Текст книги "Яйцепос. Книга 1"

Автор книги: Дюк Брунька

сообщить о нарушении

Текущая страница: 15 (всего у книги 34 страниц)

Переміщаючись у гості до Інокентія Карловича, Його Величність планував не тільки вмовити його щодо показових боїв з лицарем, але й послухати в його виконанні клавесинову музику, бо Жорик був меломаном, а касир Грошенятко в бесіді з ним прохопився про виконавський талант мешканця Гірчичної печери. Але, тепер, коли відкрилися настільки тривожні обставини, королю було вже не до музики.

Слідом за ними покинемо драконів і ми з тобою, безцінний читачу.

Тут закінчується чотирнадцятий розділ, і починається розділ сімнадцятий, куди ми й пережбурюємося.

ЩОСЬ П'ЯТДЕСЯТЕ. Перетворення табуретки

– Тож, коли хочете, повірте, що я можу творити чудеса. Від трьох літ я знався з одним чарівником, дуже сильним у своїм мистецтві...

Вільям Шекспір, «Як вам це сподобається».

Уся ця магія до того мені набридла, що я не слухав, коли про неї заходила розмова.

Ян Потоцький, «Рукопис, знайдений у Сарагосі».

27 жовтня – 1 листопада 1995 року.

Асфальтовою трасою в напрямку міста Свіжегнійополя двадцять сьомого жовтня 1995 року переміщався вантажний автомобіль – скотовоз. У кузові він перевозив вантаж, яким була, згідно із призначенням цього транспорту, саме худоба, у кількості чотирьох голів, двоє з яких відносилися до категорії непарнорогих парнокопитних, а інші двоє – до категорії непарнокопитих і відповідно безрогих.

Говорячи коротше й конкретніше, скотовоз перевозив єдинорогів і коней.

У кабіні, окрім водія, їхали два пасажири-попутники.

Взагалі ці двоє, яких звали Остап Окрошколюб і Остап Електричка, воліли переміщуватися верхи на своїх конях, а не у чужому автомобілі, але оскільки їм треба було дуже терміново перебратися із селища Сортирославля, що в Шмарклівській області, до Свіжегнійопольскої області, а автомобіль прудкіший та витриваліший за коняк, то вони погодилися на пропозицію шофера підвезти їх разом з їхніми скакунами.

Шоферові ж забажалося надати тимчасово притулок у кабіні цікавим співрозмовникам, бо наодинці їхати нуднувато. А в тім, що пасажири виявляться індивідами цікавими, яким є що розповісти, шофер не сумнівався, бо це були не аби хто, не якісь нудні управдоми або бухгалтери, а справжні лицарі, тобто суб'єкти, так би мовити, пригодисті (чи треба пояснювати, що цей прикметник Автор зварганив від іменника «пригода»?).

Тим більше, що в цього водія вже був досвід перевезення лицарів з їхніми кіньми: десятого жовтня цього року, тобто на самому початку Великої Яєчної Експедиції, він підрядився доставити двох членів Напівкруглого Столу – графа Леоніда Очкарика й графа Леоніда Заканавного – разом з їхніми кіньми, котрі звалися Гуго й Генріх, ген-ген на край світу, у якусь глухомань, як то кажуть, до чортів на виступці; що й виконав.

Тоді, більше двох тижнів тому, було тепло й сухо, майже як улітку, а тепер скотовоз у дорозі супроводжувала справжня осінь у вигляді сіро-буро-жовтого колориту ландшафтів і метушливого нелагідного вітру, що істерично розкидав клаптики рослинних одежинок; каракулевого неба й крапель вологи, дрібних, як пісок, що сипалися часом із того каракулю.

І в той раз і тепер очікування шофера виправдалися – лицарі дійсно розважали його в дорозі базіканням про власні пригоди й пригоди колег. Крім іншого, ці Остапи повідали про останню свою пригоду, що закінчилася ось щойно, протягом цієї доби. Мовляв, неподалік від Сортирославля три дні тому на них накинулася зграя якихось небачених жахливих, потворних і лютих ікласто-пазуристих монстрів; лицарі сховалися в старому вітряному млині, і три дні не могли покинути цього прихістка, оточеного і блокованого мерзенними, злими чудовиськами; а закінчилася ця страшна пригода несподівано сьогодні: монстри раптом зникли, коли до млина наблизилися ще два лицарі.

