Текст книги "Яйцепос. Книга 1"

Автор книги: Дюк Брунька

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 34 страниц)

ЗМІСТ № 1

Книга перша. СТРАХОВИСЬКА ТА ІНШІ ГРОМАДЯНИ

Що начудив Хома Лукич – сторінка ...

Корчма «Під Рятівною Мухою» – ...

Замах на подвиг – ...

Народний людожер – ...

Введення в, так би мовити, терентопознавство – ...

Викрадення в Абрикосовій – ...

Виробник-винахідник драконів – ...

Викрадення в Абрикосовій (продовження) – ...

Підпільна країна – ...

Викрадення в Абрикосовій (закінчення) – ...

Перетворення табуретки – ...

Стайня Опери та Балету – ...

Функціонування слідчого – ...

Єдинорогарський колгосп – ...

Голос посуду – ...

Доспіхи з паровим опаленням – ...

Хвилюючі звуки – ...

Державні Двері – ...

Користь нудотної попси – ...

Книга друга. ЧУДОТВОРЦІ ТА ІНШІ СУБ'ЄКТИ

Приватне життя пивного келиха – ...

Витязь у капроновій сітці – ...

Божественні клоуни – ...

В'язні громадянки Окнечук – ...

Рожева в червоний горошок Магія – ...

Доморосле лицарство – ...

Підворіття для ударників – ...

Лицарювання без мікроскопа – ...

Придворний лицар № 39 – ...

Монарх у короні з пластмаси – ...

Письмена лівої ноги – ...

Житлоплоща вінценосця – ...

Лицарський гуртожиток – ...

Корчма «Під Мідним Забралом» – ...

Онука зародка – ...

Відрядження чудотворця – ...

День Шляхетного Мордобою – ...

Терентопські застільні – ...

Лісовий колектив Рабіновича – ...

Таємниця нечистої сотні – ...

Карти на стіл – ...

Духи Шмокиконського замку – ...

Книга третя. ЛИЦАРІ ТА ІНШІ ОРГАНІЗМИ

Дірка в кальсонах – ...

Самогон для принцеси – ...

Викопні цяцьки – ...

Кіностудія «Задфільм» – ...

Парсуна суціги – ...

Нюхання дороги – ...

Особливості полювання на грифонів – ...

Летючий Єврей – ...

Відсутність – ...

Непросихаючі громадянки – ...

Марновірство – ...

Меч Халазюк – ...

Семишарова легенда – ...

Меч Халазюк (продовження) – ...

Засідання на Лисій горі – ...

Меч Халазюк (закінчення) – ...

Щодо переміщень барона Аркадія – ...

Народження уколошканого – ...

Придбання яйця – ...

Заручниця мрійника – ...

Розв'язка на ніздрях – ...

Мислення в Гірчичній – ...

Незвані гості, або Зненацька перерв... – ...

Післямова вишуканого пройдисвіта – ...

ДОПОВНЕННЯ

Цитати, невідомо для чого зібрані Автором Терентопських хронік – ...

ЗМІСТ № 2

ЩОСЬ ПЕРШЕ – книга 1, сторінка ...

ЩОСЬ ДРУГЕ – кн. 1, стор. ...

ЩОСЬ ТРЕТЄ – кн. 1, стор. ...

ЩОСЬ ЧЕТВЕРТЕ – кн. 2, стор. ...

ЩОСЬ П'ЯТЕ – кн. 2, стор. ...

ЩОСЬ ШОСТЕ – кн. 2, стор. ...

ЩОСЬ СЬОМЕ – кн. 2, стор. ...

ЩОСЬ ВОСЬМЕ – кн. 2, стор. ...

ЩОСЬ ДЕВ'ЯТЕ – кн. 1, стор. ...

ЩОСЬ ДЕСЯТЕ – кн. 1, стор. ...

ЩОСЬ ОДИНАДЦЯТЕ – кн. 2, стор. ...

ЩОСЬ ДВАНАДЦЯТЕ – кн. 2, стор. ...

ЩОСЬ ТРИНАДЦЯТЕ – кн. 3, стор. ...

ЩОСЬ ЧОТИРНАДЦЯТЕ – кн. 1, стор. ...

ЩОСЬ П'ЯТНАДЦЯТЕ – кн. 1, стор. ...

ЩОСЬ ШІСНАДЦЯТЕ – кн. 1, стор. ...

ЩОСЬ СІМНАДЦЯТЕ – кн. 1, стор. ...

ЩОСЬ ВІСІМНАДЦЯТЕ – кн. 1, стор. ...

ЩОСЬ ДЕВ'ЯТНАДЦЯТЕ – кн. 2, стор. ...

ЩОСЬ ДВАДЦЯТЕ – кн. 2, стор. ...

ЩОСЬ ДВАДЦЯТЬ ПЕРШЕ – кн. 1, стор. ...

