Текст книги "Пригоди Олівера Твіста"

Автор книги: Чарльз Диккенс

сообщить о нарушении

Текущая страница: 31 (всего у книги 32 страниц)

Розділ LI

з'ясовує багато таємниць і оповідає про шлюбну пропозицію, під час якої не розглядалося питання про посаг та гроші на дрібнички для дружини

Минуло тільки два дні після подій, про які йшлося в попередньому розділі, а о третій годині третього дня Олівер уже мчав у дорожній кареті до свого рідного міста. Разом із ним їхали місіс Мейлі, Роза, місіс Бедвін і добряга лікар. Містер Браунлоу супроводжував їх позаду в поштовій кареті разом з іще одним чоловіком, – хто він такий, хлопцеві не сказали.

Дорогою вони майже не розмовляли, бо Олівер так хвилювався і мучився невідомістю, що не міг зібратися з думками й майже втратив дар мови, його супутники теж були в подібному настрої й, очевидно, поділяли його почуття в повній мірі. Містер Браунлоу дуже обережно ознайомив хлопця й обох леді із зізнаннями, які він вирвав у Монкса, і хоча вони знали, що мета їхньої подорожі – завершити вдало розпочату справу, проте в ній було дуже багато незрозумілого й таємного, тож вони сиділи, наче на голках.

Той самий добрий друг за допомогою містера Лосберна подбав, щоб вони ніяким чином не довідались про страшні події останніх днів. «Звичайно, – сказав він, – рано чи пізно вони таки про них почують, але краще хай почують згодом, бо тепер це зовсім не на часі». Тож їхали вони мовчки; кожен міркував про причину, яка звела їх в одній кареті, і жоден з них не виявляв схильності висловити думки, що тіснилися в його голові.

Але якщо Олівер, збентежений непевністю, мовчав, поки вони їхали до місця його народження незнайомою дорогою, то скільки спогадів прокинулося в його пам'яті і скільки почуттів переповнило його серце, коли карета звернула на той шлях, по якому він простував пішки – бідолашний знедолений хлопчина, який не мав ані притулку, ані друга, що вирятував би його з біди.

– Погляньте-но, погляньте! – вигукнув Олівер, схвильовано стискаючи Розину руку й показуючи у вікно карети. – Онде перелаз, через який я перескочив, а попід отим живоплотом я скрадався, щоб мене часом не спіймали і не завернули назад. А там стежечка через поле, вона веде до старого будинку, де я жив ще змалечку. О Діку, Діку, мій любий давній товаришу, як мені хочеться тебе побачити!

– Скоро ти його побачиш, – озвалася Роза, ласкаво стискаючи його руки. – Ти йому скажеш, що тобі добре повелося, що живеш ти в достатку і що найбільше щастя для тебе – повернутися сюди і зробити його теж щасливим.

– Так, так, – сказав Олівер. – І ми… ми заберемо його звідси, подбаємо, щоб він був одягнений і міг учитися, пошлемо його в яку-небудь тиху сільську місцину, де він видужає, зміцніє, правда?

Роза мовчки кивнула головою: хлопець так радісно всміхався крізь сльози, що їй одібрало мову.

– Ви його приголубите, бо ви до всіх добрі й ласкаві, – сказав Олівер. – Я знаю, ви заплачете, слухаючи його розповідь, але нічого, нічого, бо лихо вже минулося, і ви знову усміхнетесь – я це теж знаю, – коли подумаєте, як змінилась його доля. Адже так само було тоді, коли ви слухали мою розповідь. Перестрівши мене по дорозі в Лондон, Дік сказав: «Хай благословить тебе господь!» – зворушено вигукнув хлопець. – А тепер я йому скажу: «Хай благословить тебе господь!» – і доведу, як я люблю його за добре слово!

