Текст книги "Пригоди Олівера Твіста"

Автор книги: Чарльз Диккенс

сообщить о нарушении

Текущая страница: 21 (всего у книги 32 страниц)

Розділ XXXV

оповідає про незадовільне завершення Оліверової пригоди, а також про досить важливу розмову між Гаррі Мейлі й Розою

Вискочивши на крик, мешканці будинку застали Олівера в садку. Блідий, приголомшений, він показував на луки за будинком і белькотів: «Єврей! Єврей!»

Містер Джайлз ніяк не міг збагнути, що це має означати, але Гаррі Мейлі, який відзначався більшою кмітливістю і вже знав від своєї матері Оліверову історію, відразу все зрозумів.

– Куди він побіг? – спитав Гаррі, хапаючи важкого дрючка, що навернувся йому на очі.

– Туди, – показав Олівер. – Вони враз кудись зникли.

– Виходить, вони в канаві! – вигукнув Гаррі. – За мною! І не відставайте.

Він переплигнув через живопліт і помчав так швидко, що не відстати від нього було просто неможливо.

Джайлз усе ж намагався не відстати, Олівер біг за Джайлзом, а за хвилину-дві містер Лосберн, який саме повернувся з прогулянки, теж перевалився через живопліт, скочив з несподіваною як на нього проворністю на ноги й досить-таки прудко погнався слідом, голосним криком вимагаючи, щоб йому пояснили, що сталося.

Так вони мчали без упину, не зводячи духу, аж поки Гаррі, добігши до канави в тому місці, куди показував Олівер, заходився ретельно обшукувати її та прилеглі кущі. Це дало можливість іншим наздогнати його, і Олівер пояснив нарешті містерові Лосберну, яка подія спричинилась до цієї шаленої гонитви.

Але всі пошуки виявилися марними. Не було жодного свіжого сліду. Вони стояли тепер на невеликому пагорбку, з якого на три-чотири милі проглядались усі довколишні поля. Ліворуч, в улоговині, лежало село, але щоб дістатися до нього шляхом, який показав Олівер, утікачам довелося б дати доброго гака відкритим полем, і вони не встигли б так швидко зникнути з очей. Праворуч, за лукою, починався густий ліс, але й до лісу вони б за такий короткий час не добігли.

– Певно, тобі приснилось, Олівере, – сказав Гаррі Мейлі.

– О ні, сер! – відповів Олівер, здригаючись на саму згадку про вираз обличчя старого негідника. – Я бачив його зблизька. Я бачив їх обох, ну, так само, як оце бачу вас.

– А хто був той другий? – спитали разом Гаррі й містер Лосберн.

– Отой чоловік, про якого я вам розповідав, – той, що накинувся на мене біля заїзду, – відповів Олівер. – Ми подивились один одному просто в очі, і я можу заприсягтися – це був він.

– І ти певен, що вони побігли в цей бік? – спитав Гаррі.

– Певен! Так само, як певен, що бачив їх за вікном, – відказав Олівер. І додав, показуючи на живопліт, що відділяв садок від поля – Той високий перескочив отам, а Фейгін відбіг кілька кроків праворуч і шмигнув в оцю дірку.

Слухаючи Олівера, обидва джентльмени пильно стежили за виразом його обличчя. Тепер вони перезирнулись, мовби кажучи один одному – ні, він не бреше. А проте ніде довкола не видно було слідів поспішної втечі. Висока трава була потолочена лише там, де пробігли вони самі. І жодного відбитку черевика у вогкій землі на дні й по краях канави, жодної ознаки того, що за останні кілька годин тут ступала нога людини.

– Дивно, – мовив Гаррі.

– Дивно? – озвався лікар. – Та самі Бледерз і Даф тут розвели б руками.

Хоч шукати далі явно не було сенсу, вони не здавались, аж поки не смеркло, і тільки тоді, нарікаючи на темряву, повернулися додому. Джайлза вирядили обійти всі шинки сусіднього села – подивитися, чи немає там незнайомців, що зовнішністю й одягом відповідали б прикметам, які запам'ятав Олівер. Зовнішність єврея, в усякому разі, не могла не привернути уваги людей, якщо він заходив туди випити чи блукав вулицями. Але жодних відомостей, що могли б розкрити таємницю чи принаймні що-небудь пояснити, Джайлз не здобув і повернувся додому ні з чим.

