Текст книги "Яйцепос. Книга 1"

Автор книги: Дюк Брунька

сообщить о нарушении

Текущая страница: 20 (всего у книги 34 страниц)

Але кількість чудес накопичувалася, зростала й кількість православних, бажаючих канонізації хвостатого чудотворця, і врешті-решт, за майже півтора сторіччя після загибелі Святозавра, в 1947 році Терентопська православна церква офіційно визнала його місцевим святим мучеником, а тих що отруїли його православних фанатиків – нехристами, бо порушили важливу християнську заповідь «не вбий».

Тепер у православних храмах королівства можна побачити ікони святого мученика Святозавра, що відображають дракона з німбом над головою. Раніше дракона можна було видіти на іконах хіба тільки святого Георгія (або Юрія) Побідоносця, але як персонажа негативного, що простромлюється списом.

1952-го року біля міста Задвірполя, на одному з тих місць, де проповідувала ця особистість, був заснований монастир святого мученика Святозавра, або, трохи інакше висловлюючись, Святозаврівська обитель. У храмі цього монастиря теж, звичайно, є ікона хвостатого християнина. Автор зауважить про всяк випадок, що всі монахи там – люди, а не дракони чи інші розмовляючі тварини.

☼ ☼ ☼

От саме з цього монастиря були ченці, що, здійснюючи туристичну подорож на неспішному монастирському автобусі, котрий рухався не набагато швидше за людину-бігуна, ба може навіть часом і повільніше за чемпіонів-марафонців, після огляду столиці з Каменіаною та неспішного нічного рейсу опинилися в Жабенятинську й були допитані на березі ставка біля Гриньмасяльського замку міліцейським полковником Варлаамом Оникійовичем Папірусюком.

Ченці сиділи на траві біля води, розстеливши зелену візерунчасту ковдру й виклавши на неї хліб, огірки, цибулі, варену картоплю й аналогічні яйця, та іншу поживу, й неквапливо трапезували, під кумкання й брекекекання жаб, любуючись пейзажем з водною гладдю, лататтям, очеретом, вербами, та таким що підносився над отим ландшафтом величним замком із п'ятьма вежами. Міліціонер відрекомендувався і був запрошений до ковдри. Аби не засмучувати гостинних релігійних туристів відмовою, присів, узяв яйце та зробив операцію, котру хірург міг би назвати трепанацією шкаралупи.

Монахи розповіли слідчому, як вчора оглядали цікавинки Каменіани.

Після того як вони помилувалися групою скель Кам'яні Привиди, відвідали грот Паща Грифона, оглянули руїни прадавнього автомобіля на вершині Причесаного пагорба, побродили Гірчичними яскинями з гостинним драконом Інокентієм Карловичем і вирушили оглянути й Абрикосові печери, до них підійшов, мовляв, якийсь парубок із сірою сумкою, сказавши, що він теж прагне побачити ці печери, але не має ліхтарика. Ченці, у яких ліхтарики були, запросили його до них приєднатися. Тоді цей хлопець, зауваживши, що в печерах, звичайно, прохолодно, а він легко одягнений і тому побоюється простудитися, запитав, чи немає в ченців зайвої ряси. Запасні ряси були, і вони йому одну позичили. Він надяг і теж став схожий на монаха.

Із цим колективом хлопець увійшов у підземелля, де проживають дракони Агнеса й Щелепенко (останнього тоді в печері не було). Драконія Агнеса пояснила туристам, як пройти по печерах і не заблудитися. Після огляду Абрикосових порожнеч хлопець із сумкою, повернувши рясу, пішов, мовляв, у своїх справах, а вони, ченці, продовжили огляд решти каменіанських цікавинок...

Загалом, туристи в рясах підтвердили припущення Папірусюка. У сірій сумці хлопця напевно перебував до входження в печеру муляж драконячого яйця, а після виходу – справжнє яйце драконів, вирішив Варлаам Оникійович.

Детектив попрохав їх описати зовнішність цього яйцекрада. Вони відповіли, що парубкові на вигляд було років двадцять – двадцять п'ять. Волосся темно-русяве. Ріст середній. Ні кольору його очей, ні особливих прикмет, ні навіть одягу ченці не запам'ятали.

Під настільки нечіткий опис підходили сотні жорикбуржців і, напевно, десятки тисяч терентопців. Але приблизний вік і колір волосся – це все-таки краще, ніж нічого, подумав Папірусюк.

