Текст книги "Яйцепос. Книга 1"

Автор книги: Дюк Брунька

сообщить о нарушении

Текущая страница: 21 (всего у книги 34 страниц)

☼ ☼ ☼

І незабаром голомозий детектив був доставлений до замку, у воротях якого фари висвітили самого стривоженого короля. Той був у домашній смугастій червоно-чорній піжамній мантії, синіх спортивних штанях з білими лампасами, кремовій футболці зі зображенням співака Вадима Мулермана – зірки совєтської естради 60-х років, – у зеленій короні набакир і, звичайно, у рудій бороді (борода й корона додавалися, зрозуміло, до голови Жорика, а не Мулермана). Дощ вщух, тож монарх був без парасолі.

– Добрий веч...

– Та ніякий не добрий!

– Здрастуйте. Що трапилось, Ваша Величносте?

– Здрастуйте. Таке, чого зроду не траплялося! – вигукнув засмучений монарх. – Хоч з-під землі мені його, мерзотника, дістаньте, сволоту таку!

– Заспокойтеся, Ваша Величносте, і розповідайте все один по одному.

– Моя молодша дочка, принцеса Зіночка, нещодавно зазнала нападу якогось п'яного шибеника, який посмів зазіхнути на її дівочу честь!

– Де це було?

– Та отут, недалечко, на вулиці Франсуа Рабле. Вона поверталася від своєї подружки, а тут раптом на шляху виник нетверезий негідник і почав мерзенно приставати з образливими пропозиціями. Вона хотіла його обійти, але цей сучий син кинувся на неї, схопив і потяг у підворіття.

Його Величність злісно вдарив кулаком правої руки в долоню лівої, явно бажаючи, щоби замість тієї була фізіономія ґвалтівника.

– Вона хотіла крикнути, покликати когось на допомогу, але цей нелюд затиснув їй лице своєю мерзенною долонею. Заволік, гад, у темне підворіття й давай лапати та розстібати, зараза. Вона, бідолашна, почала непритомніти й від страху, і тому, що він своїм ручиськом перекрив їй повітря, якось машинально схопилася за стіну, а там, на щастя, була цеглина, половина якої відкришилася і вільно бовталася. Вона, вкусивши злочинця за пальця, інстинктивно видерла цю половинку та гепнула нею сволоту, вирвалася й утекла.

Король знову вдарив кулаком у долоню в безсилій люті.

– Уявляєте, вертається вся мокра від дощу й сліз, без своєї рожевої парасольки, у брудній куртці з відірваним ґудзиком, уся труситься, слова сказати не може. Ми її півтори години приводили до тями, перш ніж вона змогла щось сказати. Лікар напоїв її заспокійливими краплями, і ось тільки-тільки вона заснула, бідолаха. Я сподіваюся, що ви, як досвідчений детектив, знайдете цього ґвалтівника, і він сповна відповість за злочин!

Як читач, можливо, збагнув, король і члени його родини переміщалися містом і країною без охорони. Це пов'язано з тим, що в терентопській історії не було прецедентів замахів на знищення монархів та їхніх близьких. За винятком єдиного випадку приблизно два з половиною сторіччя тому, коли Жорика Четвертого намагався зарубати сокирою його двоюрідний брат Олександр Мирополкович. Але то можна вважати родинним конфліктом.

Був ще на початку дев'ятнадцятого сторіччя випадок, але його слід зарахувати скорше до розряду курйозів, аніж до справжніх замахів на вбивство коронованої особи. От як було діло:

У Жорика П'ятого, котрий правив тоді, попрохав аудієнції такий собі жорикбуржець Ювеналій Укропов, що працював вичерпувачем нечистот із вигрібних ям, тобто золотарем. Король його прийняв. Тим більше, що він з повагою ставився до людей даної професії, оскільки розумів, які виникнуть проблеми, якщо нечистоти не вигрібати. І пам'ятав, що цією справою займався власноручно один із його родичів, Григорій Георгійович Мирополкович, брат-близнюк його предка, короля Жорика Другого (докладніше про це Автор повідає в розділі «День Шляхетного Мордобою»).

