Текст книги "Яйцепос. Книга 1"

Автор книги: Дюк Брунька

сообщить о нарушении

Текущая страница: 22 (всего у книги 34 страниц)

І ще щодо вбивств... Одне душогубство, скоєне в Харкові і широко обговорюване в пресі Російської імперії, дало письменникові Ф.М. Достоєвському (що прочитав про нього в газетах) ідею щодо написання роману «Злочин і кара». Проте в романі злочин відбувається не в Харкові, а в Петербурзі. Щоправда, в Харкові вбивство скоїв не студент, як у романі, а два гімназисти, і жертвою вбивства була не жінка-лихварка, а чоловік-візник. Але мотив умертвіння був той самий, що у романі: молоді душогуби просто хотіли перевірити: «тваринка я тремтяча чи право маю». У романі вбивця – студент Раскольников – дізнається про існування своєї майбутньої жертви – старої Олени Іванівни – від людини, що виїжджає з Петербурга; і не аби куди, а саме до Харкова. Можливо, письменник таким чином натякає на джерело ідеї. Втім, справедливості заради, треба зауважити, що створюючи великий і складний твір, літератор відштовхується зазвичай не від одного факту або ідеї, а від кількох. Тому сказати, що харківська подія була єдиним джерелом, яке спонукало класика вчинити шедевр, було б дуже великим перебільшенням.

Однією з мет своєї книжки Автор Терентопських хронік ставить розширення читацького кругозору (а також овалозору, трикутникозору, квадратозору, прямокутникозору, ромбозору, трапеціозору та решти зору різних геометричних форм). Тож якщо щось із викладеного в останніх абзацах не було читачеві раніше відомим, а тепер є відомим, то Автор може вважати, що впорався з одним із поставлених перед собою завдань.

І насамкінець, повернувшись до теми прямих і непрямих зв'язків між людьми і подіями, Автор, то пак твій, безцінний читачу, покірний слуга, засвідчує, що читаючи ці самі Теренотопські хроніки, ти можеш помітити: майже всі терентопські персонажі і майже всі терентопські події пов'язані одне з одним, якщо не прямо, то, так би мовити, манівцями, тобто опосередковано.

ЩОСЬ ТРИДЦЯТЬ П'ЯТЕ. Єдинорогарський колгосп

Я бачив тут тридцять два єдинороги: це на диво злісна тварюка...

Франсуа Рабле, «Ґарґантюа та Пантаґрюель».

16, 17 жовтня 1995 року.

«... І от ми під'їхали до розвилки доріг, де стояв дороговказ – дерев'яний стовп із дощечками, і на дощечках було написано (точніше вирізано), що одна дорога веде до санаторію "Кришталеві Джерела", а друга – до колгоспу "Під прапором арістотелізму".

– Ну й куди спочатку поїдемо: до санаторію або до колгоспу? – запитав я в напарника.

– Визначимо, як би це сказати, за жеребом, – відповідав герцог Харитон, вертячи в пальцях п'ятидзвякову монетку, – якщо випаде, як би це сказати, орел – їдемо до колгоспу, якщо решка – до санаторію.

Він підкинув монету, і підставив долоню, але гріш, вдарившись ребром об зап'ястя, зрикошетив й упав на дорогу біля правого переднього копита Севера.

Герцогові довелося зіскочити з коня.

Піднявши монету, повідомив, що випав орел (тобто це так тільки говориться "орел", а в дійсності на аверсі терентопських монет, так званих дзвяків, зображений, як всім відомо, не птах, а Крилатий Равлик, тобто герб Терентопського королівства).

Отже – до колгоспу...»

(– Що ти брешеш, пане Авторе! – вигукує Ліва півкуля авторського мозку. – Коли це ти разом із герцогом Хари...

– Та не я, а барон Річард Неголений, – перебиває Автор. – У цьому розділі я вирішив надати безцінному читачеві фрагмент мемуарів Річарда Неголеного.

Ці мемуари, що оповідають про мандрівку лицарів Напівкруглого Столу барона Річарда Неголеного з герцогом Харитоном під час Великої Яєчної Експедиції, були опубліковані задвірпольским видавництвом «Щосьвидав» тисяча дев'ятсот дев'яносто дев'ятого року під заголовком «Я пам'ятаю запах доріг...»

