Текст книги "Яйцепос. Книга 1"

Автор книги: Дюк Брунька

сообщить о нарушении

Текущая страница: 28 (всего у книги 34 страниц)

Батько бібліотекаря народився в Росії, під Тамбовом, куди за сотні років докочувала сім'я індіанців мая, що їх місцеві жителі вважали за циганів, тому немовляті неофіційно дали «індіанське» ім'я Койот Тамбовський. А мама народилася в Молдавії, куди добралася родина ірокезів, яких там уважали за татар. Її неофіційно рідні назвали Індиченька Ряба (Ряба – через ластовиння на обличчі). Автор підкреслює, що ці імена були неофіційними, на згадку про давні індіанські традиції. Офіційно ж, за паспортами, вони йменувалися Василем Петровичем Трампом і Ольгою Станіславівною Сукбаєвою. Так буває, що представники народів, котрі кочують, здобувають імена й прізвища тубільців, серед яких вони живуть. Наприклад, в українських циганів – часто-густо українські імена й прізвища, в угорських циганів – угорські, в іспанських – іспанські... Відповідно у індіанців, що пожили на східнослов'янських землях, офіційно були типові для цих місць імена та по батькові, а прізвища Трамп і Сукбаєв «прилипли» до родин під час життя на германських і татарських землях. І цілком логічно, що сім'ям, котрі блукають, дісталися саме ці прізвища, адже й «трамп» у перекладі з германських мов і «сукбай» у перекладі з татарської означають одне: бурлака, бездомний.

Втім, у процесі мандрівок нащадки вихідців із Америки одружувалися з євразійськими аборигенами, тому з кожним новим поколінням у їхніх жилах було усе менше індіанської крові й усе більше інших кровей. Але незважаючи на те що генетично їхнє індіанське коріння перетворилося на крихітні корінці, вони не забували про історичну батьківщину, шанували індіанські традиції (принаймні деякі, які ще не забули), і вважали себе саме індіанцями, а не німцями, китайцями, татарами, росіянами, й представниками інших народів, кров яких, можливо, у них уже формально переважала. До того ж вони полюбляли читати такі книги, як «Пісня про Гайавату» Генрі Лонґфелло, «Останній з могікан» Фенімора Купера, «Оцеола, вождь семинолів» Майн Ріда, «Сини Великої Ведмедиці» Лізелотти Вельскопф-Генріх, «Віннету» Карла Мая, та інші пригодницькі твори про індіанців, що дуже сприяло збереженню їхньої національної самосвідомості. (Двоє останніх з названих авторів писали німецькою, тому в оригіналах їхніх пригодницьких книг про індіанців, мабуть, присутні червоношкірі фюрери у пір'ї. Адже індіанські племена очолювали вожді, а «вождь» німецькою – «фюрер». Диваків називають чудом у пір'ї, а там – фюрери в пір'ї.)

– Дивно, що індіанці нарекли свого сина Койотом Тамбовським, – говорить раптом Ліва півкуля авторського мозку, – бо ж койот – істота в Америці зневажувана. Людину там обзивають койотом, коли хочуть образити. І раптом таке образливе слово вони зробили ім'ям сина!

– Ці індіанці ніколи койотів не бачили, – відповідає Автор, – але пам'ятали, що це звір їхньої історичної батьківщини, тому для них це слово втратило образливий відтінок, а придбало патріотично-ностальгічний.

Коли комусь із друзів цієї людини хтось презирливо кидав: «Тамбовський вовк тобі товариш!», то у відповідь чув щось на кшталт: «По-перше, не вовк, а Койот, а по-друге, так, товариш, дуже хороший товариш».

 Койот Тамбовський та Індиченька Ряба зустрілися в Харкові, будучи студентами університету. Результатом знайомства стали їхній шлюб і поява Бізончика Солом'яного (який у свідоцтві про народження був записаний як Сергій Васильович Трамп). Бізончиком він був названий неофіційно знов-таки з патріотично-ностальгічних міркувань. Коли цей новонароджений незабаром доріс до віку, коли міг сприймати дитячі казочки, і з'ясувалося, що його улюбленим персонажем є солом'яний бичок із української народної, то до його прізвиська додався прикметник Солом'яний. Адже українські бички та американські бізончики є, можна сказати, родичами, бо зоологи зарахували і тих і других до однієї біологічної родини Bovidae.