Отже, 7 квітня 1803 року вичерпувач нечистот явився у Королівський замок вимитим, надушеним не дорогими, але приємними парфумами, у найчистішому охайному одязі. Жорик П'ятий, як людина вихована, перш ніж цікавитися причиною візиту, запропонував гостеві крісло й склянку чаю з солодкостями. Той не відмовився.

«Яка проблема привела вас до мене?» – спитав монарх. «Ваша Величносте, – почав Укропов, жуючи печиво, – як ви дивитеся на те, щоби вас убити?» – «Убити?!» – викликнув король. «Ага, Ваша Величносте, убити, прикінчити, умертвити, знищити, уколошкати. Що ви про це думаєте?» – «Мене?!» – вигукнув глава держави. «Ну не мене ж», – посміхнувся золотар Ювеналій, зачерпуючи золотою королівською ложкою ожинне варення зі срібної вазочки (зачерпувати – його професійна навичка). «А... Еее... Гм. А навіщо?» – поінтересувався Жорик П'ятий, піднявши лівою рукою корону, аби правою почухати потилицю. «Справа от у чому, Ваша Величносте, – Укропов облизав ложку й відсьорбнув зі склянки. – В інших монархічних державах, ну там у Британії, Франції, Росії тощо, монархи час від часу піддавалися умертвінню. А в нас, у Терентопськім королівстві, дотепер не уколошкали жодного короля. Начебто монархія в нас якась неповноцінна. Навіть прикро. Ну чим ми гірше за інших? У цьому аспекті ми пасемо задніх у порівнянні з іншими монархіями. Отож чи не хотіли б ви, Ваша Величносте, бути вбитим задля підвищення престижу рідного королівства в очах ваших співгромадян? Аби ваші піддані могли пишатися, що їхня батьківщина ні в чому не поступається іншим монархіям? А? Як вам така ідея?»

Жорик П'ятий замислився. Звичайно, він був патріотом, і дуже, дуже праг, щоби його держава не поступалася іншим. Але...

«Знаєте, – бентежачись замурмотав він, – соромно в цьому зізнатися, але мені чомусь зовсім не хочеться вмирати. Звик, розумієте, жити. Звичок так важко позбутися». – «Розумію, – говорив Укропов, допиваючи чай. – У мене, Ваша Величносте, аналогічна ситуація: кажуть, непристойно пукати за столом, а я не можу стриматися. Ще за часів, коли був немовлям, набув такої звички. От, чули?» – «Почув не тільки вухами, але й ніздрями», – поморщився король. «Виходить, не бажаєте вмертвлятися?» – про всяк випадок перепитав візитер. «На жаль», – зітхнув монарх, соромлячись цієї своєї слабкості. «Ну, не хочете – як хочете, – пробурчав золотар Ювеналій, підвівшись з-за столу і розпихуючи по кишенях королівські печива, тістечка, цукерки та пряники, що залишилися не з'їденими. – Моє діло запропонувати, а ваше – погоджуватися або не погоджуватися. Я вважаю, що зробивши вам, Ваша Величносте, таку пропозицію, я виконав свій патріотичний обов'язок. До побачення, Ваша Величносте. Будьте здорові й живіть довго, якщо маєте до того схильність».

Він почвалав до дверей, але король його окликнув. «За таку небайдужість до престижу батьківщини, за те, що ви піклуєтеся не тільки про себе, але й про репутацію країни, я жадаю зробити вам маленький скромний подарунок», – заявив Жорик П'ятий. «Так? І що ж ви волієте мені подарувати, Ваша Величносте?» – зрадів Укропов. «Я дарую вам золоту королівську ложку. Ту саму, яку ви помилково машинально засунули собі до кишені». – «Ти ба! – здивувався візитер, дійсно намацавши там ложку. – Пребагато вдячний, Ваша Величносте! Це воістину королівський подарунок!»

Наступного дня в Королівський замок припхався сусід Ювеналія Укропова, що тому сусідові золотар похвастав за пляшкою дулівки (тобто української грушевої наливки) про спілкування з так званою великою цяцею. Цей сусід теж запропонував Жорику П'ятому стати жертвою вбивства, але король уторопав, що той переймається не престижем держави, а придбанням золотої ложки, і нахаба був виставлений із замку спіймавши облизня.

