиріжками, але пиріжки були так собі, їсти можна, але не шедевр гастрономії.

– Та я не голодна. Якщо пиріжок так вам подобається, то ви краще самі його... – спробувала відмовлятися господарка, але гість наполягав:

 – Ні-ні-ні, мені дуже важливо довідатися саме вашої думки.

Здивована цією наполегливістю Євгенія взяла протягненого Шуриком пиріжка. Але тільки-но встромила зубки в цей виріб, як він (не пиріжок, а Шурик) додав:

– Особливу пікантність смаку надає доданий у начинку часник.

Дівчина здригнулася й висмикнула з рота вже надкушеного пиріжка:

– Ні... Я... Не зараз... Я краще після його з'їм. Зараз у мене немає апетиту...

(«А я вже зрозумів, хто ця дівчина!» – викликує Права півкуля авторського мозку. «Подумаєш! Я ще раніше це второпав», – гмикає півкуля Ліва. «Цитьте! Безцінний читач теж уже, напевно, це збагнув, але він же не репетує, як ненормальний. Скромніше, скромніше, півкулі!» – присоромлює мешканців свого черепа Автор.)

Ярослав з Андрієм знову здивовано перезирнулися, бо вони в тих повносвистецьких пиріжках ніякого часнику не відчули.

– Що й треба було довести, – сказав Лицар Поштової Скриньки.

– Що довести? Не говоріть загадками, шановний лицарю, – насторожилася руда господарка.

– Що ви і є Сіро-буро-малиновий Лицар, – відповів Шурик. – Зізнайтеся: вашого тата кличуть Хома Лукич.

– Так, Хома Лукич Манюня, – зніяковіло промурмотала Євгенія.

– Виходить, з його сином сталася та ж історія, що й зі мною, – констатував Шурик, обернувшись до супутників, і ті зрозуміли хитрість із пиріжком.

Знову повернувшись до господарки замку, Лицар Поштової Скриньки зізнався:

– Адже я теж статевий перевертень, як і ви: від повні до повні то парубок, то дівчина. Наші батьки дійсно дружили, і коли ваш тато по секрету зізнався моєму, що перетворив своє немовля із сина на дочку, мій попрохав...

І далі Шурик повідав рудій Євгенії коротенько свою, уже відому читачеві, історію.

Закінчив словами:

– Ярослав з Андрієм заприсягли, що збережуть мою таємницю. Вони шляхетні, надійні люди, можете їм довіряти. А пиріжок можете їсти сміливо: часнику у ньому немає. То я, вибачте, навмисне збрехав, аби перевірити свою здогадку.

– Ну що ж, ви вгадали, – зітхнула Женя, – я теж статевий перевертень, і моя історія дуже схожа на вашу.

І розповіла, що до дванадцяти років вона була дівчинкою, а потім раптом у повню перевтілилася у хлопчика. Коли мама довідалася, що чоловік перетворив немовля із хлопчика на дівчинку, а він сам змушений був зізнатися, вона з ним посварилася й розвелася, заборонивши підходити до дитини. Женя з мамою переїхали сюди, у Люзримямський замок, що дістався в спадщину від дідуся – незалежного лицаря Дмитра Колотуна, – і з батьком уже не бачилися. Вона росла, будучи поперемінно то дівчиною, то хлопцем. Стала лицарем, як мамин брат Христофор Колотун. Так, це вона Сіро-буро-малиновий Лицар. Нещодавно знов почала спілкуватися з батьком. А мама нещодавно вийшла заміж за лицаря Проспера Ткачука й переїхала жити до нього в Дирдифьюльський замок, це в Мізерноградській області.

– Я вас усіх, панове, будучи чоловіком-лицарем, бачила на лицарських турнірах і тепер одразу впізнала, – додала Женя, – але, боячись викриття моєї, так би мовити, статевої ненормальності, зробила вигляд, що бачу вперше.

– Цікаво, Лицар Пухнатого Замку теж такий, як ми? Його ж Хома Лукич теж колись переробив із дівчини на чоловіка, – сказав Шурик.