☼ ☼ ☼

Після повернення з Жабенятинська в Жорикбург, конкретніше – в управління столичної міліції, Папірусюк першим ділом зайшов у дактилоскопічну лабораторію. Старий фахівець Роман Корнійович Котеленець, відклавши збільшувану лінзу, повідомив, що з тих відбитків пальців на фальшивім яйці, які він встиг вивчити, чотири вдалося ідентифікувати: вони належать такому собі Ігореві Слюноплюєву, який п'ять років тому притягувався до кримінальної відповідальності, завдяки чому в картотеці є відбитки його перстів. Але більшість відбитків ще чекають на вивчення, додав Роман Корнійович.

Варлаам Оникійович відразу чкурнув до міліцейського архіву, знайшов там справу Ігоря Слюноплюєва, і з'ясував, що цей суб'єкт в 1990 році був затриманий за дрібне шахрайство. Він намагався продати туристам власні вироби, видаючи їх за археологічні артефакти. Суд присудив його до року умовно.

У справі була адреса цього правопорушника, і Папірусюк, викликавши телефоном дільничного Миколу Опанасовича Ратицю на мотоциклі з коляскою, попрохав відвезти його за даною адресою. Ратицю Варлаам Оникійович «пристебнув» до цього розслідування, тому що саме на його дільниці трапилося викрадення драконячого яйця.

Цей повний подій день – 19 вересня – уже вповз у сутінки, коли триколісний транспорт Миколи Опанасовича підкотив до будиночка Слюноплюєва, який жив у приватному секторі на південно-західній окраїні столиці.

На щастя міліціонерів, цей індивід був удома.

Усього трьох хвилин бесіди вистачило, аби з'ясувати, що даний громадянин до злочину не причетний. По-перше, у нього алібі: він тільки сьогодні повернувся до Жорикбурга, а до цього два тижні безвиїзно перебував у санаторії «Кришталеві Джерела», що в Апчхиградській області. Це можуть підтвердити багато свідків – мешканці й співробітники санаторію. По-друге, щодо відбитків на восковім яйці, то в цьому немає нічого дивного, адже саме він, Ігор Слюноплюєв, виготовив цей муляж на замовлення краєзнавчого музею. Було б дивно, якщо б там не виявилося відбитків його перстів. Після суду п'ять років тому він, мовляв, покінчив із шахрайством і став заробляти чесною працею: виготовленням копій, муляжів і макетів для музеїв та реквізиту і бутафорії для театрів.

– З чого б це я став ламати двері в музеї й викрадати свій же виріб, – усміхнувся він, – якщо я таких воскових яєць можу хоч сотню зробити.

Отже, ці відбитки вивели слідство на хибний шлях. Міліціонери продовжили вивчення інших, яких на муляжі було безліч, бо деякі відвідувачі музею ігнорували табличку «РУКАМИ НЕ ЧІПАТИ». Але при такій великій кількості пальцевих відбитків, накладених один на одний, слід Бандюги детективи виявили вже наступної доби, ввечері 20 вересня.

☼ ☼ ☼

Варлаам Оникійович перебував у своєму кабінеті, що на другому поверсі управління столичної міліції; там же знаходилися дільничний Микола Ратиця і його молодий підопічний Захар Полуящиков; за вікнами сипав дощик, поверхню стола із розкритою папкою висвітлювала настільна лампа, коли ввійшов Роман Корнійович Котеленець і повідомив цю новину. Почувши, що кілька відбитків належать тому молодому, але вже дуже добре знайомому міліції кримінальникові, Папірусюк здивувався:

– Але він же сидить у тюрмі! Чи... Зараз зателефоную.

З жорикбурзької в'язниці телефоном відповіли, що строк Бандюги минув, і 18 вересня о 6.30 ранку він відпущений на волю.

– Треба ж, як швидко промайнули ці півроку! – викликнув Варлаам Оникійович, котрий знав, що за останнє правопорушення суд запроторив цього суб'єкта за ґрати на шість місяців. – Я ж бо думав, що Бандюзі ще сидіти й сидіти. Якби я не був упевнений, що він у тюрмі, я б відразу його вирахував, адже злом у музеї в його стилі. І прикмети, що їх надали ченці, співпадають зі зовнішністю Бандюги. Ні, ну що за невгамовний тип! О пів на сьому його випустили з буцегарні, а в дев'ять уже прийшло повідомлення про новий його злочин. Мабуть, він просто з в'язниці пішов зламувати музей, навіть не поснідавши.

