Текст книги "Яйцепос. Книга 1"

Автор книги: Дюк Брунька

сообщить о нарушении

Текущая страница: 23 (всего у книги 34 страниц)

– А я наполягаю, як би це сказати, на правильності мого варіанта легенди про добру принцесу й злого єдинорога, – перебив мене герцог Харитон.

– Наполягай, наполягай, може, буде на полі гай, – миттєво скаламбурив я, як на мене – досить дотепно.

– Ні, питання, як би це сказати, принципове, – казав напарник, беручи в руки футляр із телескопічним списом, – варіанти легенди в нас різні, значить – чийсь правильний, а чийсь – помилковий. Я говорю, що, як би це сказати, правильний – мій.

– А мені мій варіант більше подобається, – відповідав я, теж намацуючи футляр зі зброєю. – З'ясуємо істину старим лицарським способом.

– Так, друже мій Річарде, розв'яжемо цю, як би це сказати, проблему по-лицарськи, – погодився герцог, виймаючи з футляра складений спис.

Я теж дістав із футляра спис і натиснув на його кнопку; спис під тиском внутрішньої пружини став розсовуватися, а коли розсунувся до максимальної довжини, характерне клацання дало зрозуміти, що він міцно зафіксувався в такому розсунутому стані. Зі списом колеги Харитона, звичайно, відбулася аналогічна метаморфоза. Ми оснастили наші списи тупими гумовими наконечниками для запобігання травм і каліцтв, скинули з коней на землю зайвий тягар: рюкзаки, намети тощо, роз'їхалися по дорозі в різні боки, розвернулися один до одного, узяли зручніше щити й списи, і наш мінітурнір, що виконував роль жереба, почався.

Опустивши забрала, ми помчалися назустріч один до одного. Гумовий наконечник Харитонова списа чиркнув по моєму плечі, мій спис ковзнув по щиту герцога, але ми обоє утрималися в кульбаках і знову роз'їхалися. У другий раз мені не пощастило: спис напарника з розгону вперся в мій щит і вибив мене із сідла, а мій лише злегка зачепив шолом Харитона.

Будучи скинутим на землю, я за лицарським звичаєм змушений був сказати, що герцогський варіант легенди про добру принцесу й злого єдинорога більш правильний, хоча мій варіант мені як і раніше подобався більше. Приклад того, як іноді наші звичаї змушують нас суперечити переконанням.

Коли я після падіння піднімався на свого Синеуса, сонце на мить закрило щось велике, а потім по землі убік колгоспу поповзла розгониста тінь.

Ми з герцогом підняли погляди в небо.

Це летів дракон.

Ми замилувалися його польотом: гарне видовище.

Віддаляючись до обрію, крилатий ящір зменшувався в розмірах згідно із законами перспективи, а коли став на кшталт комарика, над колгоспом, будови якого вже даленіли, почав заходити на посадку.

– Цікаво, що драконові в колгоспі, як би це сказати, знадобилося? – сказав колега Харитон, складаючи спис.

 – Дракони, напевно, теж уживають у їжу м'ясо єдинорогів, – припустив я. – А колгосп "Під прапором арістотелізму", куди ми прямуємо, – єдинорогарський.

– Логічно. А я от усе думаю, – продовжив говорити герцог, підбираючи із землі намет і рюкзак, – чому це в казках і деяких легендах дракони, як би це сказати, дихають вогнем? Насправді ж ніякі тварини вогнем не дихають. Так звідки ж пішла ця небилиця, начебто дракони вогнедишні?

– Я колись читав у газеті "Вечірній Жорикбург" статтю щодо цієї теми, – відповідав я. – Там один професор, прізвище не пам'ятаю, викладав свою гіпотезу походження цієї омани. Він писав, що як і в інших тварин, як і в людини, у дракона в шлунку й у кишечнику іноді накопичуються біологічні гази, які час від часу виходять назовні або через задній прохід при пуканні, або через рот у вигляді відрижки. А біологічні гази, як відомо, горючі, і, приходячи в зіткнення з відкритим вогнем, миттєво спалахують. Отож, можливо, колись у стародавні часи якийсь дракон відригав гази, а перед його дзьобом випадково виявився вогонь, наприклад, – тліюча гілочка, і гази, що виходили із його пащі, на мить спалахнули, а яка-небудь людина це побачила і стала усім розповідати, що дракони дихають вогнем. Так і виникла омана. А якби в той час тліюча гілочка була не перед дзьобом, а під хвостом, і дракон не ригнув, а пукнув, то напевно в казках і легендах фігурували б не вогнедишні, а вогнепукаючі дракони!