– Ні, Февроній Двокрапка, відомий як Лицар Пухнатого Замку, не є статевим перевертнем і ніколи не був. Там чарівництво не дало жодних збоїв, – відповідала Женя. – Я це від тата знаю. Батько довго аналізував мій випадок і, зрештою, зрозумів, чому при перетворенні Февронії все пройшло благополучно, а моє перетворення згодом дало такий непередбачений результат. Справа в тім, на думку тата, що заклинання для магічної зміни статі, яке тато розробив на замовлення Февронії, було ідеальним для статевозрілого організму, яким й була Февронія, а для незрілого організму малюка заклинання для зміни статі має бути інакшим, бо незрілий дитячий організм відрізняється від дорослого. Тато не врахував цієї різниці, і застосував до нас із вами те ж заклинання, що й до Февронії. Це й спричинило до того, що при досягненні нами віку статевого дозрівання чарівництво викликало періодичні перебудови організму. Тато називає це явище магічно-гендерним маятником...

А за вікнами, зовні замку в цей час ішла інша розмова:

– Ффффффф, – сказав вітер.

– Шшшшшш, – відповіло листя.

– Т-т-т-т-т-т-т... – зашепотіли, контактуючи із твердими поверхнями, краплі, десантовані з невеликої хмаринки; втім, дощило менше хвилини, бо водні запаси летючого об'єкта відразу вичерпалися через його малість.

– І те, що перевертання відбуваються в час повні, зрозуміло: місяць у повні має містичні властивості, – продовжувала усередині замку його господарка, – недарма ж саме в повню звичайні люди-перевертні перевтілюються у вовків, ведмедів та інших хижаків. Повний місяць є каталізатором, що запускає механізм перетворення й у наших організмах. І позапланові перетворення від поїдання часнику теж зрозумілі, бо часник теж має містичні властивості, недарма ж його застосовували для захисту від упирів і духів. Через те часник теж є каталізатором наших чарівних перетворень. І ще тато розрахував, що, можливо, ці чарівні прояви у вигляді перевертання в мене припиняться, коли в мене з'явиться дитина.

– А в даний час ви є дівчиною під впливом місяця, а не часнику, так? – уточнив русобородий статевий перевертень.

– Так, без часнику. Після повні стану парубком і у вигляді Сіро-буро-малинового Лицаря поїду шукати яйце дракона, як і ви, – кивнула рудою голівкою Женя.

– Виходить, у ті періоди, коли Олександр Зозулька є чоловіком, Євгенія Манюня є жінкою, а в ті періоди, коли Олександра Зозулька є жінкою, Євгеній Манюня є чоловіком, – констатував Андрій Цинік.

– Стоп, але ж на турнірі – так? – в День Шляхетного Мордобою ви ж обоє були чоловіками! – згадав Ярослав.

– Це тому, що я перед турніром спеціально наїлася часнику, – пояснила руда секс-перевертуня. – Аж дві великі голівки зжувала, так що вистачило майже на дванадцять годин. Звичайно, запах був... але тут уже...

(О, здається, Автор мимохідь винайшов нове слово «перевертуня», що означає перевертня жіночої статі. Якщо гарні люди різної статі звуться красень і красуня, то різностатеві люди, здатні до перевертань, відповідно мають зватися перевертень і перевертуня. Логічно?)

☼ ☼ ☼

Розмови про те, про се в Люзримямськім замку тривали, а сонце тим часом, перетворившись із білявчика на рудика, томно засовувалося в західне хутро осіннього лісу, майже такого ж рудого, як Євгенія.

Прийшли сутінки й час вечері.

Готуванням трапези забажали зайнятися обоє статеві перевертні – Шурик і Женя, – для чого й перемістилися в кухню; а лицар Ярослав із бароном Андрієм Циніком оглядали доспіхи й зброю Сіро-буро-малинового Лицаря в невеликій комірці, яка слугувала арсеналом.

Потім Ярослав теж навідався в кухню, щоб запитати в Лицаря Поштової Скриньки, чи не пам'ятає той, куди Ярослав запхнув свій запасний гумовий наконечник для списа. (Під час останнього привалу на лоні природи Ярослав малював олівцем пейзаж з натури, а вищезгаданий запасний наконечник використовував замість гумки для стирання з паперу невірних штрихів, потім, перебуваючи в замисленості, кудись цю штуку впакував, а тепер не може знайти). І побачив, що русявий бородань і руда красуня без відриву від куховарства щодуху цілуються, із чого випливало, що Шурик і Женя закохалися одне в одного. Автора підмиває назвати це любов'ю з першого погляду, але формально це не так, адже ці двоє вже бачили раніше один одного на лицарських турнірах, і не тільки бачили, але навіть билися один з одним...