– Це були наші колеги, теж лицарі Напівкруглого Столу, – пояснив водієві вантажівки молодий лицар Остап Окрошколюб. – Саме їх ви бачили разом із нами в корчмі «Під Часниковим Соусом».

– Зрештою, ми схилилися до висновку, до висновку, що ті монстри, монстри були не реальними, а нам увижалися, увижалися. Галюцинація. Може, під впливом гіпнозу, гіпнозу, – сказав граф Остап Електричка. – Але в такому разі неясно, неясно – кому й навіщо, навіщо знадобилось нас отак загіпнотизувати, загіпнотизувати.

Деякі люди в розмові для чогось (чи то машинально, чи то для додання солідності й ваги своїм промовам), повторюють деякі слова по два або більш разів. Граф Остап Електричка теж мав таку мовну особливість.

Кабіна вантажівки-скотовоза зсередини була прикрашена приклеєними там і сям кольоровими фотографіями гарних неодягнених дівчат, що ті знімки було вирізано з журналу «Гарнюнізм!» І тільки перед водієм над вітровим склом, по котрому метлялися, стираючи краплинки, так звані двірники, були два зображення без еротики: іконки Ісуса й Діви Марії. Нижче цих святих персонажів примостився персонаж що називається нечистий: підвішений на волосіні, погойдувався чортик, сплетений із прозорої пластикової трубочки від медичної крапельниці.

Шофер не залишився в боргу перед пасажирами, і теж поділився спогадами зі свого наповненого постійними переміщеннями життя. Адже шоферів, особливо дальнобійників, можна зарахувати до гільдії професійних подорожан, як і мандрівних лицарів.

☼ ☼ ☼

Наприклад, одна з історій, що запам'яталися шоферу, трапилась з ним у новорічну ніч.

Увечері 31 грудня 1990 року Іван Трістанович Гигикало (так його звати) після термінового рейсу до Свистоніздрінська (куди він на прохання знайомого бізнесмена доставив не худобу, а незвичайний для скотовоза вантаж – ящики з новорічною піротехнікою – хлопавками, бенгальськими вогнями, феєрверками тощо) повертався порожнем, тобто без вантажу, до рідного міста Шмарклова, сподіваючись о 23.00 бути вдома, аби із дружиною й дітьми зустріти за святковим столом Новий Рік.

Проїжджаючи крізь селище Родзинки, побачив на узбіччі Діда Мороза з піднятою рукою. Зрозуміло, загальмував. Як же не підібрати Діда Мороза, та ще в новорічну ніч. «Володарю холоднечі» теж треба було встигнути до одинадцяти вечора в Шмарклів.

Білобородий у синьо-білій шубі попутник спочатку був у ролі: говорив пафосно й віршами, як і належить цьому персонажу. Потім вийшов з образу й заговорив нормально, зізнавшись, що він не професійний актор, а аматор; за фахом же він офіціант у ресторані. У Родзинки їздив, щоб у вигляді Діда Мороза вручити подарунки племінникам, а тепер от поспішає додому.

Автомобіль пересувався засніженою трасою. Крізь шпарину в хмарах сяяв повний місяць. Перед світляними фарами як мошки роїлися сніжинки. Ніщо не віщувало неприємностей.

Але неприємність сталася, неочікувана, начебто таке що вилупилося з пінгвінячого яйця крокодиленя.

Раптом заглух мотор, і машина завмерла посеред шляху, як пам'ятник вантажному автотранспорту.

Поломка мотора – річ взагалі нехороша, а тим більш перед Новим Роком, коли люди в домівках готуються до застілля й на пустинній трасі немає нікого, хто міг би взяти тебе на буксир, або позичити запчастини для заміни поламаних деталей.

Даремно Іван Гигикало і його з підв'язаною бородою пасажир витріщалися в темну далечінь із надією побачити наближення сяючих цяточок фар.

Стрілки годинника рухалися, вантажівка не рухалась.

Зиркнувши на годинника, шофер із досадою й навіть дещо нецензурно констатував, що вже минув час, коли він розраховував опинитися в колі родини, і до настання Нового Року залишилися лічені хвилини. Доведеться зустрічати його просто тут, без застілля та святкового затишку. Хріново.

