Текст книги "Пригоди Олівера Твіста"

Автор книги: Чарльз Диккенс

сообщить о нарушении

Текущая страница: 27 (всего у книги 32 страниц)

Розділ XLIV

Для Ненсі настає час виконати обіцянку, яку вона дала Розі Мейлі. Вона зазнає невдачі

Хоч як добре зналася Ненсі на всіх тонкощах лукавства й лицемірства, проте не змогла цілком приховати збентеження, яке охопило її, коли вона усвідомила, до чого може привести зроблений нею крок. Вона згадувала, що і хитрий єврей, і жорстокий Сайкс звіряли їй свої плани, які приховували від усіх інших, бо ніскільки не сумнівалися в її надійності та відданості. Хоч які були мерзотні ті плани, хоч які відчайдушні були голови, що їх замишляли, і хоч яку злість почувала вона до Фейгіна, який вів її далі, крок за кроком, усе глибше та глибше у безодню злочинів і страждань, звідки нема порятунку, – одначе були хвилини, коли почуття її, навіть до нього, пом'якшувалися побоюванням, що через її викриття єврей потрапить у лещата, яких він так довго уникав, і кінець кінцем загине – хай і цілком заслужено – від її руки.

Але то були лише скороминущі вагання душі, нездатної цілком зректися своїх давніх друзів та поплічників, проте сповненої рішучості зосередитись на одній меті й не відступати від неї, незважаючи ні на які міркування. Побоювання за Сайкса було єдиним, що могло б спонукати її спинитися, поки ще не пізно; а втім, вона ж поставила умову, що її таємницю свято берегтимуть, та й жодним словом не прохопилася, як його можна знайти, і навіть відмовилася – знову ж таки заради нього – від запропонованого притулку, де була б звільнена від свого злочинного й мерзотного оточення, – тож хіба вона не зробила усе, що могла? Ні, вона не відмовиться від свого наміру.

Хоч її душевна боротьба щоразу закінчувалась цим рішенням, вагання виникали знов і знов і не минали без сліду. За ці кілька днів Ненсі схудла й поблідла. Часом вона не помічала, що діється довкола, відмовчувалася під час товариських бесід, хоч колись її голос лунав чи не найгучніше. Іншим разом вона починала сміятися хтозна-чому і просторікувала без причини й без ладу. А тоді – за якусь хвилину – раптом замовкала і понуро си-Діла, поклавши голову на руки й заглибившись у свої думи; і зусилля, які вона робила, щоб повернутися до тями, виразніше, ніж інші ознаки, свідчили, що душа її не на місці і що думки її дуже далекі від того, про що гомонять її товариші.

У неділю ввечері Сайкс і Фейгін вели розмову, коли на дзвіниці найближчої церкви почав вибивати годинник. Обидва замовкли й прислухалися. Дівчина, що сиділа скулившись на низькому ослінчику, підвела голову і собі стала лічити… Одинадцять.

– Ще година до півночі, – сказав Сайкс і, піднявши штору й виглянувши у вікно, повернувся на своє місце. – Темінь, хоч в око стрель. Ніч саме для роботи.

– Ох, – озвався Фейгін, – шкода тільки, дорогесенький мій, що в нас нема нічого на прикметі.

– Цього разу ти кажеш правду, – похмуро зауважив Сайкс. – Таки шкода, бо я, як на те, сьогодні маю охоту.

Фейгін зітхнув удруге і скрушно похитав головою.

– Та дарма, я гадаю, ми ще надолужимо, як тільки трапиться щось путнє, – сказав Сайкс.

– Отака мова мені до вподоби, дорогесенький мій, – відповів Фейгін, наважившись поплескати його по плечу. – Аж серце радіє від таких слів.

– «Аж серце радіє», – он як! – вигукнув Сайкс. – Ну, хай собі радіє.

– Ха-ха-ха! – зареготав Фейгін, так ніби ця поступка полегшила йому душу. – Сьогодні ти, Білле, знову на себе схожий. Знову до тебе повернувся добрий гумор.

– Він у мене псується, коли ти кладеш свої висохлі старечі кігті мені на плече, тож забери їх геть, – сказав Сайкс, відштовхуючи Фейгінову руку.

– Це нервує тебе, Білле, – тобі здається, ніби тебе схопили, еге ж? – сказав Фейгін, вирішивши не ображатись.