Коли вони в'їхали в місто і заглибились у його вузькі вулички, хлопець став наче сам не свій. Ось поховальна контора Сауербері, така сама, як і колись, тільки наче поменшала й понижчала; ось добре знайомі крамниці й будинки, з кожним із них його зв'язував якийсь спогад; ось візок Гемфілда, той самий візок, і стояв він біля дверей старого трактиру; ось робітний дім – похмура в'язниця його дитинства, з вузенькими вікнами, що насуплено дивляться на вулицю; ось той самий кощавий воротар, – побачивши його, Олівер злякано відсахнувся, а потім сам над собою засміявся, потім заплакав, потім знову засміявся. У вікнах і у дверях будинків він бачив десятки знайомих облич; тут майже все залишилось так, як і колись, наче він тільки вчора вийшов з міста і наче його теперішнє життя – це щасливий сон.

Але ні, це була жива радісна дійсність. Вони під'їхали до головного готелю міста (на який Олівер колись дивився з побожним страхом і вважав, що це найрозкішніший у світі палац, хоч тепер він здавався йому куди меншим і не таким величним). Біля дверей їх чекав містер Грімвіг; як тільки вони вийшли з карети, він поцілував юну леді, а потім і старшу, начебто доводився їм дідусем. Він усміхався всім і був у чудовому настрої і навіть не висловив бажання з'їсти свою голову – так-таки ні разу не висловив, навіть коли посперечався із старим кучером, якою дорогою найкраще проїхати до Лондона, твердячи, що знає це краще за нього, хоча бував у цих місцях лише раз і міцно спав під час тієї подорожі. Їх уже чекав обід, спочивальні були приготовлені, і все було влаштовано, наче за помахом чарівної палички.

І все ж таки, коли минули перші півгодини і метушня припинилася, між ними знову запала напружена мовчанка, яка супроводила їх усю дорогу. Містер Браунлоу не вийшов обідати, він залишився в своїй кімнаті. Двоє інших джентльменів бігали схвильовані туди й сюди, а коли зустрічались у вітальні, то відходили вбік і розмовляли впівголоса. Один раз вони викликали місіс Мейлі, і після годинної відсутності вона повернулась із запухлими від сліз очима. Все це нервувало й непокоїло Розу й Олівера, які не були втаємничені в те, що відбувалося. Вони сиділи мовчки, спантеличені, а коли перемовлялися, то тільки пошепки, наче боялися звуку власного голосу. Нарешті, коли пробило дев'яту і вони думали, що сьогодні вже нічого не довідаються, до кімнати зайшли містер Грімвіг з містером Лосберном у супроводі містера Браунлоу і чоловіка, побачивши якого, Олівер мало не скрикнув від подиву: йому сказали, що це його брат, а він впізнав у ньому того самого незнайомця, якого зустрів у містечку на базарній площі і який разом з Фейгіном зазирав у вікно його кімнатки. Монкс кинув на враженого хлопця погляд, сповнений ненависті, яку навіть тепер не зміг приховати, і сів біля дверей. Містер Браунлоу з якимись паперами в руці підійшов до столу, де сиділи Роза з Олівером.

– Хоч це й тяжкий обов'язок, – сказав він, – але я мушу оголосити тут у загальних рисах підписані в Лондоні в присутності багатьох джентльменів свідчення. Я волів би позбавити вас від приниження, але перш ніж розпрощатися з вами, ми мусимо почути їх з ваших власних уст, і ви самі знаєте чому.

– Договорюйте, – мовив, відвернувши обличчя, той, до кого він звертався. – Тільки швидше. Гадаю, я зробив майже все, що від мене вимагали. Не затримуйте мене тут.

– Цей хлопець, – провадив містер Браунлоу, пригортаючи до себе Олівера і кладучи йому на голову руку, – ваш однокровний брат, позашлюбний син вашого батька, мого любого друга Едвіна Ліфорда і бідолашної юної Агнеси Флемінг, яка померла, народивши його на світ.