Отже, королів у цій країні ніхто не вбивав. Терентопцям, включно з членами королівської родини, навіть на думку не могло спасти, що хтось може підняти руку (або інший член організму) на главу держави чи його рідних. Тому там не витрачали казенних коштів на утримання охорони для монарха та його родичів. Можливо, читачеві, що знає історію так званого Великого Світу, тобто звичайного нашого світу, де царевбивство було справою досить звичайною, важко повірити в існування держави настільки благополучної, де навіть високопоставлені особи можуть не побоюватися за своє життя, але факт залишається фактом, а не...

І раптом – напад на принцесу!

Неймовірно!

☼ ☼ ☼

– У неї на куртці коричневі ґудзики? Волосся зібрано у хвіст? – уточнив детектив Варлаам Оникійович Папірусюк.

– Точно так, – кивнув коронований лицар Жорик Дев'ятий.

– У такому разі ґвалтівника ми вже знайшли. Але його не можна покарати.

– Як це – не можна покарати?! Хто б він не був, він мусить бути покараний!

– Трупи не карають, Ваша Величносте. Він небіжчик. Удар принцеси був смертельним. Вона влучила йому у скроню. Він відразу помер там, у підворітті. Тепер це лише бездиханне тіло.

– Нівроку!.. Так йому й... Собаці собача... – люто прогарчав вінценосець, мабуть забувши через роздратованість, що про свіжих покійників треба казати або добре, або нічого.

Потім Жорик зітхнув, оглянувся на замок, зирнув на темне вікно Зіночкиної спальні, та промимрив:

– Я непокоюся через душевне здоров'я молодшої принцеси. Тут таке потрясіння... А якщо вона ще дізнається, що людину вбила, стала душогубом, боюся, її ніжна психіка не витримає. Вона дівчина вразлива, ранима.

– Можна дати пораду, Ваша Величносте?.. Вибачте, я нещодавно їв часник, я ж не знав, що...

– Та гаразд, без церемоній, житейське діло. Яку пораду?

– Нехай чарівник забере з її пам'яті цей жахливий епізод і навіє, що вона дійшла до замку без усяких пригод.

– Геніально! Так, але до неї однаково дійдуть чутки, що вона вбила...

– Про це ніхто не дізнається. Ми оформимо цю смерть як самогубство, тим більше що в якомусь сенсі так воно і є, бо ті, хто знущається над людьми, провокуючи їх дати здачі, – потенційні самогубці, як ті, хто грає з револьвером в «російську рулетку». Або – як нещасний випадок: мовляв, напився п'яний, спіткнувся, ударився скронею... І принцеса ніколи не виявить, що це вона його... До речі, в мене вранці зустріч із чарівниками – вони обіцяли інформацію щодо справи про зникле драконяче яйце, – і я надішлю їх до вас.

– Спасибі, Варлааме Оникійовичу. А що вже вдалося з'ясувати про крадіжку? Відомо, хто той злодій? Він заарештований?

– Злодій виявлений, він, можна сказати, у наших руках, але не заарештований.

– Як це? Чому?!

– Бо трупи і не заарештовують. Його вбила принцеса. Це той самий ґвалтівник.

– І там теж він?!! Та хто ж цей лиходій-багатоборець?!

– Прийомний син Мойши Роженкранца. Знаєте? Наш шибеник скрізь поспів.

– Звичайно, Бандюга! Ох, не пощастило Мойсеєві із синочком.

– Я гадав, що його вбили через яйце. Думав: знайдемо вбивцю – знайдемо і яйце. Помилився. Нічого, будемо шукати. Схоже, йому хтось замовив цю крадіжку, а потім заплатив гроші. Може, та інформація, яку повідомлять ранком маги, виведе нас на замовника...

(«Сумно все це, тоскно, – знову безцеремонно втручається в рукопис Ліва півкуля авторського мозку. – Убивство, замах на зґвалтування, суцільний кримінал. Не смішно». – «Так, напустив мороку, – підтримує півкуля Права, – а спочатку ж все було так легко, забавно, безцінний читач усміхався й хихотів (принаймні, ти, Авторе, на це сподіваєшся), а тепер глянь-но на нього – ніякої усмішки. Убивства й зґвалтування – не привід для веселощів. Ти б, громадянине Авторе, якось розрядив обстановку, втнув би якусь смішну хохму». – «Смішну хохму? – Автор задумливо потирає плямисте від чорнила чоло. – Ну хіба от це...»