ЩОСЬ ДВАДЦЯТЬ ДРУГЕ – кн. 1, стор. ...

ЩОСЬ ДВАДЦЯТЬ ТРЕТЄ – кн. 2, стор. ...

ЩОСЬ ДВАДЦЯТЬ ЧЕТВЕРТЕ – кн. 2, стор. ...

ЩОСЬ ДВАДЦЯТЬ П'ЯТЕ – кн. 2, стор. ...

ЩОСЬ ДВАДЦАТЬ ШОСТЕ – кн. 3, стор. ...

ЩОСЬ ДВАДЦЯТЬ СЬОМЕ – кн. 3, стор. ...

ЩОСЬ ДВАДЦЯТЬ ВОСЬМЕ – кн. 2, стор. ...

ЩОСЬ ДВАДЦЯТЬ ДЕВ'ЯТЕ – кн. 2, стор. ...

ЩОСЬ ТРИДЦЯТЕ – кн. 2, стор. ...

ЩОСЬ ТРИДЦЯТЬ ПЕРШЕ – кн. 2, стор. ...

ЩОСЬ ТРИДЦЯТЬ ДРУГЕ – кн. 2, стор. ...

ЩОСЬ ТРИДЦЯТЬ ТРЕТЄ – кн. 3, стор. ...

ЩОСЬ ТРИДЦЯТЬ ЧЕТВЕРТЕ – кн. 2, стор. ...

ЩОСЬ ТРИДЦЯТЬ П'ЯТЕ – кн. 1, стор. ...

ЩОСЬ ТРИДЦЯТЬ ШОСТЕ – кн. 1, стор. ...

ЩОСЬ ТРИДЦЯТЬ СЬОМЕ – кн. 3, стор. ...

ЩОСЬ ТРИДЦЯТЬ ВОСЬМЕ – кн. 2, стор. ...

ЩОСЬ ТРИДЦЯТЬ ДЕВ'ЯТЕ – кн. 2, стор. ...

ЩОСЬ СОРОКОВЕ – кн. 3, стор. ...

ЩОСЬ СОРОК ПЕРШЕ – кн. 2, стор. ...

ЩОСЬ СОРОК ДРУГЕ – кн. 3, стор. ...

ЩОСЬ СОРОК ТРЕТЄ – кн. 1, стор. ...

ЩОСЬ СОРОК ЧЕТВЕРТЕ – кн. 2, стор. ...

ЩОСЬ СОРОК П'ЯТЕ – кн. 3, стор. ...

ЩОСЬ СОРОК ШОСТЕ – кн. 3, стор. ...

ЩОСЬ СОРОК СЬОМЕ – кн. 3, стор. ...

ЩОСЬ СОРОК ВОСЬМЕ – кн. 3, стор. ...

ЩОСЬ СОРОК ДЕВ'ЯТЕ – кн. 3, стор. ...

ЩОСЬ П'ЯТИДЕСЯТЕ – кн. 1, стор. ...

ЩОСЬ П'ЯТЬДЕСЯТ ПЕРШЕ – кн. 1, стор. ...

ЩОСЬ П'ЯТЬДЕСЯТ ДРУГЕ – кн. 3, стор. ...

ЩОСЬ П'ЯТЬДЕСЯТ ТРЕТЄ – кн. 3, стор. ...

ЩОСЬ П'ЯТЬДЕСЯТ ЧЕТВЕРТЕ – кн. 3, стор. ...

ЩОСЬ П'ЯТЬДЕСЯТ П'ЯТЕ – кн. 3, стор. ...

ЩОСЬ П'ЯТЬДЕСЯТ ШОСТЕ – кн. 3, стор. ...

ЩОСЬ П'ЯТЬДЕСЯТ СЬОМЕ – кн. 3, стор. ...

ЩОСЬ П'ЯТЬДЕСЯТ ВОСЬМЕ – кн. 3, стор. ...

ЩОСЬ П'ЯТЬДЕСЯТ ДЕВ'ЯТЕ – кн. 3, стор. ...

ЩОСЬ ШІСТДЕСЯТЕ – кн. 3, стор. ...

Післямова вишуканого пройдисвіта – кн. 3, стор. ...

ДОПОВНЕННЯ

Цитати, невідомо для чого зібрані Автором Терентопських хронік – кн. 3, стор. ...

ЯЙЦЕПОС, або Забавні хроніки підпільного королівства поблизу Харкова

Нібито химерна, бешкетна й курйозна спроба ушкварити чарівно-лицарський, так би мовити, епос. З детективною, м'яко висловлюючись, фабулою. Для благодушного й поблажливого читача, обдарованого почуттям гумору. Читача, не спотвореного надмірною солідністю та снобізмом.

У трьох книгах

«Забавні хроніки підпільного королівства поблизу Харкова» є пародією на поки ще не написаний роман-епопею «Королівські підпілля хронічної забави» поки ще не народженого (і достеменно невідомо, чи народиться він взагалі коли-небудь) пописувача Вільяма Корнійовича Переперденка-Дупського.