– Мені здається, що мене схопив чорт, – відказав Сайкс. – Ніхто ще на білім світі не мав такої пики, як у тебе, – хіба що твій батечко рідний, який, я гадаю, зараз підпалює в пеклі свою руду посивілу бороду. А то, може, ніякого батечка й не було і ти походиш від самого чорта? Мене б це анітрохи не здивувало.

Фейгін не відповів на Сайксів комплімент; схопивши його за рукав, він пальцем показав на Ненсі, яка, скориставшись з їхньої розмови, наділа капелюшок і тепер виходила з кімнати.

– Гей, – вигукнув Сайкс, – Ненс! Куди це дівка налагодилася в таку пору?

– Недалечко.

– Що це за відповідь? – обурився Сайкс. – Куди ти йдеш?

– Кажу ж – недалечко.

– А я питаю – куди саме? – наполягав Сайкс. – Ти що, не чуєш?

– Я й сама не знаю куди, – відповіла дівчина.

– Тоді я знаю. Нікуди. Сідай і сиди, – мовив Сайкс, скоріше аби тільки зробити наперекір, ніж тому, що мав якісь поважні підстави пе випускати дівчину з дому.

– Мені щось нездужається. Я тобі вже казала, – мовила дівчина. – Хочеться подихати свіжим повітрям.

– То вистроми голову у вікно та й дихай, – порадив Сайкс.

– Цього мені мало, – заперечила дівчина. – Мені треба подихати на вулиці.

– На вулицю ти не вийдеш! – кинув Сайкс, а тоді підвівся, замкнув двері, сховав ключа і, зірвавши з її голови капелюшка, закинув його на стару шафу.

– Ну, ось! – сказав він. – А тепер сиди тихо й не рипайся, чуєш?

– Коли вже на те пішло, мене капелюшок пе вдержить, – сказала дівчина, сполотнівши. – Що це з тобою, Білле? Ти сам не знаєш, що робиш.

– Сам не знаю, що… Оце маєш! – вигукнув Сайкс, звертаючись до Фейгіна. – Та вона, схоже, несповна розуму, а то не посміла б так розмовляти зі мною.

– Не доводь мене до гріха, – стиха мовила дівчина, притискаючи руки до грудей, ніби намагаючись силою стримати якийсь шалений вибух. – Пусти мене, чуєш? Зараз же… цієї ж миті.

– Ні! – гарикнув Сайкс.

– Скажи йому, Фейгіне, щоб пустив мене. Хай краще пустить. Для нього краще буде. Чуєш? – тупнувши ногою, крикнула Ненсі.

– Чи я чую? – повторив Сайкс, обертаючись до неї разом із стільцем. – Так… Або ти негайно замовкнеш, або собака так учепиться тобі в горлянку, що видере з неї твій скрипучий голос. Який дур зайшов тобі в голову, дурепо ти окаянна? Що з тобою?

– Пусти мене, – наполегливо мовила дівчина, а потім, сівши на підлогу біля дверей, почала благати: – Пусти мене, Білле; ти й сам не знаєш, що робиш. Далебі, не знаєш. Тільки на одну годиночку… ну, пусти… пусти!

– Нехай мене ріжуть на шматки, коли ця дівка не з'їхала з глузду! – вигукнув Сайкс і грубо схопив її за руку. – Вставай!

– Не встану, доки ти мене не пустиш… не встану… нізащо… нізащо! – голосила дівчина.

Сайкс якусь хвилю дивився на Ненсі, а тоді, вибравши слушний момент, раптом скрутив дівчині руки і потяг її, хоч як вона пручалась і відбивалася, в сусідню комірчину, де силоміць посадовив на стілець і, не випускаючи її з рук, сів поруч на ослінчик. Вона то виривалась, то починала знову благати, аж поки вибило дванадцяту. А тоді, геть знесилівши, замовкла і скорилась. Застерігши її, щоб вона не сміла вийти з дому тієї ночі, і підкріпивши застереження крутою лайкою, Сайкс залишив її саму – хай одійде наодинці – і вернувся до Фейгіна.

– Тьху! Клята дівка! – вигукнув він, витираючи з лоба піт. – Навіжена якась, та й годі!

– Твоя правда, Білле, – замислено відгукнувся Фей-гін, – твоя правда.

– Чого це вона забрала собі в голову неодмінно вийти сьогодні на прогулянку, як ти гадаєш? – спитав Сайкс. – Слухай, ти ж її краще знаєш. Що воно означає?

– Гадаю, то примхи, голубе. Звичайнісінькі жіночі примхи.