Так званий Дід Мороз зовсім засмутився, зажурився й заходився миркати, що, мовляв, вам, громадянине шофере, півбіди – ну, подумаєш, зустрінеш Новий Рік не там де хотілось би, – а от мені, мовляв, зовсім біда. Ви ж бо, принаймні, і після півночі залишитеся гомо сапієнсом, а от я...

Виявилося, що цей так званий Дід Мороз був не звичайною людиною, а перевертнем, або, висловлюючись по-науковому, теріантропом. Перевертнем-вовкулакою, тобто опівночі місяця у повні він перетворювався на вовка.

Удома в нього обладнано спеціальний вольєр, де він, попередньо зачинившись, проводив ці, так би мовити, звірині години свого життя. А тут, посеред дикої природи, без стін і запорів... Може відбутися пісня цапа (тобто він сказав «трагедія», але ж ти, безцінний читачу, можливо, знаєш, що давньогрецьке слово «трагедія» від початку й дослівно означало саме «пісня цапа»). Наприклад, перетворившись на вовка й вискочивши з людської одежини, він може забігти в снігове безлюддя й там на світанку знову стати людиною, голою на морозі. Усе, капут, крапка, кранти, кірдик, гаплик, каюк, карачун, амба, копець, триндець, летальний випадок – замерзне нахрін.

Або, наприклад, у нападі звірячого апетиту накинеться на свіже м'ясо, що ним визнає шофера або ще якусь зустрічну людину. Бо він не може контролювати й стримувати інстинкти хижака, на якого перетворюється. Загалом, біда, біда. Тепер от якраз той рідкісний випадок, коли в новорічну ніч місяць у повні. І скоро північ.

Коли попутник висловлював цю свою біду, шоферу, по-перше, згадався совєтський мультфільм, де підступний вовк із хижацькими намірами видавав себе за Діда Мороза, відповідно вбравшись; а по-друге, водій не на жарт злякався за своє життя. Отакої – опинитися в безлюднім місці сам на сам із зубастим і напевно голодним сильним хижаком.

Перше, що спало на думку Іванові Гигикалу в аспекті самозахисту, так це при початкових симптомах перетворення людини на звіра виштовхнути його з кабіни й зачинитися. Але тут же шофер зазначив, що цей план не ідеальний. По-перше, хтозна – може, перевертень-вовкулака настільки сильний, що в змозі зруйнувати кабіну автомобіля й дістатися водія. По-друге, якщо він навіть не руйнуватиме машини й не накидатиметься на шофера, а просто втече в морозне пустище, то там, перевернувшись знову на гомо сапієнса і втративши вовче хутро, загине від переохолодження. І це дуже шкода, адже людина він, як видно, непогана, і не винен, що в його організмі присутня така, так би мовити, патологія.

І тоді в мозку водія вилупився інший план. Він сказав так званому Дідові Морозу, що тому треба терміново заснути. Сплячі ж суб'єкти нікуди не пересуваються (якщо вони не сомнамбули) і нікого не кусають. Той буркнув, що спати йому зовсім не хочеться, і не бувало такого, щоб він при повному місяці спав, навпаки, саме тоді в нього безсоння від припливу звірячої бадьорості.

Шофер повідомив, що в нього завжди є під рукою дуже ефективне снодійне, бо водій автомобіля має добре виспатися під час відпочинку, щоб не задрімати під час роботи, тобто в дорозі за кермом, що смертельно небезпечно. Перевертню, мовляв, слід негайно випити дві пігулки, і він проспить усю ніч, не заподіявши шкоди ані собі, ані іншому.

Попутник погодився й, не зволікаючи, проковтнув той препарат, запивши теплою мінералкою із пляшки.

Хвилин за п'ять його стало хилити на сон, і він запитав у Івана, чи не знайдеться в того міцної мотузки. Шофер відповів, мовляв, так, є. Так званий Дід Мороз вирішив про всяк випадок переміститися з кабіни до кузова, і нехай там, мовляв, водій йому для більшої безпеки зв'яже кінцівки. Гигикало швиденько наламав соснових гілок у придорожньому бору, устелив ними дно кузова, аби попутникові спати не на твердих дошках, а на «матраці» із пружного лапнику, зверху розстелив килимка, зв'язав мотузкою руки й ноги пасажира (той відразу ж заснув), і, незважаючи що на попутникові тепла дідморозівська шуба, а холоднеча слабенька, градуси три нижче за нуль за Цельсієм, Іван турботливо накрив пасажира ще й товстою тілогрійкою. Після чого повернувся до кабіни й зачинився.