Автор присвячує цей твір... Ну, деякі письменники присвячують свої книги яким-небудь людям; чому б і Авторові цієї писанини не присвятити її комусь. Так отож Автор присвячує цей твір... Еее... Кому б... Може цьому... Або тій... Втім... Гм... Якби був один або одна гідні присвяти, а то... Спробуй вибрати... А, та гаразд! Автор присвячує цей твір усім хорошим людям.

Книга перша. СТРАХОВИСЬКА ТА ІНШІ ГРОМАДЯНИ

Я знаю, є ця земля, де все чудно й не так, як тут; але до цієї землі не всякі знають дорогу.

Микола Васильович Гоголь.

ЩОСЬ ТРИДЦЯТЬ ШОСТЕ. Що начудив Хома Лукич

– Що там за лицар? Підійди дізнайсь,

Нащо став на шляху – на славу дами

Чи просто так гарцюючи?

Френсіс Бомонт, «Лицар Полум'яніючого Макогона».

– А хто це – Тізба? Мандрівний лицар?

– Ні, це дама...

Вільям Шекспір, «Сон літньої ночі».

– Чи мо́є діло – кінь і меч?

Куди йти звідси прирече́на?

Я буду тут –

Бо наречена.

Даниїл Хармс, «Архітектор».

18 – 26 жовтня 1995 року.

Теплим осіннім ранком 18 жовтня 1995 року, коли промені висхідного сонця пестили золоте листя, як пальці піаніста клавіатуру рояля, ґрунтовою дорогою, що витягнулася в мальовничому жовтневому пейзажі, переміщалися два вершники.

Вони наближалися до дерев'яного моста через річку Рідину, щоб переїхати на інший берег.

Павутиння серед гілок придорожніх дерев, обсипане крапельками роси й опромінене ранковим світилом, прикидалося діамантовими мереживами.

Наїзники були лицарями Напівкруглого Столу. Один із них звався лицарем Ярославом, другий – бароном Андрієм Циніком.

Як і інші лицарі Терентопського королівства (і придворні й незалежні), ці двоє, залишивши столицю – місто Жорикбург, – тепер на прохання терентопського короля Жорика Дев'ятого мандрували країною в пошуках драконячого яйця, котре було викрадено 18 вересня 1995 року, тобто рівно місяць тому, з Абрикосової печери, що в Каменіані.

Як і в інших лицарів цієї країни в цей період, у Ярослава з Андрієм Циніком була ксерокопія портрета таємничого суб'єкта, який підозрювався в організації цього викрадення, і який тепер десь ховався, напевно, із цим викраденим яйцем.

Як і решта тамтешніх доспіхоносців, ці двоє їздили від одного населеного пункту до іншого й опитували жителів, пред'являючи їм для впізнання зображення мерзотника.

Загалом же пошуки викраденого драконячого яйця лицарями Терентопського королівства отримали офіційну назву Велика Яєчна Експедиція, нагадує читачеві Автор цих писань.

На жаль, поки що ніхто з опитаних намальованого не впізнав, і не повідомив нічого нового щодо цієї справи.

Коли в полі зору лицарів Ярослава та барона Андрія Циніка з'явилися ріка, котра під променями вранішнього світила виблискувала немов нова кольчуга, що ту довгу вологу смугу перетнула смуга коротка й суха, дерев'яна, вони помітили: перед мостом гарцює кінь із наїзником.

Коли ж Тутмос і Велосипед підвезли своїх сідоків – осіб Напівкруглого Столу – ближче до впакованого в доспіх вершника, Ярослав і Андрій Цинік розгледіли на щиті витязя синю поштову скриньку в білому полі (зрозуміло, Автор не має на увазі, що до бойового лицарського щита була пригвинчена справжня поштова скринька; Автор має на увазі, що поштова скринька була просто зображена на щиті), і зрозуміли, що перед ними не хто інший як Лицар Поштової Скриньки, той самий незалежний доспіхоносець, котрий став чемпіоном на останньому лицарському турнірі в День Шляхетного Мордобою, перемігши у фінальному бої Сіро-буро-малинового Лицаря, й одержавши чемпіонський кубок із рук королеви Зіньки Одинадцятої.

– Вітаємо – так? – тебе, Лицарю Поштової Скриньки! – викликнув лицар Ярослав.

– З усього розмаху, – машинально додав барон Андрій Цинік.

– Привіт і вам, лицарі Напівкруглого Столу! – відповів Лицар Поштової Скриньки, також упізнавши придворних лицарів, у першу чергу за їхніми щитами.

