Текст книги "Яйцепос. Книга 1"

Автор книги: Дюк Брунька

сообщить о нарушении

Текущая страница: 18 (всего у книги 34 страниц)

– Це якщо б він, він міг довести, довести, що зуби саме звідтіля. Але ж поки вони були у нього в дупі, в дупі, він їх нікому не показував, не показував. Тож не було свідків, свідків, що могли б підтвердити, підтвердити заднепрохідне походження зубів, зубів. До того ж лицар, лицар стидався того, що з ним сталося, сталося, тож напевно не став цього афішувати навіть заради грошей, грошей.

– Якщо він від усіх це приховував, то звідки тобі все це відомо?

– Досить теревенити, теревенити, треба справу робити, робити.

Лицарі під'їхали до наступної садиби, та постукали у ворота...

На жаль, опитавши жителів Хухримухриєва, вони не дізнаються про місцезнаходження викраденого драконячого яйця, тому, залишивши село, попрямують до іншого населеного пункту...

Автор, закінчивши таким чином розділ про перетворення табуретки, зовсім уже зібрався перейти до написання наступного, як знову пожвавилася Ліва півкуля його мозку, яка страждає на прагнення до порядку і точності:

– У тебе тут, товаришу Авторе, крім іншого, сказано, що граф Електричка злякався, аби чудотворець не перетворив лицаря Окрошколюба на табуретку. Це побоювання суперечить твердженню мага Акмуса у вісімнадцятій частині цього твору, за назвою «Голос посуду», про те, що древні магічні знання, які дозволяли перетворювати людей на неживі об'єкти, вже втрачені. І сучасні маги тому на таке не здатні. Від себе додам, що винятком є ​​неживий предмет за назвою труп, на який живу людину можна перетворити і без допомоги магії.

– Ти маєш рацію, уважна моя Ліва півкуле, – відповідає Автор, – Олександр Манюня дійсно не міг перетворити Окрошколюба на табуретку, або там на шафу, або на унітаз, або... Але Електричка не був фахівцем у цій галузі, тому таких тонкощів не знав, от і злякався. Втім, перетворити живу людину не на річ, а на іншого живого ссавця (наприклад, на мавпу) терентопські маги теоретично могли, якщо володіли відповідними заклинаннями. Тож деякі підстави для тривоги у Електрички все ж були.

– Мушу зауважити, – прорікає Права, – що дещо для мене в цьому щосі залишилося незрозумілим.

– Що саме? – цікавиться Автор.

– А от щодо того пасажира в образі Діда Мороза, про якого лицарям розповів водій скотовоза Іван Гигикало. Я так і не зрозумів, ким же насправді був той пасажир: справжнім перевертнем-вовкулаком, або ж просто звичайним чоловіком-жартівником, що розіграв шофера, видавши себе за перевертня.

– Приєднуюся, – підтакує Ліва. – Аналогічні питання у мене залишилися і щодо ще двох персонажів в інших щосях. От у розділі тридцять дев'ятому «Лицарювання без мікроскопа» у тебе, громадянине Авторе, є персонаж Панас Єрмолайович Чухайніс. Я так і не зрозумів, хто він такий: дійсно вчений, професор, що вивчає незвичайних велетнів, або ж шахрай, який цих велетнів придумав, щоби видурити у лицарів гроші. А в розділі сорок п'ятому «Дірка в кальсонах» є персонаж, який називає себе ім'ям Валькіруська. Теж я не второпав, що це за особа: розмовляюча комаха, що володіє магією, або ж чоловік-містифікатор, один із нащадків Гектора Манюні.

– Отож, – продовжує Права. – Припускаю, що і безцінний читач у цьому не розібрався до кінця. Вимагаю, щоби ти, громадянине Авторе, поставив у цих питаннях всі крапки над «і», однозначно повідомивши, ким же насправді були вищеназвані суб'єкти.

– На жаль, на жаль, на жаль, – сумно зітхає Автор.

– Як це – на жаль?! Чому – на жаль?! – дуетом вигукують півкулі.

– Не можу цього пояснити, оскільки і сам точно не знаю.

– Як не знаєш?! Як ти можеш не знати?! Ти ж автор! Автор зобов'язаний знати!