Уночі, коли лицар Ярослав із бароном Андрієм Циніком, посапуючи й похропуючи на ліжках, віддавалися пасивному відпочинку у вигляді сну, Шурик із Женею на лавочці зовні замку милувалися зірками в нічному небі (що той купол був схожим на чорний оксамит, над яким розчесала волосся людина, чия голова виробляє багато лупи), супроводжуючи це астрономічне заняття любовним бурмотанням, обійманнями й поцілунками...

Коли наступним ранком після сніданку лицарі Напівкруглого Столу збиралися в подальшу дорогу, Лицар Поштової Скриньки раптом заявив:

– Знаєте, друзі, ви, напевно, продовжуйте без мене... Я, мабуть, отут затримаюсь.

– Ясно: улопався, – констатував Андрій Цинік.

– Ну й слава Богу. Ви з Женею дійсно дуже – так? – підходите одне одному, – сказав Ярослав.

– Так, я, нарешті, зустрів рідну душу, близьку людину, з якою в мене так багато спільного! Я був упевнений, що приречений на самотність, і раптом доля подарувала мені таке щастя! – вигукнув Шурик, сяючи. – Нам так добре вдвох! Ми так розуміємо один одного! Ми такі схожі внутрішнім світом...

– Ніхто так добре не знає внутрішній світ людини, як її глисти, – машинально пожартував Андрій Цинік, – бо той внутрішній світ, тобто людські нутрощі, то їхня житлоплоща.

За подібні вульгарні дотепи він і отримав прізвисько Цинік.

– Бажаємо вам щастя – так? – й любові на довгі роки! – сказав Ярослав.

– Якщо вам приспічить одружитися, не забудьте й нас запросити на весілля, – напросився Андрій.

– Обов'язково! – пообіцяв русобородий статевий перевертень...

Коли Ярослав Матвійович Кочерижкін і Андрій Федорович Килиницький (такі повні імена лицаря Ярослава й барона Андрія Циніка), виїхавши із брами Люзримямського замку на Тутмосі й Велосипеді, переміщалися схилом пагорба й віддалялися вбік Великих Таратут, молоді, сяючі від щастя Олександр Євстигнійович Зозулька і Євгенія Хомівна Манюня, ніжно обійнявшись, довго дивилися їм услід...

(– А загублений Ярославом запасний гумовий наконечник знайшовся, чи... – раптом проявляє допитливу цікавість педантична Ліва півкуля авторського мозку.

– Знайшовся, – відповідає Автор. – Виявилося, що з неуважності Ярослав сунув його замість свого рюкзака в Андрійчин.)

☼ ☼ ☼

За півроку, у березні 1996-го ці закохані дійсно одружаться. На шлюбну церемонію як свідки будуть запрошені Ярослав з Андрієм Циніком. Будуть на тім весіллі також батьки Олександри Зозульки – Євстигній Зозулька і Юлія Зозулька-Чупик, ще й дядько – лицар Автандил Чупик; також батьки Євгенія Манюні – маг Хома Лукич Манюня та Марія Колотун-Манюня-Ткачук (тато – зі своєю новою дружиною – феєю Маланкою Чаклуненко-Манюнею, а мама – зі своїм новим чоловіком – лицарем Проспером Ткачуком); і дядько Христофор Колотун, та й багато інших. Лицар Євстигній Зозулька й маг Хома Лукич Манюня після довгих років розлуки відновлять дружбу...

Це весілля відбудеться в день перед повнею, тому перша шлюбна ніч молодят стане часом статевого перетворення. Через те на початку шлюбної ночі Євгеній Манюня виконуватиме подружні обов'язки як чоловік, а Олександра Зозулька – як дружина, а ближче до світанку вже Олександр Зозулька задовольнятиме дружину по-чоловічому, а Євгенія Манюня його – по-жіночому.