На щиті Ярослава зображений зелено-чорний кавун, простромлений білим мечем, у червоному полі; а в Андрія Циніка – дев'ятнадцять зелених яблучок у кремовому полі. Саме стільки мочених яблук було в торговки Килини, коли король Мирополк Романтик зненацька присвятив її в лицарі (якщо читач призабув цей епізод терентопської історії, то може освіжити пам'ять, заглянувши в розділ п'ятий, тобто щось п'яте за назвою «Доморосле лицарство»). Ці плоди були зафіксовані на гербі лицарки Килини. Андрій же Цинік був прямим нащадком цієї жіночки-доспіхоноски, й у спадщину одержав такий герб.

– Теж шукаєш   драконяче – так? – яйце і яєчного шахрая? – запитав Ярослав, погладжуючи рукавичкою шию свого коня Тутмоса, названого так на честь давньоєгипетського фараона Тутмоса Третього з вісімнадцятої династії, який царював, тобто фараонив у XVI-XV сторіччях до нашої ери.

– Аякже. Це ж наш лицарський обов'язок! – відповів Лицар Поштової Скриньки.

– Ну і як успіхи? – поцікавився Андрій Цинік.

– Поки – жодних слідів, – зізнався чемпіон. – А в вас?

– Аналогічно, – розвів руками Ярослав.

– Якщо ви хочете переїхати на той берег Рідини, то маєте визнати, що Олександра Зозулька – найгарніша дівчина на землі. Якщо ви із цією тезою не погодитеся, я вас без бою через міст не пропущу, – заявив Лицар Поштової Скриньки. – Без відриву від пошуків драконячого яйця я за лицарським звичаєм прославляю красу милої дівчини – вищезгаданої Олександри – і вимагаю, щоб усі зустрічні лицарі визнали її найпрекраснішою з жінок.

– А я за лицарським – так? – звичаєм заявляю, що найпрекрасніша дама у світі, незважаючи на деякі її... гм... це моя дружина Єлизавета Кочерижкіна, – заперечив лицар Ярослав, беручи в руки футляр зі списом.

– А як на мене, так немає кращої жіночки, ніж моя кума Христина Полуничка, – вимовив барон Андрій Цинік, також хапаючись за телескопічний спис.

– У такому разі пропоную з'ясувати істину в чесному бої, згідно, знов-таки, з нашими лицарськими традиціями, – запропонував Лицар Поштової Скриньки й натиснув на кнопку свого розсувного списа, після чого той став автоматично видовжуватися.

– Ну що ж, ми – так? – не з тих, хто уникає боїв, – погодився лицар Ярослав, роблячи теж саме (зрозуміло, Автор не має на увазі, що Ярослав теж став автоматично видовжуватися; Автор має на увазі, що Ярослав теж натиснув на кнопку розсувного телескопічного списа, винайденого й виготовленого винахідником, механіком і ковалем Вакулою Нетребеньком; що після того натискання спис, тихо дзижчачи, став розсовуватися, витягатися, поки, клацнувши, не зафіксував ся у всій своїй довжині).

Коротше кажучи, біля мосту через річку Рідину відбувся лицарський мінітурнір.

Спочатку вдарились Лицар Поштової Скриньки з лицарем Ярославом.

Потім – Лицар Поштової Скриньки з бароном Андрієм Циніком.

Обидва рази чемпіон попереднього турніру списом із тупим гумовим наконечником повалив суперників на землю. На те він і чемпіон. Це відбулося настільки швидко, що барон Андрій Цинік навіть не встиг і носом кліпнути. Будучи пе...

(– Стоп, – перебиває Ліва півкуля авторського мозку. – Як це «носом кліпнути»? Хіба носом кліпають? Кліпають, або, інакше кажучи, моргають очима, а не носом. Носом шморгають, а не моргають.

– А хіба я сказав, що Андрій Цинік кліпнув носом? – заперечує Автор.

– Атож, – каже Ліва.

– От треба уважно слухати та читати, – сперечається Автор. – Я не сказав, що Андрій Цинік кліпнув носом, а сказав навпаки: «не встиг і носом кліпнути». А якщо не встиг, то і не кліпнув. Кліпнути носом дійсно ніхто не може, а от не кліпнути носом може кожний. Наприклад, Вільям Шекспір не кліпав носом, тож про нього можна сказати: «прожив життя, не встигнувши носом кліпнути». І так про будь-кого. Зокрема про Андрія Циніка. Взагалі, можна сказати, люди все життя тим і займаються, що не кліпають носами. Ну хіба такий висновок не є логічним?)

Будучи переможеними, Ярослав і Андрій Цинік за лицарським звичаєм змушені були сказати, що невідома їм Олександра Зозулька – найпрекрасніша дівчина у світі.

– Але оскільки ми – так? – цієї Олександри ніколи не бачили, ці наші слова не є щирими, – додав лицар Ярослав, знову підіймаючись на Тутмоса.

– Можу показати її фотографії, – запропонував Лицар Поштової Скриньки, задерши забрало й оголивши гарне мужнє обличчя, обрамлене знизу русявою борідкою.