Наступного дня вони знову шукали слідів у полі й розпитували людей, але так само безрезультатно. На третій день містер Мейлі з Олівером поїхали до сусіднього містечка, сподіваючись там почути що-небудь про нежданих гостей, але це нічого не дало. Минуло ще кілька днів, і про таємничу подію почали забувати, як завжди, коли цікавість людська, не маючи більше поживи, згасає сама собою.

Тим часом Роза швидко одужувала. Вона вже виходила із своєї кімнати, гуляла потроху в садку і, спілкуючись із своїми рідними й близькими, звеселяла їхні серця.

Та хоч ця радісна зміна благотворно подіяла на всіх мешканців будиночка і в стінах його знову залунали жваві голоси й веселий сміх, часом у поведінці декого з них – навіть самої Рози – з'являлася певна стриманість, і Олівер, звісно, не міг не помітити цього. Місіс Мейлі з сином часто й надовго усамітнювались, а на Розиному обличчі не раз видно було сліди сліз. Після того як містер Лосберн оголосив дату свого від'їзду до Чертсі, всі ці ознаки напруження стали помітнішими: тепер уже ясно було, що якась обставина позбавляє душевного спокою і дівчину, і, можливо, ще когось.

Врешті одного ранку, коли Роза сиділа сама в їдальні, туди ввійшов Гаррі Мейлі і, повагавшись, попросив її приділити трохи часу для розмови з ним.

– Я заберу у вас мало часу… зовсім мало, Розо, – сказав він, підсовуючи до неї свого стільця. – Ви вже здогадалися, про що я хочу говорити: найпотаємніші, найзаповітніші мрії мої відомі вам, хоч ви й не чули їх з моїх уст.

Роза була дуже бліда, але, можливо, це пояснювалось її недавньою хворобою. Вона тільки кивнула головою і, чекаючи, що він скаже далі, схилилася до вази з квітами.

– Я… я мав би давно вже виїхати звідси, – мовив Гаррі.

– І вам слід було б виїхати, – відповіла Роза. – Даруйте, що кажу це, але краще було б, якби ви виїхали раніше.

– Мене гнав сюди нестерпний, найтяжчий у світі страх, – сказав молодик. – Страх, що я втрачу найдорожчу мені людину, ту, до якої звернені всі мої бажання й надії. Ви вмирали, душа ваша витала між землею і небом. А ми ж знаємо: коли хвороба уражає юні, прекрасні, добрі створіння, чисті душі їхні несвідомо пориваються до осяйної своєї оселі вічного спокою; ми знаємо – на все воля господня! – що найкращі, найпрекрасніші з-поміж нас надто часто в'януть, тільки-но розцвівши.

Від цих слів очі доброї дівчини наповнилися сльозами; ось одна сльозина впала на квітку й заблищала в ній, зробивши її ще гарнішою, – неначе засвідчивши єдність юного дівочого серця з усіма найпрекраснішими витворами природи.

– Душа істоти прекрасної і чистої, як ангел божий, тріпотіла між життям і смертю, – палко провадив Гаррі. – І хто міг сподіватися, що, вже побачивши той далекий світ, що був їй рідним, жаданим, вона схоче повернутися до падолу земного, з усіма його турботами й стражданнями! Розо, Розо, знати, що ви танете, мов легка тінь під променем з небес, не мати надії, що вас збережено буде для тих, хто ще скніє на цім світі, – бо чи заслужили ми на це? – усвідомлювати, що місце ваше там, в осяйній височині, куди дочасно відлетіло так багато найкращих, найневинніших з-поміж нас, а проте молитись усупереч цим утішним думкам, щоб небо не забирало вас, зглянулося над тими, хто вас любить, – це були страшні, нестерпні тортури! Вони краяли мені душу вдень і вночі, здіймаючи в ній бурхливий потік страшних видінь, розпачливих думок, себелюбних жалів, – бо ви ж могли вмерти, не довідавшись, як безмежно я вас кохаю! Дивно, як потік той не поглинув мій розум. Ви одужали. Крапля по краплі щоденно, навіть щогодинно, здоров'я поверталося до вас, і краплі ці поволі наповнювали тоненький, слабкий струмінь життя, що ледь пульсував у вас, прискорювали й посилювали його. Я стежив, як ви поверталися від смерті до життя, і сльози радості й кохання сліпили мені очі. Не кажіть же мені, що ви воліли б позбавити мене цих почуттів. Вони збагатили мене любов'ю до всього людства.