– І навіщо йому драконяче яйце здалося? Не яєчню ж смажити? – запитав молодий і тому трохи наївний практикант Захар Полуящиков.

Захарові, молодій людині з вилицюватою веснянкуватою фізіономією й маленькими синіми очицями, що притулилися до перенісся, було тільки двадцять років.

Він відразу після закінчення звичайної середньої школи, імені Даниїла Хармса, вступив до міліцейської школи імені царя Едіпа, і тепер як курсант цього навчального закладу проходив практику під керівництвом наставника Миколи Ратиці.

У вільний від занять час Полуящиков грав на бас-гітарі в рок-групі «Чавунні шнурки», і йому для сценічного рок-іміджу були потрібні довгі кошлаті патли. Але для міліцейського іміджу розпатланість була зайвою, тому перед тим як надягти уніформу, курсант збирав своє довге жовте волосся за допомогою гумового кільця в скромний акуратний хвіст, який ховав за комір. Керівництво школи й взагалі міліцейське начальство там ставилося ліберально до довжини волосся підлеглих, і не вводило щодо цього жодних обмежень.

У читача може виникнути питання: чому міліцейська школа носить ім'я давньогрецького царя Едіпа, а не, наприклад, Оґюста Дюпена, Шерлока Голмса, отця Брауна, Еркюля Пуаро, Михайла Григоровича Піддубного, Жуля Жозефа Ансельма Меґре або Федора Івановича Аніскіна, що ті літературні персонажі-детективи в набагато більшій мірі асоціюються з викорінюванням злочинності. Це генерал Антін Петрович Бобик, начальник столичної міліції, запропонував дати міліцейській школі ім'я античного монарха. Трапилося це після того, як він прочитав трагедію «Цар Едіп» давньогрецького драматурга Софокла.

(Заради ерудованості читача Автор зауважить, що Софокл був далеко не єдиним античним автором, котрий написав про Едіпа. Крім нього, те ж саме зробили: Гомер, Гесіод, Есхіл, Євріпід, Мелет Молодший, Ахей Еретрийський, Ксенокл Старший, Нікомах, Нікомах Афінський, Філокл Старший, Діоген Сінопський, Каркін Молодший, Фіодект, Тімокл, Лікофрон, Євбул, Цезар, Сенека, а також інші, імена яких не збереглися. Але до рук генерала Бобика потрапив тільки твір Софокла, в українському перекладі Бориса Тена. Відразу можна додати, що в оригіналі п'єса називається «Едіп тиран», але оскільки для сучасного читача слово «тиран» має зовсім інше емоційне забарвлення, ніж для стародавніх греків, то перекладачі заміняють його словом «цар».)

Прочитавши, Антін Петрович відзначив, що головний герой п'єси поводиться як слідчий: розплутує злодіяння методом опитування свідків, і викриває винуватця злочину. Але на відміну від інших детективних історій, в цій слідчий виявляє, що винуватцем є не хтось там, а він сам. Після чого він присуджує себе до покарання, й приводе вирок у виконання. Це дало Бобикові привід визнати царя Едіпа найдавнішим детективом у світовій літературі, що на тисячоріччя випередив Шерлока Голмса й інших. От через те Антін Петрович і запропонував надати міліцейській школі ім'я цього античного монарха. Це якось солідніше, чим імена більш сучасних суб'єктів, вирішив він.

Подив починаючого міліціонера Захара Полуящикова крадіжкою драконячого яйця можна зрозуміти, якщо врахувати, що терентопці з молоком матері усмоктували бажання уникати контактів із цими предметами й триматися від драконячих яєць подалі.

Серед перших книжок, які прочитувала звичайна терентопська дитина, була, наприклад, страшна історія про те, як лицар Євлампій Крутозадий, уколошкавши пару нерозмовляючих драконів, із цікавості з'їв їхнє яйце, отруївся й сконав у страшних муках. (Сучасні терентопські біологи, втім, уважають, що яйця драконів не токсичні, і якщо яйце свіже, то ним не отруїшся. Але це тільки теоретично. Перевірити на практиці таку думку неможливо, бо дракони не нададуть рідне яйце для кулінарних досліджень.)

Або історія про те, як лицар Опанас Вухастий намагався подарувати в якості сувеніра своїй дамі серця драконяче яйце, і був роздертий батьками (не своїми або її батьками, зрозуміло, а батьками яйця).

І таке інше.