– Так, хотілося б побачить, кому це ми заочно присудили бути суперкрасунею, – погодився барон Андрій Цинік, сідаючи знову на Велосипеда.

Лицар Поштової Скриньки, склавши списа (а стискувався він теж автоматично, після натискання другої кнопки) і сховавши його у футляр, дістав зі свого рюкзака тверду папку, а з папки – журнал «Гарнюнізм!», № 5 за 1995 рік, розкрив на потрібних сторінках і простягнув двом лицарям Напівкруглого Столу: «Ось вона!».

На барвистих знімках у різних позах була зафіксована дійсно гарна русява неодягнена дівчина.

– Ага, хоча моя Єлизавета – так? – теж пані симпатична, ця дівчина, мушу визнати... – Замість епітета Ярослав цьомкнув, начебто поцілував повітря.

– Вона навіть не гірше, ніж моя кума Христина Полуничка, – схвалив і барон Андрій Цинік. – Усе гарно: і дупочка, і... усе.

– А вона тобі випадково не сестра? – запитав Ярослав, переводячи погляд із фотографій на Лицаря Поштової Скриньки. – Начебто лиця – так? – у вас схожі трошки.

– Ні, не сестра, – відповів лицар-чемпіон.

– Виходить, дама серця, – зрозумів Андрій Цинік. – Я помітив, що люди іноді закохуються в тих, хто схожий на них не тільки світоглядом, але й зовнішністю. Ми з кумою Христиною теж дещо схожі, нас теж іноді приймають за брата й сестру.

– Ви тепер куди? – запитав Лицар Поштової Скриньки, ховаючи журнал у папку.

– На південь, на той берег Рідини, продовжимо – так? – там опитування селян, – махнув Ярослав рукою за ріку. – А ти?

Запихаючи папку в рюкзак, шанувальник Олександри Зозульки відповів:

– Та взагалі я теж туди намилювався...

– Ну, так їдьмо разом, – запропонував Андрій. – Одному ж мандрувати, мабуть, дуже нудно. Навіть поговорити нема з ким у дорозі.

– Згодний, – кивнув шоломом колега-чемпіон. – Я мандруватиму з вами до повні, а потім у мене інші термінові справи. Тоді я вас покину.

– Домовилися! – викликнули Ярослав і Андрій.

І далі експедицію лицарі продовжили вже втрьох.

– Тебе як кличуть по-справжньому? – запитав Андрій, коли вони переїжджали міст на інший берег Рідини. – А то – Лицар Поштової Скриньки – вимовляти занадто довго.

– Шурик, – відповів той. – Кличте мене Шуриком.

☼ ☼ ☼

За мостом ґрунтова дорога розщепилася на три стежини. Ярослав, Андрій і Шурик поїхали тією, що вела вздовж Рідини проти її течії, і за пару годин приїхали в село Рідиносьорбове.

Там вони, зрозуміло, опитали населення (результат був негативним; тобто рідиносьорбовці не знали місцезнаходження яйця й шахрая), відпочили, перекусили й попарилися в лазеньці.

Стара дерев'яна лазенька, де-не-де прикрита мохом, начебто зеленим оксамитом, стояла на березі річки, і голі лицарі чергували розпарювання організмів і хльостання один одного березовими віниками з вибіганнями та зануреннями в холодну чисту воду Рідини.

У лазні, без доспіху й без одягу, Лицар Поштової Скриньки виглядав гарним мускулистим хлопцем двадцяти двох років, із широкими грудьми, що поросли русявим волоссям, і з... еее... з первинною статевою чоловічою ознакою... еее... скажемо так: добре розвиненою (у даному конкретному сюжеті без цієї пікантної подробиці ніяк не обійтися, у чому читач незабаром переконається; не треба ханжеськи супити звивини, Права півкуле авторського мозку; не треба похабно хихотіти, півкуле Ліва).

Тут же Автор зауважить, що лицар Ярослав – двадцятишестирічний смуглявий кучерявий брюнет з широким носом і великими опуклими губами (через що у нього іноді запитували, чи не було серед його предків африканців, на що він відповідав, що серед відомих йому не було, а щодо давніх нічого сказати не може); а барон Андрій Цинік – кремезний блондин тридцяти чотирьох років, вельми веснянкуватий, з великими «кінськими» зубами. На відміну від нового товариша, вони не носили борід, голилися.

Після від'їзду з Рідиносьорбова, трійка лицарів протягом тижня відвідала та опитала села: Шмарклечерпалове, Аргусолопи, Губоплямкове, Малі Таратути, Річардівка, Голодупівка й Повний Свистець. На жаль, нічого нового з питання, що їх цікавило, вони й там не довідалися.