– Це було б, як би це сказати, смішніше! – хихотнув герцог Харитон...

☼ ☼ ☼

Незабаром ми слідом за драконом прибули в колгосп "Під прапором арістотелізму"; у колгосп, який спеціалізувався на виробництві м'яса й молока єдинорогів; у колгосп, у якім працювали жителі трьох найближчих сіл: Комахолупів, Цуценського й Кубічних Буряків, а також один незвичайний житель із пригорода столиці.

У колгоспі нас зустріли радо.

Доярки, скотарі та інші колгоспники на чолі з головою колгоспу Уляною Карпівною Ганчірочкою, жіночкою що називається бойовою, активною й досить симпатичною, організували для нас бенкет із концертом колгоспної самодіяльності.

А поки той бенкет готувався, сама Уляна Ганчірочка провела для нас екскурсію колгоспом.

Ми з герцогом оглянули всі єдинорігівники (приміщення для єдинорогів називаються єдинорігівники, як для корів – корівники), помилувалися процесом годівлі й доїння цих однорогих парнокопитних (годували їх сіном, а доїли за допомогою доїльних апаратів – прогрес!), побували в "дитсадках", де втримувалися ще безрогі телята, схожі на лошат...»

(Отут Автор Терентопського, м'яко висловлюючись, епосу, то пак твій, безцінний читачу, покірний слуга, не може стриматися, аби знову не вискочити з коментарем у дужках, коментарем щодо єдинорогів.

Із приводу походження терентопських єдинорогів у тамтешніх учених-єдинорогознавців існують різні гіпотези.

Більшість учених уважає, що в доісторичні часи єдинороги населяли майже всенький Старий Світ, тобто Африку і Євразію, крім, хіба тільки, арктичних областей. Тоді, мовляв, вони й забрели зі Східної Європи крізь чарівний прохід у ті землі, які згодом стали Терентопською країною.

В античні часи, мовляв, у Європі єдинороги вимерли, чи то через епідемії, чи то внаслідок полювання на них людей та інших хижаків.

Давньогрецькі авторитети (серед яких найавторитетніший – Арістотель, якого навіть Чарльз Дарвін уважав кращим біологом усіх часів і народів) писали про африканських й індійських єдинорогів як про тварин цілком реальних.

Втім, давньоримський літератор Гай Юлій Цезар (який жив на два століття пізніше за Арістотеля, і, як всім відомо, у вільний від літературної праці час підхалтурював диктатором та полководцем), повідомляє про єдинорогів Герциніанського лісу, що в Германії, у своїй книзі «Записки про Гальську війну». З чого можна припустити, що в затишних куточках Європи єдинороги могли дожити до нашої ери, навіть до середніх століть. Але, врешті-решт, в Європі їх не залишилося.

В Африці ж та Індії вони ще якийсь час жили, але, очевидно, до ХVIII сторіччя зникли й там. А в Терентопії збереглися...

Так, повторює Автор, вважає більшість терентопських зоологів.

А от дримпельзябський філософ Парменід Іванович Ссавець (автор, крім іншого, широковідомої в дуже вузьких колах виданої за власний кошт монографії «Трансцендентальні аспекти колупання в носі»), що заробляв на життя дегустатором на Дримпельзябській тютюновій фабриці, а філософські праці писав у вільний від паління час, висунув іншу, дуже оригінальну гіпотезу.

На його думку, у Великому Світі ніколи не було справжніх єдинорогів, а також драконів і грифонів. Там ці чудовиська існували, мовляв, лише в уяві фантазерів і в складених ними казках, легендах, притчах... Що ж стосується терентопських єдинорогів, драконів і грифонів, то вони, мовляв, є породженням Окраїнних Земель. І породили, мовляв, Окраїнні Землі цих чудовиськ після того, як Мирополк Романтик зробив Терентопію романтичним лицарським королівством; і породили, мовляв, для того, щоби романтичне лицарське королівство мало чарівний біологічний антураж.