Сучасні розмовляючі дракони у звичайних ситуаціях нешкідливі, не те що колишні нерозмовляючі, однак з тим, хто загрожує їхньому потомству, вони не стали б церемонитися. Через те навіть у краєзнавчому музеї не було справжнього драконячого яйця, а лише муляж. Для терентопців це що називається табу. Тому за останні триста років, крім невдалих потуг лицаря Опанаса Вухастого й чаклуна Авдія Мотлоха, не було замахів на викрадення цих предметів.

– Це в нас драконяче яйце даром нікому не треба, а у Великому Світі за нього, мабуть, мільйони доларів можна хапнути, – відповів практикантові досвідчений тридцятитрирічний Ратиця, який мав маленьке личко над довгою шиєю, носик качечкою, вушка сокиркою, рідкі волосики й світлі очі хронічного оптиміста. – У нас драконяче яйце – річ більш менш звична, а там це дуже велика рідкість, як то кажуть, ексклюзив і раритет. А рідкості дорого коштують.

– Гадаєте, Бандюга бажає продати його туристам з Великого Світу? – запитав Захар.

– Не виключено. Або особисто відвезти його до Великого Світу і там усучити якомусь товстосумові за кругленьку суму, – знизав плечима Папірусюк. – Від цього сучого сина всього можна чекати. Ані краплі совісті, ані грама патріотизму.

Потім з рота слідчого вивалилися й інші дуже невтішні й дещо нецензурні характеристики молодого рецидивіста на кличку Бандюга, прийомного сина корчмаря Мойши Роженкранца з корчми «Під Мідним Забралом».

І цієї миті, перебивши усну критику, у кабінеті задзижчав телефон. Варлаам Оникійович зняв слухавку:

– Так, міліція. Біля телефону полковник Папірусюк... Так... Що?!! Виїжджаємо!

– ? – поглядами запитали Ратиця й Полуящиков.

– Здається, вбивство. Труп на вулиці Франсуа Рабле...

Крім Ратиці й Полуящикова Папірусюк прихопив трьох оперативників.

☼ ☼ ☼

У міліцейському автофургончику шістка міліціонерів була доставлена на вулицю Франсуа Рабле, до зазначеного в повідомленні будинку.

Ішов дощ, тому вартові порядку накинули сірі плащі з каптурами. Синонімами слова «ішов» є, крім іншого, слова «крокував», «прямував», «простував», «швендяв», «човгав», «тюпав», «чухрав», «марширував», «тупотів», «дріботав», «шкандибав», «чвалав», «дефілював», «шпацирував», «дибав», «плентався», «тинявся», «чалапав», «чимчикував» і тому подібне. Є навіть слово «шаландатився», що його Автор цих писань побачив у книжці «Як із Харкова зробити Берлін» дотепного Остапа Вишні, котрий, можливо, це слово сам і придумав. Але такими синонімами не рекомендується заміняти «ішов» у сполученні зі словом «дощ».

Автор ледве не написав отут щось на кшталт «дощ тарабанив по бляшаних карнизах, шльопав по листах дерев і булькав по калюжах». Та стримався, на щастя, від такої брехні. Тому що в дійсності даний дощ був нікудишнім барабанщиком, шльопальщиком і булькальщиком і падав беззвучно. Якщо хтось і міг розчути його звук, то хіба тільки істота з фантастично чуйним слухом. Як щось подібне до шуму піскового годинника. Бо частки рідкого оксиду водню, з яких він складався (у просторіччі іменовані краплями води), були в аспекті розміру як дрібний пісок. Або, якщо продовжити годинникові аналогії, звук дощу був значно тихіший за цокання механічного годинника, але трішки чутніший за цокання годинника сонячного.

Через опади, що мили місто протягом усього дня, Варлаам Оникійович, як і вчора, після короткої, але сильної зливи (ось та дійсно і тарабанила, і шльопала, і булькала, та й ще блискала і гуркотала), з жалем відмовився від послуг пса-шукача на кличку Ніздреслав і його хазяїна – кінолога Мезозавренка. Вода знищила настільки важливий доказ, як запах слідів убивці.

Міліцейський жовто-синій, як український державний прапор, автофургончик зупинився поруч із іншим автофургончиком – біло-червоним, як прапор польський, з червоним хрестом на білому тлі, як на англійськім прапорі. Жінка років сорока в білому медичному халаті й такій же шапочці повідомила міліціонерам, котрі вилазили із машини:

– Це я телефонувала до міліції. Лікарка швидкої допомоги Настасія Перебийніс. У цьому підворітті лежить труп молодого чоловіка. Не виключено, що це вбивство. Медицина тут безсила. Мабуть, це ваш клієнт.