– Я хотіла сказати зовсім не те, – мовила дівчина, заливаючись сльозами. – Я просто вважаю, що вам слід поїхати звідси, бо на вас чекають важливі й благородні справи в ім'я достойної вас мети.

– У світі немає мети достойнішої, ніж боротьба за серце такої дівчини, як ви, – відповів молодик, беручи її за руку. – Розо, люба, кохана Розо! Багато-багато років я кохаю вас, сподіваючись здобути славу й потім гордо повернутися додому й сказати вам, що слава потрібна була мені лише для того, щоб розділити її з вами. У мріях я уявляв собі, як у ту щасливу хвилину нагадаю вам про свої давні, ще дитячі, безмовні вияви кохання, а потім попрошу вашої руки, сказавши, що надійшов час виконати ту мовчазну угоду. Ця хвилина не настала, та хоч мені не пощастило прославитися й здійснити свої честолюбні юнацькі мрії, я вручаю вам своє серце – воно ваше віддавна – і чекаю відповіді, яка або ощасливить його, або розіб'є.

– Ви завжди були добрі й великодушні, – сказала Роза, намагаючись стримати хвилювання. – І якщо ви не вважаєте мене бездушною чи невдячною, то вислухайте мою відповідь.

– Ви скажете, що я можу спробувати стати гідним вас, правда, кохана моя?

– Ні, – відповіла Роза. – Я скажу, що ви повинні спробувати забути мене. Не як давню й віддану подругу, бо це мене глибоко вразило б, а як предмет вашого кохання. Подивіться довкола! Подумайте, скільки в світі є дівчат, взаємністю яких ви могли б пишатись! Звіряйте мені свої почуття до іншої, коли хочете, і я буду вам щирим, люблячим, вірним товаришем.

Запала мовчанка. Роза затулила обличчя однією рукою й дала волю сльозам. Її другу руку Гаррі все ще тримав у своїй.

– Але чому, Розо? – тихо спитав він нарешті. – Чому ви вирішили так?

– Що ж, ви маєте право вимагати пояснення, – відповіла дівчина. – Зрештою, хоч би що ви казали, я свого рішення не зміню. Я вважаю це своїм обов'язком. Як перед іншими, так і перед собою.

– Перед собою?

– Так, Гаррі, і перед собою. Я, бідна безприданниця із заплямованим ім'ям, не можу давати вашим друзям приводу підозрювати, що я обернула собі на користь ваше перше кохання, почепившись вам на шию й звівши нанівець усі ваші плани й надії. Мій обов'язок перед вами й рідними вашими – не дозволити вам зробити в пориві великодушності хибний крок, який раз і назавжди позбавить вас можливості домогтись успіху в житті.

– Якщо ваші почуття збігаються з усвідомленням обов'язку… – почав Гаррі.

– Ні, вони не збігаються, – квапливо відповіла Роза й густо почервоніла.

– То ви кохаєте мене? – вигукнув Гаррі. – Скажіть хоч це, Розо, люба. Скажіть тільки це, і моє розчарування не буде таким гірким.

– Якби я могла сказати це не на шкоду тому, кого кохаю, – мовила Роза, – я б…

– Ви дали б мені зовсім іншу відповідь! – підказав Гаррі. – Розо, не приховуйте від мене хоча б цього!

– Так! – відповіла Роза і зразу ж додала, вивільняючи свою руку: – Але годі! Навіщо нам продовжувати цю болісну розмову? Нестерпно болісну для мене, хоч, я знаю, завдяки їй я буду щаслива до кінця своїх днів. Бо це таке щастя – усвідомлювати, що колись у вашому серці було місце для мене і тільки для мене. Кожен ваш успіх у житті додаватиме мені сили, витримки й бадьорості. Прощайте, Гаррі! Ми більше ніколи не зустрічатимемось так, як сьогодні, бо ніколи між нами не буде тих стосунків, які могли б виникнути внаслідок цієї розмови. Та хоч би там як, ми можемо на все життя залишитися добрими, щирими друзями. І нехай усі радощі, які тільки може вимолити у світоча мудрості й любові віддане, палке серце, випадуть на вашу долю!

– Ще одне слово, Розо, – мовив Гаррі. – Я хочу почути від вас, із ваших уст, причину вашої відмови.