І от якось молодята з малюком випадково побували за чарівними дверима, оббитими чорним дерматином. Це трапилося так. Койот Тамбовський й Індиченька Ряба вихідного дня гуляли на лоні природи західної околиці Харкова із крихіткою Бізончиком. Раптом порив вітру зірвав з дитяти панамочку й закинув у чагарник. Молодий батько поліз у колючі кущі за головним убором немовляти й із подивом виявив там двері...

У Терентопськім королівстві їм так сподобалося, що вони переселилися з Харкова до Терентопії. Там Бізончик Солом'яний виріс, одержав освіту й став бібліотекарем у бібліотеці імені Сіда Ахмета Бен-Інхалі.

Зараз він – тридцятирічний інтелігент в окулярах, краватці, строгому костюмі, а також, за індіанською традицією, у пір'ях на голові, з кісками у волоссі та з живописом на обличчі.

(– Оп! – вигукує раптом Ліва півкуля авторського мозку. – Тут я тебе, Авторе, ловлю на помилці!

– Якій? – дивується Автор.

– Ти кажеш, що в тисяча дев'ятсот дев'яносто п'ятому році йому тридцять років. Тобто народився він у тисяча дев'ятсот шістдесят п'ятому. А в попередньому абзаці – що за дверима, оббитими дерматином, він опинився ще малюком.

– Так. І в чому помилка?

– А в першій частині цього так званого епосу, чи то пак у першому щосі, ти повідомив, що ці двері були оббиті дерматином в тисяча дев'ятсот сімдесят третьому році, а до того були просто дерев'яними без оббивки. Отже, коли Бізончик був малям, дерматину там ще не було.

– Ой, дійсно, помилився! – визнає Автор. – Проявив неуважність. Приношу читачеві вибачення і прошу вищезазначене речення читати так: «Потім молодята з малюком випадково побували за чарівними дверима, в ті часи ще не оббитими чорним дерматином». Спасибі, Ліва, що помітила цей ляп і підштовхнула мене вчасно його знешкодити. Але не здивуюся, якщо скрупульозний, уважний і педантичний читач знайде в цьому розгонистому писанні й інші мої ляпи. Бо важко за всім встежити і не допустити неуважності.

Навіть великі письменники-класики іноді, так би мовити, «грішили» тим же. Наприклад, Е. Т. А. Гофман в романі «Еліксири сатани» через неуважність називає одного персонажа у другому розділі другої частини Альбертом, а в наступних – Йоганном. А М.В. Гоголь в «Повісті про те, як посварилися Іван Іванович з Іваном Никифоровичем» через неуважність називає одного персонажа в першому розділі Антоном Пупопузом, а в шостому розділі – Антоном Голопузем. А Грицько Основ'яненко в оповіданні «Званий вечір» через неуважність одну героїню називає то Улитою Потапівною, то Уляною Потапівною, а то навіть і Меланією Микитівною. А Ф.М. Достоєвський у романі «Підліток» через неуважність називає одну даму в першій частині Дариною Онисимівною, а в третій частині – Настасею Єгорівною. І він же в романі «Ідіот» – одного персонажа в третьому розділі третьої частини поручиком Моловцовим, а у четвертому розділі – Курмишевим. А М.А. Булгаков у повісті «Собаче серце» через неуважність називає одну людину в п'ятому розділі Климом Чугункіним, а у восьмому розділі – Климом Чугуновим. І такі приклади можна продовжувати. Якщо навіть такі генії через неуважність допускали ляпи, то і мені – не генію – це можна пробачити, закінчує виправдання Автор Терентопських хронік.)

Про те, чому цього інтелігента називають «майонезом», Автор уже розповідав у першому розділі, то пак у першому щосі цієї книги, і тут повторювати не буде; якщо читач забув, нехай ще раз туди загляне. У такого екзотичного бібліотекаря читачі найбільше полюбляють брати твори вже згадуваних Фенімора Купера, Майн Ріда, Карла Мая, й тому подібні книги...

Щодо пенсіонера Іллі Шнапса.