Дорогою їм зустрілися чотири незалежні доспіхоносці, що також мандрували в пошуках викраденого драконячого яйця: лицар Бова Герцогевич – між Аргусолопами й Губоплямковим; лицар Дем'ян Вальтерскотський і барон Пупок-Свіжегнійопольский – між Малими Таратутами й Річардівкою; і Лицар-з-родимкою-біля-правої-ніздрі – між Голодупівкою і Повним Свистецем. Усім їм Шурик запропонував визнати Олександру Зозульку щонайнайпрекраснішою з жінок. Кожний з них відмовився, заявивши, що найпрекраснішою вважає свою кохану. Але внаслідок поразки в бої із чемпіоном усі четверо, згідно зі звичаєм, промимрили, втім дещо скептично та іронічно, що Олександра Зозулька – «супер-пупер». А ознайомившись із її фотографіями в стилі «ню» у журналі «Гарнюнізм!», захопилися й додали що «так, дійсно».

На восьмий після мінітурніру біля мосту день трійця яйцешукачів у панцирах прибула в маленьке селище Дотепна Кучма. Невідомо достеменно, у якому сенсі присутнє тут слово «кучма»: у значенні «насмішка», або – «капелюх», або – «шевелюра», або – «купа», або – «горб»... Бо ж це слово має різні смисли. Мабуть, усе ж – насмішка, як у «Енеїді» Котляревського:

 
За кучму сю твою велику
Як дам ляща тобі я в пику,
То тут тебе лизне і чорт!
 

Там відбулася дивна історія, і лицарям Андрію і Ярославові відкрилася таємниця, пов'язана з магією.

☼ ☼ ☼

Одному з найвідоміших мандрівників усіх часів і народів – Одіссею – якось, після повернення на батьківщину з троянської колотнечі й знаменитого дев'ятирічного круїзу Середземним морем, запропонували піти в шинок, але він відмовився (дивися, читачу, «Одіссею» Гомера в російському перекладі Василя Жуковського; пісня вісімнадцята, рядок триста двадцять дев'ятий). Проте слово «шинок» фігурує саме в російському перекладі Жуковського. В українському перекладі Бориса Тена цей заклад названий «заїздом». А в давньогрецькому оригіналі сказано «λεσχη» – «лесха». Російський класик Василь Жуковський (який, втім, за материнською лінією був турком), перекладаючи цю епопею, вирішив, бач, що давньогрецькій лессі найбільш тотожний український шинок (хоча лесха – це будинок зібрань, а шинок – пункт громадського харчування, але й туди й туди люди сходилися, аби поспілкуватися, тобто обидва ці заклади були чимось на кшталт клубу). Оскільки Терентопські хроніки, образно висловлюючись, пристебнуті до Харкова, то Автор додасть, що Жуковський у Харкові побував 1837-го року, за дванадцять років до публікації того його перекладу, і поспілкувався з Грицьком Основ'яненком та іншими українськими харківськими літераторами. До речі, харківський літератор Іван Срезневський, поет, сатирик і за сумісництвом професор Харківського університету (котрий того разу із Жуковським не спілкувався, оскільки помер за вісімнадцять років до його приїзду), у своєму творі «Невдоволення Мінерви на Бахуса та Венеру», надрукованому 1816-го року у лютневій книжці гумористичного журналу «Харьковский Демокрит», теж «нашпигував» світ давньогрецької міфології шинками, шинкарями та шинкарками.

Наші мандрівники, тобто три лицарі, від відвідування шинку не відмовилися. Проголодавшись у дорозі, вони в Дотепній Кучмі першим ділом впровадилися саме в шинок, благо він стояв на околиці села й був першою будовою в цьому населеному пункті на шляху подорожан.

Належав цей заклад шинкареві Лейбі й шинкарці Рахілі – дружині Лейби. Це був одноповерховий будинок у народному стилі: із глинобитними стінами, побіленими й розмальованими соняшниками й півнями, під критою очеретяними снопами покрівлею, увінчаною цегельною трубою, також побіленою, з якої сочився смачний дим. Біля цієї хати були: сарай, льох і дощатий нужник. А також невеликий садок і городи, що постачали, очевидно, до кухні деяку кількість фруктів і овочів. Шинок з названими об'єктами обрамляв мальовничий тин, на кілках якого сушилися глиняні глечики, макітри та інший прикрашений візерунками в народнім стилі посуд.

Коли яйцешукачі ввійшли, у шинку вже трапезувало семеро людей.

Шинкар – довготелесий чоловік десь років п'ятдесяти, у камізельці та ярмулці, переступився до клієнтів у металевих оболонках, що розсілися за дерев'яним столом, і поцікавився: чим добродії лицарі бажають пообідати. Добродії лицарі у свою чергу поінтересувалися: що шинкар їм може запропонувати. Лейба відповів, що в цей момент є український борщ із часниковими пампушками, м'ясні вареники з єдинорожини (тобто начинені фаршем з м'яса єдинорога) і грушово-динний компот із маковими коржами, а також великий асортимент алкогольних напоїв. Крім того, лицарі, мовляв, можуть замовити й інші смаколики (шинкар подав їм список інакших страв), але їм доведеться почекати, поки та їжа буде приготовлена. Андрій, Ярослав і Шурик чекати не хотіли, тому замовили по порції борщу, вареників і компоту з коржами, а також – пляшку місцевої тернівки.