Він, крекчучи, видряпується на письмовий стіл, стає навшпиньки, витягає шию, ляскає себе долонями по стегнах і дурним голосом репетує: «Ку-ка-рі-ку!»

«Ну як?» – запитує Автор, розчервонілий від натуги, спускаючись зі стола. «По-твоєму це смішно?» – кривить звивини Ліва. «А як на мене, у цьому щось є, – говорить Права, – якась дитяча безпосередність, якийсь дикунський первісний порив». – «Ніякої фантазії. Примітив», – критикує Ліва. «Може, безцінний читач не такий зануда як ви, і його мій нехитрий жарт побавив», – буркоче Автор...)

Розставшись із главою держави, Папірусюк повернувся в рідну цегляну п'ятиповерхову буду й нарешті зміг віддати себе богу Морфею, або ж богу Гіпносу (як називали божество сну прадавні римляни й греки), тобто, простіше висловлюючись, заснути, попередньо завівши будильник, аби не проспати зустріч із магами.

☼ ☼ ☼

Наступним ранком, тобто на світанку 21 вересня, полковник Папірусюк прибув до моргу, не стільки для того щоби переконатися, що чародії повернули туди позичений на ніч неживий організм (у цьому він не сумнівався), скільки для одержання інформації, витягнутої із трупа ясновидінням, і направлення чарівників до принцеси Зіночки.

Кували горлиці (вірніше кукукували, бо ці родичи голубів видають не одне, і навіть не два, як зозулі, а аж цілих три «ку», отак: «ку-куу – ку»). Крона кінського каштана, пронизана ранковим сонцем, безкорисливо працювала мереживницею – майстринею мереживної тіні або тіньового мережива на цегельній стіні моргу. Росіяни кажуть, що лукаві люди «наводять тінь на плетінь». Сонце ж ранками наводило цю деревну тінь не на плетінь, тобто не на тин, а на дім побачень неживих громадян із живими патологоанатомами.

О 7.37 торохтлива самохідна тачка Вакули Нетребенька, з яким чудотворці домовилися на ранок, доставила до моргу небіжчика під простирадлом і товстуна Гліба Цвяха. Решта магів залишилися в особнячку Арама Артаньянца з новонародженим двійником Бандюги.

Обмінявшись вітаннями із Глібом Любомировичем і кивнувши Вакулі Охрімовичу, котрий ішов по санітарів, аби ті забрали вколошканий вантаж, слідчий багатозначно запитав:

– Отже?

– Дещо є, – відповів угодований ясновидець із головою лисою зверху й ззаду, але не лисою знизу попереду. – По-перше, я вже точно знаю, хто вбив Бан...

– Принцеса Зіночка. Це я теж уже знаю, – перебив детектив. – А щось про яйце?

– Він проникнув в Абрикосову печеру, де було драконяче яйце, змішавшись із групою туристів-ченців, і поки вони розмовляли із драко...

– Непомітно підмінив яйце восковим муляжем із краєзнавчого музею. Це я теж знаю, – знову перебив нетерплячий детектив. – Я прагну знати, де тепер яйце. Кому Бандюга його продав?

– Це був чоловік років під сорок, не високий, не худий. Вони зустрілися на залізничному вокзалі. Бандюга віддав йому сіру сумку з яйцем, а той йому натомість – шурхотики, кілька десятків тисяч. І вони розійшлися.

– А де зараз той чоловік?

– Цього я не знаю. Їхня зустріч на вокзалі відбулася о пів на дев'яту ранку дев'ятнадцятого, тобто позавчора – час і дату я зумів розгледіти на годиннику та на вокзальному табло, – і після вже не зустрічалися. А ввечері двадцятого, тобто вчора, Бандюгу вбила при...

– До речі, – втретє перебив Гліба Любомировича Варлаам Оникійович, – про те, що його вбила принцеса, ніхто не мусить знати. За офіційною версією – він упав сп'яну й ударився скронею об цеглину.

– Розумію, – погодився чарівник.

– Ви можете описати того чоловіка?

– Він якийсь непоказний, такий що не запам'ятовується. Щільний, лисуватий, особливих прикмет я не розгледів. Зате в нього у внутрішній кишені я розпізнав якийсь документ на ім'я чи то Володимира, чи то Віталія, чи то Кривопупова, чи то Крисолапова. Тобто гарантую, що ім'я починається на «В», а прізвище на «К».