– Може, й так, – погодився Сайкс. – Я вже думав, що приручив її, а вона все така ж дика, як і раніше.

– Та ще й дикіша стала, – мовив Фейгін так, ніби розмірковував про щось. – Раніше я не бачив, щоб вона отак шаленіла через якісь дрібниці.

– І я не бачив, – сказав Сайкс. – У неї, мабуть, ще нуртує в крові ота лихоманка, еге ж?

– Схоже на те.

– Коли це знову трапиться з нею, я пущу їй трохи крові – навіть і лікаря не турбуватиму, – сказав Сайкс.

Фейгін промовисто кивнув головою на знак цілковитої згоди з таким способом лікування.

– Поки я тут лежав плазом, а ти, сучий виродку, і думати про нас забув, вона не відходила від мене ні вдень, ні вночі. До того ж ми тоді дуже бідували, і це, я думаю, так чи так мучило й дратувало її, а від довгого сидіння серед чотирьох стін вона і зовсім занедужала, еге ж?

– Мабуть, що так, мій дорогесенький, – відповів старий пошепки. – Ша!

У цю мить Ненсі вийшла з комірчини й сіла на своє місце. Очі в неї запухли й почервоніли, вона хиталася, мов п'яна, час від часу підводячи голову, а потім несподівано зареготала.

– Ну, нова вистава починається! – вигукнув Сайкс, вражено поглянувши на свого співрозмовника.

Фейгін подав знак, щоб він не зважав на дівчину, і згодом Ненсі наче прийшла до тями. Прошепотівши Сайксові, що більше нема чого боятися нового нападу, Фейгін узяв капелюха й попрощався. Біля дверей він озирнувся і попрохав, щоб йому посвітили на темних сходах.

– Посвіти йому, – сказав Сайкс, набиваючи собі люльку. – Жаль буде, якщо він скрутить собі в'язи на самоті і ніхто не побачить цього видовища. Проведи його, Ненсі.

Взявши свічку, дівчина спустилася сходами за старим. Коли вони підступили до дверей, він притулив пальця до уст і, наблизившись до дівчини, прошепотів:

– Що з тобою, дорогесенька?

– Про що ти? – так само пошепки спитала дівчина.

– Та з чого в тебе оце все, – відповів Фейгін. – Якщо він, – Фейгін показав кощавим пальцем нагору, – такий брутальний з тобою, – а він, що й казати, тварюка, Ненс, звичайнісінька тварюка, – то чому ти тоді не…

– Що? – сказала дівчина, коли Фейгін замовк, майже торкаючись губами її вуха й не зводячи з неї погляду.

– Та нічого. Поговоримо про це іншим разом… Я тобі друг, Ненс, вірний друг. І маю напохваті певні засоби, безпечні й надійні. Якщо ти захочеш помститись тим, хто поводиться з тобою, як із собакою – та де там! гірше, ніж із собакою, бо його він часом пестить, – то приходь до мене. З цим негідником ти живеш без року тиждень, а мене знаєш від давніх-давен.

– Так, я тебе добре знаю, – озвалася дівчина зовсім безвиразно. – Добраніч.

Коли Фейгін спробував потиснути їй руку, вона відсахнулась, але ще раз спокійно побажала йому на добраніч і, значуще кивнувши на прощання, замкнула за ним двері.

Фейгін поплентався додому, і всю дорогу його мозок напружено працював. У нього закралася підозра – не тепер, хоч сьогоднішня сцена тільки зміцнила її, вона виникала час від часу й раніше, – що Ненсі остогидла брутальність грабіжника і вона завела собі нового коханця.

Зміни в її поведінці, часті відлучки з дому, помітна байдужість до інтересів банди, якій колись вона була така віддана, і, на додачу, її відчайдушні спроби піти сьогодні з дому о певній годині – все це підтверджувало давні підозри, майже обертало їх, принаймні в його очах, на істину, що не вимагає доказів. Очевидно, предмет її нової прихильності не належав до їхнього гурту, тож варто було б (так розмірковував собі Фейгін) негайно перетягти його до себе; з такою розумною помічницею, як Ненсі, він став би цінним надбанням.

