412 000 произведений, 108 200 авторов.

Электронная библиотека книг » Дюк Брунька » Яйцепос. Книга 1 » Текст книги (страница 34)
Яйцепос. Книга 1
  • Текст добавлен: 25 ноября 2025, 15:30

Текст книги "Яйцепос. Книга 1"


Автор книги: Дюк Брунька



сообщить о нарушении

Текущая страница: 34 (всего у книги 34 страниц)

«Цей магнітофон і лицарські щити, на одному з яких був зображений білий кріт у червоному полі, а на іншому чорне коріння в полі жовтому, не залишали сумнівів, що перетравлені людожерським шлунком громадяни були не ким іншим, як лицарем Корнієм і Лицарем Корінь, з якими в цьому регіоні зустрівся бандурист Стоян Цьохла.

Я звернув увагу Леонідів на кнопку магнітофона, яка свідчила, що апарат був включений і працював аж до моменту, коли від шлункової кислоти він покоробився, заклинився й зчинився непрацездатним; а також на ручку гучності, виставлену за максимумом. "Це означає, що й вони пішли на принцип – погибати, так з музикою", – сказав я. "І загинули, – зітхнув скорботно Леонід Очкарик, – і оброблені шлунком та кишечником мутанта зробилися купою екскрементів". – "Цікаво, під яку саме музику відбулася їхня загибель, – заінтересувався Заканавний і натиснув на кнопку відкривання касетоприймача, але вона не спрацювала. Схоже, серйозно кислота покоробила прилад. Довелося розкрити за допомогою меча. На паперовій етикетці витягнутої касети кульковою ручкою було написано: Генрі Перселл, опера "Король Артур, або Британський герой".

"Отже, ситуація Лицаря Корінь і лицаря Корнія відрізнялася від вашої лише тим, що в них звучала англійська класична музика, а у вас – російська попса, – уголос міркував я. – Із цього випливає логічний висновок, що саме від попси мутанта знудило й вирвало". – "Бач, який сноб! – обурився Очкарик. – Попса йому не до смаку! Класику йому, бач, подавай! Теж мені, інтелігент вишукався!" – "Отож, російська попса – явище дуже корисне! – зробив висновок Заканавний. – Своєю здатністю викликати в деяких особистостей нудоту аж до блювоти, вона навіть урятувала нам життя! Тому – хай живе рятівна нудотна попса!" – "А я ще хотів крикнути, аби ви залишили магнітофона назовні, щоб він вам у будинку не заважав, – згадав я. – Слава Богові, що не встигнув!"

Потім Леоніди погребли лицаря Корнія і Лицаря Корінь, тобто те, що від них залишилося. Негоже було залишати їх тут ось так, у вигляді купи какашок, не похованими по-людськи. Для цього живі лицарі викопали туристичними лопатками могилу і зішкребли в неї смердючу масу; закопали і зробили могильний горбик, а в якості тимчасового надгробка вкопали вертикально дерев'яну колоду, на якій тією ж зеленою фарбою з Бездюків за допомогою того ж саморобного пензлика Заканавний написав: "Тут поховані Лицар Корінь і лицар Корній, які загинули, будучи з'їдені чудовиськом". А їхні обладунки, зброю, ліхтарики і магнітофон ми забрали з собою, склавши в лантух, бо ці речі загиблих могли становити цінність для їхніх рідних і близьких, як матеріальна пам'ять.