– Дякую, Глібе Любомировичу, за допомогу. Сподіваюся, ваша інформація нам стане у пригоді.

– Я не можу дати стовідсоткової гарантії, але мені здається, що цей тип – не наш, не терентопець, а з Великого Світу.

– Боюся, що ви праві, – сказав лисий детектив, діставши з кишені пачку цигарок «Блакитний Лицар»; ударом нігтя вибив із неї курильний циліндр, зловив на льоту губами, і розкурив від запальнички.

Пустивши дим з передніх отворів голови, продовжив:

– У мене до вас є ще одне прохання... – і виклав бажання короля позбавити молодшу принцесу спогадів про нічну подію.

– Гаразд, просто зараз з'їжджу до замку, – погодився парапсихолог, позіхнувши (давала знати безсонна ніч). – І в мене до вас є прохання.

– Давайте. Що зможу...

– Ми цією ніччю створили двійника Бандюги...

– Двійника?! – детектив насупився.

– Ні, тільки щодо зовнішності, а так це цілковито інакша людина, хороша, навіть чудова. Зовнішність довелося скопіювати з цього, – маг кивнув на ноші, накриті простирадлом, які несли в морг санітари, – бо альтернативи не було. Так ви повідомте вашим міліціонерам, що якщо вони зустрінуть живого Бандюгу, то нехай знають, що то не Бандюга, а зовсім інший громадянин, котрий нічого спільного з Бандюгою не має, крім зовнішності. Його кличуть Мгобокбекбе.

– Мго... Здається, так називався розмовляючий кухоль з корчми «Під Рятівною Мухою», про який колись газети писали?

– Був пивний кухоль – а тепер людина.

– Чудеса та й годі, – похитав лисою головою полковник. – Добре, я повідомлю про це колег.

– Вакуло Охрімовичу, Його Величність прохав заїхати до нього в замок.

– Без проблем, Глібе Любомировичу. Сідайте в кабіну.

Нетребенько повіз товстого чарівника до короля.

А слідчий Варлаам Оникійович Папірусюк...

Куди вирушить він, читач довідається в наступному розділі, двадцять другому, за назвою «Державні Двері». Втім, назва дає читачеві непрозорий натяк.

☼ ☼ ☼

Але оскільки Терентопський так званий епос трохи пов'язаний з Харковом, а в цьому щосі Автор згадав ряд відомих літературних детективів – Оґюста Дюпена, Шерлока Голмса, отця Брауна, Еркюля Пуаро, Михайла Григоровича Піддубного, Жуля Жозефа Ансельма Меґре й Федора Івановича Аніскіна, – то, перш ніж закінчити даний розділ, Автор повідомляє, що принаймні двоє з названих мають відношення до Харкова.

Один із них – Михайло Піддубний, головний персонаж першого в українській літературі детективного серіалу – відношення пряме, оскільки й сам він був харків'янином, і письменник Юрій Шовкопляс, який його вигадав, і дія ряду пригод цього героя відбувається в Харкові або його околицях, і надруковані твори про нього вперше були теж у Харкові. 1927-го року в березневому номері американського часопису “Liberty” було вперше надруковано останнє оповідання Конан Дойла про лондонського приватного детектива Шерлока Голмса. А за дев'ятнадцять місяців у листопадовому 1928-го року номері харківського часопису «УЖ» було надруковано перше оповідання Шовкопляса про харківського детектива-аматора Михайла Піддубного.

А от другий детектив – Жуль Жозеф Ансельм Меґре, або просто комісар Меґре – має відношення непряме. Літературний «батько» комісара Меґре, тобто французький письменник, що придумав цього персонажа і написав про нього безліч творів, – це Жорж Сіменон. У нього був син Марк Сіменон. У Марка Сіменона була кохана дружина, з якою він прожив десятки років до самої своєї смерті. Ця невістка Жоржа Сіменона теж написала книги, але не детективні й не художні, а документальні, біографічні. Перша з них називається «Харківський бузок» і оповідає про долю харків'янки Клавдії Трубнікової. От такий непрямий, можна сказати, манівцями зв'язок комісара Меґре з Харковом.