Були у Фейгіна її інші, ще підступніші, заміри. Сайкс забагато знав, і його зухвалі насмішки страшенно дратували Фейгіна, дарма що він терпів їх мовчки. Звичайно, дівчина мала б добре знати, що коли вона покине Сайкса, їй вічно загрожуватиме його помста, та й її новому обранцеві він, звісно, не попустить – може покалічити, а то й зовсім порішити. «Досить мені трохи намовити дівку, – думав Фейгін, – і вона погодиться отруїти його. Жінки й не на таке здатні за цих обставин. Тоді небезпечний негідник, чоловік, якого я ненавиджу, згине назавжди з-перед моїх очей, його місце займе інший, а дівчина, вкоротивши Сайксові віку, потрапить у цілковиту залежність від мене, бо я знатиму про її злочин».

Ці думки промайнули в голові у Фейгіна за той короткий час, поки він сидів сам-один в кімнаті грабіжника; цілком поринувши у них, він скористався з першої ж нагоди і, прощаючись із Ненсі, спробував обережними натяками з'ясувати, що вона думає з цього приводу. На обличчі її не з'явилося подиву, вона навіть не намагалася вдати, ніби не розуміє його. Так, дівчина зрозуміла все. Це видно було з її прощального погляду.

Але, може, Ненсі відкине його пораду збавити Сайксові життя? А тим часом саме такий кінець влаштовував його найбільше. «То як би це мені посилити свій вплив на неї? Як прибрати її до рук?» – міркував Фейгін, дибаючи додому.

Такі голови, як у Фейгіна, завжди щось зметикують. А що, як він, не домагаючись від неї визнання, почне стежити за нею, довідається, до кого вона ходить, а потім, як вона не пристане на його план, настрахає її тим, що розповість усе про неї Сайксові (якого вона неабияк боялася), – та невже ж і тоді він не доб'ється її згоди?

– Доб'юся, – подумав Фейгін уголос-Тоді вона не посміє мені відмовити. Не посміє, якщо їй життя дороге!

Я все обміркував. Отже, засіб знайдено, лишається тільки пустити його в діло. Я ще до тебе доберуся!

Він кинув злостивий погляд у той бік, де було житло Сайкса – ще зухвалішого лиходія, ніж він сам, – і, посварившись кулаком, пішов далі; кощаві пальці його судомно стискали складки подертого плаща, так ніби він душив ненависного ворога.

Розділ XLV

Ной Клейпол одержує від Фейгіна таємне доручення

Наступного дня старий прокинувся рано і став нетерпеливо чекати свого нового спільника, який, страшенно запізнившись, нарешті з'явився і передусім жадібно накинувся на сніданок.

– Болтере, – почав Фейгін і, присунувши свого стільця до столу, сів напроти Ноя.

– Ну, ось я, – озвався той. – Що таке? Тільки не давайте мені ніяких доручень, доки я не скінчу снідати. Ось що у вас тут погано: ніколи не дають людині доволі попоїсти.

– А розмовляти ти можеш, коли їси? Га? – спитав Фейгін, подумки на чім світ стоїть клянучи ненажерливість свого любого молодого приятеля.

– Розмовляти? Певне, що можу. В мене від балачок навіть поліпшується апетит, – сказав Ной, відкраюючи здоровенну скибку хліба. – Де Шарлотта?

– Пішла, – сказав Фейгін. – Я відіслав її вранці з іншого молодою жінкою, бо хотів поговорити з тобою віч-на-віч.

– Он як! – сказав Ной. – Шкода, що ви не звеліли їй спочатку приготувати грінки з маслом. Ну, та добре. Кажіть, що там у вас. Ви мені не заважатимете.

І справді, великої небезпеки завадити йому начебто не було, бо він усівся за стіл з видимим наміром довести своє діло до переможного кінця.

– Ти добре попрацював учора, дорогесенький, – сказав Фейгін. – Просто чудово! Шість шилінгів і дев'ять з половиною пенсів першого ж дня! Ти зіб'єш собі капітал, обскубуючи курчат.

– Ви забули ще згадати про три великі кухлі й кварту для молока, – сказав містер Болтер.

– Ні, ні, я не забув, голубе. Щодо кухлів – ти показав себе просто генієм, ну, а кварта – то вже верх досконалості.

– Як на початківця, здається, непогано, – мовив містер Болтер самовдоволено. – Кухлі я зняв з огорожі, а кварту хтось забув біля входу до шинку. Тож я й подумав, що вона заіржавіє під дощем або, чого доброго, застудиться. Га? Ха! ха! ха!

Фейгін удав, ніби сміється від душі, а містер Болтер, нареготавшись удосталь, став за обидві щоки наминати свій хліб з маслом; покінчивши з першою скибкою, він узявся за другу.

