Текст книги "Яйцепос. Книга 1"

Автор книги: Дюк Брунька

Автор зітхає й зіщулюється. Та проте знаходить ще один аргумент:

– Доказом того, що важко придумати щось нове, зокрема нове слово, є і випадок з Льюїсом Керроллом. У тисяча вісімсот сімдесят шостому році він написав смішну віршовану абсурдну епопею «Полювання на Снарка». Для одного з персонажів придумав ім'я Буджум. Цей Буджум у Керролла – істота смертельно небезпечна для людей, котра невідомо що собою представляє і невідомо як виглядає. А в тисяча вісімсот сімдесят восьмому році Керролл зустрів живого Буджума. Справжній Буджум виявився не таємничим чудовиськом, а індійським хлопчиком. Отже ця спроба створити свіже слово закінчилася для Керролла поразкою, бо придумане ним нове ім'я, на його здивування, вже й без того існувало. До слова, і в наш час на землі водяться справжні буджуми. Побачити їх важкувато, оскільки існують вони у важкодоступних місцях пустель півострова Нова Каліфорнія. Буджумами в наш час іменуються вирослі у зазначеному місці дерева досить химерного вигляду. Таку назву отримали саме на честь химерного персонажа Льюїса Керролла.

Та й взагалі, продовжує Автор, з того, що важко і навіть неможливо придумати щось нове, жалілися розумні люди ще в античні часи. От, наприклад: «І врешті неможливо щось сказать, що іншими вже не було би сказане», – так написав давньоримський комедіограф Публій Теренцій у пролозі до комедії «Євнух». Ще у першому столітті нашої ери! А у Біблії висловлено: «Що було, те й буде, і що робилося, те й робитиметься, і немає нічого нового під сонцем. Буває таке, про що кажуть: "Дивись, це нове"; але це існувало вже у віках, що були до нас». (Вітхий Завіт, Книга Екклезіястова або Проповідника, розділ 1.) Авторство цих думок здавна приписували єврейському царю Соломону, а той жив і царював приблизно ще аж у десятому сторіччі до нашої ери! А ви, любі мої мозкові півкулі, хочете, аби я придумав щось цілковито нове! Я б і радий, але є всього лише простим смертним. Як то кажуть: «Народжений повзати, літати не може». Тому генії, яким, незважаючи на все вищесказане, вдається все-таки винаходити, придумувати, створювати щось принципово нове, чого раніш не було, заслуговують на величезну повагу. Крім тих, звичайно, хто винаходить нові способи вбивств, знущань і взагалі гадити іншим.

– Ну, припустимо, ти вдався до банальності, зробивши персонажем балакучого коня, що вже й інші робили до тебе, – каже Ліва півкуля авторського мозку. – Але місце базікаючим по-людськи тваринам у казочках для малюків-дошкільнят. А цей свій Терентопський так званий епос, як я розумію, ти пишеш для читачів більш старшого віку. Судячи хоча б з того, що в ньому присутні такі висловлення, як «сексуальна орієнтація», «сексуальні контакти», «статева близькість», «презерватив» та інше, що зазвичай не вживають у книжечках для малечі.

– Так, – відповідає Автор, – ці писання не для дошкільнят і молодших школярів, а для громадян трохи старших. Вік потенційних читачів цієї моєї писанини я визначаю так: «від середнього шкільного до пенсійного включно».

– От-от, – продовжує Ліва. – І раптом ти цим відносно дорослим людям сунеш якихось казкових говорючих звіряток. Читачі можуть навіть образитися, мовляв, за кого це Автор нас має; за шмаркатих карапузів, чи що.

– До того ж, ти цей свій твір називаєш епосом, – підключається півкуля Права. – А в епо...

– Не «епосом», а «так званим епосом» або «м'яко кажучи, епосом», – уточнює, перебивши, Автор.