У разі потреби даватиму в дужках свої коментарі до речень Річарда Неголеного. От зараз, наприклад, я нагадаю, що згаданий Север – це кінь герцога Харитона.

– Напевно, білого кольору? – припускає півкуля Права.

– Чому ти думаєш, що Север білий? – говорить Автор. – А, розумію: російське слово «сєвєр» у тебе асоціюється зі снігом.

Ні, Север – кінь чорний, вороний, і його ім'я пов'язане не з географією, а з історією. Біотранспорт герцога Харитона названий так на честь давньоримського імператора, але не знаю точно якого: чи то Луція Септимія Севера, що правив із 193 по 211 рік нашої ери; чи то – Марка Аврелія Севера Александра – з 222 по 235 рік. Причому в слові «Север» наголос – на другий склад.

А кінь Річарда Неголеного, нагадую, звався Синеусом. Але не через те, що в нього були сині вуса. Ніяких вусів, ані синіх, ані зелених, ані фіолетових, ані навіть рожевих у червоний горошок у коня, звісно, не було. Він отримав таку кличку на честь князя Білоозерського, що був дядьком Київського князя Ігоря Першого. Втім більшість істориків певні, що князь Синеус, а також його брат князь Трувор – персонажі чисто легендарні, тобто такі що в реальності не існували, на відміну від третього брата – Рюрика, князя Новгородського, який, видно, дійсно був. Непарнокопитий Синеус – буланої масті: жовто-золотавий із білою гривою й таким же хвостом.

Звір, що має один ріг, називається єдинорогом. Кінь має один хвіст, тому, при бажанні, його можна назвати єдинохвостом. Але по одному хвосту мають і тварини багатьох інших видів, тому вони теж можуть претендувати на звання єдинохвостів. Отже, щоби не виникло плутанини, називатимемо коней кіньми, а не єдинохвостами.

Якщо Автор сказав дещо про зовнішність лицарських коней, то було б безтактністю нічого не сказати про зовнішність вершників.

Барон Річард Неголений – тридцяти шести років, сухорлявий і гостроносий, чорнявий, наче жук-гнойовик. Особливістю його організму є схильність виробляти рекордні врожаї волосся, якщо так можна висловитися. Волосся пре з нього так швидко й густо, начебто його тіло просякнуте якимись волосяними добривами. Крім рослинності на голові – «буйної», як полюбляли висловлюватися класичні поети, шевелюри, яку йому доводилося стригти як мінімум двічі на місяць, і вусів із бородою, які доводилося голити двічі на день, і брів, які теж доводилося проріджувати, аби не лізли в очі, – волосся розкинулося й тілом: плечима, спиною, грудьми, руками, ногами... Підвищена волосатість властива терентопським ельфам, тому серед лицарів існувало припущення, що, можливо, колись якась прапрапра-і-так-далі-бабуся цього Річарда була зґвалтована якимось ельфом і народила від нього дитя, предка Річарда; через те, мовляв, у їхньому роді чоловіки настільки, так би мовити, пухнаті. Позаяк Річард не знав досконально всіх сексуальних контактів своїх прапрапра-і-так-далі-бабусь, то не міг ані спростувати, ані підтвердити цієї версії.

Оскільки в лицаря не завжди була можливість відвідувати голяра двічі на день, а власноручно голитися не хотів, уважаючи, що знаряддям лицаря повинен бути меч, а не якась там бритва, і що кожен має займатися своєю справою – голяр голити, а лицар лицарювати, – то він набув саме такого прізвиська – Неголений.

А герцог Харитон – сорокачотирирічний здоровань із давньоримським обличчям, кучерявий сіроокий блондин. Голений.)

«І ми поскакали до колгоспу "Під прапором арістотелізму".

Їхати мовчки нудно. Тож аби уникнути нудьги і, так би мовити, стиснути час і простір, ми з герцогом то теревенили про те про се, то співали дуетом терентопських народних пісень. Теревені та співи є дуже якісним засобом для стискування часу та простору, тобто за цими заняттями і час біжить ніби швидше і дорога здається коротшою.

Зокрема заспівали "Баладу про доблесного лицаря Адама, злого дракона та гарну даму". Читачеві вона напевно добре знайома, та все ж про всяк випадок нагадаю її текст. Нагадати мелодію, на жаль, не можу, бо не володію нотною грамотою. Ноти читач може придбати у будь-якій терентопській крамниці музичної літератури.