Коли годинник суміщенням стрілок показав опівночі, водій подумки привітав себе з настанням Нового – 1991 – Року й став тривожно прислухатися. Але – ні, жодних підозрілих звуків не було, із чого випливало, що вовк спокійно спить у кузові.

Коли прийшов світанок і, отже, вовк знову став людиною, Іван повернувся до кузова, і виявив там невеликий замет: поверх чорної тілогрійки снігопад дбайливо вкрив сплячого тілогрійкою білою. Водій змахнув сніг, розбуркав сонного попутника й розв'язав йому кінцівки. Той одразу перехрестився, подякувавши Господові, що ніч минула благополучно. І водієві сказав спасибі за снодійне.

За півтори години засніженою трасою їхав у напрямку Шмарклова трактор, узяв скотовоза на буксир, і дотягнув до міста, де Іван Гигикало та його попутник, побажавши один одному всього найліпшого в році, котрий щойно розпочався, розлучилися.

– Так ви бачили вовка, чи не бачили? – уточнював заінтригований лицар Остап Окрошколюб.

– Ні, він же лежав у кузові, накритий тілогрійкою, а я був у кабіні, – відповів шофер, – не міг я його побачить.

– Так може він, він і не перетворювався, не перетворювався на вовка, вовка? – висловив сумнів граф Остап Електричка.

Водій знизав плечима.

– Може, він взагалі не був перевертнем, а просто вас розіграв, – припустив Окрошколюб.

– Навіщо? Яка йому від цього користь? – засумнівався в такій версії шофер.

Молодий лицар відповів, що бувають такі диваки, котрих хлібом не годуй, а дай розіграти ближнього. Ні, не шахраї – ті обдурюють саме заради користі, – а цілковито безкорисливі жартівники, яким просто за насолоду навішати співрозмовникові локшини на вуха, переконати в тім, що не відповідає дійсності; наприклад, переконати, що він не той, хто є насправді.

– Ну, не знаю, – знову знизав плечима водій.

– От Методій Хламенко, комендант лицарського гуртожитку, де живемо й ми із дружиною, той дійсно перевертень-вовкулака, – додав Окрошколюб, – отут уже ніяких сумнівів. Я власними очима бачив коменданта у вигляді вовка. А той пасажир міг просто набрехати.

– Перевертні, перевертні бувають різні, різні, – говорив граф Остап Електричка. – Мені, мені, наприклад, приятель дитинства, дитинства, який тепер працює лікарем-проктологом, проктологом, розповів про дуже незвичайного перевертня, перевертня...

До цього лікаря, мовляв, якийсь пацієнт звернувся зі скаргою, що в ночі місяця у повні в нього бувають сильні запори й відчуття чужорідного тіла в прямій кишці. Проктолог через задній прохід обстежив його пряму кишку, виявив глиста й виколупнув його назовні. Черв'як здався спеціалісту не зовсім звичайним, і лікар залишив паразита для дослідження. Незабаром, у ніч повного місяця, доктор, що засидівся за північ у лабораторії, ненароком кинув оком на скляну посудину, де тримав того хробака, і обімлів: замість глиста в посудині був чималенький равлик. На світанку цей величенький черевоногий молюск із білою мушлею знову перевернувся на хробака-паразита без мушлі. Так проктолог відкрив, що то був не просто глист, а глист-перевертень. Істота, здатна під впливом повного місяця тимчасово перетворюватися з одного виду безхребетного організму на інший вид безхребетного ж організму.

– А я чув про людину-перевертня, що перевертається не на одну особину, а одночасно на двох, тобто роздвоюється, – повідомив Остап Окрошколюб.

Це, мовляв, чоловік середніх років, який опівночі місяця у повні перетворюється на дитину й діда, а на світанку дитинча й старигань з'єднуються й знову стають одним чоловіком середнього віку.

– Яких тільки чудес не буває! – подивувався шофер скотовоза й додав: – А я чув, що у Великому Світі теж водяться перевертні. Але якісь дивні. Котрі у час озвіріння вкриті не хутром, як-от наприклад вовкулаки, а міліцейськими погонами...