– Ну, слово «епос» все ж таки присутнє, – відмахується від уточнення звивиною Права. – А в епосах хіба місце говорючим тваринкам? От візьмемо, для прикладу, давньогрецькі «Іліаду» і «Одіссею». Хіба там є тварини, що мовлять? Наскільки пам'ятаю – ні. Навіть чарівні змії, що задушили Лаокоона з синами – і ті не віщали. Навіть ті звірі, на яких перетворила соратників Одіссея чарівниця Кірка. Там людські звуки теоретично міг видавати тільки один звір – кінь, так званий троянський кінь, та й той був не справжнім, а дерев'яним муляжем з людьми в середині, тобто просторікувати міг не сам дерев'яний звір, а його жива, так би мовити, начинка. Або епос про короля Артура і лицарів Круглого Столу. Теж – ніяких розмовляючих звіряток. Навіть дракон, з яким стинався лицар Ланцелот Озерний, навіть фантастичний Звір Рикаючий, на якого роками полював лицар Паломід Сарацин – і ті не гомоніли. І в епосі про графа Роланда та лицарів Карла Великого ані коні, ані які-небудь горобці або там собаки не базікають. Тобто, як бачимо на цих прикладах, тваринам що говорять в епосах не місце, і всуваючи їх в свій так званий епос, пане Авторе, ти тим самим порушуєш традиції епосів і прирівнюєш свій твір до казочок для малюків.

– Висловлене вами, півкулі, показує вашу малу начитаність, недостатню ерудицію і невігластво, – заперечує Автор. – По-перше, в світовій літературі досить багато написаних для дорослих читачів творів, де фігурують говорячі тварини. Щоб не забирати багато часу, нагадаю, для прикладу, тільки парочку. Не для малюків-карапузів писав Михайло Булгаков роман «Майстер і Маргарита». А між тим там діє розмовляючий кіт Бегемот. Та що там кіт! Там серед епізодичних персонажів є навіть птах, що працює шофером автомобіля! І Франсуа Рабле свою епопею «Ґарґантюа та Пантаґрюель» створив зовсім не для малечі. А у нього там діють не тільки мовлячі Коти Пухнаті, очолювані котищем Запазуром, але навіть і живі ліхтарі та живі ковбаси, які поводяться неначе люди. Є, є для дорослих писання з говірливими тваринами: і романи, і повісті, і оповідання, і поеми, і п'єси... я вже не кажу про байки, де, як правило, персонажі саме такі. По-друге, стосовно епосів, – так, в перерахованих тобою, Права, тварин-балакунів немає. Але ж існують і інші епоси, і в деяких з них балакучі тварі – звичайне явище. Наприклад, в індійському епосі «Рамаяна» поряд із людьми діють теревенячі мавпи. А в киргизьких епосах «Ер Тьоштюк», «Манас» та інших – мовлячі коні. А в башкирському епосі «Урал-батир» – промовляючі птахи та інші істоти. А крім того є і так звані тваринні епоси, де взагалі всі персонажі – тварини-мовці. Наприклад, давньогрецький епос «Батрахоміомахія» з балакучими жабами і мишами, давньоіндійський «Панчатантра» з базікаючими левом, биком, шакалом тощо, фламандсько-латинський (тобто написаний фламандцем, але латиною) «Про Ізенґрімуса і Ренара» з теревенячими вовком, лисом, левом... Й інші. До слова, «Батрахоміомахія» – не єдиний твір давньогрецької літератури, де розмовляють жаби. Те ж саме ці земноводні роблять, наприклад, і в комедії Арістофана, яка так і називається – «Жаби», де діють, крім інших, персонажі епосів: Діоніс, Геракл, Харон, Еак та Аїд. І щодо відсутності розмовляючих звірів у давніх писаннях про короля Артура ти, Права півкуле, не зовсім маєш рацію. У переважній більшості творів про лицарів Круглого Столу, дійсно, говорять лише люди. Однак, у легенді «Кілох та Олвен» зі стародавньої валлійської збірки «Мабіноґіон» з воїнами короля Артура таки розмовляють і мудрі тварини: дрізд, олень, сова, орел і лосось.

Серед численних творів для дорослих читачів, де фігурують животини-мовці, мені зараз згадалося писання про те, як сільськогосподарські тварини на одній фермі влаштували бунт, відмовившись служити людям, і спробували жити самостійно, без людей.

– Цей твір називається «Скотний двір», – уточнює Ліва півкуля авторського мозку. – Його написав англійський літератор Джордж Орвелл. Його перекладено з англійської на багато інших мов. А першим перекладом, до речі, був український; Орвелл до цього перекладу сам написав передмову.

– Ні, я мав на увазі інший твір, – заперечує Автор, – написаний за шістдесят п'ять років до «Скотного двору» Орвелла. Він називається «Скотський бунт. Лист малоросійського поміщика до свого петербурзького приятеля». Його написав український і російський літератор та історик Микола Костомаров, один із членів гуртка харківських романтиків (а харківські романтики, між іншим, разом із полтавцем Іваном Котляревським є основоположниками нової української літератури). Та й український письменник-гуморист Юрій Вухналь, також харків'янин, у своєму творі «Надзвичайні збори», надрукованому в Харкові за понад півтора десятиліття до публікації «Скотного двору» Орвелла, теж розповідає про мовлячих сільськогосподарських тварин, незадоволених людським господарюванням.