Ілля Шнапс – жвавий і спритний не за роками (а йому вже за вісімдесят) пенсіонер і директор музею імені самого себе – у минулому був найпопулярнішим банщиком у Жорикбурзі, банщиком-стахановцем...

– А що, невже й у цім королівстві був стахановський рух?! – дивується Ліва півкуля авторського мозку.

(Якщо серед читачів цього незрівнянного твору є суб'єкти настільки малоерудовані, що їм зовсім невідоме поняття «стахановець», то Автор таких читачів змушений послати на... саме так – на сторінки енциклопедій, де викладені пояснення).

Крізь двері, які зв'язують Терентопію з Великим Світом (так жителі королівства, нагадує Автор, називають наш із тобою, безцінний читачу, світ) терентопці таємно відвідували Харків і його околиці, і на відміну від харків'ян, які про сусідню Терентопію нічого не знали, мали уявлення про харківські моди й звичаї, і запозичили деякі харківські віяння. Так, коли майже шістдесят років тому в Харкові був у моді стахановський рух, модне слівце «стахановець» потрапило й у королівство. Жителі країни приліплювали це прізвисько до своїх співгромадян на власний розсуд, коли жартома, а коли всерйоз, іноді по-дружньому, іноді офіційно.

У Жорикбурзі, наприклад, городяни нагородили в різний час офіційним титулом стахановця натурника Ксенофонта Кукарікидзе, православного патріарха Савелія Другого, незалежного дегустатора алкогольних напоїв Ю.Ю. Наливайка, популярного банщика Іллю Шнапса, й деяких інших.

Стахановець Ілля Шнапс любив не тільки серйозну музику. Ще він любив крутитися. Не в смислі – здійснювати обертовий рух, а в смислі – заробляти хороші гроші. Навіть вийшовши з лазні на пенсію, цей шустрий старий не загруз у заслуженому відпочинку, а став гарувати (без відриву від пенсійних виплат, звичайно) у якості директора квартири-музею популярного банщика Іллі Шнапса. У цьому музеї, створеному із власної квартири, стахановець працював не тільки директором, але й головним експонатом, а його дружина Марта Онисимівна – білетером і екскурсоводом.

– Подивіться ліворуч, – говорила наприклад вона здійснюючим екскурсію квартирою стахановця. – Перед нами розстеляється підвіконня, власноручно пофарбоване Іллею Аристарховичем, а на підвіконні розкинулися горщики з мальовничими заростями гострого червоного перцю, вирощеного самим Іллею Аристарховичем. Бажаючі можуть недорого купити насіння цього сорту, уподобаного самим популярним Шнапсом...

І вона продавала насіння у маленьких паперових пакетиках.

– А тепер обернемося праворуч. Праворуч, за мальовничим кухонним столом розкинувся сам популярний банщик Ілля Аристархович Шнапс у процесі поглинання їжі. Як ви бачите, знаменитий стахановець поглинає смачний, ароматний, висококалорійний борщ, рецепт якого бажаючі можуть придбати за майже символічну плату...

І продавала рецепт, роздрукований на друкарській машинці «Любава» за допомогою копірки на декількох шарах паперу.

– Зверніть увагу на замислений погляд ветерана, який без відриву від борщу щось обмірковує. Особливою замисленістю вражає погляд лівого ока. Можливо, у цей момент у черепі ветерана циркулюють спогади про трудові подвиги в парильні. Прошу стахановця руками не мацати...

От так, навіть у процесі насичення себе борщем, шустрий старець заробляв гріш. Більше того, гроші йшли до нього навіть уночі, коли він не шкодуючи сил спав. Адже уві сні він хропів. І хропів не аби як, на галай-балай, а хропів артистично, навіть віртуозно, чим приводив у захват знавців і цінителів художнього храпа. Тому Марта Онисимівна стала продавати квитки й на нічні «концерти» сплячого стахановця, що також вносило фінансову лепту в сімейний бюджет...

Що ж стосується лазні, де цей ударник порався до пенсії, то їй незабаром було присвоєно його ім'я, тобто тепер вона називалася Лазнею імені Стахановця Іллі Шнапса. І фасад її прикрашає меморіальна дошка, котра повідомляє, що от такий стахановець тут, мовляв, здійснював трудові подвиги.