 
Доблесний лицар Адам
Скакав поміж гір тут і там.
Непарнокопитий васал
Його ніс і вартий похвал.
Були і той кінь, і лицар на нім
Надією гарних дам.
 
 
Бо старий шершавий дракон
Плював вогнем на закон:
Він цупив прегарних дам,
Ховав там, де мешкав сам,
Щоб ніжними піснями бранки оті
Йому навівали сон.
 
 
І доньку в барона він
Вкрав, спритний неначе тінь,
Прекрасну Єву, чий лик
В Адамове серце проник,
І в темній печері її заточив,
Де чутно пісень відгомін.
 
 
Адам біг туди і сюди,
Шукав Єви скрізь він сліди...
І врешті печеру вздрів,
Де хор був із бранок-дів.
Ба там поруч з Євою дохлий був гад.
Сказав їй Адам: "Звідси йди".
 
 
Тож вдвох повернулись у дім,
І Єва повідала всім,
Що гад той чомусь подох,
Скарав його, мабуть, Бог.
Тож треба не бути як той дракон
Підступним, злим і дурним.
 
 
Весільний утнули пир.
Лився рікою кефір.
І в спальні в фіналі дня
Пара лишилась одна,
І Єву Адам попрохав заспівать
Пісню про труд і мир.
 
 
Коли залунав той спів,
Лик лицаря враз сполотнів.
Адаму прийшов тут кінець –
Померлий він впав під стілець.
Бо ж гірше за неї ніхто не волав
Протягом тисяч років.
 

Я нагадав читачеві цю пісню, бо за декілька сторінок вона знов буде згадана і навіть спровокує невеличкий конфлікт поміж персонажами моїх мемуарів.

Отак, перемежаючи співи балачками, ми з Харитоном проїхали півшляху.

А на півдороги від дороговказу до колгоспу "Під прапором арістотелізму" мала місце пасіка серед вже в`янучих луків. Належала (та й тепер належить) вона пенсіонерові державного значення Георгієві Олександровичу Мирополковичу, тобто колишньому королю Жорику Восьмому, батькові нинішнього короля Жорика Дев'ятого.

Там була невелика хата, побілена й розмальована різнокольоровими єдинорогами та драконами у стилі народного примітивного живопису, зі солом'яною стріхою (солома напевно була використана не через те, що колишньому королю були недоступні інші, більш сучасні матеріали, а з суто естетичних міркувань, аби не порушувати патріархального стилю), невеличкі господарські споруди (комірчина, льох тощо), садок вишневий коло хати, та декілька десятків вуликів.

Зрозуміло, що шановний екс-монарх міг би мати набагато більше й розкішніше житло, якби забажав, ніхто його не обмежував, але йому до вподоби таке скромне помешкання в народнім дусі.

Цей ще бадьорий старий, брови й опушка лисини в якого нагадували клаптики хутра полярного ведмедя, разом із дружиною Зінаїдою Конанівною (колишньою королевою Зінькою Десятою) – дамою в великих окулярах із лінзами настільки опуклими, що окуляри виглядали пластмасово-скляним лицьовим бюстгальтером,гостинно прийняли нас на своїй пасіці.

Розпитали про столичні новини.

Подивилися портрет розшукуваного й сказали, що такої людини не зустрічали й про викрадене драконяче яйце нічого не знають.

Почастували пирогами, власноручно спеченими екс-королевою, зі смачним медом, власноручно викачаним зі стільників екс-королем. А також дали пирогів і меду нам у дорогу...»

(Тут знову, як Пилип із конопель, вискакує Автор Терентопських хронік із коментарем у дужках.

Дійсно, після того як Жорик Восьмий, передавши єдиному синові корону й владу, вийшов на заслужений відпочинок, він купив пасіку в Апчхиградській області й зробився запеклим пасічником. На літні канікули сюди приїжджали обидві внучки, принцеси, щоб оздоровитися, поспілкуватися з дідусем, бабусею й із природою. Хата бджоляра була, звичайно, набагато мініатюрнішою за королівський замок, проте затишнішою.