В українській літературі тваринним епосом можна вважати поему Івана Франка «Лис Микита». Написану під впливом віршованого епосу «Рейнеке Лис» Йоганна Вольфґанґа фон Ґете, написаного, у свою чергу, на основі середньовічних європейських тваринних епосів. (А оскільки Терентопський так званий епос дещо пов'язаний з Харковом, то у дужках я, його Автор, зауважу, що обидва згадані класики – Ґете та Франко – теж трохи пов'язані з Харковом: перший брав участь у заснуванні Харківського університету і за це був удостоєний звання його почесного професора, а другий був чоловіком харків'янки та почесним доктором Харківського університету).

Так що, як видно з цих прикладів, – говорячі тварини є типовими персонажами складених для дорослих читачів писань, у тому числі епосів, а тому і в моєму так званому Терентопському епосі вони мають повне право на існування, – резюмує Автор.

– Твої аргументи, товаришу Авторе, мене переконали, і я визнаю свою помилку, – здається Права півкуля авторського мозку.

– І мене. І я, – підтакує Ліва. – Гаразд. Шуруй далі.

Далі – інтерв'ю сірого в гречку непарнокопитого, котре Автор Терентопських хронік, то пак твій, безцінний читачу, покірний слуга, якщо буде потреба, перериватиме своїми примітками в дужках.

Отже, інтерв'ю:

☼ ☼ ☼

« Кореспондент : Здрастуйте, шановний коню Гуго!

Кінь Гуго : Госпітіо, Прокле Вахтанговичу! Що в перекладі з латини означає: вітаю вас.

Кореспондент : Я хотів би, щоб ви розповіли нашим читачам про вашу участь у Великій Яєчній Експедиції. Особливий інтерес, поза всяким сумнівом, викликає подія, що трапилась з лицарями Напівкруглого Столу графом Леонідом Очкариком і графом Леонідом Заканавним дорогою від села Бездюків до села Бовинівки. Я маю на увазі їхнє зіткнення, якщо так можна висловитися, з небаченою раніш істотою-людожером, що той контакт ледь не закінчився їхньою загибеллю. Хоча самі ці лицарі вже розповіли про це іншим виданням, хотілося б почути ваші враження від пережитого.

Кінь Гуго : Німірум, дікам. Тобто, звичайно, розповім, у перекладі з латини. Почну з того, що лицарі Напівкруглого Столу вибрали для себе різну, так би мовити, тактику пошуку викраденого яйця дракона й так званого яєчного шахрая. Одні зволіли систематично прочісувати свій сектор, рухаючись від центру – Великих Дрібок – до окраїни, інші віддали перевагу переміщенню без усякої системи – хаотично й зигґзаґоподібно. А от Леонід Заканавний і Леонід Очкарик вибрали наступний, так би мовити, алгоритм: почати пошук з окраїни, тобто з найвіддаленіших від центру населених пунктів, і систематично просуватися до середини держави, тобто до Великих Дрібок. Щоб не витрачати занадто багато часу на переміщення до окраїни верхи, тобто на мені й коні Генріхові, а опинитися там як найшвидше, лицарі звернулися по допомогу до автомобільного транспорту, котрий, звичайно, у декілька разів швидший за нас, коней. Тобто, вони найняли шофера з вантажівкою-скотовозом.

Отже, ми з конем Генріхом зійшли в кузов цього скотовоза, а два лицарі Леоніди влаштувалися в кабіні з водієм, і машина поїхала на північ, або точніше на північний схід. Ілля Ільф і Євгеній Петров у своїй книзі "Одноповерхова Америка" написали: "Дивна все-таки країна! Тут навіть коней возять на автомобілях. Чи можна вигадати більше приниження для цієї тварини!" А я не бачу в цьому нічого принизливого. Що автомобілі швидші й витриваліші за нас – це факт. Тому для швидкісного переміщення на далеку відстань розумніше й гуманніше не мучити непарнокопите травоїдне, яке можна загнати до смерті, а скористатися парноколесним бензиноїдним.