І так далі, і тому подібне...

(До речі, безцінний читачу, щодо Діда Мороза, не того офіціанта-перевертня, котрий в даному випадку виконував цю роль, а, так би мовити, «справжнього» Діда Мороза – персонажа совєтських та постсовєтських новорічних ялинок, то мало хто знає, що народився він у Харкові...

– Авжеж! – вигукує Ліва півкуля авторського мозку, але таким саркастичним тоном, що це «авжеж» означає не «так», а «дуже сумніваюся». – У своєму квасному харківському патріотизмові ти, пане Авторе, схоже, докотився до тієї стадії, що маєш намір стверджувати, ніби Харків є, так би мовити, «батьківщиною слонів», тобто приписувати Харкову усі світові досягнення. На взірець того, як у творі Е.Т.А. Гофмана завдяки магії фей Крихітці Цахесу на прізвисько Цинобер приписувалися досягнення, до яких він насправді не мав відношення.

 – Я не казатиму, що Харків є «батьківщиною слонів», хоча кістки мамонта й були знайдені в центрі цього міста, – заперечує Автор, – тобто не маю наміру приписувати Харкову чужих досягнень. Але й харківських досягнень нікому віддавати не бажаю. Якщо Дід Мороз справді народився у Харкові, тобто його, як персонажа совєтської новорічної ялинки, придумали харків'яни, то чому б про це не повідати читачеві.

– Авжеж! – знов вигукує Ліва тим же саркастичним тоном. – Совєтський Дід Мороз – це, так би мовити, аналог Морозка з російської народної казки, Мороза Івановича з однойменної казки Володимира Одоєвського, Мороза Червоного Носа з однойменної поеми Миколи Некрасова, Мороза з п'єси «Снігуронька» Олександра Островського, різдвяного святого Миколая або Санта-Клауса, ба навіть язичницьких богів зими. І Харків до народження цих персонажів не причетний.

– Я не заперечую, що перераховані зимові чудотворці можуть вважатися прототипами совєтського Діда Мороза. Але прототипи прототипами, а Дід Мороз як персонаж совєтської новорічної ялинки був придуманий саме у Харкові. Саме в цім місті він уперше з'явився публічно на першій у СССР новорічній ялинці (не на дереві, зрозуміло, а на святковому заході), що відбулася у грудні тисяча дев'ятсот тридцять п'ятого року, в першому і єдиному на той час Палаці Піонерів. А вже потім ці харківські винаходи – і новорічні ялинки (не дерева, а масові святкування), і Діди Морози, і палаци піонерів – розповсюдилися по всьому Совєтському Союзі. Ну, у Москві, сказати по правді, перша тамтешня ялинка з першим тамтешнім Дідом Морозом відбулася не набагато пізніше, ніж у Харкові, – на початку січня тисяча дев'ятсот тридцять шостого року, тобто відстала від харківської лише на лічені години. Але все ж це москвичі підхопили харківську ініціативу, а не навпаки. Отже Дід Мороз, як совєтський і постсовєтський новорічний персонаж, є породженням Харкова!

– Ну, якщо це дійсно так, – додає Ліва півкуля авторського мозку, – то мені це приємно, адже я, по правді сказати, теж в хорошому смислі патріот Харкова.

– І мені приємно, і я патріот, – підтакує півкуля Права.