– Еге ж, – підтвердив Монкс, злостиво дивлячись на хлопчика, який тремтів і серце якого калатало так гучно, що він міг чути його биття. – Це їхній байстрюк.

– Ви насмілилися кинути докір тим, – суворо сказав містер Браунлоу, – хто давно вже пішов у той край, де їх ніколи не досягне осуд людський. Цей докір не зганьбить нікого з живих, окрім того, хто його висловив. Але облишмо це. Хлопець народився в цьому місті.

– В робітному домі цього міста, – похмуро підтвердив Монкс. – Ось тут усе це записано, – і він нетерпляче вказав на папери.

– Але мені треба, щоб ви усе це розповіли, – заперечив містер Браунлоу, озираючи присутніх.

– Ну то слухайте! – вигукнув Монкс. – Коли його батько занедужав у Римі, до нього приїхала дружина, моя мати, з якою він давно жив нарізно. Вона прибула з Парижа і взяла мене з собою. З усього видно, в неї була одна мета – прибрати до рук його спадок, бо обоє вони не відчували одне до одного великої прихильності. Нас він не впізнав, бо був непритомний, і не прийшов до тями, доки й помер наступного дня. Серед паперів у його столі було два, датовані тим днем, коли він заслаб. Адресовані вони були на ваше ім'я, – звернувся він до містера Браунлоу. – До них була прикладена коротенька записка до вас, а на конверті написано, щоб листа відіслали тільки по його смерті. Один із цих паперів був лист до цієї дівчини, Агнеси, а другий – заповіт.

– Що було в листі? – запитав містер Браунлоу.

– В листі? Це був аркуш паперу, де, пишучи й викреслюючи написане, він плакався, що завинив перед нею, і молив бога захистити її. З усього видно, він весь час торочив дівчині про таємницю, яка, мовляв, поки що перешкоджає йому одружитися з нею, але скоро розкриється, і дівчина терпляче вірила йому й чекала, аж поки довірилася так, що втратила те, чого ніхто вже не міг їй повернути. На той час їй лишалося всього кілька місяців до пологів. Він пояснив їй, яким чином хоче прикрити її ганьбу, якщо виживе, і благав її не проклинати його пам'яті, якщо він помре, і не думати, що їхній гріх упаде на її голову чи на голову дитини, бо вся вина лежить тільки на ньому. Він нагадував про той день, коли подарував їй маленький медальйон та обручку з її іменем і вільним місцем для прізвища, яке сподівався згодом їй дати; благав берегти ці речі і носити їх біля серця, як і досі, а далі знову й знову повторював ці слова, наче з'їхав з глузду. Та, мабуть, воно так і було.

– А заповіт? – спитав містер Браунлоу, тимчасом як Олівер заливався сльозами.

Монкс мовчав.

– Заповіт був складений у тому ж дусі, що й лист, – відповів за нього містер Браунлоу. – В ньому розповідалося про страждання, які вашому батькові довелося пережити через дружину, про лиху вдачу, порочні нахили, злостивість та гидкі пристрасті, які ще змалечку виявились у вас, його єдиного сина, вихованого в ненависті до свого батька, і зазначалося, що він відписує вам і вашій матері по вісімсот фунтів річного прибутку кожному. Решту свого майна він поділив на дві рівні частини: одна для Агнеси Флемінг, друга для їхньої дитини, якщо вона народиться живою і досягне повноліття. Якби народилася дівчинка, вона мала успадкувати гроші беззастережно; а якщо хлопчик, то лише з умовою, що до повноліття він не заплямує свого імені жодним безчесним, підлим, ницим або лихим учинком. За його словами, він ставив цю умову, щоб показати свою довіру до матері і своє переконання, яке ще дужче зміцніло перед обличчям. смерті, що дитина успадкує її добре серце і шляхетну вдачу. Якби його надії не справдились, то гроші перейшли б до вас, бо тоді 1 тільки тоді, коли обидва сини виявляться однакові, він ладен був визнати, що першочергове право претендувати на його спадок маєте ви, який ніколи не мав місця в його серці і ще змалечку відштовхував його своєю нечулістю і безсоромністю.