Їхала машина повз багатьох сіл неспинно, бо, як я сказав, відповідно до плану, відвідати їх передбачалося зворотною дорогою до центру. У міру віддалення від центру держави й наближення до Окраїнних Земель, дороги ставали все гірше. Коли автомобіль проїхав крізь місто Вухатий Міхур і переїхав мостом річку Юху, то на зміну асфальтовій трасі пішли ґрунтові дороги, чим далі, тим менш придатні для автомобільного транспорту. Нарешті, коли скотовоз переїхав старим містком й ріку Замийку, яка там скоріше схожа на широкий струмок, ніж на вузьку річку, ці так звані дороги стали зовсім нестерпними для машини – її так трясло й підкидало, що виникла загроза й для механізмів, і для водія з пасажирами, і для вантажу, тобто для нас із Генріхом. Тоді ми вивантажилися, лицарі заплатили за зроблену послугу водієві, котрого, пам'ятаю, звали Іваном Гигикалом, й, осідлавши нас, коней, продовжили просуватися вже не на бездушному транспорті, а на одушевленому; скотовоз же розвернувся й поїхав назад.

Я міг би повідати про подальше наше переміщення до Окраїнних Земель, але оскільки ви поставили запитання про конкретний випадок, що мав місце вже дорогою назад до центру держави, то я пропущу подробиці про наші мандрівки до того. Зауважу тільки, що на те, аби добратися до найвіддаленішого села, нам знадобилося п'ять днів майже невпинного руху.

Отже, переконавшись, що далі населених пунктів немає, ми повернули назад. Ясна річ, зворотній шлях забирав набагато більше часу, бо ж треба було опитувати населення.

Кореспондент : Усе це цікаво, але давайте ближче до монстра...

Кінь Гуго: Так. Ін бреві, що в перекладі з латини значить "коротше кажучи", на четвертім тижні мандрівок, а саме двадцять дев'ятого жовтня ми опинилися в селі Бездюках. В'їхавши в цей маленький населений пункт... Вірніше, це лицарі в'їхали верхи на нас із Генріхом, а ми просто ввійшли... Увійшовши й в'їхавши, ми побачили бандуриста. Спочатку почули звуки бандури й спів, а потім побачили. Це був сивий літній чоловік з пишними вусами. Він сидів на дерев'яній колоді біля тину, а перед ним стояло кілька слухачів – селян, діти й дорослі. Ми теж зупинилися послухати. Зазвичай під акомпанемент бандури виконуються пісні українською мовою. Але в цьому випадку було не так: бандурист співав якоюсь невідомою мені мовою. Пісня звучала красиво, але трохи, як на мене, тужливо. Коли він скінчив, селяни кинули монетки на лежачий на прив'ялій траві полотняний чохол бандури. Отже, це був мандрівний музика, що заробляв у такий спосіб собі на життя. Леонід Очкарик з Леонідом Заканавним теж кинули на чохол гроші.

Я запитав бандуриста, що це була за пісня. Він і селяни здивувалися: не очікували, що лицарський транспорт виявиться мовцем. Здивувавшись, сивовусий відразу чемно відповів, що це кансона "Ja nus hons pris...", яку в грудні тисяча сто дев'яносто другого року склав англійський король Річард Перший Левове Серце. "Звичайно, він складав її не для акомпанементу на бандурі, – додав бандурист, – це я сам аранжував для даного інструмента". – "А якою мовою?" – поцікавився я. "Давньофранцузькою". Якби сучасною французькою, я б, звичайно, визначив. А давня звучить інакше».

(Отут Автор Терентопських хронік має нахабність влізти з коментарем.

Король Річард Левове Серце склав цю пісню, будучи в'язнем, або, висловлюючись сучасним сленгом, зеком. Перебуваючи у полоні в короля Німеччини Генріха Шостого, який за сумісництвом був також імператором Священної Римської імперії, Левове Серце «тягнув строк» у застінку замку Дюрнштайн, що в Австрії. Але хоча цю пісню склав по суті зек, і співається в ній про типові для тюремних пісень речі (мовляв, як погано в тюрязі, як хочеться на волю, і які падли мої кореши – не визволили), все-таки цю старовинну кансону, яку Річард адресував Марії Шампанській, своїй зведеній сестрі, в аспекті стилю важко зарахувати до жанру блатного шансону.

Взагалі, іноді зеки у тюрмах створювали вельми значні речі.

Наприклад, один зек – англійський лицар Томас Мелорі – під час відсиджування в Ньюґетській в'язниці (куди він потрапив, як деякі думають, за сфабрикованим обвинуваченням) написав одну із найзнаменитіших книг в історії людства: великий епос «Смерть Артура», що став основною й культовою працею про лицарів Круглого Столу. Це сталося в XV столітті. (До речі, зеками у тій лондонській тюрмі в різний час були також Даніель Дефо, Джакомо Казанова та інші відомі люди).