– На вас чекає блискуче майбутнє, – твердо відповіла Роза. – В громадському житті вам доступні найвищі висоти, яких може досягти людина з блискучими здібностями і впливовими родинними зв'язками. Але ці впливові родичі горді, а я не хочу зближуватися з людьми, що можуть зневажливим словом образити пам'ять матері, яка дала мені життя, і не хочу псувати кар'єру синові жінки, яка стала мені за матір. Коротко кажучи, – завершила дівчина, відвертаючись, бо твердість знову покинула її, – хоч і не з моєї вини, ім'я моє заплямоване. І я не хочу, щоб цю ганьбу поділяв зі мною ще хтось, я нестиму свій хрест сама.

– Ще одне слово, Розо, кохана, ще одне лиш слово! – вигукнув Гаррі, падаючи перед нею. – Якби… якби доля була, як то кажуть, менш прихильна до мене, якби мені судилося тихе, непримітне життя, якби я був бідний, хворий, безпорадний – чи відмовили б ви мені тоді? Чи відцуралися ви мене тому, що майбутнє обіцяє мені багатство й славу?

– Не вимагайте від мене відповіді на це запитання, Гаррі, бо воно штучне, надумане. І з вашого боку нечесно й навіть жорстоко ставити його.

– Якщо ваша відповідь буде такою, яку я майже сподіваюсь почути, – відказав Гаррі, – то знайте, що вона осяє променем щастя мій самотній шлях, стане мені за провідну зорю! Я прошу так мало – всього лише кілька коротких слів, але вони дадуть мені так багато! Тож не пошкодуйте їх для людини, яка любить вас над усе в світі! О Розо, в ім'я мого палкого, вірного кохання, із співчуття до страждань моїх – і тих, що їх я зазнав, і тих, на які ви мене прирікаєте, – дайте мені відповідь на це запитання!

– Гаразд, я відповім вам. Якби ваша доля склалася інакше, якби ваше становище в суспільстві було не набагато вищим за моє, якби я могла бути вам помічницею й опорою в скромному, тихому, спокійному житті, а не тягарем і завадою в честолюбному, знатному товаристві, – я б не стала піддавати вас і себе цьому тяжкому випробуванню. Я й тепер маю всі підстави бути дуже, дуже щасливою; але тоді, Гаррі, – признаюсь, я була б іще щасливіша.

Спогади про давні дівочі надії роєм наринули на Розу, і, як у всіх нас, думки про те, що могло бути, але не сталося, викликали в неї сльози. Та разом із сльозами прийшло полегшення.

– Даруйте, ця слабкість сильніша за мене, але вона тільки зміцнює мою рішучість, – мовила дівчина, простягаючи йому руку. – А тепер я справді мушу йти.

– Пообіцяйте мені лише одне, – сказав Гаррі. – Ще раз, один єдиний раз – скажімо, через рік чи, може, й раніше, – ви дозволите мені повернутися до цієї розмови, і тоді вже востаннє.

– Але не для того, щоб умовляти мене змінити моє рішення, – сумно всміхнулася Роза. – Бо це буде марна річ.

– Ні, – відповів Гаррі, – я лише попрошу вас повторити сказане сьогодні – якщо ви схочете повторити. Я складу до ваших ніг усі відзнаки й багатства, які мені пощастить здобути на той час. І якщо ви все ж таки стоятимете на своєму, я ні словом, ні ділом не спробую вплинути на ваше рішення.

– Що ж, гаразд, – сказала Роза. – Це тільки завдасть нового болю, але на той час, може, я навчуся легше його терпіти.

Вона знову простягла руку. Але Гаррі схопив дівчину в щібійжи, поцілував її чоло й кинувся геть з кімнати.

Розділ XXXVI

дуже короткий і на перший погляд не такий уже важливий, але прочитати його треба – і як продовження попереднього, і як ключ до одного в наступних

– Отже, ви вирішили виїхати сьогодні разом зі мною? – спитав лікар, коли Гаррі Мейлі приєднався до нього й Олівера за сніданком. – Схоже, у вас що не година, то нове рішення.

– Нічого, незабаром ви зміните свою думку про мене, – відказав Гаррі, невідомо чому червоніючи.

– Сподіваюсь, на те будуть вагомі підстави, – сказав містер Лосберн. – Хоч, щиро кажучи, мені щось не віриться. Ще вчора вранці ви раптом заявили, що залишитеся тут і, як належить зразковому синові, проводите матір до морського курорту. Опівдні ви виявляєте намір зробити мені честь і супроводити мене аж до самого Лондона. А ввечері починаєте вкрай таємничо вмовляти мене виїхати ще до того, як жінки прокинуться, внаслідок чого нашому юному Оліверові доводиться марнувати ранок за цим столом замість того, щоб нишпорити по луках у пошуках всіляких ботанічних чудес… Це ж так прикро, правда, Олівере?