– А швидку допомогу викликав я, – підключився до пояснення парубок років двадцяти п'яти, з тонкими вусиками, дикою зачіскою, сергою в лівім вусі, в екстравагантній і яскравій, «папуговій» одежинці в якихось блискітках, поверх котрої був накинутий прозорий целофановий дощовик (Ну й артист, подумав Микола Опанасович Ратиця; і не помилився). – Я, може знаєте, естрадний співак, автор-виконавець Еміль Хахашкін.

– Не захоплююся попсою, – сказав Варлаам Оникійович. – Так це ви знайшли тіло?

– Ага. Ішов, розумієте, з концерту й захотів закурити. А дощ, разумієте, гасить сірника. Довелося зайти в підворіття. Там наступив на щось м'яке. Посвітив сірником. Лежить людина. Я запитав: «Вам погано?», а він не відповідає. Ну я побіг, розумієте, до телефону-автомата й викликав швидку допомогу.

– Ми приїхали, подивилися, – продовжила лікарка швидкої допомоги. – На жаль, людина мертва. Нічим допомогти не можемо. І зателефонувала до міліції. Розбирайтеся, а ми поїдемо до тих, кому можна допомогти. До побачення.

Вулицю висвітлювали ліхтарі й вікна будинків, оточені ореолами зі світлих вертикальних штрихів (наштрихував ореоли, як читач зрозумів, кресляр на імення дощ). А в підворітті було темно.

Міліціонери вмикнули ліхтарики, посвітили на тіло й секстетом свиснули, бо дуже вже відомою їм особистістю виявився небіжчик. Не хто інший, як Федір Мойсейович Роженкранц, більше відомий за кличкою Бандюга, кримінальник-рецидивіст 1972 року народження, що неодноразово притягувався протягом не дуже довгого життя до суду, завсідник в'язниці, котрий провів за останні роки існування всього кілька днів на волі. Мрець лежав на спині з розкинутими руками й відкритими очима. На фізіономії застиг подив.

– На лівій скроні слід від удару, – констатував один з оперативників, оглядаючи труп.

Другий пихкав спалахом фотоапарата. Третій шарив світлом ліхтарика по підворіттю в пошуках доказів. Папірусюк записував, хоча було незручно, бо лівою рукою він тримав блокнот, а пальцями правої доводилося стискати й ручку, і ліхтарик, інакше не було видно. Тому запис виходив корявий.

– У лівій руці вбитого – коричневий ґудзик, – сказав перший оперативник, розтиснувши пальці мерця, і, оглянувши другу руку, додав: – На вказівному пальці правої руки – слід від укусу.

– Чийого укусу? – уточнював, черкаючи по блокнотикові, Папірусюк.

– Ну не драконячого, звичайно. І не комариного. Людського. Судячи зі вм'ятинок, у вкусившого здорові міцні зуби в повному комплекті.

На світло міліцейських ліхтариків у підворіття заглядали цікаві перехожі роззяви, і Ратиця з Полуящиковим стримували їх, аби вони не затоптали доказів. Лише двох пропустили за наказом полковника, щоби вони були понятими. Одним з понятих виявився Еміль Хахашкін.

Втім, ніяких особливих доказів, крім половинки цвілої цеглини, яка могла бути знаряддям убивства, і згаданого коричневого ґудзика, відірваного покійним напевно від одягу вбивці, ретельний огляд підворіття не дав. Автор по секрету повідомить читачеві, що неподалік був ще один доказ – особиста річ убивці, а саме парасолька рожевого кольору, – але вона валялася за декілька метрів від підворіття, і не у світлі ліхтарів, а в темряві тіні, тому міліціонери її не виявили.

– Якби ж не дощ, Ніздреслав міг би узяти слід убивці, – пробуркотав один з оперативників, коли міліціонери завантажували труп у автомобіль...

«От ти й дострибався, мій хлопчику», – сказав один чарівник про такого собі синьйора Блуоскі в оповіданні Льюїса Керролла «Палиця долі». «От цей негідник і дострибався», – могли б сказати багато хто з жителів Жорикбурга, довідавшись про вбивство кримінальника Бандюги.

Міліцейський автофургончик їхав до моргу. Небіжчик лежав на підлозі, прикритий чорною клейонкою, по обидві боки від нього на лавах сиділи шість міліціонерів. Світила тьмяна лампочка на стелі. За заґратованими віконцями миготіло світло ліхтарів і вікон, роздрібнюючись у дощових краплях на склі.