– Моя мати, – сказав, підвищивши голос, Монкс, – вробила те, що на її місці зробила б кожна жінка. Вона спалила цей заповіт. І не послала листа. Проте вона зберегла його разом з іншими доказами на той випадок, якби Флемінги спробували приховати свою ганьбу. Батько дівчини дізнався правду від моєї матері з усіма доповненнями, які могла підказати її люта ненависть, за що я їй дуже вдячний. Пригнічений ганьбою і соромом, він утік з дітьми і сховався в якомусь віддаленому закутку Уельсу, змінивши своє прізвище, щоб навіть його друзі не дізналися, куди він зник; і тут незабаром його знайшли мертвим у ліжку. За кілька тижнів до цього дівчина втекла з дому; шукаючи її, він виходив усі навколишні міста й села, але марно; тієї самої ночі, коли він повернувся додому, впевнений, що вона наклала на себе руки, щоб приховати свій і його сором, його старе серце розірвалось.

Настала коротка мовчанка, після якої розповідь провадив містер Браунлоу.

– Через кілька років, – сказав він, – мати цього чоловіка – Едварда Ліфорда – прийшла до мене. Виявилося, що, коли йому минуло вісімнадцять років, він зник із дому, прихопивши її коштовності і гроші, проциндрив їх, програв у карти, підробив векселі й утік до Лондона, де протягом двох років водився з усякою патолоччю. А мати страждала від тяжкої невиліковної хвороби і хотіла побачити сина перед смертю. Ми почали наводити довідки і вжили всіх заходів, щоб розшукати його. Довгий час вони не давали ніяких наслідків, але зрештою ми його таки знайшли, і він повернувся з матір'ю до Франції.

– Там вона й померла після тривалої хвороби, – провадив Монкс, – і на своїй смертельній постелі заповіла мені ці таємниці разом з невситимою лютою ненавистю до всіх, кого вони стосувалися, хоч заповідати мені ненависть не було потреби, бо її я успадкував ще здавна. Вона не хотіла вірити, що дівчина вкоротила собі віку, а тим самим і своїй дитині; щось їй підказувало, що народився хлопчик і що він живий. Я поклявся їй зацькувати його, якщо він мені десь попадеться, не давати йому ні хвилини спокою, переслідувати його з безнастанною жорстокістю, вилити на нього всю ненависть, яка переповнювала моє серце, і насміятися над образливим заповітом свого батька, довівши хлопця, якщо буде моя змога, до шибениці. Передчуття не обманули її. Зрештою я таки зустрів хлопця. Спочатку мені щастило, і якби не ці язикаті жінки, я б скінчив так само добре, як і почав.

Коли негідник схрестив на грудях руки й, охоплений безсилою люттю, став бурмотіти прокляття на самого себе, містер Браунлоу повернувся до вражених слухачів і пояснив, що старий єврей, давній спільник і довірена особа Монкса, дістав від нього велику винагороду за те, що заплутає Олівера в свою павутину, а в тому разі, коли Оліверові пощастить вирватися, то частину цих грошей єврей мав повернути. Коли вони засперечалися з приводу того, чи Олівер таки вирвався, їм довелося зробити вилазку до сільського будинку, де жив хлопець, щоб пересвідчитися, чи це справді він.

– А медальйон і обручка? – запитав містер Браунлоу, повертаючись до Монкса.

– Я їх купив у того чоловіка й жінки, про яких я розповідав вам, а ті вкрали їх у повитухи, а вона вкрала їх у небіжчиці, – відповів Монкс, не підводячи очей. – Ви знаєте, куди вони ділися.