Перейшовши й переїхавши міст через Замийку та збочивши ліворуч, ми десь за годину досягли села Бовинівки. Там не тільки опитали мешканців щодо викраденого драконячого яйця та намальованого шахрая (і там опитування не відкрило нічого нового), а й повідали про будинкоподібного монстра та загиблих лицарів. Бовинівці подякували нам за знешкодження небезпеки і пообіцяли піклуватися за могилою. Там же виявилися два коні Лицаря Корінь й лицаря Корнія. Залишившись без господарів, вони блукали округою, поки не були знайдені кимось із бовинівців. Тож мешканці села опікувалися ними, чекаючи, поки знайдуться їхні власники. Отже, тепер вже скакунам тих лицарів не носити. Леоніди вирішили залишити у Бовинівці й речі загиблих, поки їх не заберуть разом із кіньми рідні небіжчиків. Ще за декотрий час ми потрапили у селище Кажанівку, де був телеграф, і Леоніди відправили королю велику телеграму, де повідали про нашу подорож і попрохали розшукати родичів з'їдених. От власне і все, що я міг повідати про нашу зустріч із монстром-людожером.

Кореспондент: Дуже дякую, пане коню, за це цікаве і докладне інтерв'ю! Впевнений, читачі прочитають його з великим інтересом.

Кінь Гуго : Ін фіне, адде ет тамен волуерент бі, тобто, з латини, в кінці я іще б хотів додати. Щоб, як кажуть, поставити всі крапки над "і".

Кореспондент : Будь ласка.

Кінь Гуго: Його Величність дійсно незабаром розшукав близьких Лицаря Корінь й лицаря Корнія, й разом з ними приїхав віддати шану похованим витязям. Рідні дійсно забрали їхніх коней та речі. А за місяць на могилі був встановлений металевий пам'ятник, що відображає цих двох доспіхоносців, виготовлений скульптором за їхніми фотографіями. Але споруджений він був не на кошти рідних, а за рахунок королівської казни. Його Величність сам напросився, а рідні не заперечували. Для короля це було справою честі. Цікаво, що на прохання рідних, скульптор "одягнув" фігури в їхні справжні обладунки, які вони носили при житті і в яких загинули. Тож йому довелося виготовити лише їхні металеві обличчя, бо зображені вони, зрозуміло, з піднятими забралами шоломів. От тепер я повністю закінчив оповідку.

Кореспондент : Ще раз дуже дякую!

Кінь Гуго : Радий був поспілкуватися з вами, Прокле Вахтанговичу. До побачення.

Кореспондент : До побачення».

☼ ☼ ☼

Ось таке, безцінний читачу, інтерв'ю коня Гуго (Сивки Вітровича Овсова) кореспондентові Проклу Вахтанговичу Козакошвілі було надруковано в березневому номері за 1996 рік жорикбурзького журналу «Мандрівник-надомник».

На цьому історію про мутанта-попсофоба можна було б і закінчити, але Автор вирішив ознайомити читача зі ще двома публікаціями в терентопській пресі, що стосуються цієї теми. Але вже не цитуючи, а переказавши коротко своїми словами. Одна з них – це лист чарівника Акмуса, надрукований в журналі про чарівництво «РВЧГ Магія», а друга – стаття біологині Ірини Микитівни Віник, опублікована в журналі про тварин «Бестії».

– Ірини Микитівни Віник? – перепитує Права півкуля авторського мозку. – Пам'ятається, десь раніше в цьому так званому Терентопському епосі таке ім'я фігурувало, але не пам ...

– А я пам'ятаю, – перебиває півкуля Ліва, схильна до точності і порядку. – Вона згадувалася в тридцять четвертій частині, чи то пак тридцять четвертому щосі під заголовком «Онука зародка». Ця Ірина Віник – дочка чарівника Микити Альбертовича Манюні, того самого, що винайшов еліксир молодості, дружина геолога Геннадія Віника і мати Наталки Віник, тієї старшокласниці, що врятувала життя дідуся-чарівника немислимим способом.

 – Тепер і я згадав, – каже півкуля Права. – Там було сказано, що ця Ірина Віник була вченим-біологом і багато часу проводила в експедиціях. Причому спеціалізувалася саме на фауні Окраїнних Земель.

Цілком вірно, погоджується Автор.

Отже, спочатку про лист Акмуса.