А інший зек, перебуваючи на початку XVII століття у севільській буцегарні (теж, до речі, за сфабрикованим обвинуваченням), почав писати роман, котрий також став однією з найвизначніших книг усіх часів та народів. Зек звався Мігелєм де Сервантесом, а книга – «Дон Кіхот».

Так званими зеками під час їхніх ув'язнень у застінках були написані або початі також і інші значні книги: «Подорож довкола моєї кімнати» Ксав'є де Местра, «Що робити?» Миколи Чернишевського, «Із глибин» Оскара Уайльда, «Тюремні вірші» Бориса Антоненка-Давидовича, «Репортаж із зашморгом на шиї» Юліуса Фучика, «Тюремні щоденники» Остапа Вишні, «Зачарований принц» Леоніда Соловйова, «Спадкоємець із Калькутти» Роберта Штильмарка, «Вірші з концтабору» Йозефа Чапека, «Роза світу» Даниїла Андрєєва, «Богоматір квітів» Жана Жені, «Гуди» Гаррі Ґрея... тощо.

Отже, як бачимо, не тільки кримінальні наколки та блатний шансон можуть бути творчим самовираженням зеків.

Так, англійський король Річард Левове Серце складав пісні. На жаль, до наших днів дійшли тільки дві з них. Їх можна почути у виконанні сучасних музикантів (наприклад, у вигляді записів в Інтернеті). Але він був не єдиним монархом-композитором. Цією творчістю захоплювалися й деякі інші глави держав. Наприклад, англійський же король Генріх Восьмий складав гарну інструментальну музику, а російський цар Іван Четвертий (Грізний) – церковні пісні. Як відомо, ці два суб'єкти мають репутацію кровожерливих душогубів. А при прослуховуванні їхньої музики, складеної у вільний від душогубства час, душа слухача що називається здіймається та світлішає; і, якщо не знати імена авторів, виникає впевненість, що такі звукосполучення могла створити тільки особистість безгрішна, духовна, чиста й моральна. Дивно, як в одній людині можуть уживатися і світле, й настільки темне!

– Вважаю ці коментарі зайвими, бо теревені про літературу та музику не мають прямого стосунку до пошуків драконячого яйця і схожі на бажання Автора похвалитися власною ерудицією, – буркоче Ліва півкуля авторського мозку, – а такі хвастощі властиві людям обмеженим, яких у власній ерудиції переконали простенькі кросворди.

– А я вважаю, що навіть такі коментарі мають право на існування, – сперечається півкуля Права, – бо не можна виключати, що щось зі сказаного не було відомо читачеві, тож ці теревені могли дещо розширити читацький світогляд.

– Можете вважати що завгодно, – каже півкулям Автор. – Маєте повне право. Вважати я вам не забороняю, бо на всій території мого черепа панує демократія та плюралізм, тобто свобода думок та висловлювань.

– Слово «територія» тута недоречне, – чіпляється педантична Ліва півкуля, – тому що походить від латинського «terra», що означає – земля. Якщо немає землі, а є вода, то мовлять «акваторія», від латинського ж «aqua» – вода. Але в тебе в черепі не вода й не земля, а мозок. Мозок латиною – cerebrum. Отже, треба казати не «на території мого черепа», а «на церебрумиторії мого черепа». Що на це скажеш, Авторе?

– Заткнися.)

«Я попрохав бандуриста проспівати ще що-небудь, але повеселіше. Він охоче погодився, сказавши, що виконає жартівливу пісеньку власного витвору за назвою "Легенда про цементного гостя, або Сповідь іспанського бахура", уже українською мовою, що більш типово для пісень під бандуру.

Я потім попросив його переписати для мене текст, завдяки чому знаю його напам'ять, і із задоволенням... ні, не проспіваю, оскільки не маю вокальних здібностей, а просто прочитаю. Там так:

 
Прийшов останній час:
Лежу на смертнім ложі.
Для, святий отче, вас,
Як жив, повісти
Можу.
 
 
Про те, як я грішив,
Коли прийшов кінець,
Я викласти рішив,
Бо тут
Отець.
 
 
Було, я на мораль начхав
Та донну Анну покохав.
За нею причвалав на став
Та й грішним
Став.
 
 
Та серенади їй горлав.
Хоча поганим був вокал.
Проте на те
Я не зважав:
Її жадав.
 
 
Її ж ревнивий чоловік
Боявся рогів цілий вік,
Тож у мужчинах ворогів
Бачить
Звик.
 