Щодо касира Грошенятка.

Як читач уже знає, Грошенятко – чоловік невеликий на зріст. Не карлик, не ліліпут, не гном, а просто низький. Як то кажуть, куцан, або ж курдупель, або ж коротун. А є ще слова «шкет» і «шибздик». Вічно скуйовджений, майже завжди неголений гостроносий брюнет сорока трьох років. Має дружину (на голову за нього вище) і двох синів.

Іноді прізвища людей збігаються з їхньою професією. Наприклад, у Жорикбурзі був пожежник Джордано Попелюшко. Його прізвище походить, зрозуміло, від слова «попіл». Попіл – наслідок горіння, а пожежник – борець із горінням. Втім, і його ім'я у зв'язку з подією, що трапилася 17 лютого 1600 року в Римі на Кампо деї Фйорі (Площі Квітів), викликає асоціацію з горінням.

А ще жила не дуже давно в Жорикбурзі ж людина Ю.Ю. Наливайко (уже не живе: цироз печінки). Деякі вважали його просто п'яницею, а інші – незалежним дегустатором алкогольних напоїв, дегустатором-стахановцем (тепер у столиці, завдяки цим іншим, є вулиця Стахановця Наливайка). Тобто знову бачимо відповідність діяльності людини до її прізвища.

Або мешкав у столиці також такий собі Парфен Цугундер. Він працював у міліції слідчим. Вираз «узяти на цугундер» означає «посадити у в'язницю». Внаслідок роботи Парфена дійсно деякі правопорушники опинялися за ґратами. Тобто й у цьому випадку професія виявилася відповідною до прізвища.

Або взяти начальника жорикбурзької міліції генерала Антона Петровича Бобика. Його прізвище теж можна вважати дещо співпадаючим із його професією. Бо словом «бобик» у Совєтському Союзі називали зокрема міліцейські автомобілі (ну, не офіційно, а в якості, так би мовити, народного жарту).

От і прізвище Джульєта Дездемоновича збігалося із професією, тому що працював він касиром, тобто об'єктом роботи були гроші.

– Дивне в нього ім'я: Джульєт Дездемонович, – каже Ліва півкуля авторського мозку.

– Так, ім'ячко рідке для мужчини, – погоджується Права.

За таким іменем неважко здогадатися, що тато й дідусь касира були шанувальниками творчості Шекспіра. Коли бабуся була при надії (тобто тоді, звичайно, майбутня бабуся, молода жінка), дідусь (майбутній, молодий), чомусь упевнений що народиться дівчинка, підібрав дитині ім'я Дездемона. Та народився син. Щоб не відмовлятися від гарного Шекспірівського імені, дід назвав пацана Дездемоном. Коли Дездемон виріс, одружився й зробився кандидатом у батьки, історія повторилася. Його син став зватися Джульєтом Дездемоновичем... Втім, читач, можливо, й сам здогадався, без пояснень Автора.

Касир Джульєт Дездемонович Грошенятко був знайомий із драконом Інокентієм Карловичем більш, ніж інші люди-жорикбуржці, оскільки саме Грошенятко привозив гірчичнопечерному екскурсоводові зарплату. Взагалі-то доставка получки додому співробітників – практика для туристичного агентства «Рятівна Бджола» не типова. Співробітники самі приходили за жалуванням до каси, але для Інокентія Карловича адміністрація цієї організації зробила виключення.

Причина наступна: після того як дракон улаштувався на роботу й чесно пропрацював місяць, він, як і інші співробітники, в день зарплати явився в офіс «Рятівної Бджоли»; але офіс був настільки не розрахований на драконячі габарити, що коли крилатий екскурсовод сунувся до каси, то мимоволі подряпав шорсткою шкірою шпалери, перекинув хвостом тумбочку й ледве не знищив головою люстру. Із цього випливало, що видавати йому гроші там же, де і його колегам, незручно. На вулиці, під поглядами проходячих повз роззяв, це робити несолідно. Залишився останній варіант – доставляти зарплатню просто в Гірчичні печери.