– Автори теж живі люди і ніщо людське їм не чуже, в тому числі і незнання деяких речей. Навіть щодо своїх власних персонажів. Тож нехай задані вами питання залишаються відкритими. Це дає безцінному читачеві можливість вибору. Тобто він може вибрати ту відповідь, яка йому більше подобається.

– Овва! – вигукує Ліва.

– Тю! – викрикує Права.

– Ага, – підтверджує Автор.

ЩОСЬ ДЕВ'ЯТЕ. Стайня Опери та Балету

Із жахом чекаєш на музику.

Даниїл Хармс. Із записної книжки.

18 вересня 1995 року.

Сонце, яке ввечері сімнадцятого вересня задлубалося в західний небокрай, усю ніч дерлося якимось підземним ходом, і вранці, як звичайно, виколупалося з обрію східного.

А це значить, що гепнулося на землю 18 вересня 1995 року.

А це значить, що шанувальники класичної музики, котрі прочитали вчора нові афіші в Жорикбурзі, прокинулися зі святковим настроєм.

А це значить, що на перехресті вулиць Гоголя й Шекспіра зараз запанує радісне пожвавлення, іменоване покупкою квитків на концерт у Стайні Опери та Балету, бо афіші інформували, що саме там, на перехресті (а чомусь не в касі театру) будуть рано вранці продавати оті квитки на сьогоднішній же концерт класичної музики, представлений на афішах за назвою «Хвилюючі звуки».

А за класичною музикою столичні меломани трохи скучили, бо трупа й оркестр жорикбурзької опери, покинувши столицю, уже не перший місяць гастролювали іншими містами королівства.

Ще й на світ не зазоріло, на цьому перехресті, біля пам'ятника Івану Никифоровичу Фальстафу, з'явився хтось у джинсовій ка...

– Стоп-стоп-стоп! – перебиває Автора на півслові Ліва півкуля його мозку. – Що це за пам'ятник такий: Івану Никифоровичу Фальстафу? Хто такий цей Іван Никифорович Фальстаф? Я знаю Шекспірівського персонажа сера Джона Фальстафа, а Івана Никифоровича Фальстафа не знаю. Познайом.

– Пояснюю, – говорить Автор, – на перехресті вулиць імені Гоголя й імені Шекспіра стояв (та й зараз стоїть) пам'ятник товстунові, який уважається одночасно й Гоголівським Іваном Никифоровичем і Шекспірівським Фальстафом.

– Так як же це може бути, щоб одна статуя була пам'ятником двом різним персонажам двох різних письменників?! – дивується півкуля Права.

– Хоч це й не має прямого відношення до мого сюжету, поясню, – киває обома півкулями Автор.

До 1912 року ніякого пам'ятника на цьому перехресті не було, а місце явно напрошувалося на яку-небудь статую.

І в зазначений рік міська влада вирішила заповнити простір, що напрошувався, монументом.

Але кому?

Думки розділилися. Одні говорили, що оскільки перехрестя розташоване на вулиці Шекспіра, то й пам'ятник треба ставити персонажеві Шекспіра. Наприклад, афінському ремісникові з ослячою головою із комедії «Сон літньої ночі» (що до божевільного одруження саме цього ослочоловіка з королевою фей композитор Мендельсон склав свій знаменитий Весільний марш). Інші сперечалися, що перехрестя лежить на вулиці Гоголя, тому й пам'ятник має бути персонажу Гоголя. Наприклад носу, котрий набув незалежності від своєї людини – з повісті «Ніс».

(Той факт, що пропонувалися ці персонажі, а не, скажімо, Гамлет і Тарас Бульба, свідчить про такі риси терентопської національної вдачі, як прагнення до оригінальності, почуття гумору й небажання бути банальними та стандартними. До того ж терентопці знали висновки медицини про те, що сміх корисний для здоров'я й подовження життя. Тому, бажаючи бути здоровими й жити подовше, вони з різних альтернатів, зокрема й щодо пам'ятників, зазвичай вибирали кумедні варіанти. У нашому з тобою, безцінний читачу, світі, переважна більшість пам'ятників не викликають в людях ані реготу, ані сміху, ані навіть усмішки. Із чого витікає логічний висновок, що наші люди не хочуть бути здоровими й жити довго, або, принаймні, що місцевій владі, відповідальній за пам'ятники, наплювати на здоров'я народу.

– Дивно, що жорикбуржцям і на думку не спало встановити там пам'ятник власне Шекспіру або Гоголю, що було б логічніше, – зауважує Ліва півкуля авторського мозку.