– Таким чином, – підводить риску Автор, – не будучи «батьківщиною слонів», батьківщиною Діда Мороза Харків все ж є. Якби я був харківським чиновником, відповідальним за монументи, то встановив би у цьому місті пам'ятник Дідові Морозу з вміщеною на постаменті інформацією про його харківське походження. Упевнений, що ця скульптура відразу ж стала б міською визначною пам'яткою, і як харків'яни, так і гості міста із задоволенням з нею б фотографувалися. Це вам все ж аж сам Дід Мороз, а не хухри-мухри. Втім, хоч Харків і не «батьківщина слонів», а й пам'ятник мамонтові я б в центрі міста поставив, бо далеко не кожен населений пункт, а тим більше такий великий, може похвалитися, що посеред нього відкопали мамонта (чи то пак його скелет). Та от хоча б у зоопарку поставив, адже зоопарк від місця знахідки тих мощів усього в лічених кроках. Так що такий монумент теж цілком тягнув би на звання неординарної пам'ятки. Незважаючи що пам'ятники мамонтам уже є в чотирьох країнах. Найперший із них, до речі, був установлений тисяча вісімсот сорок першого року в Україні, але не на Харківщині, а на сусідній Сумщині. У зв'язку зі знахідкою там мамонтового кістяка. Оскільки знайшов той скелет харків'янин, професор Харківського університету Іван Калиниченко, то не дивно, що покійний мамонт і опинився в Харкові, в колекції університету. А ініціатором і керівником установки першого в світі пам'ятника мамонтові був усе той же харківський професор. За вісімдесят чотири роки іншого мамонта відкопали вже безпосередньо в самому Харкові, практично в центрі міста, копаючи фундамент для будівництва Держпрому. Але йому пам'ятника, на жаль, до сих пір немає. Втім, тодішня харківська преса з приводу тієї знахідки зауважила, що це не перший, а вже третій кістяк мамонта, відкопаний на території Харкова. А тоді, треба зауважити, теріторія Харкова була значно меншою, ніж тепер.

– Думку про харківський пам'ятник мамонтові вже висловив твій персонаж Бізончик Солом'яний, – згадала Ліва півкуля, – у щосі сімнадцятому «Корчма "Під Рятівною Мухою"».

– Так, і я з ним згоден, – каже Автор.)

☼ ☼ ☼

Ось так, стискаючи час захоплюючим базіканням, вони (не Автор зі своїми мозковими півкулями, а шофер скотовоза із пасажирами у доспіхах) переміщалися до Свіжегнійопольскої області.

Зрештою, чи то через те що в них вичерпалися факти, чи то стомившись вібрувати голосовими зв'язками, ворочати язиками й ворушити губами, замовкли, і водій вмикнув касетного магнітофона із записами російського блатного шансону.

Автор же скористається музичною паузою, аби дещо повідомити читачеві про героїв цього розділу:

Молодий лицар Остап Окрошколюб, повне ім'я якого Остап Вікторович Біленко, – двадцятидворічний кремезний хлопець, великогубий сіроокий блондин з маленьким гачкуватим, як совиний дзьоб, носом. У лицарі його було посвячено королем менше року тому – в грудні 1994-го. Їздить на коні Сигізмунді (ігреневої масті, тобто грива й хвіст – димчасті, а все решта – шоколадного кольору), названому так на честь Сигізмунда Першого, короля Угорщини та Чехії, імператора Священної Римської Імперії (XIV-XV століття). На гербі й щиті Окрошколюба – великий круглий чорний ґудзик із чотирма дірочками, у білому полі.

Зрілий граф Остап Електричка, повне ім'я якого Остап Філаретович Шустиков, – тридцятидев'ятирічний високий чоловік стрункої, навіть можна сказати худорлявої статури (чим нагадує легендарного Дон Кіхота), довговолосий темно-русявий бородань (втім, бороду постригає коротко, так що вона схожа на щітку). Лицар Напівкруглого Столу із тринадцятирічним стажем (у лицарі його було посвячено в 1982 році). В році 1989-му знешкодив банду угонщиків трамваїв, що за той подвиг король присвоїв йому титул барона. А в 1993-му йому було присвоєно титул графа за битву з хуліганом-велетнем. Їздить на коні Саладині (мишастої масті, тобто зі шкірою попелястого кольору), названому так на честь єгипетського султана Саладина (повне офіційне ім'я котрого ал-Малік ан-Насир Салах ад-Дін, а справжнє ім'я Юсуф ібн Айюб; XII століття). На гербі й щиті Електрички – білий сірник із коричневою голівкою, у червоному полі.

– Мені цікаво, – заговорила Права півкуля авторського мозку, – звідки в Остапа Шустикова таке прізвисько? З Окрошколюбом усе зрозуміло: любить окрошку. Але чому – Електричка? Тим більше що у відсталій у науково-технічному аспекті Терентопії електричок немає, тільки паровози.

– Таке прізвисько приліпилося до Шустикова в юності, наприкінці шістдесятих років, – пояснює Автор. – Тоді в Терентопське королівство з Великого Світу (конкретніше – Совєтського Союзу) просочився естрадний шлягер – російська пісенька «Остання електричка» (музика Давида Тухманова, слова Михайла Ножкіна), з таким приспівом:

 
Опять от меня сбежала
Последняя электричка,
И я по шпалам, опять по шпалам
Иду домой по привычке.
 