Так вони й житимуть перший час, щомісяця міняючи стать і доводячись один одному то чоловіком, то дружиною. Лицар Поштової Скриньки, перемагаючи зустрічних доспіхоносців, примушуватиме їх визнати найгарнішою у світі свою дружину Євгенію, а Сіро-буро-малиновий Лицар відповідно – свою дружину Олександру...

Восени того ж 1996-го перевтілення раптом припиняться: незважаючи на чергову повню, Євгеній Манюня залишиться чоловіком, яким був до того, а Олександра Зозулька – жінкою...

Незабаром з'ясується, що Олександра при надії...

Протягом вагітності вона залишатиметься жінкою, а Євгеній – чоловіком.

У липні 1997-го Олександра народить близнюків – хлопчика й дівчинку. Сина назвуть Андрієм, а дочку – Ярославою, звичайно, на честь двох лицарів, що стали свідками зародження любові їхніх батьків.

Хресним батьком маленького Андрійка Манюні-Зозульки стане саме барон Андрій Цинік, а хрещеним Ярослави – лицар Ярослав.

Євгеній з Олександрою після народження дітей залишаться чоловіком і жінкою без усяких подальших перевтілень, як і пророкував Хома Лукич Манюня. Мабуть, батьківство й материнство якимсь чином анулюють чари, що зробили їх статевими перевертнями, і закріплять за ними ту статеву іпостась, яку вони мали при народженні.

 Якось, в 2002 році, п'ятирічні Андрійко і Ярося, граючись гарним кубком, котрий вони експлуатуватимуть як житлоплощу гумового пупсика, прочитають на кубку (у п'ятирічному віці діти Сіро-буро-малинового Лицаря і його дружини – дизайнерки Олександри Манюні-Зозульки – навчаться читати) вигравіруваний текст:

«Чемпіонові лицарського турніру 

в День Шляхетного Мордобою 1995 року,

за доблесть, мужність і майстерність,

від короля Жорика Дев'ятого

й королеви Зіньки Одинадцятої».

Манюні-Зозульки-молодші запитають у батьків, як до них потрапила ця ексклюзивна цяцька. І з подивом довідаються, що їхня ніжна, мила, ласкава ненька колись була наймогутнішим лицарем королівства, і на тім турнірі перемогла інших лицарів, за що й одержала цей кубок із рук королеви. Причому у вирішальному фінальному бої тоді ненька здолала не аби кого, а самого татуся!..

Але все це трапиться в майбутньому. Зараз же, ранком 26 жовтня 1995 року, лицар Ярослав і барон Андрій Цинік, розпрощавшись із Шуриком і Женею, покинули Люзримямський замок, щоб продовжити пошуки драконячого яйця і яєчного шахрая в шостому секторі Терентопського королівства; секторі, котрий саме їм, згідно із жеребкуванням, проведеним поміж лицарів Напівкруглого Столу, дістався для цих пошуків.

ЩОСЬ СІМНАДЦЯТЕ. Корчма «Під Рятівною Мухою»

Звернемося ж до інших сцен: довга кімната з низькою стелею й лавами з високими спинками та посипана піском підлога; гурт людей, які п'ють і обмінюються плітками; усюди тютюновий дим, могутній доказ того, що духи десь існують...

Льюїс Керролл, «Вільгельм фон Шміц».

20 вересня 1995 року.

В історії, що трапилася наступним днем, тобто 20 вересня 1995 року, а точніше вечором та ніччю, мають місце й магія, і любов, і, на жаль, убивство.

Оскільки майже всі події, про які Автор Терентопських хронік, тобто твій, безцінний читачу, покірний слуга, має намір повідати в найближчих розділах, відбувалися в корчмі «Під Рятівною Мухою», то, перш ніж увірватися в цю історію, Автор повідомить читачеві дещо про названий пункт громадського харчування.

Корчма «Під Рятівною Мухою» бу...

– Вибач, що перебиваю, – говорить раптом Авторові внутрішнім голосом його Права мозкова півкуля, – але хотілося б знати, чому комахи в Терентопськім королівстві називаються рятівними? То ти згадав якусь Рятівну Бджолу, тепер Рятівну Муху, а там, бач, з'явиться й ще якийсь Рятівний Тарган?