Що й став проробляти щомісяця касир Грошенятко. Для цього Джульєтові Дездемоновичу був виділений службовий велосипед «Україна», виготовлений у 1982 році на ХВЗ, тобто Харківськім велосипеднім заводі імені Петровського. І от уже вісім років цей традиційно неголений кремезний коротун навідується до інтелігентного дракона із приємною для того місією.

Опинившись у гарній печері й віддавши гроші, касир не поспішав віддалятися. Він полюбляв неквапливі бесіди з розумним співрозмовником. Дракон напував його чаєм, звареним за власним рецептом, грав йому на клавесині й навіть читав свої рукописи. Тому ніхто, крім, звичайно, інших драконів та люмбрикуса Гавриїла Святославовича, не знав цього екскурсовода так добре, як Грошенятко.

Щодо Акмуса.

«Акмус» – це не прізвище, не ім'я й, тим більше, не по батькові. Це псевдонім. Справжнє ім'я єдиного терентопського льотчика – Веремій Святославович Унітазів-Непропонуватько. Але оскільки чарівник уважав, що словосполучення «маг Веремій Святославович Унітазів-Непропонуватько» вимовляти довго й незручно, не кожний може правильно запам'ятати та виговорити, та й таке прізвище трохи комічне, тож він вирішив назватися яким-небудь коротким, гарним і загадковим псевдонімом.

Кілька днів тасував буквосполучення, але жоден варіант його не влаштовував цілком. І от, побачивши, що в холодильнику закінчилася ковбаса, чарівник узяв сумку, і пішов у продуктовий магазин...

– Чарівник – у магазин?! – здивовано викликує Ліва півкуля авторського мозку.

– У магазин. А що тут такого? – не розуміє цього подиву Автор.

– Але він же чарівник! Навіщо чарівникові ходити в магазин і платити гроші, якщо він за допомогою магії може створити ковбасу просто, так би мовити, з повітря!

– По-перше, витрачати дорогоцінну магічну енергію на виготовлення елементарної ковбаси, яку можна просто купити в магазині, так само безглуздо, як забивати цвяхи, вдаряючи по них не молотком, а коштовним великоднім яйцем роботи ювелірів Фаберже, – відмахується Автор, – а по-друге, ковбаса, створена з повітря, не така смачна й поживна, як магазинна.

(До слова, деякі терентопські чудотворці дійсно експериментували з перетворенням на ковбаси різноманітних речей і речовин. Наприклад, чарівник Леонід Піщепромов (нині вже покійний) у 1971 році винайшов магічний спосіб перетворювати на ковбасу туалетний папір (такий що не був у використанні звичайно). Але такі чарівні відкриття не знайшли практичного застосування, бо люди, включно із самими чарівниками, бажали їсти ковбаси, виготовлені без усякої магії з натурального м'яса.

До речі, на відміну від Терентопського королівства, у Совєтському Союзі в часи вищезгаданого експерименту Піщепромова туалетний папір був ще більшим дефіцитом, аніж ковбаса, через що совєтські люди для сортирних маніпуляцій використовували зазвичай газети, чи сторінки з журналів або книжок, ретельно їх жмакаючи попередньо для додання більшої м'якості. Тож там могло бути затребуване протилежне перетворення. Але, по-перше, терентопське законодавство суворо забороняє терентопським магам здійснювати серйозні чудеса у Великому Світі, а по-друге, жодному з чудотворців королівства навіть на думку не спадало працювати над створенням заклинання, що перетворює ковбасу або щось таке на туалетний папір. У самій же Терентопії такого дефіциту не було ще з початку XX сторіччя, коли маг Карпо Короп винайшов заклинання для перетворення дерев'яних колод на рулони паперу, зокрема і туалетного, а маг Лев Заєць – заклинання для швидкого росту дерев.)

Отже, прихопивши сумку, він пішов у магазин, продовжуючи придумувати псевдонім. Мигнула думка: а що, якщо у якості найменування взяти яке-небудь звичайне слово, перевернене задом наперед. От, наприклад, я жадаю купити ковбасу. А що вийде, якщо перевернути слово «ковбаса»? Еее... Асабвок. Хм. Схоже чи то на «оса – бог», чи то «я – совок». Ні, це може відлякнути від мене клієнтів. Або от у мене в руці сумка. А як буде «сумка» задом наперед? А...к...м...у...с. Акмус?.. Акмус... Акмус! Це ж те що треба! І коротко, і красиво, і загадково! Буду Акмусом!