– Ну, ясно: Шустиков постійно наспівував цю пісеньку, і за те друзяки прозвали його Електричкою, – метикує півкуля Ліва.

– Молодчинка, – оцінює кмітливість своєї Лівої мозкової півкулі Автор.

Автор нагадує, що Остапам для пошуків викраденого драконячого яйця й так званого яєчного шахрая, тобто організатора крадіжки того яйця, за жеребом дістався одинадцятий сектор королівства. Там вони сумлінно опитували жителів сіл, поки не зустріли, під'їжджаючи до селища Сортирославля, велику зграю фантастично жахливих і лютих чудовиськ, досі небачених, від яких змушені були кинутися навтьоки, і сховатися в старому млині, де три дні були заблоковані злісними монстрами, які раптом зникли при прибутті туди Лицаря Пивної Кружки та Річарда Левове Копито.

Не треба Остапам дорікати, мовляв, справжні лицарі повинні з небезпечними чудовиськами битися, а не тікати й боягузливо ховатися. Остапи не боягузи. Просто кількість цих чудовиськ, їхня кровожерна лють і величина гострих зубів та пазурів свідчили, що лицарі відразу загинуть на місці без усілякої користі, не встигнувши розпочати битву, навіть, не встигнувши змахнути мечами. Тому втеча була найрозумнішим у даній ситуації вчинком.

У безглуздій і марній загибелі немає героїзму. Якщо людина гине, рятуючи інших – так, це героїзм, це подвиг; а гинути свідомо ні за цапову душу – дурість. Божевільним, а не героєм, назвуть суб'єкта, котрий заради хвастощів – мовляв, подивіться, який я хоробрий – вистрибне на колію перед швидким потягом і, звичайно, буде миттєво умертвлений рухом багатотонного металу.

Письменник Максим Горький у своїй знаменитій «Пісні про Сокола» написав: «Безумству хоробрих співаємо ми пісню!» Але по правді сказати, найчастіше безумство хоробрих закінчується не піснею, а маршем. Похоронним. Або погребальним плачем. Або тишею. Або карканням бенкетуючих воронів чи звуками інших падложерів. Хоробрість – якість корисна й славна. Але БЕЗУМНА хоробрість – шлях до дурного самогубства. Безумності в чому б то не було, зокрема у хоробрості, в міру можливості бажано уникати. Розумна хоробрість переважніше безумної.

Якщо вже тобі надало народитися – ага, отаке втнути, – то будь ласкавий – живи. Мільярди мільярдів людських сперматозоїдів і яйцеклітин загинули, так і не ставши людьми, а ти, так би мовити, із зиготи вибився в люди, тож не ухиляйся від життя. Безглуздий добровільний відхід із життя – це зрада тих, кому ти дорогий; а також тих мільярдів одноклітинних кандидатів у люди, яким, на відміну від тебе, так і не довелося народитися; а також Вищої Сили, завдяки котрій виникло життя. Завжди пам'ятай: якщо ти з'явився на світ, то це означає, що ти потрібен Вищій Силі, потрібен Всесвіту, потрібен Людству! Потрібен, потрібен, навіть коли тобі здається, що ти не потрібен нікому. Потрібен, пам'ятай про це, і не відмовляйся від життя, тим більше якщо ця відмова нікого не рятує.

– Знову тебе занесло в пафос і моралізаторство, – буркнула Авторові його Ліва мозкова півкуля.

– Так, – погоджується Автор, – мене дійсно інколи заносить.

Багато хто з демагогів, аби додати переконливості і солідності своїм патяканням про щось, пришпандорюють до них якусь цитату з писань того чи іншого дуже давнього і авторитетного мудреця. Автор Терентопських хронік, то пак твій, безцінний читачу, покірний слуга, закінчуючи свій монолог про хоробрість, теж ушкварює цей трюк – пристібає цитату:

Стародавній китайський мислитель Лао-Цзи у своїй книзі «Дао де Цзин» в сімдесят третьому висловлюванні написав: «Хоробрий, що рветься у бій, гине. Хоробрий, що не рветься у бій, житиме. Ці дві речі означають: одна користь, інша шкоду. Хто знає причини того, що небо ненавидить войовничих? Пояснити це важко і бездоганно мудрому».