Але харків'яни побачили й полюбили невістку Жоржа Сіменона ще за двадцять із гаком років до написання нею «Харківського бузку». В 60-ті роки двадцятого століття, коли в харківських кінотеатрах із великим успіхом ішов французький фільм «Три мушкетери», де майбутня авторка «Харківського бузку» зіграла роль підступної Міледі, і фільми «Фантомас», «Фантомас розбушувався» і «Фантомас проти Скотленд-Ярда», де вона ж зіграла роль журналістки Елен. (У кінотрилогії про Фантомаса теж діє детектив, комісар Жюв, так що через Елен і цей сищик виявився побічно «підв'язаний» до Харкова). Ерудований читач напевно второпав, що йдеться про французьку кінозірку Мілен Демонжо, яка знялася ще в десятках відомих фільмів, крім названих. Згаданій харків'янці Клавдії Трубніковій вона доводиться рідною дочкою. Сама невістка Жоржа Сіменона вперше опинилася на Харківщині через те, що там знімався черговий фільм із її участю. А згодом щорічно приїжджала до Харкова на міжнародний кінофестиваль «Харківський бузок» (названий так саме на честь її книги), прихопивши із собою й інших французьких кінозірок: П'єра Рішара, Жана-Поля Бельмондо, Алена Делона, Мішель Мерсьє та інших.

А серед творів російського письменника Віля Ліпатова про сільського детектива Федора Івановича Аніскіна є, зокрема, «Аніскин і Фантомас». Оскільки Фантомас, як видно з попереднього абзацу, хоч і дуже опосередковано, прив'язаний до Харкова, то й Аніскіна через Фантомаса можна вважати дещо туди ж «підв'язаним», хоч і мешкав він за тисячі кілометрів від цього міста, аж у Сибіру. Можливо, якщо як слід пошукати, то й у інших перерахованих детективів можна віднайти які-небудь звивисті зв'язки з Харковом. Але оскільки Авторові ці звивини невідомі, то він отут їх і не згадує.

(Взагалі, читачу, багато явищ, котрі, здавалося б, не мають нічого спільного і ніяк одне з одним не пов'язані, тим не менш, мають зазвичай якісь непрямі, звивисті зв'язки.

От, скажімо, який зв'язок у англійського письменника Лоренса Стерна (котрий неодноразово згадується й цитується у цій книзі) із Харковом? На перший погляд – жодного. І на другий погляд – жодного. І на третій... А от, скажімо, на якийсь чотириста тридцять сьомий погляд...

Один із головних героїв роману Лоренса Стерна «Трістрам Шенді», дядько Тобі, брав участь у військових боях за Дюнкерк, про що в тім романі багаторазово йдеться. У військових боях за Дюнкерк, але у попередньому сторіччі, брали участь і українські козаки, очолювані запорізьким отаманом Іваном Сірком. (Втім, деякі історики припускають, що це не більш ніж історична легенда. Тим не менш, меморіальну дошку козакам із Сірком у Дюнкерку встановлено.)

Вважається, що цей видатний отаман є уродженцем Харківщини. Тож в історичному центрі Харкова тепер стоїть його пам'ятник. От вам і який-ніякий звивистий зв'язок. Пам'ятник красується в тому місці, яким, образно висловлюючись, Бурсацький узвіз «пристебнутий» до майдану Конституції і вулиць Університетської та Римарської. Через що людині з поетичною уявою металевий Сірко може нагадувати чудернацький ґудзик. Але не треба, читачу, плутати харківський пам'ятник козаку Сірку з харківським пам'ятником козаку Харку, що має місце на початку проспекту Науки. Бо у металевого Сірка є гармата, але немає коня, а в металевого Харка є кінь, але немає гармати. Проте в час описуваних у цій книзі подій, тобто восени 1995 року, жодного з цих двох металевих козаків у Харкові ще не було. Тоді в Харкові металеву статую українського козака можна було бачити хіба що на Московському проспекті (тепер це проспект Героїв Харкова) біля Харківського мосту. У цього безіменного козака не було ані коня, ані гармати, а був бородатий москаль (теж металевий, ясна річ), з яким вони по-братськи трималися за руки. В теперішні часи таке пристрасне тримання двох чоловіків за руки та щільне притуляння один до одного може в декого викликати підозру, що ті чоловіки є... як би це попристойніше сказати... парою представників нетрадиційної сексуальної орієнтації.