– І наших коней погодуйте, що у дворі, – додав Андрій Цинік, – сіном, чи вівсом, чи що у вас там є для непарнокопитого транспорту.

– Буде зроблено, – сказав шинкар.

– Тільки мені до борщу подайте, будь ласка, не часникові пампушки, а простий хліб, – попрохав Лицар Поштової Скриньки.

– Гаразд, – погодився Лейба.

І за декілька хвилин замовлена їжа перемістилася з кухні на стіл яйцешукачів. Вірніше – не сама перемістилася, а була переміщена шинкарем і шинкаркою. Це пояснення є незайвим з огляду на те, що дія відбувається в чарівному королівстві, де можуть витребенькуватися всілякі дива. Наприклад, у сорок першому розділі цих писань (тобто в сорок першому щосі) за назвою «В'язні громадянки Окнечук» читач прочитає про страви, що переміщалися з кухні до їдальні самостійно під впливом чарівництва.

Випивши по чарці тернівки, Шурик, Ярослав і Андрій приступилися до поглинання з апетитом ароматного гарячого борщу, котрий виявився настільки смачним, що лицарі не змогли втриматися, щоб не мурмотіти від задоволення й не розхвалювати цю страву вголос, що шинкарю із шинкаркою, напевно, було приємно.

Але раптом лицар Шурик завмер із піднесеною до рота ложкою, сполотнів, потім опустив ложку в миску, відсунув борщ і почав підійматися.

– Що сталося? – запитав здивований лицар Ярослав, і барон Андрій Цинік підтакнув:

– Га?

– Нічого-нічого, їжте. Я тільки дещо уточню в шинкаря, – відповів зблідлий Лицар Поштової Скриньки з краплями поту на лобі.

Підійшовши до Лейби, лицар Шурик тихо його про щось запитав. Шинкар, ствердно хитаючи головою, щось лицареві Шурику відповів. Лицар Шурик набурмосився й, схоже, став у чомусь дорікати Лейбі. Той, знизуючи плечима, почав щось пояснювати. Лицар Поштової Скриньки, сердито крикнувши: «Попереджати ж треба!», поспішно вибіг із шинку.

– Що це з ним? – сказав лицар Ярослав, здивований несподіваною втечею супутника.

– Може, пузо прихопило, – припустив Андрій Цинік. – У нужник помчався.

– Із чого б це? Борщ – так? – свіжий, не прокислий, – засумнівався в такій версії Ярослав.

Вони підкликали шинкаря й запитали, що йому сказав їхній супутник.

– Добродій лицар спитав мене: чи не клали ми в борщ часник. Я відповів, що так, клали таки. Він, схоже, засмутився й сказав: «Та хто ж кладе в борщ часник?! Часник додається тільки у пампушки, які подаються до борщу, а сам борщ, – каже, – часником не заправляють! Моя мама, – каже, – чудово готує борщ, і ніколи в нього часник не кладе». А я відповів, що існують різні рецепти борщу, у деяких часник не додається, а в деяких додається. Ось ми додаємо, і всім подобається. Тоді лицар закричав: «Попереджати ж треба!», і – ви самі бачили. Це перший раз таке. Завжди всім наш борщ подобався.

 – Борщ – чудо, просто чудо, пальчики – так? – оближеш, – підбадьорив Ярослав засмученого шинкаря. – Може, просто йому часник не подобається, або в нашого супутника на цей овоч – так? – алергія, чи щось таке...

– Тепер я завжди попереджатиму, – вирішив Лейба...

Лицар Ярослав із бароном Андрієм Циніком продовжили трапезувати, очікуючи, що їхній новий товариш повернеться й усе проясниться.

Але от вони доїли борщ із пампушками, а Шурика немає.

Поласували варениками з м'ясом єдинорога, які виявилися не менш смачними, ніж борщ, а Шурика все немає.

Випили грушово-динний компот, заїдаючи солодкими маковими коржами, теж дуже смачними, а Шурика й слід загув. Його вареники, компот і коржі залишилися недоторканими, та й борщ – мало торканим.

Після трапези лицарі, показуючи ксерокопію портрета так званого яєчного шахрая, запитали в Лейби з Рахіллю й сімох відвідувачів шинку, чи не бачили вони такого, чи не знають, де викрадене драконяче яйце. Всі відповіли, що не бачили й не знають.

– Ви поки порції нашого супутника не забирайте, – попросив Ярослав, розраховуючись із шинкарем. – Може, він – так? – зараз повернеться. Підемо, довідаємося у чому річ...

Два лицарі вийшли із шинку й оглянули околиці.

Ліворуч розстелялося селище із чепурненькими хатинками, праворуч – густий рудий перелісок. Лицаря Поштової Скриньки очі Ярослава й Андрія не виявили.