Містер Браунлоу кивнув містерові Грімвігу, той зразу вийшов з кімнати і за мить вернувся, підштовхуючи місіс Бамбл і тягнучи за собою її чоловіка, який ішов без особливої охоти.

– Кого я бачу! – вигукнув містер Бамбл з удаваною радістю. – Невже це малий Олівер! Ой Олівере, якби ти знав, як я за тобою побивався!

– Припни язика, дурню! – буркнула місіс Бамбл.

– Кажу це від щирого, від щирого серця, місіс Бамбл, – відмовив їй наглядач робітного дому. – Невже я не можу дати волю своїм почуттям – це ж я виховав його в парафіяльному дусі, – коли бачу його у вишуканому товаристві прегарних леді і джентльменів! Я завжди любив цього хлопчика, наче він доводився мені рідним… рідним… – містер Бамбл затнувся, підшукуючи вдале порівняння, – рідним дідом. Олівере, любий мій, чи пам'ятаєш ти того достойного джентльмена в білому жилеті? Ох, Олівере, минулого тижня він пішов на небо в дубовій труні з посрібленими ручками.

– Годі вам, сер, – урвав його містер Грімвіг. – Погамуйте свої почуття.

– Гаразд, сер. Спробую їх погамувати, – відповів містер Бамбл. – Як поживаєте, сер? Сподіваюся, ви в доброму здоров'ї?

З цим привітанням він звернувся до містера Браунлоу, який підступив до шановного подружжя. Вказуючи на Монкса, містер Браунлоу спитав:

– Ви знаєте цього чоловіка?

– Ні, – рішуче відповіла місіс Бамбл.

– А ви часом його не знаєте? – звернувся містер Браунлоу до її чоловіка.

– Зроду його не бачив, – відповів містер Бамбл.

– І нічого йому не продавали?

– Ні, – відповіла місіс Бамбл.

– А чи не було у вас часом золотого медальйона й обручки? – запитав містер Браунлоу.

– Звичайно, ні, – відповіла наглядачка. – Невже нас привели сюди для того, щоб поставити нам такі безглузді запитання?

Містер Браунлоу знову кивнув містерові Грімвігу, і цей джентльмен знову з готовністю вийшов, накульгуючи, за двері. Але цього разу він повернувся в супроводі не гладкого подружжя, а двох паралічних жінок, які дибали, трясучись і похитуючись.

– Ви замкнули двері тієї ночі, коли вмирала стара Саллі, – сказала, підводячи висхлу руку, та, що дибала попереду, – але не змогли заглушити її голосу і заткнути щілини.

– Еге ж, – прошамотіла друга, озираючись і плямкаючи беззубими яснами. – Еге ж.

– Ми чули, як вона силкувалася розповісти вам, що зробила, і бачили, як ви вихопили з її рук якийсь папірець, а наступного дня простежили, як ви ішли до лихваря, – сказала перша.

– Атож, – підтвердила друга. – То був медальйон і золота обручка. Ми це розвідали і бачили, як ви їх забрали. Ми були там. Ох-ох, ми там були.

– І ми знаємо ще більше, – провадила перша. – Саллі часто розповідала нам, що молода мати сказала: коли їй стало погано, вона, передчуваючи, що їй не жити на світі, вирушила в дорогу, щоб померти біля могили батька своєї дитини.

– Може, ви бажаєте побачити самого лихваря? – запитав містер Грімвіг, роблячи крок до дверей.

– Ні, – відповіла місіс Бамбл. – Якщо він, – вона вказала на Монкса, – підібгав хвоста і признався – а я бачу, що це так, – а ви перебрали всіх цих старих відьом і натрапили на тих, кого вам було треба, то мені нема чого більше сказати. Я й справді продала ці речі, і вони тепер у такому місці, звідки ви їх ніколи не здобудете. Що далі?

– Нічого, – сказав містер Браунлоу. – Нам залишається тільки подбати, щоб обоє ви ніколи не займали ніяких громадських посад. Можете йти.

