Текст книги "Пригоди Олівера Твіста"

Автор книги: Чарльз Диккенс

сообщить о нарушении

Текущая страница: 11 (всего у книги 32 страниц)

Розділ XVII

Доля виявляє й далі неласку до Олівера і приводить до Лондона видатну людину, щоб зганьбити його

Так уже повелося, що в усіх добротних кривавих мелодрамах, які побачили світло рампи, трагічні й комічні сцени чергуються точнісінько в такому порядку, як червоні та білі шари м'яса й сала в грудинці. Під вагою кайданів і злигоднів герой падає на своє солом'яне тюремне ложе, а в наступній сцені, не відаючи про це, його вірний зброєносець звеселяє глядачів кумедною пісенькою. З болем сердечним ми спостерігаємо героїню в руках пихатого й жорстокого барона; честь і життя її в небезпеці, й вона хапається за кинджал, щоб ціною життя зберегти честь. Та саме в ту мить, коли хвилювання наше досягає найвищої межі, лунає дзвінок, і ми зненацька опиняємось у великому залі замку, де сивоголовий сенешаль [43]43
  Сенешаль– управитель королівського замку у Франції.


[Закрыть]виконує забавну пісеньку у супроводі хору ще забавніших васалів, перед якими відчинені всі двері і храмів, і палаців і які вештаються гуртом по всіх усюдах, неугавно виспівуючи пісень.

Слід визнати, що подібні переміни не такі вже недоречні й неприродні, як може видатися на перший погляд. У житті бувають ще дивовижніші переходи від столу, що вгинається під стравами, до смертельного ложа, від жалоби до святкових шат; але не забуваймо і про величезну різницю, яка полягає в тому, що в житті ми вже не пасивні глядачі, а дійові особи. Актори, імітуючи на сцені життя, просто не помічають незвичайності різких переходів та раптових спалахів пристрасті чи почуттів, які, проте, відразу обурюють глядача своєю надмірністю і фальшем.

У книжках такі несподівані перескоки, такі швидкі зміни часу й місця дії не тільки освячені давньою традицією, але й вважаються багатьма за доказ літературної майстерності автора – на думку критиків, вона тим вища, чим більша халепа, в якій письменник залишає своїх героїв наприкінці кожного розділу. З огляду на все це, дана коротка передмова може видатися зайвою. В такому разі сприйміть її як перепрошення біографа за свій намір повернутися до міста, де народився Олівер, і повірте, що вас не запросили б у цю подорож, якби на те не було істотних і поважних причин.

Рано-вранці містер Бамбл вийшов з воріт робітного дому, гордо випростався й урочистим кроком рушив по Хай-стріт у всій пишноті її блиску свого високого становища: його трикутний капелюх і оздоблений галуном сюртук сяяли в промінні вранішнього сонця, дужою рукою він владно стискав ціпок. Містер Бамбл завжди високо тримав свою голову, але цього ранку він ніс її ще вище. Відсутній погляд його, піднесеність, якою дихала вся його постава, відразу підказали б спостережливому глядачеві, що в голові бідла рояться думки такі глибокі, що їх неможливо навіть висловити.

Містер Бамбл не зупинявся поговорити ні з дрібними крамарями, ні з іншими стрічними, що шанобливо вітали його. Він відповідав їм тільки помахом руки і не стишував своєї величної ходи, аж поки не прибув на ферму, де місіс Менн з парафіяльною турботливістю опікувалася жебрацькими дітьми.

– Щоб він провалився, цей бідл! – вилаялася місіс Менн, почувши, як хтось торсає хвіртку, і зразу здогадавшись, хто саме. – Кого ж іще принесло б у таку ранню пору! Господи, містер Бамбл, невже це ви? Боже, яка радість, яка радість! Прошу, заходьте до вітальні, сер.

Перші речення призначалися Сьюзен, а радісні вигуки привітна господиня адресувала містерові Бамблу, поки, поштиво кланяючись і догідливо всміхаючись, відмикала хвіртку й вела його до вітальні.

– Місіс Менн, – сказав містер Бамбл, не сідаючи й не гепаючись у крісло, як зробив би який-небудь мужлан, а опускаючись у нього неквапно й поважно. – Місіс Менн, бажаю вам, пані, доброго ранку.

– І я вам, сер, і я вам бажаю доброго ранку, – відповіла місіс Менн, сяючи усмішкою. – Сподіваюсь, ви добра себе почуваєте?