За цією гіпотезою виходить, начебто Окраїнні Землі породжують мутантів свідомо; начебто Окраїнні Землі – це якась інтелектуальна творча субстанція, на кшталт океану планети Соляріс із фантастичної повісті Станіслава Лема.

Терентопські вчені взяли на глум цю гіпотезу Парменіда Ссавця, приліпили до філософа образливе прізвисько «фантаст», а деякі навіть, указуючи на його професію, глузували, що «він обкурився», однак надати переконливих доказів його неправоти поки не змогли.

Парменід же Ссавець на захист своєї теорії казав, що в терентопських літописах та інших документах єдинороги, грифони та дракони згадуються лише з часів Мирополка Романтика, і немає жодних паперів, де б доводилося, що вони існували у Терентопії раніше. Опоненти ж йому заперечували, що це пов'язано з тим, що літописи домирополківських часів колись зникли, залишилися лише згадки, що такі літописи були, але невідомо, чи фігурували у них ті так звані чудовиська. От якби, мовляв, ті літописи збереглися до нашого часу, або раптово відшукалися, то, можливо, у них виявилися б згадки про єдинорогів, грифонів і драконів, що мешкали у країні і до часів Мирополка.

Терентопські зоологи (принаймні більшість із них) зараховують єдинорогів до роду конячих антилоп (hippotragus) із родини порожнисторогих (bovidae). Як і всі рогаті ссавці (окрім носорогів), єдинороги є парнокопитними, на відміну від коней, на яких трохи схожі, але які є непарнокопитими. Споконвічно, вважають деякі зоологи, це були дворогі антилопи, але оскільки роги розташовувались на їхній голові занадто близько один до одного, то в процесі еволюції вони сплелися й зрослися в один прямий гвинтоподібний ріг.

Споконвічні дикі єдинороги відрізнялися агресивністю, злістю; побачивши людину приходили у лють і прагнули заколоти її довгим і гострим рогом, який мали звичку точити об камені й дерева. Тому для людини зустріч із цими травоїдними була не менш, а мабуть і більш небезпечна, ніж зустріч із хижаками. Втім, дикі єдинороги трималися віддалено від людського житла, тому, аби стати їхньою жертвою, людина повинна була сама забрести в ту глухомань, де вони жили.

Спроби приручити й одомашнити єдинорогів не приносили успіху, поки за це діло не узявся згадуваний у цих писаннях маг Гектор Манюня. В 1738 році він за допомогою якихось чаклунських технологій перетворив пару диких лютих єдинорогів на смирних, добродушних тварин. Від того самця й тієї самиці й пішли всі нинішні домашні єдинороги.

Що ж до решти, небезпечних для людини, то їх чарівник своїми заклинаннями перемістив у Раптову пущу і зачарував той регіон таким чином, щоби вони із цього лісу ніколи не виходили, просто не бажали виходити.

Те ж саме він зробив і з небезпечними хижаками: грифонами, вовками, ведмедями. З тих пір Раптовий ліс – а це величезний масив, що розкинувся на сотні квадратних кілометрів, – є заповідником для диких єдинорогів та великих хижаків; за своєю волею ці тварини, небезпечні для людей, завдяки чаклунству Гектора Манюні, яке продовжує діяти, хоча самого мага вже давно немає на світі, із цього лісу не виходять. За межами Раптової пущі ці животини опиняються всупереч своїй волі, коли їх відловлюють для зоопарків.

Саме в Раптовій пущі були виловлені дикі єдинороги Трістан та Ізольда, вовчиця Гертруда, грифони Барсик і Мурзик, ведмеді Бурмило, Ласунчик і Карохутрий, що жили нині в Королівському зоопарку (зрозуміло, клички їм підібрала королівська родина). Мисливці, які бажають пополювати на єдинорогів, вовків, грифонів і ведмедів, можуть це робити тільки в Раптовій пущі, і тільки під чуйним контролем мисливствознавців, котрі стежать аби у результаті полювання не був порушений природний баланс.

Зрозуміло, усе вищесказане стосується тільки диких нерозмовляючих тварин; розмовляючі мутанти, будучи звіроподібними за формою, але людиноподібними за духом, могли, як і люди, жити скрізь де бажали; на них чаклунство Гектора Манюні не поширювалось.

