Текст книги "Яйцепос. Книга 1"

Автор книги: Дюк Брунька

сообщить о нарушении

Текущая страница: 27 (всего у книги 34 страниц)

ЩОСЬ ДЕСЯТЕ. Хвилюючі звуки

Чому в залі сміються?

Карел Чапек, «Чорт».

– Шарлатан. Сучий син. Жулік. Шахрай...

Леонід Чернов, «Халтурники».

18 вересня 1995 року.

Наближався час початку концерту, і гар...

– До чого? – питає, перебиваючи, Ліва півкуля авторського мозку.

– Що – до чого? – збивається Автор.

– До чого наближався час початку концерту? Слово «наближався» означає переміщення до чогось або до когось. Так до чого або кого саме переміщався час початку концерту? – наполягає Ліва півкуля.

– Ну... Еее... Гм... До... до... до оперної Стайні, – невпевнено бурмоче, знизуючи плечима, Автор.

– Час переміщався до музичного театру?! – підключається й Права. – А можна уточнити: на якому виді транспорту? Або пішки? Тоді – якою ходою?

– Теж мені, педантичні скептики вишукалися! Ну вас! Як пишу, так і вмію. Вірніше – навпаки.

Знову. Наближався час початку концерту (Автор показує дулю своєму мозкові), і гарний будинок, розташований на вулиці Франсуа Рабле напроти майстерні Вакули Охрімовича Нетребенька й трохи ліворуч від лицарського гуртожитку, нафаршировувався публікою, наче обезголовлений та обскубаний труп качки різаними яблуками перед впровадженням у спекотну духовку; з тією різницею, що в качку начинку запихають, а в театр начинка лізла сама.

– «Автор показує дулю своєму мозкові», – повторює Ліва півкуля. – Непогана назва для критичної рецензії на твою писани...

– Цить! – обриває критику Автор.

Будинок, хоч і був перебудований зі стайні, виглядав як справжній розкішний театр, і зовні, і зсередини; нагадував велетенський кам'яний торт, прикрашений колонами, статуями та іншими архітектурними витребеньками.

Публіка, що жадала прослухати концерт класичної музики, представлений на афішах за назвою «Хвилюючі звуки», проникала усередину за допомогою пред'явлення квитків бабі Клаві – грізній бабусі, що обіймала в театрі за сумісництвом дві посади: прибиральниці й білетера. Якогось жвавого дядька, що намагався пропірнути у храм мистецтва без квитка (напевно, він був з тих, кому на перехресті Гоголя-Шекспіра не вистачило бажаного папірця), баба Клава видавила з театру шваброю. Решта мали заповітні квитки, і їх минула швабра ця.

Люди й інші організми (дракон Інокентій Карлович зі своїм кишеньковим приятелем Гавриїлом Святославовичем не належать же до категорії «люди») займали місця згідно з купленими квитками.

Втім, Інокентій Карлович не міг зайняти своє місце, то пак крісло, оскільки ці меблі не були розраховані на драконячі габарити. Дракон ніяк не зміг би втиснутися між підлокітниками, не зламавши останніх, і розмістити на сидінню триметровий хвіст. Саме тому він завжди купував місце поруч із проходом, щоб сидіти не в незручнім кріслі, а в зручному проході, просто на підлозі, спершись ліктем на крісло, і, звісно, в останньому ряду, щоб нікому не загороджувати видовище.

Безумовно, Інокентій Карлович сів у проході, котрий пролягав посередині глядацького залу, розділяючи зал на дві половини, тільки після того, як решта публіки, пройшовши проходом, заповнила крісла.

Сусідами Інокентія Карловича по ряду виявилися: ліворуч – бібліотекар Бізончик Солом'яний із мальовничо розфарбованим обличчям (він сідав в останньому ряді, щоб нікому не заважати головним пір'ям), а праворуч... Коли крилатий каменіанський екскурсовод побачив її так близько, він подумав: «Ух ти!» Потім подумав: «Яка краса!» Потім подумав: «Просто чудо!» Тому що його сусідка була така прекрасна, така молода й така... така... така...