Одним із найвідоміших творів Антона Павловича Чехова є п'єса «Вишневий сад». Фахівці вважають (бо й сам Чехов у п'єсі натякає), що її дія відбувається десь на Харківщині. Там один з персонажів щодо того поблизухарківського вишневого саду каже: «І бувало, сушену вишню возами відправляли до Москви й до Харкова. Грошей було! І сушена вишня тоді була м'яка, соковита, солодка, запашна... Спосіб тоді знали...»

Так от, як і ті чеховські вишні, мед зі своєї пасіки колишній терентопський король на продаж доставляв не тільки у найближче місто – Апчхиград, але й аж у саму столицю – Жорикбург. Возив бідони на своєму старенькому «Запорожці» із причепом. Уточнення для педантичного читача, що бажає знати більше подробиць: королівський «Запорожець» моделі ЗАЗ-965 був світло-коричневого кольору (як терентопський державний прапор); зібраний в 1978 році терентопськими вмільцями з деталей від автомобілів цієї марки, випущених Запорізьким автозаводом у період з 1960 по 1968 рік. Незважаючи на похилий за автомобільними мірками вік, апарат був дуже працездатний, тому що перебував під технічним контролем аж самого В.О. Нетребенька, механіка – золоті руки.

Цей королівський мед був вельми популярний серед терентопських знавців і шанувальників меду. На пасіку приїжджали покупці навіть із досить віддалених провінцій країни. І не тільки через те, що ці солодощі були смачними; і не тільки тому, що їх виробляли бджоли аж глави держави (нехай і в минулому глави, тепер на пенсії); але й тому, що він – королівський мед – мав, як уважалося, більш цілющі властивості, ніж інші меди. За допомогою цих солодощів люди та інші організми, мовляв, виліковувались від хвороб, від яких навіть ліки не допомагали.

Такі унікальні властивості королівського меду знавці пояснювали тим, що нектар королівські бджоли збирали на луках, де паслися єдинороги сусіднього колгоспу, і де земля, відповідно, була підживлена єдинорожачим гноєм. Єдинороги мали цілюще м'ясо, більш того – навіть роги й копита їхні вважалися цілющими; можливо, і в екскрементах цих тварин було щось таке, що вирослі на них квіти давали особливий нектар, із якого виходив особливий мед. І сам екс-король дотримувався такої точки зору. Оскільки мед був унікальним, то й коштував він трохи дорожче за інші.

Одного разу, в 1988 році, Жорик Восьмий навіть звозив бідон меду у Великий Світ, конкретніше в Харків, аби продати на тамтешньому Центральному ринку, іменованому також Благовіщенським базаром або коротше Благбазом. Від пасіки до Державних Дверей – на своєму «Запорожці», а від Дверей до Благбазу – на мікроавтобусі Єраз-762 сірого кольору (випущеному в 1978 році Єреванським автозаводом). Ця машина належала терентопській розвідці.

Щодо тієї поїздки Георгій Олександрович заздалегідь домовився з розвідниками, які не могли відмовити у такій дрібниці колишньому королю.

Формально, за документами мікроавтобус був власністю кооперативу «Дзьоби й кігті». Але членами цього харківського підприємства були шпигуни підпільного королівства, що жили у Харкові під виглядом харків'ян. Заснували вони кооператив для того, щоби збиратися легально, не викликаючи підозр у совєтської контррозвідки; проводити розвідувальну діяльність під виглядом заготівлі півнячих та курячих дзьобів і кігтів, нібито в якості сировини для виробництва сувенірної продукції. За прикладом Остапа Бендера з його бендерівцями, які у романі Іллі Ільфа й Євгенія Петрова «Золоте теля» заснували аналогічну контору «Роги й копита».

Королівський «Запорожець», зрозуміло, не міг протиснутися крізь Державні Двері.

Але торгівля вийшла невдалою, бо за високою ціною харків'яни брати не бажали, а розповісти їм про єдинорогів колишній король не міг із міркувань конспірації. Довелося продати за ціною звичайного меду, що з урахуванням зусиль на доставку було невигідно. Більше цей медопродавець не робив спроб мати справи з харків'янами.

Втім, гостей Жорик Восьмий пригощав медом та іншими продуктами безкоштовно, звичайно, адже був щедрим і гостинним.)

«Залишивши пасіку гостинного екс-монарха, ми з герцогом Харитоном продовжили наближатися до колгоспу "Під прапором арістотелізму".