– Не дуже, місіс Менн, – відповів бідл. – Парафіяльне життя – не трояндове ложе, місіс Менн.

– Ох, ваша правда, містере Бамбл, – підхопила господиня, і всі жебрацькі діти хором підтвердили б її слова, якби почули їх.

– Парафіяльне життя, моя люба, – провадив бідл, стукаючи ціпком об стіл, – це суцільні турботи, неприємності й труднощі, але що поробиш: ми, громадські діячі, приречені зносити переслідування!

Місіс Менн, не второпавши, що це має означати, звела руки й співчутливо зітхнула.

– Так, місіс Менн, нам лишається тільки зітхати, – сказав бідл.

Зрозумівши, що вона не схибила, місіс Менн зітхнула ще раз, явно догодивши тим громадському діячеві, який, стримуючи самовдоволену посмішку, суворо глянув на свій капелюх і проказав:

– Місіс Менн, я їду до Лондона.

– Невже, містере Бамбл? – скрикнула, задкуючи, місіс Менн.

– Так, їду до Лондона, пані, – повторив непохитний бідл. – Поштовою каретою. Везу двох жінок з робітного дому. Суд має визначити їхнє право осідлості [44]44
  Суд має визначити їхнє право осідлості…– Парафіяльна адміністрація всіма засобами намагалася скоротити витрати на робітний дім. Одним із таких засобів і було виселення бідняків, які народилися не в даній місцевості і, отже, не мали «права осідлості».


[Закрыть], і рада доручила мені – мені, місіс Менн! – свідчити на сесії [45]45
  Сесія – тобто засідання лондонського суду, який вирішував питання про «право на осідлість».


[Закрыть]в Кларкенвелі. І ми ще подивимось, – додав, велично випростуючись, містер Бамбл, – чи не доведеться кларкенвелським суддям підібгати хвоста після мого виступу!

– Ох, не будьте надто суворі до них, сер! – улесливо мовила місіс Менн.

– Ця кларкенвелська братія сама на це напросилася, пані, – відповів містер Бамбл. – Сама заварила кашу, тепер нехай їсть.

У цій грізній заяві містера Бамбла бриніла така рішучість, така віра в правоту своєї справи, що місіс Менн аж моторошно стало. Нарешті вона зважилася запитати:

– То ви їдете каретою, сер? А я гадала, що жебраків возять на підводах.

– Тільки хворих жебраків, місіс Менн, – відлові п бідл. – Як іде дощ, ми садимо їх на відкриті підводи, щоб вони, бува, не застудились.

– Он як! – сказала місіс Менн.

– Поштова карета заїде за цими двома, а місця ми замовили найдешевші, – пояснив містер Бамбл. – Обидві вони на ладан дихають, і ми підрахували, що квитки до Лондона обійдуться нам на два фунти дешевше, ніж похорон, – звісно, якщо мені поталанить накинути їх якійсь іншій парафії і якщо вони на зло нам не вріжуть дуба дорогою. Ха-ха-ха!

Містер Бамбл засміявся, та коли погляд його впав на трикутний капелюх, він знову споважнів.

– Ми забули про справу, моя пані, – мовив він. – Ось ваша платня за місяць від парафії.

Містер Бамбл видобув з гамана загорнуті в папір срібні монети, й на його прохання місіс Менн написала розписку.

– Щось я тут плям понаставляла, – сказала дитяча наглядачка, – але, здається, написала правильно. Спасибі, містере Бамбл, сер, я вам дуже, дуже вдячна.

Містер Бамбл ласкаво кивнув головою у відповідь на реверанс місіс Менн і поцікавився, як поживають діти.

– Благослови їх, крихіток, господи! – палко відповіла вона. – Вони в мене, любесенькі, такі здорові, що далі вже нікуди! Звісно, за винятком тих двох, що померли на тому тижні, і малого Діка.

– Невже цей хлопець і досі не одужав? – спитав містер Бамбл.

Місіс Менн похитала головою.

– Цей ваш Дік – зіпсована, свавільна, непутяща парафіяльна дитина, – роздратовано сказав містер Бамбл. – Де він?

– Зараз я його приведу, сер, – відповіла місіс Менн. – Діку, йди-но сюди!

Незабаром Діка знайшли. Місіс Менн сяк-так умила його під краном і обтерла подолом халата, після чого привела хлопця перед грізні очі бідла.

Хлопчик був худий і блідий, щоки в нього позападали, великі очі хворобливо блищали. Жалюгідні парафіяльні лахи – парадний мундир його убозтва – висіли на кощавих плечах, а руки й ноги висохли, мов у старого діда.