 
І сталось врешті, далебі,
Мене він викликав на бій:
Сказав що звабник я
Та
Бабій.
 
 
Його я проштрикнув умент...
Зробили йому монумент –
Самий цемент і сам клієнт
І
Постамент.
 
 
Настав для Анни вдовий вік.
Не підіймаючи повік,
Ходити має у той склеп, де
Зник
Чоловік.
 
 
Та я її не залишав
І в склеп щоразу проводжав,
В сирий та цвілий той підвал
Де мрець
Лежав.
 
 
Де ревнувати вже не міг
Цементний статуй-чоловік.
На постаменті він застиг
Й
Нічичирк.
 
 
Я, знахабнілий мов удав,
На п'єдестал з ним поруч став
І за ніс ту скульптуру взяв
Та й
Сказав:
 
 
"Ти за життя був дуже злий.
Тепер з цементу одяг твій.
Став нерухомий та німий,
Мов
Тюхтій.
 
 
Ти жінку за життя беріг,
Хоч до лиця тобі був ріг,
Та в склеп неначе у барліг
Мертвий
Ліг.
 
 
Та в смертний час, як гілку крук,
Ти Анну випустив із рук.
Тепер мені ночами пестить
Тіло й
Дух.
 
 
Ти, якщо можеш, засмутись
І з постаменту зстрибни вниз,
В мій дім ввірвись, як люта рись,
Та й
Запевнись.
 
 
Я буду жвавий ніжний пан.
Я обійму вдову за стан.
А ти, із каменю бовван,
У дверях
Стань.
 
 
Та ні, до мене не прийдеш.
Не має незворушність меж.
Утратив ревність ти, авжеж,
Й хоробрість
Теж"...
 
 
Побачення прийшов от час.
Я й Анна з'їли ананас.
А за вікном і день вже згас,
От як
Зараз.
 
 
Ніч чорна за вікном, як крук...
Та раптом чутно дивний звук:
Неначе кам'яний каблук
Топче
Брук!
 
 
Я чую "гуп" і знову "гуп"...
І потом вкрився мій тулуб!
Й знову "гуп"! З жаху скуб
Я свій
Чуб!
 
 
І гучний в двері був удар!
Могутньо кам'яний бунтар
На друзки трощив інвентар:
Прагнув
Чвар!
 
 
Мороз по шкірі промайнув,
А гість цементний ротом втнув:
"Одержи, раз мене торкнув,
Мозку
Зсув!"
 
 
До мене руку він простяг.
Мене неначе здув протя́г:
Пірнув під стіл, сказавши "Ах!"
То був
Жах!
 
 
За вухо хапнув мене він
Тай вивів, начебто я кінь,
З підстольних моїх володінь
За
Безцінь.
 
 
"Дай руку!" – рік камінний пан.
Я зрозумів, що мій талан –
Умерти, втрапивши в капкан,
Як
Кабан.
 
 
Враз пукнув я. І вийшов страм.
О, не повірив я очам!
Розпався він, був наче сам
Зітлілий
Крам!!!
 
 
Тут сповідь вже для свят-отця
Добігла до кінця.
Так, йшов тоді на монумент
Бракований цемент!
 

Кореспондент : Ха-ха-ха... Так, це кумедно, але...

Кінь Гуго: Але хочеться довідатися про монстра? Іт ест, ет дедук, тобто, з латини, я до того й веду. Тому що саме цей бандурист повідомив нас про лицарів, які, як згодом з'ясується, зустрілися з тим монстром раніше за нас.

Лицарі Леоніди представилися бандуристові і його слухачам, я теж для ввічливості відрекомендувався. "А мене звуть Стоян Цьохла", – назвався музикант. Демонструючи йому й тим що зібралися ксерокопію портрета так званого яєчного шахрая, лицарі, звичайно, цікавилися, чи не бачив хто з них такого суб'єкта, і чи не знає про місцезнаходження украденого драконячого яйця. На жаль, ніхто його не бачив і про яйце не знав.

"Я не дуже давно вже зустрічав у цих місцях теж двох мандрівних лицарів, але вони про це не запитували", – сказав сивовусий музичний мандрівник, ховаючи бандуру в чохол. "Мабуть, вони пустилися в мандрівки ще до початку Великої Яєчної Експедиції, тому не в курсі справи", – припустив мій сідок Леонід Очкарик. "Я знайомий з котримись незалежними лицарями, – говорив Леонід Заканавний. – Може, і цих знаю. Не пам'ятаєте, як їх звуть?" – "Прекрасно пам'ятаю, – відповідав Стоян Цьохла. – Один з них – Лицар Корінь, а інший – лицар Корній".