Було сонячно, тепло, безвітряно.

Тривало бабине літо.

Навіть метелики й бабки посеред жовтня пурхали неначебто у липні.

– Друже мій Річарде, – звернувся до мене тоді супутник, – чи знаєш ти, як би це сказати, легенду про добру принцесу й злого єдинорога?

– Звичайно, знаю, – відповів я.

– Шкода, я хотів розповісти, щоб, як би це сказати, скоротати час.

Ми трохи помовчали, а потім я сказав:

– Ну нічого, однаково розкажи, аби не їхати мовчки.

– Отож. Колись в одному чарівнім королівстві, як би це сказати, жила добра принцеса...

– Вибач, я поправлю: не жила добра принцеса, а жила-була добра принцеса.

– Ні, я краще, як би це сказати, не буду розповідати.

Ми помовчали, а потім я сказав:

– Ну добре, нехай не жила-була, а просто жила. Шуруй далі. Не перебиватиму.

– Отож. Одного разу в прекрасний сонячний день, от як зараз, коли добра принцеса, як би це сказати, не покладаючи рук працьовито била коцюбою свого пажа, за те що він із властивою йому тупою впертістю був блакитнооким, а не бузковооким, як їй хотілося, у цей прекрасний день у королівський замок явився доблесний лицар, якого кликали, як би це сказати, чи то Вольпирісавієм, чи то Перпендитентієм.

Поклонившись королю з королевою, а також – добрій принцесі, яка відразу ж переставши бити пажа коцюбою, продовжила, як би це сказати, наносити удари праскою, посміхаючись лицареві такою ніжною посмішкою, що він – Вольпирісавій або Перпендитентій – ледь стримався, щоби не пукнути від захвату; поклонившись їм, цей лицар сказав: "От ти, королю Зюльдицуцию, і ти, королево Бельмимрагіндо, і ти, добра принцесо Офуфелло, як би це сказати, віддаєтеся ледарству, як недобиті самодержці, а тим часом у королівстві лютує злий єдиноріг. Якби я був королем, я б йому так сильно вдарив кулаком по вістрю рога, що він, непарнорогий поганець, аж дибки став би! А якби я був, як би це сказати, королевою, я б його так злобливо вкусив би за хвіст, що він, худобина отака, у ту ж мить із переляку брикнув би! Ну а вже якби я був доброю принцесою, я б його, ссавця, як би це сказати, гарними ніжками затоптав, білими зубками загриз і нафарбованими нігтиками на клаптики б роздер. Шкода, що я, як би це сказати, не король, не королева й не добра принцеса, а всього лише хоробрий лицар; я б на вашому місці не став терпіти неподобств цього злого єдинорога!"

Добра принцеса, вислухавши цю промову лицаря Вольпирісавія або Перпендитентія, миттєво почала припиняти биття праскою впертого пажа, щоб, як би це сказати, приступитися до биття доблесного лицаря. Починаючи цю працю за допомогою тієї ж, як би це сказати, праски, добра принцеса ніжним голоском воркотала: "Хрін тобі в ніздрю, жалюгідний лицарику чи то Вольпирісавію, чи то Перпендитентію! Та як же посмів ти отут довгі промови промовляти замість того, щоб, як би це сказати, блискавично дати мені цього злого єдинорога на розтерзання, бо я про це вже аж цілих три з половиною секунди мрію!"

Доблесний лицар Вольпирісавій або, як би це сказати, Перпендитентій їй на це нічого не відповідав, оскільки, будучи менш звичним до характеру принцеси й не настільки витривалим, як упертий паж, відважно помер від першого ж удару.

Побивши праскою машинально, за інерцією, неживе тіло ще протягом чотирьох годин, добра принцеса, як би це сказати, миттєво почала припиняти биття, а коли припинила (не пройшло і півгодини), відкинула закривавлену праску, плюнула на криваве місиво у розплющеному обладунку й ніжним голоском сказала: "Бач, які безжалісні люди бувають! Замість того щоби спочатку сказати, де перебуває злий єдиноріг, а вже потім умерти, цей поганий лицар найбезсовіснішим чином поспішив сконати, не встигнувши навіть і пискнути, чим засмутив мене, як би це сказати, до надзвичайності! Якби я була злою принцесою, я б його за цей нелюдський учинок била б ще двадцять сім секунд, так що йому, як би це сказати, пощастило, що я принцеса добра!"