Тьху, хрін подери! Яка ж бідна й убога людська мова, як не вистачає слів, коли треба висловити красу дівчини. Поетичні штампи на кшталт «вічка як сливи, губки як вишні, щічки як персик» тощо, тільки заплутують нашу уяву, підсуваючи замість дівчини якийсь фруктовий натюрморт. Або, гірше того, «вічка – бурштин, губки – рубін, зубки – перли...» Якась дорогоцінна мінеральна маска поганського бога Хацля-Цуцля дикунського племені мумба-юмба. Тьху. Краще вже просто сказати «дуже гарна» і все; і нехай кожний уявляє собі красу в міру своїх естетичних смаків.

Коротше кажучи, праворуч від дракона сиділа Естер Гільденштерн – дочка хазяїна корчми «Під Рятівною Мухою». Щодо її зовнішності Автор тільки зауважить, що вона кароока струнка брюнетка з короткою стрижкою. Решту домалюй сам, безцінний читачу. Настільки миле створіння захоплювало всякого, хто її бачив. І дракон не був винятком.

Якщо читач засумнівається, мовляв, він же був не людиною, а як би ящером, тому його уявлення про красу повинні бути не людськими, а, якщо так можна висловитися, звірячими; з його погляду гарною повинна вважатися, мовляв, громадянка, у якої є хвіст, пазурі й таке інше; якщо, повторює Автор, читач засумнівається, то Автор відповість: а хіба людина не може захоплюватися красою метелика, або там кішки, або взагалі бузку; хіба людина знається тільки на красі гомо сапієнса? Отож бо. Та що дракон, навіть кишеньковий люмбрикус Гавриїл Святославович не міг відвести від красуні своє пенсне.

Естер, як звичайно, тримала в ангельських пальчиках пивного келиха. Ні, вона не пила в театрі пиво, вона взагалі ніде не пила пиво, не любила. Просто цей скляний кухоль цінував гарну музику (що той музичний смак цьому дивному посуду прищепив за допомогою своєї віолончелі академік Яким Брюходухов), і дівчина носила його на концерти. Якби вона знала, що в найближчім майбутньому в долі коханого посуду відбудуться чарівні зміни, то не було б журливості в її великих карих очах і не віддзеркалювала б натяк на сум її чудесна усмішка. (У читача могло виникнути бажання поправити Автора. Мовляв, щодо посуду слід вживати прикметник «улюблений», а не «коханий». Автор на це заперечить: не поспішай із поправкою, безцінний читачу, бо ти про ставлення дівчини до цього посуду і ставлення посуду до цієї дівчини поки ще нічого не знаєш.) Втім, Автор забігає вперед. Про дочку корчмаря й розмовляючу пивну кружку він ще розповість докладно й сумлінно. Поки ж про концерт.

Дракон і інші поблизусидячі скоса любувалися прекрасною сусідкою й із трудом відліпили від неї свої погляди, щоб перевести їх на завісу, яка почала розсуватися, відкриваючи сцену.

Це розсування зал озвучив схвальними оплесками, що як би запрошували маестро Траляляліні починати концерт.

На оголеній сцені мав честь знаходитися чорний рояль. Однак солідність цього самотнього інструмента дещо порушували помаранчева повітряна кулька, прив'язана до однієї ніжки рояля, і чавунна опалювальна батарея, притулена до іншої ніжки; кулька – дитячою легковажністю, батарея – сантехнічною буденністю.

– От паразити, не могли сцену звільнити від сміття! – пробурчав патріарх Іполит Четвертий, що зайняв місце в першому ряді, на прикрість сидячих позаду, бо його зріст і статура не сприяли гарному огляду сцени. Під паразитами він мав на увазі працівників сцени, а під сміттям – кульку й батарею.

За хвилину зал вибухнув другою серією оплесків, тому що з-за лаштунків з'явився хтось у фраку.

Посміхаючись публіці, маестро перемістився до рояля, сказав: «Добрий вечір, шановні глядачі» й, притиснувши долоню до серця, поклонився.

Ріккардо-Джузеппе Траляляліні виявився невисоким щільним лисуватим чоловіком, і цими якостями нагадував ранкового продавця квитків.

Прагнуча прекрасних звуків публіка завмерла.

– Першим номером моєї програми за назвою «Хвилюючі звуки» прозвучить Лист, – вимовив гастролер лунко й майже без акценту.

Однак, замість того щоб сісти за рояль і покласти пальці на клавіші, він вийняв з-за пазухи якийсь папір і показав його глядачам. Папір був афішею цього його концерту, такою ж, як розклеєні по всьому Жорикбургу, що спокусили глядачів сюди прийти.