Представники Напівкруглого Столу постукали у двері нужника і запитали: «Шурику, ти там?». Відповіді не було, і Андрій з Ярославом, відкривши, переконалися, що усередині нікого немає.

Кінь Кішка разом із Велосипедом і Тутмосом їв овес із дерев'яної годівниці у дворі шинку. Кішкою цей транспорт Лицаря Поштової Скриньки був названий не тому, що схожий на кицьку, а на честь Самійла Кішки, котрий у 1600-1602 роках обіймав посаду гетьмана українського козацтва. Педантизму заради Автор повідомляє, що кінь Кішка – тигрової масті (з коричневими смугами по піщаному тлу, отчого віддалено нагадує зебру), Велосипед – чубарої (білі плями по темно-коричневому тлу), а Тутмос – агатової масті (плями різного кольору по світло-сірому тлу).

– Та куди ж наш Шурик завіявся? – сказав лицар Ярослав.

– І чому він утік, довідавшись, що в борщі був часник? – вимовив барон Андрій Цинік. – Ну не подобається часник – не їж цей борщ, але втікати навіщо?

– Упирі й привиди – так? – не витримують часникового духу, але він же не вампір і не фантом, – сказав Ярослав.

– Так, Шурик не вурдалак і не примара. Упирі виходять із могил тільки в певні ночі, і не витерплюють сонячного світла, примари ж видимі в темряві, а на світлі вони невидимці. Шурик же мандрує з нами під сонцем уже декілька днів, – вимовив Андрій. – Ні, він точно не упир і не привид.

Вони обійшли навколо шинку, але колегу не знайшли.

Коли повернулися до дверей, на яких були намальовані райдужний півень і схожі на сито в пелюстках соняшники, то побачили дівчину, що прогулювалася між шинком і переліском. І, сказавши один одному: «Може, вона його бачила», попрямували до неї.

Дівчина була в жовтому светрі з вив'язаною на грудях червоною птицею, здається – зозулею (а груди під цим птахом випиналися двома звабними горбками); у короткій чорній спідничці, під якою були довгі гарні ніжки в коричневих колготках; а на ніжках – чорні туфельки. По жовтих плечах розметалося русяве волосся.

– Добридень, добродійко, – сказав лицар Ярослав.

– Здрастуйте, панночко, – сказав барон Андрій Цинік.

– Вітаю, панове лицарі, – відповіла добродійка-панночка.

– У нас отут товариш – так? – загубився, теж лицар. Ви його, випадково, не бачили? – запитав Ярослав, любуючись дівчиною.

– Він хвилин двадцять п'ять тому вийшов із цього шинку й кудись пішов, – додав Андрій, теж продаючи витрішки убік красуні не без задоволення.

– Так, бачила, – відповідала вона, нібито зніяковіла під їхніми захопленими поглядами. – Він вийшов із шинку і пішов... і пішов... зараз згадаю... так, і пішов туди, – панночка граціозно вказала ручкою в центр селища Дотепна Кучма.

– Дивно, – сказав Ярослав. – Може, він вирішив не дообідувати, а відразу – так? – приступитися до опитування жителів...

– Без нас? Ну, це якось... Усі ці дні ми проводили опитування разом, а тепер, виходить, він вирішив одноосібно... – насупився Андрій.

– А ми з вами раніше не зустрічалися, добродійко? – запитав лицар Ярослав, продовжуючи вдивлятися в незнайомку. – Начебто зовнішність – так? – знайома.

– Ні, не зустрічалися, – відповіла вона, потупившись.

– А я вас упізнав! – вигукнув Андрій Цинік. – Ви Олександра Зозулька! Ваші фотографії надруковані в травневому номері журналу «Гарнюнізм!» за цей рік!

– Так, точно! – підхопив Ярослав. – А я ж думаю: де ж я вас бачив, і навіть – так? – нещодавно. Нам же ваші фотографії показував у тім журналі – так? – Лицар Поштової Скриньки, той, котрий пішов. У нього з вами ніжні відносини, чи не так?

– Ні, між нами нічого... – зніяковіло прошепотіла Олександра Зозулька.

– Він скрізь прославляє вашу красу й примушує всіх зустрічних лицарів говорити, що ви найгарніша дівчина на землі. Ось і нас примусив, – повідомив красуні Андрій.

– Мені це дуже приємно чути, – зізналася панночка. – І кожній жінці таке було б приємно.

– А ви отут, у Дотепній – так? – Кучмі, проживаєте? – запитав Ярослав.

– Ні, я тут... тимчасово, – відповіла Олександра Зозулька.

– А, як і ми, – сказав Андрій. – А Лицар Поштової Скриньки вам, значить, не наречений, а просто знайомий?

– Я з ним ніколи не зустрічалася, – відповіла дівчина. – Але знаю, що він став чемпіоном на останньому лицарському турнірі.