Наказавши за допомогою коцюби рудому пажу: "Забери цей кривавий бруд, друже!", добра принцеса, як би це сказати, підхопилася на свого коня й ніжним голоском сказала королю з королевою: "Знайду цього злого єдинорога й розтерзаю сумлінно, бо будучи доброю принцесою я, як би це сказати, не потерплю, аби в нашім королівстві існували такі злі суб'єкти, тому що добро повинне тріумфувати над злом!", після чого, б'ючи коня батогом і втикаючи йому в тіло гострі шпори, добра принцеса, як би це сказати, поскакала на пошуки злого єдинорога...

Незабаром на її шляху виявилося село, і добра принцеса ніжним голоском запитала в жителів: "Скажіть, люди добрі, де перебуває злий єдиноріг, бо я прагну його розтерзати, оскільки я, як би це сказати, добра принцеса". Жителі села їй відповідали: "Не знаємо ми, добра принцесо, де перебуває той, як би це сказати, злий єдиноріг". – "Та як ви смієте не знати! Якщо цієї ж секунди не скажете, значить ви злі, нелюдські нелюди!" – засмутилася добра принцеса, дістаючи з-за халяви, як би це сказати, великого гострого ножа, якого вона про всяк випадок встигнула прихопити на королівській кухні. Але селяни їй так і не сказали, де перебуває злий єдиноріг... "От тепер будете знати, як не знати!" – ніжним голоском викликнула добра принцеса, витираючи з леза кров і, як би це сказати, любуючись трупами мешканців цього злісного села, серед яких були зокрема старі, немовлята і вагітні жінки. "Якби я була злою принцесою, я б цим нелюдам не тільки горлянки перерізала, але й розчленувала б їх на дрібні шматочки, так що їм пощастило, що я принцеса добра", – думала вона, продовжуючи путь і радіючи, що в тому селі з її допомогою добро, як би це сказати, восторжествувало над злом...

Незабаром їй попалося інше село, у якім жителі виявилися такими ж, як би це сказати, злими нелюдськими нелюдами, тому що вони теж не знали, де перебуває злий єдиноріг. Оскільки ніж затупився ще в першім селі, жителів другого добрій принцесі, як би це сказати, довелося душити голіруч. Передушивши всіх цих нелюдів, включно зі вагітними жінками, старими і немовлятами, добра принцеса сказала ніжним голоском, що цим злісним хліборобам пощастило, адже якби вона була принцесою не доброю, а, як би це сказати, злою, то вона б їх не тільки передушила, але й спалила б у печах. Радіючи черговому торжеству добра над злом, добра принцеса продовжила пошуки злого єдинорога...

У третьому селі, де жителі виявилися такими ж нелюдами, як і в попередніх, тому що теж, як би це сказати, найобурливішим чином не знали місцезнаходження злого звіра, добра принцеса втопила всіх у глибокому колодязі, у тому числі – немовлят, вагітних жінок і старих, тобто знову добилася торжества добра над злом. "А якби я була не доброю, а злою, я б цих нелюдів топила не в чистій криничній водиці, а в сірчаній кислоті!" – думала добра принцеса, продовжуючи путь...

От так принцеса подорожувала королівством у пошуках злого єдинорога, відвідуючи, як би це сказати, населені пункти, у яких домагалася торжества добра над злом. Адже вона була дуже доброю, тому терпіти не могла всілякого зла, через те й знищувала всіх, кого вважала злим, без пощади й жалості. У ході пошуків злого єдинорога добра принцеса відвідала, як би це сказати, сорок вісім сіл і безкомпромісно винищила в них зло разом із населенням...

І от, після того як добра принцеса перевішала на деревах усіх нелюдів (включно із немовлятами, вагітними жінками і старими) зі сорок восьмого села, і продовжила путь, вона нарешті потрапила на ту, як би це сказати, галявину, де лютував злий єдиноріг, тобто на галявину, де злий єдиноріг люто щипав травичку, люто пив воду зі струмка, люто любувався пурханням метеликів і, нарешті, люто спав. Добра принцеса накинулася на злого єдинорога, затоптала його гарними ніжками, загризла його білими зубками й роздерла на клаптики нафарбованими нігтиками. От так добра принцеса, як би це сказати, урятувала батьківщину від злого єдинорога!