Потім із хрускотом його зім'яв.

Потім заходився цей аркуш жмакати й тріпати.

Акустика в Стайні Опери та Балету була унікальна (не даремно король Жорик Восьмий переселив оперу саме в цей будинок), завдяки чому здивована публіка чула шурхіт, шелест і хрускіт афіші навіть у найвіддаленіших від сцени точках залу.

Пошурхотівши з пару хвилин, маестро із тріском розірвав аркуш навпіл. Поклавши обривки на рояль, Траляляліні сказав:

– Це звучав лист, – і поклонився.

Зал відповів сміхом і оплесками. Прекрасно, коли серйозний музикант не позбавлений почуття гумору й перед початком концерту встановлює контакт із публікою за допомогою жарту. А терентопська публіка із вдячністю реагує на гумор.

Знову посміхнувшись, через що в променях освітлювальних приладів блиснув зуб жовтого металу, і підморгнувши правим оком публіці, маестро продовжив жартувати. Взяв з-під притуленої до рояля батареї залізний лом. Оголосив:

– А тепер пролунає Брамс.

І провів цією залізякою по ребрах чавунного радіатора.

«БРРРРРРРРАММММС» – продзвякав чавун.

Поклавши лом, дотепний віртуоз під регіт і оплески нагородив слухачів уклоном.

– А тепер пролунає Бах, – пояснив Траляляліні й, наближаючись до повітряної кульки, відстебнув від лацкана фрака англійську булавку...

Після відтворення обіцяного звуку річчю, котра щойно була надутою кулькою, та чергового уклону, маестро, під веселий шум публіки, зникнув за лаштунками.

Отже, контакт із жорикбурзькою публікою був налагоджений.

Слухачі відразу полюбили веселого гастролера, як рідного.

Під час паузи, яку маестро зробив напевно для того, щоб глядачі відвеселилися, заспокоїлися й приготувалися до справжньої класики, зал перейшов від гучного пожвавлення до уважної тиші.

Після двох хвилин тиші публіка зрозуміла, що настав час підбадьорити музиканта оплесками. Вони зазвучали. Спочатку це були хлопки нарізно, потім вони зліпилися в ритмічні.

Звучали, але маестро не виходив.

Зал стомився плескати, а сцена залишалася безлюдною.

– Та що таке? Де він? Чому не виходить? Може, щось трапилося? – устав зі свого місця в першому ряді патріарх Іполит Четвертий і неочікувано жваво для настільки важкенького організму стрибнув у оркестрову яму, перекрокував її дно й видрався на сцену. – Зараз довідаюся в чому справа! – і пішов за лаштунки.

За лаштунками маестра не виявилося, і служитель культу став обшарювати весь театр, призиваючи: «Маестро Траляляліні, де ви?». Але без відповіді був глас волаючого в театрі.

Зазирнув у гардероб, у гримувальну – нікого.

Заглянув навіть у чоловічий туалет – немає...

Після декількох хвилин пошуку Іполит Четвертий побачив музиканта крізь скло вхідних дверей: той віддалявся від театру.

Патріарх виметнувся на вулицю, вагомими кроками наздогнав суб'єкта у фраку й хапнув його за лікоть:

– Ви куди це, громадянине Траляляліні? На вас же люди чекають!

– Чекають? Чого чекати, якщо концерт закінчено? Хіба я забув сказати? Неуважність. Нехай розходяться. Моє шанування.

Він продовжив був рух, але де там: лікоть міцно застряг у патріарших пальцях.

– Слухай, маестро, але ж це ти ранком квитками торгував? Ну звичайно, ти! А я тебе у фраку й не одразу впізнав, сонечку моє. Отже, по сто шурхотиків за квиток, ластівко моя?

Говорячи це, Іполит Четвертий грізно рухав бровами й люто роздмухував ніздрі. Ці гримаси могли налякати, адже патріарх мав богатирську статуру, говорив густим басом і був схожий чи то на Бармалея, чи то на Карабаса-Барабаса, оскільки носив на фасаді голови гачкуватий ніс, випнуті як у сови очиська під волохатими бровами, що зрослися на переніссі, вуса, що стирчать урозліт, й кошлату брюнетисту бороду, а в обрамленні отого вороного хутра біліли великі зуби. Ну хіба ж не лячно?