Маленьке створіння стояло перед містером Бамблом і тремтіло, не наважуючись звести на нього очі, боячись навіть почути його голос.

– Ану, подивися джентльменові в очі, ти, впертий хлопчиську! – гримнула на нього місіс Менн.

Дитина несміливо звела очі й зустрілася поглядом з містером Бамблом.

– Що з тобою, парафіяльний Діку? – спитав містер Бамбл, дуже доречно обравши жартівливий тон.

– Нічого, сер, – ледь чутно відповів хлопчик.

– Ще б пак! – вигукнула місіс Менн, яка, звичайно, відгукнулася на жарт містера Бамбла веселим сміхом. – Ти ж тут живеш як у бога за пазухою!

– Мені б тільки хотілось… – затинаючись, почав хлопчик.

– Отакої! – скрикнула місіс Менн. – Ти що ж, хочеш сказати, що тобі чогось бракує? Ах ти ж, підлий…

– Тихо, місіс Менн, тихо! – спинив її бідл владним помахом руки. – То чого б ви хотіли, сер?

– Я б хотів, – затинаючись, провадив хлопчик, – щоб хто-небудь, хто вміє писати, написав за мене кілька слів на папірці і щоб згорнув його, запечатав і зберіг у себе після того, як мене закопають у землю.

– Що верзе цей хлопчисько? – вигукнув містер Бамбл, на якого поважний тон і виснажений вигляд дитини все ж таки справили певне враження, дарма що він давно вже звик до таких видовищ. – Нащо тобі все це?

– Я хотів би, – відповів хлопчик, – залишити ті слова бідолашному Оліверу Твісту, щоб він знав, як я його любив і як часто плакав, згадуючи про те, що він блукає десь темної ночі, зовсім один. І я б хотів сказати йому, – палко провадив хлопчик, стискаючи рученята, – що я радий померти маленьким, бо, може, якби я виріс, став дорослим і постарів, моя маленька сестричка, яка вже на небі, забула б мене, і ми не впізнали б одне одного. А так ми зустрінемося дітьми й обоє будемо щасливі.

Містер Бамбл з невимовним подивом зміряв малого оратора очима з голови до ніг і, обернувшись до господарки, сказав:

– Усі вони одного поля ягода, місіс Менн. Той зухвалець Твіст їх усіх збаламутив!

– Просто в голову не вкладається, сер! – вигукнула місіс Менн, здіймаючи руки й злостиво дивлячись на Діка. – Я зроду не бачила такого запеклого малого негідника!

– Відведіть його геть, – звелів містер Бамбл. – Мені доведеться доповісти про це раді, місіс Менн.

– Сподіваюся, джентльмени зрозуміють, що я в цьому не винна? – жалібно заскиглила місіс Менн.

– Авжеж, зрозуміють, моя пані. Я всебічно познайомлю їх із станом справ, – запевнив її містер Бамбл. – А тепер заберіть його геть, мені гидко на нього дивитись.

Діка негайно забрали й замкнули до льоху. Незабаром містер Бамбл пішов збиратися в дорогу.

Наступного дня о шостій годині ранку містер Бамбл, надівши круглого капелюха замість трикутного й загорнувши свою персону в синю шинель з каптуром, зайняв зовнішнє місце в кареті, а обабіч нього примістили злочинниць, чиє право на осідлість мав розглянути суд. Разом з ними він своєчасно прибув до Лондона. В дорозі обійшлося без будь-яких неприємностей, за винятком тих, які завдавали йому своєю мерзенною поведінкою богаділки: вони весь час нарікали на холод і тремтіли так, що, як згодом розповідав містер Бамбл, у нього самого аж зуби цокали й мороз ішов поза шкірою, дарма що він був у теплій шинелі.

Позбувшись цих каверзних людей, яких довелося ще й прилаштувати на ніч, містер Бамбл замовив собі в заїзді, де зупинилася карета, скромний обід: пару біфштексів, соус із устриць і портер. Поставивши на полицю каміна склянку гарячого джину з водою, він присунув крісло до вогню і, з гіркотою поміркувавши про найпоширеніші людські гріхи – невдоволеність і невдячність, – розгорнув газету. В очі йому відразу впало таке оголошення:

«П'ять гіней винагороди.