– Сподіваюся, – мовив містер Бамбл, сумовито озираючи присутніх, після того як містер Грімвіг вивів з кімнати двох старих жінок, – сподіваюся, що ця дріб'язкова нещаслива приключка не позбавить мене парафіяльної посади.

– Звичайно, позбавить, – відповів містер Браунлоу. – Раджу вам змиритися з цим і подякувати долі за те, що відбулися так дешево.

– Але ж усе це сталося через місіс Бамбл. Це вона таке вкоїла, – наполягав містер Бамбл, спочатку озирнувшись, щоб переконатись, що його краща половина вийшла з кімнати.

– Це вас не виправдує, – заперечив містер Браунлоу. – Речі ці знищено у вашій присутності, і з точки зору закону ви винні більше, ніж ваша дружина, бо закон вважає, що вона діє за вашими настановами.

– Якщо закон так вважає, – сказав містер Бамбл, спересердя жмакаючи обома руками свого капелюха, – то закон просто осел, йолоп. Якщо це точка зору закону, то, значить, він не був жонатий, і найгірше, що я можу йому побажати, це щоб досвід розкрив йому очі, так, власний досвід.

Повторивши з притиском останні слова, містер Бамбл щільно насунув собі на голову капелюха і, заклавши руки в кишені, вийшов слідом за своєю благовірною.

– А тепер, юна леді, – сказав містер Браунлоу, звертаючись до Рози, – дайте мені вашу руку. І не тремтіть так. Вам нема чого боятися. Тож без страху вислухайте Ті останні кілька слів, які нам лишилося сказати.

– Якщо ці слова – не знаю, як це може бути, – але Якщо ці слова мають якесь відношення до мене, – сказала роза, – то, прошу вас, відкладіть їх до іншого разу. Зараз я не маю ні сил, ні мужності, щоб їх вислухати.

– Ні, – заперечив старий джентльмен, беручи її під руку, – я певен, що вам вистачить твердості духу. Чи ви знаєте цю юну леді, сер?

– Знаю, – відповів Монкс.

– Я ніколи вас не бачила, – сказала Роза ледь чутним голосом.

– А я вас бачив не раз, – мовив Монкс.

– У батька бідолашної Агнеси було дві дочки, – сказав містер Браунлоу. – Що сталося з другою, яка була ще маленькою дівчинкою?

– Цю дівчинку, – відповів Монкс, – коли її батько помер у чужому місті під чужим прізвищем, не залишивши ані листа, ні записної книжки, ні клаптика паперу, які допомогли б розшукати його друзів чи родичів, цю дівчинку взяла в прийми вбога селянська родина.

– Розповідайте далі, – сказав містер Браунлоу, даючи знак місіс Мейлі підійти ближче. – Розповідайте.

– Ви не змогли знайти те місце, куди сховалася ця сім'я, – провадив Монкс, – але там, де зазнає невдачі дружба, ненависть часом знаходить дорогу. Цілий рік моя мати нишпорила по всій країні і зрештою відшукала це місце і знайшла дівчинку.

– І що ж, вона взяла її до себе?

– Ні. Селяни ці були дуже бідні і незабаром почали жалкувати – принаймні чоловік, – що обтяжили себе добродійництвом; тож моя мати залишила у них дівчинку і дала їм трохи грошей, яких не вистачило б надовго, й обіцяла вислати ще, хоч і не збиралася висилати. Проте вона не покладалася на те, що рано чи пізно ці вбогі й невдоволені своїм добродійницьким вчинком люди зненавиділи б приймачку, і розповіла їм про те, якою ганьбою вкрила себе її старша сестра, прикрасивши свою розповіді доречними, на її думку, вигадками. Мати моя просила щ стежити за дівчинкою, бо в неї в крові буцімто порочні нахили, адже вона, мовляв, позашлюбна дитина і рано чи пізно пуститься берега. Обставини підтверджували її слова, тож ці люди повірили, і для дитини почалося таке життя, що навіть ми з матір'ю не могли побажати їй гіршого, але випадково одна леді, вдова, яка жила на той час у Честері, побачила дівчинку, пожаліла її і взяла до себе. Мабуть, проти нас діяло якесь закляття, бо, всупереч усім нашим зусиллям, вона залишилась у цієї леді й зажила щасливо. Років два-три тому вона випала з мого поля зору, і лише кілька місяців тому я побачив її знову.