– Може б і спало, – відповідає Автор, – якби на вулиці Шекспіра не було статуї Шекспіра, а на вулиці Гоголя – статуї Гоголя. Але такі вже були. Можна, безумовно, сказати, що Шекспір та Гоголь особистості настільки великі, що навіть якщо встановити їм на одній вулиці не два а аж десять пам'ятників, то й того не буде занадто. (От, наприклад, у місті Харкові встановлено вже чотири пам'ятники філософові Григорію Сковороді; і немає гарантій, що не буде встановлено ще. Але, щоправда, не на одній вулиці. Однак це не йде ні в яке порівняння з колишньою божевільною кількістю і в Харкові, і в інших великих містах Совєтського Союзу, статуй так званого Ілліча. Тоді бувало, що навіть і на одній вулиці бовванів не один штучний Ілліч. Між тим, людям властиво прагнути різноманіття.)

Король Жорик Сьомий, що правив тоді Терентопією, провів на цю тему опитування жителів Жорикбурга. І треба ж – половина жорикбуржців проголосували за персонажа Шекспіра, і половина – за персонажа Гоголя. Хоч би в один голос різниця. Ні, саме нарівно. Ну як тут бути? Поставиш пам'ятник, необхідний гоголистам – обуряться шекспіристи, догодиш шекспіристам – образяться гоголисти. А на два пам'ятники ані місця, ані коштів не вистачить.

Жорик Сьомий звернувся за порадою до наймудрішого, як він вважав, свого лицаря – герцога Єрофія на прізвисько Хитросплетена Звивина. Той і порадив витесати такого типа, якого одні вважали б персонажем Миколи Васильовича, а інші – персонажем Вільяма Джоновича.

(– Джоновича? – дивується Права півкуля авторського мозку.

– Ну так, – відповідає Автор, – адже його батьком був Джон Шекспір.

– Але він же англієць! – вигукує півкуля Ліва. – А англійці один одного по батькові не називають!

– Згодний, – киває Автор. – Але ж я не англієць, а людина східнослов'янська, тож мені можна назвати і Шекспіра Вільямом Джоновичем, і Свіфта – Джонатаном Джонатановичем, і Кіплінґа – Редьярдом Джоновичем, і Дойла – Артуром Ігнатіусом Конаном Чарльзовичем, і Джерома – Джеромом Клапкою Джеромовичем, і Льюїса Керролла – Чальзом Лютвіджем Чарльзовичем, і...

– А як би ти в такому разі назвав німецького (адже німці теж один одного по батькові не кличуть) композитора, письменника й художника Гофмана, ну, саме того, що склав, крім іншого, оперу «Ундіна» та казку «Лускунчик»? – допитується Ліва півкуля авторського мозку. – Адже в нього було аж три ймення: і Ернст, і Теодор, і Амадей, а в його батька – два: Кристоф і Людвіґ.

– Ну так і назву: Ернст Теодор Амадей Кристофович Людвіґович Гофман, – відповідає Автор. – Що ж тут неясного.)

Наприклад, і в Гоголя й у Шекспіра є персонаж-товстун. У одного – Іван Никифорович Довгочхун із «Повісті про те, як посварився Іван Іванович із Іваном Никифоровичем», а в іншого – сер Джон Фальстаф з трьох п'єс: комедії «Віндзорські пустунки» та хронік «Генріх IV. Частина перша» й «Генріх IV. Частина друга».

Порада Хитросплетеної Звивини припала монархові до душі, і в тому ж 1912 році на тому перехресті, завдяки скульпторові Ієроніму Вносіколупайченку, із брили граніту вилупився товстун в одязі чи то миргородського дворянина початку дев'ятнадцятого століття, чи то віндзорського дворянина епохи Ренесансу – суміш стилів. Частина городян стали кликати його Фальстафом, частина – Іваном Никифоровичем... А нинішні жорикбуржці все змішали до купи й називають пам'ятник то Іваном Никифоровичем Фальстафом, то сером Джоном Довгочхуном, а частіше – коротше: сер Іван або Товстун.