– Я маю для тебе доручення, Болтере, – прошепотів Фейгін, перехиляючись до нього через стіл, – що вимагав великої старанності й обачності.

– Слухайте, – сказав Болтер, – не надумайтесь тільки зіпхнути на мене щось небезпечне або послати знову до ваших поліційних управ. Це мені не підходить, аж ніяк не підходить, і я вам так прямо і кажу.

– Ніякої небезпеки в тому нема, зовсім ніякої, – запевнив його Фейгін. – Просто треба простежити за однією жінкою.

– Старою? – спитав містер Болтер.

– Ні, молодою, – відповів Фейгін.

– З цим, будьте певні, я впораюсь залюбки, – сказав Болтер. – Я ще в школі був мастак на підгляди. А навіщо мені стежити за нею? Чи не для того, щоб…

– Робити з нею нічого не треба, – перебив його старий. – Розповіси мені, куди вона ходить, з ким зустрічається, і – як пощастить – підслухай, про що вона розмовляє; запам'ятай назву вулиці, якщо то буде на вулиці, і номер будинку, якщо то буде в будинку; і все, про що довідаєшся, розкажеш мені.

– А скільки ви мені за це дасте? – запитав Ной, поставивши чашку на стіл і жадібно вдивляючись в обличчя свого хазяїна.

– Якщо зробиш усе як слід, дам тобі фунт стерлінгів. Так, дорогесенький мій, цілий фунт! – сказав Фейгін, намагаючись якнайдужче його зацікавити. – Досі я стільки давав лише за таку роботу, яка може принести дуже великий зиск.

– Хто вона? – запитав Ной.

– Одна з наших.

– Тьху ти! – скрикнув Ной, зморщивши носа. – То, виходить, ви її в чомусь запідозрили?

– Вона знайшла собі нових друзів, дорогесенький, і мені треба знати, хто вони, – відповів Фейгін.

– Ясно, – сказав Ной. – Тільки для того, щоб мати приємність познайомитися з ними, якщо вони люди порядні, – еге? Ха-ха-ха! Я до ваших послуг.

– Я знав, що ти не відмовишся! – вигукнув Фейгін, радіючи, що його задум здійсниться.

– А чого б я мав відмовлятися? – відказав Ной. – То де ж вона? Де мені її підстерігати? Куди йти?

– Все це я розкажу тобі, дорогесенький мій. А прийде час, і покажу її, – мовив Фейгін. – Твоє діло – бути напоготові, а про все інше подбаю я сам.

Увесь той вечір і кілька наступних шпигун просидів у повному спорядженні візника, готовий узятися до діла за наказом старого. Минуло шість вечорів – шість нестерпно довгих вечорів, – і щоразу Фейгін приходив додому розчарований і коротко повідомляв, що не настав ще час. Сьомого дня – в неділю – він повернувся раніше, ніж у попередні вечори, і був у піднесеному настрої. Не приховуючи своєї радості, він звернувся до Ноя:

– Сьогодні ввечері вона кудись піде, і я певен, у тій самій справі; бо цілий день була вдома сама, а чоловік, якого вона боїться, повернеться тільки вдосвіта. Іди за мною! Швидше!

Ной мовчки підхопився з місця. Старий був такий збуджений, що його хвилювання передалося і Ноєві. Обидва крадькома вийшли на вулицю і, хутко поминувши цілий лабіринт завулків, опинились нарешті біля будинку, в якому Ной признав трактир, де він зупинився на свою першу ночівлю в Лондоні.

Вже вибило одинадцяту, і двері трактиру були замкнені. Коли Фейгін стиха свиснув, їх безгучно відчинили. Обидва тихенько ввійшли, і двері за ними зачинились.

Майже не наважуючись говорити, навіть пошепки, і більше розмовляючи на мигах, Фейгін і молодий єврей, що впустив їх, показали Ноєві на віконце в стіні і знаками дали йому зрозуміти, щоб він роздивився крізь нього на особу, яка сиділа в сусідній кімнаті.

– Оце і є та жінка? – ледь чутно спитав Ной, ставши на ослінчик.

Фейгін кивнув головою.

– Я не бачу її обличчя, – прошепотів Ной. – Вона сидить, похиливши голову, а свічка стоїть позад неї.

– Зачекай, – шепнув Фейгін. Він подав знак Барні, і той зник. За якусь мить буфетник увійшов до сусідньої кімнати і, вдаючи, ніби знімає нагар зі свічки, переставив її так, як треба, а заговоривши з дівчиною, змусив її підвести голову.