Минулого четверга ввечері втік або був викрадений зі свого дому в Пентонвілі хлопчик на ім'я Олівер Твіст, і відтоді ніяких відомостей про нього немає. Зазначену винагороду буде виплачено тому, хто допоможе знайти згаданого Олівера Твіста або проллє світло на його минуле, яким з багатьох причин дуже цікавиться особа, яка вмістила це оголошення».

Далі йшов детальний опис одягу й зовнішності Олівера Твіста та обставин, за яких він з'явився і зник, а в кінці наводились ім'я й адреса містера Браунлоу.

Широко розплющеними очима містер Бамбл тричі повільно й уважно перечитав оголошення від початку до кінця. За якихось п'ять хвилин він уже поспішав до Пентонвілу, від хвилювання – нечувана річ! – не доторкнувшись навіть до склянки джину з водою.

– Містер Браунлоу вдома? – спитав містер Бамбл у покоївки, що відчинила йому двері.

Вона, як заведено, дала досить ухильну відповідь:

– Не знаю. А хто ви такий?

Містер Бамбл пояснив, що прийшов у справі Олівера Твіста; і тільки-но він вимовив це ім'я, як з прочинених дверей вітальні до передпокою вибігла місіс Бедвін.

– Заходьте, заходьте! – задихано вигукнула старенька. – Я знала, що ми ще почуємо про нього! Сердешне малятко! Я знала, я певна була! Благослови його, господи! Я весь час їх усіх запевняла!

Потім достойна старенька леді поспішила назад до вітальні, впала на канапу і зайшлася слізьми. Тим часом покоївка, що не відзначалася такою вразливістю, збігала нагору і, повернувшись, запросила містера Бамбла негайно йти за нею, що він і зробив.

Дівчина завела його до невеличкого кабінету, де за столом, заставленим карафками й склянками, сиділи містер Браунлоу та його приятель містер Грімвіг. Останній відразу ж вигукнув:

– Ти диви, бідл! Я ладен свою голову з'їсти, якщо це не парафіяльний бідл!

– Будь ласка, не збивайте його з пантелику! – сказав містер Браунлоу й запросив містера Бамбла сісти.

Той сів, украй збентежений чудною поведінкою містера Грімвіга. Містер Браунлоу пересунув лампу, щоб краще бачити обличчя бідла, й мовив з ледь прихованим нетерпінням:

– То ви, сер, прийшли з приводу оголошення?

– Так, сер, – відповів містер Бамбл.

– І ви таки бідл, га? – спитав містер Грімвіг.

– Так, я парафіяльний бідл, джентльмени, – гордо підтвердив містер Бамбл.

– Ну, бачите? – повернувся містер Грімвіг до свого приятеля. – Я зразу вгадав! Парафіяльний бідл – з голови до п'ят!

Містер Браунлоу злегка похитав головою, закликаючи свого приятеля помовчати, й повів далі:

– Чи відомо вам, де тепер цей бідолашний хлопчик?

– Не більше, ніж вам.

– То що ви можете сказати про нього? – спитав старий джентльмен. – Кажіть, друже мій, коли ви маєте щось сказати. Що ви про нього знаєте?

– Мабуть, нічого доброго, га? – в'їдливо спитав містер Грімвіг, не зводячи пильного погляду з містера Бамбла.

Бідл одразу вловив тон запитання, насупився й поважно похитав головою.

– Бачите! – вигукнув містер Грімвіг, переможно дивлячись на свого приятеля.

Передчуваючи недобре, містер Браунлоу подивився на похмуру фізіономію містера Бамбла й попросив його якнайкоротше розповісти все, що він знає про Олівера.

Містер Бамбл поклав на стіл капелюх, розстебнув шинель, згорнув на грудях руки, замислено схилив набік голову і, поміркувавши трохи, почав свою розповідь.

Переказувати її від початку до кінця було б нудно, тим більше, що тривала вона добрих двадцять хвилин. Але суть її зводилася до того, що Олівер – підкидьок, син поганих, непутящих батьків, що від народження він був утіленням підступності, невдячності, злостивості; що своє коротке перебування в рідному місті він завершив підлим і звірячим нападом на безневинного хлопчика, після цього втік під покровом ночі з оселі свого хазяїна. На доказ того, що він справді той, за кого себе видає, містер Бамбл розклав на столі папери, з якими приїхав до столиці. А тоді знову згорнув руки на грудях, чекаючи, що скаже містер Браунлоу.

– Так, боюся, що все це щира правда, – сумно мовив старий джентльмен, переглянувши папери. – Ось вам винагорода за ваші відомості. Вона невелика, і я б радо дав вам утроє більше, якби ви розповіли про хлопчика щось хороше.