Із цього випливає оптимістичний висновок, що добро врешті-решт здобуває перемогу над злом! Але для того, щоб, як би це сказати, здолати зло, добро, як то кажуть, повинне бути з кулаками. Але кулаків замало, тож добру варто озброїтись: ножами, мечами, списами, пістолями, гарматами, танками, бомбардувальниками, авіаносцями, ракетами з ядерними боєголовками тощо. Добро, як би це сказати, має панувати на землі, тож, якщо буде треба, воно повинно мати змогу уколошкати хоч і більшу частину людства заради свого панування. Отут легенді, як би це сказати, кінець, а хто слухав – моло...

– Неправильно ти, друже мій Харитоне, розповів легенду про добру принцесу й злого єдинорога, – перебив таки я, не стримавшись врешті, колегу-герцога. – Мені бабуся цю легенду зовсім не так розповідала.

– А мені мій, як би це сказати, дідусь розповідав саме так, – заперечив супутник.

– От як треба розповідати легенду про добру принцесу й злого єдинорога. Колись в одному чарівному королівстві жила-була добра принцеса. Вона любила природу й дуже засмучувалася, коли хтось мучив і вбивав беззахисних звіряток. Тому вона під страхом страти заборонила своїм підданим знищувати тварин, будь-яких, навіть найнікчемніших.

Те, що мешканцям королівства довелося відмовитися від м'ясної їжі й стати вегетаріанцями – не біда. Біда, що розвелося безліч пацюків, мишей, тарганів, клопів, комарів, бліх і вошей, а винищувати їх не можна було, тому що добрій принцесі їх було шкода. Біда, що в королівстві лютували інфекційні хвороби й епідемії, а лікуватися було заборонено, оскільки в результаті лікування могли загинути маленькі беззахисні бактерії й віруси, а добрій принцесі було жалько цих крихіток. Біда, що розвелося безліч хижаків, яким мало було зайців, кабанів та оленів, і які із цієї причини ввели у свій раціон і гомо сапієнса у власному соку, тобто стали загризати людей; а на винищення хижаків-людожерів була заборона, бо добрій принцесі було шкода й цих м'ясоїдних "братів менших".

Внаслідок такого природолюбія доброї принцеси більша частина населення королівства померла від інфекцій, загинула від зубів хижаків, була до смерті заїдена клопами й блохами, або ж просто страчена катами за жорстокість до тварин.

І от одного разу, коли добра принцеса складала черговий указ про милосердя до "братів менших", а саме про заборону вживання глистогінних відварів, тому що бідні глистики, вигнані з людського організму, могли загинути, а вони теж жити хочуть, так само як і ми, – у королівський замок явився доблесний лицар, якого кликали чи то Лапупиндером, чи то Зільгеркукером.

Не встигнув цей витязь увійти в апартаменти доброї принцеси, як вона заверещала: "Обережніше, тарганчика затопчеш!" Доблесний лицар чи то Лапупиндер, чи то Зільгеркукер, здригнувшись, посторонився, аби не задавити носком взуття таргана, що мчався підлогою, і в результаті цього маневру ненавмисно наступив каблуком на непоміченого клопа, а принцеса, на очах у якої відбулося це вбивство "меншого брата", гримнулася в непритомність, розчавивши потилицею павучка, а лівим ліктем личинку молі.

Коли придворні привели добру принцесу до тями, вона зі слізьми на очах заходилася дорікати чи то Лапупиндерові, чи то Зільгеркукерові за безсердечне лиходійство. Про те, що сама вона мимоволі вмертвила двох "братів менших", їй не повідомили, щоби не збільшувати прикрості. Доблесний лицар чи то Лапупиндер чи то Зільгеркукер виразив каяття у своїй незграбності, котра привела до смерті безневинного створіння. Оскільки добра принцеса бачила, що вбивство клопа було випадковим, ненавмисним, не спланованим заздалегідь, то будучи дівчиною справедливою вона не стала кликати ката, аби притягти з його допомогою Лапупиндера або Зільгеркукера до кримінальної відповідальності за душогубство, а обмежилася докором.