Отак виник псевдонім чудотворця. Правда, в слові «сумка» наголос на букву «у», а в псевдонімі Акмус – на «а»: так, на смак чародія, красивіше.

Він мріяв носити бороду для солідності, але змушений був голитися, бо борода зростала не прямо вниз, а кудись набакир, і виходило не солідно, а кумедно; а смішним бути не хотілося.

Крім іншого, громадським обов'язком Акмуса було забезпечувати безперебійну роботу жорикбурзької магоелектростанції.

Читач напевно помітив, що жителі Терентопського королівства користувалися електрикою. Справді, у цій країні були електростанції та електромережі. І гідроелектростанції, і вітрові та теплові. Сонячних та атомних поки що не було. Тамтешні електростанції були невеликі, значно менші за найбільші електростанції Великого Світу. Крім того, були електростанції, яких у Великому Світі немає, і, може, і не буде. Це так звані магоелектростанції. У двадцятих роках ХХ століття їх винайшли спільно інженер Роберт Журавельченко і чарівник Максим Шумейко.

Електростанції виробляють електрику, як правило, завдяки обертанню турбін. У гідроелектростанціях турбіну обертає потік води. У вітрових – потік повітря. У теплових та атомних – потужний струмінь пари. Без обертання турбін працюють сонячні електростанції. Вищезгадані винахідники придумали спосіб обертати турбіни не водою, не повітрям і не парою, а магією. Журавельченко сконструював турбіну без лопатей, а Шумейко придумав заклинання, під дією якого турбіна могла обертатися безупинно цілий місяць, після чого її слід було знову зарядити на обертання повторенням заклинання. Такі електростанції були збудовані у всіх містах королівства, і навіть у великих селищах. У кожному з них був маг, який повинен раз на місяць приходити на станцію і вимовляти убік турбіни відповідне заклинання. Так от у Жорикбурзі таким магом і був тепер Акмус.

Щодо коваля й механіка Вакули Нетребенька.

До того, що говорилося про цього майстра в попередніх розділах, Автор отут додасть, що якось Вакула Охрімович, крім іншого, винайшов і виготовив механічний камінь. Хтось робить механічних собак, хтось – механічних птахів, хтось – механічних риб... а Нетребенько змайстрував механічний камінь. Собаки можуть бігати, птахи літати, риби плавати, а камені вміють лежати. Механічний камінь Вакули Нетребенька вмів лежати так натурально, що його важко було відрізнити від справжнього. Крім цього механічний камінь умів бігати, літати й плавати, але це, як нині говорять, бонус, додаткові опції. Головне його призначення – лежати.

Карел Чапек у своєму творі «Путівник залаштунковим світом» написав зокрема, що на сценах чеських театрів як статисти масовки часто-густо виступали солдати-українці. Вакула Охрімович не був солдатом, але був українцем, що любив театр, особливо оперний, і що з'являвся там не тільки в залі в якості глядача, але іноді й на сцені в якості статиста. Наприклад, у вигляді ламанчського простолюдця в балеті «Дон Кіхот» Мінкуса, або київського простолюдця в опері «Руслан і Людмила» Глинки.

Автор зауважить ще, що Вакула Охрімович був потомственим ковалем. Кували залізо і його батько, і дід, і прадід. Коли в Охріма Нетребенька народився син, цей майстер вирішив, що немовля теж стане ковалем, згідно з сімейною традицією, а значить треба йому дати відповідне ім'я. А завдяки Миколі Васильовичу Гоголю найбільш ковальським стало ім'я Вакула (незважаючи що походить воно від грецького Буколос, котре означає в перекладі не Коваль, а Пастух). Так Охрімович і був названий.

☼ ☼ ☼

Не дуже великий двоповерховий будинок міського суду, фасад якого прикрашений барельєфами у вигляді популярних терентопських катів із часів короля Мирополка, тобто з XVI сторіччя, до 1915 року, епохи Жорика Сьомого (коли цей дім був побудований), розташовано на вулиці Плоских Кішок. На тій же вулиці, де й туристичне агентство «Рятівна Бджола», співробітниками якого були хвостатий екскурсовод з Гірчичної печери й касир Грошенятко. Проте роздивитися обличчя барельєфів неможливо, бо всі кати зображені в масках.