☼ ☼ ☼

Однак, милі мої півкулі, каже Автор, ви цим пам'ятником відволікли нас із безцінним читачем від сюжету. На чому ми запнулися? А, так: ледве на світ зазоріло, на перехресті біля цього пам'ятника з'явився хтось у джинсовій камізельці з безліччю кишень та кишеньок. Був це мужчинка гладенький, але жвавий, з ланцюжком на шиї, з лисинкою на потилиці й із металевим зубом у роті. Він діловито розчепірював маленький розкладний столик, коли до нього причалив якийсь спортсмен-аматор у жовтому спортивному костюмі, що бігав підтюпцем на околицях пам'ятника.

– Чи це не ви, вибачаюся, квитки на концерт маестро Траляляліні продаватимете? – запитав бігун.

– Ага, я самий, – відповів джинсова камізелька, скріпивши столика і викладаючи на нього з кишень пачки квитків. – А ти що, хочеш купити?

– Так, – сказав жовтий спортивний.

– Тобі скільки штук? У який ряд?

– Мені чотири місця в королівській ложі.

– Де? У королівській? Ну це ти, чоловіче, круто розмахнувся! – посміхнувся, блиснувши жовтим металевим зубом, лисуватий тип.

– Чому круто? Я, так би мовити, король.

Торговець квитками підняв погляд на обличчя бігуна, і над жовтою спортивною формою виявив зокрема руду бороду й зелену корону.

– А, – сказав мужчинка. – Я вас не впізнав, Ваша Величносте. Багатим будете. Не тутешній я.

– Нічого. Почім квитки?

– Виходить, бажаєте купити? – задумливо перепитав джинсовий білетер, почухуючи брову.

– Так, чотири місця, – повторив Жорик Дев'ятий, дістаючи з кишені спортивних штанів гаманець.

– Зрозуміло, – кивнув металозубий, потираючи мочку вуха (безумовно, свого, не королівського).

– Так скільки ж я маю заплатити? – завмер у питанні монарх.

– Знаєте, Ваша Величносте, – розповсюджувач квитків задумливо узяв себе трьома пальцями за ніс, – я, звичайно, можу вам дати ці квитки, але...

– У чому річ?

– Може, це не за етикетом – давати поради королю...

– Та кажіть вже!

– Я був на репетиції цього Траляляліні, – мужчинка зобразив на фізіономії гримасу суб'єкта, що жує лимон без цукру. – Це не королівський рівень. На безриб'я, як то кажуть, і рак риба, але, боюся, ви пошкодуєте за витраченим даремно часом. Слабенький музикантик, між нами, знавцями, кажучи. Не рекомендую.

Король Жорик Дев'ятий, який учора побачив афіші, а сьогодні зрання під час звичайної ранкової пробіжки змінив традиційний маршрут і зробив неабиякий гак, щоб наскочити на перехрестя Гоголя-Шекспіра заради квитків на вечірній концерт, був збентежений.

– Вирішуйте самі, Ваша Величносте, – продовжував мужчинка, задумливо потираючи голені щоки великим та вказівним пальцями. – Але мій обов'язок вас попередити.

Жорик розгублено повертів у пальцях гаманець, потім вимовив:

– Ну якщо так... – І сховав його назад у спортивні штани. – Шкода, звичайно. Але спасибі за попередження.

І він, намагаючись видаватися бадьорим і незворушним, побіг далі, але душа його дещо зажурилася.

☼ ☼ ☼

У цей період будильники жорикбуржців-меломанів викукурікували сьому годину ранку, і убік перехрестя, прикрашеного гранітним дядьком, почали переміщатися прагнучі квитків на концерт у Стайні Опери та Балету...

– А чи не час прокоментувати цю дивну назву жорикбурзької опери? – втручається Ліва півкуля авторського мозку.

– Так-так! Чому це театр вони називають стайнею? – підтримує Права.

– Згодний. Пора, – підтверджує Автор.

Усе дуже просто. У будинку, де нині танцюють, співають та музикують, раніше дійсно була велика стайня для транспорту лицарів; стайня, де залишали своїх їздових тварин не тільки лицарі Напівкруглого Столу, але й заїжджі незалежні мандрівні доспіхоносці. А в будинку, де нині живе лицарський непарнокопитий транспорт, раніше був театр.

Справа в тім, що 28 серпня 1953 року група оперних співаків зайшла на екскурсію в лицарську стайню й виявила там прекрасну акустику, кращу навіть аніж в їхньому рідному театрі. Про це довідався король Жорик Восьмий (батько Жорика Дев'ятого), і вирішив, що оскільки в стайні оперні голоси звучать краще ніж у театрі, то театр треба переселити в стайню, а стайню – у театр.

Зрозуміло, обидва будинки довелося ґрунтовно перебудувати для нових функцій.

У вересні 1958 року відбулося переселення.

Відношення до цієї події було неоднозначним. Шанувальники класичної музики раділи, а лицарі Напівкруглого Столу – навпаки. Адже стара стайня була поруч із лицарським гуртожитком і відносно недалечко від Королівського замку, а до нової – півгодини пішки або п'ять зупинок на трамваї, а таке переміщення в металевім облаченні, а зазвичай і зі зброєю, не є дуже зручним.

Тепер колишня стайня повинна була б іменуватися театром, а колишній театр – стайнею. Але хіба можна проігнорувати звичку! Жорикбуржці за звичкою продовжували називати колишню стайню стайнею, а колишній театр – театром. Зі звички й пішли ці безглузді назви: Стайня Опери та Балету й Непарнокопитий Театр.

Крім оперних та балетних вистав, у Стайні відбувалися різноманітні концерти, як академічної музики – симфонічної, камерної, хорової, – так і естрадної – джазової, року та попси. Бо театрові фінансово вигідно було здавати зал у оренду всіляким гастролерам, тим більше коли жорикбурзька оперна трупа сама гастролювала десь в інших містах.

☼ ☼ ☼

А що ж наш інтелігентний дракон Інокентій Карлович, який (як ти, безцінний мій читачу, мабуть, пам'ятаєш) транспортуючи вчора поверженого лицаря Аркадія, впакованого в капронову сітку, від Гірчичної печери до Королівського замку, прочитав дорогою нову афішу й зрадів прийдешньому концерту? Він зник із нашого поля зору під час упурхання з Королівського замку.

Зробивши вчора безпосадковий переліт за маршрутом Королівський зоопарк – Гірчичні печери, він знайшов свого безхребетного друга Гавриїла Святославовича читаючим другий том творів філософа Григорія Сковороди (у цього дракона в печері була непогана бібліотека). Мимохіть повідавши гостеві про подорож до монарха й спілкування з Жориком Дев'ятим, Інокентій Карлович сконцентрував свою розповідь на афіші. Почувши, що в концерті звучатиме музика його улюбленого Брамса, Гавриїл Святославович мало не заплескав у долоні від радості. Угадай, читачу: що його втримало від цього вчинку? Правильно: відсутність долонь. Бо, як і інші істоти цього біологічного типу, Гавриїл Святославович не мав рук, або будь-яких інших кінцівок.

Вони (не кінцівки, а дракон із приятелем) найчастіше ходили (точніше – літали) на концерти, спектаклі й виставки разом. Оскільки Гавриїл Святославович, як і його однотипники, погано переносив сонячні промені й сухі приміщення, то дракон добре переносив друга в спеціально зшитій із брезенту кишені (а по суті торбинці), наповненій землею. Благо, у печері в Інокентія Карловича досить сиро й прохолодно, тому в гостях у друга Гавриїл Святославович почував себе як вдома. На концерти ж та інші культурні заходи він відправлявся в оточенні благодатного досить вологого ґрунту в згаданій кишені. Висував із кишені пристебнуте до організму пенсне й насолоджувався мистецтвом.

Оскільки Гавриїл Святославович сидів на шиї в Інокентія Карловича (у тому розумінні, що кишеня мала ремінець, за допомогою якого вішалася на шию дракона), тож він не займав окремого місця, а виходить, і квиток йому не був потрібний. Квиток Інокентій Карлович купував тільки один – для себе.

– Отже, я завтра раночком злітаю на перехрестя Гоголя-Шекспіра за квитком, а ви, Гавриїле Святославовичу, після роботи переміщуйтеся сюди десь так до п'ятої вечора, – домовлявся екскурсовод.

– Домовилися, – кивнув своїм пенсне рожевий приятель. – Ох, який же я радий цьому концерту! За час, поки трупа Стайні десь гастролює, я так скучив за класичною музикою. Ех, завтра я-ак махнемо в Стайню Опери та Балету, та я-ак послухаємо музику Брамса, Баха та Ліста!

Вони ще трохи поспілкувалися на тему музики, після чого Гавриїл Святославович пішов геть, тобто задлубався в ґрунт (не в той що в кишені, а в той що під ногами), а дракон помив ноги, почистив зуби й ліг спати.

І от нині ранком, розбуджений кукуріканням будильника о шостій годині, дракон Інокентій Карлович, сіяючи від гарного настрою й муркочучи пісеньку Фігаро з опери Моцарта, зробив ранкову гімнастику у вигляді обертання шиєю, хвостом, лапами й крилами, обполоснувся в печерному струмку й приготував сніданок.

Але тільки-но він пов'язав серветку й полив томатним соусом котлети з коників (нещодавно цей крилатий екскурсовод на лузі за допомогою сачка заготовив майже кілограм смачних стрибучих комах), як зовні почувся знайомий металевий брязкіт. Інокентій Карлович аж здригнувся.

Але, вийшовши з печери, зітхнув із полегшенням: хоч звук лунав дійсно від лицарського обладунку, шумів не Аркадій.

Це коваль Вакула Охрімович Нетребенько вантажив панцир із паровим опаленням на самохідну тачку. (Самохідною тачкою цей винахідник скромно називав чотириколісний транспортний засіб із кабіною й кузовом, зібраний ним із деталей частково від інших машин, частково виготовлених власноручно. По суті це був невеликий вантажний автомобіль.)

Вони привіталися, і сивий механік сказав, що приїхав забрати експериментальний доспіх, втрачений отут лицарем Аркадієм; і що він, Нетребенько, хоч і надав Аркадієві дослідні зразки нових обладунків, а також капронову сітку та гіппомобіль, проте все ж відмовляв цього Лицаря Білого Комара від нападу на дракона.

Потім повідомив Інокентія Карловича про сьогоднішній концерт (Вакула Охрімович також був завсідником Стайні Опери та Балету), на що дракон відповів:

– Я знаю. Ось тільки поснідаю, і відразу полечу за квитком.

– Я теж просто звідси заїду на перехрестя Шекспіра-Гоголя, тому не прощаюся, – сказав, закінчивши вантаження, Нетребенько й, осідлавши самохідну тачку, уторохкотів у напрямку столиці.

Поснідавши, екскурсовод кинувся туди ж.

Коли він, працюючи крилами, допурхав до перехрестя із гранітним Іваном Никифоровичем Фальстафом, то виявив унизу вже пристойну чергу до лотка білетера.

Розчепіривши в нерухомості крила, Інокентій Карлович зробив, як дельтаплан, коло над перехрестям, вибираючи точку для посадки, потім, намагаючись нікого не зачепити, створив рухом крил короткий вітер і опустився на бруківку...

☼ ☼ ☼

– У мене таке враження, – перебиває Автора його Ліва мозкова півкуля, – що цей дракон не такий уже й величезний.

– Так-так, – підхоплює й Права, – у деяких казках і легендах дракони завбільшки з гору, а цей – явно мініатюрніше.

– На те вони й казки з легендами, щоб вішати на вуха макарони, то пак вражати читача розгонистими небилицями, – відповідає півкулям Автор. – Я офіційно заявляю, що ані драконів завбільшки з гору, ані драконів із трьома головами ніколи не існувало, а якщо й існували, то це були якісь мутанти, вилупки, виродки. Звичайні дракони не такі вже великі й, безумовно, одноголові. (Триголового дракона можна побачити в Харкові на березі річки Лопані біля п'ятого будинку на вулиці Клочківській. Але не живого, а лише статую. Втім, це не єдиний дракон на Клочківській. Біля будинку № 259 на ній є другий, теж скульптурний, але той одноголовий.)

Більш докладно я розповім про фізіологію й анатомію драконів у четвертому томі своєї майбутньої восьмитомної праці «Самовчитель колупання у ніздрі та інших цікавих точках Всесвіту».

Поки ж повідомлю тільки, що терентопські дракони мають довжину тіла від дзьоба до кінчика хвоста близько шести-семи метрів, із яких більша частина припадає на хвіст. Стоячи на задніх лапах, вони підносяться над землею всього лише на два з половиною – три метри, тобто співрозмірні з вершником на коні. Втім, це якщо вони приймають максимально вертикальну позу, наприклад, витягаються, щоб зазирнути за високий паркан або там зарості, а зазвичай при ходьбі й бігу їхній тулуб розташований не вертикально, як у пінгвінів, а горизонтально, як у курок, і голова знаходиться на рівні обличчя високої людини. Розмах крил у польоті – до шести метрів. Мабуть, не треба пояснювати, що мова про дорослі особини; драконенята, зрозуміло, менші. Це не величина гори; і пагорбом таку порівняно невелику істоту не назвеш. Хіба тільки горбочком.