– У вас якісь проблеми? – поцікавився Траляляліні, намагаючись відстебнути від рукава чіпкі пальці співрозмовника.

– Ні, сонечку моє, це в тебе зараз будуть проблеми. Розгонисті й важкі.

Пальці грізного священника дійсно відстали від ліктя, але, на жаль для гастролера, тільки для того, щоб миттєво переміститися на комір фрака. Схопивши потужною кистю лисуватого за шкірку, двометровий патріарх поволік його зворотнім маршрутом: вулиця – сцена.

– Ну нічого собі! – захрипів так званий лауреат міжнародних конкурсів, намагаючись упиратися, але опір богатирському попу був настільки ж безнадійною справою, як спроба зрушити плечем гусеничний бульдозер.

Публіка, побачивши Іполита Четвертого, що тягне віртуоза, котрий обурено корчиться, перестала дзижчати й відважила нижні щелепи.

– Хотів змитися, красунчик! – гулко пробасив священник, випинаючи затриманого на авансцену.

– Шановна публіко! – вимовив той, намагаючись бути бадьорим і усмішливим. – Концерт закінчено. Дякую за увагу. Усього хорошого, до нових зустрічей.

Перетравлювання публікою ситуації потребувало хвилини заціпенілої тиші. Потім...

– Шахрай! – пропищав люмбрикус Гавриїл Святославович, виткнувши із брезентової кишені рожеву мордочку в пенсне.

– Шарлатан! – погодився дракон Інокентій Карлович, і в його погляді з'явився холодок.

– Аферист! – старечим фальцетом проскреготав пенсіонер Шнапс, колишній банщик-стахановець.

– Ошуканець! – гаркнув лицар Річард Левове Копито.

– Пройдисвіт! – сумно констатував маг і авіатор Акмус.

– Комбінатор! Махляр! Діал! Суціга! Ваґабунда! Трікстер! Проноза! – видав начитаний бібліотекар Бізончик Солом'яний.

– Крутій! – додав синонім до загальної думки Нетребенько та метнувся до виходу.

Інші теж не мовчали, і обвинувачення злилися в грізний гул.

– Гроші добровільно повернеш, ластівко моя, чи як? – Патріарх продемонстрував так званому артистові важкий кулак, піднесши його майже до ніздрів маестра.

– Схоже, отут дехто неуважно прочитав мою афішу, – лунко, намагаючись перекрити гул, заявив Траляляліні, відвертаючись від кулака. – А в ній чорним по білому було надруковано, що прозвучать саме лист, саме брамс і саме бах, а не щось інше. І лист, тобто аркуш звучав, і брамснути я брамснув, і бахнути я бахнув. Усе, як і було обіцяно. Якщо комусь моє мистецтво не до душі, ну що ж, підведися і тихенько вийди, як інтелігентна людина, не заважаючи іншим. Треба ж бути цивілізованими людь... Ой!

Це розсерджений патріарх боляче дав йому щигля нігтем по плішині.

– Якого біса! – підвищив тон так званий віртуоз, прикриваючи лисинку пітним кулачком. – З якого дива я повинен віддавати свою чесно відпрацьовану зарплату.

– Чесно?! – вражено гаркнув мучитель, намагаючись ще раз вдарити потужним нігтем в обхід кулачка, що совався потилицею.

– Але робота ж виконана! Душевні й фізичні сили витрачені! Треба ж цінувати чужу працю! Може, і Лучано Паваротті комусь не подобається, але це ж не привід, щоб відбирати в нього гроші! Я ж заплатив за оренду залу, за роботу освітлювачів тощо...

– Не поминай всує імені Паваротті, красунчику! – Роздратований Іполит Четвертий таки схитрився нанести блискавичного щигля, випередивши пітний заслін.

– Це самосуд! – вискнув Траляляліні. – У вас тут правова держава, чи банда?!

– Він правий, святий отче, – заявив раптом Бізончик Солом'яний, знявши окуляри й протираючи скельця хусточкою. – Треба покликати міліцію.

– А я вже покликав, – відгукнувся із дверей Вакула Охрімович, який, виявляється, встигнув вибігти на вулицю в пошуках міліціонера й зіштовхнутися з таким за два кроки від Стайні Опери та Балету.