– Тепер я бачу її, – прошепотів шпигун.

– Добре?

– Я впізнаю її серед тисячі інших.

Він квапливо зіскочив на підлогу, бо двері розчинились і дівчина вийшла з кімнати. Фейгін ледве встиг відтягти його в куток, відгороджений ширмою, і обидва затамували подих, поки вона пройшла повз їхню схованку й зникла за дверима, в які вони щойно ввійшли.

– Цсс! – мовив Барні, трошки прочинивши двері. – Пора!

Ной перезирнувся з Фейгіном і вибіг із трактиру.

– Ліворуч, – шепнув буфетник, – ідіть ліворуч і тримайтеся другого боку вулиці.

Ной так і зробив; при світлі ліхтаря він розрізняв постать дівчини, що вже встигла відійти далеченько від трактиру. Він наблизився на відстань, яку вважав безпечною, і весь час тримався протилежного боку вулиці, щоб краще стежити. Два чи три рази дівчина сторожко озирнулась, а один раз зупинилася, щоб пропустити вперед двох перехожих, які йшли позаду. В міру того, як вона віддалялася від трактиру, в неї, видно, прибувало сміливості, бо тепер хода її стала тверда, впевнена. Шпигун ішов слідом на тій самій відстані, не спускаючи дівчини з очей.

Розділ XLVI

Обіцянку додержано

Церковний годинник вибив три чверті на дванадцяту, коли на Лондонському мосту з'явилися дві постаті. Попереду швидкою, квапливою ходою йшла жінка, озираючись на всі боки, немов когось шукаючи; трохи поодаль від неї скрадався чоловік, вибираючи такі місця, де було найтемніше, і підладжуючись під ходу жінки: він зупинявся, коли зупинялась вона, і знову йшов назирці, коли вона рушала далі, але і в запалі переслідування він не дозволив собі ні разу підійти надто близько. Так перейшли вони весь міст, з Мідлсексу до Саррейського берега, коли жінка, і далі пильно вдивляючись у перехожих і, як видно, розчарована, повернула назад. Вона повернула несподівано, але той, хто стежив за нею, не розгубився – відскочивши за один із виступів, які увінчували бики мосту, і перехилившись через парапет, щоб стати ще непомітнішим, він перечекав, поки жінка пройшла протилежним тротуаром. Коли вона віддалилася на таку саму відстань, що й раніше, він потихеньку вийшов із своєї схованки і знову рушив слідом. На середині мосту жінка спинилася, спинився і переслідувач.

Ніч, була дуже темна, а весь попередній день негожий, і о цій порі та й в такому місці перехожих було небагато. А ті, що тут траплялися, швидко йшли своєю дорогою, напевне, не помічаючи ні жінки, ні чоловіка, що скрадався за нею, і вже аж ніяк не звертаючи на них уваги. В зовнішності обох не було нічого такого, щоб привернути докучливі погляди лондонських злидарів, що в такий пізній час поспішали по мосту, шукаючи якого-небудь підворіття або халупи без дверей, де можна прихилити голову; чоловік і жінка стояли мовчки – ні з ким не заходили в розмову, і ніхто з перехожих до них не озивався.

Над річкою завис туман; червоні вогні на маленьких суднах, пришвартованих до причалів, потьмянішали, а будівлі на березі бовваніли темними плямами. Старі, вкриті кіптявою складські приміщення, що тяглися по обох берегах річки, здіймалися, незграбні й похмурі, над суцільним скупченням дахів та фронтонів і суворо дивилися на воду, надто темну, щоб відбити навіть їхню громіздку масу. В темряві вирізнялися вежа старої церкви Спасителя і шпиль святого Магнуса – два велетні-вартові, що споконвіку охороняли старовинний міст; одначе ліс корабельних щогл по річці і рясно розсипані шпилі церков на горі були майже невидимі.

Жінка, якій не стоялося на місці, вже встигла кілька разів пройти – під пильним наглядом свого таємного переслідувача – туди й назад по мосту, коли важкий дзвін на соборі св. Павла сповістив про кінець ще одного дня. Глуха ніч спустилася на багатолюдне місто: на палац і нічний шинок, на в'язницю і божевільню, на тих, хто вмирав і народжувався, на недужих і здорових, на заклякле обличчя мерця і мирний сон дитини, – все оповила глуха ніч.