Якби містер Вамбл почув це раніше, то, цілком можливо, він надав би своїй короткій розповіді зовсім іншого забарвлення. Але тепер повертатися назад було вже пізно, і тому він лише поважно похитав головою, сховав до кишені п'ять гіней і пішов.

Кілька хвилин містер Браунлоу походжав по кімнаті} розповідь бідла, видно, засмутила його так, що навіть містер Грімвіг не наважувався більше під'юджувати свого Друга.

Нарешті він зупинився і рвучко шарпнув за дзвінок, а коли економка ввійшла, сказав їй:

– Місіс Бедвін, цей хлопець – Олівер – виявився пройдисвітом.

– Не може бути, сер, не може бути! – запально вигукнула старенька. – Кажу вам – він пройдисвіт! – відказав старий джентльмен. – І не перечте мені! Ми щойно вислухали докладну розповідь про його життя – він з пелюшок був викінченим негідником.

– Я ніколи цьому не повірю, сер! – твердо мовила місіс Бедвін. – Ніколи!

– Ви, старі жінки, вірите лише знахарям та безглуздим баєчкам, – буркнув містер Грімвіг. – Я цього хлопця відразу розкусив. Чому ви мене тоді ж таки не послухали? Якби він не був хворий на гарячку, то, може, і послухали б? Він здавався вам цікавим хлоп'ятком? Цікавим! Пхе! – і містер Грімвіг люто штрикнув кочергою в камін.

– Він був лагідний, славний, вдячний хлопчик, сер! – обурено відповіла місіс Бедвін. – Я знаю дітей, сер. Слава богу, сорок років знаю. А ті, хто цим похвалитися не може, краще б мовчали. Ясно?

Це був дошкульний натяк, бо містер Грімвіг не мав ані сім'ї, ані дітей. Та що натяк цей викликав у нього лише посмішку, місіс Бедвін струснула головою й обсмикнула фартуха, готуючись до нового випаду. Але містер Браунлоу перепинив її.

– Мовчіть! – наказав він, приховуючи свої справжні почуття під личиною вдаваного гніву. – Щоб я більше ніколи не чув імені цього хлопця! Я викликав вас, щоб сказати саме це. Ніколи! Ніколи й ні з якого приводу! Можете йти, місіс Бедвін. І пам'ятайте: я не жартую!

Тяжко було того вечора на серці в мешканців оселі містера Браунлоу.

А Оліверове серце болісно стискалося щоразу, коли він згадував про тих добрих, чуйних людей; а якби він знав, що їм розповіли про нього, воно б розірвалося з розпачу.

Розділ XVIII

Як Олівер проводив час у спасенному товаристві своїх достойних друзів

Наступного дня, десь опівдні, коли Пройда і юний Бейтс вирушили в своїх звичайних справах, містер Фейгін прочитав Оліверові довгу проповідь про кричущий гріх невдячності, який, мовляв, хлопець узяв на душу, самовільно покинувши товариство своїх щиро занепокоєних його долею друзів, а потім ще й спробувавши втекти від них після того, як стільки зусиль і грошей пішло на те, щоб його знайти.

Містер Фейгін особливо наголошував на тому, що якби він не прихистив Олівера, не надав йому такої вчасної допомоги, той помер би з голоду. Принагідно він розповів про сумну і повчальну долю одного хлопця, якого він, щиро пожалівши, також пригрів за подібних обставин. Однак хлопець той обманув його довіру, виявив бажання зв'язатися з поліцією і через це, бідолаха, одного ранку розпрощався з життям на шибениці в Олд-Бейлі [46]46
  Олд-Бейлі– старий будинок лондонського кримінального суду; поруч містилася Ньюгетська в'язниця.