А якийсь невідомий сміливець бовкнув: «Я не з тих, хто боягузливо рветься в баталію, я з тих, хто відважно знаходиться в тилу».

Але повернемося до Остапів.

Спілкування Остапів із Річардом Левове Копито й Лицарем Пивної Кружки – колегами по Напівкруглому Столу, котрих вони там, в одинадцятому секторі, ніяк не очікували побачити, – відкрило Окрошколюбу й Електричці, що, по-перше, страховиська, скоріше всього, були не реальними, а якоюсь маною, галюцинацією, навіюванням; а по-друге, що за розпорядженням Його Величності їм слід помінятися з Мгоцьком і Річардом секторами пошуків, тобто залишити цей одинадцятий сектор королівства, перебратися до сімнадцятого і продовжувати пошуки яйця і шахрая там.

(До речі, щодо обміну. Іноді люди кажуть: «Поміняв шило на мило», маючи на увазі, що обмін безглуздий та нісенітний. Напевно ті, хто таке саркастично промовляє, просто ніколи не намагалися намилитися шилом. Інакше вони повною мірою відчули б користь такого обміну. А всякий, хто намагався проштрикнути що-небудь шматком мила, назавжди засвоїв користь обміну мила на шило.)

І ось на попутній вантажівці-скотовозі Остапи приїхали до сімнадцятого сектору; у лісовий масив Оксамитової пущі, що в тім лісі то там то сям на галявинах або просіках розташовано села, хутори тощо; в регіон, де раніш займались пошуками Річард Левове Копито і Лицар Пивної Кружки.

– Висадіть нас, нас біля першого-ліпшого населеного, населеного пункту, пункту, – попросив граф Остап Електричка.

– Добре, – відповів шофер.

Вантажівка зупинилася біля села з дивною назвою Марсіанська Русь (втім, дивні назви – явище типове, як читач помітив, для терентопських населених пунктів; полюбляють жителі королівства щось творчо втнути, у тому числі й у даному аспекті), лицарі вийшли з кабіни, шофер підійнявся в кузов, відкрив задній борт і висунув звідти, начебто твердий прямокутний сірий довгий язик, дощатий трап, по якому Сигізмунд із Саладином зійшли з машини на ґрунт. Остапи осідлали коней і попрощалися з водієм, подякувавши за поїздку. Після чого вантажівка повезла єдинорогів далі, а доспіхоносці стали до опитування населення.

Протягом п'яти днів вони опитали мешканців шести маленьких, розташованих недалечко одного від одного сіл: Марсіанська Русь, Дюковине, Перерепенкове, Лукоперівка, Гикавка й Підкузьминське. На жаль, нічого нового з питань, що їх цікавили, вони там не дізналися.

☼ ☼ ☼

Уранці шостого дня, тобто першого листопада, коли вогке опале листя нав'язливо сунуло в ніздрі грибний аромат і крилаті стукачі норовили посипати проїжджих тирсою (так, про брехунів кажуть, що вони пудрять мізки; а дятли пудрили вершникам не мізки, а шоломи, і не пудрою, а здрібненою деревиною), лицарі перемістилися верхи з Підкузьминського до страусової ферми, що примостилася за три кілометри від цього села, на розкидистій галявині серед діброви, котра приступилася до жолудьоспаду.

Першими, кого вони там побачили, були саме африканські страуси в просторому загоні, обрамленому огорожею із соснових дощок. Іншою живою істотою, що потрапила в поле зору напівкруглостолових мандрівників, був огрядної статури мужик років сорока п'яти, голений, у сірому кашкеті, сірому ж стьобаному ватнику й кирзових чоботях. Він приніс в оцинкованому цебрі страусовий корм і заходився сипати його в довгу годівницю, через що до нього метнулися ці колосальні могутньоногі пташки.

Мужик так зосередився на страусах, що не помітив наближення лицарів.

– Доброго ранку, ранку, шановний, шановний, – заговорив, під'їжджаючи до мужика, граф Остап Електричка. – Скажіть, будь ласка, чи відомо, відомо вам щось про місцезнаходження, місцезнаходження драконячого яйця, яйця, викраденого у вересні, вересні в Каменіані, і про цього пройдисвіта, пройдисвіта? – і граф простягнув аркуш паперу із зображенням так званого яєчного шахрая.