Так, наприклад, у Жорикбурзі жив розмовляючий єдиноріг Буцефаленко, який заробляв на сіно насущне тим, що перевозив у візку пасажирів, тобто по суті працював рикшею; він називав свій візок «екологічним таксі», а себе – «екологічним таксистом».

А у Свистоніздринську – розмовляючий вовк Вольф Канісович, що працював кінологом.

А в Задвірполі – розмовляючий грифон Арістейчук – працював актором кіностудії «Задфільм»: знімався в ролях грифонів.

А в Манюнинську – розмовляючий ведмідь Юхим Берчук – працював директором Манюнинського міського зоопарку...

Напевно і диких нерозмовляючих драконів Гектор Манюня своєю магією переселив би в Раптову пущу (може і спорудивши там для них печери), позбавивши бажання виходити та вилітати з того величенького лісу, якби до того часу їх не винищили терентопські лицарі. А дракони розмовляючі добре уживалися з людьми, не становили для них загрози, тому нікого не турбувало, що їхні житла-печери знаходяться на околиці нової столиці (втім, коли сталися ці чарівні дії Гектора Манюні, Жорикбурга ще не було).

Смирних, безпечних єдинорогів, отриманих у результаті чаклунства Гектора Манюні, терентопці стали розводити як свійських тварин. За допомогою селекції були виведені різні породи: їздові, ваговози, м'ясні, молочні й декоративні, зокрема – карликові, кімнатні... Втім, і карликові єдинороги були не такими дрібними, як на картині Рафаеля Санті «Дама з єдинорогом», де непарнороге парнокопитне розміром з болонку сидить на ручках молодої жінки. Ні, терентопські карликові ростом з поні, і їх не дуже-то потримаєш на ручках.

Крім іншого, одомашнені єдинороги використовувалися в сільськогосподарських роботах. Зробивши таке з єдинорогами, Гектор Манюня як би дав позитивну відповідь на задані в Біблії питання: «Чи захоче єдиноріг служити тобі й чи переночує біля ясел твоїх? Чи можеш мотузкою прив'язати єдинорога до борозни, і чи стане він боронити за тобою поле? Чи понадієшся на нього, бо в нього сила велика, і чи надаси йому роботу твою? Чи повіриш йому, що він насіння твоє поверне й складе на тік твій?» (Вітхий Завіт, Книга пророка Іова, розділ 39).

Колгосп «Під прапором арістотелізму», як уже повідомлялося, спеціалізувався на розведенні єдинорогів м'ясо-молочних порід. М'ясо й молоко цих непарнорогих парнокопитних не тільки смачні, але й цілющі, тому єдинороги на м'ясо-молочному ринку країни трохи «потіснили» корів, однак повністю «витиснути» не змогли, тому що яловичина й коров'яче молоко все-таки дешевше єдинорожини й молока єдинорогів...

– Яке блюзнірство, який цинізм – робити з єдинорогів ковбаси й котлети! – вигукує вражена Права півкуля авторського мозку. – Єдинороги – це ж... це ж... Ми говоримо – єдинороги, маємо на увазі – чарівна романтика; ми кажемо – чарівна романтика, маємо на увазі – єдинороги... І їх – на бойню?!! На м'ясокомбінат?!! На ковбаси й котлети?!! Та це просто святотатство!!! Цинізм хижаків!

– Не кипи, не кипи, мій розум обурений, – говорить мозковій півкулі Автор. – Для нас єдинороги є істотами романтичними, тому що ми їх ніколи не бачили (ілюстрації до казок і мультики не беремо до уваги), а для терентопців єдинороги – звичайна велика рогата худоба, тому – не більш романтичні, ніж корови... Для індусів, які вважають корів священними тваринами, поїдання яловичини є блюзнірство й святотатство, а ми – європейці – пожираємо корів аки вовки (вегетаріанців знов таки не беремо до уваги), не вважаючи це чимсь ганебним. Так і отут. Втім, і в Терентопії є вегетаріанці, які виступають проти вживання в їжу єдинорогів й інших «менших братів». Однак, більша частина тамтешнього народу з апетитом лопає смачні страви з єдинорожини.