– А звідки пішла ця дивна назва вулиці? – запитує Права півкуля авторського мозку. – Може, на ній автомобілі часто давили кицьок?

– У тебе погана пам'ять, колего, – викриває сусіда по черепу півкуля Ліва. – У частині «Замах на подвиг» повідомлялося ж, що напроти туристичного агентства «Рятівна Бджола» мав місце пам'ятник у вигляді Льюїса Керролла, який розплющує трьох кішок за допомогою качалки. Очевидно, назва вулиці пішла від тварин, з котрими так жорстоко повівся англійський казкар.

– Так, – каже Автор. – До тисяча дев'ятсот вісімдесят п'ятого року вона називалася Нечистою вулицею. До середини дев'ятнадцятого сторіччя там дійсно після дощів було не чисто, а брудно. Але коли вулицю забрукували, назва стала неправдивою.

А в тисяча дев'ятсот вісімдесят п'ятому році до рук дочок короля Жорика Дев'ятого й королеви Зіньки Одинадцятої – двох принцес, яким тоді було сім і дванадцять років, – потрапив чотиритомник творів Льюїса Керролла. Батьки подарували старшій принцесі на день народження, а вона давала читати й молодшій сестричці.

Це були терентопські переклади писань дотепного оксфордського диякона, прекрасно видані мізерноградським видавництвом «Нонсенсизм». До першого тому ввійшли три повісті про пригоди Аліси в Підземеллі, в Дивокраї і в Задзеркаллі (причому були представлені різні варіанти перекладів, бо ці казки неодноразово перекладалися терентопською мовою, і укладачі чотиритомника зібрали їх усі). До другого тому – віршований епос «Полювання на Снарка» (також представлений у декількох перекладах), поеми, вірші та п'єса «La guida di Bragia» (теж частково віршована; на жаль, решта п'єс, написаних Керроллом у молоді роки, не збереглися). До третього тому – роман про ельфів «Сильві та Бруно» (обидві частини). До четвертого – оповідання, казки, памфлети, задачник «Історія з вузликами», ігри, загадки, головоломки, «Щоденник подорожі в Росію», статті, та листи. У кожному томі, крім писань самого Керролла, є численні примітки та коментарі перекладачів і літературознавців. Проте це видання його творів не є повним, адже до нього не потрапили зокрема наукові праці з математики та логіки.

Більшість писань Керролла на той час ще не були перекладені ані українською, ані російською мовами. А терентопські переклади вже були. Англійські книги потрапили до Терентопії безпосередньо з Англії. Пересічні совєтські люди в ті часи не могли запросто їздити в так звані капіталістичні країни, бо були «холодна війна» та «залізна завіса». А терентопські чарівники могли собі таке дозволити, бо володіли гіпнозом та іншими надприродними вміннями, завдяки чому так впливали на совєтських митників та прикордонників, що ті пропускали їх крізь кордон без розговорів. (Вище Автор сказав, що магам підпільного королівства заборонялося творити чудеса у Великому Світі. Але мова про чудеса серйозні, як наприклад перетворення. Однак гіпноз, телепатію й телекінез терентопці не вважали серйозними чудесами, бо ними володіють навіть деякі екстрасенси Великого Світу, що не є магами. Тож на такі дії терентопських чародіїв заборона не поширювалася.) От чудотворці-мандрівники й привозили в рідне королівство всілякі закордонні сувеніри, зокрема й книжки, що не були видані у СССР. Серед яких й деякі твори Льюїса Керролла.

Принцесам сподобалися всі ці його писання, у тому числі й листи до знайомих дітей, у яких Керролл викладав смішні, забавні й парадоксальні нісенітниці. Крім інших, була там історія про трьох кішок, яка починалася так:

«... Троє невідомі постукали до мене у двері й попросили їх впустити. Як ти гадаєш, кого я побачив, відкривши двері?