– Ви бачите її зараз?

– Так. Вона спирається на вашу руку.

– Але для мене вона, як і досі, лишається моєю племінницею, – вигукнула місіс Мейлі, стискаючи в своїх обіймах дівчину, яка, здавалося, от-от зомліє, – вона, як і досі, моя дорога дитина. Ні за які скарби в світі я не розлучилася б з нею тепер. Моє щастя, моя люба, дорога дівчинко!

– Мій єдиний друже! – вигукнула Роза, пригортаючись до неї. – Найдобріший, найкращий із друзів! Серце моє розривається. Мені несила пережити всього цього.

– Ти пережила куди більше і, незважаючи на всі випробування, лишалася найдобрішою, найлагіднішою дівчиною і дарувала радість усім, хто тебе знав, – мовила місіс Мейлі, ніжно її обнімаючи. – Годі, годі, моя ластівко! Краще згадай, ким тобі доводиться цей бідолашний хлопчик, що прагне впасти в твої обійми. Поглянь же на нього, поглянь, моя люба!

– Ні, вона мені не тітонька! – скрикнув Олівер, обвиваючи руками її шию. – Я ніколи не називатиму її тітонькою! Сестричкою, любою сестричкою, до якої відразу ж, сам не знаю чому, прихилилося моє серце! Розо, моя дорога рідна Розо!

Хай будуть священні ці сльози, що котилися з очей сиріт, і слова, якими вони обмінялись, коли стискали одне одного в обіймах. За одну хвилину вони знайшли і втратили батька, матір і сестру. Радість і журба злилися в одній чаші, але в їхніх сльозах не було гіркоти, бо навіть журба їхня пом'якшилася такими теплими, ніжними спогадами, що стала урочистою радістю і не завдавала їм болю. Довго-довго просиділи вони на самоті. Зрештою легенький стукіт сповістив, що хтось чекає за порогом. Олівер відчинив двері й вийшов з кімнати, поступаючись місцем Гаррі Мейлі.

– Я знаю все, – сказав він, сідаючи поряд із милою дівчиною. – Люба Розо, я знаю все. Я тут не випадково, – додав він по довгій мовчанці. – І про це я дізнався не сьогодні, я почув про це вчора, тільки вчора. Ви здогадуєтесь, що я прийшов сюди, щоб нагадати вам про одну обіцянку?

– Стривайте, – сказала Роза. – Ви знаєте все?

– Все. Ви дозволили мені протягом року повернутися до нашої останньої розмови.

– Так, дозволила.

– Повернутися не задля того, щоб примусити вас змінити своє рішення, – провадив Гаррі, – а щоб ви підтвердили його, якщо не передумаєте. Я мав скласти до ваших ніг те суспільне становище і ті статки, які здобуду на той час, і, якщо ви не відступитесь від своїх попередніх намірів, я обіцяв ані словом, ані ділом не намагатися змінити їх.

– Ті самі причини, які впливали на мене тоді, впливають і тепер, – твердо сказала Роза. – Якщо у мене колись було почуття твердого обов'язку до тієї, чия доброта врятувала мене від злигоднів і страждань, то коли ж мені усвідомлювати цей обов'язок, як не сьогодні? Це боротьба, але я пишаюся, що мені доводиться її вести; це біль, але моє серце його витримає.