– Ще більше прикро мені було б, сер, якби ви з містером Мейлі поїхали, не попрощавшись зі мною, – відповів Олівер.

– Добре сказано, хлопче, – мовив лікар. – Як повернешся до Чертсі, чекаю тебе в гості. Але без жартів, Гаррі, чому раптом такий поспіх? Ви одержали якусь звістку від отих своїх можновладців?

– Від своїх можновладців, – відповів Гаррі, – тобто, коли я вас правильно зрозумів, передусім від свого шановного дядечка, – я не мав ніяких звісток, відколи приїхав сюди, і гадаю, о цій порі року навряд чи може виникнути потреба в моїй присутності серед них.

– Тоді, виходить, ви просто дивак, – зауважив лікар. – А втім, вибори не за горами, ті можновладці, звісно, подбають, щоб після різдва ви вже сиділи в парламенті, а раптові вагання й мінливість – якості, такі потрібні для майбутнього політичного діяча! Так, цим, очевидно, все й пояснюється. Добра підготовка нікому не завадить – вона потрібна в боротьбі і за місце в парламенті, і за кубок, і за приз на перегонах.

З вигляду Гаррі Мейлі видно було, що на язиці в нього крутиться фраза, яка б добряче шпигнула лікаря, але він сказав лише: «Час покаже» – і перевів мову на інше. Незабаром до ґанку під'їхала поштова карета, Джайлз зайшов по речі, й добряга лікар вибіг слідом за ним – доглянути, щоб їх було повантажено як слід.

– Олівере, я хочу сказати тобі дещо, – стиха мовив Гаррі Мейлі й поманив його до вікна.

Олівер підійшов, дивуючись з вигляду містера Мейлі – сумного й. водночас якогось збуджено піднесеного.

– Ти вже навчився добре писати? – спитав Гаррі, кладучи руку йому на плече.

– Та начебто, сер, – відповів Олівер.

– Я їду, можливо, надовго. І хочу, щоб ти мені писав – ну, скажімо, раз на два тижні, кожного другого понеділка, на головний поштамт у Лондоні. Обіцяєш?

– Авжеж, сер! З охотою! – захоплено вигукнув Олівер.

– Я хочу знати, що… що поробляють моя мати й міс Мейлі, – пояснив Гаррі. – А ще пиши мені про те, як ви гуляєте, про що розмовляєте й чи вона… тобто я хотів сказати, чи вони здорові й щасливі. Зрозумів?

– Ну, звісно, зрозумів, сер! – відповів Олівер.

– Тільки їм ти краще нічого не кажи, – квапливо додав Гаррі. – Бо мати ще, чого доброго, надумав писати мені частіше, а нащо їй зайвий клопіт. Нехай це буде нашою з тобою таємницею. І дивися ж, пиши мені про все-все! Я покладаюся на тебе!

Олівер, якого таке важливе й почесне доручення відразу піднесло у власних очах, урочисто пообіцяв зберігати таємницю й надсилати найдокладніші повідомлення. Прощаючись з хлопчиком, містер Мейлі пообіцяв завжди бути його другом і заступником.

Лікар уже сидів у кареті, а Джайлз, якого вирішили залишити при жінках, притримував рукою відчинені дверцята екіпажа. Служниці теж вийшли в садок проводити гостей. Гаррі кинув швидкий погляд на ґратчасте вікно і вскочив до карети.

– Поганяй! – гукнув він. – Жени чвалом що є духу! Сьогодні моя душа прагне стрімкого лету.

– Гей, ви! – квапливо опустивши переднє віконце, крикнув лікар форейторові. – Моя душа не прагне стрімкого лету. Чуєте?

Зацокотіли копита, задеренчали шибки, карета з гуркотом від'їхала, і ще довго по тому, як шум той завмер у далині, видно було, як вона мчить звивистим шляхом, здіймаючи хмару куряви, то зникаючи з очей за будинками та поворотами, то знову з'являючись у полі зору. Коли ж розтанула й сама хмарка куряви, слуги й Олівер повернулися до будиночка.

Але одна з тих, що спостерігали від'їзд, ще довго не зводила очей з того місця, де зникла карета: за білою фіранкою, яка сховала її від Гаррі, коли він глянув на віконце, сиділа Роза.