– Тарган не з'явиться, а Рятівна Бджола – це колишня Рятівна Муха, – відповідає Автор. – Щоб у цьому питанні поставити всі крапки над «Ї», заглибимося в історію міста Жорикбурга.

☼ ☼ ☼

У середині вісімнадцятого століття, у той же період, коли було засновано терентопську розвідку, король Жорик Четвертий вирішив побудувати нове місто й зробити його столицею королівства. Чим його не влаштовувала стара столиця – Великі Дрібки – невідомо. Місце для нової він уподобав приблизно в сотні кілометрів від Великих Дрібок на схід, на березі річечки Струмище (яка південніше впадає в Замийку), на місці села Багнючки поруч із пагорбами Каменіани.

Саме під час будівництва нової столиці й трапився замах на вбивство короля.

У Жорика Четвертого не було рідних братів і сестер, і в той період він був ще бездітний. (Ну, тобто існувала принцеса Пелагія, яку він вважав і називав сестрою, але вона не була в дійсності його кревною родичкою, оскільки його батьки її не народили, а вдочерили. Детальніше про це читач дізнається, діставшись двадцять шостого розділу цієї книги, за назвою «Самогон для принцеси».) Тому, у випадку його раптової кончини, корона (і, безумовно, влада) перейшла б в спадщину до його брата у перших Олександра Мирополковича (тут Мирополкович – це прізвище, а не по батькові; фамілію Мирополкович носили нащадки Мирополка Романтика, включно з нинішнім королем Жориком Дев'ятим). Цей Олександр Мирополкович був пристрасно залюблений у корону й бажав з нею з'єднатися. У випадку якби в короля з'явилися діти, мрія залюбленого втрачала б усяку перспективу. Тож коронолюбу було потрібно, щоб король умер негайно, поки не обзавівся нащадками. Тобто Олександр вирішив уколошкати кузена, обвинувативши в цьому злодіянні якихось розбійників, і, нарешті, застромити голову в улюблений золотий вінець.

І от, 23 травня 1745 року, вибравши момент, коли Жорик Четвертий у своєму наметі на березі Струмища на самоті розглядав креслення майбутнього нового королівського замку і ніяких зайвих свідків поблизу не було, Олександр безшумно прокрався в матер'яне приміщення і заніс сокиру над схиленою над кресленням вінценосною головою.

Аж раптом муха, що дзижчала в наметі, гепнулася об зіницю лівого ока негідника.

Втілювач замаху зойкнув.

Король оглянувся...

«Спілкуючись» потім із катом щодо цієї витівки, Олександр зізнався, що якби не «клята» муха...

Злочинця стратили досить оригінальним способом. Кращі блазні, коміки, скоморохи, гумористи й клоуни за наказом короля один по одному без перерви смішили присудженого – корчили пики, теревенили анекдоти, розігрували сміховинні сценки тощо, – так що, незважаючи на жах свого становища, в'язень не міг утриматися від сміху, під впливом безперервного гумористичного конвеєра прореготав кілька днів, і нарешті сконав від повного виснаження організму, викликаного безперервним реготом; тобто у буквальному значенні слів вмер від сміху. От які чудернацькі страти були в ті жорстокі часи!

(До речі, читачу, це не єдиний в історії людства випадок, коли засудженого стратили за допомогою сміху. Це практикували ще у Давньому Римі. Але там засудженого доводили до реготу не клоуни і гумористи, а кози. Засудженому намащували підошви босих ніг сіллю й підводили кіз. Кози злизували сіль, а жертва реготала від лоскоту аж поки не вмирала. Такі страти бували і у XVII сторіччі під час Тридцятирічної війни. Сміх у прикрих обставинах називається сардонічним. Таку назву придумав та використав у своїх творах сам великий Гомер. Сардонічним, бо походить від острова Сардинії. Вважалося, що на цім острові росте отруйна рослина, зовні схожа на безневинну селеру. Її отрута діяла, мовляв, на людину вельми чудернацьки: отруєна особа починала реготати, і реготала доти, поки не помирала від сміху. Автор цієї книги неодноразово згадує в ній про користь сміху для здоров'я. Але треба мати на увазі, що йдеться про сміх у нормальних дозах. Бо будь-яке корисне явище автоматично стає шкідливим, якщо його вживати в надмірних кількостях. Автор певен, що в цій його книзі гумору не настільки багато, щоб він міг нашкодити читачеві. Але й не настільки мало, аби читач жодного разу не усміхнувся. Якщо, звісно, читачеві взагалі притаманне почуття гумору.)