Чому цей колгосп носить назву «Під прапором арістотелізму»? Напевно тому, що Арістотель згадав у своїй праці «Історія тварин» про єдинорогів як про реально існуючих звірів. Правда він назвав їх однорогими індійськими баранами, тоді як вони більш схожі на коней, ніж на баранів; але оскільки він їх ніколи не бачив, то можна пробачити великому вченому таку неточність.

У веселій епопеї «Ґарґантюа та Пантаґрюель» дотепного Франсуа Рабле зокрема сказано, що під час морської подорожі Пантаґрюель придбав на острові Медамоті трьох єдинорогів: темно-рудого самця й сірих у яблуках самиць (четверта книга, розділ другий). Там же купив фантастичного звіра таранда – гіллястороге непарнокопите, схоже на оленя, але таке, що володіє дивною здатністю змінювати колір, як хамелеон або восьминіг.

Цікаво, що продав цю дивину чоловік з України, де ці таранди, мабуть, жили й де він, мабуть, одного з них зловив. Тобто Рабле не написав так прямо «з України», а повідомив, що продавець був «із області гелонів». Але коментарі, довідники й енциклопедії роз'яснюють, що область, де жили скіфи племені гелонів, перебуває у низов'ях Дніпра, тобто на теренах України. Звідки були походженням єдинороги, Рабле не уточнює. Може, звідти ж?

«Я люблю Рабле», – казав герой роману «Жак фаталіст і його пан», написаного дотепним філософом Дені Дідро. Автор Терентопських хронік може повторити від себе ці слова.

Але повернемося до мемуарів Річарда Неголеного.)

«– Коли ми під'їжджали до вашого колгоспу, Уляно Карпівно, нас обігнав летючий дракон. Здається, він приземлився десь тут? – запитав я в голови колгоспу, коли ми оглядали молокозавод, де з молока єдинорогів виготовлялися сир, сметана, кефір, ряжанка, йогурт і таке інше.

– Це Щелепенко, наш колгоспний пастух, – відповіла голова Ганчірочка. – Я вас познайомлю.

– Дракон працює, як би це сказати, пастухом у колгоспі?! – здивувався разом зі мною герцог Харитон.

– Звичайно. А ви хіба не знали? Про це преса спочатку багато писала, як про сенсацію. Були статті й в "Королівській правді", і в "Календарі єдинорогознавця", і в "Долі з маком", і в "Побитті байдиків", і в "Мандрівнику-надомнику", і в "Свіжегнійопольскому стахановці", і в "Захопливому драконознавстві", і в "Буряківництві та гної", і в інших виданнях, – сказала симпатична й енергійна жінка, керівник колективного господарства. – Був час – отут кореспонденти так і шустали, заважали працювати. Невже ви про це не читали?

– Та я, знаєте, пресу, як би це сказати, не регулярно... – відповідав герцог. – То турніри, то, як би це сказати, подвиги, то інші лицарські справи...

– А я тільки "Вечірній Жорикбург" передплачую й "Лицарезнавство", – зізнався я.

– Це дуже зручно, коли пастухом працює дракон, – пояснювала голова колгоспу. – Раніше, бувало, відіб'ється єдиноріг від череди й пастухам доводиться годинами його шукати. А дракон відразу злетів у небо, оглянув зірким поглядом ландшафти, побачив відщепенця, спікірував, завис над ним і, ляскаючи крилами, швидко пригнав назад у череду, за лічені хвилини. У колишні часи, бувало, єдинорогокради підпоювали або зв'язували пастухів й уводили єдинорогів. А до дракона єдинорогокради й близько не підходять, бояться. Він у нас працівник строгий, уважний, принциповий, непідкупний; у такого дзуськи єдинорога уведеш... От тільки останнім часом він смутний і дратівливий. Через те, що яйце украли. Про це в пресі... Втім, ви пресу не...

– От ми саме й займаємося, як би це сказати, пошуками цього яйця, – перебив її герцог...

Так, за п'ять хвилин ми зустрілися біля колгоспної контори з тим драконом Щелепенком. Щелепи в нього значні, зубасті. Вигляд у крилатого ящера дійсно був похмурий. Коли голова Ганчірочка відрекомендувала нас йому, дракон байдужо хитнув дзьобастою пикою й буркнув: "Ага".

– Вони шукають твого малюка, – додала Уляна Карпівна.