Тільки-но замовк дзвін, як з карети, що спинилася неподалік, вийшли молода дама і сивий джентльмен і, відпустивши візника, попрямували до мосту. Ледве вони ступили на нього, як жінка стрепенулася н поспішила їм назустріч.

Вони йшли, оглядаючись навколо, так ніби чогось чекали, але не мали надії, що їхні надії справдяться. Несподівано до них підійшла жінка – вони спинились, здивовано скрикнувши, та нараз замовкли, бо саме в ту мить повз них пройшов, мало не зачепивши їх, якийсь чоловік, одягнений по-сільському.

– Тільки не тут! – квапливо шепнула Ненсі. – Тут я боюся розмовляти. Ходімо «звідси… далі від дороги… вниз отими сходами.

Коли вона промовляла ці слова, показуючи рукою туди, куди хотіла повести їх, чоловік у селянській одежі озирнувся; грубо спитавши, чого це вони загородили весь тротуар, він пішов далі.

Сходи, на які показала дівчина, були на Саррейському березі, по той бік мосту, де стоїть церква Спасителя, і вели до річки. Туди й поспішив, ніким не помічений, чоловік у селянській одежі; роздивившись навколо, він почав спускатися.

Ті сходи являють собою частину мосту і мають три марші. Під площадкою другого маршу камінна стіна ліворуч завершується декоративним пілястром, зверненим у бік Темзи. Тут нижні східці ширші, і людину, що ховається за рогом стіни, не видно тим, хто стоїть хоча б на одну сходинку вище. Дійшовши туди, чоловік поспіхом озирнувся довкола; оскільки кращої схованки не знайшлося, а місця, завдяки відпливу, було досить, він затаївся там і, притулившись спиною до пілястра, чекав, упевнений, що вони нижче не спустяться, і коли йому й не вдасться підслухати їхню розмову, то він, у кожному разі, залишиться непоміченим і знову зможе піти за ними слідом.

Час у цьому відлюдному закутку тягнувся так довго і шпигунові так не терпілося розкрити таємницю цієї зовсім несподіваної для нього зустрічі, що він уже не раз ладен був визнати діло програним і казав собі, що вона або спинилися десь набагато вище на сходах, або ж знайшли зовсім інше місце для своєї таємної розмови. Він уже збирався вийти зі своєї схованки й повернутися нагору, коли раптом почув ходу і майже відразу ж і голоси – мало не над самим своїм вухом.

Він випростався, щільно притулившись до стіни, і, затамувавши подих, уважно прислухався.

– Отут і станемо, – сказав голос, що безсумнівно належав джентльменові. – Я не дозволю, щоб ви вели юну леді ще далі. Інші на моєму місці не довірились би вам настільки, щоб піти за вами навіть сюди, але я, як бачите, ладен вам догоджати.

– Догоджати мені? – почувся голос дівчини, за якою стежив шпигун. – Ви дуже ласкаві, сер. Догоджати! Ну, та нехай, облишмо це.

– Одначе скажіть, чому, – заговорив джентльмен лагіднішим тоном, – чому вам заманулося привести нас у це непевне місце? Чом ви не схотіли поговорити там, нагорі, де світять ліхтарі і ходять люди, а натомість потягли нас у цей темний і лиховісний закуток?

– Я ж вам казала, – відповіла Ненсі, – що боялася розмовляти з вами там. Не знаю чому, – повела далі дівчина, здригнувшись, – але сьогодні на мене найшов такий страх, що я ледь тримаюся на ногах.

– Страх перед чим? – спитав джентльмен, відчувши, очевидно, жалість до дівчини.

– Я й сама не знаю, чого боюся, – відповіла вона. – Якби я знала, було б легше… Цілий день мене переслідують моторошні думки про смерть, мені ввижаються закривавлені савани, і я вся аж горю від жаху. Увечері, щоб якось згаяти час, я взялася за книжку, але між рядками мені привиджувалося те саме.

– Це витвори вашої фантазії, – спробував заспокоїти її джентльмен.

– Ні, це не фантазія, – глухо, мов не своїм голосом, відповіла дівчина. – Я можу заприсягтися, що бачила слово «домовина», написане великими літерами на кожній сторінці. А сьогодні ввечері на вулиці повз мене пронесли домовину.

– В тому нема нічого незвичайного, – сказав джентльмен. – Повз мене їх часто проносили.

– Справжні домовини, – заперечила дівчина. – А то була не справжня.