Нізащо не здогадаєшся! Трьох кішок! Хіба не дивна історія? Кішки були драні, скуйовджені. Я схопив перше, що потрапило під руку (а потрапила мені качалка), щосили гепнув по кішках і розчавив їх на корж! Так їм і треба!

"Якщо ви здумаєте стукати в мої двері, – сказав я кішкам, – я гамселитиму вас по голові". Мені здається, я повівся з ними чесно...

... Кішки стали плоскими-плоскими, як засушені квіти, але я не залишив їх лежати на землі. Ні! Я підняв їх і взагалі намагався поводитися з ними якомога більш запобігливо. Замість спальні я запропонував їм портфель. У звичайнім ліжку їм було б незручно: адже вони стали такими тонкими. Але між аркушами промокального паперу кішки почували себе нагорі блаженства. Замість подушки я запропонував кожній кішці перочистку...»

І далі Керролл викладає забавні фантазії про життя в його домі плоских кішок.

(До речі, у 1984 році в Україні було створено мультфільм «Твій люблячий друг» – студія «Київнаукфільм», режисер Олена Баринова – екранізацію декількох листів Керролла. Є там і історія про трьох кішок. Але там вони не плоскі, а звичайні; відсутня сцена їхнього розчавлення. Очевидно, мультиплікатори побоялися, що розплющення звіряток – це поганий приклад для дитинчат-глядачів.)

Ці плоскі муркотики так сподобалися двом юним терентопським принцесам, що вони попросили тата їх як-небудь увічнити. Жорик Дев'ятий, люблячий батько, якому важко було відмовити його «янголяткам», запропонував мерові Жорикбурга перейменувати вулицю Нечисту на вулицю Плоских Кішок. Це, мовляв, смішніше. Взагалі, зауважив король, приязно поплескуючи градоначальника по плечі, керівники повинні опікуватися, крім іншого, і здоров'ям народу. А для здоров'я, за твердженням медиків, дуже корисні веселощі й сміх; а смуток і сум – навпаки. Отже, глави держав і міст повинні, крім іншого, прагнути до того, щоб на їхній території було більше вулиць і майданів із веселими назвами та смішних статуй. Як каже народна мудрість: кашу маслом не переборщиш... Чи, може, борщ кашею не перемаслиш? Чи масло борщем не перекашиш? Загалом, щось таке. Мер погодився, і перейменування відбулося. А потім був установлений і пам'ятник розчавленню класиком киць, що як би пояснює походження нової назви вулиці.

Цей топонім, додає Автор, є далеко не єдиним у Жорикбурзі, названим на честь літературних героїв. Наприклад, той майдан, де містяться міська ратуша та елегантна шибениця, носить ім'я Панурґа, одного з головних персонажів веселої епопеї «Ґарґантюа та Пантаґрюель» дотепного Франсуа Рабле. Панурґ в перекладі з грецької мови означає – Хитрун, Спритник.

Та й ця скульптура напроти агентства «Рятівна Бджола» була не єдиною на вулиці Плоских Кішок. Напроти барельєфистого фасаду міського суду також споруджений пам'ятник. Кінна статуя короля Жорика Сьомого.

– Ну, це не настільки оригінально, як розплющення котів, – зауважує Ліва півкуля авторського мозку. – Вже чого-чого, а металевих вершників, а також кам'яних та інших, скрізь хоч греблю гати. У десятках, а може й сотнях міст є статуї монархів і полководців, що сидять верхи на конях.

– Нічого подібного! Не знаєш, так і не кажи! – гаркає Автор. – Саме навпаки!

– Що навпаки? – не розуміє Ліва.

– У цьому випадку – навпаки: не монарх сидить на коні, а...

Доведеться ще на хвилинку відволіктися від основного сюжету, щоб торкнутися історії створення цього оригінального пам'ятника. В 1916 році жителі Жорикбурга вирішили ввічнити в бронзі образ терентопського монарха Жорика Сьомого, що панував у той період. Відомий скульптор Ієронім Вносіколупайченко виліпив за фотографією короля маленьку модель майбутнього пам'ятника й приніс у Королівський замок, аби той що ввічнюється оцінив своє зображення. Але Жорик Сьомий був шанувальником нестандартних рішень, тому задум скульптора його засмутив: