Текст книги "Пригоди Олівера Твіста"

Автор книги: Чарльз Диккенс

сообщить о нарушении

Текущая страница: 9 (всего у книги 32 страниц)

– Нам конче треба довідатися, де він, мої любі, його треба будь-що знайти, – дуже схвильовано мовив старий. – Чарлі, ти на діло більше не ходи, крутися по Пентонвілу, поки чого-небудь не вивідаєш! Ненсі, голубонько, його треба розшукати. Я цілком покладаюся на тебе, голубонько, на тебе й на Пройду! Стривайте, стривайте, – додав він, тремтячою рукою відмикаючи шухляду, – ось вам гроші, дорогенькі мої. Цю нашу лавочку я від сьогодні зачиняю. Ви знаєте, де мене знайти. А тепер мерщій звідси! Не гайте ні хвилини, дорогесенькі!

Кажучи це, він виштовхав їх із кімнати, а тоді двічі обернувши ключа й клацнувши засувом, витяг із схованки скриньку, яку ненароком побачив Олівер, і заходився похапцем розпихати по кишенях годинники й коштовності.

Стукіт у двері змусив його здригнутись.

– Хто там? – верескливо скрикнув він.

– Я! – озвався крізь замкову щілину голос Пройди.

– Ну, чого тобі? – роздратовано гукнув Фейгін.

– Ненсі питає, чи тягти його до нашого другого кишла? – спитав Пройда.

– Атож, – відповів старий. – Як тільки вона його злапає! Головне, знайдіть його! А там я вже знатиму, що робити, – будьте певні!

– Ясно, – буркнув хлопець і кинувся наздоганяти своїх товаришів.

– Він іще не встиг виказати нас своїм новим друзям, – пробурмотів єврей, знову беручись до своєї роботи. – А тепер уже, може, і не встигне. Може, нам удасться заткнути йому пельку.

Розділ XIV

містить дальші подробиці про перебування Олівера у містера Браунлоу, а також знаменне пророцтво, яке джентльмен на прізвище Грімвіг виголосив стосовно Олівера, коли той вирушив виконувати доручення

Олівер швидко очуняв після непритомності, викликаної раптовим вигуком містера Браунлоу, і відтоді джентльмен та місіс Бедвін старанно уникали будь-яких згадок про портрет; у своїх подальших розмовах вони не торкалися Оліверового минулого й не обговорювали його майбутнього, обмежуючись лише такими темами, які могли розважити його, але не схвилювати.

Олівер був усе ще надто кволий, щоб сідати за загальний стіл, та наступного ранку, коли його перенесли до кімнати економки, він перш за все кинув нетерплячий погляд на стіну, сподіваючись знову побачити обличчя гарної леді. Та він сподівався даремно: портрет було знято.

– Так-так, – мовила економка, перехопивши Оліверів погляд. – Як бачиш, його забрали.

– Бачу, що забрали, пані, – сказав Олівер. – Але чому?

– Його зняли, дитинко, бо містер Браунлоу вважає, що портрет тебе стурбував. Ану ж, каже, він пошкодить твоєму здоров'ю, – пояснила старенька.

– Та ні, він мене зовсім не стурбував, пані, – сказав Олівер. – Мені приємно було дивитися на нього. Він мені так сподобався.

– Ну, гаразд, гаразд, – добродушно мовила старенька леді. – Постарайся якнайшвидше видужати, мій хлопчику, і ми його знову повісимо. Домовились? Обіцяю тобі! А тепер поговорімо про щось інше.

Оце й усе, що Олівер зумів дізнатись на той час про портрет. Місіс Бедвін була до нього така добра, що, з вдячності до неї, він поклав собі викинути його з пам'яті і цілий ранок уважно слухав нескінченні розповіді старенької про її милу, гарну дочку, яка одружилася з милим, гарним чоловіком і живе на селі, і про сина, теж чудового хлопця, який служить прикажчиком у купця у Вест-Індії [35]35
  Вест-Індія– так називалися англійські колонії в Південній Америці.


[Закрыть]й чотири рази на рік надсилає їй такі шанобливі листи, що про них без сліз і говорити не можна. Коли старенька досхочу набалакалася про високі душевні якості своїх дітей, а також про ангельську вдачу свого чоловіка, який – царство йому небесне! – помер рівно двадцять шість років тому, надійшов час чаювати. Після чаю вона почала вчити Олівера гри в крибедж [36]36
  Крибедж– гра в карти.


[Закрыть], яку він враз опанував, і вони грали дуже зосереджено й з великим зацікавленням, аж поки хворому приспіла пора вечеряти підігрітим розбавленим водою вином із хрумкою грінкою й лягати в м'яке ліжко.

Дні одужання Олівера були такі щасливі! Доти життя його спливало в безнастанних злигоднях та колотнечі, і тепер, опинившись у чистоті, теплі, спокої, серед привітних, добрих людей, хлопець почувався, мов у раю. Коли він спромігся нарешті стати на ноги, містер Браунлоу звелів купити йому нове вбрання, новий картуз і нові черевики. Старим одягом Оліверові дозволили розпорядитися на власний розсуд, і він віддав усе покоївці, яка ставилася до нього дуже ласкаво, щоб та його продала євреєві-лахмітникові, а гроші залишила собі. Служниця охоче погодилася. І коли Олівер, стоячи біля вікна вітальні, побачив, як лахмітник сунув ті речі в торбу й пішов геть, хлопця охопила радість: нарешті він позбувся свого старого одягу, і йому ніколи більше не доведеться надягати його! Зрештою, то й справді було жалюгідне вбрання, а Олівер ще зроду не мав нової одежини.

Одного вечора, десь за тиждень після випадку з портретом, коли Олівер розмовляв з місіс Бедвін у її кімнаті, містер Браунлоу переказав, що бажає бачити Олівера Твіста в своєму кабінеті, щоб поговорити з ним, якщо хлопчик почувається добре.

– Господи, царице небесна! Помий швиденько руки, дитино, і дай-но я тебе гарненько розчешу! – вигукнула місіс Бедвін. – Боже, боже! Якби я знала, що він тебе покличе, то наділа б тобі чистенького комірця, і ти б у нас був, як лялечка!

Олівер слухняно помив руки, і хоч старенька бідкалася, що не встигла пропрасувати гофрований комірець його сорочки, хлопчик, незважаючи на цю ваду в своєму вбранні, мав напрочуд гарний, чепурний вигляд; тож врешті, задоволено оглянувши його з голови до ніг, місіс Бедвін визнала, що якби їх навіть попередили завчасно, навряд чи можна було б домогтися більшої досконалості.

Підбадьорений цим висновком, Олівер постукав у двері кабінету. Містер Браунлоу запросив його зайти, і хлопець опинився у невеличкій, заповненій книжками кімнаті, що виходила вікном у гарний садок. Перед вікном стояв стіл, за яким сидів з книжкою в руках містер Браунлоу. Побачивши Олівера, він поклав книжку й запросив його сісти біля столу. Олівер слухняно сів, зачудовано думаючи про те, чи може людина перечитати таку силу-силенну книжок, написаних, мабуть, для того, щоб зробити світ мудрішим. До речі, над цим питанням щодня сушать собі голову люди куди досвідченіші за Олівера Твіста.

– Тут у мене багато книжок, правда ж, хлопчику мій? – сказав містер Браунлоу, помітивши, з якою цікавістю Олівер оглядає полиці, що сягали аж під стелю.

– Ой, як багато, сер, – відповів Олівер. – Я такої сили книжок ще не бачив зроду.

– Ти перечитаєш їх усі, якщо будеш слухняний, – лагідно мовив старий джентльмен. – І читати їх буде тобі куди цікавіше, ніж розглядати оправи, – а втім, не завжди, бо є-таки книжки, в яких найцінніше – це палітурки й корінець.

– Певно, це ви про оті, важенні, сер? – спитав Олівер, показуючи на тиснені золотом великі фоліанти.

– Ну, не обов'язково, – усміхнувся старий джентльмен, гладячи Олівера по голові. – Навіть маленькі томики бувають інколи ой які важкі. А ти хотів би набратися розуму і, як виростеш, писати книжки?

– Ні, сер, краще я їх читатиму, – відказав Олівер.

– Що? Ти не хочеш бути письменником? – здивувався старий джентльмен.

Олівер поміркував трохи, а тоді відповів, що як на нього, то краще все ж таки не писати книжки, а продавати їх. Тут містер Браунлоу весело засміявся й заявив, що це чудовий дотеп. Олівер зрадів від похвали, хоч у чому полягає той дотеп він не зрозумів.

– Ну, гаразд, гаразд, домовилися, – мовив, трохи заспокоївшись, старий джентльмен. – Не хочеш бути письменником, то й не треба. Тим більше, що є он скільки чесних ремесел. Ти хотів би стати, скажімо, цеглярем?

– Атож, дякую, сер, – відповів Олівер так поважно, що старий джентльмен знову засміявся й сказав щось про його дивовижний інстинкт, але Олівер не зрозумів цього зауваження, а тому пустив повз вуха.

– А тепер, – почав містер Браунлоу, і лагідний голос його ще більше полагіднішав, якщо таке взагалі можливо було, але обличчя при цьому незвично споважніло, – слухай уважно те, що я тобі скажу, хлопчику мій. Я говоритиму з тобою цілком одверто, бо певен, що ти мене зрозумієш не гірше за багатьох доросліших від тебе.

– Ой, тільки не кажіть, що ви хочете прогнати мене, сер! – вигукнув Олівер, зляканий таким серйозним початком. – Не виганяйте мене на вулицю! Дозвольте залишитись у вас бодай прислужником! Я не хочу повертатися в те пекло! Згляньтеся, сер!

– Люба дитино, – мовив старий джентльмен, зворушений цим несподіваним палким благанням. – Не бійся, я тебе не залишу, якщо ти сам мене до цього не змусиш.

– Цього не буде, не буде ніколи, сер! – перебив його Олівер.

– Сподіваюсь, – відповів старий джентльмен. – І вірю, що ти не з таких. Мене вже не раз обманювали ті, кому я намагався допомогти, але мені дуже хочеться вірити тобі, бо, сам не знаю чому, ти припав мені до вподоби. Всі найдорожчі, найлюбіші мені люди давно вже зійшли в могилу, і хоч радість і щастя мого життя поховані разом з ними, моє серце не стало домовиною, не замкнулося для добрих почуттів. Під ударами долі ці почуття лише зміцніли й очистилися.

Старий джентльмен промовив це стиха, звертаючись скоріше до себе, ніж до хлопчика, а потім замовк. Олівер сидів, затамувавши подих.

– Так-так, – мовив нарешті трохи веселіше старий джентльмен. – Я кажу тобі все це, бо в тебе серце молоде. І, знаючи тепер, які втрати і страждання випали на мою долю, ти, можливо, постараєшся не завдавати мені нових прикрощів. Ти кажеш, що ти сирота, один як палець на цім світі. Відомості, які я маю про тебе, підтверджують твої слова. Тож тепер розкажи мені все про себе: звідки ти родом, хто тебе виховував і як ти опинився в такому товаристві. Кажи мені саму тільки правду, і я повік буду твоїм другом.

Олівер не зразу спромігся на мову, бо його душили сльози. Та коли він розтулив уже був рота, щоб розпочати оповідь про те, як йому йшлося на фермі і як містер Бамбл забрав його звідти до робітного дому, знадвору раптом почувся нетерплячий короткий стук, і покоївка, збігши сходами, доповіла, що прийшов містер Грімвіг.

– Він на хвилинку чи з візитом? – спитав містер Браунлоу.

– З візитом, сер, – відповіла покоївка. – Він спитав, чи пекли у нас сьогодні здобу, я відповіла, що пекли, і тоді він сказав, що прийшов пити чай.

Старий джентльмен усміхнувся й пояснив Оліверові, що містер Грімвіг – його давній приятель; чоловік він трохи грубуватий, але зважати на це не треба, бо насправді, як давно вже переконався містер Браунлоу, серце в нього золоте.

– То, може, мені вийти, сер? – спитав Олівер.

– Ні, – відповів містер Браунлоу. – Я б хотів, щоб ти залишився.

В цю мить до кабінету зайшов, спираючись на товстий ціпок, кульгавий гладкий дідуган у синьому сюртуці, смугастому жилеті, нанкових штанях, гетрах і крислатому білому капелюсі із зеленою облямівкою. З-під жилета в нього витикалося дрібно гофроване жабо, на грудях на довжелезному сталевому ланцюжку теліпався ключ, а нашийна хустка була зав'язана вузлом завбільшки як апельсин. Обличчя гостя весь час кривилося в чудернацьких гримасах, які годі було описати. Говорячи, він мав звичку схиляти голову набік і дивитися на співрозмовника скоса, що надавало йому дивовижної схожості з папугою. Саме в такій позі він і зупинився, тільки-но переступивши поріг, і, тримаючи у випростаній руці апельсинову шкуринку, сердито заговорив:

– Дивіться! Бачите? Ну, скажіть, чи не диво це, чи не чортівня якась? Скрізь, хоч куди б я зайшов, на сходах неодмінно має валятись оцей помічник бідного лікаря. Через апельсинову шкуринку я колись скульгавів, і я певен, що врешті апельсинова шкуринка вкоротить мені віку! От побачите, сер, апельсинова шкуринка зведе мене зі світу! Як цього не станеться, то – присягаюсь! – я ладен з'їсти свою голову, сер!

Цією мужньою присягою містер Грімвіг мав звичку підкріплювати й підтверджувати трохи чи не кожну свою заяву, хоч навіть коли припустити, що досягнення науки дозволять урешті людині з'їсти власну голову, якщо вона того побажає, – важко повірити, що серед нас може знайтись ненажера, який упорав би за одним разом таку велику голову, як Грімвігова, навіть якщо не брати до уваги дуже товстого шару пудри.

– Я з'їм свого голову, сер! – повторив містер Грімвіг, стукаючи ціпком об підлогу. – Гм! А це що таке? – вигукнув він, помітивши Олівера, й позадкував.

– Це малий Олівер Твіст, про якого я вам розповідав, – відповів містер Браунлоу.

Олівер уклонився.

– Ви хочете сказати, що це той самий хлопчина, в якого була гарячка? – спитав містер Грімвіг, відступивши ще на крок. – Хвилинку, хвилинку! Мовчіть! Ага! – раптом переможно вигукнув він, бо зробив відкриття, яке змусило його забути навіть про страх заразитися гарячкою. – То це він їв апельсин! Авжеж, ось хто їв апельсин і кинув шкуринку на сходах, – якщо це не так, я ладен з'їсти свою голову – і його на додачу!

– Та ні, не їв він апельсина, – сміючись, відказав містер Браунлоу. – Ну ж бо, кладіть капелюха й знайомтеся з моїм маленьким другом.

– Мене це просто виводить із себе, сер, – провадив своєї дратівливий дідуган, стягуючи рукавички. – Наша вулиця завжди всіяна апельсиновими шкуринками, і мені достеменно відомо, що розкидає їх синочок лікаря, який живе на розі. Не далі як учора ввечері одна молода жінка посковзнулася на шкуринці і впала на штахети мого садка. Я побачив, як, підвівшись, вона подивилася на триклятий закличний ліхтар [37]37
  Закличний ліхтар– вивішувався над дверима будинку, де жив лікар.


[Закрыть]над дверима того лікаря. «Не йдіть до нього! – гукнув я їй з вікна. – Він душогуб! Він ставить пастки на людей!» І це щира правда – якщо ні, то я ладен…

Тут запальний містер Грімвіг грюкнув ціпком об підлогу, – друзі його знали, що так він дає свою звичну обітницю тоді, коли не висловлює її вголос. Потім, не випускаючи з рук ціпка, він сів і, розкривши лорнет, що висів на широкій чорній стрічці, почав розглядати Олівера; відчувши себе об'єктом спостереження, хлопчик почервонів і знову вклонився.

– То це той самий хлопець? – мовив нарешті містер Грімвіг.

– Атож, той самий, – кивнув містер Браунлоу.

– Як ти почуваєшся, хлопче? – спитав містер Грімвіг.

– Набагато краще, сер, дякую, – відповів Олівер.

Знаючи, що його дивакуватий приятель може ляпнути щось неприємне, містер Браунлоу спішно попросив Олівера піти сказати місіс Бедвін, що вони вже готові пити чай. Олівер радо подався геть з кімнати, бо, щиро кажучи, гість не зовсім йому сподобався.

– Гарненький хлопчик, правда ж? – спитав містер Браунлоу.

– Не знаю, – буркнув містер Грімвіг.

– Не знаєте?

– Атож. Не знаю. Як на мене, то всі хлопці однакові. Я знаю тільки два види хлопців: одні борошняні, інші м'ясолиці.

– І до якого з них належить Олівер?

– До борошняного. А в одного мого приятеля син м'ясолиций. Усі його називають гарним. Голова в нього кругла, щоки червонющі, очі масні. Жах, який бридкий! Руки, ноги, тулуб такі товсті, що синій його костюмчик, здається, от-от лусне; голос лоцманський, апетит вовчий. Зразу видно – негідник!

– Годі вам, – сказав містер Браунлоу. – Малому Оліверові Твісту всі ці риси не властиві, тож не розпаляйтесь.

– Так, не властиві, – відповів містер Грімвіг. – В нього можуть бути ще гірші.

Тут містер Браунлоу невдоволено кахикнув, що, очевидно, неабияк потішило містера Грімвіга.

– Атож, можуть бути ще гірші, – повторив він. – Звідки взявся цей хлопець? Хто він і що він? Ну, була в нього гарячка. То й що? Хіба на гарячку хворіють тільки порядні люди? Поганих вона теж часом уражає, будьте певні! Одного чоловіка – я знав його – повісили на Ямайці [38]38
  Ямайка– острів у Карібському морі, на той час – колонія Англії.


[Закрыть]за те, що він убив свого хазяїна. У нього було шість нападів гарячки – і що ж, гадаєте, його через це помилували? Пхе! Дурниці!

Річ у тім, що в глибині душі містер Грімвіг був дуже схильний визнати і зовнішність, і поведінку Олівера надзвичайно приємними. Але проти цього повставав притаманний йому дух сперечання, що саме загострився через знайдену апельсинову шкуринку. Тому, подумки заприсягшись, що ніхто в світі не змусить його ставитися до хлопця прихильно чи неприхильно, містер Грімвіг відразу почав суперечити своєму приятелеві. Коли містер Браунлоу визнав, що на жодне з поставлених запитань ще не може дати задовільної відповіді, бо вирішив не розпитувати Олівера про його минуле, поки хлопчик зовсім не одужає, містер Грімвіг зловтішно посміхнувся й глузливо запитав, чи економка має звичку перевіряти після вечері столове срібло, бо одного чудового ранку, мовляв, вона не долічиться двох-трьох столових ложок, а якщо ні, то він ладен… і так далі.

Містер Браунлоу сам відзначався досить запальною вдачею, проте, звиклий до химер свого приятеля, він вислухав усе це дуже добродушно. За чаєм містер Грімвіг ласкаво зволив зауважити, що здобні булочки на смак просто чудові, тож мир і спокій було відновлено, і Олівер, який теж сидів за столом, уже почував себе вільніше в присутності сердитого дідугана.

– А коли ж ви маєте намір вислухати повну, правдиву й докладну оповідь про життя і пригоди Олівера Твіста, сер? – запитав містер Грімвіг у містера Браунлоу наприкінці чаювання, поглядаючи скоса на хлопчика.

– Завтра вранці, – відповів містер Браунлоу. – Я хотів би вислухати його сам на сам. Прийдеш до мене, любий мій, о десятій ранку.

– Гаразд, сер, – відповів Олівер не зовсім твердо, бо його збентежив пильний погляд містера Грімвіга.

– От послухайте, – прошепотів цей джентльмен містерові Браунлоу. – Він до вас завтра вранці не прийде. Я бачив, як він завагався, перше ніж відповісти. Він обдурює вас, друже мій.

– Нічого подібного! – запально вигукнув містер Браунлоу.

– Якщо ні, – мовив містер Грімвіг, – то я ладен… – і ціпок стукнув об підлогу.

– А я життям своїм ручуся, що він каже правду! – сказав містер Браунлоу і грюкнув кулаком об стіл.

– А я головою ручуся, що бреше! – відказав містер Грімвіг і собі грюкнув кулаком об стіл.

– Побачимо, – сказав містер Браунлоу, стримуючи гнів.

– Атож, побачимо, – піддражнив його містер Грімвіг. – Побачимо!

В цю мить сама доля втрутилася в особі місіс Бедвін, яка зайшла з пакунком книжок, що їх містер Браунлоу купив того ранку в уже знайомого нам книгаря. Поклавши пакунок на стіл, вона рушила була до дверей, але містер Браунлоу спинив її:

– Затримайте посильного, місіс Бедвін, – сказав він. – Я маю повернути кілька книжок.

– Він уже пішов, сер, – відповіла місіс Бедвін.

– То заверніть його, – звелів містер Браунлоу. – Це справа нагальна. Книгар людина бідна, а за ці книжки не сплачено. До того ж кілька книжок треба відіслати назад.

Двері на вулицю було відчинено. Олівер побіг в один бік, покоївка в другий, а місіс Бедвін з порога верескливо гукала посильного, але той уже зник. Олівер і покоївка повернулись і захекано доповіли, що посильного і сліду нема.

– Як прикро! – вигукнув містер Браунлоу. – Я так хотів віддати ці книжки ще сьогодні!

– А ви відішліть їх з Олівером, – уїдливо посміхнувшись, порадив містер Грімвіг. – Він, звісно ж, передасть їх у повній цілості.

– Так, будь ласка, дозвольте мені, сер, – попрохав Олівер. – Я бігтиму всю дорогу, сер.

Старий джентльмен саме збирався сказати, що Олівер ні в якому разі не піде, але єхидне кахикання містера Грімвіга змусило його вирішити інакше: нехай Олівер швидко виконає доручення і тим відразу спростує несправедливі підозри містера Грімвіга, принаймні в цьому питанні.

– Гаразд, я дозволяю тобі, любий мій, – мовив містер Браунлоу. – Книжки лежать на стільці біля мого столу. Принеси-но їх.

Радіючи нагоді прислужитись, Олівер умить збігав нагору й повернувся з книжками під пахвою й картузом у руці і став, чекаючи вказівок.

– Перекажи, – почав містер Браунлоу, твердо глянувши в очі містерові Грімвігу, – перекажи книгареві, що я повертаю йому ці книжки й віддаю свій борг – чотири фунти й десять шилінгів. Ось тобі п'ять фунтів. Ти маєш, отже, принести мені десять шилінгів решти.

– Я обернуся за десять хвилин, сер! – завзято вигукнув Олівер.

Сховавши гроші до кишені й застебнувши куртку, він обережно взяв під пахву книжки, чемно вклонився й вийшов з кімнати. Місіс Бедвін провела його до дверей, знову й знову пояснюючи, як пройти найближчим шляхом, і нагадуючи прізвище книгаря й назву вулиці, хоч Олівер запевняв її, що добре все це затямив. Зрештою, напутивши хлопчика, щоб він, бува, не застудився, старенька відпустила його.

– Який же він славний, благослови його, боже, – зітхнула вона, дивлячись йому вслід. – І мені чомусь так тривожно. Може, не слід було б йому йти…

В цю мить Олівер озирнувся і, перш ніж завернути за ріг, весело кивнув їй головою. Старенька відповіла йому усмішкою, зачинила двері й пішла до своєї кімнати.

– Нумо подивимось, – мовив містер Браунлоу, дістаючи з кишені годинника й кладучи його на стіл перед собою. – Щонайбільше за двадцять хвилин він буде тут. На той час уже стемніє.

– О, то ви й справді вважаєте, що він повернеться? – спитав містер Грімвіг.

– А ви ні? – всміхнувся містер Браунлоу.

Дух сперечання в грудях містера Грімвіга був у цю мить особливо впертий, і впевнена усмішка містера Браунлоу цю впертість тільки посилила.

– Hi, – мовив містер Грімвіг і грюкнув об стіл кулаком. – Ні, не вважаю. Хлопець вийшов у новому вбранні, під пахвою в нього пака дорогих книжок, а в кишені п'ятифунтова банкнота. Він подасться до своїх друзів-злодюг і насміється з вас. Якщо цей хлопець колись повернеться в цей дім, я ладен з'їсти свою голову.

Проказавши це, він присунув свого стільця ближче до столу, й обидва приятелі завмерли в мовчазному чеканні над годинником, що лежав між ними.

Щоб показати, як багато важать для нас наші погляди і на які нерозважливі й необачні висновки штовхає нас затята гордовитість, зазначимо, що хоч містер Грімвіг не був бездушним і щиро співчував би своєму другові, якби той став жертвою підступності й обману, – незважаючи на все це, він зараз палко, від душі хотів, щоб Олівер не повернувся.

Вже споночіло так, що важко було розгледіти цифри на циферблаті, а двоє старих джентльменів все сиділи мовчки за столом, на якому лежав годинник.