От, для прикладу, як описує англійський лицар Томас Мелорі у своєму епосі «Смерть Артура» битву лицаря Ланселота Озерного (або ж Ланчелота, Ланкелота, Ланцелота – є різні варіанти написання його імені), іменованого також Лицарем Воза, із драконом:

«І от коли вони прийшли в каплицю й віддали дяку Богові, і всі, скільки там було народу – і вчені й прості, сказали так:

– Сер лицарю, раз ви врятували цю даму, урятуйте тепер нас від змія, що живе он у тій гробниці.

Тоді сер Ланселот узяв свій щит і сказав:

– Сери, проведіть мене туди, і що в снагах я буду зробити з милості Божій і вам на користь, те я зроблю.

Коли ж сера Ланселота туди привели, він побачив на могильному камені золотими буквами напис, який сповіщав: "Сюди з'явиться леопард королівської крові й уб'є цього змія. І цей леопард породить у тутешньому краї лева, що той лев перевершить усіх лицарів на світі".

От підняв сер Ланселот надгробну плиту, і виповз назовні жахливий, мерзенний дракон, що вивергає з пащі скажене полум'я. Тоді сер Ланселот оголив меч і довго бився з тим драконом, і під кінець, після довгих і тяжких зусиль, сер Ланселот дракона вбив».

Отже, зверніть увагу: дракон перебував у гробниці, тобто в людській могилі, що ті порожнечі створюються під розмір людського тіла. Тож, якщо дракон зміг там поміститися, значить, він був не більший за людину, а якщо більший, то всього на кілька сантиметрів. Таку істоту не назвеш гігантською. Навіть у Терентопії дракони більше. Втім, можливо, що Ланселот бився не з дорослою особиною, а із драконенятком. І проте ясно, що дракони не були велетенськими, як гори. Такими їх зробила уява більш пізніх, ніж Мелорі (який жив у XV столітті), авторів. За твердженням британської ж письменниці Джоан Роулінґ, авторки всесвітньо популярного епосу про Гоґвортс, найбільшими серед драконів є представники виду український залізопуз (Ukrainian Ironbelly). Мені – каже Автор цих рядків – як мешканцю України безумовно втішно, що наших драконів британська вигадниця визнала найбільшими у світі, проте треба чесно визнати, що то лише її фантазія.

☼ ☼ ☼

В юрбі, що зміїлася до білетера, каменіанський шорсткий екскурсовод угледів знайомі фізіономії завсідників Стайні Опери та Балету, які були його, можна сказати, соратниками за прослуховуванням серйозної музики. Серед них:

православний патріарх Жорикбурзький і всея Терентопії Іполит Четвертий;

маг і авіатор Акмус;

колишній банщик-стахановець, а нині пенсіонер та директор музею імені самого себе Ілля Шнапс;

лицар Напівкруглого Столу Річард Левове Копито;

бібліотекар Бізончик Солом'яний;

касир турагентства «Рятівна Бджола» Джульєт Грошенятко.

Привітально кивнувши цим своїм знайомим, дракон прилаштувався до хвоста черги.

А незабаром, торохтячи панциром у кузові механічної тачки, прибув і Вакула Охрімович, який прилаштувався до хвоста Інокентія Карловича.

Торгівля в мужчинки з металевим зубом ішла жваво, і від його лотка віялом розходилися обілечені, стискаючи в пальцях заповітні папірці.

Дракон потроху дріботав за попередустоячими, а позаду новоприбулі зліплювалися в продовження черги...

Нарешті дзьоб дракона опинився перед лицем мужчинки-обілечувача.

– Мені один квиток в останній ряд біля проходу, – попрохав Інокентій Карлович торговця, знімаючи маленький гаманець із дужки окулярів. (Оскільки дракон не носив одягу й не мав на тілі кишень, то гаманець, щоб не тримати в дорозі лапою, підвішував біля скроні до дужки окулярів за допомогою маленького гачка).

– Еее... – мекнув квиткопродавець, сполотнівши.