– Здається, він веселий і щасливий, – мовила вона нарешті. – А я боялася за нього. Що ж, я помилилась – і тим краще, я дуже рада..

Сльози течуть і з радості, і з горя, але ті сльози, що струменіли по Розиних щоках, коли вона сиділа біля вікна, задумливо дивлячись на далекий обрій, свідчили, здавалося, не так про радість, як про горе.

Розділ XXXVII,

в якому читач помітить суперечності, досить характерні для подружнього життя

Містер Бамбл сидів у вітальні робітного дому, втупившись важким поглядом у непривітний камін, за ґратками якого цієї літньої пори не танцювало веселе полум'я; холодні й блискучі, вони відбивали тільки розсіяне, бліде проміння сонця. Час від часу він зводив похмурі очі до паперової мухоловки під стелею, і щоразу, коли в її барвистій сітці починала битися легковажна комаха, містер Бамбл голосно зітхав і на його обличчя набігала ще темніша тінь. Містер Бамбл перебував у глибокій задумі, і, можливо, ці приречені комахи нагадували йому якусь прикру подію його власного життя.

Але не тільки пригнічений вигляд містера Бамбла міг збудити жалість у серці стороннього спостерігача. Чимало інших зовнішніх ознак свідчило про неабиякі зміни в його житті. Куди поділися обшитий галуном сюртук і трикутний капелюх? Хоч нижня половина його тіла була і тепер убрана у формені бриджі, але то були не ті бриджі. Хоч на ньому був сюртук з широкими фалдами, тільки фалдами цими він скидався на той колишній сюртук, а більше нічим. Що ж до славетного трикутного капелюха, то він поступився місцем звичайнісінькому круглому. Містер Бамбл більше не був парафіяльним бідлом. Є посади, які, на додачу до істотніших вигід, з ними пов'язаних, набувають особливої солідності й ваги завдяки сюртукам та жилетам, що ці посади позначають.

Фельдмаршал має свій мундир, єпископ – шовкову сутану, адвокат – шовкову мантію, парафіяльний бідл – трикутного капелюха. Відберіть у єпископа його сутану або в парафіяльного бідла його капелюх та галуни – що від них лишиться? Людина. Тільки людина, й нічого більше. Гідність і навіть святість часом залежать від сюртука й жилета куди більше, ніж ми собі уявляємо.

Одружившись з місіс Корні, містер Бамбл став наглядачем робітного дому. А кермо влади перейшло до іншого бідла, і так само перейшли до нього трикутний капелюх, сюртук, обшитий галуном, і ціпок.

– Завтра буде два місяці, як це сталося, – зітхнувши, мовив містер Бамбл. – Тільки два місяці, а здається – ціла вічність!

Можна було б подумати, що за короткі вісім тижнів містер Бамбл зазнав безмір щастя, якого вистачило б на ціле життя, – якби не оте зітхання. В зітханні тому було щось вельми багатозначне.

– Я продався, – вголос розмірковував далі містер Бамбл. – Продався за шість чайних ложечок, щипці для цукру, молочник та ще за старі шафи й стільці і двадцять фунтів готівкою. Отака-то мені ціна. І як я міг так продешевити, так ганебно продешевити!

– Він продешевив! – заверещав над самим його вухом пронизливий голос. – Та за тебе скільки не дай, все одно переплатиш! Як я прогадала! Тільки сам господь бог знає, як я прогадала!

Містер Бамбл обернувся й побачив обличчя своєї чарівної дружини, яка з нарікань його спромоглася підслухати лише кілька останніх слів і наскіпалася на нього скоріше навздогад, про всяк випадок.

– Місіс Бамбл, моя пані! – спробував суворо усовістити її містер Бамбл.

– Ну, кажи, кажи! – вигукнула вона.

– Прошу вас, подивіться мені в очі, – мовив містер Бамбл, грізно дивлячись на неї. («Якщо вона витримав такий погляд, – подумав він, – то її вже нічим не залякаєш. На богадільців мій погляд діє безвідмовно. Якщо він не подіє на неї – владі моїй кінець»).