До слова, у вищезгаданій військовій кампанії щодо Дюнкерка, поряд із українськими козаками з отаманом Іваном Сірком, брали участь і французькі мушкетери з графом Шарлєм д'Артаньяном (відомим широкому загалу в першу чергу як головний персонаж роману «Три мушкетери»), який був не вигаданою Александром Дюма фігурою, а реальною історичною особою. Таким чином, через Івана Сірка Харків виявився побічно пов'язаний і з трьома мушкетерами. Між іншим, у Харкові Івана Сірка можна бачити не тільки в тому місці, де одні до одних «пристебнуті» вулиці Римарська та Університетська, майдан Конституції і Бурсацький узвіз, а і в будинку № 11 на вулиці Жон Мироносиць (яка в совєтські часи називалася Раднаркомівською). Але там отаман не тривимірний, а двомірний. У цьому будинку, що є Харківським художнім музеєм, Сірко присутній у залі полотен уродженця Харківщини Іллі Рєпіна (що тому живописцеві у Харкові теж тепер установлено пам'ятника, у Саду Шевченка), а конкретніше – на картині «Запорожці пишуть листа турецькому султанові». Тобто на другому варіанті цієї картини, бо перший варіант знаходиться в Петербурзі за адресою: Інженерна вулиця, будинок 4.

Або інший приклад. Ну, здавалося б, який може бути зв'язок Харкова з Кінґ-Конґом, гігантською горилою з фантастичних голлівудських фільмів? Адже Кінґ-Конґ бешкетував у Нью-Йорку, а не в Харкові, трощив нью-йоркське майно, а не харківське, видряпувався на нью-йоркський хмарочос Емпайр-Стейт-Білдінґ, а не на харківський Держпром... Ну, тобто на харківський Держпром мавпи теж видряпувалися, під час Другої світової війни, але не гігантські горили, а звичайні макаки-резуси зі зруйнованого війною зоопарку. Цим макакам, що пережили війну в Держпромі завдяки жалісливим харків'янам, які ділилися з ними продуктами, хоча й самі жили впроголодь, у Харківському зоопарку тепер установлений пам'ятник. Але гігантська горила Кінґ-Конґ, на відміну від цих макак, до Харкова не має жодного стосунку, як видається на перший погляд. На погляд же двісті двадцять дев'ятий...

Кінґ-Конґа придумав, написав про нього кіносценарій і спродюсував перший про нього кінофільм американець Меріан Купер, тому кінґконґознавці й кінґконґолюби справедливо вважають його «батьком» Кінґ-Конґа. В 1920 році цей майбутній «батько» горили-велетня служив військовим авіатором у польської армії та брав участь у польсько-українському військовому поході на захоплений більшовиками Київ. Його аероплан був збитий червоними, але пілот, на щастя, не загинув. Він потрапив у полон до будьонівців, що було смертельно небезпечно, бо його сам Будьонний заочно присудив до смерті. (Може, збиття його літака більшовиками і надихнуло згодом Купера на епізод збиття літаків гігантською горилою? До слова, читачу, деякі мистецтвознавці вважають, що Купер був знайомий із казковою поемою Корнія Чуковського «Крокодил» і епізод викрадення дівчини горилою та сходження з нею на дах багатоповерхівки запозичив саме звідти. Дівчину, з якою горила так учинила у фільмі Купера, оприлюдненому 1933 року, звали Енн, а дівчину, з якою горила так учинила в казці Чуковського, оприлюдненій 1917 року, звали Лялею.) На щастя, на Купері був у той час чужий светр із вишитими чужими ініціалами, завдяки чому йому вдалося видати себе за іншу людину й навішати будьонівцям на вуха локшини, що він, мовляв, їм не ворог і цілком випадково втрапив у цю халепу. Так він уникнув розстрілу. Серед будьонівців був письменник Ісак Бабель, який поспілкувався з полоненим американцем і написав про це у своєму щоденнику. За час майбутньому «батькові» Кінґ-Конґа пощастило утекти із більшовицького полону й повернутися до Польщі. Там він одержав бойову нагороду з рук маршала Юзефа Пілсудського...