Але «все тече, все міняється», як сказав давньогрецький філософ Геракліт. І сказавши, можливо, колупнув у роті нігтем великого пальця, потім, можливо, провів тим же нігтем поперек горла та, можливо, додав: «Зуб даю! Вік волі не видіти!» Бо ж, напевно, і філософи полюбляють підкріпити думку вагомим аргументом. Так, усе міняється, і тепер у Терентопському королівстві нікого не страчують і не катують болісно. Навіть за допомогою гумору. (А катування ляпанням по лицю кремовими тортами та повішення на сучасних терентопських шибеницях – кари безболісні й несмертельні. Тільки ганебні.)

Втім, Олександр Мирополкович таки став королем Терентопії. Але не цей Олександр Мирополкович, котрий вмер від сміху, а інший, що доводився Жорику Четвертому не двоюрідним братом, а прапраправнуком. У терентопській історії він фігурує під ім'ям Сашко Перший. Нинішній терентопський король Жорик Дев'ятий – його онук.

А монарх Жорик Четвертий на честь чудесного порятунку вирішив увічнити рятівну муху на гербі нової столиці – міста Жорикбурга.

Про ці події, відомі кожному терентопському школяреві, сучасний інтелігентний, розумний і талановитий дракон Інокентій Карлович написав повість за назвою «Подвиг комахи», де виклав життєвий шлях героїчного членистоногого. Звичайно, біографію цієї мухи даний письменник сам придумав (за винятком удару в око королівського кузена, що та подія є історичним фактом), бо неможливо встановити подробиці життя простої комашки, та ще такої, що жила сотні років тому.

Із середини вісімнадцятого сторіччя до кінця дев'ятнадцятого істота на гербі Жорикбурга фігурувала під ім'ям Рятівна Муха. До кінця ж дев'ятнадцятого назріли зміни. Наука виявила, що мухи є переносниками хвороботворних мікробів, розповсюджувачами інфекцій. Жорикбуржцям стало прикро, що символом їхнього славного міста вважається така шкідлива тварюка. До короля Жорика Сьомого, котрий правив тоді, прийшла делегація столичних жителів на чолі з мером і заявила: мовляв, до яких пір наш улюблений Жорикбург символізуватиме істота, яка розмножується в нечистотах і розносить хвороби. До того ж мешканці інших міст дражняться, обзиваючи жителів столиці мушенятами!

Король викликав до себе фахівців з історії та геральдики й, порадившись із ними, а також із другом і радником герцогом Єрофієм Хитросплетена Звивина, написав указ, де говорилося, що внаслідок більш глибокого аналізу теоретично обчисленої траєкторії польоту тварини, яка врятувала Жорика Четвертого, з'ясувалося, що ця комаха, помилково прийнята мерзотником Олександром Мирополковичем за шкідливу муху, насправді була працьовитою медоносною бджолою. А тому відтепер треба вважати й називати істоту, зображену на гербі столиці, не Рятівною Мухою, а Рятівною Бджолою.

З тих пір символом Жорикбурга є бджола.

☼ ☼ ☼

Тепер щодо корчми «Під Рятівною Мухою». (Автор просить читача бути уважним і не плутати два жорикбурзькі заклади із трохи схожими назвами «Рятівна Бджола» і «Під Рятівною Мухою», бо перший є туристичним агентством). Ця корчма міститься в столиці, у двоповерховому будинку на вулиці Франсуа Рабле, вулиці, що веде до Королівського замку, вулиці, на якій мають місце зокрема Стайня Опери та Балету (тобто оперний театр), лицарський гуртожиток і майстерня-кузня Вакули Охрімовича Нетребенька. Корчма займає перший поверх, а на другому – житлові кімнати родини Гільденштернів і підсобні приміщення.