– Дільничний інспектор старший лейтенант Ратиця, – відрекомендувався страж порядку, входячи в зал і прикладаючи нігті до козирка фуражки. – Що тут трапилось, громадяни?

Автор нагадує читачеві: дільничний Микола Опанасович Ратиця вважав, що допомагати людям треба не тільки в робочий час, і не тільки на своїй дільниці. Тому зараз, вертаючись із роботи додому повз театр і почувши з вуст сивого механіка заклики про допомогу, він не замислюючись ринувся на місце події, тобто в храм мистецтва.

– Він мені відразу не сподобався, ще на перехресті Гоголя й Шекспіра; така неприємна фізіономія! – прогудів скуйовджений патріарх.

– Вибачте, не зрозумів, – перепитав міліціонер.

– Ось цей спочатку шарудів папірцем, а потім яа-ак брамснув! – задеренчав ветеран Шнапс, тикаючи в маестра сизим старечим нігтиком.

– А потім проштрикнув кульку й спробував зникнути! – підхопив лицар Річард Левове Копито, стріляючи в Траляляліні презирливим поглядом крізь світлі вії.

– Ще й Паваротті приплів, сонечко! – підсумував, люто сопучи, патріарх.

– Стоп-стоп-стоп! – помахав розчепіреною п'ятірнею спантеличений Ратиця. – Давайте не поспішаючи й один по одному. По-перше, кого проштрикнули? По-друге, на якому повороті? І по-третє, де потерпілий?

– Та ж ні! Лучано Паваротті – знаменитий італійський оперний співак, ліричний тенор, він його просто згадав, – устромився в бесіду індіанець-майонез, – мовляв, і він артист, а сам проштрикнув булавкою кульку, щоби вона втнула баха замість того, котрий Йоганн Себастьян!

– Стоп! Ідемо один по одному! Хто бахнув Йоганна Себастьяна? Чи це Йоганн Себастьян когось бахнув? Хто тут Йоганн Себастьян? – уточнював інспектор, із цікавістю поглядаючи на лицьовий живопис бібліотекаря.

– Та ви знову не второпали! Йоганн Себастьян уже давно вмер, не в ньому справа... – спробував прояснити обстановку дракон Інокентій Карлович, але Ратиця перебив:

– Вмер? Уже вмер? – і злегка сполотнів. – А де його труп?

– До чого тут труп! – знову зазвучав святий отець. – Ми хочемо забрати гроші в цього, з дозволу сказати, артиста, а він, віртуоз такий, не віддає! Ось у чому суть проблеми!

– Забрати в артиста гроші? – насупився міліціонер. – Тобто пограбувати?

– Давайте, я поясню, – заворочався Траляляліні, звільняючись від ослабілої хватки Іполита Четвертого. – Непорозуміння полягає в тому, що я тільки-но дав тут концерт, але між мною й деким із глядачів виникли розбіжності в поглядах на альтернативну музику. Просто не всі ще адекватно сприймають музичний андеграунд, що фрапірує адептів консервативних труїзмів, котрі манкірують сакраментальними сублімаціями й фрондирують іманентні псевдодифамації, які нівелюють догматичне епігонство, екстрапольоване в евентуальне кліше, детермінуючи сакральні парадигми амбівалентної емпатії ху...

– А, тепер зрозуміло! – перебив так званого лауреата страж закону й, полегшено усміхнувшись, зняв фуражку, щоб протерти хусточкою запітнілий козирок. – Так би відразу й сказали. Тільки я, на жаль, не зможу допомогти, оскільки в авангардній музиці ні біса... Кхе. Я, знаєте, більше попсу... Пісеньки там усілякі... А симфонії та увертюри – не розумію. Вам краще до суду звернутися. Нехай запросять експертів з музики й вирішать вашу суперечку. А я некомпетентний.

– Правильно, прямо до суду його, бурлаку! – підхопив Нетребенько. – А то узяв моду шарудіти папірцем за чужі гроші. Я й сам можу пошарудіти у нужнику, але цілком безкоштовно.

– Бач який аферист! – скреготав старий Шнапс. – Обіцяв концерт «Хвилюючі звуки», а сам утнув якусь дурню!

– Пане міліціонере, – звернувся Траляляліні, – подивіться на глядачів: ну хіба ж вони не схвильовані?

– Схвильовані, – підтвердив Ратиця.