Цей лист до редакції, або, якщо завгодно, нарис, він озаглавив «НЛО». У ньому чарівник описує випадок, що мав із ним місце 30 жовтня 1995 року.

Близько полудня він, мовляв, пролітав на своєму літакові (так-так, звичайно, однокрилому, рожевому в червоний горошок) за потребою, що не має стосунку до суті даної історії, над північно-східною частиною королівства. Зверху простір був затягнутий небесним туманом, який називається хмарою, а знизу – наземною хмарою, що називається туманом. Між цими схожими на вату шарами був прошарок чистого прозорого повітря (як між коржами торта бувають прошарки крему або варення), дуже придатного для польоту.

(Автор Терентопських хронік додасть тут деталь, про яку авіатор не згадав у своєму тексті. Вона не має принципового значення, але Автором тут опанував педантизм, можливо, зайвий. Так от, не чекаючи нічого екстраординарного, Акмус вів літак спокійно, співаючи пісню з совєтської кінокомедії про військових льотчиків. Пісню він почув колись у Харкові, але чи не розчув як слід, чи підзабув, тому пісня виходила з його вуст із дефектами. У момент, описаний нижче, він замість


 
Потому, потому, что мы пилоты,
Небо наш, небо наш родимый дом.
Первым делом, первым делом самолёты,
Ну а девушки, а девушки потом.
 

співав:


 
Потонул. Потонувшему пилоту
Не вода ж, не вода ж родит бидон.
Переделай, переделай сам койота,
Ну а дедушке, а дедушке понтон.
 

Він не був упевнений у правильності свого виконання, але, через брак під рукою першоджерела, співав як міг.)

Зненацька з нижньої «вати» вертикально вгору, начебто ракета, вилетів непізнаний літаючий об'єкт (скорочено – НЛО). Він був завбільшки з двоповерховий будинок, світло-сірого, майже білого кольору, що формою нагадував чи то гриб-дощовик, чи то мушлю якогось молюска, чи то картоплину. Злітав він з уповільненням. На висоті декількох сотень метрів над землею його швидкість досягла нуля кілометрів за годину, він на мить нерухомо завис на місці, а потім став падати вертикально ж униз, цього разу, зрозуміло, із прискоренням. Але падіння відразу припинилося, оскільки його світло-сіра оболонка з боків трохи розсунулася, так що утворилися дві горизонтальні щілини; і із цих щілин висунулися дві площини, на зразок крил. І, спираючись цими крильми на повітря, об'єкт перейшов з вертикального падіння в майже горизонтальний рух. Ніяких двигунів у нього Акмус не помітив, тому зрозумів, що ця штука просто ширяє в потоках атмосфери, як дельтаплан, планер або, скажімо, парашутист.

Заінтригований пілот став кружляти навколо таємничого об'єкта, намагаючись розглянути ближче. У передній його частині він побачив коричнювату пластину, схожу на двері майже овальної форми, а над нею – дві круглі темні плями, на кшталт віконець завбільшки з кулак. НЛО, що його несло повітря, рухалося в південно-західному напрямку, втім, поступово знижуючись. На відстані приблизно дванадцяти кілометрів від місця, де він вилетів з туману, об'єкт знову опустився в туман (який розпростерся в той день досить широко). Якби над землею була хороша видимість, то Акмус, вибравши, мовляв, придатний для посадки майданчик, опустився б на ґрунт, щоб розглянути приземлений об'єкт ближче Але в тумані приземлення наосліп означало майже напевно катастрофу. Тому в чарівника не залишалося, мовляв, іншого виходу, як продовжувати політ, втративши цей загадковий предмет.

Акмус припустив, що це може бути апарат, придуманий і виготовлений якимось місцевим винахідником. Закінчується цей лист закликом до тих, хто про це що-небудь знає, повідомити, бо, мовляв, його, Акмуса, гризе цікавість.