– Але поки не знайшли, – здогадався невеселий дракон.

– На жаль, поки – ні, – підтвердив герцог Харитон, розгортаючи папір, на якому був зображений організатор викрадення. – Ви, випадково, не зустрічали цю, як би це сказати, людину? Не знаєте, де він...

– Якби цей мерзотник мені попався, якби я знав, де він перебуває, я б його, заразу таку... Загалом, ваша допомога тоді б не знадобилася, – прогарчало шорстке чудовисько, злісно зиркнувши на портрета.

– А, ви вже бачили цей малюнок, – припустив я.

– Цю картинку намалював мій шурин. У мене теж є копія, – сказав Щелепенко...»

(На додаток до всього, що сказала про Щелепенка голова колгоспу «Під прапором арістотелізму», Автор Терентопського так званого епосу повідомляє у дужках, що зарплату крилатий пастух отримував у колгоспі не стільки грішми, скільки молоком та м'ясом єдинорогів.

Ці джерела м'яса доставляються з колгоспу в міста у живому вигляді, за допомогою вантажівок-скотовозів. У містах же є заклади, де відбуваються перетворення. Причому (в це важко повірити) ці перетворення стаються без застосування магії! Перетворення живих істот на продукти харчування чи сировину для продуктів. Мова про бійні й м'ясокомбінати.

Але й у самому колгоспі була бійня, аби забезпечувати й колгоспників цією смакотою. І таке м'ясо їли не тільки Щелепенко з його дружиною Агнесою, але й інші дракони, яких вони пригощали, зокрема й Інокентій Карлович.

Пам'ятаєш, безцінний читачу, у третьому розділі цих хронік було таке речення: «За пару годин, коли Інокентій Карлович, пообідавши маринованими жабами й паштетом із печінки єдинорога, вийшов із печери з мольбертом і фарбами, до нього наближався вершник із білим комаром на щиті»? Тепер ти знаєш, хто Інокентієві Карловичу дав єдинорожачу печінку, із якої він виготовив той паштет. А жаб Інокентій Карлович сам ловив.)

«Тим часом на майдані неподалік від колгоспної контори вже були накриті столи, що ломилися, як висловлюються письменники, від усяких смаколиків, виготовлених із м'яса й молока єдинорогів, а також із овочів, фруктів, круп і зелені, вирощених на присадибних ділянках у селах Комахолупах, Цуценському й Кубічних Буряках. Крім наїдів, були й напої, у тому числі, звичайно, і алкогольні, теж, переважно, місцевого виготовлення.

Загалом, ми з герцогом Харитоном, відклавши збрую й зброю, щоби вони нас не сковували, і колгоспники (включно із драконом) на чолі із чарівною Уляною Ганчірочкою, по черзі виголошуючи тости, почали випивати й закушувати.

Крім тостів за наше з герцогом здоров'я та взагалі на честь терентопського лицарства, були й на тему єдинорогарства. Ну там "за підвищення надоїв", "за збільшення поголів'я", "за м'ясистість", "за соковитість пасовищ" тощо. Один скотар навіть запропонував випити за збільшення кількості єдинорожачого гною, бо ця речовина, як всім відомо, є добрими добривами, але на нього зашикали, мовляв, тема гною не для застілля, вразливу людину від одного цього слова при поглинанні їжі може знудити.

Без відриву від бенкету відбувався концерт колгоспної самодіяльності.

Пам'ятаю, якась колгоспниця, зі значними грудьми, читала напам'ять із виразом вірші сучасного терентопського поета Франческо Губанедурського. Чотири рядки навіть відклалися в моїй пам'яті:

 
Твій вигляд очі пестить, істина така.
Твій вигляд очі пестить, сумнівів немає.
От так і курка пестить хробака,
Коли сокирой дзьоба розтинає.
 

Хтось пухнатовусий, акомпануючи собі на бандурі, співав "Думу про лицаря Явтуха Мисочку".

Чотири скотарі чимдуж станцювали запальний гопак. Але це був найдивніший гопак з усіх, що я бачив. Адже виконувався він не під мелодію справжнього гопака, а під звуки "Танцю маленьких лебедів" Петра Чайковського. Бо акомпанувало танцеві місцеве радіо, а по ньому в ті хвилини транслювали саме музику балету "Лебедине озеро", тож вибирати не доводилось. На безриб'я й рак риба, а на безгопаччя й танок лебеденят гопак.