[Закрыть]. Містер Фейгін не приховував своєї причетності до цієї трагедії, але із сльозами на очах доводив, що винен у ній сам хлопець, чия нерозважлива, зрадлива поведінка призвела до необхідності дати проти нього на суді певні свідчення, які хоч і не відзначалися цілковитою правдивістю, проте повністю обілили його, містера Фейгіна, та кількох його близьких друзів. На закінчення містер Фейгін не пошкодував похмурих фарб для опису всіх тих неприємних відчуттів, які зазнав смертник у процесі повішення, і дуже приязно й щиро висловив палку надію, що йому ніколи не доведеться наразити Олівера Твіста на таку болісну операцію. У малого Олівера кров холола в жилах від тих прихованих погроз, що звучали у Фейгінових словах. Він мав уже нагоду пересвідчитися, що навіть правосуддя може сплутати винного з невинним, коли вони випадково опиняються поряд, а згадуючи суперечку між старим євреєм і містером Сайксом стосовно якоїсь недавньої змови, Олівер анітрохи не сумнівався, що Фейгін не раз задумував і здійснював підступні плани знищення своїх надміру обізнаних чи надто балакучих спільників. Боязко звівши очі й зустрівши допитливий погляд Фейгіна, хлопчик відчув, що проникливий старий джентльмен не тільки помітив, як він блідне й тремтить, а й потішався з цього.

Фейгін огидно всміхнувся, погладив Олівера по голові й запевнив його, що вони ще стануть добрими друзями, якщо Олівер шануватиметься й робитиме те, що йому велять. Потім він насунув капелюха, надів старе полатано пальто й вийшов, замкнувши за собою двері.

Цілий той день і багато днів по тому Олівер проводив з раннього ранку й до пізнього вечора на самоті, один на один із своїми думками. А думки ці, звернені постійно до його добрих друзів і до того, якої вони тепер гадки про нього, були дуже сумні.

За тиждень-півтора старий перестав замикати двері, і Олівер дістав змогу блукати по будинку.

Скрізь лежав товстий шар бруду, але кімнати на другому поверсі були просторі, з великими, обшитими деревом камінами, високими дверима, панелями на стінах і карнизами під стелею, на якій під чорним порохом виднілися вигадливі орнаменти. Все це навело Олівера на думку, що багато років тому, коли Фейгіна ще на світі не було, будинок належав поряднішим людям, і ці нині занедбані, похмурі кімнати сяяли колись красою й чистотою.

По кутках і попід стелею заснували павутиння павуки, і не раз, заходячи тихенько до якоїсь кімнати, Олівер сполохував мишей, які розбігалися навсібіч до своїх нірок. Окрім павуків та мишей, в будинку не видно й не чути було жодної живої істоти, і часто, коли вечоріло й Оліверові набридало блукати по кімнатах, він забивався в куток коридора біля вхідних дверей, щоб нехай так бути ближче до живих людей, і довго сидів там, дослухаючись до звуків знадвору й рахуючи години, аж поки старий або хлопці поверталися додому.

Трухляві віконниці на всіх вікнах були щільно зачинені й міцно замкнені прогоничами, світло пробивалося тільки крізь круглі дірки вгорі, від чого кімнати ставали ще похмурішими й наповнювались химерними тінями. Лише віконце із заржавілими ґратами на горищі не мало віконниць, і Олівер годинами просиджував біля нього, сумно визираючи на білий світ, що, коли дивитися звідти, являв собою лише хаотичне нагромадження дахів, почорнілих димарів та шпилів. Іноді, щоправда, чиясь сива голова вигулькувала на мить з-за парапету на даху якогось будинку, але вона швидко зникала. А що вікно Оліверової обсерваторії не відчинялось і за довгі роки потьмяніло від дощів та диму, то він міг тільки сяк-так розрізняти обриси різних споруд, не маючи надії, що його побачать чи почують, – шансів на це в нього було не більше, ніж якби він сидів у кулі під хрестом на бані собору святого Павла [47]47
  Собор святого Павла– пам'ятка архітектури XVII ст. в центрі Лондона, з банею, увінчаною кулею та хрестом.


[Закрыть].

Одного дня, коли Пройда і юний Бейтс готувалися до вечірньої прогулянки, першому з вищезгаданих молодих джентльменів спало на думку трохи причепурити власну особу (а слід віддати йому належне – таку слабкість вія виявляв не часто), з цією метою він поблажливо звелів Оліверу негайно допомогти йому прихорошитися.

Олівер страшенно зрадів цій пагоді прислужитись, цій можливості поспілкуватися з нехай поганими, але живими людьми. До того ж він завжди ладен був зробити послугу ближньому своєму, аби тільки робилася вона чесним шляхом. А тому він одразу виявив свою готовність: став на одне коліно, поставив на друге ногу Пройди – той умостився на столі – й узявся до роботи, яку містер Докінс назвав «глянцювата копита», що звичайною мовою означає «чистити черевики».