– Отже, колеги, про вбивцю ми знаємо тільки те, що він носить одяг з коричневими ґудзиками й має в роті здорові міцні зуби, – вимовив Варлаам Оникійович.

– Й те, що він убив Бандюгу, щоби заволодіти драконячим яйцем, і тепер воно в нього, – видав Полуящиков.

– Ні, цього ми поки не знаємо, – не погодився його наставник – дільничний Ратиця, – у нас немає доказів, котрі підтверджують, що вбивство було саме через яйце й що вбивця його забрав. Це тільки версія.

– Точно, – підтримав Миколу Опанасовича Папірусюк, – поки усього лише версія і не більш за те...

☼ ☼ ☼

Коли роздягненого Бандюгу, в якого тюремними наколками були прикрашені руки, ноги, груди й спина, через що він нагадував своєрідну нестандартної форми писанку, санітари віднесли вглиб моргу й міліціонери в «передбаннику» цього невеселого будинку стали оглядати звалені на білому металевому столі речі, з кишень його одягу посипалися шурхотики, тобто терентопські грошові купюри, у тому числі великого номіналу.

– Ого, та тут десятки тисяч! – вигукнув Ратиця. – Коли ж він устиг так розбагатіти?! Чи банк пограбував? Так не було ж повідомлень про пограбування.

– Я уточню, – сказав слідчий і зателефонував до міліцейського управління (в «передбаннику» моргу був телефон).

Тамтешній черговий на його питання підтвердив, що звернень із приводу пограбувань в останні дні не надходило.

– Можливо, він уже продав комусь драконяче яйце, – припустив Микола Опанасович.

– У такому випадку за що ж його вбили? – уголос міркував практикант із хвостом (мається на увазі зачіска, звичайно). – А може, покупець дав гроші й узяв яйце, а потім вирішив повернути гроші, і через те уколошкав продавця.

– Але гроші ж тут, – заперечив наставник.

– Значить, його хтось сполохав. Убити вбив, а забрати не встиг, – фантазував Полуящиков.

– Отут у нього в нагрудній кишені куртки якийсь лист, – вимовив Папірусюк, витягаючи поштовий конверт. – Адресовано в жорикбурзьку міську тюрму ув'язненому Федорові Мойсейовичу Роженкранцу. Тобто Бандюзі.

– І що ж йому написали? – поцікавився Микола Опанасович.

– А як же таємниця листування?! – злякався Полуящиков, вихований у переконанні, що читати чужі листи без дозволу адресата – це гидота й підлість.

– Це особливий випадок, Захаре, коли таємницю листування можна порушити заради порятунку країни, – повчив наставник.

– Так, враховуючи, що в крадіжці драконячого яйця криється небезпека для всієї нашої держави, нам доведеться опуститися до читання чужого листа, на жаль, – поморщився слідчий і, вийнявши з конверта папірець, прочитав: – «Чекатиму на тебе біля дверей в'язниці. Деталі обговоримо усно. Впізнаєш мене за такими прикметами: у лівій руці я триматиму газету "Королівська правда", а правою – періодично почухуватиму вухо. Замовник».

– Ну я так і думав! – ляснув по коліну молодий та ранній рок-міліціонер. – Цей замовник умовив Бандюгу поцупити драконяче яйце, а коли справу було зроблено, отримав що бажав, й прибрав спільника, аби замести сліди!

– Мабуть, замовник розумів, що міліція врешті-решт добереться до Бандюги, і аби той не зміг його видати – вбив, – продовжив Микола Опанасович. – Але йому не вдалося завдати удару раптово, Бандюга пручався, зав'язалася боротьба, і вбивці навіть довелося вкусити жертву за палець.

– Схоже на те, – погодився Варлаам Оникійович. – З листа зрозуміло, що Бандюга не знав замовника в обличчя. До виходу Бандюги з в'язниці вони спілкувалися, напевно, тільки за допомогою листів. Замовник знав, що тюремникам заборонено читати листи, адресовані ув'язненим, тому не боявся письмово пропонувати Бандюзі новий злочин.