– Що з вами? Вам зле? – затурбувався Інокентій Карлович, бачачи, що мужчинка виглядає так, начебто зараз гепнеться в непритомність.

– Еее... В останній? Біля проходу? Це можна, – погодився балансуючий на грані непритомності мужчинка, вибираючи квиток. – Сто шурхотиків.

– Скільки? – перепитав екскурсовод, вирішивши що недочув.

– Сто.

– Ох!

– Що «ох»? Не хочете – не беріть. Наступний!

– Я візьму, – сказав дракон, відраховуючи купюри й радіючи, що їх вистачає. – Тільки що ж так дорого? Зазвичай квитки в Стайню коштували в п'ять разів дешевше.

– Зате цей концерт ви довго не забудете, – заспокоїв його торговець, узявши гроші з пазурів дракона тремтячими пальцями й перераховуючи отриману суму.

– Вибачте, я хотів би уточнити... А то на афіші забули надрукувати... А на якому інструменті маестро Трал...

– На різних, – перебив дракона мужчинка й, вручивши квиток, перекинув свою увагу на Нетребенька:

– А тобі, дядько, в який ряд?

Він так діловито й зосереджено обілечував коваля, що Інокентій Карлович засоромився відволікати його подальшими розпитами, вирішивши, що на концерті про все довідається.

Сховавши квитка у гаманець і підвісивши його до дужки окулярів, відійшовши подалі від лотка, щоб не здути з нього решту квитків змахами літальних кінцівок, дракон побіг (у настільки ранній час транспорту й пішоходів на вулицях майже не було, так що перешкоди бігу були відсутні), розігнався до злітної швидкості, розгорнув крила, відштовхнувся сильними ногами від бруківки, замахав шкірястими вітрилами, підняв себе над дахами, і неметушливо упурхав у напрямку Каменіани.

При віддаленні такого покупця продавець квитків повернувся із блідості в рум'яність і припинив тремтіти.

Жорикбурзькі хронометри ще не прокукурікали й десятої години ранку, а вже квитки в Стайню Опери та Балету були розпродані, і лисуватий мужчинка, відмахуючись від тих кому не вистачило, мовляв, відстаньте, більше немає, склав свого столика і від Івана Никифоровича Фальстафа пішов...

☼ ☼ ☼

За той період часу, який відокремлював цей розпродаж від самого концерту, дракон Інокентій Карлович устиг:

1) обслужити дві екскурсії (групу жорикбурзьких школярів із учителем географії зі школи імені Арістофана й групу ченців, котрі приїхали зі Святозаврівського монастиря, що в Задвірпольскій області);

2) написати (точніше надрукувати на друкарській машинці) пару сторінок чорнового варіанта новели «Ну й сіть із тобою!», за мотивами вчорашніх подій, тобто битви з лицарем Аркадієм;

3) помузикувати на клавесині;

4) намалювати начерк натюрморту із шахами й ромашками.

З олівцем у пазурах його й застав Гавриїл Святославович, котрий прибув в урочистій краватці в червоно-білу смужечку, що те розцвічення, на його думку, гармоніювало з його рожевим тілом. Краватку цей безхребетний громадянин пов'язав не для того, щоб покрасуватися, адже в брезентовій кишені із землею не тільки краватки, але й самого Гавриїла Святославовича не буде видно. Просто він уважав, що не зовсім пристойно редактору журналу відвідувати театр цілковито голим. Краватка – яка-ніяка але, можна сказати, одежа. Храм мистецтва ж, а не лазня. Щоб краватка не забруднилася в землі, вона була запаяна у прозорий поліетиленовий чохол, і так, разом із чохлом, пов'язана на тіло цього дивного громадянина. Краватка зазвичай пов'язується на шиї. Сказати, що й у Гавриїла Святославовича краватка була пов'язана саме там, було б дивно. Адже він був люмбрикусом, а в люмбрикусів немає ший. Шиєю називається частина тіла, діаметр котрої менший за діаметр тулуба. Але в люмрикусів усе тіло має однаковий діаметр, і немає на нім такої ділянки, котра була б, так би мовити, більш шийною, аніж усе решта. Отже увесь Гавриїл Святославович виглядав, начебто одна суцільна шия, довга й тонка. Тож скажемо, що краватка була пов'язана просто ближче до переднього кінця його організму.