Чи то розімлівши від почуття свободи й незалежності, яке, певно, проймає кожну мислячу істоту, коли вона сидить у зручній позі на столі, з люлькою в зубах, і безтурботно махає однією ногою, тоді як їй чистять черевики, які навіть не довелося скидати й, отже, не треба буде, взувати, – що вже само по собі настроює на приємний лад; чи ж злагіднівши від запашного тютюну або здобрівши від смачного пива, – але в кожнім разі Пройда цієї хвилини перебував у романтичному, піднесеному настрої, невластивому його вдачі. Спочатку він замислено дивився згори вниз на Олівера, а тоді підвів голову, зітхнув і мовив чи то до себе, чи то до юного Бейтса:

– Шкода, що він не вурка!

– Еге ж, – озвався юний Чарлз Бейтс. – Через те, що дурний.

Пройда знову зітхнув і знову затягся люлькою; Чарлі Бейтс зробив те саме. З хвилину вони мовчки курили.

– Ти, певно, навіть не знаєш, що таке «вурка», – сумовито сказав Пройда.

– Ні, здається, знаю, – відповів Олівер, підводячи голову. – Це значить зло… Ну, от ти, наприклад, вурка, правда? – спитав він.

– Так, я вурка, – мовив Пройда. – І ніким іншим бути

не хочу.

Зробивши таку заяву, містер Докінс рішуче збив капелюха набакир і визивно глянув на юного Бейтса – мовляв, спробуй заперечити.

– Так, я вурка, – мовив Пройда. – І Чарлі теж, і Фейгін, і Сайкс, і Пенсі, й Бет. Усі ми вурки, не виключаючи й собаки. І він з-поміж нас найспритніший.

– Та й не продасть ніколи, – додав Чарлі.

– На лаві свідків він би й не гавкнув ні разу, щоб нікого не виказати, якби його навіть до тієї лави прив'язали й морили голодом два тижні! – сказав Пройда.

– Їй-богу, не гавкнув би, – підтвердив Чарлі.

– Чудернацький пес! – провадив далі Пройда. – Як він визвіряється, коли хтось чужий починає при ньому сміятися чи співати! Як гарчить, коли почує скрипку! А як ненавидить усіх собак не його породи! Ух!

– Справжній тобі християнин! – докинув Чарлі.

Цим словом хлопець хотів лише похвалити собаку за тямущість, але, хоч сам він того не знав, воно було слушне і в іншому розумінні: скільки є леді і джентльменів, які вважають себе справжніми християнами, а проте мало чим відрізняються від пса містера Сайкса!

– Ну, гаразд, – мовив Пройда, повертаючись до суті справи, як і належало фахівцеві, що над усе ставить ділові інтереси. – Все це не стосується нашого шмаркача.

– Аж ніяк, – погодився Чарлі. – Олівере, чому б тобі не послухатися Фейгіна?

– І не збити собі зразу ж капітал? – додав, усміхаючись, Пройда.

– А там вийти у відставку й зажити по-панському? Я й сам так зроблю після дощику в четвер, коли рак свисне, – сказав Чарлі Бейтс.

– Мені це не подобається, – несміливо відповів Олівер. – Я… я б радше пішов звідси. Мені хочеться, щоб мене відпустили.

– А от Фейгінові тебе відпускати не хочеться! – відказав Чарлі.

Олівер добре це знав, але, боячись висловлюватися одвертіше, він тільки зітхнув і знову взявся до черевиків.

– Ти хочеш піти! – вигукнув Пройда. – Де ж твоя совість? Невже тобі не соромно? Виходить, – ти хочеш сісти на шию своїм друзям?

– Казна-що! – обурився юний Бейтс, витягаючи з кишені кілька шовкових хусток і кидаючи їх у шафу. – Ну й підлота, просто підлота!

– Не розумію, як так можна! – гидливо мовив Пройда.

– А кидати друзів напризволяще – можна? – осміхнувся Олівер. – Та ще й знаючи, що ти нашкодив, а перепаде їм?

– Ми те зробили заради Фейгіна, – відмахнувся люлькою Пройда. – Фараони знають, що ми з ним заодно, і якби ми тоді не дременули, то підвели б його. Через то ми й дали драла, правда ж, Чарлі?

Юний Бейтс кивнув головою й хотів був щось додати, але тут йому раптом пригадалось, як Олівер тікав, і він зареготав так, що похлинувся димом і хвилин п'ять по тому відкашлювався й тупотів ногами.

– Дивись! – мовив Пройда, виймаючи з кишені повну жменю шилінгів та півпенсів. – Ось як треба жити! Хіба не однаково, звідки вони беруться? На, бери – там, де я їх дістаю, вони не переводяться! Що, не хочеш? Ех ти, йолопе!