Зоотехнік Каленик Ганчірочка зіграв інструментальну сюїту для цебер, горщиків, бочки й інших ударних інструментів, що той музичний твір склав особисто.

Невеликий колгоспний хор виконував колгоспно-єдинорогарські частівки, кантату "Арістотель і тепер живіше за усіх живих" (музика й слова завідувача клубу в Кубічних Буряках – Ничипора Великецабе), "Баладу про доблесного лицаря Адама, злого дракона та гарну даму" й інших пісень...

Мабуть, читач пам'ятає, що й ми з герцогом Харитоном дорогою до колгоспу співали дуетом цю баладу. Але, сказати по правді, вокалісти з нас ніякі, тож спів наш був поганий. Ну, напевно, якби в нас були слухачі, то вони не померли б, як дракон і лицар Адам від співу Єви у тій баладі, але витримати наші горлання без затуляння вух долонями їм, мабуть, було б важко. Це я кажу для того, аби читач побачив, що автор цих мемуарів є людиною справедливою і самокритичною. А от колгоспні хористи, хоч теж напевно не мали музичної освіти й були аматорами, співали набагато краще, тож ми слухали їх із задоволенням.

Під кінець цього гастрономічно-естрадного заходу, коли була вжита достатня кількість алкоголю, навіть голова колгоспу Уляна Ганчірочка не стрималася й теж продемонструвала номер художньої самодіяльності: станцювала жагучий стриптиз, який дуже сподобався всім мужчинам, за винятком зоотехніка Каленика Ганчірочки, який був чоловіком голови й поривався її зупинити, так що двом скотарям довелося його схопити за руки й тримати, щоби не нашкодив мистецтву...

Коротше кажучи, той вечір в єдинорогарському колгоспі пройшов дуже славно, якщо не рахувати дрібного інциденту із драконом.

Інцидент стався посередині банкету з вини бананової наливки.

Після випитих п'яти склянок комахолупинського самогону герцог Харитон раптом потягся до пляшки з банановою наливкою. Я намагався його відговорити від пиття цього напою, переконував, що змішування самогону з бананівкою може дати непередбачений ефект, нагадував про аналогічний випадок із колегою Аркадієм... Але герцог був уже настільки, так би мовити, веселим, що не слухав моїх аргументів, а хлюпнув у склянку цю бананівку й із ентузіазмом висмоктав...

І саме тоді хор заспівав баладу про лицаря Адама й злого дракона...

Коли ж хор замовк, колега Харитон, незважаючи на присутність за столом дракона-пастуха, під впливом запаморочливої самогонобананової суміші й героїчної балади, зненацька загорлав нетверезою пелькою іншу пісню:

 
Дайте-но дракона в руки,
Я йому влаштую муки:
Вирву хвіст, поб'ю всю пику,
Крилам біль завдам великий.
Я драконів не люблю,
Всіх сміливо погублю.
Не люблю драконів морди,
Знищу всіх драконів гордо!
 

Цю пісеньку ще в сімнадцятім столітті склав лицар Євлампій Крутозадий. Мова в ній, звичайно, про нерозмовляючих драконів, страшних, злісних, небезпечних, диких, а не про нинішніх розмовляючих. Однак ця давня пісня обурила розмовляючого дракона Щелепенка, і шорстке чудовисько, у якого від обурення аж крила сторчма встали, клацаючи страшним дзьобом і ворушачи пазурами, заревло:

– Знищиш усіх драконів?!!

– Це всього лише пісня, – взялася його заспокоювати голова колгоспу. – Із пісні ж слова не викинеш. Пан лицар не мав на увазі нинішніх драконів.

– Це мерзенна, образлива, підла пісня! Я не потерплю подібних образ! Нехай просить вибачення за ці слова, що принижують усіх моїх одноплеменців! – гарячився ящір-пастух, загрозливо підступаючи до нас із Харитоном.