А до чого отут Харків? До того, що Ісак Бабель бував у Харкові й згадував його у своїх творах, а Юзеф Пілсудський був харківським студентом (і тепер на тодішньому університеті вивішена присвячена Пілсудському меморіальна дошка). От вам і непрямий, манівцями зв'язок Харкова з Кінґ-Конґом.

Якщо ж авторські мозкові півкулі або сам читач дорікне Авторові, що цей приклад, як і попередній, не має стосунку до детективів, то Автор заперечить: цей – має. Тому що Меріан Купер був не тільки «батьком» придуманої гігантської горили, але й батьком реального польського письменника Мацея Сломчинського, який написав детективні твори, в тому числі, наприклад, і серіал про пригоди такого собі Джо Алекса.

Проте, крім приведених Автором для прикладу непрямих звивистих зв'язків, можуть бути і інші, навіть пряміші і коротші. Просто Авторові невідомі.)

Що ж до детектива Варлаама Оникійовича Папірусюка, то його зв'язок із Харковом досить прямий: він, як і безліч інших терентопців, неодноразово навідувався в це місто, але з причин, не пов'язаних із розслідуваннями правопорушень.

І, повернувшись до згаданого вище Фантомаса, Автор здатний повідомити наступне. 12 січня 1968 року в черговому номері харківської газети «Красное Знамя», у рубриці «Будні міліції» був надрукований нарис місцевого журналіста М. Смолякова «І в сніг, і у вітер...». Де, крім іншого, розповідається, як Фантомас був злапаний у Харкові державтоінспектором Михайлом Андрійовичем Кофановым. Чи треба пояснювати, що це був не «справжній» Фантомас із французьких пригодницьких книг і фільмів, а всього лише якийсь молодий бовдур, котрий мав нахабство угнати автобус. Просто на допиті в міліції він зухвало відрекомендувався Фантомасом. Надивившись, безперечно, у харківських кінотеатрах вищезгаданих фільмів за участю «харківської дочки», невістки «тата» комісара Меґре.

Інспектор, який затримав у Харкові фальшивого Фантомаса, до слова мовити, жив у будинку, поруч з яким знаходилося видавництво «Прапор». На вулиці Садовій. Але в ті совєтські часи Садова тимчасово прозивалася інакше, носила прізвище одного з більшовицьких начальників. Видавництво мало місце у будинку № 11, а інспектор мешкав у № 10/12. До 1960-го року головним редактором цього видавництва працював письменник Юрій Шовкопляс, той самий, що в 20-ті роки написав найперший український детективний серіал, у зв'язку з чим його, при бажанні, можна називати «українським Конан Дойлем». В цьому ж таки будинку № 10/12 поруч із редакцією провів свої дитячі роки і Автор Терентопських хронік, тобто твій, безцінний читачу, покірний слуга. Він не був знайомий з «українським Конан Дойлем», тим більше що народився вже після того, як той припинив очолювати редакцію. Але Автор був дуже близько знайомий із міліціонером, який, крім іншого, зловив харківського псевдо-Фантомаса.

І щодо серіалів... Автор нагадує, що навіть великий Вільям Шекспір дебютував як драматург з написання серіалу. Адже одна з найперших його драм – історична хроніка «Генріх Шостий» – є не одним твором, а, по суті, серіалом, що складається аж із трьох серій, тобто трьох великих п'єс. Звичайно, ніхто не зараховує цей серіал до категорії детективних. Але в ньому, як і в детективних творах, крім іншого, присутні і злочини. От, наприклад, убивство молодої дівчини. На ім'я Жанна. На прізвище д'Арк. Серіалом при бажанні можна вважати і п'ять творів Грицька Основ'яненка (який всі свої добутки написав у рідному Харкові): комедії «Дворянські вибори, частина перша, або Вибір предводителя», «Дворянські вибори, частина друга, або Вибір справника», «Шельменко – волосний писар», «Шельменко – денщик» і повість «Українські дипломати», пов'язані наявністю спільних персонажів. І злодіяння там є – підкуп виборців, наклеп на конкурентів, шахрайства та інші махінації. Звичайно, ці злодіяння не такі страшні, як, наприклад, убивства, але теж належать до категорії правопорушень. До речі, у 1806 та 1807 роках Грицько Основ′яненко служив харківським міліціонером. Але тоді він ще не був письменником і не звався Основ′яненком.