– Те, що відкрилося сьогодні… – почав Гаррі.

– Те, що відкрилося сьогодні, – тихо сказала Роза, – не змінює мого становища щодо вас.

– Ви озлобляєте своє серце проти мене, Розо, – відказав закоханий.

– О Гаррі, Гаррі! – скрикнула дівчина, заливаючись сльозами. – Якби ж я могла це зробити, то позбавила б себе цієї муки.

– То навіщо ж ви її собі завдаєте? – сказав Гаррі, стискаючи дівчині руку. – Подумайте, люба Розо, подумайте над тим, що ви сьогодні почули.

– А що я почула? Що я, власне, почула? – вигукнула Роза. – Що на мого батька так вплинуло усвідомлення його ганьби, аж він утік від усіх. Між нами вже все сказано, Гаррі, все сказано.

– Ні, не все, – сказав містер Мейлі, втримуючи її, коли вона встала. – Мої надії, бажання, плани на майбутнє, почуття, кожна думка – все, за винятком мого кохання до вас, змінилося докорінно. Тепер я не пропоную вам визначного місця серед світської юрби, не пропоную злитися з лукавим, бездушним світом, де чесну людину примушують червоніти за все, крім справжнього безчестя й неслави. Я пропоную вам свою оселю, серце й оселю, моя кохана Розо, бо тепер я можу запропонувати тільки це – і більше нічого.

– Що це означає? – затинаючись, промовила дівчина.

– Це означає, що, розлучившися з вами востаннє, я поїхав з твердим наміром знищити всі уявні перепони між вами і мною. Я вирішив: якщо мій світ не може стати вашим світом, я зроблю ваш світ своїм, і жоден з людей, які чваняться своїм походженням, не подивиться на вас згорда, бо я відвернуся від них. Так я й зробив. Ті, які відсахнулися за це від мене, відсахнулись і від вас і довели цим, що ви казали правду. Ті можновладні покровителі і ті впливові високопоставлені родичі, які всміхалися мені колись, тепер дивляться на мене холодно; але зате в найблагодатнішому графстві Англії є місце, де до мене всміхаються ниви й дерева гойдають привітно своїми вітами, і там, біля одної сільської церкви – моєї, Розо, моєї! – стоїть проста сільська оселя, і якщо на то буде ваша воля, я пишатимусь нею в тисячу разів більше, ніж усіма надіями, яких я зрікся. Ось мої здобутки, мої досягнення, і я складаю їх до ваших ніг.

* * *

– Яка нудна річ чекати до вечері закоханих! – сказав містер Грімвіг, прочумавшись від дрімоти і знімаючи з голови носову хустку.

Сказати правду, вечеря запізнилася так, що далі нікуди. Ні місіс Мейлі, ні Гаррі, ні Роза (які зайшли всі разом) нічого не могли сказати на своє виправдання.

– А я вже не на жарт збирався з'їсти сьогодні свою голову, – заявив містер Грімвіг, – бо став побоюватись, що нічого іншого на вечерю мені не дадуть. З вашого дозволу, я насмілюся поцілувати наречену.

І містер Грімвіг, не марнуючи часу, здійснив свій намір: поцілував дівчину, яка зайшлася рум'янцем, а що цей приклад виявився заразливим, то лікар і містер Браунлоу поспішили його наслідувати. Дехто твердить, буцімто Гаррі Мейлі вробив це перший у сусідній темній кімнаті, але найавторитетніші особи вважають таке твердження злісним наклепом: адже він був молодий і до того ж духовна особа.

– Олівере, дитино моя, – сказала місіс Мейлі, – де це ти був і чому ти такий сумний? Я бачу, у тебе котяться сльози. Що сталося?

Світ наш сповнений розчарувань; нерідко він руйнує наші надії, які ми найбільше плекаємо, ті надії, що роблять велику честь нашій природі.

Бідолашний Дік помер!