Що було причиною настільки бурхливої його реакції на антидраконську пісеньку? Та обставина, що в нього викрали яйце? Або те, що він випив дві склянки наливки з чорної смородини, не за власним бажанням, а під тиском колгоспної громадськості? (Хоча, як на мене, для такої громадини дві склянки наливки – однаково як для людини два наперстки пива). Або він за натурою забіяка? Або усе разом? У ту мить я почувався дуже незатишно, тим більше що ми з герцогом були без збруї й без зброї. Герцог же, якого під впливом вищезгаданих факторів "на подвиги потягнуло", замість того аби вибачитися за безтактність, збільшив інцидент, запропонувавши драконові:

– Іди в дупу!

– Куди?!! Куди ти мене послав?!! А ну повтори!!! – усе сильніше розпалювався Щелепенко, нависнувши над беззбройним герцогом страшною дзьобасто-зубасто-пазуристою громадиною.

Його пазурі дряпнули по столі, аж друзки полетіли. Колгоспники сполотніли...

І отут я виявив кмітливість і жартом розрядив обстановку.

Я викликнув:

– Це анекдот!

– Анекдот? – перепитало чудовисько.

– Так, мій колега почав був розповідати анекдота, але зміркував, що за столом такі жарти недоречні, замовчав, не доказавши, а ви не так його зрозуміли.

– Який анекдот? – уточнював дракон.

– Ну... – продовжив імпровізувати я. – Хоча він для застілля не підходить... От який: "Іди в дупу, моє золотце!" – запросив ніжним голосом кохану у своє житло закоханий глист.

Колгоспники зареготали. Мовляв, "а дійсно, для когось дупа, а для глиста житлоплоща".

– А що стосується тієї давньої пісні, то я за колегу й за всіх лицарів висловлюю жаль, що в ній такі неповажні стосовно драконів слова, – остаточно задушив я цей конфлікт, затискаючи долонею рот Харитона, котрий намагався щось додати.

– Жаль прийнятий, – сказав пастух Щелепенко й відступив.

– Лицарі не шкодують часу й сил, щоби розшукати твоє маля, а ти на них як на ворогів кидаєшся, – прошепотіла йому Уляна Ганчірочка.

– От його й украли такі ж дракононенависники, як той, хто склав цю мерзенну пісню, – буркнув трохи збентежений ящір. – А взагалі ви праві. Я після того викрадення весь на нервах... Вибачте, але не можу я з вами веселитися... Піду попрацюю.

Дракон потупав убік єдинорігівників, а бенкет тривав...»

(– Знову причиною того, що лицаря «на подвиги потягнуло», стало пиття бананової наливки, як і у випадку з лицарем Аркадієм, на початку цих хронік, – зауважує Права півкуля авторського мозку. – Невже в Терентопії ростуть банани, та ще в такій кількості, що бананові наливки – звичайний напій терентопців?

– Банани там, звісно ж, не ростуть – не той клімат, однак є звичайною їжею жителів королівства, – починає пояснювати Автор. – Частина бананів завозиться в Терентопію з Харкова, де їх купують місцеві комерсанти, а частина бананів, причому – більша частина, значно більша, виготовляється за допомогою магії. Про що, до речі, я вже мимохідь прохопився у щосі «Державні Двері», тож твоє тут, Права, здивування, показує, що там ти пропустила те прохоплення повз звивини.

– Із цього місця – детальніше, – просить півкуля Ліва.

– Колись, в тисяча дев'ятсот сімдесят четвертому році, тобто ще в ті часи, коли навіть у Харкові банани були великою рідкістю, великодрібкинський (тобто з міста Великі Дрібки) чарівник Олесь Опудало, перебуваючи у Великому Світі під виглядом працівника овочевої бази, спробував банан, і смак цього тропічного плоду так йому сподобався, що він поставив собі за мету придумати чарівний спосіб виготовлення такої смакоти в Терентопії. Опудало – це в даному випадку не прізвисько, а прізвище; люди ж не винуваті, що їм від предків дістаються потішні й навіть образливі фамілії. Як наголошує перше речення повісті «Світла особистість» Іллі Ільфа та Євгенія Петрова: «Немає жодного гидкого слова, яке не було б дано людині в якості прізвища». Наприклад, серед лицарів Напівкруглого Столу у XIX сторіччі був навіть такий собі граф Персіваль Гнатович Срака.

– Тьху, яке непристойне слово ти застосував! – вигукує Права півкуля. – Читача з тендітною душевною будовою воно може пожолобити!