В голосі і словах її було щось таке дивне, що у слухача, який причаївся біля стіни, аж мороз пішов поза спиною і кров захолола в жилах. Ніколи раніше не відчував він більшої полегкості, ніж тієї миті, коли почув ніжний голос юної леді, яка почала вмовляти Ненсі заспокоїтись і побороти в собі страх перед витворами власної уяви.

– Говоріть з нею лагідніше, – попросила юна леді свого супутника. – Сердешна! Вона так потребує ласки.

– Ваші пихаті побожні знайомі задерли б голови, побачивши мене в такому стані, і почали б свої проповіді про пекельний вогонь та покару! – вигукнула дівчина. – Ох, люба леді, чому ті, хто вважає себе обранцями господніми, не вміють бути такими, як ви, привітними та добрими до нас, бідолах? А у вас є і молодість, і краса, і все те, що вони вже втратили, то ви могли б і трохи запишатися, а проте ви набагато скромніша, ніж вони.

– Гм! – озвався джентльмен. – Коли турок збирається проказувати молитву, він, обмивши як слід обличчя, звертає його на схід, а ці добромисні люди, зігнавши з своїх облич усмішку, незмінно обертаються до найтемнішої сторони небес. Якщо вибирати між мусульманином і фарисеєм, я віддам перевагу першому.

Ці слова були, очевидно, звернені до юної леді і сказані, мабуть, для того, щоб дати Пенсі можливість опанувати себе. Трохи перегодом джентльмен заговорив до неї.

– Минулої неділі вас тут не було, – сказав він.

– Я не могла прийти, – відповіла Ненсі. – Мене силоміць затримали.

– Хто?

– Той, про кого я раніше розповідала леді.

– Сподіваюсь, вас не запідозрили в тому, що ви вступили з кимось у переговори в справі, яка привела нас сюди сьогодні?

– Ні, – похитавши головою, відповіла дівчина. – Але мені не так легко піти з дому, коли він не знає, куди я йду. І того разу я не прийшла б до леді, коли б не напоїла його опієм.

– Він прокинувся до того, як ви повернулись? – спитав джентльмен.

– Ні. І ні він, ні інші не підозрюють мене.

– Добре, тепер вислухайте мене, – сказав джентльмен і примовк.

– Я слухаю, – озвалась дівчина.

– Ця юна леді, – почав джентльмен, – розповіла мені і ще декому зі своїх друзів, на яких можна звіритись, про все, що почула від вас майже два тижні тому. Я мушу визнати, що спочатку мав сумніви, чи можна цілком покластися на вас, а тепер твердо певен, що можна.

– Авжеж, можна, – палко промовила дівчина.

– Повторюю, я твердо певен цього. Аби довести, що я схильний довіряти вам, не стану приховувати від вас, що ми маємо намір настрахати цього Монкса, щоб випитати в нього таємницю, яку він знає. Але якщо… якщо нам не вдасться його спіймати, – провадив джентльмен, – або як і спіймаємо, та не зуміємо вплинути на нього тими засобами, на які розраховуємо, тоді вам доведеться виказати єврея.

– Фейгіна! – скрикнула, відсахнувшись, дівчина.

– Так, ви самі повинні будете його виказати, – мовив джентльмен.

– Я не зроблю цього! Нізащо в світі! – вигукнула дівчина. – Дарма що він сущий диявол і для мене був ще гірший за диявола. Я ніколи цього не зроблю.

– Не зробите? – перепитав джентльмен, який, здавалося, саме на таку відповідь і сподівався.

– Ніколи! – повторила дівчина.

– Але скажіть чому.

– Одна з причин, – рішуче почала дівчина, – одна з причин відома леді, і тут вона мене підтримає, я певна, бо вона дала мені слово; є й інша причина: хоч яке ганебне його життя, моє життя не краще; нас багато таких, що йшли одним шляхом, і я не зраджу тих, хто міг би – будь-хто з них – зрадити мене, але не зробив цього, хоч які вони лихі люди.

– В такому разі, – швидко промовив джентльмен, так ніби це й була мета, якої він прагнув досягти, – віддайте в мої руки Монкса і полиште його на мене.

– А що, як він викаже інших?

– Обіцяю вам, що, коли ми вирвемо у нього правдиве зізнання, на цьому діло і скінчиться. В історії короткого життя Олівера можуть виявитися обставини, які не варто буде розголошувати, а тому, докопавшись до правди, ми далі не підемо.