До 1892 року це був будинок міської ратуші, потім міська управа перебралася в нове триповерхове спорудження на майдані Панурґа, а двоповерховий дім на Франсуа Рабле купив дехто Ісак (або ж Іцхак) Гільденштерн, прадід того Ісака Гільденштерна, якому нині належить цей заклад. На старій ратуші, звичайно ж, був герб міста у вигляді барельєфа над входом. Від цього барельєфа й пішла назва влаштованої тут корчми: «Під Рятівною Мухою».

Коли в 1898 році король наказав уважати гербову комаху бджолою, хазяїн корчми запитав у постійних відвідувачів: чи треба йому міняти назву закладу, чи нехай залишається старою. Відвідувачі сказали, що вони вже звикли до цієї назви й, до того ж, у словосполученні «під бджолою» немає того смислу, котрий має вираз «під мухою». Тому, навіть після перейменування тварини на гербі міста, корчма зберегла у своїй назві муху.

(В іронічному романі Олега Чорногуза «Претенденти на папаху» – другому творі з дилогії про «аристократа з Вапнярки» Євграфа Сідалковського – згадується, що в містечку Кобилятіні-Турбінному поблизу Києва був пункт громадського харчування з назвою «Під мухою». Але, по-перше, це не корчма, а кафе, а по-друге, така назва була не офіційною, а, так би мовити, жартівливою, народною. Заклад з назвою «Під мухою» згадується і в пародійно-детективному романі «Чорна зрада професора Шлапаківського, або Канни і виноград» того ж таки Олега Чорногуза. Але там заклад є і не корчмою, і не кафе, а рестораном.)

На відміну від корчми «Під Мідним Забралом» та решти жорикбурзьких пунктів громадського харчування, куди навідувалися тільки живі люди, у корчму «Під Рятівною Мухою» крім живих іноді заходили промочити горло й упирі, інакше кажучи – вурдалаки, інакше кажучи – вампіри, тобто мерці-кровожери. Зрозуміло, вони зволожували там горло не пивом чи вином, а кров'ю (попервах – натуральною, згодом – сурогатною).

Угамовувати спрагу в корчмі упирі стали з 1942 року (у Великому Світі тоді бушувала Друга світова війна, але в підпільному королівстві, слава Богу, такої жахливої війни не було), а до того вимушені були робити це в менш комфортних умовах: десь на цвинтарях, на нічних дорогах, на курних горищах або в цвілих підвалах.

Щоб добратися до улюбленого напою, доводилося прокушувати артерії на шиях живих співгромадян, а співгромадянам це не так щоб дуже подобалося. (Ходили чутки про вампіра-збоченця, котрий віддавав перевагу менструальній крові, через що тягся ротом не до шиї, а до... гм... до іншої частини організму, безумовно тільки жіночого. Але то виключення, та й взагалі не факт.) По-перше, не дуже-то приємно, коли тебе вночі кусає холодний труп; по-друге, з нестерильних іклів у ранки іноді потрапляла інфекція, і вкушеному доводилося брати лікарняний та тягатися до докторів, замість того щоб займатися суспільно корисною справою.

Не дивно, що раніше живі люди вампірів не шанували й шкодили їм як могли: то труїли часником, то опромінювали сонцем, то колупали осиковими кілками, то куляли в них сріблом.

У згаданому 1942 році санітарний лікар столиці, Лука Сєльдєрєєв, запропонував королю Сашку Першому проект, завдяки якому передбачалося покінчити з таким негуманним ставленням до кусючо-сисних небіжчиків. Як виразився автор проекту: «щоб і вівці, тобто – живі люди, були цілі, і вовки, тобто вампіри, – ситі». Сєльдєрєєв пояснив главі держави, що вурдалаки кусають співгромадян не зі злості, а з необхідності, не маючи іншого виходу. Жива людина, яка захотіла пива, може зайти в корчму й угамувати спрагу; а куди йти упиреві, котрому захотілося крові? У корчмі ж йому крові не наллють! От і доводиться бідним кровоголікам через брак альтернативи споживати улюблений напій безпосередньо із шийних артерій. Без крові ж вони не можуть, така їхня фізіологія. І тикати за це в них осиковими кілками так само нелюдяно, як убивати живого громадянина за те, що йому хочеться пива, або, скажімо, кефіру.