Покінчивши із цією неприємною історією, добра принцеса, почухуючи свою вошиву зачіску, поцікавилася, що привело лицаря до її замку. "О, добра, тьху, принцесо, тьху, Хризільдо, тьху, – викликнув доблесний Лапупиндер чи то Зільгеркукер, щомиті відпльовуючись від мошок, яких роїлося в замку безліч і котрі залітали до рота, – страшні, тьху, речі, тьху, відбуваються, тьху, в нашім, тьху, королівстві, тьху!" – "Ох, невже яка-небудь зла людина нещадно загризла беззахисну п'явку?!" – злякалася, сплеснувши ручками, добра принцеса. "Ні, тьху, добра, тьху, принцесо, тьху, – відповідав, відхаркуючись та відпльовуючись, лицар, – у королівстві, тьху, з'явився, тьху, злий, тьху, єдиноріг, тьху, який, тьху, уже заколов, тьху, рогом, тьху, і затоптав, тьху, копитами, тьху, жителів, тьху, сорока восьми, тьху, сіл, тьху, так що, тьху, деякі з потерпілих, тьху, померли, тьху, а інші, тьху, стали, тьху, каліками, тьху. Треба, тьху, терміново, тьху, вживати, тьху, якихось, тьху, термінових, тьху, заходів, тьху!" – "Ох, так-так, потрібні термінові заходи, – викликнула добра принцеса, почухуючи сідницю, вкушену блохою, – адже бідненькому єдинорогові загрожує смертельна небезпека: розлютовані селяни можуть його навіть убити! Треба негайно рятувати тварину! Які люди жорстокі до звіряток! Невже вони не розуміють, що єдиноріг не винний у тому, що він такий агресивний, адже агресивність – уроджена якість єдинорогів, а єдиноріг не винний у тому, що він народився саме єдинорогом, а не метеликом наприклад, тому приречений бути агресивним! Єдиноріг не винний у тому, що він єдиноріг, так само, як вовк не винний у тому що він вовк, блоха – у тому що вона блоха, п'явка – у тому що вона п'явка, глист – у тому що він глист, бактерія – у тому що вона бактерія, вірус – у тому що він вірус... А якщо вони в цьому не винні, то як же можна їх винищувати й кривдити! Де ж справедливість і милосердя?! Я сама виїду на місце події, щоб особисто рятувати й захищати бідну тварину від розлютованих калік!"

Лицар Лапупиндер або Зільгеркукер спробував був відговорювати добру принцесу від цієї смертельно небезпечної справи, але в процесі відмовляння до його рота впурхнуло, уповзло й заплигнуло стільки комах, що вони забили його дихальні органи. Лицар задихнувся й відразу помер. Добра принцеса і її придворні призвичаїлися розмовляти не розтуляючи вуст, як професійні черевомовці, а доблесний Лапупиндер чи то Зільгеркукер чревовіщати не вмів, а говорив, роззявляючи рота, за що й поплатився: не зумів вижити в густо насиченому "меншими братами" приміщенні. Добра принцеса звичайно ж засмутилася, що пішов із життя ще один живий організм, і наказала підданим поховати лицаря з почестями, а сама, не гаячи часу, підхопилася на коня й поскакала рятувати злого єдинорога.

Не один день витратила добра принцеса на пошук лютої тварини, але врешті-решт виявила його на мальовничій галявинці, і відразу, не покладаючи рук, кинулася захищати живу істоту від недобитих селян. Вона так клопотала в цій боротьбі за збереження живої природи, що в турботах навіть не помітила, як злий невдячний представник живої природи люто її проштрикнув рогом і затоптав ратицями. Недобиті селяни, побачивши настільки сумну кончину доброї принцеси, відразу нещадно уколошкали люту тварюку.

Сумний народ життєрадісно поховав добру принцесу (тобто те, що від неї залишилося) й із ентузіазмом заходився винищувати хижаків-людожерів, пацюків, мишей, клопів, бліх, вошей та інших шкідливих тварин, зайнявся лікуванням і санітарією, що призвело до загибелі великого поголів'я бактерій, вірусів, глистів... У результаті таких дій, а також уведення в раціон м'ясних страв, здоров'я народу помітно покращилося, епідемії припинилися, смертність серед людей суттєво скоротилася, і королівство почало благоденствувати. От так зло в тому королівстві здобуло перемогу над добром! Із чого випливає песимістичний висновок, що зло невикорінне! Отут легенді кінець, а хто слухав – моло...