Хоча таке припущення Акмуса не пов'язане з магією, все-таки редакція журналу «РВЧГ Магія», що те видання спеціалізується винятково на чарівництві, вирішила його лист опублікувати, оскільки, по-перше, сам Акмус із магією тісно пов'язаний, а по-друге, згаданий політ однокрилого літака здійснювався саме завдяки чарівному заклинанню.

А біологиня Ірина Микитівна Віник у своїй статті для журналу «Бестії», яку вона озаглавила «Думки щодо таємничого мутанта», аналізує опубліковані показання очевидців (у тому числі лицарів Леоніда Очкарика й Леоніда Заканавного, коня Гуго й чарівника Акмуса) і висловлює свої, засновані на цих показаннях, здогади, припущення й гіпотези.

На її думку, ця істота, мовляв, дійсно є мутантом з Окраїнних Земель. Якимось величезним хижим молюском. Цей молюск, либонь, має здатність пересуватися за допомогою реактивного руху, що властиво й деяким звичайним молюскам – і головоногим (восьминогам, каракатицям, кальмарам, наутилусам та іншим) і деяким двостулковим. Але якщо звичайні рухаються, випускаючи із себе струмінь води, то цей уміє підкидати себе високо в повітря, «вистрілюючи» зсередини струмінь газу під великим тиском і з великою швидкістю. Той факт, що в такий момент при зіткненні з вогнем газ спалахнув (що на той спалах звернули увагу лицарі Леоніди з конем Гуго), указує, що це був струмінь не просто повітря, а саме біологічного газу, який утворюється в шлунках і кишечниках живих істот, тому що такий газ горючий і запалюється від вогню. Тобто, можна сказати, що мутант час від часу злітає через те, що дуже могутньо пукає. Деякі вульгарні жартівники при пуканню підносять до свого заду запалений сірник або запальничку, внаслідок чого виривається струмінь полум'я, шокуючи такого що не бачив раніше цього глядача, на радість такого вульгарного приколиста.

Однак, продовжує жінка-біолог, здається неймовірним, щоб така велика, а отже, і важка істота могла злітати за допомогою пукання, нехай і потужного. Між тим, чарівник Акмус бачив зліт власними очима, і немає ані найменших підстав йому не довіряти. Та й лицарі Леоніди з конем Гуго побачили б його зліт, якби не туман, який увів їх в оману, що, буцім, мутант вибухнув, розлетівшись на осколки. Почутий ними шум був не звуком вибуху, а звуком пукання. Така неймовірна здатність істоти наводить на припущення, що вона у дійсності набагато легше, чим видається. Можливо, усередині неї є якась порожнина, на зразок плавального міхура в риб або камери у мушлі наутилусів, і організм заповнює цю порожнину воднем, відфільтровуючи його з повітря. Повітря, як багато хто знає, це, так би мовити, коктейль із декількох газів, одним з яких є водень. Водень легше, чим у цілому повітря, тому наповнений ним балон злітає нагору. І хоча цей внутрішній легкий, так би мовити, аеростат, і не може сам по собі підняти істоту в повітря, але зате робить її досить легкою для підкидання за допомогою реактивного пукання, так би мовити.

Що ж стосується його польоту, або точніше сказати, ширяння за допомогою крил, то, мовляв, такий спосіб пересування теж не є абсолютно унікальним для молюсків, продовжує Ірина Микитівна. Наприклад, кілька видів так званих летючих кальмарів здатні, вистрибуючи з води, ширяти над нею за рахунок виростів на кшталт крилець. Звичайно, таке ширяння триває всього секунди й не може вважатися повноцінним польотом, але, проте, маючи це на увазі, можна сказати, що мутант «продовжив і вдосконалив» цю «традицію» співбратів за біологічним типом. Але крила, які він висуває в повітрі, на землі ховаються під панцир; і щілини, з яких вони висуваються, щільно закриваються (інакше лицарі Леоніди, кінь Гуго й кучерявий бездюкинець щілини б помітили).