Кореспондент : Не зрозумів. Музикант помилково назвав двох лицарів схожими іменами, або вони дійсно називалися схожо?

Кінь Гуго: Атве етіам мірарі ме нон інтеллексіт, тобто, з латини, я тоді теж не зрозумів і здивувався. Але згодом навів довідки щодо цих нещасних лицарів, і з'ясував наступне. Один з них називався Лицарем Корінь, оскільки на його гербі й щиті зображене коріння. Здається, дуба. А справжнє його ім'я Осип Матвійович Картазон. А іншого лицаря офіційно кличуть Корнієм. Корній Іларіонович Кручених.

"Ні, з такими не знайомий, – сказав Леонід Заканавний. – Тобто бачив на турнірах, але особисто не спілкувався". – "Ці лицар Корній і Лицар Корінь дуже полюбляють музику, – продовжував музикант, встаючи з колоди. – У них із собою касетний магнітофон і сумка касет із записами класики: Перселл, Бах, Гендель, Гайдн, Моцарт, Бетховен тощо". – "Ми теж любимо музику, і теж узяли в мандрівки касетного магнітофона і касети, – повідомив мій Леонід Очкарик і показав на Леоніда Заканавного, в котрого на плечі висів яскраво-червоного кольору портативний магнітофон "Протон М-412" (який у дорозі вивергав, так би мовити, саундтреки до переміщення; але при в'їзді в село був виключений, щоб музика не заважала спілкуватися зі селянами). – Тільки в нас не класика, а російська попса". Бандурист, як я помітив, мимоволі гидливо поморщився. "Для лицарів не типово слухати класику, – пояснював Заканавний. – З лицарів Напівкруглого Столу тільки Річард Левове Копито таким захоплюється". – "Я чув, що й наш новий колега Лицар Пивної Кружки полюбляє музичну класику", – зауважив Очкарик. "Не знаю, у мене поки не було часу з ним близько познайомитися, – знизав плечима Заканавний. – Може, і він. Ну ще Його Величність ходить на симфонічні концерти, але королю за посадою призначено. А решта слухають попсу й шансон".

Кореспондент : Так, але...

Кінь Гуго : Вам, громадянине кореспонденте, може здатися, що, висловлюючись латинською, гаек омніа нон сунт директе пертінет ад гісторіам белуа, тобто, по-нашому, всі ці подробиці не мають прямого відношення до історії з монстром. Але я вас запевняю, що вони суттєві, у чому ви незабаром переконаєтеся.

Після цього Леоніди запросили Стояна Цьохлу пообідати з ними в найближчому пункті громадського харчування, за їхній, зрозуміло, лицарський рахунок. Музикант охоче погодився. Таким пунктом був шинок. Не буду його описувати, бо це був звичайний шинок, на кшталт тих, що зображені в українській, польській і російській класичній літературі.

Погода була відносно сухою (не дощило) й не дуже холодною, тому деякі селяни, що смакували добутки тамтешньої кухні, забажали робити це не усередині приміщення, а на свіжім повітрі, для чого кілька столів були винесені на майданчик перед цією хатою. І лицарі з бандуристом вирішили обідати зовні. Оскільки годівниця, з якої ми з Генріхом також трапезували вівсом, перебувала неподалік від стола, за котрим розмістилися Леоніди зі Стояном плюс двоє місцевих чоловіків, то я мав можливість чути їхню розмову.

Спочатку лицарі з музикантом спробували базікати саме про музику, як найбільш близьку для бандуриста справу, але ця тема відразу вичерпалася, бо Цьохла виявився цілковитим невігласом щодо сучасної російської попси (навіть про таку суперзірку як Андрій Губін нічого не чув, не кажучи вже про Олександра Айвазова!), а лицарі – профанами щодо інших напрямків музики.

У цій бесіді Стоян Цьохла, звертаючись до Леоніда Заканавного, кілька разів помилково називав його Леонідом Очкариком. Той його поправляв, але бандурист, забуваючи поправку, повторював помилку. Його, напевно, збивала з пантелику наявність окулярів на лиці Леоніда Заканавного та їхня відсутність на обличчі Леоніда Очкарика.

Потім Леонід Заканавний запитав у місцевих пожильців, що сиділи за їхнім столом, яке житло є поблизу від Бездюків убік центру держави. Один з них, лисий, відповів, що село Бовинівка, за річкою Замийкою; треба, мовляв, переїхати міст і стежкою вліво, за пару годин приблизно й доїдеш до Бовинівки.