– Отже, поставлена мета досягнута: я обіцяв схвилювати слухачів звуками і я їх таки схвилював. Отже назва концерту «Хвилюючі звуки» є слушною і відповідає дійсності.

– До суду! До суду його! – задзижчало суспільство.

– Ідемо, пташеня моє. – Патріарх згріб жертву й потупав до виходу, а слідом рушила й жива маса, як фарш із м'ясорубки.

– Стійте! Стійте! – закричав дільничний, розмахуючи над юрбою розчепіреною кистю. – Не пріть, як череда! Ви ж на вулиці рух перекриєте! Однаково ви всі до суду не втиснетеся – там зал маленький! Виберіть декількох депутатів, які від імені всієї Стайні...

– Старший лейтенант діло каже! – перебив громіздкий святий отець, традиційно давши щигля віртуозові нігтем по лисинці, щоб не крутився. – Пропоную обрати від громади глядачів Стайні Опери та Балету депутатів у кількості... еее... восьми громадян. А персонально ось кого: мене, бо я дуже розумний і скромний; дракона, бо він великий і значний; лицаря, бо він залізний хлопець; бібліотекаря, бо він просто чудо, хоч і в пір'ї; пенсіонера Шнапса, бо він ветеран і стахановець; коваля Нетребенька, бо він... ось який; касира Джульєта Дездемоновича Грошенятка, бо він теж мій друг; ну й нарешті – мага Акмуса, бо він чудотворець. Усі ми суб'єкти відомі, шановні, розумники й молодці. Грудьми стоятимемо за ваші інтереси з метою знешкодження цього особливо небезпечного віртуоза. – Іполит Четвертий звичним жестом вдарив бранця нігтем у потилицю. – А тепер проголосуємо. Хто буде проти, з тим я особисто проведу співбесіду. – Він демонстративно потер пальцями лівої руки великий кулак правої. – Отже, хто за нас, гарних, підніміть кінцівку. Таких хто проти й утрималися, звичайно, нема? Одноголосно. Вибрані, гайда за мною. Решта, чекайте тут.

Штовхаючи перед собою гастролера, патріарх покинув зал Стайні, а з ним і чудова сімка (вірніше – вісімка, адже на шиї дракона в брезентовій кишені був ще один громадянин, за якого не голосували).

☼ ☼ ☼

Маршрут від Стайні Опери та Балету до будинку міського суду делеговані громадяни долали, ідучи вервечкою, тобто один за одним, а не юрбою, щоб не створювати перешкоди рухові по тротуару іншим пішоходам. Зустрічні пішоходи мали можливість спостерігати наступну картину: за невисоким чоловіком щільної статури у концертному фраку із краваткою-метеликом, що плентається неохоче, тупотить богатирського вигляду довговолосий бородань в одязі церковного покрою, однією рукою притримуючи фрачного за шкірку й у той же час підштовхуючи вперед, а іншою б'ючи періодично по плішивій маківці нігтем. Слідом крокує інтелігент в окулярах, голова якого прикрашена пір'ям і фарбами. За ним іде роботяга з рум'яним лицем, сивими власами й вусами, попихуючи тютюновим димом з короткої люльки. Вслід дрібоче дідок, почасти лисий, почасти сивий, але з напрочуд молодими очима. За ним бреде скуйовджений чорноволосий гостроносий кремезний коротун. Далі випливає індивідуум із сірими очима й випнутим квадратним голеним підборіддям, в авіаторській шкіряній куртці й аналогічному шоломі. По його п'ятах рухається білявий лицар, без шолома, але в доспіху, не бойовому, а, так би мовити, декоративному, вихідному. Завершує хід дракон в окулярах, із брезентовою кишенею на шиї.

Ішли вони (крім шахрая) цілком оптимістично, бо були впевнені, що суд відновить справедливість, тобто змусить афериста повернути глядачам гроші за квитки, і піддасть його якому-небудь покаранню, нехай не суворому (дуже суворі взагалі тамтешнім кодексом не передбачені), але здатним послужити уроком ошуканцеві.

Повз, проїзною частиною, проїжджали неспішно мотоциклісти та автомобілі (швидка їзда, більша за 23 кілометри на годину, у межах міста була заборонена, заради безпеки пішоходів і запобігання автомобільних катастроф), іноді кінні візки й вершники-лицарі. Щодо останніх серед транспортної машинерії можна було б вигукнути фразою із твору «Берлінські коні» дотепного Остапа Вишні: «Здається, що щось химерне, часів середньовіччя вдерлося в машинізовану юрбу».