Хтозна, може, для того, щоб приборкати захарчованого, безвільного злидаря, і справді досить тільки вирячити на нього очі; а може, колишня місіс Корні була взагалі невразлива для орлиних поглядів. Так чи так, лютий вираз обличчя містера Бамбла зовсім не злякав наглядачку; навпаки, вона сприйняла його явно зневажливо й навіть дозволила собі засміятися, причому цілком непідробно. Від цього вкрай несподіваного сміху лють на обличчі містера Бамбла поступилася місцем виразові недовіри, потім здивування і врешті – вже знайомої нам похмурої задуми, з якої його знову вивів голос його дружини.

– І довго ти збираєшся сидіти й хропіти на тому стільці? – поцікавилася місіс Бамбл.

– Я збираюся сидіти на цьому стільці стільки, скільки мені заманеться, моя пані, – відказав містер Бамбл. – І хоч я поки що не хропів, я хропітиму, позіхатиму, чхатиму, сміятимусь чи плакатиму, скільки душі моїй буде завгодно. Це моє право.

– Його право! – з безмежним презирством повторила місіс Бамбл.

– Атож, право, любонько, – сказав містер Бамбл. – Право чоловіка – командувати.

– А в чому ж, скажи мені на ласку божу, полягає право жінки? – вигукнула колишня половина покійного містера Корні.

– Коритися, моя пані! – гримнув містер Бамбл. – Ваш нещасний покійний чоловік мав би втовкмачити вам це, і тоді, може, він і досі жив би на цім світі. Бідолаха! Як я шкодую, що його вже нема!

Місіс Бамбл зразу зметикувала, що в боротьбі за владу настала вирішальна мить і що наступний удар має бути несхибним і остаточним. Почувши згадку про того, хто так передчасно переселився в інший світ, вона, вереснувши, обізвала містера Бамбла жорстокою тварюкою, впала в крісло й залилася потоком сліз.

Але сльози не могли розм'якшити серце містера Бамбла, бо воно було в нього водонепроникне. Так само як дощ тільки поліпшує вигляд касторових капелюхів, потоки чужих сліз лише зміцнювали й гартували його нерви, тішили й приємно збуджували, бо, будучи ознакою чужої слабості, засвідчували його власну силу. Тим-то, з великим задоволенням дивлячись на свою благовірну, він ще й заохотив її, попросив не шкодувати сліз, бо, мовляв, медицина вважає, що плакати корисно для здоров'я.

– Сльози очищають легені, вмивають обличчя, зміцнюють зір і тамують злий норов, – сказав містер Бамбл. – Тож плачте собі на здоров'я!

Висловивши цю добру пораду, містер Бамбл зняв з вішалки свого капелюха, надів його трохи набакир, як заведено в чоловіків, котрі, на їхню думку, належним чином довели свою перевагу, сунув руки в кишені й попрямував до дверей з дуже веселим і навіть пустотливим виглядом.

Відзначимо, що колишня місіс Корні вдалася до сліз лише тому, що вони потребують менших зусиль, ніж рукоприкладство; але вона цілком готова була застосувати і цей другий спосіб впливу, в чому містер Бамбл одразу ж переконався.

Першим переконливим доказом цього став якийсь глухий звук, після чого капелюх містера Бамбла раптом відлетів у протилежний кінець кімнати. Цим попереднім маневром позбавивши його голову прикриття, досвідчена леді однією залізного рукою вчепилася йому в горло, а другою почала гамселити по потилиці, виявляючи дивовижну силу і спритність. Далі для різноманітності вона роздряпала йому обличчя, вискубла жмут волосся і, вирішивши нарешті, що злочин дістав заслужену кару, штовхнула містера Бамбла так, що той перекинувся через стілець, який стояв, ніби навмисно поставлений, якраз у нього за спиною. А тоді, лиховісно спитавши, чи мав він ще щось сказати про свої права, гаркнула:

– Вставай! І геть з моїх очей, щоб не було гірше!

Містер Бамбл підвівся, приголомшено думаючи, що може бути ще гірше, підняв з підлоги капелюха й поглянув на двері.

– То йдеш ти чи ні? – скрикнула місіс Бамбл.

– Іду, любонько, іду, – відповів містер Бамбл, прожогом кидаючись до дверей. – Я зовсім не хотів… Іду, іду, рибонько! Нащо ж гніватись, адже я…

В цю мить місіс Бамбл квапливо ступила вперед, щоб розправити килим, край якого задерся під час бійки, і містер Бамбл кулею вилетів з кімнати, не завершивши навіть фрази й залишивши колишню місіс Корні переможницею на полі бою.