Тим часом у морзі відчинилися двері, і з дощової вулиці, складаючи парасольки й струшуючи з них краплі різкими змахами, стали входити: жорикбурзькі чарівники – Акмус, Арам Арменович Артаньянц, Леонід Леонідович Перевертайло-Замийський та Гліб Любомирович Цвях; родина корчмаря з корчми «Під Рятівною Мухою» – сам Ісак Маркович, його дружина Маргарита й дочка Естер, остання з пивним келихом у руці; завсідники вищезгаданої корчми – патріарх Іполит Четвертий, бібліотекар Бізончик Солом'яний, касир Джульєт Грошенятко й механік Вакула Охрімович Нетребенько; а також актори з Жорикбурзького Театру Абсурду імені зжертої ковбаси на чолі з режисером Наумом Інгредієнтським, які того вечора теж перебували в корчмі «Під Рятівною Мухою», почули від Грошенятка новину про вбивство й із цікавості ув'язалися за іншими до моргу.

Коли ця тичба втиснулася в приміщення, між чарівниками й міліціонерами почалася розмова. Але вона вже докладно викладена Автором у розділі двадцятому за назвою «Рожева в червоний горошок Магія», тому тут Автор її повторювати не буде. Якщо читач бажає її освіжити в пам'яті, нехай повернеться в зазначений розділ і перечитає.

Тут Автор лише нагадає, що перед тим як маги забрали тіло Бандюги, залишивши слідчому розписку із зобов'язанням повернути труп у морг завтра ранком і усну обіцянку повідомити важливу для міліції інформацію, якщо таку вдасться витягти з небіжчика, товстий чародій Гліб Цвях зробив попереднє сканування останків за допомогою ясновидіння й з'ясував, що вбивцею був суб'єкт з довгим світлим волоссям, зібраним ззаду в так званий хвіст.

Якщо в читача виникла підозра щодо Захара Полуящикова, в котрого було довге світле волосся, зібране ззаду в так званий хвіст, то Автор відразу ту підозру знешкодить, повідавши, що цей курсант під час убивства Бандюги та й взагалі майже весь день перебував у товаристві Ратиці й Папірусюка, а кращих свідків його стовідсоткового алібі годі й шукати.

На самохідній тачці Вакули Нетребенька небіжчик був відвезений до особнячка-лабораторії мага Арама Артаньянца.

Час був пізній, тому слідчий Папірусюк відпустив колег по домівках, щоби завтра з ранку, відпочивши, вони допомогли йому в пошуках таємничого вбивці. Сам же, перш ніж повернутися додому, заїхав до міліцейського управління й зайшов у свій кабінет, аби залишити в сейфі пов'язані з убивством докази – коричневий ґудзик, половинку цеглини й стос грошових купюр з кишень жертви...

☼ ☼ ☼

Варлаам Оникійович жив в однокімнатній квартирці на другому поверсі цегляної хрущовки.

Автор бачить, вірніше відчуває, що його мозкові півкулі готові здивуватися, і, випереджаючи їхні вигуки, каже: так, у цім лицарськім королівстві були житлові цегельні й залізобетонні п'ятиповерхові коробки, як ті, які в Совєтському Союзі називалися хрущовками. Але причина їхнього будівництва в Терентопії була цілковито інша, ніж у СССР. Якщо в Совєтській країні під керівництвом Микити Хрущова в 50–60-ті роки XX століття такі малокомфортні й потворні будинки терміново споруджувалися для розв'язку квартирного питання, бо багатьом совєтським людям не вистачало якої-ніякої але особистої житлоплощі, то в чудеснім королівстві з житлом все було набагато краще, і не було абиякої практичної необхідності зводити таке убозтво. Проте й терентопці будували хрущовки. Не заради необхідності, а заради моди.

Довідавшись, що у Великому Світі масово зводяться такі будівлі, жителі королівства вирішили, що це така зараз мода, і зайнялися тим же, мовляв, а чим ми гірше, теж прагнемо йти в ногу з модою. Багато терентопців заради моди залишили більш комфортні з високими стелями в красивих будинках квартири, і навіть цілі особняки й замки, щоби переселитися в малогабаритні, низькі й не дуже зручні комірки в хрущовках. Адже людям взагалі властиво жертвувати комфортом, красою й користю заради моди. От наприклад, стародавні греки носили хітони, одяг, який ніде тіло не стискав, не тер, не давив, дозволяв крові вільно циркулювати по всіх капілярах, а шкірі дихати. Досить корисна з гігієнічної точки зору й гарна одежина. Але нині люди хітонів не носять, бо такий стиль уже тисячі років як вийшов із моди. Нині люди заради моди носять речі шкідливіші, незручніші й некрасивіші. От так само і з архітектурою.