"А між Бездюками й Бовинівкою ніхто не живе, немає ніяких будинків?" – уточнив Леонід Очкарик. "Ні", – відповів лисий. "А от і помиляєшся, куме!" – заперечив другий місцевий, з кучерявою шевелюрою. "Як так помиляюся?! – здивувався кум. – Не було між нашими селами жодних хуторів або окремих будов". – "Не було, – кивнув опонент. – А тепер є". – "Це де ж?" – з недовірою спитав лисий кум. "А от якщо перед Замийкою, не переходячи через міст, збочити праворуч, де уздовж річки листяний ліс, і пройти бережком так із кілометр, то там така галявина біля річки й на тій галявині тепер є будинок". – "Та що ти вигадуєш! Я не більше місяця тому там був, збирав гриби. Немає там ніякого будинку і абиякого будівництва". – "От місяць тому не було, а тепер стоїть двоповерховий будинок. Я теж туди ходив по гриби, от днів п'ять тому". – "Та не може бути! Туди й дороги немає для будь-якого вантажного транспорту з будматеріалами! Як бездоріжжям туди б доправили все необхідне для будівництва?" – "Сам не розумію! Дивне діло! І я б не повірив, якщо б хто сказав. Але оскільки бачив власними очима й навіть помацав стіни руками, щоб переконатися що це не галюцинація, значить – факт. А як уже туди матеріали доставляли – мені невтямки. Може, левітували повітрям за допомогою магії?" – "Ну хіба тільки за сприяння чарівництва", – піддався лисий кум.

"І хто там проживає?" – поцікавився Леонід Очкарик, який разом із Заканавним і бандуристом мовчачи слухав цей діалог.

"Не знаю. Двері були замкнені. Я постукав, щоб познайомитися з новоселами, але ніхто не відімкнув. Може, у новобудову на той момент ще ніхто не переселився, а може, господарі, господар або господарка в той час кудись пішли", – відповів кучерявий бездюкинець.

"Треба буде туди навідатися, – зауважив Заканавний. – Раптом там зараз хтось є. Нікого не варто пропускати. Не можна повністю виключати, що саме цей новосел щось знає про місцезнаходження викраденого драконячего яйця. Більше того, не можна виключати, що саме він і є розшукуваним організатором викрадення".

"Згодний, – кивнув Очкарик. – Першим ділом зробимо гак на ту галявинку, а потім уже до Бовинівки".

"Так, будинок, – повторив кучерявий, – ну й будиночок, скажу я вам! Зроду таких не бачив". – "А що в нім такого?" – зацікавився Стоян Цьохла. – "Архітектура дуже незвичайна, – відповідав той. – Я, коли вийшов на галявину, у першу хвилину й не зміркував, що це дім. Здалося, що величезна така каменюка майже біла. А потім розгледів двері і вікна й второпав, що житло. У нього стіни не прямі з кутами, як у наших хатах, а такі округлі, без кутів; і даху немає у звичайному смислі цього слова; тобто незрозуміло, де стіни, а де дах". – "Як це?" – здивувався лисий кум. – "Ну от візьми куряче яйце. Це, так би мовити, перше житло курчати. Але де в цього житла стіни, а де дах? Якщо покласти, скажімо, на стіл, то дахом можна вважати ту частину шкарлупи, яка зверху, а стінами – ту що з боків. Але неможливо точно визначити, де закінчуються ті стіни й починається той дах. От так і там. Цей дім схожий чи то на величезну картоплину, чи то на гігантську мушлю якогось молюска, чи то на колосальний гриб-дощовик, чи то щось таке". – "Це новітня авангардна архітектура, – зрозумів Леонід Очкарик. – У Великому Світі так сучасні тамтешні архітектори випендрюються, а тепер, бач, і до нас у королівство проникнула ця мода. Перша ластівка прогресивної будівельної новизни, так би мовити". – "Ага, і двері з вікнами ненормальні, – продовжив оповідач. – Двері не прямокутні, як у нас, а такі майже овальні, як, знаєте, в фантастичних фільмах у космічних кораблях. А віконця круглі й маленькі, з кулак, дві штуки, чомусь над дверима. Я обійшов, оглянув – немає більше інших вікон і дверей. А ті єдині двері начебто не з деревини, а з якогось пластику, чи що. А стіни не дерев'яні й не цегельні, а схожі на якусь кераміку, от як боки порцелянового чайника".