А поки ці персонажі тупотять убік суду, Автор скористається моментом, щоб повідати безцінному читачеві ще дещо про кожного з них. Крім дракона Інокентія Карловича з люмбрикусом Гавриїлом Святославовичем, про яких окрема розмова, і так званого Траляляліні, таємницю особистості якого Автор для інтриги збереже до певного часу. Про решту:

Щодо Іполита Четвертого.

Ім'я Іполит він одержав при введенні в сан священника. При народженні ж був наречений Сергієм Едуардовичем Цапиком. Числівник «Четвертий» означає, що до нього вже три православні патріархи Терентопії носили ім'я Іполит.

Цей богатирської статури патріарх Терентопської православної церкви був, крім іншого, оригінальний тим, що у вільний від релігійної роботи час він видавав журнал «Гарнюнізм!»

У цьому виданні публікувалися кольорові фотографії гарних дівчат. Автор підкреслює: саме гарних дівчат як таких, а не гарних дівчат в одязі. Бо дівчина як така й дівчина в одязі – це трошки різні естетичні категорії. Відсутність на фотографіях виробів легкої промисловості давало деяким громадянам підставу вважати цей журнал еротичним. Сам же Іполит Четвертий уважав «Гарнюнізм!» виданням духовним. Його аргументи такі: мовляв, замилування красою викликає повагу до того, хто цю красу створив. А що може бути гарніше, ніж зовнішність прекрасної неодягненої дівчини? Демонстрація нічим не прикритої божественної жіночої краси провокує в глядачах повагу до Господа, бо саме він є Творцем цих принадностей. Жіночий одяг роблять прості смертні, а голе жіноче тіло створив сам Всевишній. Хто каже, що створене смертними є кращим за створене Всевишнім, той богохульник, святотатець. Отож журнал, що провокує в такий спосіб повагу до Творця, має всі підстави вважатися виданням духовним. Отже, видавати таке духовне видання цілком пристало особі духовного звання.

Але серед священників і простих парафіян були святоші, незадоволені цим видом діяльності глави місцевого православ'я. Мовляв, недобре церковному патріархові розбещувати людей картинками з голими дівками.

Цим православним ханжам також не сподобалося, що патріарх Іполит Четвертий став нудистом, проводячи літні відпустки на нудистськім пляжі на березі річки Замийки. На їхню думку, не личить святому отцю розгулювати в чому мати народила, спокушаючи голизною громадян. Щодо «у чому мати народила» вони, звичайно ж, не мали рації, бо коли майбутнього патріарха народила мати, у нього не було ані вусів, ані бороди, ані довгого волосся, котрі щільно прикривали, зокрема й на пляжі, верхню частину його організму.

Патріарх лаяв таких критиків: «Темні ви, сонечки мої, немовби пивна пляшка! Біблію треба читати! І читати уважно, вникаючи в суть! А в Біблії прямо сказано, чорним по білому, що Господь благоволив Адамові і Єві доти, доки вони шустали Едемом у чому мати нар... тьху, у чому він їх створив, а створив він їх голісінькими, неначе стриптизери та стриптизерки наприкінці виступу. А як тільки вони засоромилися наготи й зачали надягати на себе листя, Господь розсердився й вигнав їх із раю під три чорти, прости Господи! Виходить, гуляння без одягу – це життя в божеському стилі, а напинання одягу без вагомих причин – це антибожественне перекручення! Ну там від холоду, від бруду – це причина вагома, але на пляжі одяг навіщо? Купальні костюми – це не по-божеськи! Це підступи лукавого!»

Звичайно, без одягу цей священник гуляв тільки на відповідному пляжі. А в інший час в інших місцях (та от хоча би і в театрі) був одягнений.

Втім, хоча серед терентопських православних були не схвалюючі таку видавничу діяльність патріарха і його захоплення нудизмом, а також його буйний характер і звичку розпускати руки, все-таки й на думку нікому не спадало поміняти його на іншого.

Щодо лицаря Річарда Левове Копито.