Втім, така архітектурна мода протрималася тільки до середини сімдесятих років. Потім хрущовки терентопцям набридли, вони стали повертатися в будинки комфортні й гарні, а виродливі п'ятиповерхівки почали зносити, аби на їхньому місці будувати щось пристойне. Проте трохи хрущовок збереглося там і дотепер, бо були в країні й настільки невибагливі аскети, яких улаштовує навіть таке житло.

Одним з них був Варлаам Оникійович Папірусюк.

Раніше він жив із дружиною й дітьми у великій п'ятикімнатній квартирі в гарному будинку. Потім діти виросли, створили власні родини й обзавелися окремим житлом. Дружина слідчого зізналася якось, що покохала іншого чоловіка, такого собі двірника Гераклюка. Варлаам Оникійович не став заважати її щастю, виявив шляхетність, і не тільки погодився на розлучення без усяких скандалів, але й залишив колишній дружині і її обранцеві гарну квартиру, а сам, будучи досить невибагливим, придбав однокімнатну в хрущовці.

У цій своїй обителі того вечора холостий п'ятдесятисемирічний детектив розігрів учорашній борщ і зі смаком ним повечеряв, закушуючи часником і салом. У нього не було часу займатися творенням борщу, тож цей харч на його замовлення спорудила сусідка Галя, що їй він надав овочі з м'ясом.

Потім узяв душ.

Потім у махровому халаті під настільною лампою переглянув свіжі газети.

Потім включив радіо. Місцева радіостанція «Голос Крилатого Равлика» транслювала запис репортажу з останнього лицарського турніру. Монотонний коментатор почав навівати на слідчого сон, і Папірусюк зібрався, як то кажуть, бай-бай: постелив постіль, почистив зуби, вимкнув радіо, погасив світло й ліг.

Але тільки-но його лиса голова комфортно розташувалася на затишній подушці, впакованій у світло-блакитну пошивку, рясно всіяну маленькими темно-синіми грифончиками (що ту розцвітку мали й простирадло з підковдрою), як раптом зашумів домашній телефон. Сонному мужчині довелося вставати, і, як багато інших чоловіків у такій ситуації, він супроводив уставання бурчанням, не цілком цензурним.

Телефонував начальник Папірусюка – сам генерал Антін Петрович Бобик:

– Варлааме Оникійовичу, вибачай, якщо я тебе розбудив. Але справа невідкладна. Одягайся й оперативно шуруй у Королівський замок.

– А там що трапилось? – мляво поцікавився розслаблений детектив.

– Вчинено напад на принцесу! Мені тільки-но сам Його Величність телефонував!

– О, Господи, цього тільки не вистачало! Що за день!

– Збирайся, я висилаю автомобіль.

Коли детектив одягся й спустився, обіцяна міліцейська машина із шофером під'їжджала до під'їзду...

(«Навіщо ти пояснюєш, громадянине Авторе, що машина їхала із шофером; це ж і так зрозуміло, – робить зауваження педантична Ліва півкуля авторського мозку, – адже без шоферів автомобілі не їздять. Це така ж тавтологія, як сказати: "людина йшла, ступаючи ногами"». – «Ну, по-перше, – сперечається Автор, – деякі акробати й не тільки вміють ходити на руках, а про людей, що бешкетують, кажуть, що вони ходять на головах. А по-друге... Так, поки що зрозуміло, що невід'ємним аксесуаром автомобіля є його водій. Це, так би мовити, головна деталь машини, без якої вона не може нормально їздити. Тож протягом ста із чимось років, поки існують автомобілі, читачам не треба було пояснювати, що якщо машина їде, значить у ній сидить шофер. Але письменники-фантасти та казкарі вже десятки років тому писали про розумні автомобілі, що можуть їздити без водіїв. Такий інтелектуальний транспорт фігурує, наприклад, у повісті "Хижі речі віку" братів Стругацьких та казці "Незнайко у Сонячному місті" Миколи Носова. А тепер, коли пишеться ця книга про Терентопію, ми вже дожили до того часу, коли перші такі автомобілі вже реально створені. І в найближчому майбутньому безшоферні машини будуть таким же звичайним транспортом, як велосипеди. Отож для майбутніх читачів не зайвим буде пояснення, що в даній конкретній машині був шофер. До того ж дія відбувається в чарівнім королівстві, де можуть витребенькуватися абиякі чудеса, так що й автомобіль теоретично міг би переміщатися без шофера за допомогою чарівництва, якби якийсь тамтешній чудотворець вигадав відповідні магічні заклинання». – «Логічно», – погоджується Ліва, що поважає логіку.)