– Він дограється, правда ж, Олівере? – озвався Чарлі Бейтс. – Дограється до того, що його замотузять!

– А що це значить? – спитав Олівер.

– Ось що, старий, дивись, – відповів Чарлі.

Він підняв догори один кінець своєї нашийної хустки, схилив набік голову і видав крізь зуби якийсь дивний звук, пояснюючи цією жвавою пантомімою, що «замоту-зити» означає те саме, що й «повісити».

– Тепер зрозумів? – сказав Чарлі. – Глянь, Джеку, як він вирячив баньки! Зроду не бачив такого дивака, він мене уморить, їй-бо, уморить! – Юний Чарлі Бейтс знову зареготався так, що аж сльози з очей потекли.

– Тебе погано виховано, Олівере, – зауважив Пройда, задоволено оглядаючи свої до блиску начищені черевики. – Але Фейгін зробить з тебе людину, якщо, звісно, ти не станеш першим, об кого він обламає зуби. Послухайся мене, не марнуй часу й берися до роботи, бо цього ремесла тобі однаково не минути.

Юний Бейтс підкріпив цю пораду власними напученнями, а коли їх було вичерпано, він та його приятель містер Докінс почали змальовувати, не шкодуючи барв, усі принади свого життя, всіляко натякаючи Оліверові, що йому ж таки краще буде, якщо він постарається негайно запобігти ласки у Фейгіна в той спосіб, до якого вдавалися колись вони самі.

– І затям собі, Ноллі, – сказав Пройда, почувши, що старий відмикає двері, – якщо не ти щипатимеш витирачки й цокалки…

– Якого біса говорити з ним по-людському, – перебив його юний Бейтс. – Він же тебе не розуміє.

– Якщо не ти крастимеш носові хустки й годинники, – переклав Пройда, пристосовуючи свою мову до Оліверового рівня, – то їх крастиме хтось інший. Тому, хто з ними розпрощається, все одно краще не буде, й тобі краще не буде; краще буде тільки тому, хто їх поцупить. А ти ж маєш на них таке саме право, як він!

– Чудово сказано! – вигукнув єврей, який непомітно для Олівера ввійшов до кімнати. – Вся суть у цьому, дорогесенький, вся суть, можеш повірити Пройді на слово. Ха-ха~ха! Він знає всі тонкощі свого ремесла.

Старий задоволено потирав руки й хихотів, вихваляючи мудрість Пройди й тішачись здібностями свого учня.

На цьому, однак, розмова урвалась, бо разом з Фейгіном прийшли міс Бетсі й незнайомий Оліверові джентльмен, якого Пройда назвав Томом Чітлінгом; він увійшов трохи пізніше, бо затримався на сходах, щоб запевнити юну леді в своїх ніжних почуттях.

Містер Чітлінг був старший за Пройду – мабуть, йому минав уже вісімнадцятий рік, – але ставився він до цього юного джентльмена з певною шанобливістю, яка свідчила про те, що він вважає Пройду і кмітливішим, і вправнішим за себе. Містер Чітлінг мав маленькі блискучі очиці й рябе обличчя; убрання його складалось із хутряної шапки, темної плисової куртки, засмальцьованих бумазейних штанів і фартуха. Правду кажучи, вигляд у нього був пожмаканий, але він вибачився за це перед товариством, пояснивши, що його «строк» скінчився ляше годину тому: шість останніх тижнів він ходив в уніформі й через те не міг приділити уваги своєму гардеробові. З видимим обуренням містер Чітлінг додав, що новий спосіб дезинфекції речей обкурюванням геть суперечить конституції, бо в одязі пропалюють дірки, а скаржитися нема на кого – хіба що на міські власті! Те сама стосувалось і примусової стрижки, цього просто-таки кричущого порушення закону. Свою промову містер Чітлінг завершив заявою, що протягом клятих сорока двох днів він знемагав, не маючи в роті й краплини, і нехай вій лусне, якщо язик його не присох до горлянки.

– Як ти гадаєш, Олівере, звідки прийшов цей джентльмен? – спитав, посміхаючись, Фейгін, поки хлопці діставали й ставили на стіл повну пляшку.

– Н-не знаю, сер, – відповів Олівер.

– Хто це такий? – спитав Том Чітлінг, міряючи його зневажливим поглядом.

– Це, дорогесенький, один з моїх юних друзів, – відповів єврей.