Містер Бамбл не витримав натиску, містер Бамбл був розбитий ущент. Людина брутальна, людина, що знаходила особливу втіху в дріб'язковій жорстокості, він виявився (як і слід було сподіватися) боягузом. Ми кажемо це зовсім не для того, щоб кинути на нього тінь; чимало високопоставлених, вельмишановних і уславлених осіб слабують на ту саму неміч. Ні, зауваження наше зроблене скоріше на похвалу йому, як ще один доказ того, що містер Бамбл мав усі якості, потрібні для виконання своїх службових обов'язків.

Але на цьому приниження його ще не скінчилось. Обходячи приміщення робітного дому, містер Бамбл уперше в житті подумав, що закони про бідних надто суворі й що чоловіків, які тікають від своїх жінок, кидаючи їх на ласку парафії, слід було б не карати, а, навпаки, винагороджувати як героїв і великомучеників. Отак міркуючи, він підійшов до кімнати, де богаділки прали казенну білизну і звідки саме чувся гомін голосів.

– Гм! – мовив містер Бамбл, набираючи свого звичного статечного вигляду. – Принаймні ці баби й надалі поважатимуть мої права. Гей, ви там! Чого пельки порозкривали, паскудниці?

З цим вигуком він відчинив двері й грізно зайшов до пральні, але відразу ж лютий вираз щез із його обличчя й він злякано скулився: перед ним – звідки вона тут узялася? – стояла його дружина!

– Любонько, – промимрив містер Бамбл, – я не знав, що ви тут!

– Він не знав, що я тут! – повторила місіс Бамбл. – А чого тобі тут треба?

– Я подумав, що ці жінки забагато базікають, замість працювати, любонько, – відповів містер Бамбл, кидаючи збентежений погляд на двох старих богаділок, що, стоячи над балією, зловтішно перешіптувались, явно глузуючи з жалюгідного вигляду наглядача робітного дому.

– Ти подумав, що вони забагато базікають? – перепитала місіс Бамбл. – А, власне, яке твоє діло?

– Але ж, любонько… – покірно почав був містер Бамбл.

– Ні, ти мені скажи, яке твоє діло? – наполягала місіс Бамбл.

– Ваша правда, любонько, хазяйка тут ви, – смиренно погодився містер Бамбл. – Але я подумав, що, може, ви зараз десь-інде…

– Так от, затям собі, містере Бамбл, – твердо мовила його дружина. – Ми тут обійдемося без тебе. І краще покинь стромляти свого носа куди не слід, покинь клеїти дурня людям на посміх, бо з тебе ж усі сміються, тільки-но ти відвернешся! Ну, геть звідси, геть!

Містер Бамбл побачив невимовний захват на обличчях обох богаділок, почув, як весело вони хихотять, і його аж пересмикнуло. На мить він завагався, але місіс Бамбл, якій уже урвався терпець, зачерпнула ковшем мильної піни і, показавши йому на двері, звеліла негайно забратися геть, поки вона не облила з голови до ніг його високоповажну персону.

Що йому лишалося робити? Він безпорадно озирнувся й подався до дверей; не встиг він зачинити їх за собою, як богаділки, що доти насилу стримували свій захват, зайшлися верескливим сміхом. Тільки цього і бракувало! Його принижено в них на очах! Увесь авторитет, саму гідність його втоптано в багно на радість жебракам! З височини своєї парафіяльної величі, з посади парафіяльного бідла він скотився на самісіньке дно, і не просто на дно, а під каблук сварливої жінки!

– І все це за якихось два місяці! – мовив містер Бамбл, пригнічений гіркими думками. – Два місяці! Всього два місяці тому я був паном не лише сам над собою, а й над усіма в робітному домі, а тепер…

Ні, таке годі стерпіти. Містер Бамбл дав ляпаса хлопчакові, що відчинив перед ним хвіртку (в задумі своїй він і не помітив, як дійшов до воріт), і подався куди очі світять вулицею.

Він пройшов однією вулицею, потім другою, поки прогулянка не притупила гостроту його розпачу, викликавши натомість почуття спраги. Кілька трактирів він проминув і нарешті зупинився перед шинком, який ховався у завулку. Зазирнувши у вікно, він пересвідчився, що, крім одного відвідувача, там немає нікого. В цю мить уперіщив рясний дощ, і це поклало край його ваганням. Містер Бамбл увійшов і, замовивши біля стойки чого-небудь міцного, вступив до кімнати, яку перед тим оглянув знадвору.