Цей лицар, на відміну від решти членів колективу Напівкруглого Столу, крім Жорика Дев'ятого, любив класичну музику. Спочатку не любив, як і колеги, а потім полюбив ці звуки, як простий... ну, скажімо, як простий диригент. А заразився цією пристрастю так:

Сім років тому білявий Річард познайомився на танцмайданчику зі жвавою симпатичною рудоволосою дівчиною, що хвацько танцювала брейк-данс. Ну там пішли шури-мури, цукерки-компліменти. Відносини дрейфували убік взаємних млосних почуттів, і Левове Копито став подумувати про шлюб і родину. Але раптом, як чортик з табакерки, вистрибнув між ними Аркадій. Будучи більш нав'язливим і жвавим на язик, захопив претендентку, запаморочив руду голівку й відбив, як той казав, у суперника. Тепер Оксана Цукерка – дружина лицаря Аркадія й мати п'ятирічного Бориса Аркадійовича.

Ну й добре, сказав собі Річард, ну й гаразд! На цих танцмайданчиках кокетки та вертихвістки, особистості несерйозні. Серйозну культурну дівчину, що зрозуміє душевну красу небалакучого чоловіка, треба шукати не на танцюльках, а в бібліотеці або там на симфонічному концерті...

І купив абонемент на цикл концертів симфонічної музики дев'ятнадцятого століття в Стайні Опери та Балету.

Спочатку його вуха, що звикли до пісеньок у нехитрому ритмі ум-ца-ум-ца, тяготилися бенкетом звуків, переплетенням мелодій і феєрверком тонів, але лицар непохитно терпів «тягомотину», обшарюючи зіницями ряди симфоманів у пошуках дівиці-гарнюні. Потім вуха звикли до симфонізму, і кандидат у женихи став почувати себе в цих звуках більш комфортно.

Однак протягом декількох концертів він так і не виглядів потенційної нареченої (тобто там були привабливі особи, але, на жаль, уже з кавалерами), тому коли абонемент закінчився, Левове Копито, сказавши собі: «Час кінчати із цією брудною справою» (маючи на увазі під брудною справою не пошуки кохання, а прослуховування симфонічної музики), припинив культпоходи в Стайню.

А за місяць відчув у душі якусь сверблячку, начебто чогось хочеться, чогось не вистачає, але незрозуміло – чого. І якось, проходячи повз афішу, що запрошувала на концерт з творів Ігоря Стравінського, відчув защемлення душі, а ноги самі завернули до театрально-концертної каси. «Вляпався! – зрозумів лицар. – Сів на голку, то пак на скрипковий ключ».

Так, звичка до академічної музики виявилася для нього чимсь на кшталт здорового різновиду наркоманії. Він не зміг противитися цій тязі й, незважаючи на глузування колег по Напівкруглому Столу, поринув у світ класичної музики, став завсідником Стайні Опери та Балету, шанувальником і знавцем цих звуків.

А от особисте життя якось не склалося: він холостяк. Зараз він, як і деякі інші чоловіки Жорикбурга, таємно закоханий у дочку корчмаря Іцхака Гільденшерна, але спроби його залицяння були відсічені красунею в самому зародку. Естер кохала... Ой, Автор забігає вперед. Про кохання цієї дівчини він повідає у свій час.

Щодо бібліотекаря Бізончика Солом'яного.

Бізончик Солом'яний був нащадком двох родів американських індіанців. Його предки за батьківською лінією, гноблені блідолицими окупантами, побудували великий човен й, покинувши Американський континент, пустилися в плавання Атлантичним океаном в пошуках земель, де індіанців ніхто б не пригноблював. А предки за материнською лінією з тією же метою рушили подорожувати океаном Тихим. Так група індіанців мая опинилася в Іспанії, а група індіанців ірокезів – у Китаї. Продовжуючи пошуки, перші сталі кочувати Євразією на схід, другі – на захід.

(Оскільки, по-перше, тут згадано індіанський народ мая, а по-друге, цей так званий епос так-сяк пов'язаний з Харківщиною, то Автор у дужках до слова згадає, що сотні років тому даний американський народ користувався писемністю. Ця писемність була таємнича й геть-чисто незрозуміла людству. Поки її не розшифрував і не зробив зрозумілою уродженець Харківщини, учений Юрій Кнорозов. Що за ту заслугу на прадавній землі мая (тепер іменованою Мексикою) тамтешні мешканці цьому харків'янинові встановили з великою повагою вже два пам'ятники.)