Потім Ірина Віник пояснює, що й спосіб харчування мутанта, тобто коли їжа сама за власною волею переміщається в травну систему хижака, теж явище відносно звичайне для біології. От, наприклад, грифонова або, як її ще називають, алігаторова черепаха, що водиться в прісних водоймах Америки, не ганяється за смачними рибками, а нерухомо сидить на дні, роззявивши рота, схожа на корч або камінь, і рибки самі їй до рота запливають, приймаючи його за печерку, так що їй залишається їх лише перетравити.

Далі біологиня згадує гіпотезу сучасного терентопського філософа Парменіда Ссавця, згідно з якою Окраїнні Землі можуть бути якоюсь інтелектуальною творчою субстанцією на кшталт океану планети Соляріс у фантастичній повісті Станіслава Лема. За цією гіпотезою, дракони, грифони і єдинороги королівства були виведені саме Окраїнними Землями шляхом мутацій цілком усвідомлено: щоб створеній на підґрунті європейських лицарських романів державі відповідала й чарівна фауна, типова для таких романів. Якщо спиратися на цю гіпотезу, продовжує жінка-біолог, то можна пофантазувати, що й даний мутант з'явився не випадково. Хто він такий? – запитує Ірина Віник і сама ж відповідає: – молюск із мушлею й крильми. А хто зображений на гербі Терентопії? Так званий Крилатий Равлик. Тобто, теж молюск із мушлею й крильми. Напрошується думка, що мутант є спробою створити реального крилатого равлика, здатного літати. Спроба поки невдала, тому що мутант і зовнішністю не схожий на гербову істоту, і розміром занадто великий, та ще й хижак-людожер, чого король Мирополк Романтик, звичайно ж, не мав на увазі, придумуючи тваринку для герба своєї країни. Але, як знати, може, продовжуючи експерименти з мутаціями, Окраїнні Землі коли-небудь дійсно виведуть реальних літаючих равликів на зразок того, що на гербі, маленьких і безпечних; аби герб відповідав реальності.

Наприкінці Ірина Віник повідомляє, що в березні 1996 року група туристів виявила цей псевдодім, але від нього так смерділо падлом, що було ясно: мутант здох і його плоть розкладається. Можливо, він помер від голоду, оскільки подорожани, надибуючись на нього, читали попередження лицарів Леонідів, і не совалися до його шлунка, а утікали. Деякі тварини можуть довго обходитися без їжі: тижні, місяці й навіть роки; але немає такого, хто б міг взагалі ніколи не харчуватися. А може, монстр народився й жив у такому місці Окраїнних Земель, де був теплий клімат, а до суворих морозів півночі Терентопії не був пристосований, і не зміг пережити зиму, замерзнув на смерть. А може, його вбили хвороботворні мікроби, до яких у нього не було імунітету (як це трапилося з марсіанами у фантастичному романі Герберта Уеллса «Війна світів»).

Закінчує Ірина Микитівна Віник свою статтю «Думки щодо таємничого мутанта» зауваженням, що, як ученому, їй прикра смерть недослідженої тварини, але як просто людина, вона рада, що хижа тварюка більше не становить небезпеки для співгромадян.

Отут Автор Терентопських хронік нарешті завершує це досить велике за обсягом щось. Але, щоб поставити всі крапки на «ю», додає, що...

– Які-такі крапки над «ю»? – чіпляється схильна до точності й порядку Ліва півкуля авторського мозку. – Над буквою «ю» не ставлять ніяких крапок! Крапки є тільки над літерами «і» та «ї»!

– Не ставлять? – замислюється Автор. – А й дійсно – не ставлять. Ну що ж, не ставлять, той не треба. Тож, нічого додавати не буду.


Кінець першої книги Терентопського, так би мовити, епосу.

    Ваша оценка произведения:

Популярные книги за неделю